Договір страхування

Такої ж точки зору дотримувався і Г.Ф. Шершеневич: «…договір страхування видається самостійними юридичними відносинами, а не додатковими, навіть у тому випадку, коли він знаходиться в поєднанні з іншим договором, наприклад, при перевезенні. … Необхідно відмежувати договір страхування від таких правочинів, як ігри, парі, лотереї, схожість з якими є «предосудительной» [84, с. 327]. Метою укладення договору страхування є відшкодування збитків, що виникли в результаті настання передбачених договором страхових випадків, а не отримання несподіваного прибутку.

Договір страхування також слід відрізняти від таких договорів: зберігання [22, с. 79,80]; позики [82, с. 153,154]; поруки, доручення, перевезення [71, с.77] - на підставі знань про сутність договору страхування, його мету, предмет та завдяки сукупності розглянутих вище ознак страхового договору, що набувають особливого, характерного саме цьому договору, змісту.

Дослідивши правову природу договору страхування, у підсумку варто зазначити наступне:

1. Існують різні підходи та наукові погляди у визначенні поняття «договір страхування».

2. Згідно до ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

3. Аналіз нормативних та наукових положень щодо договору страхування дозволяє вивести наступну юридичну характеристику цього договору: він є двостороннім (взаємним); може укладатися і на користь третьої особи; оплатним; як правило, реальним, рідше (за домовленістю сторін) - консенсуальним; ризиковим; каузальним; обов'язковою для нього є письмова форма; самостійним у групі договорів про надання послуг. За вітчизняним законодавством страховий договір не є договором під умовою, публічним та договором приєднання.

1.2 Форми і види страхування. Співстрахування та перестрахування

Страхування в Україні здійснюється у двох формах: добровільній та обов'язковій (ст. 5 ЗУ «Про страхування»).

У правовій літературі висловлювалися різні точки зору на критерії, що лежать в основі поділу страхування на добровільне та обов'язкове. Одні автори вважають, що таким фактором є юридична природа страхування, зазначаючи, що страхування обов'язкове полягає в тому, що страхове правовідношення в деяких випадках виникає безпосередньо через веління закону, а страхування добровільне виникає з вільної угоди сторін (страхового договору) [67, с. 440, 441].

Інші автори вважають, що поділ страхування на добровільне та обов'язкове здійснюється за джерелом його виникнення: добровільне страхування виникає зі страхового договору, обов'язкове - безпосередньо через закон [44, с. 27].

Треті вважають, що юридична природа страхування - це щось набагато більше, ніж питання про його добровільність і обов'язковість, вони пропонують вважати критерієм розмежування метод здійснення страхування, що полягає в питанні про залежність виникнення страхування від незв'язаної законом волі сторін. На думку В.К. Райхера, питання про те, закон чи договір як «джерело виникнення страхування», має другорядне, а іноді - лише формально-юридичне значення у порівнянні з методом здійснення страхування [60, с. 219].

Позицію тих авторів, які вважають, що в основі поділу страхування на добровільне та обов'язкове лежить джерело його виникнення, сприйняв і ЗУ «Про страхування».

Обов'язкове страхування виникло у зв'язку із розширенням регулятивної функції держави у сфері страхування, яка почала видавати нормативні акти, що регламентували страхову діяльність і у встановлених випадках зобов'язували певних осіб чи осіб, які займалися певною діяльністю або володіли певним майном, вступати у страхові правовідносини незалежно від їх бажання. Обов'язкове страхування є окремим прикладом спонукання до укладення цивільно-правового договору (ст. 648 ЦК України).

Під обов'язковим страхуванням розуміється обов'язковість внесення відповідним колом страхувальників фіксованих страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріального збитку або надання грошової допомоги зачіпає інтереси не лише конкретного страхувальника, але й суспільні (державні) інтереси. Як правило, обов'язкові види страхування мають велике соціальне або економічне значення.

Інакше кажучи, обов'язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об'єкти страхового захисту [72, с. 189].

Нерідко об'єктивною перешкодою для проведення добровільного страхування є обмежена платоспроможність (неплатоспроможність) страхувальника, а тому обов'язкове страхування у таких випадках дозволяє забезпечити захист майнових інтересів як безпосереднього учасника страхових правовідносин, так і суспільства в цілому [80, с. 341].

Обовязкове страхування можливо лише тоді, коли за допомогою добровільного страхування неможливо досягнути або одержати необхідний ефект [50, с. 40].

У науковій літературі існував тривалий спір відносно належності відносин з обов'язкового страхування до відносин цивільного чи публічного права. Так, відстоювалася точка зору про те, що обов'язкове страхування відноситься до інститутів публічного права. Прибічником цієї позиції був М.В. Гордон, на думку якого, правовідносини з обов'язкового страхування виходять за межі цивільного права та регулюються фінансовим правом. «Тут не укладається договір, а органи страхування беруть на облік об'єкти, вказані у законі. Всі ці об'єкти вважаються застрахованими, а платежі з їхніх володільців стягуються в обов'язковому порядку» [25, с. 152].

Проте ця позиція була відхилена більшістю вчених. Прихильниками ідеї цивільно-правового характеру обов'язкового страхування є М.І. Брагінський, В.К. Райхер. Як підкреслюють Л. Лунц та К. Граве, «виникнення цивільно-правових відносин безпосередньо з закону чи адміністративного акту - явище загальновідоме, тому цивільно-правовий характер відносин між страховиком та страхувальником з обов'язкового страхування не може викликати сумнівів» [26, с. 25].

