Боротьба з тероризмом в Україні

До широкого вжитку термін «тероризм» увійшов наприкінці ХVІІІ ст. Спочатку він означав репресивну політику, що проводилася якобінцями відносно супротивників під час Великої французської буржуазної революції 1789-1784 р.р.

Засновником сучасного тероризму вважають німецького радикала Карла Гейцена, який в 1848 році висунув «філософію бомби», що виправдовує тирановбивство, посилаючись на авторитет Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

З другої половини ХІХ ст. терористичні акти стають постійною ознакою суспільного життя у світі. До них удаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

В Росії лише протягом 1902-1907 р.р. есери та інші радикально налаштовані угрупування вчинили близько 5,5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури).

Жовтневий переворот в Росії в 1917 році та на ступна за ним громадянська війна - це, по суті, протистояння червоного та білого терору з виявленням небувалої жорстокості з обох сторін.

В умовах внутрішньодержавних та зовнішніх терористичних актів проходила підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії [152, с.24].

Розвиткові терористичних актів сприяли сучасні війни. Теракти виконували роль допоміжного фактора, з допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв.

Досліджуючи історичну генезу становлення санкцій за злочинні діяння стосовно терористичної діяльності й аналізуючи положення законодавства інших країн у частині встановлення відповідальності за створення та діяльність терористичної групи або вчинення терористичних актів, І.С.Шапкін наголошував на тому, що в деяких країнах за досліджувані діяння передбачено вищу міру покарання з урахуванням особливостей кримінального законодавства, тобто або довічне позбавлення волі, або страта [148, с.346]. Установлення такого виду покарання пояснюється надзвичайно великим ступенем суспільної небезпечності терористичних злочинів, оскільки терористичні злочинні групи й об'єднання спрямовують свою діяльність на спричинення шкоди чи загрози такої шкоди невизначеному колу осіб, а нерідко й національній безпеці [41, с.365].

Що стосується історії української державності, слід зазначити, що вперше кримінальну відповідальність за терористичний акт було запроваджено в Кримінальному кодексі УРСР, який було введено в дію 01 липня 1927 року [90]. Так, в главі про контрреволюційні злочини містилась ст.548, яка передбачала відповідальність за вчинення терористичних актів проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих чи сільських організацій та участь у виконанні таких актів, хоча б і особами, які не належали до контрреволюційної організації.

Слід визнати, що диспозиція цієї кримінально-правової норми не розкривала змісту поняття терористичного акту, але згодом воно було відпрацьовано юридичною наукою. Того часу терористичний акт визначався як один з найтяжчих контрреволюційних злочинів, який полягає у вбивстві, замаху на вбивство, нанесенні тілесного ушкодження та інших насильствах щодо представників радянської влади чи діячів громадських організацій трудящих, у вбивстві чи насильстві над членами їх сімей, а також у пошкодженні чи знищенні майна цих осіб, якщо зазначені дії вчинені з контрреволюційним умислом. Вбивство жінки з метою завадити їі розкріпаченню, будучи «посяганням на політичні та національні здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції», також кваліфікуються як терористичний акт [69, с.4].

28 грудня 1960 року був прийнятий і введений в дію з 01 квітня 1961 року Кримінальний кодекс УРСР [87], в якому термін «терористичний акт» застосовувся у двох кримінально-правових нормах. Так, у ст.58 під ним розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, спрямовані проти державного або громадського діяча чи представника влади у зв'язку з його державною чи громадською діяльністю і з метою підриву чи послаблення радянської влади. У ст.59 під терористичним актом розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, спрямовані проти представника іноземної держави з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень.

Після здобуття Україною незалежності відповідальність за вчинення злочинів терористичного характеру отримало закріплення на законодавчому рівні. До нині діючого Кримінального кодексу України, прийнятого 05 квітня 2001 року, було включену статтю 258 (терористичний акт), що належить до злочинів проти громадської безпеки. Диспозиція цієї норми залишається незмінною вже більше п'ятнадцяти років, хоча, як буде зазначено нижче, її формулювання не є ідеальним і на сучасному етапі не відповідає міжнародному визначенню цього поняття.

Прийняттю даної редакції статті 258 передувало чимало дискусій. Так, в проекті КК первісно передбачалася норма, що встановлює відповідальність за тероризм (а не за терористичний акт). Такий варіант викликав чимало справедливих зауважень. Так, неможна ототожнювати тероризм з вчиненням вибухів, підпалів та інших дій, адже поняття тероризм включає, окрім наведеного, ще й організацію, і фінансування, і підтримку, і створення терористичної групи [2, с.76].

Крім того, вказувалося на необхідність формулювання у законі ознак тероризму таким чином, щоб склад тероризму не вступав у протиріччя з іншими складами злочинів і не примушував у правозастосовчій практиці постійно кваліфікувати підпадаючі під його ознаки діяння по сукупності з іншими злочинами. [43, с.33]. Деякі науковці застережували проти надлишкової деталізації у визначенні злочину, адже це заважає піддавати кримінально-правовій оцінці всю різноманітність його проявів. Абстрактна диспозиція точніше вписується в систему права, вона зручна для застосування закону органами слідства та судом [125, с.49]. Висловлювалися заперечення й щодо положення про таку мету при вчиненні тероризму, як «привернення уваги». Зокрема, зазначалося, що, хоча демонстративність і є притаманною будь-якому терористичному акту, але вона не є метою, бажанням досягти певного стану (речі) тощо, яка на цей момент не є в наявності у особи (групи осіб), що вчинюють терористичний акт [104, с.55].

Як бачимо, законодавець, погодившись з необхідністю відмежовувати поняття «терористичний акт» від більш широкої категорії «тероризм», тим не менш, пішов шляхом конкретизації певних ознак, що мають характеризувати терористичний акт.

