Боротьба з тероризмом в Україні

Наступна ознака суб'єкта злочину - це осудність. Відповідно до ст.19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичний критерій осудності - це здатність особи повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину. Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під час вчинення нею злочину.

З визнанням особи осудною пов'язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення.

Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб'єктом злочину.

Вік, з якого настає відповідальність за терористичний акт, вбачається вельми серйозною проблемою кримінального права. Так, за загальним правилом (ч.1 ст.22 КК України), кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. У ч.2 ст.22 КК України перелічені злочини, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років. У цей перелік включено і такий злочин як терористичний акт.

Деякі науковці вважають невиправданим встановлення з 14-річного віку кримінальної відповідальності за терористичний акт, оскільки в цьому віці особа далеко не завжди здатна усвідомлювати це діяння в усій його складності, багатооб'єктності та цільовій ієрархічності [141].

Автор не погоджується з такою думкою і вважає, що, якщо Кримінальний кодекс України допускає певні особливо небезпечні випадки, в яких до кримінальної відповідальності можуть притягатися особи з 14-річного віку, то терористичний акт включено до них цілком правомірно. Суспільна небезпека складу злочину, що розглядається, є достатньо високою, аби її могла усвідомити дитина, яка, на думку законодавця, здатна відповідати за вбивство, тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, захоплення заручників, посягання на життя представника правоохоронного органу тощо (ст.22 КК України). Слід зазначити, що більшість розвинених країн світу припускає кримінальну відповідальність у 14-річному віці (іноді навіть раніше), щоправда, з певними обмеженнями та пом'якшеннями.

Суб'єктивна сторона злочину - це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків [79, с.85].

Суб'єктивна сторона складу злочину, як відомо, може складатися з чотирьох елементів: вини, мотиву, мети та емоцій, з яких лише один - вина - є обов'язковим при кваліфікації будь-якого злочину, тим часом коли решта можуть або включатися до обов'язкових ознак складу злочину, або ні. Щодо терористичного акту законодавцем встановлено дві обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони, що є необхідними для кваліфікації вчиненого суспільно небезпечного діяння саме за ст.258 КК України: це вина та мета.

Виною є психічне відношення особи до скоєного нею суспільно небезпечного та кримінально-неправомірного діяння, виражене у визначених законом формах, що розкривають зв'язок інтелектуальних, вольових та чуттєвих процесів психіки особи з діянням та виступають основою для кваліфікації скоєного і визначення меж кримінальної відповідальності [151, с.122]. Людина несе кримінальну відповідальність за свої вчинки лише в тоді, коли вона здійснює їх з власної волі і усвідомлює наслідки своїх дій. Адже саме той факт, що особа адекватно сприймає прямий зв'язок між своїми діями чи бездіяльністю та суспільно небезпечними наслідками і є головною характеристикою вини суб'єкта злочину. Крім того, про винуватість особи можна говорити лише тоді, коли вина виражається у будь-якій формі у скоєному суспільно небезпечному діянні. Щодо терористичного акту, то його вчинення може характеризуватися лише умисною формою вини, а саме - прямим умислом: винний усвідомлює, що застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу та інших дій створюють загрозу життю чи здоров'ю людини, настанню інших тяжких наслідків і бажає настання таких наслідків.

Особливість терористичних діянь, як вже зазначалося, полягає в спрямованості дій на залякування населення заради досягнення мети надання впливу на прийняття вигідного для терористів рішення.

Таким чином, застосовуючи зброю, вчинюючи вибух, підпал чи інші дії, небезпечні для життя чи здоров'я людини, створюючи терористичну групу або організацію, особа цілком усвідомлює суспільну небезпечність самого існування такого злочинного формування чи злочинних дій, а також ту кінцеву мету, заради якої створюється це формування чи вчиняється дія, характер і ступінь суспільної небезпечності тих подальших дій, котрі здійснюватимуться для досягнення цієї мети. Особа розуміє і допоміжний характер дій, спрямованих на залякування населення, усвідомлює майбутню наявність невинних жертв і значних руйнувань, що не мають прямого відношення до суті основного конфлікту але у такий спосіб може бути досягнуто мету спонукання адресатів впливу до прийняття потрібного рішення. Звичайно, при цьому особа передбачає і настання єдиного полінаслідку від багатооб'єктних злочинів терористичної спрямованості. Передбачається реальна можливість настання шкідливих наслідків у різних сферах життєдіяльності людей від терористичної діяльності, тим більше, якщо були розроблені плани конкретних дій, здійснена закупівля зброї, вибухових матеріалів тощо, проведено відповідне фінансування, а також мало місце попереднє висунення вимог адресатам впливу. В цьому полягає інтелектуальна ознака прямого умислу при здійсненні терористичного акту.

Вольова ознака суб'єктивної сторони терористичного акту полягає саме у бажанні вчинення передбачених у ст.258 КК України дій задля створення реальної небезпеки для суспільства загалом і окремих його членів та досягнення кінцевої мети терористичної діяльності.

Отже, спеціальна мета є другою, після вини, обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони терористичного акту. Йдеться про ідеальний прообраз бажаного результату, до якого прагне злочинець при скоєнні суспільно небезпечного діяння. Зокрема, метою терористичного акту можуть бути:

а) порушення громадської безпеки, залякування населення;

б) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення;

в) вплив на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами;

г) привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста) [125, с.642]

Проте цілі, які притаманні терористичному акту, насправді мають свою особливу ієрархічність та можуть бути поділені на проміжні та кінцеві.

