Статус глави держави в умовах змішаної республіки

Також, у більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом. Однією із основоположних ознак змішаної республіки є біцефальний (існування 2-х керівних центрів виконавчої влади - президента і глави уряду) й дуалістичний (вона здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента) характер виконавчої влади. Конституції змішаних республік містять визначення уряду як суб'єкта виконавчої влади. Проте юридична природа виконавчих повноважень президента (поряд з представницькими, арбітражними тощо) випливає з конституційних положень, а їх обсяг залежить від різновиду змішаної республіки. При цьому значення уряду обумовлюється його становищем як самодостатнього колегіального органу виконавчої влади. Відповідно, й досить вагомим є становище прем'єр-міністра, який виступає главою уряду й має значний обсяг владних повноважень.

Структура виконавчої влади в таких державах допускає різноманітні види рівноваги. За словами М. Дюверже, «змішана форма державного правління функціонує, щоразу тяжіючи або до парламентської, або до президентської моделі, де президент може мати більший вплив, ніж це передбачено Конституцією, а також передбачає зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує автономність і незалежність кожного елементу виконавчої влади» Duverger M. A New Political System Model: Semi-Presidential Government // European Journal of Political Research. - 1980. - 2(8).. Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 року. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу Крылова И. С. Аппарат государственного управления современной Франции. - М.: Наука, 1982. - 181 с.. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Ісландія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних, інші -- Польща, Румунія -- від президентських республік.

Звичайно, Україна у всі роки свого існування була і є нині республікою. Республіканізм настільки глибоко «вкорінився» в нашій суспільній свідомості, що про іншу форму правління взагалі не йдеться. Так, згідно ст. 5 Конституції України, Україна є республікою. Означення України як республіки вказує на непридатність для неї монархічної форми правління, її прихильність до демократичних ідеалів. На відміну від монархії, в республіці влада не може здійснюватись одноособово, вона складається з системи державних органів, у формуванні яких більшу або меншу участь бере народ. Більшість республік характеризуються наявністю обраного народом вищого представницького органу. Так, в Україні вищим органом народного представництва є Верховна Рада України. Вибір Україною республіканської форми правління, формування влади через вибори, відповідає історичним традиціям українського народу, його державотворення.

Особливості сучасної України як республіки обумовлюються передусім характером поділу повноважень між Верховною Радою, Президентом і Урядом. Україна як республіка належить до так званих змішаних форм правління, що сполучають риси президентських і парламентських республік. На сьогодні, більшість дискусій серед вчених якраз присвячені питанню моделі республіканської форми правління, яка була б найкращою для України. Звичайно, ідеальної моделі немає і бути не може, адже у кожної із форм правління є свої переваги і недоліки. Тому, при виборі найбільш придатної моделі слід враховувати широке коло критеріїв,що характеризують суспільство на кожному конкретному етапі його розвитку.

Варто зазначити, що стратегічні цілі політичної реформи в Україні вперше були внесені до порядку денного керівництва країни ще під час президентських виборів 1999 р. у передвиборчій програмі Президента України Л. Кучми. Були визначені й основні завдання реформи: формування політично відповідальної більшості у парламенті на базі широкої суспільної коаліції, створення на основі парламентської більшості відповідального уряду, запровадження двопалатного парламенту. Першим практичним кроком в напрямку реалізації цих завдань стало утворення на початку 2000 р. пропрезидентської парламентської більшості та зміна керівництва парламенту, завдяки чому дещо прискорився й поліпшився законотворчий процес. Проте, внаслідок відсутності відповідних правових засад, а також через загострення суперечностей всередині парламентської більшості, це структурне утворення припинило своє існування. Наступною спробою законодавчого розв`язання проблем вдосконалення політичної системи стало проведення у квітні 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Винесені на референдум питання (зокрема, щодо права Президента за певних умов достроково припинити повноваження Верховної Ради України, обмеження депутатської недоторканності народних депутатів, зменшення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300 та формування двопалатного парламенту), мали на меті підвищення дієздатності та ефективності парламенту як ключового інституту політичної системи України. Однак, попри прогнозовано сприятливі для влади результати референдуму (взяло участь 81,15% громадян, внесених у списки для голосування, які підтримали усі питання) вони так і не були імплементовані, насамперед, через надмірну політизованість діяльності парламенту, а також невідповідність положень реформи політичним реаліям та інтересам певних політичних сил. Далі, у березні 2003 р. Президент України видав указ щодо винесення на всенародне обговорення проекту закону України "Про внесення змін до Конституції України". У зверненні з нагоди підписання цього указу Президент наголосив на тому, що хоча президентсько-парламентська система відіграла дуже важливу історичну роль, забезпечуючи стабільність і суспільства, і держави, у чинній Конституції був закладений механізм протистояння законодавчої та виконавчої влади, що негативно позначилося на розвитку усіх сфер суспільного життя, стало гальмом на шляху подальших соціально-економічних і політичних перетворень. Тоді, як метою політичної реформи Президент назвав перехід до найпоширенішої у демократичних країнах Європи парламентсько-президентської моделі. Зокрема, у цьому запропонованому Президентом проекті передбачалося: 1) надати парламенту повноваження призначати прем`єр-міністра за поданням Президента, який має погодити кандидатуру на цю посаду з парламентською більшістю; 2) надати парламенту повноваження затверджувати персональний склад уряду, який, у свою чергу, затверджуватиме керівників інших центральних органів виконавчої влади; 3) залишити Президента гарантом конституційних прав і свобод громадян, незалежності та територіальної цілісності держави, Верховним головнокомандувачем та представником держави на міжнародній арені; 4) надати Президенту повноваження призначати міністрів оборони; внутрішніх справ; закордонних справ; з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; чотирьох інших керівників центральних відомств; глав державних адміністрацій за поданням прем`єр-міністра; 5) надати Президенту право розпускати парламент у трьох чітко визначених випадках: а) у разі неспроможності депутатів протягом визначеного Конституцією строку сформувати більшість; б) якщо більшість не спроможна сформувати уряд; в) якщо парламент не може прийняти Державний бюджет на наступний рік; 6) розподілити парламент на дві палати, одна з яких формуватиметься партіями і блоками, що перемогли на виборах за пропорційною системою, друга - на основі рівного представництва всіх регіонів; 7) зменшити чисельність Верховної ради до 300 народних депутатів; 8) розділити в часі вибори до парламенту, органів місцевого самоврядування та вибори Президента; 9) надати пряму дію результатам Всеукраїнського референдуму, з тим щоб вони не потребували затвердження будь-яким органом влади. Однак, цікаво те, що вже наприкінці серпня 2003 р. Л. Кучма відкликав з парламенту проект Закону "Про внесення змін до Конституції України", обґрунтувавши цей крок блокуванням з боку деяких народних депутатів і політичних сил. Проте робота над узгодженням законопроекту була продовжена. В листопаді-грудні цього ж року Конституційний Суд України визнав конституційними декілька законопроектів, підготовлених як пропрезидентськими силами, так і опозицією. Наприкінці 2003 року, після певного протистояння з парламентською опозицією, в режимі відкритого голосування було схвалено в першому читанні підготовлений парламентською більшістю законопроект № 4105, який серед інших новацій передбачав обрання Президента України парламентом.

