Принципи виборчого права України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принципи виборчого права України

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти принципів виборчого права

1.1 Поняття та класифікація принципів права

1.2 Основні принципи виборчого права

1.3 Система принципів виборчого права

Розділ 2. Особливості принципу рівності виборчого права

2.1 Формальний аспект принципу рівності виборчого права

2.2 Матеріальна складова принципу рівності виборчого права

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Існування демократичного устрою неможливе без формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом вільного волевиявлення народу, яке відповідно до ст. 69 Конституції України здійснюється через вибори. Тому інститут виборчого права -- невід'ємна частина сучасного конституційного права нашої країни.

З набуттям Україною незалежності і суверенітету, з входженням її як самостійного суб'єкта до європейської та світової спільноти і проголошенням демократичною, соціальною, правовою державою, утвердженням пріоритету прав людини закономірно постало питання про необхідність формування нової, ефективної, правової системи, запровадження свого національного законодавства, створеного на рівні загальновизнаних міжнародних правотворчих стандартів на фундаменті багатовікового прогресивного досвіду української цивілізації і демократичних традицій українського народу.

Сучасна практика конституційної фіксації та формально-юридичного закріплення фундаментальних принципів виборчого права, яка зараз сприймається як невід'ємна складова політико-правового життя більшості демократичних політичних систем, мала не лише тривалу історію правового розвитку, а й пройшла цілу низку важливих етапів, у ході яких відбувалося коригування, уточнення змісту окремих принципів, створення надійних механізмів їх забезпечення й гарантування. Все це засвідчує, що сам факт наявності в Конституції базових принципів виборчого права слід розглядати не лише як вихідну умову постання демократії, а й як результат тривалого й складного розвитку політичної та правової системи, в ході якого такі юридичні предикати, як загальність, рівність, таємність, свобода виборчого права набувають своєї безпосередньої реалізації і перетворюються на необхідні елементи політико-правової практики.

У зв'язку із зазначеним, наголошуючи на перехідному (транзитивному) характері політичної системи України, надзвичайно актуально провести ретельне теоретико-наукове дослідження не лише тих чи інших принципів виборчого права, а й того, в який спосіб вони гарантуються в Україні, того, наскільки дієвими є правові інститути, покликані забезпечувати їх реальне запровадження. Водночас не може не кидатись в очі й та кількість проблем, які щоразу постають перед країною в ході чергових виборчих компаній. В цьому сенсі, якщо президентські вибори 1999 та парламентські вибори 2002 років сколихнули насамперед наукову та політичну еліту (коли постала об'єктивна проблема щодо вдосконалення як окремих виборчих процедур, так і виборчого процесу та виборчої системи в цілому), то виборчі проблеми 2004 р. зробили небайдужою вже всю націю. Таким чином, висвітлення змісту та способів забезпечення базових принципів виборчого права виявляється одночасно актуальним й цікавим завданням, що стоїть перед сучасною вітчизняною наукою конституційного права.

Зважаючи на роль інституту виборів у житті будь-якої сучасної демократичної, правової держави, а також принципів виборчого права як загальної міри юридичного регулювання суспільних відносин, пов'язаних з реалізацією виборчого права в широкому значенні цього поняття, видається цілком обґрунтованим твердження про високий рівень актуальності науково-юридичних досліджень як виборчого права загалом, так і його окремих принципів. При цьому маємо на увазі не лише питання, що стосуються розробки теоретичної моделі критеріїв оцінки ступеня забезпеченості та ефективності реалізації громадянами України виборчого права, а й значно ширше коло проблем, які стосуються оцінки забезпечення прав людини в Україні та успішності її просування в напрямі реалізації встановлених ст. 1 Конституції України цілей, демократичної та правової держави. Водночас актуальність дослідження принципів виборчого права та їх системного взаємозв'язку зумовлена й цілою низкою власне практичних причин. У цьому контексті доцільно згадати кризові явища під час президентських виборів 2004 p., коли брутальне порушення базових принципів виборчого права спричинило глибоку соціально-політичну кризу в країні.

Об'єкт дослідження - виборче право України.