Обов'язкове страхування має такі ознаки:

1. Виникає в силу прямої вказівки закону. При цьому не можна стверджувати, що з прийняттям страхового закону одразу ж виникають конкретні страхові правовідносини, а вказівка закону на те, що обов'язкове страхування здійснюється на підставі типового договору, також не дає нам можливості визнати типовий договір підставою для виникнення страхових відносин, адже він не є індивідуальним актом, а має нормативний характер. Таким чином, законом лише встановлюється обов'язок визначених в ньому категорій осіб укласти відповідні договори страхування (така обов'язковість на укладення договору є відступленням від приватно-правового принципу свободи договору (ст. 627 ЦК України); типовими договорами передбачаються умови таких договорів, а виникнення обов'язкового страхування як такого (страхового правовідношення з обов'язкового страхування) пов'язане з настанням конкретного юридичного факту або юридичного складу.

Під юридичним складом розуміють сукупність юридичних фактів, у якій його елементи пов'язані у вигляді єдиної системи, що в кінцевому рахунку і приведе до виникнення страхових відносин [42, с. 393]. Наприклад, укладення трудового договору і наступна діяльність медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) є підставою для виникнення правовідносин з державного обов'язкового особистого страхування цих працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків.

2. Ґрунтується на засадах імперативності - за наявності передбачених у законі умов обов'язок зі вступу у страхові правовідносини носить імперативний характер для страхувальника, який не має вибору з приводу укладення чи неукладення договору, а вільний лише у виборі страховика. Обов'язкове страхування встановлюється законом, згідно з яким страховик зобов'язується страхувати відповідні об'єкти, а страхувальники -- вносити належні страхові платежі [15, с. 24]. Самі ж правовідносини чітко регламентовані, законодавчі приписи є обов'язковими, а сторонам залишається лише слідувати їм.

3. Здійснюється відповідно до нормативних актів, в яких встановлені:

а) види осіб, майна чи цивільної відповідальності, які підлягають страхуванню в обов'язковому порядку;

б) страхові випадки, з яких проводиться страхування;

в) обсяг страхового відшкодування;

г) порядок встановлення тарифних ставок;

ґ) розмір страхових внесків та періодичність їх сплати;

д) права та обов'язки сторін;

е) відповідальність за невиконання зобов'язання контрагентами та інше [71, с. 16].

Для здійснення обов'язкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків (ч. 2 ст. 7 ЗУ «Про страхування»). Таким чином, на відміну від добровільного, під час укладення договорів обов'язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається «свободи маневру, вільного вибору», адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.

Важливою рисою обов'язкового страхування є те, що воно діє протягом всього періоду, поки страхувальник користується застрахованим майном [82, с. 135]. Наприклад, правовідносини зі страхування відповідальності власників собак (за переліком порід, визначених Кабінетом Міністрів України) щодо шкоди, яка може бути заподіяна третім особам, припиняються для страхувальника з припиненням права власності на таку собаку, з яким для страхувальника зникає ризик завдання шкоди третім особам. Або при страхуванні спортсменів - до тих пір, поки вони займаються спортом професійно.

Зважаючи на примусовий характер обов'язкового страхування, закон містить вичерпний перелік обов'язкових його видів - обов'язкові види страхування, які запроваджуються в Україні, мають бути включені до ЗУ «Про страхування». На сьогодні там містяться 39 видів обов'язкового страхування. Cеред них у ст. 7 можна виділити страхування різних видів цивільної відповідальності, особисте страхування працівників окремих сфер діяльності, страхування майна, майнових ризиків.

Слід зазначити, що більшість обов'язкових видів страхування не введені в дію спеціальними законами, у зв'язку з чим не діють на практиці. В перспективі, на думку спеціалістів страхової галузі, буде проведене значне скорочення переліку обов'язкових видів страхування, що пояснюється наступними причинами: 1) згідно зі звітними даними страхових компаній України, економічна доцільність здійснення такої кількості видів обов'язкового страхування відсутня; 2) законодавство більшості країн ЄС передбачає не більше 5-6 видів обов'язкового страхування; 3) страхові платежі з обов'язкового страхування відносяться до валових витрат платника податків, унаслідок чого зменшується база їх оподаткування тощо [34, с. 94].

Від обов'язкового страхування в межах цивільного права необхідно відрізняти загальнообов'язкове державне соціальне страхування у праві соціального забезпечення України. Останнє має зовсім іншу юридичну природу, тому і належить до відповідної публічної галузі права. Ця дипломна робота написана з цивільного права, що належить до сфери приватного права, і має на меті дослідження цивільно-правової природи договору страхування.

Добровільне страхування

Добровільне страхування є найоптимальнішою з форм вираження страхових інтересів. Воно засноване на волевиявленні сторін. Добровільним страхуванням охоплюються, як правило, ті види страхування, які не віднесені до обов'язкової форми.

Згідно до ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про страхування» добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Взаємовідносини між страховиком і страхувальником будуються як на застосуванні законодавчих норм, так і на добровільних засадах, тобто їм притаманний диспозитивний характер, діє принцип свободи договору (ст. 627 ЦК України), що повною мірою розкривається як при укладенні договору (сторони доходять згоди, пропонуючи вигідні їм умови, які можуть бути іншими, ніж передбачено правилами страхування), так і під час його дії. Оскільки правила проведення одного й того самого виду добровільного страхування різними страховиками можуть істотно відрізнятися, то, відповідно, і укладені ними договори будуть різними, у той час, як для обов'язкового страхування такої ситуації бути не може, адже законодавчо встановлюються єдині умови і тарифи.