А вже в лютому 2004 року відбулися дві важливі події: по-перше, після тривалого процесу переговорів між Президентом, парламентськими опозицією та більшістю, Верховна Рада прийняла постанову, якою із законопроекту № 4105 було виключено положення щодо виборів Президента парламентом, по-друге, лідери фракцій та груп парламентської більшості спільно з керівниками фракцій КПУ і СПУ підписали "Політичну угоду між депутатськими фракціями і групами у Верховній Раді України щодо проведення Конституційної реформи та законодавчого забезпечення її реалізації". Далі процес просування політичної реформи ще більше прискорився. Проте, голосування 8 квітня 2004 р. в Верховній Раді України за законопроект № 4105, закінчилося провалом. Проте, 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла пакет із трьох законопроектів, що далі дозволило так би мовити «просувати» політичну реформу в Україні, тобто переходу від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Прийняття даного пакету дозволило зробити важливий крок на шляху до розв`язання політичної кризи в Україні, яка стала для неї найсерйознішим викликом з часів здобуття незалежності. Однак, основною метою політичної реформи, було перерозподіл повноважень між главою держави, парламентом і урядом, що, на думку архітекторів реформи, дозволить запровадити дієву систему стримувань і противаг, та збалансувати обсяг повноважень, закріплених відповідно за Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України. За концепцією реформи саме ці зміни в Конституції мали привести до переходу до принципово нової для України політичної системи - парламентсько-президентської.

Коли В.Ф. Янукович став президентом, він призначив нових суддів Конституційного суду, і 30 вересня 2010 року Конституційний суд прийняв рішення про скасування Конституції 2004 року і повернення до Конституції 1996 року (в результаті чого політична система України обрала більш президентський вигляд).

Варто зазначити, що на сьогодні ситуація наступна, зокрема, для врегулювання суспільно-політичного конфлікту в нашій державі Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року № 742-VII. Власне, цим було відновлено в Україні парламентсько-президентську форму правління. Проте, разом з тим, на порядку денному залишається проведення повномасштабної конституційної реформи.

Підтримуємо думку про те, що основою для подальшого оновлення Конституції України може стати проект Концепції внесення змін до Конституції України (далі - проект Концепції), що також передбачає перехід до парламентсько-президентської форми правління. Разом з тим, проект Концепції, що оприлюднено 28 січня 2014 року для широкого громадського обговорення на Дискусійному Форумі Конституційної Асамблеї містить низку новацій щодо запровадження нових форм народовладдя Проект Концепції внесення змін до Конституції України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://cau.in.ua/ua/news/id/dlja-shirokogo-gromadskogo-obgovorennja-792/. Окремо слід зазначити, що при вдосконаленні існуючих та запровадженні нових форм безпосередньої демократії на конституційному рівні в Україні слід враховувати європейський досвід у цій сфері. Власне, законодавство країн-членів ЄС містить різні варіанти реалізації права народу на здійснення законотворчості.