Одним із напрямів удосконалення існуючого законодавства у боротьбі з тероризмом є врахування досвіду іноземних держав. У зв'язку з цим після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму 21 вересня 2006 року до КК України було внесено зміни, відповідно до яких зі ст.258 виключені частини 4 та 5 ст.258, натомість, додані чотири нові статті: ст.258-1 «Втягнення у вчинення терористичного акту», ст.258-2 «Публічні заклики до вчинення терористичного акту» ст.258-3 «Створення терористичної групи чи терористичної організації», ст.258-4 «Сприяння вчиненню терористичного акту» [134].

Слід визнати, що рішення вітчизняного законодавця щодо вдосконалення національного кримінального закону шляхом внесення до нього нових норм, суттєва зміна і доповнення інших законодавчих актів є наслідком реагування держави на збільшення потенційної загрози пошинення тероризму, терористичних проявів и терористичної діяльності на території України. Однак, на жаль, таке реагування не може вважатися оперативним, послідовним і достатнім.

1. Встановлено, що потенційні загрози тероризму, як внутрішні, так і зовнішні, в Україні існують давно, і на цю небезпеку неодноразово звертали увагу науковці. Однак, як державні органи, так і українське суспільство тривалий час перебувало у стані впевненості, що тероризм - це міжнародна проблема, яка є дуже далекою від України. В результаті країна виявилася абсолютно не готовою до терористичної агресії, зненацька і повномасштабно спрямованої на неї з боку Росії. Відтак Україна має вживати невідкладних та ефективних заходів задля протидії терористичним проявам, в тому чилі у законотворчій діяльності. Іменування військового конфлікту «антитерористичною операцією» стає серйозною перешкодою як на шляху вдосконалення законодавчої бази щодо боротьби з тероризмом, так і в практичній діяльності правоохоронних органів, які позбавлені можливості відокремити військові дії, реагувати на які мають Збройні Сили держави, від терористичних актів, що є злочинами і мають розслідуватися внутрішніми органами правопорядку.

2. Вивчені поняття тероризму, терору та терористичного акту, виявлені спільні риси і відмінності між ними. Встановлено, що вказані поняття є складними та багатогранними, чим і пояснюється проблема універсалізації їх визначення на міжнародній арені. Проте, це є необхідним для ефективної боротьби з терористичною загрозою та запобігання розширювального тлумачення поняття тероризму, адже у світлі останніх подій ця проблема є досить гострою. З'ясовано, що серед учених немає єдиної думки з питання кримінально-правового визначення понять «тероризму» і «терористичний акт». Законодавець також демонструє неповне усвідомлення різниці між тероризмом, як багатогранним явищем, і терористичним актом, як одним з елементів тероризму. Все це, безсумнівно, в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.

3. При дослідженні історичних коренів появи тероризму встановлено, що тероризм, як кримінальне явище, вже багато століть являє собою глобальну загрозу для людства, отже, боротьба з ним набуває загальносвітового значення. Сучасні акти тероризму зумовлюють порушення прав людини, основних свобод і демократичних основ суспільства. Доведено, що тероризму можна протидіяти лише шляхом стійкого усеосяжного підходу, включаючи активну участь і співробітництво всіх держав, міжнародних і регіональних організацій, а також шляхом активізації зусиль на національному рівні. Саме таким шляхом йде Україна. Доказом цього є ратифікація нашою державою міжнародних конвенцій, підписання двосторонніх угод щодо протидії виявам тероризму, а також впровадження в КК України кримінально-правової відповідальності за терористичний акт (ст.258), редакція якої істотно відрізняється від змісту, який містила ст.58 (терористичний акт) КК 1960 р.

Розділ 2. Склад злочину, передбаченого ст.258 кк України

2.1 Об'єкт злочину та об'єктивна сторона злочину

Об'єкт злочину, з точки зору структури Кримінального кодексу України, - це громадська безпека, адже статтю 258 КК України законодавцем включено до розділу ІХ «Злочини проти громадської безпеки». Аналогічне місце вказаний злочин займає в сруктурі кримінальних кодексів Росії, Азербайджану, Казахстану, Туркменістану, Таджикістану.

Однак, насправді йдеться про складні багатооб'єктні злочини, які можуть посягати не лише на громадську безпеку, але й на територіальну цілісність, державний устрій, суспільну безпеку, нормальне функціонування організацій, установ, на життя та здоров'я людей. Тому родовий об'єкт терористичного акту визначається залежно від того, «охороні яких сфер законодавець надає провідне значення» [29, с.38].

Прикметно, що в Грузії та Латвії тероризм вважається злочином проти державу, у Франції - злочином проти нації, держави та громадського спокою, а Республіка Білорусь взагалі виділяє два окремих види злочинів під назвою тероризм із різними об'єктами: міжнародний тероризм - це злочин проти миру та безпеки людства та «звичайний» тероризм - це злочини проти громадської безпеки [24, с.67].

Подібні розбіжності в законодавстві різних країн щодо геополітичної, насправді, проблеми можна пояснити відсутністю єдиної точки зору щодо визначення поняття тероризму як явища і як складу злочину в міжнародному праві та у світовій науці.

Слід назначити також, що серед багатьох правників, які займалися вивченням такого явища, як тероризм, все частіше лунає точка зору, відповідно до якої посягання на громадську безпеку аж ніяк не є головним об'єктом відповідного злочину, адже витоки відповідного явища є набагато складнішими. Порушення громадської безпеки - це лише спосіб досягнення основної мети терористичного акту. «Спосіб є додатковою, допоміжною дією, що забезпечує здійснення основної дії, створюючи з тим різновид складної дії. З цього випливає, що спосіб в складній дії є елементом структури, тобто частиною складної дії, і в межах останньої виконує властиву йому функцію - забезпечення виконання основної дії, з якою він внутрішньо пов'язаний, створює з ним нерозривну єдність» [130, с.55]. Суспілька безпека, на думку деяких вчених, не може бути основним об'єктом тероризму. Залякування тут є не самоціллю, а засобом впливу, тим часом коли ціль - це спонукання певних осіб до вчинення бажаних для терористів рішень. Основним же об'єктом у тероризмі є національні та наднаціональні інститути (у їх різноманітних варіантах), посягаючи на які через дію на безпосередній об'єкт винні особи досягають чи прагнуть досягти головної цілі - порушення їх недоторканності [4].