Проміжними цілями при вчиненні терористичного акту є виникнення або створення небезпеки виникнення стану страху, напруженості в результаті інформаційного впливу на невизначену кількість людей. Тоді як кінцевими цілями виступають здійснення впливу на держави, міжнародні організації, фізичні чи юридичні особи для вчинення ними певних дій або відмови від їх вчинення в інтересах терористів [43, с.211]. Зважаючи на це, складно погодитися з думкою законодавця про те, що залякування населення при вчиненні злочину, передбаченого ст. 258 КК України є однією з альтернативних цілей терориста, а не проміжною метою та, по суті, засобом досягнення кінцевої мети.

Аналіз поглядів вчених щодо визначення мети терористичного акту дає змогу виокремити дві основні групи дослідників. Перші вважають, що мета терористичного акту повинна мати соціально-політичне забарвлення, і саме це дозволяє відмежовувати терористичний акт від інших злочинів. Інші дослідники заперечуть проти введення у визначення терористичного акту елементів політичного чи спеціального наміру, адже подібний підхід звужує такий багатогранний та невичерпний феномен, яким є терористичний акт, надає безпідставну можливість правозастосовчим органам суб'єктивно підходити до кваліфікації тих чи інших діянь і на власний розсуд відносити їх до терористичних. Крім того, з огляду на можливість екстрадиції злочинців за звичайні злочини, приписування злочинам даної категорії «політичної чи соціальної тенденції» може призвести до «тріумфального виправдання винних» у процесі їх кримінального переслідування. Саме тому, вважають вчені, терористичні акти, якими б не були обставини їх вчинення і спонукаючі мотиви їх виконавців, повинні розглядатися як акти, що надають підставу для ефективного їх переслідування, аналогічного переслідуванню за загальним правом [69, с.4].

Хоча й мотив та емоції не є обов'язковими ознаками складу злочину, передбаченого в ст. 258 КК України, проте варто дещо про них сказати, адже вони теж, як і мета, відзначаються певними характерними, притаманними тільки цьому злочинові, особливостями.

Головним критерієм, за яким відмежовують терористичний акт від інших споріднених, суміжних злочинів, є мотив.

У теорії кримінального права панує думка, яка підтримується більшістю вчених, що мотив є внутрішньою усвідомленою спонукою до вчинення злочину [85, с.115]

У цьому контексті, цікавою є думка В.С. Канцір, яка зазначає, що «найчастіше терористичними діями володіє почуття безвихідності ситуації (у яку потрапила певна меншість), психологічного дискомфорту, що підштовхує її оцінювати свій стан як драматичний. Це може бути національна меншість (як, скажімо, баски, корсиканці, бретонці, ірландці) або меншість, що поєднана за ідеологічними переконаннями або релігійними мотивами. В усіх випадках мотивація подібна: наш народ/культура/мова/віра знаходяться на межі зникнення, а оскільки ці аргументи ніхто не бере до уваги, нам залишається лише насильство» [63, с. 167].

Така позиція є точкою зору психолога, а не юриста, тому в ній відсутнє чітке розмежування емоцій та мотиву, мотиву та мотивації, як кримінально-правових категорій. Проте оскільки ці поняття мають первинно психологічне значення (адже будь-яка людська діяльність виходить із певних мотивів [12, с.108], характеризується певними емоціями), безперечно заслуговує на увагу.

Слід зазначити, що і деякі правники ототожнюють мотив і мотивацію. Наприклад, В.Ф. Антипенко визначає мотивацію як внутрішнє спонукання, що викликає в особи рішучість вчинити злочин та керує ним під час вчинення [4], тобто фактично називає мотивацією мотив, що є не зовсім вірно. Скажімо, у разі вбивства політичного лідера з метою залякати своїх супротивників під час проведення передвиборчої кампанії, дії особи, що керувалася саме такими мотивами, повинні бути кваліфіковані як терористичний акт. Проте, якщо вчинення відповідного злочину (вбивство політичного лідера) замовлено особі, яка діє за винагороду, то відповідний виконавець керується виключно корисливим мотивом, інші наслідки його не цікавлять. За таких обставин говорити про спрямованість умислу винного на вчинення терористичного акту неможливо, тому і кваліфікація його дій буде відбуватись за відповідними статтями КК України, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти життя та здоров'я.

Що ж до замовника, то він заздалегідь планує певну модель поведінки за умови настання того стану, на який він сподівається внаслідок вчинення дій, що замовляються виконавцю. Тому дії замовника повинні кваліфікуватися за статтею, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Таким чином, мотив визначає внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину, а мотивация - її зовнішнє пояснення.

Отже, саме мотив є тим елементом складу злочину, за якого і відмежовують звичайне вбивство на замовлення від вбивства представника державного управління або представника іноземної держави; відрізняють політичне вбивство від тероризму, дії виконавця від дій організатора або замовника тероризму тощо. Цієї ж думки дотримується й український дослідник В.Ф. Антипенко, який зазначає, що мотиви і цілі у терористичному акті і є тією граничною лінією, яка вказує на відмінність теракту від інших насильницьких злочинів, навіть схожих на нього, як організована злочинність, диверсія, захоплення заручників та ін. [5, с.30]. З цієї точки зору неможна погодитися з С.М. Мохончуком, який заявляє, що мотив тероризму не є обов'язковою ознакою цього складу злочину і не впливає на його кваліфікацію [123, с.3].

Мотиви при вчиненні тероризму можуть бути різні: політичні, кримінальні, ідеологічні, релігійні тощо. При цьому, останнім часом у більшості випадків переважає саме політична мотивація. Однак, слід мати на увазі, що, навіть у випадках суто політичної спрямованості (ускладнення міжнародних відносин, вплив на внутрішню і зовнішню політику держав) внутрішня мотивація учасників може бути найрізноманітнішою: від фундаменталістського, сектантського, націоналістичного фанатизму до прагнення самоствердитись, прославитись, помститись [92, с. 258].