Ще однією рисою добровільного страхування є те, що воно завжди відбувається в межах певного періоду, обумовленого визначеним у договорі строком його дії, адже це має виняткове значення при виплаті страхового відшкодування: воно виплачується лише тоді, коли страховий випадок відбувся в період страхування. Безперервність добровільного страхування можна забезпечити лише шляхом повторного укладення договору страхування на новий строк [82, с.142].

Важливим є застереження про те, що добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин.

На відміну від всеосяжності (повного охоплення, чіткої визначеності), притаманного обов'язковому страхуванню [62, с. 5], при добровільному страхуванні здійснюється вибіркове охоплення об'єктів страхового захисту, тобто страхувальник має можливість самостійно обирати бажаний для страхування об'єкт. Законом передбачено окремі об'єкти для добровільного страхування, проте перелік цей не є вичерпним.

Так, у ст. 6 ЗУ «Про страхування» міститься 21 вид добровільного страхування, серед яких особисте страхування, страхування здоров'я, страхування різних видів транспорту, вантажів, фінансових ризиків, витрат та відповідальності.

Міжнародне право та право більшості держав світу тлумачать обов'язкове страхування як необхідність захисту інтересів третіх осіб, коли їм завдано шкоди. Тому, як правило, обов'язкова форма страхування найбільш поширена у страхуванні відповідальності, а особисте і майнове страхування провадиться в добровільній формі.

У страховій літературі дискутувалося питання про визнання пріоритетності принципу свободи, добровільності чи обов'язковості страхування. На думку К.Г. Воблого, добровільне страхування логічно пов'язане з існуванням розбудовуваної ринкової економіки. Тому, очевидно, що воно має стати основною, домінуючою формою. З другого боку, характерною особливістю нової фази розвитку господарства є велике втручання держави в економічне життя суспільства. Вільний розвиток економіки створив важкі умови для існування широких верств населення. І корективом у цьому випадку як раз і виступає обов'язкова форма страхування як один із заходів соціальної політики держави [23, с. 55].

Принцип обов'язковості дуже доречний там, де є інтереси загального блага, коли держава чи суспільна користь потребують цього.

По відношенню до добровільного обов'язкове страхування повинне мати субсидіарне значення.

Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обов'язкового, так і добровільного страхування.

Раціональне поєднання цих двох форм страхування робить можливим формування такої системи страхування, яка забезпечить універсальний обсяг страхового захисту суспільного виробництва та громадян країни [36, с. 105].

Залежно від предмета (об'єкта) договору страхування, яким можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону і пов'язані з: 1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням; 2) володінням, користуванням і розпорядженням майном; 3) відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі, - розрізняють відповідно особисте, майнове та страхування відповідальності (ст. 980 ЦКУ, ст. 4 ЗУ «Про страхування»).

За договором особистого страхування страховик на заміну сплаченої страхувальником страхової премії зобов'язується сплатити одноразово або сплачувати періодично обумовлену договором страхову суму в разі заподіяння шкоди життю або здоровю страхувальника або застрахованої особи, досягнення ним певного віку або настання в його житті іншої, передбаченої договором, події [82, с. 122-123].

Особисте страхування не може будуватися на ідеї виправлення майнової шкоди, завданої будь-якою подією. Вірною є точка зору Г.Ф. Шершеневича, відповідно до якої ідея шкоди, збитків є чужою або несуттєвою в даному страхуванні. Воно має у своїй основі не страх шкоди, як майнове страхування, а страх незабезпеченості [84, с. 377].

На відміну від об'єктів майнового страхування, об'єкти особистого страхування не мають вартісної оцінки. Тому вважається, що при особистому страхуванні не відбувається компенсація страхових збитків майнової шкоди, а виплати страховика страхувальнику або його сімї носять характер фінансової допомоги. Лише договір особистого страхування може мати накопичувальний характер, а саме переслідувати мету не тільки здійснення виплати страхувальнику (застрахованій особі), а й забезпечити певний дохід (річний відсоток) на сплачений страховий платіж. Як зазначає С.Е. Саркісов «у даній галузі страхування сполучаються ризикова та заощаджувальна функції» [64, с. 25].

Найбільш старою галуззю страхування є майнове страхування, де об'єктом страхування виступає майно та пов'язані з ним інтереси. Його економічне призначення полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок настання страхової події із застрахованим майном. Застрахованим може бути майно, яке знаходиться у власності, володінні, користуванні або розпорядженні страхувальника.

Розмір страхової суми залежить від реальної вартості майна або його частини, що страхується.