Головною метою терористичної діяльності на будь-якому етапі її розвитку є примушення відповідних органів влади, фізичних чи юридичних осіб прийняти вигідні для терористів рішення шляхом створення в суспільстві відчуття страху і небезпеки за рахунок демонстративного вчинення якихось дій. Саме ця мета і визначає справжній основний об'єкт терористичної діяльності. Як слушно зазначають Г.Азлобін і Б.С.Нікіфоров, мета за своїм змістом включає в себе свідомість і волю людини по відношенню до об'єктивного результату їі поведінки. Тому саме мета вказує на дійсний, хоча б і віддалений, об'єкт злочинного діяння і виражає ставлення особи до цього об'єкта.

Інші ж вчені, на противагу вказаній вище позиції, зазначають, що насправді законодавець цілком вірно зазначає саме громадську небезпеку основним об'єктом тероризму, адже:

1) саме посягання на громадську безпеку, з технічної точки зору, може поєднати нескінчений перелік безпосередніх об'єктів, на які можуть бути спрямовані конкретні терористичні акти;

2) незважаючи на далекоглядні цілі терористичного акту, реальної шкоди в його результаті зазнає саме громадська безпека, тим часом коли конкретному об'єкту, на який спрямовується даний злочин (життя на здоров'я людей, їхнє майно тощо) шкоди може бути завдано значно менше;

3) віднесення терористичного акту до будь-якої іншої категорії злочинів (наприклад, злочини проти держави, проти миру і безпеки людства тощо) призведе до того, що за основу будуть взяті не найбільш типові, а найбільш тяжкі терористичні акти, тобто суспільна небезпека цього злочину буде штучно підвищуватися [49, с.12].

З точки зору автора, така позиція є дещо застарілою та не відповідає тій реальній загрозі, яку несе в собі тероризм на сучасному етапі.

Втім, для з'ясування цього питання більш докладно, слід передусім визначитися з поняттям «громадська безпека», адже, так само, як поняття «тероризм», воно визначається науковцями неоднаково. Іноді йдеться про систему заходів або специфічну діяльність державних органів щодо охорони державного і громадського порядку, забезпечення нормальних умов для трудової діяльності та відпочинку громадян, іноді - про безпечні умови повсякденного життя та діяльності членів суспільства [30, с.55].

В.П. Тихий розглядає громадську безпеку як загальне благо, безпеку для всіх, загальну цінність, що відповідає інтересам суспільства й усіх громадян. З потребою у суспільній безпеці, на думку автора, пов'язані два види благ: по-перше, це захищеність суспільства від різних небезпек, по-друге, самий захист суспільства від небезпек, діяльність по запобіганню небезпекам. Саме наслідком цієї діяльності і є суспільна небезпека як захищеність, певна якість суспільства. Тож, громадська безпека - це система суспільних відносин, що забезпечують відвернення й усунення загальної небезпеки насильницького завдання шкоди правоохоронюваним інтересам взагалі [144, с.2-3].

З точки зору Кримінального кодексу, громадською безпекою є стан захищеності суспільства - таких його цінностей, як життя та здоров'я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань [11, с.18].

Ми бачимо, що, громадська безпека як об'єкт злочину виступає одночасно в різних ролях: як певна цінність, як благо і потреба, як захищеність суспільства від різних небезпек, як діяльність по запобіганню небезпекам, як суспільні відносини, що забезпечують відвернення й усунення загальної небезпеки, як стан захищеності суспільства - таких його цінностей, як життя та здоров'я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань.

При такому підході до проблеми об'єкта злочину його неможливо відокремити від предмета злочину як складової частини об'єкта, оскільки вони цілком збігаються. На цю проблему постійно звертають увагу сучасні українські дослідники, зокрема, С.Б. Гавриш та В.П. Ємельянов.

Безпосереднім об'єктом злочину є ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким завдається шкода злочином, що підпадає під ознаки даного складу. Визначення безпосереднього об'єкта має важливе значення для з'ясування характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину, правильної кваліфікації скоєного, сприяє відмежуванню вчиненого діяння від суміжних злочинів тощо. Саме безпосередній об'єкт злочину дозволяє частіш за все і з найбільшою точністю провести розмежування між схожими злочинами, бо у більшості випадків є тим елементом складу, який притаманний тільки цьому і більш ніякому злочинові. Безпосереднім об'єктом терористичного акту можуть бути життя, здоров'я, честь та гідність громадян, власність тощо. Втім, серед науковців з цього приводу також немає єдиної точки зору. В.В.Мальцев, наприклад, просто зазначає, що об'єктом терористичного акту є суспільна безпека (відносини, що забезпечують безпеку невизначено великого числа членів суспільства) [112]. З точки зору І.А. Попова, терористичний акт є багатооб'єктним злочином, де основний об'єкт - це суспільна безпека, а додатковий - життя, здоров'я, майнові або інші інтереси людей. В.С. Комісаров і А.І. Коробєєв під об'єктом даного злочину розуміють сукупність суспільних відносин, що регламентують основи (корінні інтереси) забезпечення безпечних умов існування суспільства [69, с.4].

На думку автора, в сучасних реаліях терористичний акт неможна вважати злочином, спрямованим на порушення громадської безпеки, адже суспільна небезпека такого явища є значно більшою, аніж, скажімо, бандитизм.

