Договір страхування

На думку Вищого господарського суду України, якщо страховиком не було направлено страхувальнику вимогу про сплату страхового внеску, вважати договір таким, що припинив свою дію, не можна [9].

Хочеться погодитися з О.В. Літвіновою, яка вважає таку позицію суду, не досить обґрунтованою. Наводиться наступна аргументація.

Розмір страхового платежу, який визначається під час укладення договору страхування, залежить, між іншим, від строку страхування. Строк страхування встановлений як істотна умова договору страхування, узгоджується також при укладенні договору. За загальним правилом, строк страхування починається після сплати страхового платежу. До того ж, строк сплати страхової премії також є істотною умовою договору страхування. Згідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Отже, без досягнення такої згоди договір укладений бути не може. Зміна умов договору може мати місце лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено в самому договорі або в законі (ст. 651 ЦК України). У випадку, що розглядається, страхувальник, який порушив строк сплати страхового платежу та сплатив його пізніше, змінює істотні умови договору в односторонньому порядку.

Враховуючи вищевикладене, вбачається, що в разі прострочення сплати страхувальником страхового внеску, для набуття чинності договором недостатньо сплатити страховий платіж, а необхідно ще й отримати згоду страховика на дію договору на нових умовах [47, с. 344-346].

Отже, є потреба у приведенні відповідних норм цивільного законодавства у відповідність між собою.

Строк договору страхування як істотна його умова перебуває у прямій залежності від страхового ризику: «в абстрактному розумінні ризик являє собою середню величину можливої шкоди за одиницю часу» [83, с. 152]; чим більший строк чинності договору страхування, тим вища ймовірність настання страхового випадку (реалізації страхового ризику) і тим більший розмір страхового платежу. За загальним правилом, договір страхування набуває чинності з дати, вказаної в ньому як дата початку дії договору, але не раніше 00 годин дня, наступного за днем надходження страхової премії на поточний рахунок (в касу) страховика.

Строком визначаються часові межі існування самого договору страхування, і в цих межах можуть визначатися моменти (періоди), в яких передбачаються строки виконання конкретних обов'язків (страхові періоди). Такі страхові періоди можуть визначатися, наприклад, для внесення періодичних страхових платежів (про що йшлося раніше), проведення страхових виплат тощо [71, с. 86].

Строк дії договору може визначатися конкретними часовими межами (місяць, рік, три роки тощо), а може бути невизначеним - коли укладається договір довічного страхування життя (страхування життя).

Закінчення строку, на який укладено договір страхування, припиняє його дію і за загальним правилом звільняє сторони від взятих на себе зобов'язань. Можливе також дострокове припинення договору страхування, що було розкрито в главі 1.3. розділу 1 цієї дипломної роботи.

Крім істотних умов, для договору страхування передбачено обов'язкові пункти, що мають бути в його тексті. Відповідно до ч. 3 ст. 16 ЗУ «Про страхування» договір страхування повинен містити:

- назву документа;

- назву та адресу страховика;

- прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження;

- прізвище, ім'я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адресу;

- зазначення предмета договору страхування;

- розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;

- розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя;

- перелік страхових випадків;

- розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати;

- страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума);

- строк дії договору;

- порядок зміни і припинення дії договору;

- умови здійснення страхової виплати;

- причини відмови у страховій виплаті;

- права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору;

- інші умови за згодою сторін;

- підписи сторін.

Підводячи підсумок, хочеться ще раз підкреслити, що зміст договору страхування як правочину становлять його умови, які поділяються на істотні, звичайні та випадкові. Саме істотним умовам було приділено основну увагу в даній главі, адже вони є визначальними та обов'язковими для договору, в той час як інші умови можуть бути й відсутніми, або їх сукупність суттєво варіюється від договору до договору.

До істотних умов договору страхування відносяться: предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Крім того, сторони можуть визначити додатково в якості істотної умову, щодо якої за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. При цьому така умова не повинна суперечити чинному законодавству.

правовий договір страхування відповідальність



2.2 Сторони. Їх права та обов'язки. Відповідальність за договором страхування

Сторонами в договорі страхування згідно до ст. 984 ЦКУ є страховик і страхувальник.

Страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з ЗУ «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених ЗУ «Про страхування», а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох (ст. 2 ЗУ «Про страхування»).