Особливе місце в суб'єктивній стороні посідають емоції, тобто хвилювання особи, що супроводжують підготовку злочину і процес його вчинення. В деяких випадках ця обставина прямо вказується у складі, однак особливий емоційний фон може бути притаманний багатьом злочинам, в тому числі і злочинам терористичної спрямованості, які нерідко вчиняються в тих випадках, коли емоції панують над розумом і призводять до суспільно небезпечних проявів нетерпимості, екстремізму, політичного, національного або релігійного фанатизму [125, с.645].

Встановлення суб'єктивної сторони - це завершальний етап процесу констатації складу злочину. Глибоке вивчення суб'єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспозиції кримінально-правової норми і в об'єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння. Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб'єктивну сторону складу злочину, є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання

1. Необхідною умовою протидії терористичним загрозам на національному рівні є формування ефективної державної політики, що вимагає вироблення чіткої концепції та стратегії, базових принципів, концептуальних засад і законодавчих норм та визначення шляхів їхньої практичної реалізації. Ця проблематика потребує внесення кардинальних змін до антитерористичного законодавства України загалом і Кримінального кодексу України, зокрема. Так, ст.258 КК України наразі абсолютно не відповідає рівню загрози, яку несе в собі терористичний акт, причому це стосується всіх без виключення елементів складу відповідного злочину.

2. Віднесення терористичного акту до злочинів проти громадської безпеки нівелює рівень суспільної небезпеки даного виду злочину. Так, безпосереднім об'єктом терористичних актів на сучасному етапі є національна безпека України як на зовнішньому, так і на внутрішньому рівні, адже терористи посягають саме на політичний режим, державний устрій, територіальну цілісність держави. Визнання родовим об'єктом терористичного акту основ національної безпеки дозволить говорити про значно вищий ступень суспільної небезпеки цього злочину. А враховуючи, що громадська безпека є складовою національної безпеки, перенесення терористичного акту до іншого розділу КК України в даному випадку не змінить, а лише розширить і поглибить визначення об'єкту відповідного злочину, адже, посягаючи на національну безпеку, терористи завдають шкоди і громадській безпеці також. Враховуючи виняткову суспільну небезпеку тероризму, доцільно також розглянути виокремлення в Кримінальному кодексі спеціального розділу, цілком присвяченого тероризму, до якого доречно було б додатково включити такі діяння, які, безумовно, належать до терористичних, але на даний час випадають з поля зору кримінального переслідування з причин відсутності відповідних статей у кримінальному законодавстві (міжнародний тероризм, державний тероризм, пропаганда і поширення ідеології тероризму тощо).

3. У формулюванні об'єктивної сторони терористичного акту законавцю слід відійти від конкретизації переліку дій, за допомогою яких вчиняються відповідні злочини (вибух, підпал тощо), адже такі способи постійно змінюються та вдосконалюються, і намагатися наздогнати цей процес є помилкою.

4. До спеціальних суб'єктів тероризму слід віднести осіб, які займають вищі посади в державі (як у власній, так і в іноземній), адже державний тероризм - це окреме явище, яке характеризується більш високою суспільною небезпекою.

5. Цілі терористичного акту, визначені в ст.258 КК України також потребують істотного узагальнення.

6. З огляду на наведене, можна запропонувати таке визначення терористичного акту як злочину проти національної безпеки: «застосування чи погроза застосування насильства або інших загальнонебезпечних дій, які створюють загрозу національній чи міжнародній безпеці, життю чи здоров'ю невизначеного кола осіб, спричинення майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків, якщо такі дії спрямовані на підрив атмосфери спокою, дестабілізацію, залякування чи пригнічення суспільства, з метою досягнення політичних, націоналістичних, ідеологічних або релігійних цілей».

Розділ 3. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки терористичного акту та його відмежування від суміжних складів злочинів

3.1 Характеристика кваліфіковних складів злочину, передбаченого ст.258 КК України

У нормах вітчизняного закону про кримінальну відповідальність кваліфікуючі ознаки мають досить велике значення і виконують не одну важливу функцію. Такими ознаками є вказані в законі характерні для частини злочинів відповідного виду суттєві обставини, що відображають типові, значно змінені, порівнюючи з основним складом злочину, ступінь суспільної небезпечності вчиненого і особи винного, а також такі, що впливають на законодавчу оцінку (кваліфікацію) вчиненого та міру відповідальності [101, с.230]. Кваліфікуючі ознаки виступають і одним із засобів диференціації кримінальної відповідальності, передбачених Особливою частиною КК України, а тому від якості їх конструкції та достатності залежить і якість самої диференціації, що, у свою чергу, зумовлює ефективність кримінального закону, який забезпечує захист прав і свобод людини та громадянина, дотримання законності у кримінальних провадженнях.

Стаття 258 КК України передбачає як основний склад злочину (без обтяжуючих обставин), так і кілька складів з обставинами, що посилюють відповідальність (так звані склади з кваліфікуючими ознаками), тобто, крім ознак основного складу, вона містить також ознаки, що характеризують вищу суспільну небезпечність діяння порівняно з основним складом.

Так, частина 2 статті 258 виділяє три кваліфікуючі ознаки терористичного акту:

1) вчинення злочину повторно;

2) вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб;

3) заподіяння злочином значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків (наприклад, знищення чи пошкодження майна, спричинення тяжкого тілесного ушкодження тощо).

Особливо кваліфікуючою ознакою цього злочину, згідно з ч. 3 ст.258 КК, є загибель людини, тобто смерть хоча б однієї особи.

Якість названих кваліфікуючих ознак сама по собі не викликає додаткових запитань.