В період глобалізаційних змін в світі, тероризм входить до списку найбільш складних і визначальних проблем сучасності, тому, що представляє велику загрозу громадській та національній безпеці та ставить під сумнів процес подальшого розвитку людства. Тероризм як явище, супроводжує економічні, політичні та соціальні процеси в кожній державі. Тому потрібно ефективно запобігати та протидіяти йому як явищу та злочину, в тому числі за допомогою кримінально-правових засобів.

Необхідною умовою забезпечення прав і свобод людини і громадянина, нормальних умов життя, збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей суспільства є надійна охорона громадської безпеки. Громадська безпека є елементом, складовою національної безпеки України [135] як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. З цього можна зробити наступний висновок: тероризм загрожує не тільки мешканцям країни та нормальному існуванню громадянського суспільства, а й державі в цілому.

Отже, тероризм є багатосуб'єктним злочином і на рівні з громадською безпекою необхідно виділяти державу як об'єкт тероризму. Виникає спір з приводу того, який з цих об'єктів важливіший. Виходячи з того, що громадська безпека є складовою частиною національної безпеки, науковцями розглядається ідея включення цього злочину до Розділу І КК України - «Злочини проти національної безпеки», яка характеризує стан не окремих громадян, а всієї нації як цілісної системи, що містить суспільні відносини й суспільну свідомість, інститути суспільства та їхню діяльність, які сприяють або заважають реалізації національних інтересів у конкретній історично створеній ситуації. Хоча, слід все ж таки зазначити виняткову роль громадської безпеки як об'єкта цього злочину, адже при здійсненні терористичних атак громадська безпека не може бути не порушеною.

Дійсно, на сучасному етапі терористична діяльність є основною, реальною та потенційною загрозою саме національній безпеці України, стабільності в суспільстві у сфері державної безпеки, а протидія такій діяльності постає одним з головних завдань для правоохоронних органів України [147].

З національною безпекою пов'язували тероризм такі вітчизняні науковці, як В. Антипенко, О. Бантишев, В. Глушков, О. Шамара, В. Журавльов, В. Коваленко, О. Кравченко, Ю. Марченко, Л. Новікова, М. Семикін та інші.

Згідно із Законом України «Про боротьбу з тероризмом» [133] терористична діяльність охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об'єктів з терористичною метою; організацію злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само, як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму. Під самим тероризмом Закон розуміє суспільно небезпечну діяльність, яка полягає у свідомому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя та здоров'я невинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.

Родовим об'єктом злочинів проти громадської безпеки є захищеність природного існування невизначеного кола людей [144].

Тоді як родовим об'єктом злочинів проти основ національної безпеки України є суспільні відносини, що забезпечують державну безпеку, конституційний лад, суверенітет, територіальну недоторканість, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку, а також національну безпеку в екологічній і воєнній сферах, при наявності в суб'єкта реальної можливості вільного вибору законослухняного поводження [51]. Тобто це суспільні відносини, що, фактично, забезпечують саме існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Аналізуючи ці два визначення, можна чітко визначити, що відповідні злочини розмежовуються між собою саме об'єктом, тобто тим, чому саме завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння.

Злочини проти основ національної безпеки направлені на підрив конституційного ладу та безпеки держави як найважливіших складових елементів організації суспільства. Спричинення ж конкретної шкоди потерпілим за такими видами прояву терористичного характеру є не самоціллю, а способами підриву конституційного ладу та безпеки держави.

Тероризм, у свою чергу, характеризується спрямованістю на спричинення шкоди невизначеному широкому колу осіб і вчиняється загально небезпечним способом, пов'язаним передусім зі спричиненням шкоди особі, а з іншого боку - зі знищенням чи пошкодженням матеріальних об'єктів. При цьому, як було наведено, шкода, яка завдається матеріальним об'єктам, за своєю суттю є передусім формою психічного тиску на людей, способом їх залякування. Саме з цієї точки зору й прийнято вважати, що тероризм становить загрозу саме безпеці суспільства: призводить до численних людських жертв, значних матеріальних збитків, дестабілізує обстановку у державі, формує негативну морально-психологічну атмосферу, відчуття страху громадян за своє життя. Але насправді тероризм в першу чергу спрямований проти національної безпеки, а отже, і держави загалом. За допомогою терактів можна підірвати соціально-політичний баланс держави, спровокувати зміну форми влади, режиму правління, штучно викликати економічний колапс.

По суті, і злочини проти національної безпеки, і злочини проти громадської безпеки посягають на спокійне (безпечне) існування людей у державі. При цьому, злочини проти основ національної безпеки становлять загрозу самої держави, підриву її суверенітету, територіальної цілісності, нестабільності у економічній, інформаційній та воєнних сферах, в зв'язку з чим виокремлюються в окремий розділ, який за ієрархією має найважливіше значення та більш жорстокі санкції (хоча коректність піднесення інтересів держави на вищий рівень порівняно з інтересами її громадян все ж таки викликає певні сумніви з точки зору ст.3 Конституції України [75], відповідно до якої саме людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю).

Однак з кола злочинів проти громадської безпеки тероризм на сучасному етапі вже явно випадає. З цього приводу пропонується відокремити злочини, пов'язані саме з терористичною діяльністю, до окремого розділу КК України, доповнивши такий розділ, за необхідності, додатковими диспозиціями або окремими статтями, які б охоплювали усі можливі види терористичної діяльності. Наприклад, відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» терористична діяльність охоплює пропаганду і поширення ідеології тероризму, тим часом коли кримінальної відповідальності за таку діяльність КК України не передбачає (на відміну від, скажімо, Кримінального кодексу Республіки Казахстан [147]). Така ситуація значно заважає виконанню своїх повноважень суб'єктами, на які безпосередньо покладено завдання здійснювати боротьбу з тероризмом, адже разі вчинення особою таких дій, її неможна притягнути до відповідальності.