Страхування відповідальності - самостійна, відносно нова сфера страхової діяльності. Водночас цю галузь страхування слід відносити до складних галузей страхування, оскільки часто дуже важко визначити грань між злочином і необережною поведінкою, недбалістю в силу обставин, що склалися. Об'єктом страхування виступає відповідальність страхувальника перед третіми особами згідно до закону або договору, якщо він завдав шкоди їх життю, здоровю або майну. Страхова компанія бере на себе ризик відповідальності за зобов'язаннями страхувальника перед третіми особами і захищає його майнові інтереси. Особливістю цього виду страхування є те, що крім страхувальника та страховика тут завжди є третя особа, на користь якої укладається договір страхування. Як правило, ця особа заздалегідь не відома (крім випадків страхування відповідальності за невиконання зобов'язань). При страхуванні відповідальності страхова сума не встановлюється, а передбачається лише гранична сума відшкодування (ліміт відповідальності), яку страховик береться виплатити в разі настання страхового випадку. Конкретний розмір страхової виплати визначається лише з настанням страхового випадку.

Кожен вид страхування має різновиди, класифікацію видів страхування можна проводити за різними критеріями та на підставі особливостей, притаманних окремій галузі.

Для всіх видів страхування діє правило про законність об'єкта страхування, тобто майно, що страхується, не може бути здобутим злочинним шляхом або вилученим з обігу; не можна страхувати відповідальність за невиконання зобов'язань, що по суті є незаконними та т. ін.

Крім зазначених основних видів страхування існують ще інститути співстрахування та перестрахування.

Один і той самий об'єкт страхування може бути застрахований за одним договором страхування і, за згодою страхувальника, кількома страховиками.

Співстрахування -- страхування, при якому два або більше страховиків беруть участь визначеними частками у страхуванні одного й того самого ризику, видаючи спільні чи окремі поліси, кожний на страхову суму у своїй частці. При цьому договір має містити умови, що визначають права і обов'язки кожного страховика.

Суть співстрахування полягає у визначенні часткового (дольового) зобов'язання, за яким кожен із співстраховиків бере на себе певну визначену договором частину обов'язку щодо здійснення страхової виплати. Здійснивши її, страховик вважається таким, що виконав свій обов'язок належним чином і вибуває із зобов'язання [55, с. 633].

За наявності угоди між співстраховиками та страхувальником один зі співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у розмірі своєї частки.

На практиці страховик, котрий бере участь у страхуванні в меншій частці, підпорядковується умовам, узгодженим страховиком, що має більшу частку. Однак це не зобов'язує його, як прийнято у пропорційному перестрахуванні, підпорядковуватися всім рішенням лідируючого страховика та сплачувати свою частку у збитках на тій підставі, що інші страховики сплатили свої частки.

Якщо страхувальник застрахував об'єкт не на повну суму, він розглядається як один із страховиків і несе відповідальність за недострахованою часткою. Інколи страховики, які беруть участь у співстрахуванні, вимагають, щоб страхувальник сам виступав співстраховиком, тобто утримував на власній відповідальності частину ризику.

Інколи співстрахування розглядається як окремий випадок перестрахування, коли одночасно кілька страховиків за взаємним узгодженням приймають чи передають на страхування великі ризики. І це не випадково. Хоча з юридичного погляду співстрахування та перестрахування різні, за своєю економічною сутністю вони дуже схожі. В обох випадках здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат, наявна співучасть у преміях та страхових ризиках. В обох випадках відповідно координуються страхові фонди різних страховиків (перестраховиків), які одночасно беруть участь в одному й тому самому страхуванні.

Тобто співстрахування також сприяє захисту як інтересів страхувальника, так і інтересів страховиків по зменшенню ризиків.

Слідом за самим страхуванням завжди розвивалося й перестрахування, оскільки перестраховувальні операції є "вторинними", похідними від страхових.

Кожна страхова компанія прагне створити стійкий стабілізований страховий портфель. Але жорстка конкуренція на страховому ринку не дає можливості для вільного відбору сприятливих ризиків, тому у портфелі страховика можуть опинитися ризики з дуже високою відповідальністю. У такій ситуації настання лише одного великого збитку може призвести до значних фінансових втрат компанії. Страховій компанії загрожують також великі збитки від масових дрібних ризиків, сконцентрованих на невеликій території (наприклад, коли йдеться про страхування будівель у сільській місцевості).

Укладаючи страхування, страховик може зясувати, що ризик, який береться ним на страхування, занадто значний для нього. У цьому випадку він може залучити до участі по несенню ризику іншого або інших страховиків. Таке залучення шляхом передачі їм основним страховиком всього або частини ризику називається перестрахуванням [28, с. 198].

Якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування.

Страховики, які прийняли на себе страхові зобов'язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, повинні перестрахувати ризик виконання зазначених зобов'язань у перестраховиків резидентів або нерезидентів. Перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента здійснюється згідно з вимогами та в порядку, встановленими Кабінетом Міністрів України. (ст. 12 ЗУ «Про страхування»).

Взагалі серед науковців точиться дискусія щодо доцільності регулювання перестрахування на законодавчому рівні - пропонується запозичення світової практики із застосування для цього звичаїв ділового обороту або ділових узвичаєнь [65].

Отже, потреба в перестрахуванні виникає за таких обставин:

- можливий збиток, пов'язаний з великим ризиком.

- можливий катастрофічний випадок, тобто кумуляція збитків у результаті однієї події.

- перевищується середня частота збитків.

У практиці вітчизняних страховиків використовується таке визначення: перестрахування - страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований (ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про страхування»).

Тобто в договорі перестрахування беруть участь: страховик, що передає ризик; страховик, що приймає ризик на свою відповідальність; посередник (не обов'язково). Процес, пов'язаний з передаванням ризику, називають цедуванням ризику, або цесією. Страховика (перестрахувальника), що віддає ризик, називають цедентом. Страховика (перестраховика), котрий ризик приймає, - цесіонарієм.