Відповідно до ст.32 КК України повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Зокрема, повторність має місце, якщо особа, яка вчинила терористичний акт, раніше вже вчиняла такий саме закінчений злочин або ж готування до них чи замахи на них. При цьому у даному випадку йдеться про повторність щодо даного конкретного злочину. Тобто, якщо особа, що звинувачується у вчиненні терористичного акту, раніше здійснювала фінансування тероризму, такі дії не вважатимуться повторністю.

Повторність відсутня, якщо за раніше вчинений терористичний акт особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято. Терористичний акт не може кваліфікуватися як вчинений повторно у таких випадках, якщо судимість за раніше вчинений акт тероризму знята з винного у порядку амністії або помилування, погашена або знята відповідно до ст.55 КК України; якщо на момент вчинення нового терористичного акту минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин.

Взагалі, як вказано у Кримінальному кодексі, повторність злочинів враховується при кваліфікації злочину, в даному випадку терористичного акту, при призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом. Стаття 67 КК України вказує, що при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує, визнається вчинення злочину особою повторно.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб'єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об'єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає із ч.2 ст.28 КК України, домовленість повина стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об'єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо.

Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль.

Ознака «вчинення за попередньою змовою групою осіб» певним чином тісно пов'язана із самостійною нормою, яка у ст.258-3 КК України встановлює кримінальну відповідальність за створення терористичної групи чи терористичної організації. Фактично ця норма була закріплена у частинах четвертій та п'ятій попередньої редакції ст.258 КК України, але й тоді, і на цей час залишаються не вирішеними питання щодо розуміння поняттям «терористична група» і того, як воно співвідноситься із наявною у ч.2 ст.258 КК України кваліфікуючою ознакою «вчинення за попередньою змовою групою осіб», чи «терористичною групою», бо саме так і тлумачиться поняття в низці літературних джерел.

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» (ст.1) визначає терористичну групу як групу з двох або більше осіб, які об'єдналися з метою здійснення терористичних актів. Однак, подібне визначення не може вважатися вдалим, адже воно є занадто широким і, до того ж, певною мірою суперечить наявним у кримінальному праві положенням стосовно співучасті у злочині та незакінченій злочинній діяльності. Крім того, це призводить до необґрунтованого посилення репресії щодо багатьох діянь, яким не притаманний великий ступінь суспільної небезпеки. Нарешті, такий підхід до поняття «група» не відповідає міжнародним стандартам. Так, згідно з Палермською конвенцією ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 р. рекомендується здійснити криміналізацію участі якої б то не було форми в організованій злочинній групі, яка є структурно оформленою групою у складі трьох або більше осіб [136, с.47-48].

З огляду на сказане можна зрозуміти, чому серед вчених не існує єдиної думки щодо тлумачення поняття «терористична група» та визначення групового характеру терористичного акту як кваліфікуючої ознаки злочину. Так, висловлюється позиція, що віднесення до терористичної групи двох осіб можна зрозуміти і виправдати, оскільки більш жорсткі вимоги до терористів пояснюються підвищеним рівнем суспільної небезпечності злочинів, вчинюваних ними, і це підкреслює законодавець, передбачивши меншу кількість учасників терористичних угруповань у порівнянні зі «звичайними» організованими групами та злочинними організаціями [136, с.21]. Однак, на думку автора, тільки КК України є єдиним інструментом, за допомогою якого мають регулюватися всі питання, що стосуються рівня суспільної небезпечності будь-якого злочину, а також питання співучасті у ньому. Інші закони, у тому числі і спеціальні, не можуть підміняти чи суперечити йому, або звужувати чи розширювати його дію.

З цього приводу було б доречно поняття «терористична група» у ст.258-3 замінити терміном «організована терористична група», що дозволить чітко відмежувати цей злочин від кваліфікуючої ознаки «вчинення за попередньою змовою групою осіб», яка передбачена у ч. 2 ст. 258 КК України.

Науковий і практичний інтерес при дослідженні кваліфікуючих ознак терористичного акту із точки зору їх побудови та наповнення змістом представляють ознаки, пов'язані із визначенням розміру заподіяння майнової шкоди та інших тяжких наслідків.

Вбачається, що заподіяння значної майнової шкоди у терористичних злочинах за своїм змістом повинно визначатися чіткими економічними (фінансовими) критеріями суспільно небезпечної шкоди, так як це, наприклад, передбачено у злочинах проти власності. Відсутність такої конкретизації суттєво ускладнює встановлення цієї ознаки при правозастосовній діяльності. Законодавець у примітці до ст.258-5 КК України визначив нижчі і верхні межі фінансування тероризму, вчиненого у великому розмірі та особливо великому розмірі, відповідною сумою неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але стосовно наслідків терористичного акту такі роз'яснення в законі відсутні, що спричиняє різні тлумачення та суб'єктивний підхід, абсолютно неприпустимий в площині кримінального права.

Деякі науковці вважають, що у ст. 258 КК України зайва вказівка на такий наслідок, як «заподіяння значної майнової шкоди», оскільки це поняття охоплюється наслідком «настання інших тяжких наслідків» [136, с.30]. На нашу думку, погодитися із такою позицією не можна, оскільки майнова шкода, хоча і може охоплюватися тяжкими наслідками, є цілком окремим видом такого наслідку, інша справа, що чіткі межі її мають бути встановлені в законі.

У цьому контексті вважаємо за доцільне навести думку Л.М. Демидової, яка наголошує, що у випадках, коли майнова шкода виступає альтернативним видом тяжких наслідків, вона відображає підвищений ступінь тяжкості, небезпечності як наслідків, так і злочинного діяння [37, с.500].