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до ЗУ «Про страхування». У цьому разі використання слів "державна", "національна" або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава. Законодавством України може бути визначено уповноважених страховиків для здійснення тих чи інших видів страхування, у разі якщо здійснення тих чи інших правовідносин передбачає використання бюджетних коштів, валютних резервів держави, гарантій Кабінету Міністрів України. Обов'язковою умовою для визначення уповноважених страховиків має бути проведення відкритого тендеру з оприлюдненням у засобах масової інформації його умов і результатів та участь представників добровільних об'єднань страховиків. В інших випадках забороняється будь-яке уповноваження страховиків для здійснення окремих видів страхування з боку держави.

Діяльність страховиків-нерезидентів сильно обмежена, а створення транснаціональних страхових компаній в Україні законодавчо не передбачено, що зумовлюється захистом нашої страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній і використанням вільних коштів страховиків для інвестицій у власну економіку. В той же час іноземні страхові компанії активно проникають в Україну за перестрахувальними схемами і мають з цього неабиякі прибутки, а резиденти вбачають у перестрахуванні в останніх канал вивозу капіталу з країни. Така ситуація негативно відбивається на розвитку вітчизняного страхового ринку. Я вважаю, що здорова конкуренція з іноземними страховими компаніями, можливість створення транснаціональних страховиків пішла б на користь українському страхуванню, сприяючи європейській інтеграції, перейняттю позитивного досвіду в цій галузі, а також підвищенню якості страхових послуг.

Страхова діяльність може здійснюватися лише за наявності відповідної ліцензії. Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до статутних документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання інших положень ЗУ «Про страхування».

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика. Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя.

Страхова діяльність в Україні може провадитися за участю страхових посередників. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти (ст. 15 ЗУ «Про страхування»).

Посередницька діяльність страхових та перестрахових брокерів у страхуванні та перестрахуванні здійснюється як виключний вид діяльності і може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування), в тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання та перерахування страхових платежів, страхових виплат та страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальником або перестрахувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, встановленим Уповноваженим органом.

Страхові брокери - юридичні особи або фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери - фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Перестрахові брокери - юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник. Отже, перестраховий брокер ніколи не має справи з фізичними особами, адже його клієнтом є страхова компанія [73 с. 117].

Дозволяється здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера однією юридичною особою за умови виконання нею вимог щодо здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера.

Страхові агенти - фізичні особи або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком.

Посередницька діяльність на території України з укладання договорів страхування з іноземними страховиками не допускається, крім: договорів страхування ризиків, пов'язаних з морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), в разі коли об'єктом страхування є майнові інтереси, пов'язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв'язку з таким транспортуванням товарів; договорів перестрахування з додержанням вимог ЗУ «Про страхування».

Згідно до ст. 20 ЗУ «Про страхування» страховик зобов'язаний:

1. Ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування.

2. Протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові.

3. У разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або страхове відшкодування в передбачений договором термін. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхового відшкодування) сплатою страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

4. Відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку, щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору.

5. За заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, при збільшенні вартості майна переукласти з ним договір страхування.

6. Тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України (ст. 19 ЗУ «Про страхування»).

7. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика.

Перший обов'язок страховика - ознайомити страхувальника з правилами страхування під час укладення договору страхування. У сфері дії локальних нормативних актів, зокрема, таких, що регламентують страхові правовідносини, існує презумпція незнання змісту відповідних документів і необхідності ознайомлення з ними осіб, що підпадають під їх регулюючий вплив. Із норми ст. 6 ЗУ «Про страхування» можна зробити висновок, що правила страхування не регулюють відносини сторін на стадії виконання договору страхування, оскільки це функція укладеного між сторонами договору. Щоправда, застосування правил страхування як локального нормативного акта відповідної страхової компанії безпосередньо при виконанні сторонами цього договору є можливим у випадку встановлення факту щодо поширення їх дії на конкретного страхувальника. Для останнього цей акт може набути юридичної сили лише за умови ознайомлення з ним і його волевиявлення стосовно надання згоди на умови, що в них містяться, зокрема, шляхом їх додавання до договору як невід'ємної складової останнього [66, с. 48].

Серед обов'язків страховика головне місце посідає обов'язок щодо здійснення у передбачений договором строк страхової виплати при настанні страхового випадку. Підставами для здійснення такої виплати є заява страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) та страховий акт (аварійний сертифікат), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком (ст. 990 ЦК України, ст. 25 ЗУ «Про страхування»). Як тільки страховику стане відомо про настання страхового випадку, він зобов'язаний вжити відповідних заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальнику. Страховик вправі самостійно з'ясовувати причини та обставини випадку. При цьому він може робити запити про відомості, пов'язані зі страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку. Відповідно ці організації зобов'язані надсилати відповіді страховикам на такі запити, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею.