Предмет дослідження - принципи виборчого права України.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити особливості принципів виборчого права України.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретичні аспекти принципів виборчого права;

2) охарактеризувати систему принципів виборчого права;

3) дослідити особливості принципу рівності виборчого права.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, порівняння, прогнозування.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРИНЦИПІВ ВИБОРЧОГО ПРАВА

1.1 Поняття та класифікація принципів права

Відомо, що виборча діяльність регламентується нормами інституту виборчого права, тобто одним з елементів юриспруденції. А тому логічним буде висновок про те, що принципи виборчої діяльності повинні виходити із принципів права, бути узгодженими з ними, не суперечити їм.

Можна сказати, що принципи виборчого права є різновидом правових принципів. Отже, перед тим, як з'ясувати та проаналізувати принципи виборчого права, слід розглянути взагалі розуміння принципів у юриспруденції, тобто зупинитися на принципах права.

В юридичні літературі -- і сучасній вітчизняній, і тій, що дісталася нам у спадок, існує багато різних дефініцій принципів права. В одних акцентується на тому, що принципи - категорія об'єктивна, в інших юридичні принципи тлумачаться як основні ідеї і навіть як поняття, що виражають сутність історичного типу права. Деякі вчені наголошують на тому, що принципи є сферою правосвідомості, правової ідеології і науки, а ряд учених вважає, що юридичні основи - поза безпосереднім змістом права, яке розуміється досить широко. Точаться дискусії про те, чи можна вважати принципами права такі загальні положення, які не отримали прямого закріплення у нормативно-правовому акті, а лише випливають із змісту його норм. Зустрічаються визначення, між поняттям принципів права як його найважливіших соціальних основ і поняттям правових принципів, які, навпаки, властиві самій юридичній матерії [1, 192].

Безумовно, принципи права - неодноманітне й неоднозначне явище, до дослідження якого можна і треба підходити з різних сторін. Проте бажано все ж внести у поняття і визначення принципів, що діють у правовій сфері, якусь одноманітність тією мірою, яка взагалі можлива в юридичній літературі.

Важливо також підкреслити, що термін «принцип» походить від латинського слова «рrincipium», яке означає основні найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості.

Одним із усталених енциклопедичних трактувань принципів є розуміння їх як основних засад, вихідних ідей, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього і міжнародного права, політичної, державної чи громадської організації (гуманізм, законність, справедливість, рівність громадян перед законом тощо).

Принципам притаманна властивість абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі широкого кола явищ. Принципи є джерелами багатьох явищ або висновків, що належать до них, як дії до причин (принципи реальні) або як наслідки до підстав (принципи ідеальні).

Слід зазначити, що принципи права - це керівні засади (ідеї), які визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Значення принципів права полягає у тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є його квінтесенцією, «обличчям».

Принципи можна розглядати в об'єктивному і суб'єктивному їх значенні, тобто виокремлювати принципи об'єктивного і суб'єктивного права, а також вказувати на їх уже не тільки регулятивні, а й на нормативно-регулятивні та ідейно-політичні ознаки.

Нормативно-регулятивний характер принципів права вбачається у тому, що зафіксовані у праві принципи набувають значення загальних правил поведінки, які мають загальнообов'язковий державно-владний характер, що стає притаманним як безпосередньо нормам-принципам, так і принципам, які виводяться з норм. «Принципи регулюють остільки, оскільки регулює само право», стверджує В.М. Семенов [1, 193].

Для формування цілісної картини щодо принципів права слід також розглянути питання про їх класифікацію, її критерії та види.

Мабуть, першими до питання про критерії класифікації і види принципів права звернулись А.І. Денисов та С.С. Алексєєв.

А.І. Денисов запропонував диференціювати всі принципи на три групи:

- принципи, властиві тій чи іншій частині (галузі права);

- принципи, характерні для двох і більше, але не для всіх галузей права;

- принципи, загальні для всіх без винятку галузей права.

С.С. Алексєєв, у свою чергу, запропонував класифікацію принципів «залежно від того, яке їх значення для... права і, відповідно, на яку сферу вони поширюються».

Ми вважаємо за доцільне підтримати такий різновид класифікації принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні); типологічні; конкретно-історичні; галузеві; міжгалузеві.

Виходячи з наведеної класифікації, можна зазначити, що принципи виборчого права належать до галузевих принципів (адже виборче право є складовим інститутом конституційного права).