Той самий автор вважає, що з позицій якості кваліфікуючої ознаки «значна майнова шкода» у ст.258 КК України останню доцільно було б замінити терміном «значна шкода». Так, при використанні терміна «значна шкода» фіксується не тільки комбінований наслідок, різновидом якого є майнова шкода у певному розмірі, а й інші обставини, які оцінюються за допомогою соціального критерію - врахування матеріального становища потерпілого (наприклад, п.2 примітки до ст.185 КК України). Такий термінологічний підхід є виправданим, тому що законодавець правильно враховує можливість заподіяння й іншої шкоди, наприклад, моральної - у вигляді психологічних страждань або комерційних додаткових втрат при знищенні інформації, що призвело до зниження рейтингу та престижу підприємства на ринку послуг, тощо.

Інша ситуація з фіксуванням наслідків за допомогою термінів «значна майнова шкода» та «значна матеріальна шкода», бо описується якісна кількість явища у вигляді майнової і матеріальної шкоди відповідно. Прикметник «значна» виокремлює головну властивість такої шкоди і означає, що вона є не тільки майновою. Вочевидь, це словосполучення є таким, що недостатньо точно відображає зміст майнової шкоди і суперечить загальномовним правилам, тому що не чітко відображає реальні наслідки терористичного акту (ч.2 ст.258 КК України) і фінансування тероризму (ч.2 ст.2585 КК України). При вчиненні терористичного акту таким наслідком є майнова шкода в значному розмірі, тому що вона являє собою вираз пошкодження, знищення, руйнування майна, а при фінансуванні тероризму значна шкода має розглядатися як комбінований наслідок і оціночне поняття, різновидом якого може бути майнова шкода в певному розмірі [37, с. 488-489].

Втім, на думку автора, соціальний та моральний критерій повинні враховуватися і стосовно вчинення терористичного акта, оскільки у сучасних умовах особливо гостро стоїть питання всебічного захисту потерпілих осіб від тероризму, а терористичний акт може завдавати не лише майнову, а й інші види шкоди.

З'ясовуючи зміст «інших тяжких наслідків» у злочинах проти громадської безпеки, необхідно виділяти два аспекти:

1) „інші тяжкі наслідки”, які виражені у заподіянні фізичної шкоди;

2) „інші тяжкі наслідки”, які виражені у заподіянні матеріальної шкоди [89, с.620].

На сьогодні подібну невизначеність усунуто завдяки окремим роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, в яких подано визначення деяких оціночних понять, у тому числі й «інших тяжких наслідків». Так, під «іншими тяжкими наслідками» слід розуміти заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом та більше особам [132, с.221].

Таким чином, при визначенні змісту «інших тяжких наслідків» (якщо вони виражені у заподіяння фізичної шкоди), які найчастіше використовує законодавець, встановлюючи наслідки у складі злочину «терористичний акт», необхідно виходити з того, що цим поняттям охоплюються заподіяння:

1) тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам;

2) середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам.

Відносно заподіяння легких тілесних ушкоджень, то вони не можуть вважатися «іншими тяжкими наслідками», тому що у переважній більшості цих злочинів психічне ставлення до тяжких наслідків може бути лише необережним, а, як відомо, заподіяння легких тілесних ушкоджень з необережності не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Аналіз законодавчого визначення поняття «інших тяжких наслідків», вищенаведених роз'яснень постанов Пленуму Верховного Суду України також свідчить про те, що до них законодавець відносить і значну майнову шкоду (ст.258 КК), але ж значна майнова шкода, вживається у статті «Терористичний акт» за самостійну кваліфікуючу ознаку. Виникає питання, чому законодавець виніс це поняття за межі «інших тяжких наслідків». Те, що майнова шкода є значною, а інші наслідки -- тяжкими, визначається з урахуванням вартості майна, витрат на відвернення загрози чи ліквідацію збитків, кількості осіб, які потерпіли внаслідок акту тероризму, характеру і розміру заподіяної їм матеріальної, моральної та іншої шкоди тощо.

Очевидно, що визначення та зміст даного оціночного поняття слід узагальними відносно злочинів проти громадської безпеки або взагалі усіх видів злочинів та закріпити його в законі.

Інші кваліфікуючі ознаки терористичного акту, з точки зору їх якості, на сьогоднішній день не потребують вдосконалення, хоча дослідження у цьому напрямку обов'язково необхідно продовжувати.

Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності. Що стосується терористичного акту, то такий склад характеризує настання особливо небезпечного наслідку - загибель людини. Більшість терористичних актів, згідно з диспозицією статті 258 КК України, створює реальну або потерційну загрозу життю чи здоров'ю людей. Але реалізована загроза має більшу суспільну небезпечність, аніж проголошена. Тим більш, коли йдеться про життя людини, що є найвищою соціальною цінністю в демократичній державі (ст.3 Конституції України). Тому якщо в результаті терористичного акту, дійсно, настала смерть хоча б однієї особи, подібні дії кваліфікуються за частиною 3 ст.258 КК України, яка передбачає можливість застосування вищої міри покарання - довічне утримання. Для кваліфікації дій терористів за цією частиною не має значення, настала загибель людини безпосередньо в момент вчинення терористичного акту, або відбулася згодом (наприклад, у лікарні, куди потрапив постраждалий внаслідок теракту).

3.2 Відмежування терористичного акту від подібних злочинів

За об'єктивними ознаками (застосування зброї, вибух, підпал, що спричинили загибель людей або завдали їм тілесних ушкоджень, посягання на життя посадової особи, загрози з метою досягти певних протиправних цілей тощо) терористичний акт має спільні риси з багатьма «загальнокримінальними злочинами», передбаченими іншими главами Кримінального кодексу. За таких обставин задля правильної кваліфікації є надважливим розрізняти таки злочини, відмежовувати їх одне від одного. Певною мірою це можна зробити, аналізуючи відповідні злочини у чинній редакції КК України, але в окремих випадках правоохоронна система стикається з об'єктивними складнощами, викликаними недосканалістю кримінального законодавства, тож, диспозиція низки статей КК потребує істотних уточнень.