Протидія тероризму та злочинам проти основ національної безпеки не може бути ефективною без якісного нормативно-правового забезпечення, особливо у кримінально-правовій галузі, оскільки в прийнятих останнім часом міжнародних конвенціях, присвячених проблемам боротьби з тероризмом, намітилася чітка тенденція до розширення сфери кримінально-правової заборони відносно будь-яких терористичних проявів і встановлення спеціальних складів злочинів в національних законодавствах. Тому порівняння об'єктів терористичних злочинів і злочинів проти основ національної безпеки має не лише теоретичне, а й практичне значення.

На сьогодні терористичні злочини становлять небезпеку не тільки для окремих держав світу, а й для світового співтовариства загалом. Враховуючи, що Україна не вирішила проблему боротьби з тероризмом, існує необхідність виокремити такий вид злочинів в окремий, самостійний розділ Кримінального кодексу України «Злочини, пов'язані з тероризмом» з метою подальшого удосконалення нормативного механізму забезпечення національної безпеки.

В цьому випадку аналіз класифікації направленості терористичної агресії буде виглядати таким чином: держава є основним об'єктом тероризму, громадська безпека - другорядним, але невід'ємним або обов'язковим, оскільки при терористичних атаках громадська безпека порушується незалежно від того, чи постраждали люди, майно і т.д. Додатковими об'єктами будуть життя, здоров'я, власність, інфраструктура, різні суспільні відносини.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішні його ознаки, встановлені кримінальним законом, тобто ті ознаки, в яких проявляється зовні процес вчинення суспільно небезпечного діяння і які відповідають на запитання - як було вчинено злочин [78, с.334].

З практичної точки зору, об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні умови цього посягання.

Зокрема, об'єктивна сторона визначає:

а) у чому полягає злочин;

б) яким чином він скоюється;

в) у яких умовах місця, часу, обстановки він протікає;

г) за допомогою яких засобів і знарядь вчиняється.

Ознаки об'єктивної сторони зазначаються в диспозиціях статей Особливої частини КК, більш того, сутність злочинів і полягає в суспільно небезпечному діянні, яке є основною ознакою об'єктивної сторони. Об'єктивна сторона є важливим показником ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони [84, с.29]

Оцінюючи терористичній акт з точки зору об'єктивної сторони, певні вчені наполягають на тому, що він може бути скоєний як у вигляді активних дій, так і шляхом бездіяльності [123, с.3], однак більшість науковців сходиться на тому, що терористичний акт є несумісним з пасивністю.

Особливість способу вчинення актів тероризму - певного методу, порядку і послідовності рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину, - полягає в тому, що він є необхідною, але не конструктивною ознакою в об'єктивній стороні злочину, що розглядається. Як елемент злочинної поведінки, що знаходить всій вираз ззовні, спосіб вчинення тероризму наповнюється вольовим (психічним) змістом [43, с.214].

Щодо ставлення до способів вчинення терористичного акту думки вчених розділилися. Перша група науковців розглядає конкретні способи, за допомогою яких може бути вчинений терористичний акт [2, с.77], тим часом коли інша пропонує певну узагальнену класифікацію таких способів:

а) нав'язування певних доктрин шляхом насильства і залякування;

б) використання засобів, які вже в силу своєї природи приводять до тероризування населення;

в) застосування будь-якого засобу, здатного до тероризування населення.

Український законодавець фактично йде шляхом першої з визначених вище наукових позицій, що навряд чи можна вважати вірним, адже способи вчинення терористичних актів постійно змінюються та доповнюються новими, тим часом коли безцінечно розшировати в законі відповідний перелік - це безглузде обтяження диспозиції і, крім того, ризик завжди на крок відставати від злочинця. Як слушно зазначив російський правник Ю.М. Антонян ще в 1998 році, неможна вважати вичерпним ані перелік способів, ані перелік знарядь тероризму, оскільки людська винахідливість в частині насильства насправді є безмежною [5, с.189].

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст.258 КК України, може проявитися у таких формах:

1) застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини, або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків;

2) погроза вчинення зазначених дій.

Застосуванням зброї при вчиненні терористичного акту є її використання за призначенням - здійснення прицільних пострілів чи хаотична стрільба в місцях знаходження людей, нанесення ударів холодною зброєю.

Що стосується вчинення вибуху, то тут можливі різні варіанти:

1) вибух бомби безпосередньо у тому місці, яке терористи бажають знищити (наприклад, вибухи біля стін Верховної ради 31 серпня 2015 року);

2) вибух бомби терористом-камікадзе (наприклад терористичний акт у США 11 вересня 2001 року);

3) вибух бомби, що надійшла поштою (наприклад, в квітні 2013 року редакцію італійської газети La Stampa в Турині з ранкової поштою була доставлена посилка з бомбою, яка не спрацювала лише завдяки щасливому збігу обставин;

4) вибух бомби у повітряному судні (наприклад, в результаті закладеної на борту бомби 31 жовтня 2015 році впав лайнер Airbus A321 авіакомпанії «Когалимавиа», що здійснював рейс 9268 з Шарм-ель-Шейха до Санкт-Петербурга. На борту літака включно з екіпажем перебувало 224 людини, серед яких були 17 дітей. Всі загинули);

5) вибух бомби поруч з об'єктом, який необхідно знищити (так, 15 листопада 2009 року терористи підірвали пологовий будинок в Афганістані, в результаті загинула жінка та її новонароджений син);

6) вибух бомби в машині (так, 06 жовтня 2016 року в Стамбулі вибухнув легковий автомобіль біля поліцейського відділення, в результаті чого постраждало п'ять осіб).

Під підпалом розуміється викликання пожежі із злочинними намірами.