Щодо можливості врахування в Основному Законі України досягнень сучасного конституціоналізму Європейського Союзу в частині проведення законодавчих референдумів, то слід зазначити, що проект Конституції Європейського Союзу (Article I-47) передбачав право не менш як одного мільйона громадян країн-членів ЄС ініціювати розробку та прийняття правових актів ЄС Treaty establishing a Constitution for Europe [Електронний ресурс]. - Режим доступу://http://eurlex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2004:310:FULL:EN:PDF.. Після невдалої спроби прийняти Конституцію ЄС в Угоду про Європейський Союз (Article 8 B) було включено аналогічне положення Treaty of Lisbon amending the signed Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, at Lisbon, 13 December 2007 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : // http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:12007L:EN:HTML.. Примітно, що Конституція ЄС не набрала чинності, оскільки громадяни Франції (травень 2005 р.) і Нідерландів (червень 2005 р.) не підтримали її на референдумах. Разом з тим, у частині країн-членів ЄС (Австрія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Словенія, Німеччина, Франція) передбачено можливість схвалення законів на загальнодержавних референдумах Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва ; За ред. Д.С. Ковриженка. - К. : ФАДА, ЛТД, 2007. - С. 65. Водночас національне законодавство цих країн передбачає різні суб'єкти ініціювання таких референдумів: за ініціативою Президента (Франція), парламенту (Австрія, Литва, Люксембург), певної кількості членів парламенту (Данія, Греція) або за ініціативою декількох із названих суб'єктів (наприклад, Португалія, де президент приймає рішення про проведення референдуму на підставі пропозиції парламенту чи уряду) Оніщук М. В. Законодавчі референдуми і законодавча референдна демократія : теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти / М. В. Оніщук // Економіка та право. - 2009. - № 3 (25). - С. 5-10.. За народною ініціативою законодавчі референдуми можуть проводитися в Італії, Латвії, Литві, Мальті, Польщі, Словенії, Угорщині. Разом з тим в окремих країнах народна законодавча ініціатива поряд з іншими обмеженнями національного законодавства щодо референдумів також обмежується: правом парламенту вирішувати питання про доцільність проведення референдуму за народною ініціативою (Польща, Угорщина) чи правом парламенту схвалити законопроект до винесення його на загальнодержавний референдум (Італія, Мальта) Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва ; За ред. Д.С. Ковриженка. - К.: ФАДА, ЛТД, 2007. - С. 108.

Цікаво, що перехід до парламентсько-президентської системи в Україні реанімує досить давню теоретичну дискусію між прихильниками президентства й парламентаризму, яку в 1989 р. зініціював американський політолог Хуан Лінц, виступивши з доповіддю "Небезпеки президентства" на конференції присвяченій латиноамериканським дослідженням. Так, на думку політолога основна відмінність між президентською і парламентською системами полягає в тому, що парламентаризм надає політичному процесу певної гнучкості, тоді як системі президентського правління притаманна жорсткість. Зокрема, Лінц стверджував, що хоча президентська форма правління є більш передбачуваною, такі несподівані події як смерть президента або серйозні помилки, допущені ним під тиском неочікуваних обставин, можуть зробити владу президента менш передбачуваною та навіть слабкою, ніж влада прем`єр-міністра. Більше того, зміна прем`єр-міністра не завжди веде до кризи влади, і Лінц переконував опонентів, що це особливо важливо в періоди переходу від одного режиму до іншого та за необхідності консолідації влади, коли жорсткі положення президентської конституції поступаються перспективі компромісу, пропонованій парламентаризмом. Пізніше, відповідаючи на ряд критичних зауважень, щодо висновків свого дослідження, Лінц підкреслив, що він ніколи не стверджував, що будь-яка парламентська система «ipso facto» здатна краще забезпечити демократичну стабільність і приймати кращі політичні рішення, ніж будь-яка президентська, оскільки в сучасному світі існують недосконалі форми обох цих типів правління Juan J. Linz, «Presidential orParliamentary Democracy: Does It Make a Difference?,» in Juan J. Linz andArturo Valenzuela, eds., The Crisis ofPresidential Democracy: The Latin American Evidence (Baltimore: The JohnsHopkins University Press, 1994), p. 7; Juan J. Linz, «The Perils ofPresidentialism», Journal of Democracy, 1(Winter 1990).. На думку Лінца, очевидною є лише тенденція в тому, що парламентаризм пропонує більш гнучку основу для створення й зміцнення демократії. Проте, наголошує Лінц, в будь-якому разі всі, навіть найкращі режими, мають спиратися на підтримку суспільства в цілому: його основних сил, груп та інституцій. Вони ґрунтуються на суспільному консенсусі щодо законності влади та залежать від здатності їх лідерів управляти, не переходячи меж своїх повноважень.

Також варто згадати і думку Віктора Погорілко, заступника директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктора юридичних наук, професора.

Він, висловив свою думку з приводу питання, чи поліпшиться ефективність державного управління в Україні внаслідок політичної реформи та чи є парламентська республіка є більш прогресивною в плані демократії, ніж президентська. Зокрема цей науковець вказує, що ефективність державного управління поліпшиться внаслідок політичної реформи, оскільки від президентської форми ми вже фактично відмовилися, то рано, чи пізно, ми прийдемо до парламентської форми правління. Це є кроком в напрямку до представницької форми, а відтак, і до більшої демократичності нашої держави. Також, він зазначив, що як парламентська, так і президентська форми правління насправді є рівноцінними, але демократія, як на мене, більш гарантована за парламентської форми правління.