Наприклад, як терористичний акт, так і диверсія (ст.113 КК України) можуть вчинятися шляхом вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини, заподіяння майнової шкоди. Вчиняючи терористичний акт і діючи з метою впливу на прийняття рішень органами державної влади, особа може погрожувати вбивством державного чи громадського діяча або знищенням заручників. Існуюча подібність терористичного акту до вказаних та інших злочинів за деякими об'єктивними ознаками, що у ряді випадків доповнюється подібністю за суб'єктивними ознаками, обумовлює потребу у проведенні кримінально-правового аналізу та визначенні специфічних ознак терористичного акту.

Розглянемо найбільш близьки до терористичного акту злочини та визначимо основні риси, що дозволяють їх розділяти.

Задля правильного відмежування перш за все слід згадати основні ознаки терористичного акту. Із наведених у попередніх розділах роботи рис, що характеризують терористичний акт, для цілей дослідження найбільш важливими є такі:

1) вчинення загальнонебезпечних діянь або погроза такими діяннями, що породжує загальну небезпеку. Тут слід звернути увагу на поняття «загальнонебезпечний». Будь-яке посягання на життя чи здоров'я людини, її майно або громадський порядок є суспільно небечпечним, але для терористичного акту є характерною не просто суспільна небезпечність, а саме загальна небезпечність, тобто небезпечність для необмеженого кола осіб;

2) публічний характер виконання з розрахунком на широкий резонанс;

3) навмисне створення стану страху, напруженості, спрямованого на залякування населення;

4) застосування насильства відносно одних осіб (невинних жертв) або майна з метою спонукання до певної поведінки інших осіб (суб'єктів впливу), від яких залежить прийняття вигідних для терористів рішень (органи державної влади, місцевого самоврядування, міжнародні органі зації, певні фізичні та юридичні особи) [136, с.8-10; 45, с.14-17; 142, с.23-26].

Саме сукупність вказаних ознак у їх взаємозв'язку та взаємообумовленості характеризує терористичний акт та дозволяє відмежувати його від подібних за характером вчиненні злочинів. Відсутність у діянні будь-якої з указаних ознак свідчить про відсутніть самого терористичного акту. Цією сукупністю ознак терористичний акт відрізняється від суміжних злочинів, які можуть містити будь-які з цих ознак, але не всі в їх сукупності.

Напевно, серед всіх злочинів найбільш схожим із терористичним актом є диверсія. Отже, виникає необхідність в їх детальному відмежуванні.

Відмінність терористичного акту від диверсії полягає в об'єктивних ознаках: об'єкті та об'єктивній стороні, а також в ознаках суб'єктивної сторони, а саме - меті вчинення злочину.

Деякі автори наголошують, що відмінність диверсії від терористичного акту за об'єктивними ознаками полягає в тому, що ці злочини посягають на різні суспільні відносини, яким заподіюється шкода. Диверсія належить до злочині в проти основ національної безпеки і посягає на внутрішню безпеку держави, її економічні основи. Терористичний акт є злочином проти громадської безпеки і заподіює шкоду стану захищеності суспільства (життю та здоров'ю людей, власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій) від загальнонебезпечних посягань або від загроз їх вчинення [27, с.130].

На думку автора, такий критерій, хоча формально він цілком відповідає структурі чинного КК України, на практиці мало допомагає відокремити вказані злочини одне від одного, адже, як було наведено вище, сучасний тероризм вже давно виходить за межі злочинів проти громадської безпеки та, так само, як і диверсія, може посягати на внутрішню безпеку держави, її територіальну цілісність та економічні основи.

Інша відмінність диверсії від терористичного акту, пов'язана зі способом вчинення суспільно небезпечної дії. Якщо для терористичного акту властива більш відкрита поведінка винних осіб, публічне взяття на себе відповідальності, демонстрація причетності до насталих тяжких наслідків, то для диверсії - це таємність, прихованість дій злочинця, прагнення останнього та можливих організаторів диверсії лишатись якомога довше невідомими. Саме за цих обставин особа, що вчинила диверсію, не припускається до висування вимог, наприклад, щодо виконання органами влади певних дій чи утримання від таких.

Крім цього, терористичному акту притаманний такий спосіб скоєння злочину, як погроза вчинення певних дій. Вчинення ж диверсії шляхом погрози чинним кримінальним законодавством не передбачається.

Відмінність між диверсією та терористичним актом полягає і у моменті визнання цих злочинів закінченими. Так, диверсія є закінченою з моменту вчинення запланованих злочинних дій (вибуху, підпалу, поширення епідемій, епізоотій та інших дій, відповідно до диспозиції ст. 113 КК). Для терористичного акту вчинення вибуху чи, наприкладад, підпалу є, як правило, лише початком виконання об'єктивної сторони. Після створення обставин громадського занепокоєння шляхом влаштування вибуху чи підпалу суб'єкти терористичного акту свої наступні дії пов'язують із вчиненим, наприклад, вимагають від opгaнів місцевого самоврядування прийняти певне рішення.

За ознаками суб'єктивної сторони терористичний акт і диверсія відрізняються між собою за змістом мети. Вчинення терористичного акту може бути обумовлене прагненням винного порушити громадську безпеку, залякати населення, спровокувати воєнний конфлікт, міжнародне ускладнення, або вплинути на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, або привернути увагу громадськості до певних своїх політичних, релігійних чи інших поглядів. У більшості випадків, особа, що вчинила терористичний акт, ставить собі за мету створення таких умов, за яких органам державної влади, юридичним чи фізичним особам найбільш ефективно нав'язується воля терориста, терористичної групи, організації. На відміну цьому, мета вчинення диверсії полягає в ослабленні держави з можливим наступним її знищенням як політичної організації суспільства. Щодо громадської занепокоєності, що виникає після диверсійних дій, то вона не охоплюється складом злочину [44, с.227].