За результатами проведеного розслідування страховик визнає факт настання страхового випадку, який фіксується в страховому акті (аварійному сертифікаті) і в передбаченому договором страхування порядку здійснює страхову виплату страхувальникові (вигодонабувачеві). Санкцією за несвоєчасну виплату страхової суми є стягнення страхувальником зі страховика неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

Іншим рішенням страховика може бути відмова у здійсненні страхової виплати, якщо існують підстави для цього, встановлені законом та договором.

Якщо це передбачено умовами договору страхування, страховик зобов'язаний відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, незалежно від того, чи досягли ці заходи поставленої мети (наприклад, чи був врятований об'єкт страхування), чи ні. Оскільки такий обов'язок страховика має іншу правову підставу, ніж здійснення страхової виплати, то такі витрати страхувальника підлягають відшкодуванню в повному обсязі, незважаючи на те, що у сукупності із страховим відшкодуванням вони перевищують дійсну вартість об'єкта страхування. При відшкодуванні цих витрат страхувальника не може йтися про перевищення страхового відшкодування над розміром страхової суми. Безпосередньо пов'язане з розміром страхової суми лише страхове відшкодування, яке не може її перевищувати. Виплати страхового відшкодування та компенсація витрат страхувальника у зв'язку зі здійсненням відповідних репресивних заходів мають самостійні правові підстави: відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 20 ЗУ «Про страхування» [80,с. 357].

Оскільки предметом страхування виступають майнові інтереси, останні як категорія динамічна, можуть змінюватися, тобто ризики можуть підвищуватися або знижуватися. За загальним правилом, сторони можуть переукласти договір страхування за взаємним погодженням (ст. 651 ЦК України). Однак у разі якщо вартість застрахованого майна збільшується або страхувальником вжито заходів, які зменшують страховий ризик, страхувальник вправі вимагати переукладення договору, а страховик, відповідно, зобов'язаний задовольнити вимогу страхувальника. Хочеться зазначити, що страхувальник має довести підставу своїх вимог, надавши відповідні докази.

Під час дії договору страховик зобов'язаний не розголошувати інформацію, яка стала йому відома у зв'язку з укладенням договору страхування, щодо страхувальника, вигодонабувача, застрахованого, пов'язану зі станом їх здоров'я, майновим становищем, особистим чи сімейним життям, інші відомості, що становлять комерційну таємницю. Конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового становища страхувальника може бути надана лише на письмову вимогу суду, а також правоохоронних і податкових органів стосовно операцій страхування конкретної юридичної або фізичної особи за конкретним договором страхування в разі порушення кримінальної справи щодо цієї особи.

До інших обов'язків страховика можна віднести наступні:

1) прийняті страховиком додаткові страхові зобов'язання повідомляються страхувальнику письмово і не можуть бути у подальшому зменшені в односторонньому порядку (ч. 10 ст. 9 ЗУ «Про страхування»);

2) якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування (ч. 14 ст. 30 ЗУ «Про страхування»);

3) інші обов'язки , встановлені конкретним договором страхування.

Страховик вправі:

1) укладати договори співстрахування та перестрахування відносно предмету договору страхування (ст. ст. 11, 12 ЗУ «Про страхування»);

2) давати згоду на заміну страхувальника-фізичної особи іншою фізичною особою (ч. 2 ст. 22 ЗУ «Про страхування);

3) залучити за свій рахунок аварійного комісара до розслідування обставин страхового випадку (ч. 3 ст. 25 ЗУ «Про страхування»);

4) робити запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також можуть самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку (ч. 4 ст. 25 ЗУ «Про страхування»);

5) відмовити у страхових виплатах або страховому відшкодуванні (ст. 26 ЗУ «Про страхування»);

6) перехід права вимоги (ст. 27 ЗУ «Про страхування»);

7) вимагати від страхувальника сплати страхового внеску або достроково припинити договір (п. 3 ч. 1 ст. 28 ЗУ «Про страхування»);

7) інші права.

Хочеться зупинитися на правах, які ще не були розкриті в роботі.

Підставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є (ст. 26 ЗУ «Про страхування»):

1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, в стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встановлюється відповідно до чинного законодавства України;

2) вчинення страхувальником - фізичною особою або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або про факт настання страхового випадку;

4) отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні;

5) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

6) інші випадки, передбачені законом.

Умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави для відмови у здійсненні страхових виплат, якщо це не суперечить закону.

Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страховиком у строк не більший передбаченого правилами страхування та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Негативний фінансовий стан страховика не є підставою для відмови у виплаті страхових сум (їх частин) або страхового відшкодування страхувальнику.

Ще одне важливе право страховика закріплене у ст. 27 ЗУ «Про страхування»: до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Згідно зі страховою термінологією такий перехід права вимоги має назву «суброгація», проте ЦКУ та ЗУ «Про страхування» цього поняття не закріплюють.

Аналізуючи визначення суброгації, яке дає нам законодавець, можна дійти певних висновків.

По-перше, до страховика переходить право вимоги, яке належить страхувальнику або іншій особі, що одержала страхове відшкодування.

По-друге, право вимоги переходить до страховика лише в тому випадку, коли відбулась виплата страхового відшкодування за договором майнового страхування страхувальнику або іншій особі, що одержала страхове відшкодування.

По-третє, обсяг права вимоги, яке переходить, обмежується розміром виплаченої суми страхового відшкодування.

Слід зазначити, що серед цивілістів немає єдиної думки стосовно юридичної природи суброгації. Так, наприклад, в одному з підручників цивільного права зазначається, що регресним можна вважати будь-яке зобов'язання, в силу якого боржник зобов'язаний здійснити для кредитора конкретні дії у зв'язку із тим, що кредитор здійснив аналогічні дії на користь іншої особи замість боржника чи з його вини [29, с. 31].

Згідно з іншою точкою зору після виплати страхового відшкодування регресне зобов'язання не виникає, але продовжує існувати основне зобов'язання між страхувальником чи вигодонабувачем , з одного боку, та особою, відповідальною за збитки - з іншого. Страховик замінює собою страхувальника в його вимозі до особи, відповідальної за збитки [39, с.41].

Головна відмінність регресу від суброгації в тому, що регрес породжує право, а суброгація - це перехід прав, які вже виникли [81, с.720].

З іншого боку, суброгація відрізняється від регресу тим, що при регресі одне зобов'язання замінюється іншим (основне зобов'язання припиняється, а додаткове виникає), а при суброгації в зобов'язанні замінюється лише кредитор, а саме зобов'язання зберігається, тобто відбувається заміна осіб у зобов'язанні. На цю відмінність зазначених інститутів неодноразово вказувалося в спеціальній літературі [76, с.195; 43, с. 263]. З'ясування цієї відмінності між регресною вимогою і вимогою в порядку суброгації має також і практичне значення для з'ясування перебігу строків позовної давності між регресивною вимогою і вимогою в порядку суброгації. Оскільки при суброгації нового зобов'язання не виникає, перебіг строків позовної давності починається з моменту виникнення зобов'язання, тобто з моменту настання страхового випадку. Перебіг строку позовної давності за вимогою, яка виникає в порядку регресу, починається з моменту відшкодування збитків.

Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України (ст. 3 ЗУ «Про страхування»).

Інколи страхувальником укладається договір страхування, предметом якого виступають майнові інтереси іншої особи. Наприклад, згідно до ст. 45 ЗУ «Про заставу» [6] при заставі, за загальним правилом, заставодержатель зобов'язаний страхувати предмет застави в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця. Тобто фактично заставодержатель є особою, яка діє за рахунок та в інтересах іншої особи в силу вказівки закону.

Відповідно до ст. 985 ЦК України страхувальник має право укласти зі страховиком договір страхування на користь третьої особи, якій страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку; страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.

Застрахована особа - фізична особа, життя або здоров'я якої застраховані за договором особистого страхування або страхування відповідальності; вона повинна мати страховий інтерес в об'єкті страхової охорони [81, с. 719].

Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування (ч. 3 ст. 3 ЗУ «Про страхування»).

Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування (ч. 4 ст. 3 ЗУ «Про страхування»).

На відміну від особистого та майнового страхування, в яких вигодонабувач чітко визначений і може бути змінений протягом дії страхування, особливістю страхування відповідальності є те, що визначити вигодонабувача заздалегідь неможливо, оскільки невідомо, кому саме завдасть шкоди страхувальник (крім страхування ризику невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань - коли контрагент страхувальника відомий).

Особливість правового статусу вигодонабувача полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання покладених на нього обов'язків, у тому числі здійснити страхову виплату. Разом з тим, страхувальник, який уклав договір страхування на користь вигодонабувача, не звільняється від виконання своїх обов'язків за цим договором, незважаючи на те, що він укладений на користь вигодонабувача.