Окрім вибухів, об'єктивна сторона злочину, що розглядається, може являти собою вбивства, викрадання, різного роду атаки зі стрілецькою зброєю (кулемети, гранатомети тощо), загрози отруєння та багато іншого.

Перераховувати усі можливі способи вчинення терактів, дійсно, є недоцільним. Проте, закріплення у статті про відповідальність за терористичний акт кваліфікованих видів його вчинення вирішує проблему не лише з диференціацією ступеню суспільної небезпеки, а й може служити вагомим підгрунтям при призначенні покарання судом з урахуванням способу, засобів та знарядь вчинення терористичних актів.

До інших дій, які створюють небезпеку, можна віднести вчинки, внаслідок яких виникала реальна загроза настання наслідків у вигляді смерті чи завдання тілесних ушкоджень, знищення чи пошкодження майна, перерви руху транспортних засобів, роботи підприємств, установ, організацій. Це, зокрема, може бути застосування отруйних чи сильнодіючих речовин, затоплення, поширення збудників інфекційних хвороб тощо. Цей перелік дій є інформативним, тобто не є вичерпним. Наприклад, останнім часом терористичний акт цілком може бути здійснений з використанням сучасних комп'юерних технологій - так званий «кібертероризм» [Цимбалюк В.С. Компютерні технології, с.199]. Враховуючи масову доступність комп'ютерних засобів, вони цілком можуть використовуватися для підготовки терористичних актів (збору необхідної інформації, обміну інформацією при організації, підготовці, та плануванні злочину), а також як предмет злочинного посягання для досягнення мети терористичного акту.

Обов'язковим елементом цієї форми об'єктивної сторони тероризму (дії) є створення небезпеки загибелі людей від таких дій, створення значного майнового збитку або настання інших суспільно небезпечних наслідків. Йдеться про такі зміни в навколишньому світі, коли виникає реальна загроза, високий ступінь ймовірності заподіяння дійсної шкоди життю, здоров'ю чи власності особи (спричинення її смерті, тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зараження місцевості, розповсюдження епідемій і т.д), нормальному функціонуванню підприємств, установ, органів влади і управління (серйозне порушення діяльності транспорту, зв'язку, забезпечення споживачів водою, енергією, продуктами харчування тощо). Реальність загрози визначається з урахуванням місця та часу терористичного акту, наявності людей чи матеріальних цінностей, використовуваних знарядь та засобів, їх вражаючих властивостей і потужності.

Значний майновий збиток як наслідок тероризму - оціночне поняття. Для того, щоб встановити, чи є майновий збиток значним,як результат терористичної акції, необхідно визначити вартість і значущість матеріальних цінностей. При оцінці можливого спричинення значного майнового збитку слід виходити з цінності і значущості майна, матеріального і фінансового положення потерпілого.

Оскільки при терористичному акті спосіб здійснення злочину носить загально небезпечний характер, тому реальне спричинення легкої шкоди здоров'ю, незначного майнового збитку і інших подібних наслідків, не охоплюваних поняттям «інші суспільно небезпечні наслідки», слід розглядати як елемент створення небезпеки загибелі людей, спричинення значного майнового збитку або настання інших суспільно небезпечних наслідків [113, с.262].

Наступна форма об'єктивної сторони терористичного акту - це погроза вчинення зазначених у статті дій. Тут йдеться про різного роду психічне насильство, що застосовується до потерпілих осіб, аби зламати їх опір щодо прийняття певних рішень чи вчинення дій.

Законодавець, окреслюючи терористичний акт, ставить застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу, чи інші дії, які створюють небезпеку для життя чи здоров'я людини, заподіяння значної майнової шкоди, настання інших тяжких наслідків, - в один ряд з погрозою вчинення цих дій, отже, така погроза розглядається як рівнозначна переліченим діям, тобто є безпосередньою і може бути виконана суб'єктом злочину. Загроза, відповідно до прийнятого в кримінальному праві підходу, включає не просто один тільки виказаний намір заподіяти акт тероризму, але і здійснення дій, що свідчать про серйозність і реальність такого наміру, наприклад придбання вибухових, біологічно небезпечних, радіоактивних речовин або зброї, здійснення «застережливих» вибухів або підпалів, виконання підготовчих дій відключенню об'єктів життєзабезпечення або порушенню технологічних процесів, блокуванню транспортних комунікацій і т.п. Тож, саме реальність наміру, що виражається в конкретних діях, відрізняє загрозу від вислову у формі виявлення наміру і додає їй кримінально-правовий характер.

Погроза може виражатися також в словах, демонстрації зброї або інших предметів, які вказують на реальну загрозу вчинення відповідних дій. Погроза може випливати з обстановки, і, як правило, є чітко сформульованою.

Відповідно до кримінального закону, терористичний акт вважатиметься закінченим злочином з моменту здійснення вибуху, підпалу або інших подібних дій або з моменту створення загрози здійснення вказаних дій (навіть якщо її не була в подальшому втілено у життя).

Час та місце вчинення актів тероризму також мають значення, однак, слід пам'ятати, що при вчиненні актів тероризму вплив відбувається не лише безпосередньо на жертви, а й на невизначене коло осіб, що не є повністю передбачуваним. З цієї точки зору, час та місце вчинення актів тероризму стосовно тероризму є факультативними, хоча суди, звичайно, повинні враховувати їх при призначенні покарання.

Щодо обстановки (ситуації) вчинення злочину, тобто сукупності зовнішніх обставин, що характеризуються прилюдністю або наявністю певних подій, то відмінною рисою терористичного акту є те, що дії вчиняються відкрито, демонстративно, вони не обмежуються спрямуванням лише на особистісні інтереси потерпілого, а посягають на більш широке коло відносин і соціальних цінностей (невизначене коло осіб, певний соціальний контингент тощо).