Отже можна зробити таке виведення визначення договору перестрахування: це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами перестрахувальної діяльності, за яким цедент за плату передає ризик виконання частини своїх зобов'язань перед страхувальником цесіонарію із можливою подальшою ретроцесією ризику або без такої, а цесіонарій зобов'язується прийняти ризик і здійснити у цій частині виплату страхового відшкодування у разі настання страхового випадку [84, с. 119].

Отже, наявність договору страхування є істотною умовою для укладення договору перестрахування, а недійсність договору страхування призводить до недійсності договору перестрахування [81, с.721].

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестраховиком договір про перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування. При настанні страхового випадку перестраховик несе відповідальність згідно з узятими на себе зобов'язаннями з перестрахування. Відносини страховиків із перестрахування регулюються договорами, що укладаються між ними. Страховик (цедент, перестрахувальник) зобов'язаний повідомляти перестраховика про всі зміни свого договору зі страхувальником.

Перестрахування можуть здійснювати як спеціалізовані перестрахувальні організації, так і звичайні страховики [63, с. 57].

Ризик, прийнятий перестраховиком від перестрахувальника, може бути знову переданий у певній частині іншому перестраховику. Цей процес називають ретроцесією. Сторону, що передає непрямий ризик, називають ретроцедентом, а сторону, що бере на себе такий ризик, - ретроцесіонарієм.

У результаті перестрахування (цесїї) та ретроцесії відбувається поділ ризиків, відповідальність розподіляється між багатьма страховиками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Шляхом ретроцесії частина ризиків може бути знову передана прямому страховикові (цедентові). Щоб уникнути такої кумуляції збитків, у договорі перестрахування можна зробити відповідне застереження.

Процес передачі страхового ризику схематично можна зобразити так [13, с.217]:

Первинне розміщення ризику	Вторинне розміщення ризику	Третинне розміщення ризику

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

	Перестрахування

Малюнок 1. Процес передачі страхового ризику

Як у страхових, так і в перестрахувальних операціях іноді потрібні посередники. Необхідність використання послуг брокера зумовлена специфікою ризиків у перестрахуванні: рідкісність ризиків, їх висока вартість, потреба в розміщенні на спеціалізованих ринках. Брокер готує всю потрібну інформацію для пропозиції і розміщує її оптимальним способом. Після розміщення пропозиції брокер готує перестраховувальний договір. А після його підписання забезпечує необхідний документообіг. Брокер отримує комісію, що варіюється, як правило, від 10 до 15 % нетто-премії.

Оскільки у природі страхування і перестрахування є багато спільного (розподіл ризику між зацікавленими сторонами договору страхування або перестрахування; схожість між страховиком, котрий передає ризик перестраховикові, і страхувальником, котрий передає ризик страховій компанії), то при проведенні перестрахувальних операцій спираються на ті самі принципи, що й при страхуванні, зокрема: принцип страхового інтересу; принцип відшкодування збитків; принцип найвищої сумлінності.

У разі купівлі в перестраховика захисту (гарантії від збитків) страховик передає йому частину ризику, а також і частину премії. Але за організацію прийому ризику на страхування страховик має право на отримання комісійної винагороди, або комісії з премії. Отже, комісія - це узгоджена частина понесених цедентом витрат з укладання договорів страхування

Значне місце у перестрахуванні посідають перестраховувальні пули. Розрізняють два типи пулів: пул страхування і пул перестрахування. Пул страхування проводить продаж полісів, за якими всі його учасники беруть на себе раніше узгоджену частку відповідальності. Пул перестрахування передбачає, що страховики випускають поліси самостійно, утримують узгоджену частку, а решту передають у пул на основі квоти або ексцеденту.

Перестраховувальний пул діє як посередник, розподіляючи передані в перестрахування ризики між своїми членами. З огляду на світовий досвід доцільним вважається створювати пули у страхуванні ризиків з можливою катастрофічною відповідальністю (ядерні ризики, авіаційні, каско морських суден).

Необхідність у перестрахуванні з кожнем днем зростатиме через охоплення страхуванням дедалі більшої кількості великих специфічних ризиків, а також у зв'язку з приватизаційними процесами, що відбуваються в нашій країні. За допомогою перестрахування страховик може захиститись від випадкових (спричинених непередбачуваними обставинами) відхилень розрахункової збитковості від її фактичного рівня в поточному році. Тому перестрахування є необхідною умовою забезпечення фінансової стійкості й нормальної діяльності страховика незалежно від розміру його капіталу та страхових резервів.

Таким чином, перестрахування повинно розглядатися не як страхування ризику страхової виплати і не як страхування виконання зобов'язання за договором страхування, воно має бути визначено як страхування ризику настання обов'язку здійснити страхову виплату. Майновий інтерес перестрахувальника полягає в тому, щоб перестраховик повністю або частково компенсував йому виплату за договором страхування, яка може бути здійснена [55, с. 634].

Перестрахування не лише захищає страховиків, а й сприяє захисту самого страхувальника; працівників страхових компаній від втрати роботи; акціонерів компаній від зниження прибутку; держава має гарантію надходження податків від страхової діяльності і т. ін. Крім того, перестрахування дозволяє брати на страхування унікальні та дорогі ризики. Завдяки перестрахуванню зявляється можливість організації нових видів та варіантів перестрахування.