Зокрема, науковець пояснив це тим, що держави, які будь-коли пережили тоталітаризм, чи диктатуру схильні дистанціюватися від сильної одноосібної влади, адже вона таїть небезпеку повернення до минулого. Тому, такі країни, переважно, переходять до парламентської форми правління. Наприклад, Греція пережила режим „чорних полковників", зараз вона є парламентською республікою, такою ж республікою є і Німеччина, котра пережила фашизм. Загалом, європейські держави, у переважній своїй більшості, є або парламентським, або ж парламентсько-президентськими республіками, бо демократія в Європі була свого часу виборена у жорстокій боротьбі з диктатурою та тоталітаризмом.

Також він висловив свою думку з приводу недоліків президентсько-парламентської форми правління. Зокрема, В. Погорілко вказав, що оскільки в ході підготовки Конституції ми відмовилися від президентської республіки, проте одразу не змогли перейти до іншої форми, парламентської, то мусили обрати якусь перехідну форму. В якості такої було спершу обрано президентсько-парламентську республіку, яка характеризувалася тим, що президента обирав народ, але за ним зберігалися деякі функції виконавчої влади, зокрема функція формування уряду. Він пояснював, що це не органічно президентські повноваження, вони більш властиві парламенту, однак якийсь час із різних причин ці повноваження зберігалися саме за президентом, і це не є недоліком, просто обставини змушували обрати таку модель. Справа в тім, зазначив В. Погорілко що наш парламент був напівпартійним, а формувати уряд парламент може тоді, коли має стійку парламентську більшість, що формується на партійній основі однією фракцією, чи коаліцією. Оскільки такої більшості в парламенті не було, то функцію формування уряду брав на себе президент. Завдяки цьому уряд був відповідальний і перед президентом, і підконтрольний парламенту. Однак, такий уряд можна вважати лише напіввідповідальним, адже він не ніс відповідальності ні перед якою партією, чи то блоком партій, ні перед парламентом.

Зокрема, в межах дослідження питання про найбільш ефективну форму правління, було проведено усне опитування та анкетування з приводу найвдалішої форми правління, й зокрема в Україні. Так, більшість опитаних респондентів відповіли, що вважають республіку вдалішою формою правління аніж монархію. Проте, були й такі (приблизно 30% опитаних), котрі вважають, що монархія стабільніша форма правління (практично всі наводили приклад Великобританії)(додаток 2).

З приводу України, більшість майже половина опитаних вказали на парламентсько-президентську форму правління, як найвдалішу, приблизно 20 % вказали на президентсько-параламентську, а 30 % опитаних взагалі не вбачають у них різниці.

2.2 Особливості розподілу влади у змішаній республіці

В залежності від того, як розподілені повноваження президента і парламенту, розрізняють такі види змішаних республік: президентсько-парламентська та парламентсько-президентська. Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром.

Так, своєрідність моделі поділу державної влади в президентсько-парламентській республіці полягає в тому, що її функціональний аспект залежить від співвідношення політичних сил у парламенті. У разі перемоги на парламентських виборах політичної партії, яка підтримує президента, уряд фактично формується президентом. Коли на парламентських виборах перемагає опозиційна президенту політична партія ? парламентом. Це, відповідно, зумовлює два можливі періоди (цикли) функціонування державного механізму ? президентський та парламентський («співіснування влади»).

Характерна риса президентсько-парламентських систем правління полягає у тому, що як президент, так і парламент мають повноваження по формуванню уряду. У таких системах президент призначає і розпускає кабінет міністрів, а міністри повинні користатися довірою парламенту. Як правило, назва системи вказує, який саме інститут має повноваження по формуванню уряду, наприклад, законодавча асамблея - при парламентської системі правління, президент - при президентської системі правління. Аналогічно, у президентсько-парламентських системах першість належить президенту, але уряд у той же час залежить від парламенту. Відмітні ознаки президентсько-парламентської системи: народні вибори президента; президент призначає і розпускає кабінет міністрів; уряд повинен користатися довірою парламенту; президент має право розпускати парламент чи має законодавчі повноваження, або і те, і інше разом.

Власне, саме Францію часто називають в якості моделі змішаної системи. За французькою системою президент має повноваження, що не залежать від парламенту. Також окремими є посади глави держави і глави уряду: президент є главою держави, а прем'єр-міністр - главою уряду. Прем'єр-міністр і члени його кабінету відбираються з числа членів парламенту і фактично призначаються парламентом (зі схвалення президента), вони відповідальні перед парламентом. При формуванні уряду президент не діє так, ніби він був зв'язаний зобов'язаннями перед побажаннями парламентаріїв по складу уряду. Як констатує колишній президент Франції Жорж Помпіду: «Президент республіки враховує думку асамблеї по складу уряду, але він не є її рабом».