Слід зазначити, що терористична діяльність на сучасному етапі набуває нових форм, в зв'язку з чим змінюється не лише об'єкт, а й об'єктивна сторона такого злочину, як терористичний акт. Так, відповідно до останніх тенденцій, діяльність терористів спрямовується не стільки державні установи, органи влади, населення, атака проти яких по суті може нічого і не дати за великим рахунком, а сама влада в державі, яку терористи намагаються або змінити, або запустити і поступово розвивати цей процес. Об'єктами атак також стають громадські місця, інфраструктура, банки, причому держава демонструє дуже низький рівень захисту на такі випадки.

Гібридна війна, розв'язана Росією проти України, супроводжується й гібридними терористичними атаками. Тяжкими наслідками від таких дій можуть бути параліч транспортної системи, банкрутство банків, загальна паніка серед населення. Вдалі атаки стають свого роду демонстрацією безпомічності органів охорони правопорядку, що, в свою чергу, означає нездатність держави захистити своїх громадян, ріст недовіри та обурення, агресію громадян, спрямовану проти влади. В такій обстановці виникають сприятливі умови для масових заворушень, очолити які, розвинувши рух непокори до революційних масштабів, можуть і самі терористи. Іноді злочинні посягання терористичного характеру спрямовуються на відомих політиків та громадських діячів, адже усунення людей, які грають визначальну роль в житті суспільства, теж дозволяє досягти глобальних змін. При цьому життя та здоров'я самих потерпіліх є лише факультативним об'єктом злочину, адже основним, як зазначалося, є національна безпека, тобто здатність держави захистити своїх громадян, забезпечити реалізацію їх конституційних прав і свобод.

Все це свідчить про те, що існуюча диспозиція статті 258 КК України потребує ретельного вдосконалення. Так, наприклад, В.П. Ємельянов пропонує виходити в цьому питанні з міжнародного визначення терористичного акту, що включає в себе вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загально небезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто - вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості. Так, терористичним актом слід визнати вчинення або погрозу вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства, установи чи інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об'єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами. Подібний підхід дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за даним складом злочину без додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, а в тих випадках, коли діяння не будуть мати терористичної спрямованості, - кваліфікація проходитиме за відповідними статтями КК України [51, с.9].

На думку автора, такий підхід є цілком вірним.

2.2 Суб'єкт злочину та суб'єктивна сторона злочину

Суб'єкт злочину. До числа обов'язкових елементів злочину й ознак складу злочину входить суб'єкт злочину, тобто особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.

Суб'єкт злочину - це елемент складу злочину, сукупність ознак, за наявності яких певна особа може бути кримінально відповідальною за свої дії, за вчинене нею [78, с.445]

У більш вузькому, спеціальному розумінні суб'єкт злочину - це особа, здатна нести кримінальну відповідальність у випадку вчинення нею умисного або необережного суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Кримінальний закон (ст.18 КК України) наділяє суб'єкта злочину такими ознаками:

1) вид особи - фізична;

2) осудність;

3) досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Поняття «суб'єкт злочину» і «особистість злочинця» не є тотожними, адже перше застосовується для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, тим часом коли друге має кримінологічне значення. Особистість злочинця характеризують такі ознаки, як соціальний статус; соціальні функції (ролі), які вона виконує в суспільстві; морально-психологічна характеристика, що відображає її ставлення до соціальних цінностей, тощо.

Суб'єктом терористичного акту, як і будь-якого іншого злочину, може бути тільки фізична особа (ст.ст.6, 7 і 8 КК України). Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т.ін. [85, с.101]. Слід зазначити, що часом в науковій літературі зазначається, що, наприклад, «конкретними суб'єктами тероризму є терористичні організації, групи, а також окремі особи» [91, с.131]. Втім, таке формулювання неможна вважати коректним, адже суб'єктом терористичного акту можуть визначатися тільки конкретні фізичні особи, які вчиняють такий акт або створюють терористичну організацію, беруть участь в ній, керують нею для здійснення конкретних терористичних цілей.

В країнах англо-саксонської системи права та деяких інших державах (наприклад, Франція) кримінальна відповідальність юридичних осіб допускається. А враховуючи, що такі держави аж ніяк неможна віднести до країн третього світу, і принцип верховенства права в них в дійсності дотримується, а не лише декларується, на цьому питанні було б доцільно зупинитися більш докладно. Російські правники майже одностайно вважають, що така практика є безглуздою. Так, Б.С. Никифоров та Ф.М.Решетніков висловлюють сумніви щодо реальності тих заходів, яким піддаються корпорації, коли порушені проти них кримінальні справи закінчуються судовим процесом і винесенням обвинувального вироку. Збитки від штрафу, накладеного на корпорацію, зазвичай перекладаються нею або на пересічних утримувачів акцій, які не мають ніякого відношення до зловживань ради директорів чи вищих службовців корпорації, або взагалі компенсуються тим, що «послуги», які надаються корпорацією, або товари, що постачаються нею, після сплати штрафу сплачуються споживачами за більш високою ціною [128, с.38]. Автори російського підручника «Кримінальне право зарубіжних країн» також зазначають, що у Франції було декілька випадків притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності, в усіх випадках на юридичних осіб був накладений штраф, хоча «з рішень не видно, чи встановлював суд тих осіб, які в реальності вчинили злочинне діяння» [81, с.130-131].