Отже, роль перестрахування не слід недооцінювати.

Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес, тому класифікації страхування за видами та формами приділяється пильна увага.

В Україні страхування здійснюється у двох формах: добровільній та обов'язковій. При цьому існують три основних види страхування, які можуть здійснюватися у цих формах: особисте, майнове та страхування відповідальності.

Логічним розвитком страхування стало виникнення інститутів співстрахування та перестрахування, спрямованих на зміцнення стабільності в страховій діяльності, захист інтересів страховиків та страхувальників. Відносини зі співстрахування та перестрахування оформлюються відповідними договорами, які укладаються за загальними правилами для договорів страхування з урахуванням особливостей, притаманних цим різновидам договору страхування.

1.3 Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування

Порядок укладення, зміни та припинення договору страхування підпорядковується як загальним нормам, що містяться в главі 53 ЦК України, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законодавством.

Деякі цивілісти виділяють певні принципи, на яких мають укладатися договори страхування:

1) По-перше, необхідно, щоб під час укладення договору страхування було враховано інтереси всіх сторін (страхувальників, страховиків, вигодонабувачів, застрахованих осіб тощо). Так, згідно зі ст. 20 ЗУ «Про страхування» страховик зобов'язаний ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування. Це необхідно пам'ятати у зв'язку з тим, що відповідно до ст. 5 цього закону загальні правила проведення добровільного страхування встановлюються страховиком самостійно, з урахуванням вимог щодо їх затвердження Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Проте інколи на практиці під час дії договору страхування страховики можуть затверджувати зміни та доповнення до правил добровільного страхування, що, в свою чергу, може створити зовсім інші умови страхування, ніж були раніше. З другого боку, у ст. 21 ЗУ «Про страхування» визначено, що страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, які мають істотне значення для оцінки страхового випадку і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику.

Вперше юридичне визначення даного принципу страхового інтересу та найвищої довіри було застосовано в Англії у 1766 р. при розгляді справи «Картер проти Боєм»: «Спеціальні свідчення, на підставі яких розраховується можливий ризик, знаходяться частіше за все у знаннях лише страхувальника: страховик довіряє його заяві, з впевненістю передбачаючи, що страхувальник не приховує ніяких відомих йому обставин, які б могли ввести в оману страховика та змусити його повірити, що дані обставини не існують. Приховування таких обставин страхування є прихованою угодою, якщо страхування є наслідком похибки без будь-якого злого наміру».

2) По-друге, договір страхування повинен бути укладений відповідно до чинного законодавства. При цьому страхові правовідносини мають бути оформлені письмово. Невідповідність договору вимогам закону тягне за собою визнання такого договору недійсним [36, с.116-117].

За загальним правилом (ст. 638 ЦК України), договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (для консенсуальних договорів) та виконали обумовлені договором дії з передачі майна або інші дії за договором (для реальних договорів).

Незважаючи на певну визначеність цього питання у ЦК України, серед науковців з питання про порядок укладення договору страхування немає єдиної позиції.

Ст. 18 ЗУ «Про страхування» містить положення, згідно з яким договір страхування укладається на підставі письмової заяви або іншим чином вираженого наміру страхувальника укласти договір страхування.

Загальний порядок укладення договору страхування полягає у наступному. Страхувальник звертається до страховика із заявою про укладення договору страхування. Після вивчення цієї заяви страховик оформлює договір страхування. І якщо з організаційно-технічної точки зору в порядку укладення договорів страхування не існує проблем, то юридична природа дій кожної зі сторін та документів, що ними оформлюються на цій стадії, є предметом досить жвавої наукової дискусії [35].

Проаналізувавши практику укладення договорів страхування, що існує в Україні, точки зору різних науковців з цього питання, спробуємо з'ясувати, яка зі сторін майбутнього договору страхування виступає з офертою, яка - з акцептом, та в чому це проявляється.

Пропозиція відносно укладення договору може розглядатися як оферта, якщо вона відповідає низці необхідних ознак. Так, з оферти має виходити волевиявлення сторони на укладення договору, а не лише інформація про можливість укладення договору або пропозиція обговорити його умови. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила (оферента), вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Оферта також має бути адресована конкретній особі. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, згідно до ч. 2 ст. 641 ЦК України є запрошенням робити пропозицію з укладення договору, якщо інше не вказано в рекламі або інших пропозиціях.

Пропозицію укласти договір може бути відкликано до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозицію, одержану адресатом, не може бути відкликано протягом строку для відповіді, якщо інше не випливає з її суті чи обставин, за яких її було зроблено.

Відповідь особи, якій адресовано пропозицію укласти договір має бути повною та безумовною. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це оферента до моменту або в момент одержання ним відповіді про прийняття пропозиції.

Якщо в оферті вказано строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про акцепт впродовж цього строку (для консенсуальних договорів) або якщо інша сторона протягом вказаного строку згідно до зазначених в пропозиції істотних умов договору здійснила дії, які підтверджують її намір укласти договір, що є прийняттям пропозиції (для реальних договорів).

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (ст. 646 ЦК України).

Юридичний результат виявлення акцепту полягає в тому, що сторони вважаються пов'язаними договором, відмова від якого можлива лише при двосторонній угоді [14, с. 200-205].

Думки науковців відрізняються в першу чергу відносно юридичної кваліфікації заяви страхувальника на страхування.