Юридична природа й особливості президентсько-парламентської республіки полягають в тому, що є можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом. Також, президент повинен мати можливість вступати в конкуренцію з урядом за право формування обсягу його повноважень(уряду). Основою цієї конкуренції є право глави держави розпускати парламент. При цьому президент вільний у прийнятті рішення з цього питання (враховуючи часові й кількісні обмеження на такі дії): він не пов'язаний ані попередньою контрасигнатурою прем'єр-міністра, ані підставами розпуску парламенту. Тому відмінною ознакою такої республіки є те, що розпуск парламенту в ній може бути здійснено навіть у ситуації, коли цей крок не зумовлено самим парламентом. Існує думка, що перший історичний приклад такої форми правління був у Веймарській республіці. Ще один приклад - форма правління Фінляндії 1919 року. Проте найбільш відомим зразком є П'ята Республіка у Франції.

Так, зокрема, зупинимось детальніше на кожному з цих прикладів. Отже, у Веймарській республіці, із прийняттям Веймарської конституції, Німецька імперія вперше отримала парламентську демократію з закріпленими в конституції основними ліберальними і соціальними правами. На загальнодержавному рівні законодавчу діяльність у формі імперських законів здійснював роки рейхстаг (обирався кожні чотири роки), який також затверджував державний бюджет і зміщував з посади рейхсканцлера і будь-якого з міністрів уряду за схемою деструктивного вотуму недовіри. Рейхсканцлер підкорявся не тільки рейхстагу, а й рейхспрезиденту, який мав право призначати рейхсканцлера і відправляти його у відставку. Рейхспрезидента, який займав у державі відокремлений і потенційно могутнє становище, в літературі часто порівнювали з кайзером і навіть називали ерзац-кайзером. Він обирався на прямих виборах терміном на сім років і міг за згодою рейхсканцлера оголосити в країні надзвичайний стан, на час якого в країні тимчасово припиняли свою дію основні конституційні права. Можливого опору цьому рішенню з боку рейхстагу протиставлялося право рейхспрезидента на розпуск парламенту. Ці серйозні обмеження демократії зробили можливою фактичну самоліквідацію демократичного ладу після призначення рейхспрезидентом Гінденбургом на пост рейхсканцлера Адольфа Гітлера в січні 1933. В основі конституції був покладений правовий позитивізм, який означав, що зміни до конституції (ст. 76) могли носити необмежений характер. Вже 31 липня 1919 Веймарська конституція в своєму остаточному варіанті була прийнята Веймарським установчими зборами і підписана рейхспрезидентом Фрідріхом Ебертом 11 серпня. На згадку про народження демократії в Німеччині цей день став національним святом. Отже, характер державного ладу, виняткові повноваження президента дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як “президентсько-парламентську республіку”. Новейшая история / Под ред. В.В.Александрова. М.: Высш. шк., 1977. - С. 215 Отже, в політико-владній системі Веймарської республіки проявилися і довели свою значимість всі головні складові характеристики феномену президентсько-парламентської моделі. А крах Веймарської республіки та її трансформація у диктатуру детерміновані були не стільки напівпрезидентською формою державного правління, скільки наслідками великої депресії, відсутністю сталих демократичних традицій та вадами, що мали місце у вимірах політичної культури.

Тоді, як у Фінляндії, в період регентства генерала Маннергейма йшла активна дискусія з приводу майбутнього державного устрою. Уряд представив парламенту два проекти змін за республіку і два за монархію. Законодавчо зміна форми правління відбулася 17 липня 1919 після виборів нового складу парламенту в березні 1919 року. Невизначеність, яка тривала півтора року, завершилася -- Фінляндія стала республікою. Власне 25 липня 1919 відбулися перші вибори президента Фінляндії. Відповідно до Конституційного Акту (17 липня 1919), президент обирався парламентом Фінляндії. Ним став Каарло Юхо Стольберг. Складна ситуація у країні потребувала рішучих дій і тому Конституція країни (17 липня 1919 р.) закріпила створення республіки з однопалатним парламентом і з сильною владою президента. Деякі вчені наголошують на тому, що спостерігався сильний дисбаланс у системі органів влади, при цьому велику роль відігравали Президент та Уряд, в той час як Парламент значно їм програвав. Однак, за умов, за яких приймалася конституція, була необхідна саме така структура -- здатна оперативно реагувати на зовнішні та внутрішні виклики. Фінляндія залишалася президентсько-парламентською республікою до 2000 року, коли було прийнято нову Конституцію.

Проте, найбільш яскравим зразком стала П'ята Французька республіка. Необхідність змін в державі виникла за умов Алжирської кризи і для врегулювання багатьох проблем була необхідна сильна влада на чолі із арбітром, якому надані засоби підтримувати національні інтереси незалежно від обставин. У порівнянні з Четвертою республікою тут були значно посилені повноваження президента. За Конституцією Французької республіки 1958 президент обирається громадянами (з 1962 року по 2000 рік -- на сім років, а з 2000 року на 5 років) і керує урядом, що характерно для президентської республіки. У той же час призначений ним уряд має користуватися довірою нижньої палати парламенту -- Національних Зборів, що характерно для парламентської республіки. Водночас президент може розпускати Національні Збори на свій розсуд. Конституція 1958 заснувала посаду президента як арбітра, який втілює державу. У Франції навіть за значних турбулентних змін саме президент і існуюча система владних відносин завжди забезпечували і забезпечують усталеність конституційного порядку та стабільне наступництво державного ладу. Новітня історія країн Європи та Америки: XX ст. / Підручник для студентів вузів: У 3 частинах / / За ред. А.М. Родрігеса і М.В. Пономарьова. Ч. 2. - М., 2004. С. 160