Підсумовуючи, відмінності між терористичним актом і диверсією можна сформулювати так:

1. Диверсія передбачає реальне вчинення вибухів, підпалів та інших загальнонебезпечних дій, тим часом коли терористичний акт охоплює як фактичне вчинення таких дій, так і погрозу це зробити;

2. Заподіяння якоїсь шкоди (руйнування чи пошкодження підприємств, будинків, споруджень, об'єктів життєзабезпечення населення, масові отруєння тощо) є остаточною метою диверсії, тим часом коли для терористичного акту такі наслідки є лише засобом досягнення цілі, а сама мета - це залякування населення, створення та підтримання обстановки страху;

3. Диверсанти діють таємно і не афішують свою діяльність, тоді як терористи зазвичай діють відкрито, демонстративно із висуненням своїх вимог.

4. Диверсія спрямовується на ослаблення держави, підрив її економічної безпеки й обороноздатності, а терористичний акт має дещо інше завдання: вплинути на прийняття якихось рішень або відмову від них. Дещо спрощено можна сказати, що ціль диверсії - послабити державу (зробити так, щоб «вам було погано», щоб «ви стали слабкіше»), ціль терористичного акту - посилити себе, свою організацію (зробити так, щоб «нам було краще», щоб «ми стали сильніше»).

Від захоплення заручників, поєднаного з погрозою знищення людей (ч.2 ст.147 КК), терористичний акт, крім родового та безпосереднього об'єкта, відрізняється за кількістю потерпілих, життю яких загрожує винний. При захопленні заручників смерть загрожує лише заручникам і їх кількість відома винному. При терористичному акті винний загрожує вбивством невизначеного кола осіб. Саме за таких обставин законодавець визнав, що при захопленні заручників, на відміну від терористичного акту, вимоги винного можуть бути звернені і до родичів потерпілих [1, с.41]

Ще один подібний до терористичного акту злочин - піратство. Питання про співвідношення терористичного акту та піратства передусім виникає перед дослідниками, що займаються проблемами безпеки морського судноплавства, однак у їхніх наукових працях або взагалі не проводиться розмежування між цими злочинами, або воно проводиться за другорядними ознаками. Наприклад, С.О. Допілка вбачає різницю між тероризмом і піратством лише в тому, що перший відбувається з політичною метою, а другий - за особистими мотивами [40, с.19-21]. Л.А. Моджорян, вважаючи, що поняття морського тероризму взагалі слід включити до концепції піратства, оскільки не вбачає між ними принципової різниці, вказує, що ці діяння підривають «волю морів і спрямовані проти безпеки мореплавства», а що їхньою характерною рисою є «залякування, тобто поведінка злочинця, розрахована на те, щоб викликати жах, який паралізує жертв нападу» [122, с.37]. Не погоджуючись з такою думкою, В.П. Ємельянов наполягає, що «тероризм, як відомо, відбувається не лише за політичними мотивами. Тому він являє собою не політичну акцію, а злочинне діяння». Що ж стосується залякування жертв нападу, продовжує автор, то якщо для піратів це основний момент у процесі залякування, то для терористів залякування є проміжним етапом, який взагалі не спрямований проти жертв нападу, котрі залишаються безвинними жертвами. Залякування при вчиненні терористичного акту здійснюється одночасно на двох рівнях: по-перше, залякування населення (макрорівень), і, по-друге, залякування третіх осіб (суб'єктів впливу), які зацікавлені у безпеці жертв нападу (мікрорівень) [51, с.236].

Розмежування між терористичним актом і піратством можна проводити за такими критеріями:

1. Пірати завжди безпосередньо зустрічаються з потерпілими, тим часом коли потерпілі від терористичних актів (безвинні жертви) доволі часто дистанційовані від винних. Більш того, кінцеві суб'єкти впливу, від яких залежить прийняття вигідних для терористів рішень, дистанційовані від винних завжди (при піратстві такі суб'єкти впливу зазвичай взагалі відсутні);

2. Мета піратства є цілком корисною - заволодіти судном та майном, що на ньому перебуває (команда судна тут відіграє лише роль заручників), тим часом коли мета терористичного акту ніколи не є пов'язаною із бажанням власного збагачення, це лише політика, ідеологія або релігія;

3. Пірати досягають своїх цілей безпосередньо за рахунок власних дій в момент вчинення нападу на потерпілих, тим часом коли досягнення цілей терористів завжди пов'язано з поведінкою третіх осіб (суб'єктів впливу), на яких покликано зробити вплив насильство, вчинене проти безвинних жертв.

Боротьба з піратством (морським розбоєм) регулюється Женевською конвенцією про відкрите море (1958 р.) [73] і Конвенцією ООН по морському праву (1982 р.) [71]. Згідно з цими міжнародними документами піратство - це неправомірний акт насильства, затримання або грабіж у відкритому морі чи в місці, що перебуває поза юрисдикцією держави, вчинений з особистими цілями екіпажем або пасажирами приватновласницького судна чи літального апарату, й спрямований проти іншого судна чи літального апарату, проти осіб і майна, що перебувають на борту. Таким чином, відповідно до міжнародних угод піратськими визнаються лише дії приватновласницьких судів чи літальних апаратів, а також державних судів чи літальних апаратів, екіпаж яких підняв заколот і вийшов з-під контролю державних структур, що виключає можливість вчинення так званого «державного піратства». Дії ж військових судів і літальних апаратів, які знаходяться під контролем держави, повинні кваліфікуватися як акти агресії і тягнути політичну та моральну відповідальність держави, а також кримінальну відповідальність виконавців.