1.2 Основні принципи виборчого права

Розглянувши розуміння принципів у юриспруденції взагалі, їх класифікацію, можна вирізнити основні принципи виборчого права: правдивість; об'єктивність; актуальність; ідейність; цілеспрямованість; науковість; законність; етичність; зв'язок із життям, практикою, дійсністю та ін.

Крім того, виходячи із зазначеного, можна виокремити найсуттєвіші та найзагальніші риси виборчої діяльності. Так, вирізняючи принципи виборчого права, можна зазначити, що вона здійснюється на засадах:

- рівних прав, рівних можливостей доступу до ЗМІ всіх кандидатів;

- гласності, відкритості й свободи виборчої діяльності;

- неупередженості до партій (блоків), кандидатів з боку органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, керівників підприємств, установ, організацій;

- контролю за додержанням законів, джерелами фінансування і витратами на агітацію.

Серед зазначеного чи не найбільша увага приділяється гласності, як одному з принципів.

По-перше, гласність розглядається як принцип здійснення демократії, гарантії ефективного функціонування усіх її інститутів.

По-друге, -- як принцип діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

По-третє, - як принцип реалізації права на інформацію.

Принцип гласності закріплений у Конституції України та інших законодавчих актах. Забезпечується насамперед розповсюдженням інформації у всіх сферах суспільного і державного життя через спеціальні інформаційні служби, ЗМІ та інші засоби інформування, відкритим (публічним) характером державних органів, органів місцевого самоврядування, крім випадків, передбачених законами України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади та місцевого самоврядування зобов'язані інформувати про свою діяльність і прийняті рішення. Порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні через ЗМІ встановлений законодавством. Дотримання принципу гласності - одна з основних гарантій конституційного права на інформацію як складової права на свободу думки і слова [1, 194].

Сутність принципу законності полягає в неухильному виконанні законів і відповідних їм інших правових актів всіма учасниками передвиборчої агітації. Законність є однією зі сторін демократичної держави, вона виражає рівність усіх перед законом з погляду однакового підкорення закону будь-якого учасника суспільних відносин, в тому числі й кожного учасника передвиборчої агітації.

Отже принцип законності юридичного процесу забезпечує відповідність його нормативної основи, тобто норм і принципів, нормативним актам, тобто нормам і принципам більшої юридичної сили, нормам і принципам матеріального та іншого права, точне й неухильне їх дотримання у поведінці всіх суб'єктів - учасників правовідносин.

Принцип актуальності свідчить про важливість, значність виборчої діяльності та її елементів у даний час, сучасність, злободенність.

Ідейність положень виборчої діяльності полягає у прихильності певній цілісній системі ідей і відповідному їй соціальному, етичному і естетичному ідеалу. Ідейність - це послідовна вірність зазначеним ідеалам і в теорії, і на практиці. Одне лише знання ідеї, якщо воно не перетворилося на переконаність, а так само і одне лише практичне схвалення певних життєвих правил, вимог і гасел, якщо воно не засноване на свідомому засвоєнні ідейного змісту, ще не є ідейністю. Внутрішня їх єдність, заснована на єдності теоретичного значення ідеї, а також практичне та конкретно-історичне значення її є ідейністю.

Принцип етичності витікає з розуміння етики. Щодо етики (з грецької еthikа, від еthikos - стосується моральності, виражає етичні переконання, еthos - звичка, звичай, вдача) - то це філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини, як специфічне явище життя. Етика з'ясовує місце моралі в системі інших суспільних відносин, аналізує її природу і внутрішню структуру, вивчає походження та історичний розвиток моральності, теоретично обґрунтовує ту або іншу її систему.

Однією з важливих ознак принципів права є спосіб їх матеріалізації у праві. Загальновідомо, що розрізняють два способи вираження принципів права: безпосереднє формулювання їх у нормах права (текстуальне закріплення) і виведення принципів права із змісту нормативно-правових актів (змістове закріплення). Текстуальне закріплення принципів права можна знайти, наприклад, у Конституції України (ст. 1, 3, 6, 8, 15, 19 та ін.), яка проголошує принципи суверенності і незалежності, демократичності і соціальності держави, її правову спрямованість, визнання людини найвищою соціальною цінністю, верховенство права тощо [1,195].