Проведений аналіз практики і результатів привнесених змін щодо владних прерогатив глав держав у Франції, Фінляндії та інших країн даної системи влади, доводить життєздатність і ефективність президентсько-парламентської моделі правління. Водночас, як свідчить історико-політичний досвід таких держав як Веймарська республіка, Франція та сучасних країн молодої демократії, становлення та реальне утвердження президентсько-парламентської форми правління ускладнюється низкою об'єктивних чинників, насамперед невисоким рівнем розвитку громадянського суспільства та, зокрема неусталеним характером партійно-політичної системи, високим рівнем соціально-політичної напруги, низьким рівнем національно-державної консолідації, дедалі зростаючим впливом системних (внутрішніх -- інституційних, структурних тощо) та позасистемних глобалізаційних чинників. Взагалі, президентсько-парламентська система правління, як свідчить світовий досвід, найбільш ефективна в країнах, у яких недостатня суспільно-політична єдність, наявні політичні групи, котрі постійно перебувають у боротьбі за владу між собою, зростає конфліктність у їх відносинах та існує потреба значної структурної перебудови політичного і економічного устрою. При цій формі правління президент, виконуючи повноваження глави держави, володіє не тільки представницькими функціями, а й реальними можливостями впливу на державну політику.

Далі пропонуємо розкрити особливості функціонального аспекту поділу державної влади в парламентсько-президентській республіці. У парламентсько-президентських системах прем'єр має першість, у той час як президент має значні повноваження. При визначенні парламентсько-президентської республіки конститутивним є: спосіб й процедура формування уряду, наявність або відсутність відповідних повноважень у президента, юридична інвеститура уряду, його відповідальність, підстави відставки уряду, підстави та обмеження розпуску парламенту президентом, відповідні повноваження щодо цього уряду та (або) його голови, наявність у президента права законодавчої ініціативи, використання президентом права відкладального вето, його подолання (можливість винесення цього питання на референдум), промульгування законів президентом, наявність інституту контрасигнатури (перелік актів, які підлягають контрасигнуванню), підстави і процедура імпічменту або відзиву президента шляхом всенародного референдуму, підстави проведення референдуму й повноваження з цього приводу президента. Правовою ознакою парламентсько-президентської республіки є те, що визначення кандидатури голови уряду й формування персонального складу останнього відбувається за визначальної ролі лідера партії (коаліції), яка має в парламенті більшість, і номінальної участі президента. Сформований уряд у встановлений конституцією строк має подати на затвердження парламенту програму дій (юридична інвеститура). У разі прийняття програми парламентом уряд і його голова призначаються парламентом (при цьому можливе формальне призначення президентом), а в разі відхилення -- уряд має піти у відставку. У парламентсько-президентській республіці уряд несе колективну й індивідуальну відповідальність перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду може висловити недовіру його главі, уряду в цілому або його окремим членам. Протасова Вікторія Євгенівна. Парламентсько-президентська республіка:сутність, особливості, різновиди.

Авторефет дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2008. - С. 20 Стосовно глави уряду використовується як конструктивний, так і неконструктивний вотуми недовіри. Питання про довіру може бути ініційовано й самим урядом, у тому числі й пов'язано з прийняттям парламентом урядового законопроекту. Якщо уряд такої довіри не отримує, він іде у відставку. Також, у парламентсько-президентських республіках президентові надається право розпуску парламенту. Проте, на відміну від парламентських республік, де за поданням прем'єр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією.

Отже, можна сформулювати такі правові ознаки парламентсько-президентської республіки: 1) компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду, що зумовлено здебільшого використанням юридичної інвеститури при формуванні вищого органу виконавчої влади. Формування уряду, яке не передбачає юридичної інвеститури, відбувається за характерною для парламентських країн процедурою. Роль президента при цьому зазвичай зводиться до пропозиції кандидатури прем'єр-міністра, підбір якої має ним здійснюватися з урахуванням партійного співвідношення сил у парламенті; 2) юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом. Наявність конституційних положень про підзвітність уряду президентові для першого не має значимих юридичних наслідків, оскільки його відставка або окремих його членів може статися виключно за рішенням парламенту (відмова в довірі, висловлення недовіри, відставка прем'єр-міністра). Президент тільки затверджує цей факт або вносить зміни до складу уряду, зазвичай, за пропозицією прем'єр-міністра. Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція; 3) наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав (з урахуванням часових і кількісних обмежень). Ці підстави переважно пов'язані з процесом формування уряду; 4) наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону). При цьому відсутність у глави держави права законодавчої ініціативи зменшує його можливість впливати на законодавчий процес. Складники правового статусу президента близькі до глави держави з парламентською формою державного правління, зокрема він: 1) представляє державу всередині країни й за кордоном; 2) укладає договори самостійно або за згодою парламенту; 3) акредитує і приймає послів; 4) звертається до парламенту та його комітетів; ініціює питання щодо проведення референдуму; 5) президент звільнений від безпосереднього впливу на виконавчу владу. Контрасигнуванню з боку уряду або відповідного міністра підлягають не всі акти глави держави, а тільки їх конституційно визначена частина.