Одна з позицій науковців при визначенні правового статусу заяви страхувальника полягає в тому, що заява страхувальника є ні що інше, як оферта. Така точка зору міститься у працях Г.Ф. Шершеневича, В.І. Серебровського, В.Ю. Абрамова та ін. [84, с. 354; 67, с. 408; 11, с. 154].

Прихильники цієї точки зору зазначали, що подача страхувальником заяви є виразом його волі на укладення договору страхування. Прийняття страховиком заяви та укладення договору свідчить про акцепт пропозиції страхувальника. Договір страхування в такому випадку буде укладений, коли страховик у відповідь на заяву страхувальника видасть останньому страховий поліс (або іншим чином оформить договір страхування).

Заяву на страхування вважають офертою і деякі українські науковці, зокрема Є.М. Білоусов [18, с. 12], О.В. Гринюк [32, с. 9].

Позиція інших авторів полягає в тому, що заява страхувальника - це виклик оферти від страховика. Офертою ж у такому випадку буде оформлений страховиком на підставі заяви страхувальника договір страхування. І вже прийняття такого договору страхувальником буде свідчити про акцепт та укладення договору. Прихильниками цієї позиції є М.І. Брагінський, В.С. Бєлих, І.В. Кривошеєв та ін. [21, с.595; 19, с. 138].

Аналіз особливостей оферти та акцепту не дає змоги погодитися з тими науковцями, що вважають подачу заяви страхувальником офертою. Остання, як вже зазначалося, має містити всі істотні умови майбутнього договору.

Зазначу, що ст. 982 ЦК України як істотні умови договору страхування називає такі: предмет договору страхування, страховий випадок, страхова сума, розмір страхового платежу та строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Отже, страхувальник для подання страховикові оферти на укладення договору страхування повинен визначити у заяві всі ці умови. Але такі, наприклад, істотні умови, як страховий випадок та розмір страхового платежу, страхувальник може визначити лише разом із страховиком. Я цілком згодна з С.В. Дєдіковим, який стверджує, що страхувальник, не будучи фахівцем у страхуванні, не зможе самостійно сформулювати більшість істотних умов договору страхування [35].

До того ж слід враховувати, що відповідно до ЗУ «Про страхування» договори страхування укладаються на підставі правил страхування, які розроблені страховиком та затверджені Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Такі умови договору, як, наприклад, страховий тариф (на підставі якого формується страховий платіж), порядок визначення страхової суми, страхові випадки тощо, визначаються у правилах страхування.

Заява на страхування подається за формою, визначеною страховиком. У більшості випадків заява на страхування, що використовується в українській страховій практиці, являє собою документ, який містить розділи, що заповнюються як страхувальником, так і страховиком. У випадках, коли заява заповнюється лише страхувальником, такі умови, як, наприклад, страховий тариф, взагалі не заповнюються, а вказуються безпосередньо в договорі. Зазначене, на мою думку, також підтверджує, що заява на страхування не може виступати офертою, адже двостороння оферта законодавством не передбачена [46, с. 192].

Однією з головних ознак оферти є те, що оферент виражає намір вважати себе зв'язаним умовами договору, укладення якого пропонується. Більшість заяв на страхування (форми яких згідно із ЗУ «Про страхування» розробляються страховиком) містять інформацію про те, що подання заяви на страхування не зобов'язує страхувальника та страховика укласти договір страхування.

Таким чином, заява на страхування, на мою думку, не містить основних рис, властивих оферті.

Заява на страхування, що подається страховику, в першу чергу має інформативне значення. Вона містить інформацію, необхідну страховику для визначення істотних умов договору. Як вже зазначалося, М.І. Брагінський вважає, що заява страхувальника є пропозицією страховикові зробити оферту, оформлений страховиком договір страхування (поліс) є офертою, а прийняття полісу - акцептом [21, с. 595].

Погоджуючись у цілому з такою точкою зору, все ж таки хотілося б підкреслити наступне. Згідно до ч. 4 ст. 18 ЗУ «Про страхування», договір страхування набуває чинності з моменту сплати страхового платежу. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що оформлення договору страхування страховиком є за своєю юридичною природою офертою, а акцептом виступає сплата страхового платежу в терміни, визначені в договорі.

Згідно зі ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Статті 3 та 627 ЦК України, які закріплюють і розкривають зміст принципу свободи договору, надають право будь-якому учаснику цивільних правовідносин виступати з ініціативою щодо укладення договору. Страхові відносини не повинні бути винятком. До того ж слід враховувати, що в сучасному житті як страховики зацікавлені в отриманні прибутку у вигляді страхового платежу, так і особи, на яких покладається ризик випадкової втрати чи пошкодження майна або ризик несення певної майнової відповідальності (страхувальники), також зацікавлені у страхуванні. Тобто кожна зі сторін майбутнього договору страхування може виступити з пропозицією укласти договір.

Таким чином, напрошується висновок про те, що ст. 18 ЗУ «Про страхування» містить положення, які не відповідають чинному ЦКУ та існуючій практиці укладення договорів страхування. Зазначена стаття встановлює, що ініціатива з укладення договору страхування виходить лише від страхувальника, у той час, як ми з'ясували, що кожна зі сторін майбутнього договору може виступати в якості оферента; більше того, така пропозиція (заява) страхувальника не містить основних ознак, притаманних оферті. На підставі викладеного, вважаю, що ст. 18 ЗУ «Про страхування» має бути приведена у відповідність до положень ЦК України та сучасного економічного життя.