Важливою особливістю сучасного етапу розвитку правотворчості в Україні можна вважати те, що у дедалі більшій кількості нормативно-правових актів передбачені окремі статті, що встановлюють принципи організації, функціонування і співвідношення соціальних інституцій. Прикладом можна вважати закріплення принципів судочинства на конституційному рівні.

На нашу думку, треба і в майбутньому продовжити практику текстуального закріплення принципів і в інших нормативно-правових актах, тому що безпосереднє формулювання принципів в останніх сприяє більш правильному застосуванню і тлумаченню цих актів. Вони стають доступнішими і зрозумілішими для громадян. Очевидно, що принципи-норми мають і більшу нормативно-регулятивну силу.

Отже, принципи виборчого права мають бути закріплені у відповідному нормативно-правовому акті. Це забезпечить як більш ефективне застосування виборчого законодавства, так і підвищить реалізацію та дотримання даних принципів під час передвиборчої боротьби.

Іншим способом вираження принципів права є їх змістове закріплення, тобто виведення принципів із змісту норм права. Такі принципи більш абстрактні, за їх допомогою можна врегульовувати найбільш загальні суспільні відносини. Вони виражають переважно загальні напрями і тенденції правового регулювання. Проте ні в якому разі не можна принижувати їх ролі. У механізмі правового регулювання вони перебувають у діалектичній єдності з принципами, які отримують текстуальне вираження. Так, наприклад, принципи законності і справедливості притаманні будь-якій галузі права, навіть якщо вони текстуально не закріплені у відповідній галузі законодавства. Ще однією ознакою принципів права є те, що принципи всіх, у тому числі й правових, явищ мають історичний характер. Це означає, що історичним умовам розвитку суспільства і держави відповідають певні принципи: вони такі, якими є епоха, люди та їх потреби, спосіб життя, суспільні відносини [1, 196].

Водночас принципи природи і суспільного буття (насамперед загально-соціальні) об'єктивні, тобто не залежать від людської свідомості.

Отже, найбільш загальні принципи виборчого права випливають із сутності самих норм права та законодавства.

Як бачимо, принципи виборчого права базуються на загальному вченні про принципи та на вченні про принципи в юриспруденції.

1.3 Система принципів виборчого права

Характеризуючи систему принципів виборчого права, важливо пам'ятати, що в сучасній юридичній науці і зокрема - в науці конституційного права поняття "виборче право" тлумачиться в двох основних значеннях: у вузькому та широкому. Так, за словами В.Федоренко, в першому випадку, «виборче право - це сукупність взаємопов'язаних норм конституційного права, що комплексно регулюють суспільні відносини, пов'язані з організацією та проведенням виборів всіх рівнів до органів державної влади і місцевого самоврядування». Фактично саме з таким розумінням змісту поняття "виборче право" ми стикаємось у праці Є. Козлової та О. Кутафіна, які, описуючи поняття виборчого права, ведуть мову виключно про ті конституційно-правові норми, що стосуються виборів президента, депутатів законодавчих органів влади, а також виборів до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. В дещо інший спосіб, але, власне, в межах цього ж підходу, своє визначення поняття виборчого права надає М. Ставнійчук, яка пише, що виборче право - це "система юридичних норм, які регулюють процес формування виборчих органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом вільного голосування". З цієї точки зору принципи виборчого права постають як "фундаментальні ідеї, положення, настанови та незаперечні умови, на підставі яких здійснюються вибори, відображаються їх демократична природа як конституційного інституту народовладдя, а також закономірності та взаємозв'язки його елементів, що проявляються у правовому регулюванні електоральних прав, гарантій, процедур, виборчих дій і технологій по ефективному забезпеченню, реалізації та захисту виборчих прав громадян" [2, 122].

Що ж до широкого розуміння виборчого права, то воно передбачає його визначення як специфічної підгалузі права, яка включає в себе не лише вибори, а й такий пріоритетний інститут конституційного права, як референдум. Тобто в даному сенсі йдеться про виборче право як про сукупність норм конституційного права, що регулюють правовідносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету через прийняття найважливіших суспільних і державних рішень щодо формування представницьких органів державної влади й місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України.