Оптимально поєднуючи президентські й парламентські елементи, організація державної влади в парламентсько-президентській республіці здатна здійснювати ефективне державне правління. Власне, це може бути забезпечене: а) її стабільністю, зумовленою, з одного боку, збереженням за президентом значних владних повноважень, а з другого -- наявністю істотних важелів впливу на уряд з боку парламенту; б) її гнучкістю, що пояснюється правом парламенту на усунення в будь-який час прем'єр-міністра й уряду, що створює можливість своєчасного коригування політичного курсу відповідно до настроїв електорату, чим значно зменшує небезпеку конфліктів між виконавчою владою й парламентом. Право ж президента у чітко визначених конституцією випадках розпускати парламент і призначати нові вибори стає могутньою зброєю проти виникнення частих урядових і парламентських криз.

Отже, аналізуючи вищенаведене, можна зазначити, що ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої систем. Саме гнучкість моделей президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік, які реалізуються в конституційних положеннях, залежно від наповнення їх політичним змістом, від конкретної політичної практики певної держави, дозволяє долати політичні кризи на підставі конституційних норм, не змінюючи їх змісту. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В.М.Шаповал. - К.: Юрінком Інтер, 2008. . - С. 83

На сьогоднішній день, українське суспільство все рішучіше виступає проти нинішньої системи влади, вимагаючи повернення до Конституції в редакції 2004 року, яка утвердила парламентсько-президентську модель державного устрою України. Власне, можна сказати, що все це відбулось під тиском Євромайдану. Пропонуємо розібратись, для чого власне Україні необхідна саме парламентсько-президентська форма правління. Видається, що на сьогодні Україна не може поки що бути просто парламентською республікою. Тоді як парламентсько-президентська модель є перехідною формою до парламентської від президентської як нижчої форми організації, державного управління (якщо оцінювати з позицій демократії). Саме парламентська форма, яка вже на сьогодні апробована європейським досвідом, характеризує суспільство та країну з розвиненими традиціями демократії. Так, перший президент України Леонід Кравчук зазначив, що «досвід, який я маю, засвідчує те, що через 23 роки, які пройшли, ми можемо вже розглядати питання про зміну устрою. Якщо понад 20 років тому для нас було питання, якою має бути Україна, я не мав сумніву, що вона має бути президентською або президентсько-парламентською, тому що тоді потрібно було приймати рішення дуже швидко, не було часу для дискусій, для глибоких аналітичних досліджень. І тоді та форма правління, яка є і зараз, найбільше відповідала потребам. Зараз уже можна говорити і про парламентсько-президентську державу».

Розділ 3. Особливості статусу глави держави в змішаній республіці

3.1 Генезис інституту глави держави

Інститут глави держави виник одночасно з історією людства, саме з появою державних форм організації суспільного життя. Завжди організована людська спільнота мала керівника (правителя) визнаного або нав'язуваного, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які являли собою великі колективи людей, об'єднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави. Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, а також церемоніалів. Інститут глави держави знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, в різні часи іменувалися й на сьогодні іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - Тернопіль: Астон, 2003. - С.281.

Власне, глава держави є одним з найважливіших елементів державного механізму. У конституційному законодавстві термін "глава держави" вперше був застосований у ст. 14 французької Конституційної хартії від 4 червня 1814 р., яка проголошувала, що "Король - верховний глава держави...", а також у проекті Вюртемберзької конституції (березень 1817 р.), де в §4 було зазначено, що "Король - глава держави.". У подальшому сентенція "Король - глава держави" була запозичена конституційним законодавством багатьох європейських держав.

Як вже зазначалось, глава держави і різних країнах, залежно від форми правління в державі називається по-різному. Так, ті, що обіймали цю високу державну посаду, в різні часи іменувалися й на сьогодні іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.Глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.

Правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади залежить від форми правління і характеру державного режиму. В країнах, де глава держави наділений одночасно широкою представницькою владою, він здійснює реальне керівництво державними справами, формує політичний курс і забезпечує його втілення в життя. На думку провідного російського вченого В.Е.Чиркіна, глава держави - це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, яка представляє державу ззовні і всередині країни, є символом державності народу. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М.: Юристъ, 1997. - С. 268 Іншй вчений, Б.А.Страшун вважає, що глава держави - це посадова особа або орган, які займають вище місце в ієрархічній системі органів держави. Конституционное (государственное ) право зарубежных стран. В 4-х томах. Т.1-2. Отв. ред. Страшун Б.А. М.: БЕК, 2005. - с.564 Провідний російський фахівець у галузі конституційного права В. В. Лазарєв під главою держави розуміє державний орган або посадову особу, яка займає вище місце в ієрархії інститутів влади. Конституционное право. Под ред. Лазарева.М.: Новый Юрист, 2008. - С.112 Ю.М.Коломієць визначає главу держави як конституційний орган і одночасно вищу посадову особу держави, яка представляє державу зовні і всередині, є своєрідним символом державності народу. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади зарубіжних країн. Автореферат дисертації на здоб. наук. ступ. к.ю.н. - Х., - 1999. - С. 15 Зокрема, главою держави прийнято називати офіційну особу, яка займає формально юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами. Конституционное право зарубежных стран. Под общ. ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина М.: НОРМА, 2008. - С. 76

Згідно ще однієї точки зору, яку можна зустріти у літературі, глава держави - це вищий орган державної влади (або офіційна особа), яка виступає в якості носія верховної виконавчої влади всередині країни, а також в якості вищого представника держави у всіх його міжнародних зносинах. Шатіло В.А. Інститут президентства в системі державної влади в Україні. К.: 2004. - С. 140 Власне аналіз вищезазначених точок зору дає змогу констатувати, що глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.