Коли в договорі особистого страхування названа застрахована особа, яка не збігається зі страхувальником, але не названа вигодонабувачем, останнім вважається сама застрахована особа. У випадку смерті застрахованої особи вигодонабувачем визнається її правонаступник (спадкоємець). Коли ж у договорі названі і застрахована особа, і вигодонабувач, то предметом страхування за таким договором є інтереси застрахованої особи, але на користь вигодонабувача[55, с. 632].

ЗУ «Про страхування» передбачається можливість зміни страхувальника: 1) у разі смерті страхувальника - фізичної особи, який уклав договір майнового страхування, права і обов'язки страхувальника переходять до осіб, які одержали це майно в спадщину. Страховик або будь-хто зі спадкоємців має право ініціювати переукладення договору страхування. В інших випадках права і обов'язки страхувальника можуть перейти до іншої фізичної особи чи юридичної особи лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування. У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третіх осіб, його права і обов'язки можуть перейти як до цих осіб, так і до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов'язки щодо охорони прав і законних інтересів застрахованих (ст. 22);

2) у разі визнання судом страхувальника-громадянина недієздатним його права і обов'язки за договором страхування переходять до його опікуна, а дія договору страхування цивільної відповідальності припиняється з моменту визнання особи недієздатною. У разі визнання судом страхувальника - фізичної особи обмежено дієздатним він здійснює свої права і обов'язки страхувальника за договором страхування лише за згодою піклувальника (ст. 24). Виняток становить договір страхування відповідальності - він припиняється з дня набрання чинності рішенням суду;

3) якщо страхувальник - юридична особа припиняється, і встановлюються його правонаступники, права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступника (ст. 23).

Обов'язки страхувальника полягають у наступному:

1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;

2) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. - якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним;

4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;

5) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Договором страхування можуть бути встановлені також інші обов'язки страхувальника (ст. 989 ЦК України, ст. 21 ЗУ «Про страхування»).

Основним обов'язком страхувальника є внесення плати за послугу зі страхування (страхового платежу), причому здійснювати перерахування в строки та в розмірах, визначених у договорі.

У разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та в строки, передбачені договором страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити (редукувати) розмір страхової суми та (або) страхових виплат (ст. 9 ЗУ «Про страхування»).

При укладенні договору страхування на страхувальника покладається обов'язок проінформувати страховика про всі відомі йому істотні обставини, що мають значення для оцінки ризику. Страхувальник зобов'язаний повідомити лише про такі обставини, які мають істотне значення для визначення ймовірності настання страхового випадку та розміру можливих збитків від його настання. Істотними необхідно визнати такі обставини, знання яких привело б до відмови від укладення договору або внесло суттєві зміни у тарифікацію договору страхування. Поряд з тим поняття «істотне значення», зважаючи на те, що воно має оціночний характер, повинно визначатися в кожному окремому випадку, враховуючи в тому числі загальні засади цивільно-правового регулювання.

Страхувальник повинен повідомити лише відомі йому обставини, а не ті, які він повинен був знати, але фактично не знав, проте відповідно до ст. 243 КТМ до обов'язків страхувальника віднесено повідомлення і тих обставин, які він не знав, але повинен був знати: це має значення при доведенні підстав для відмови у здійсненні страхової виплати (ст. 991 ЦК України), при цьому тягар доказування лежить на страховику, враховуючи професійний аспект поінформованості страхувальника про обставини з приводу оцінки ступеня страхового ризику [55, с. 638].

Страхувальник може укласти договори страхування одного об'єкта з різними страховиками на умовах співстрахування, а також на підставі самостійних договорів, причому додаткове майнове страхування може здійснюватися у того ж страховика. Множинність договорів страхування виникає у випадку укладення декількох самостійних договорів з різними страховиками, адже додаткове страхування у того ж страховика - це фактично лише зміна (доповнення) раніше укладеного договору майнового страхування. Відповідно до ст. 21 ЗУ «Про страхування» до обов'язків страхувальника належить тільки інформування страховика про всі інші чинні договори страхування щодо цього об'єкта страхування, а ст. 989 ЦК України визначає наслідком замовчування або введення в оману про наявність укладених договорів страхування з іншими страховиками нікчемність договору страхування. Якщо попередній договір страхування буде визнаний недійсним або нікчемним, то новий договір повинен вважатися таким, що відповідає вимогам, які ставляться щодо дійсності правочину (ст. 203 ЦК України).