Продовжуючи наше дослідження системи принципів виборчого права України, ми повинні звернути увагу не лише на чинне законодавство про вибори, а й на Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми". У цьому сенсі особливої ваги набувають положення, що встановлюються ст. ст. 7 та 8 Закону, які фіксують відповідно принципи участі громадян у референдумах та засади підготовки й проведення референдумів в Україні. Нагадаємо, що в ст. 7 Закону встановлюються такі принципи участі громадян у референдумах:

а) у всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради;

б) будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняються;

в) громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах, тобто кожний громадянин має один голос;

г) референдум є прямим, тобто громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо;

ґ) голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається [2, 124].

Водночас ст. 8 зазначає, що громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення референдуму, за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти пропозиції про оголошення референдуму, прийняття закону чи рішення. Тобто діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці і проведенні референдуму, здійснюється відкрито і гласно. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації. У результаті цього винесений на референдум проект закону, рішення відкрито й публічно обговорюється в межах України або тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводитиметься референдум.

Отже, всі норми відповідають базовим для вітчизняного виборчого права принципам. Йдеться, зокрема, про принципи загальності, рівності, свободи вибору, безпосереднього волевиявлення, таємності голосування, публічності і відкритості процесу підготовки та реалізації народного волевиявлення.

Говорячи про процес реалізації виборчого права, слід пам'ятати про такі моменти.

По-перше, оскільки всі люди є рівними у своїх правах (ця норма зафіксована як у ст. 21 Конституції України, так і в ст. 1 Загальної декларації прав людини), то і власне виборче право з точки зору підстав участі громадян у виборах має бути рівним. Це означає, що кожен виборець повинен мати рівну, однакову кількість голосів при голосуванні, а також мати рівне з усіма іншими громадянами право на представництво в законодавчих органах влади і виборчих органах місцевого самоврядування. Справді, відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Водночас принцип рівності повною мірою розповсюджується зокрема на передбачене ч. 1 ст. 38 Конституції України право громадян обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що відповідає пункту "b" ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з яким кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців. Інакше кажучи, конституційно обґрунтованим може бути визнаний тільки такий механізм організації і проведення виборів, який гарантує дотримання наведених демократичних принципів. При цьому рівне виборче право полягає насамперед у наявності в кожного виборця одного голосу і в участі у виборах на рівних засадах та забезпечується іншими правовими, організаційними засобами і способами, які гарантують волевиявлення, відповідне конституційному принципу народовладдя в демократичній, правовій державі [2, 127].

По-друге, оскільки в основі будь-якого права лежить принцип свободи його застосування, то і виборче право має грунтуватись на принципі свободи. Це означає, що громадяни беруть участь у виборах добровільно, без будь-якого примусу чи насильства (тобто кожний громадянин самостійно вирішує: реалізовувати йому своє виборче право чи ні). На перший погляд цьому суперечить існуюча в світі практика покарань за нереалізоване виборче право (згадаймо хоча б досвід таких країн, як Австрія, Бельгія, Турція, Данія, Люксембург, Єгипет, в яких діє система штрафів за неучасть у виборах). Однак, насправді, в даному випадку маємо справу з певною підміною понять, оскільки в цих країнах виборче право розглядається не лише як право, а й як громадянський обов'язок, що надає державі підстави застосовувати певні санкції за невиконання громадянами їхнього конституційного обов'язку.

І, по-третє, в основі виборчого права повинен лежати принцип загальності, який виключає застосування будь-яких неправомірних обмежень у процесі реалізації виборчого права. Зокрема, в Загальній декларації прав людини ст. 2 встановлює, що кожна особа повинна мати всі права, які проголошуються Декларацією (а отже, й виборчі права) без будь-якого розрізнення щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового чи іншого положення. Так само й у ч. 2 ст. 24 Конституції України зазначається, що в процесі реалізації конституційних прав не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Таким чином, як бачимо, кожен з принципів виборчого права пов'язаний з загальним поняттям прав людини і громадянина, а отже, їх закріплення слід розглядати не як добровільний крок держави, яка вирішила стати правовою і демократичною, а як необхідний наслідок втілення вимоги верховенства права й пріоритету прав і свобод людини і громадянина, поза якими неможливе практичне втілення ідеалів демократії й праводержавності, закріплених у багатьох країнах (у тому числі й в Україні) на рівні конституцій та конституційних законів.