Інститут глави держави у кожній державі залежно від форми її правління може набувати форми або інституту президента або інституту монарха, що дає можливість у конституційному праві розрізняти інститут президентства і інститут монархії. Інститут глави держави може бути також колегіальним, що зустрічається досить рідко, і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, яка виконує функції монарха до досягнення наступником повноліття). Як правило, має місце розподіл повноважень між колегіальним органом і його головою (наприклад, Уругвай, Ірак, Йемен). Колегіальна влада характерна і для Швейцарії, де влада здійснюється Федеральною радою, яка обирається парламентом. Шатіло В.А. Інститут президентства в системі державної влади в Україні. К.: 2004. - С. 301 В колишніх соціалістичних країнах роль глави держави також виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади. У переважній частині зарубіжних країн главою держави залишається монарх. Так, монархічна форма правління збереглася у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Данії, Швеції, Норвегії та інших країнах.

Взагальному, варто зазначити те, що вважається, що інститут глави держави своєю появою зобов'язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням демократичнішої республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інститут - монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. ін.). Звичайно, сучасні монархії - далеко не ті, якими вони були за середньовіччя. У багатьох монархічних державах під впливом демократичних сил монархи згідно з нормами конституцій були позбавлені своїх великих прерогатив і за ними залишилися в основному представницькі та церемоніальні функції. Видатний фахівець правової системи Японії Цунео Інако у своїй праці зазначає: “Конституція Японії відводить імператору роль декоративної прикраси державного механізму. Імператор не є ані правителем Японії, ані главою держави”.

Як вже зазначалось раніше в роботі, “монархія” (“монос” - один, “архе” - влада) у перекладі з грецької “єдиновладдя” - це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави - монарха. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Полібій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині Х ст. правили одночасно два імператори - Василь і Костянтин, в Росії в другій половині ХVІІ ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван. Відомості про перші політичні об'єднання в Стародавньому Єгипті датуються ще IV - III тисячоліттями до н.е., коли там утворилося “40 номів” (областей). На чолі кожного нома став “цар”, він же верховний жрець місцевого культу і володар титулу “начальника каналу “. Об'єднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства - Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу об'єдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (ХХХ -ХХVIII ст. до н.е.).

Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницької та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча й у ті часи існували в окремих країнах республіки (античні рабовласницькі міста-держави з республіканською формою правління, Новгородська республіка, Псковська республіка з XI ст., Венеція, Генуя тощо). До того ж, у добу розвиненого феодалізму з'являються, окрім абсолютних, і конституційні монархії (Велике князівство Литовське з 1566 р., коли II Литовським Статутом було затверджено існування Великого Вального сейму, Річ Посполита з 1569 р. та ін.). Проте, перехід до капіталістичного способу виробництва, що здійснювався завдяки буржуазній революції, нерідко супроводжувався ліквідацією монархії й установленням республіканської форми правління. Однак, все ж монархія зберігалася й за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких умов набувала форми конституційної монархії. При цьому влада монарха визначалася конституцією і у відповідності з останньою обмежувалася представницьким органом - парламентом. Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скасували. Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 року після страти короля Карла I Стюарта 30 січня 1649 року королівська влада як “непотрібна, обтяжлива і небезпечна” була знищена, а 19 травня того ж року була проголошена Республіка. Проте вже 12 грудня 1653 р. “актом про зречення” парламент передав владу генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління. А ще через сім років, 26 травня 1660 р., Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту - Конвенту - урочисто в'їхав в Уайтхолл і став королем, а Англія - монархією. Iсторики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавалася "милістю божою", а нова монархія - "милістю парламенту" Новая история (первый период). - М., 1972. - С.61.. Подібний приклад можна зустріти й у ХХ ст., зокрема в Iспанії впала монархія в 1931 р., а в 1947 р. диктатор Франко оголосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос I зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - 14-е изд., перераб. и доп. - М.: 2009. - С.153.

Також варто зазачити, що існуючі й дотепер династії Кувейту, Бахрейну, Катару й еміратів ОАЕ з'явилися в умовах племінного ладу. Все населення цих країн було охоплене однією чи кількома федераціями племен. Племена, в свою чергу, підрозділялися на клани, роди, сімейства, найстаріші члени яких обирали племінних вождів, що вважалися “першими серед рівних”. Племінні вожді - шейхи поступово поширювали свій вплив за рамки свого племені і більш чи менш міцно закріплювали свою владу в межах конфедерації племен.