Страхувальник зобов'язаний вчинити дії, спрямовані на зменшення або уникнення завдання збитків у разі настання страхового випадку, тобто страхувальник має сумлінно ставитися до мінімізації страхових ризиків, незалежно від того, чи стали вони предметом страхових відносин, він не повинен вживати заходів щодо їх збільшення та розростання наслідків їхньої реалізації. Такі дії страхувальника повинні відповідати вимогам розумності (ст. 3 ЦК України). Розумність у даному випадку слід оцінювати, виходячи з тих витрат, які необхідні для їх проведення, порівняно із розміром зменшених збитків. Зокрема, нерозумними будуть такі дії страхувальника щодо недопущення настання збитків, вартість яких істотно перевищує досягнуту економію. Заходи, які здійснює страхувальник, повинні бути доступними (тобто це можуть бути власні дії), а також, виходячи з конкретної ситуації, шляхом звернення до інших осіб, уповноважених і державних органів, посадових осіб, представників громадських організацій тощо.

Враховуючи неможливість страховика передбачити точний час настання страхового випадку, на страхувальника (вигодонабувача) покладається обов'язок повідомити страховика про настання страхового випадку. Своєчасне повідомлення необхідне для того, щоб страховик міг дослідити всі супутні обставини та швидко винести рішення про визнання випадку страховим або відмову в цьому, тим паче, що тривалий проміжок часу між подією, яка настала, та її аналізом перешкоджає встановленню дійсних обставин, що може сприяти зловживанню з боку страхувальника. Якщо страхувальник (вигодонабувач) не повідомив про страховий випадок, страховик має право відмовити у здійсненні страхової виплати. А от при особистому страхуванні (головним чином накопичувальному) обов'язок повідомити про настання страхового випадку не відіграє суттєвої ролі, тому страховик не може відмовити у страховій виплаті на цій підставі.

Правами страхувальника відповідно до ЗУ «Про страхування» є:

1) отримання неустойки (штрафу, пені) за несвоєчасну виплату страхової суми, розмір якої передбачений договором страхування (ст. 20);

2) оскаржувати в судовому порядку відмову страховика у страхових виплатах або страховому відшкодуванні (ст. 26);

3) достроково припиняти дію договору страхування (ст. 28).

Крім того, потенційний страхувальник (клієнт) має право на отримання інформації, що передбачено ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг». Це інформація стосовно діяльності фінансової установи: відомості про фінансові показники та економічний стан страховика, перелік керівників фінансової установи та відокремлених підрозділів, перелік послуг, що надаються, тарифи фінансових послуг та ін.

Основним же правом страхувальника є право на одержання страхової виплати від страховика в разі настання страхового випадку.

Відповідальність для сторін наступає в разі невиконання або неналежного виконання умов договору.

Так, страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхове відшкодування) сплатою страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

За договором страхування життя для страхувальника, який прострочив внесення платежу або здійснив його сплату не в повному розмірі страховиком в односторонньому порядку може бути зменшено розмір страхової суми та (або) страхових виплат.

У разі несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умовами договору.

Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт страхування вже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.

Санкцією для страхувальника буде відмова страховика здійснити страхову виплату у визначених законом і договором випадках, коли страхувальник умисно діяв недобросовісно.

Хочеться також наголосити на необхідності відрізняти відповідальність страховика за невиконання або неналежне виконання договору, тобто певні санкції, що застосовуються до нього, від «відповідальності страховика», під якою розуміють головний обов'язок страховика по здійсненню страхової виплати у разі настання страхового випадку, адже «виплата страхового відшкодування є обов'язком страховика, а не формою цивільно-правової відповідальності» [79, с. 325].

Отже, дослідивши правовий статус сторін за договором страхування, можна зробити певні висновки.

По-перше, сторонами у договорі страхування є страховик і страхувальник. Страхувальник може укласти договір страхування про страхування третьої особи або призначити вигодонабувача за договором (якого може замінювати до настання страхового випадку), або укласти договір про страхування третьої особи з призначенням вигодонабувача за договором. У договорах страхування відповідальності (позадоговірної) вигодонабувач, як правило, невідомий до настання страхового випадку.

Страховик може здійснювати страхову діяльність лише за наявності ліцензії та при дотриманні вимог законодавства. При цьому він може діяти самостійно або скористатися допомогою представників - страхових агентів, а також звертатися до посередників - страхових і перестрахових брокерів.

Для розслідування обставин страхового випадку сторони - страховик і страхувальник - можуть залучати аварійних комісарів.