У заяві, яка подається по розробленій страховиком формі та містить перелік питань стосовно об'єкта страхування, страхувальник повинен підтвердити свій інтерес до об'єкта страхування, відповідаючи на питання достовірно та максимально точно.

Щодо змісту та об'єму інформації, що міститься у заяві, то вони залежать від об'єкту страхування і, відповідно, не є однаковими для всіх заяв. Наприклад, при укладенні договору страхування життя необхідно надати інформацію про стан здоров'я в минулому та на теперішній час, хронічних захворюваннях і т. ін. При страхуванні автомобіля слід вказати наявність та найменування двигуна, завода-виробника, рік випуску, вартість, номер шасі та ін.

При цьому в будь-якому разі страхувальник зобов'язаний повідомити страховику про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для визначення вірогідності настання страхового випадку та розміру можливих збитків.

Зазвичай заява містить декларацію страхувальника, в якій він зазначає, що надана ним інформація є правдивою, а також обмовку, що попереджує страхувальника про відповідальність за надання недостовірної інформації відносно об'єкта страхування. Страхувальник також зобов'язаний повідомити про всі укладені договори страхування щодо цього об'єкта. Саме тут реалізується принцип найвищої довіри: коли страховик розробляє та в подальшому підписує договір на підставі відомостей, отриманих від страхувальника.

Страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки ним страхового ризику. Так, при майновому страхуванні перевіряється наявність майна, що пропонується до страхування, а також підстави, на яких воно перебуває у власності, володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні або віданні потенційного страхувальника. Крім того, для дослідження об'єктів страхування страхувальники часто залучають експертів, а страхувальникам пропонують заповнити певні анкети або опитувальні листи. Перевагою використання анкет та опитувальних листів є те, що в даному випадку страховик отримує письмове підтвердження ряду фактів і може в подальшому (якщо виникне спір) використовувати зазначені матеріали в якості доказів. Практикується також з'ясування обставин та частота настання страхових випадків у потенційних страхувальників, частота зміни страхових компаній [54, c. 27-28].

Після отримання заяви страховик проводить процес андерайтингу, за результатами якого він приймає рішення щодо укладення договору страхування із заявником. Рішення про укладення договору страхування з потенційним клієнтом багато в чому залежить від ступеню вірогідності настання страхового випадку.

Андеррайтинг спрямований на вирішення наступних основних завдань:

1. Оцінка запропонованого ризику з точки зору характеристики об'єкту страхування та ступеню ризику, розміру максимально можливого збитку на підставі оцінки - та вирішення питання відносно прийняття чи відхилення запропонованого до страхування ризику;

2. У разі прийняття ризику - визначення строків страхування, розміру страхової суми, обсягу страхової відповідальності (тобто опрацювання сукупності істотних умов договору страхування);

3. Визначення розміру страхового платежу (тарифу) за договором з урахуванням суттєвих характеристик об'єкту страхування.

Андеррайтинг закінчується або відмовою у прийнятті певного об'єкту на страхування, або укладенням договору страхування (з видачею страхового полісу, свідоцтва або сертифікату) [82, с. 159].

Укладення договору страхування відбувається на основі правил страхування, що передбачають весь комплекс питань та умов, які складають зміст договору. Тому в основному угода сторін зводиться до прийняття або відмови від укладення договору на запропонованих умовах та до конкретизації окремих пунктів у договорі страхування, хоча сторони можуть домовитися про зміну чи виключення окремих положень з правил страхування, а також про їх доповнення.

Згідно до ст. 17 ЗУ «Про страхування» правила страхування повинні містити: предмет договору страхування; порядок визначення розмірів страхових сум та (або) розмірів страхових виплат; страхові ризики; виключення із страхових випадків і обмеження страхування; строк та місце дії договору страхування; порядок укладення договору страхування; права та обов'язки сторін; дії страхувальника у разі настання страхового випадку; перелік документів, що підтверджують настання страхового випадку та розмір збитків; порядок і умови здійснення страхових виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхового відшкодування; умови припинення договору страхування; порядок вирішення спорів; страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж договори страхування життя; страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя; особливі умови.

До речі, неврегульованим моментом залишається відсутність Типових правил страхування, які б захистили клієнтів від юридичних вивертів та свавілля страховиків - затягнувся процес розробки і подальшого узгодження Типових правил з учасниками ринку: страховики чинять опір, аргументуючи це необхідністю глибинного вивчення ринку, експерти ж пояснюють їх небажання власною вигодою: якщо приймуть Типові правила, багатьом з них доведеться заново отримувати ліцензії, що зробити непросто й недешево [41, с. 300].

Договір страхування укладається в письмовій формі, недодержання якої зумовлює нікчемність договору(ст. 981 ЦК України). Факт укладання договору може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), які не відносяться до цінних паперів. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) передається страховиком страхувальнику разом з правилами страхування після внесення останнім першого страхового внеску, якщо інше не передбачено договором.

Варто зауважити, що законодавство не розкриває зміст поняття страхового поліса (свідоцтва, сертифіката). У відповідних наукових дослідженнях пропонується визначити страховий поліс (свідоцтво) як письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником та з достовірністю свідчить про наявність договірних зв'язків між ними [30, с. 181].