Наука українського кримінального права (так само, як і російського) однозначно визнає суб'єктом кримінального правопорушення виключно фізичну особу. Такий стан речей є звичним для нашого розуміння, і автор не пропонує його змінювати. Однак, і подібне зневажливе ставлення до інших правових систем, тим більш, якщо це стосується найбільш розвинених світових держав із сталою системою демократичних цінностей, на нашу думку, також є неприпустимим. По суті, будь-які фінансові санкції, що накладаються на юридичну особу, в кінцевому рахунку відбиваються на гаманці власників (акціонерів) такої особи або споживачів її послуг, адже юридична особа, по суті, є поняттям віртуальним, і її інтереси - це лише опосередковані інтереси тих чи інших фізичних осіб. Але ця обставина не виключає існуючої в будь-яких державах практики притягнення юридичних осіб до відповідальності, наприклад, за вчинення фінансових порушень. Тому, на думку автора, і кримінальна відповідальність для юридичних осіб, в тому числі, за участь у терористичній діяльності, має право на існування, якщо це передбачено системою кримінального законодавства відповідної держави.

Втім, в Україні кримінальна відповідальність має виключно особистий характер, тож для визначення юридичної особи суб'єктом злочину за будь-яких обставин наразі немає підстав.

Однак, суб'єктом відповідальності за вчинене суб'єктом злочину суспільно небезпечне діяння, в тому числі, терористичного характеру, можуть виступати не лише фізичні, але й юридичні особи і навіть держава. Йдеться про цивільно-правову (матеріальну, моральну) або адміністративнy відповідальність. Наприклад, згідно зі ст.24 3акону України «Про боротьбу з терроризмом» організація, відповідальна за вчинення терористичного акту і визнана за рішенням суду терористичною, підлягає ліквідації, а належне їй майно конфіскується. Тобто, не будучи суб'єктом злочину, юридична особа, тим не менш, відповідає за терористичну діяльність самим фактом свого існування, а також всім належним їй майном.

Дещо складнішою є ситуація, коли сприяння терористам та їх організаціям надають представники державної влади або навіть цілі держави. В науковій літературі ця обставина породжує полемику про суб'єктів такого роду тероризму і про можливість визнання держави суб'єктом злочину. Так, В.Ф.Антипенко стверджує, що суб'єктами міжнародних злочинів як юридичної патології є, передусім, держави, а також фізичні особи, які виступають вїд їх імені і конкретно вчиняють ці злочини [4, с.15].

З такою думкою важко не погодитися, хоча більшість науковців оспорює можливість визнання держави суб'ктом злочинів, зокрема, терористичної спрямованості, а поняття «державного теторизму» іменують термінологічною маніпуляцією, що не має ані правової підстави, ані сутнісного наповнення [43, с.277].

Між тим, незважаючи на подібну позицію державний тероризм як такий реально існує в світі і небажання визнавати цей факт, на жаль, аж ніяк не змінює стану речей. Державний тероризм - це насилля з боку держави, яке не має законодавчого або судового забезпечення та може практикуватись державними силовими структурами як всередині держави (проти її внутрішніх ворогів) та за її кордонами -- аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав.

На відміну від терористичних актів (при застосуванні всередині держави) або війни (при застосуванні проти інших держав), участь державних силових структур в акціях державного тероризму старанно приховується. До прикладу можна навести бомбування території Ічкерії (Чечні) в 1994 році літаками «невідомої держави», штурм Грозного «невідомими танковими підрозділами».

Проявами державного тероризму є незаконні затримання, вбивства, викрадення, тортури і страта громадян без суду і слідства, які виконуються співробітниками силових структур (поліцією та іншими органами охорони правопорядку). Саме такими діями є вбивство українськими правоохоронцямси Георгія Гонгадзе, вбивство російськими спецслужбами Олександра Литвиненка та Ганни Політковської, викрадення та вбивстваа кримсько-татарських активістів в окупованому Росією Криму (2014-2015).

Як державний тероризм кваліфікуються також дії, направлені проти громадян, організацій або інших держав, які відкрито проводяться державою або її представниками, але справжня мета цих дій старанно приховується (в тому числі так звані «недружні дії»). До подібних дій здебільшого вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влади, що не можуть підтримувати стійкість системи економічними і політичними методами, або стабільні режими -- в випадках, коли їх політичні системи ізольовані від усього світу. Зокрема, під перше визначення підпадають заходи з встановлення новорічної ялинки в Києві під час Євромайдану як привід до звільнення Майдану Незалежності в Києві від учасників Євромайдану, яке завершилось жорстоким побиттям студентів.

Відрізняють також тероризм, що підтримується державою -- коли держава прямо не бере участі в тероризмі, але фінансує і підтримує терористичні угруповання, як то відбувається наразі на сході України та відбувалося в Криму в 2014 р., де захопленню влади сприяли військовослужбовці Росії без розпізнавальних знаків, переодягнені під «місцеву самооборону».

Така ситуація в світі і, зокрема, в Україні потребує негайного перегляду ставлення до суб'єкту терористичного акту. Беззаперечно, вносити до ст.258 КК України зміни, відповідно до яких суб'єктом злочину може виступати держава, автор не пропонує. Однак визначення кваліфікуючого або, скоріше, окремого складу терористичного акту, вчиненого за наказом особи, яка займає центральні посади в державі, має повноваження давати обов'язкові для виконання накази, в тому числі, на застосування збройних сил або зброї, однозначно є вимогою часу. Саме за такою статтею мали б кваліфікуватися дії біглого Президента України В. Януковича, генерального прокурора В. Пшонки та міністра внутрішніх справ О. Захарченка стосовно масових вбивств в Київі в лютому 2014 року, а також дії російських високопосадовців на Сході України (якщо, звісно, Україна з часом отримає можливість притягнути їх до суду). Адже цілком зрозуміло, що організація терористичного угрупування, учасники якого свідомо йдуть всупереч встановленому в державі правопорядку і розуміють, що вчиняють особливо небезпечний злочин, та використання влади і службового становища з метою надання злочинних наказів особам, які знаходяться на державній службі, отримують офіційну заробітню платню і звикли виконувати накази «легітимного» керівництва, - це абсолютно різні склади злочинів за рівнем суспільної небезпеки.