По-друге, кожна зі сторін має права та обов'язки за договором. При цьому кожне право однієї сторони кореспондує відповідний обов'язок іншій стороні, і таким чином, реалізація прав сторони майже завжди залежить від виконання обов'язків контрагентом. Цим наочно ілюструється те, що договір страхування є взаємним або синалагматичним.

По-третє, у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань сторони несуть відповідальність у вигляді санкцій майнового характеру, або в окремих випадках договір припиняється достроково чи визнається нікчемним.

2.3 Проблеми та спори, що виникають з договору страхування

Метою договору страхування є врегулювання відносин між його сторонами, проте трапляються ситуації, коли за допомогою лише договору вирішити певні питання не видається можливим - як правило, це буває тоді, коли інтереси сторін істотно відрізняються, або є протилежними, і досягти згоди вони не можуть. Частіше за все в результаті між сторонами виникає спір про право (невизнане, оспорюване або порушене). Тоді для розв'язання ситуації, що склалася, можна обрати одну з форм захисту цивільних прав та законних інтересів: досудову (неюрисдикційну) або судову (юрисдикційну).

Найбільш поширеними справами, що випливають із договорів страхування є спори про:

1. визнання договору страхування недійсним;

2. визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій;

3. стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати);

4. регресні вимоги страховиків до третіх осіб.

1. Визнання договору страхування недійсним (Додаток 1).

Ст. 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсними судом може бути визнано окремі частки правочину.

Ст. 29 ЗУ «Про страхування» зазначає, що договір страхування вважається недійсним з моменту його укладення у випадках, передбачених ЦК України (тобто коли недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі -- невідповідність волі та волевиявлення (ст. ст. 203, 215 ЦК України), а також визнається недійсним і не підлягає виконанню також у разі:

1) якщо його укладено після страхового випадку;

2) якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Згідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

При підготовці справи до судового розгляду слід також керуватися Узагальненням ВСУ від 24.11.2008 року «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [8].

Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання [8].

При цьому договір страхування визнається недійсним у судовому порядку.

Крім того, згідно до ч. 2 ст. 981 ЦК України у разі недодержання письмової форми договору страхування; а також при неповідомленні страхувальником страховику про чинні договори страхування об'єкту страхування (п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК України) такий договір є нікчемним.

2. Визнання факту настання страхового випадку, стягнення страхової виплати і штрафних санкцій (Додаток 2).

Ця категорія справ видається мені найбільш поширеною, адже останнім часом все складніше отримати страхову виплату від страховика вчасно, в повному обсязі та без взаємних претензій.

У цих спорах «постраждалою» стороною є страхувальник або вигодонабувач за договором страхування, який вимагає від страховика виконання його головного обов'язку по здійсненню страхової виплати, тобто йдеться про невизнане право страхувальника (вигодонабувача) на отримання страхового відшкодування.

Основними нормативними актами для застосування в цій категорії справ є: ЦК України (ст. ст. 988 - 992), ЗУ «Про страхування», а саме: ст. ст. 8, 9, 20, 21, 25.

З настанням страхового випадку у страхувальника (вигодонабувача) виникає право на отримання страхової виплати від страховика, проте для реалізації даного права страхувальнику необхідно виконати покладені на нього договором страхування обов'язки.

Відповідно до зазначених норм та умов договору у разі настання страхового випадку страхувальник зобов'язаний: вжити необхідних заходів щодо усунення причин, здатних викликати додаткові збитки; у визначений в договорі строк повідомити страховика про настання страхового випадку (інакше у страховика виникає право на відмову у здійсненні страхувальнику страхової виплати); подати письмову заяву встановленої форми про виплату страхового відшкодування; надати страховику всю необхідну інформацію стосовно завданого збитку, документи для встановлення відповідальності та розміру втрат.

Якщо дані документи чи інформація відсутні, страхувальник повинен максимально допомогти страховикові в їх отриманні.

На підставі заяви страхувальника страховиком (аварійним комісаром) має бути складений страховий акт (страховий сертифікат). Далі страховик перевіряє обставини страхового випадку (в т.ч. у разі необхідності шляхом подання запитів до державних органів, підприємств, установ та організацій) і здійснює у встановлений в договорі строк страхову виплату страхувальнику (вигодонабувачу), якщо ним не було виявлено обставини, що утворюють підстави для відмови у здійсненні страхової виплати.

Якщо ж страховик відмовляє у здійсненні страхової виплати безпідставно (тобто не визнає права страхувальника (вигодонабувача) на отримання страхового відшкодування), то це є підставою для звернення до суду за захистом свого невизнаного права і примусового виконання обов'язку страховика.