Досліджуючи проблему піратства, І.І. Карпець, намагаючись з'ясувати, чи правомірно вважати піратством бомбардування й обстріл, приходить до такого висновку: «традиційне поняття піратства пов'язане із захопленням людей, майна тощо, тобто здобуванням вигоди. Чого досягає «пірат», коли обстрілює корабель або шляхом нальоту з повітря знищує корабель чи людей? Подібність із піратством лише в одному: дії відбуваються у відкритому морі. На цьому подібність закінчується. За традицією такі дії називаються піратством, однак, вбачається, що в подібних випадках є підстави для іншої кваліфікації. Дії злочинців, які знищують корабель і людей, що на ньому перебувають, шляхом нальоту з повітря, скоріше подібні з діями терористів» [64, с.182].

В.П. Ємельянов, за свого боку, також не вважає подібні дії піратством, але одночасно заперечує проти того, що їх можна кваліфікувати як терористичний акт. Так, автор зазначає, що для терористів будь-які акти насильства мають особливий сенс, бо вони нічого не роблять «просто так» без наміру «оприлюднити» свої дії й учинити психологічний тиск на громадськість і суб'єктів впливу. Тому дії злочинців, які знищують корабель і людей, що перебувають на ньому, шляхом нальоту з повітря або іншим шляхом і які не переслідують ані мети здобуття матеріальної чи іншої вигоди, ані мети спонукання до прийняття якогось рішення, якщо вони вчинені військовослужбовцями певної держави, то підлягають кваліфікації як акти агресії, а якщо вони вчинені приватними особами чи військовослужбовцями, які вийшли з-під контролю владних структур, то такі дії мають кваліфікуватися як бандитизм [51, с.238].

На думку автора, знищення корабля разом з людьми, які на ньому перебувають, вчинені військовослужбовцями за завданням офіційного командування, звісно, є актом агресії. Але в умовах гібридної війни, яку розв'язала останнім часом Росія проти ледь не всього світу, цілком ймовірною є ситуація, коли подібні дії цілком підпадають саме під поняття державного тероризму, оскільки агресор, як правило, діє відкрито та має на меті розв'язати військовий конфлікт, тоді як Російська Федерація, здається, ставить перед собою дещо інші завдання. Заперечуючи власну причетність до постійних порушень повітряного та морського простору інших держав, обстріли мирних населених пунктів на Сході України та в Сирії (тим часом коли для всього світу є очевидним протилежне), російська держава намагається залякати мирну Європу, довести, що міжнародне право нічого не варте і що у світі перемагає не закон, а сила. Подібні дії характеризують саме тероризм, а не військову агресію.

Вище був згаданий ще один злочин, який має спільні риси з терористичним актом - бандитизм. Відповідно до ст.257 КК України бандитизмом є організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі. Від терористичного акту бандитизм можна відокремити за такими ознаками:

1. Члени бандитського угрупування завжди безпосередньо діють проти потерпілих, і саме за рахунок насильницьких дій щодо потерпілих бандити досягають бажаного результату, тим часом коли при вчиненні терористичного акту шкода заподіюється безвинним жертвам і (або) майну, а бажаний результат винні особи прагнуть досягнути за рахунок дій третіх осіб (суб'єктів впливу), які завжди дистанційовані від місця насильницьких подій;

2. Напад на громадян та організації є безпосередньою метою бандитизму (так само, як і диверсії), тим часом коли основною метою терористичного акту є спонукання суб'єкта впливу до прийняття вигідних для терористів рішень;

3. Стан страху у населення, який може виникати від дій особливо зухвалої банди, як правило, не охоплюється злочинною метою бандитів і виникає як «побічний ефект» від скоюваних ними нападів, тим часом коли терористами стан страху серед населення створюється цілеспрямовано та використовується винними для спонукання суб'єктів впливу до певних дій чи рішень. З цього приводу все ж таки слід визнати, що й бандити іноді навмисно намагаються залякати мирне населення своєю зухвалістю з метою паралізувати будь-який супротив потенційних (майбутніх) жертв. Достатньо згадати, наприклад, відому банду «Чорна кішка», що діяла в післявоєнні роки в Києві та Одесі. Залишення характерної «візитівки» на місті злочину (малюнок або живе кошеня) є нічим іншим, ніж натяком: ми нічого не боїмося, ми непереможні, супротив не має сенсу. Але тут слід розуміти, що, хоча корисливий мотив і не є конструктивною ознакою складу бандитизму, все ж таки, як правило, напади на підприємства, організації та окремих громадян бандити вчиняють саме з метою наживи. Тому й залякування терористам потрібне не задля здійснення впливу на інших осіб (як це відбувається при здійсненні терористичних актів), а для полегшення подальших нападів та зменшення супротиву з боку потерпілих.

Далі терористичний акт за зовнішніми ознаками може мати спільні риси з умисним вбивством, учиненим небезпечним для життя багатьох осіб способом. Цей вид умисного вбивства має місце тоді, коли для позбавлення життя потерпілого винний обирає такий спосіб, який створює реальну небезпеку для життя інших осіб. Реальна небезпека для життя людей створюється і при вчиненні терористичного акту, який як структурний елемент може містити в собі й вчинення дій, що призводять до загибелі людей у результаті загальнонебезпечного способу насильницького акту.

Тут слід мати на увазі, що при вчиненні терористичного акту позбавлення життя однієї або кількох осіб, яким би не був обраний для цього спосіб, не становить цільову спрямованість дій винного, тоді як при умисному вбивстві загальнонебезпечним способом позбавлення життя потерпілого є той основний та кінцевий результат, до якого прагне винний, обравши такий небезпечний спосіб вчинення вбивства.

Водночас слід зауважити, що умисне вбивство може набути терористичного характеру, але лише тоді, коли буде служити засобом залякування населення та суб'єктів впливу з метою коригування поведінки останніх в інтересах терористів.