На практиці з'являється безліч проблем при визнанні страховиком факту настання страхового випадку: ставиться під сумнів непричетність страхувальника, створюються процедурні перепони, в яких повною мірою розкривається бюрократизм або непрофесійність страховиків, виявляються розбіжності у дефініціях та тлумаченні умов договору, положень законодавства та ін.

Наприклад, майже всі договори страхування КАСКО або майна надають захист від ризику «стихійні лиха», проте часто правилами страхування окремих компаній коло таких надзвичайних ситуацій (а відтак і тлумачення змісту ризику) звужується порівняно з Державним класифікатором надзвичайних ситуацій [7]. Або ситуація не визнається «стихійним лихом» через неможливість класифікувати її як таку згідно до Класифікатора: так, для відшкодування збитків, завданих градом, його діаметр має перевищувати 20 мм, проте шкода від граду з діаметром 15 мм не є менш значущою. Постає питання: чи повинна страхова компанія визнавати «стихійним лихом» події лише по факту їх включення до Класифікатора, або такі події мають відповідати критеріям надзвичайних ситуацій природного характеру? Питання досить дискусійне, проте надає страхувальнику свободу для маневрування в разі відмови у визнанні факту настання страхового випадку та, відповідно, відмові у страховій виплаті [41, с. 300].

3. Стягнення безпідставно виплаченого страхового відшкодування (страхової виплати).

Ця категорія справ має місце в ситуації, що є протилежною попередній: коли страховик здійснив страхувальнику страхову виплату, а потім виявилось, що така виплата насправді була безпідставною, тобто мали місце зловживання з боку страхувальника або помилка самого страховика.

Наприклад, страхувальник виконував свої обов'язки за договором недобросовісно: сприяв настанню страхового випадку, або інсценував його настання, або надав відомості, за якими подія, що сталася, підпадає під визначення страхового ризику за договором, а в дійсності її не можна віднести до страхового випадку, або отримав повне відшкодування збитків від особи, яка їх завдала, проте не повідомив про це страховика і отримав відшкодування ще й від нього, та ін. - тобто були обставини, які позбавляють страхувальника права на отримання страхової виплати, надаючи страховикові право відмовити у виплаті страхового відшкодування. Або була зроблена помилка в розрахунках, і страхувальнику виплатили суму, що перевищує належне йому за договором (страхову виплату).

У цій ситуації слід застосовувати ст. 991, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України, ст. 26 ЗУ «Про страхування».

У зв'язку з поширенням у сфері страхування шахрайства з боку страхувальників страховики несуть значні збиткі, які в свою чергу, зумовлюють відповідне ставлення страховиків до клієнтів і проблеми для останніх при отриманні страхових виплат (попередня категорія справ). Тобто має місце певне замкнуте коло, що становить проблему для всієї сфери, адже ці явища вже стають усталеними і перешкоджають прогресу в галузі страхування.

4. Регресні вимоги страховиків до третіх осіб (Додаток 3).

Характерною ознакою цієї групи справ є те, що необхідним учасником у спірних відносинах виступає третя особа, яка, як правило, не була стороною у договірних відносинах між страховиком і страхувальником. Йдеться про ситуацію, коли після виплати страхового відшкодування страхувальнику за договором майнового страхування страховиком, до останнього переходить право вимоги страхувальника до третьої особи про відшкодування збитків, завданих нею застрахованому майну страхувальника. Ці положення застосовуються лише при майновому страхуванні, і не прийнятні при особистому страхуванні [80, с. 359].

Так звана «суброгація» покликана захистити інтереси страховика. Проте реалізація цього захисту багато в чому залежить від платоспроможності особи, що завдала збитків. Крім того, бувають випадки, коли винна особа є невідомою ані страхувальнику, ані страховикові - тоді скористатися цим правом останньому неможливо.

Ще один аспект - це можливість обмеження або виключення з умов договору переходу права вимоги до страховика. Страхувальнику при укладенні договору необхідно дуже уважно проаналізувати положення договору та їх прийнятність за певних фактичних обставин.

Наприклад, родичі страхувальника користуються застрахованим майном, тоді якщо з їх вини майну буду завдано шкоду - страховик може подати до цих осіб позов, проте страхувальнику це невигідно, адже фактично отримане відшкодування доведеться повернути та ще й пережити судову тяганину. Зрозуміло, що в такому разі краще заздалегідь виключити подібну неприємну ситуацію, зробивши відповідне застереження в договорі.