До речі, про це свідчить і те, що, незважаючи на різні типи виборів, які на сьогодні проводяться в Україні, у всіх без винятку законах ми зустрічаємо універсальний перелік принципів виборчого права та виборчого процесу. Скажімо, принцип загальності виборчого права закріплюється в ст. 2 Закону України "Про вибори народних депутатів України", де вказано, що вибори депутатів є загальними. Тобто право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років, а підставою реалізації виборцем свого права голосу на виборах є його включення до списків виборців на виборчій дільниці. Так само принцип загальності виборчого права закріплюється ст. З Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", де чітко вказується, що право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які належать до відповідних територіальних громад, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років, а право голосу на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим мають громадяни України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. І, нарешті, в ст. 2 Закону України "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 р. сказано, що вибори Президента України є загальними: право обирати мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років, тоді як Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. При цьому згідно з Законом будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, крім передбачених Конституцією України та Законом, забороняються [2, 128].

Так само в контексті обґрунтування універсальної значущості принципів виборчого права та їх зв'язку з поняттям прав людини, а також сутністю демократичної, правової держави, не можна не згадати й Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про. вибори народних депутатів України) від 26 лютого 1998 p., де вказувалось, що, згідно зі ст. 71 Конституції України, вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Народним депутатом України відповідно до ч. 2 ст. 76 Конституції України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Таким чином, за змістом ст. ст. 38, 70, 71, 76,141 Конституції України сутністю виборчого права є право громадян України вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це право є загальним, рівним і прямим. Інакше кажучи, як установив Конституційний Суд України, основоположні принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільне і таємне волевиявлення громадян України на виборах в Україні становлять конституційну основу правового регулювання виборчого процесу.

Традиційно принцип загальності виборчого права тлумачиться як право всіх громадян, які досягли певного віку (за винятком осіб, що визнані судом у встановленому законом порядку недієздатними) брати участь у виборах, обирати того чи іншого кандидата або політичну партію (блок політичних партій), висловлювати своє ставлення, свою думку щодо того чи іншого питання загальнодержавної або місцевої значущості (зараз ми розглядаємо виключно активне виборче право). При цьому, відповідно до свого змісту, принцип загальності встановлює заборону на цілу низку дискримінаційних обмежень виборчого права. На відміну від нього, принцип рівності формулюється у вигляді імперативної норми, яка звучить таким чином: "жоден громадянин не може мати більш ніж один голос". Втім, насправді обидва принципи виявляють свій глибинний внутрішній зв'язок. Справді, якщо принцип загальності встановлює заборону на будь-які дискримінаційні норми щодо процесу реалізації виборчого права (як пасивного, так і активного), то принцип рівності, власне, встановлює заборону на будь-які преференції.

Для того, щоб пояснити зміст цього положення, згадаймо засоби забезпечення принципу рівності. Відповідно до чинного Закону України "Про вибори народних депутатів", ними є такі приписи:

а) кожний виборець на виборах депутатів має один голос, причому він може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці, де він включений до списку виборців;

б) усі кандидати у народні депутати України мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі; в) всі партії (блоки) - суб'єкти виборчого процесу мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі [2, 129].

При цьому рівність прав і можливостей кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу брати участь у виборчому процесі забезпечується:

1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) забороною втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування у виборчий процес, за винятком випадків, передбачених законом;

3) рівним та неупередженим ставленням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

4) забороною використання партією (блоком) під час фінансування передвиборної агітації інших коштів, крім коштів виборчого фонду партії (блоку) та коштів Державного бюджету України, виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації відповідно до закону;

5) рівним та неупередженим ставленням засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) -- суб'єктів виборчого процесу [2, 130].

Тобто, як бачимо, всі ці норми мають на меті не допустити виникнення нерівного становища учасників виборчого процесу і тим самим стають засторогою на шляху до спотворення принципів загальності та свободи вибору. Щодо останнього з названих принципів, то у разі якщо не забезпечується принцип рівності, ми стаємо свідками класичної ситуації, коли одні суб'єкти виявляються "більш вільними" у своєму виборі, ніж інші.

Таким чином, навіть побіжний погляд на базові принципи виборчого права дозволяє твердити про існування не лише зовнішніх логіко-юридичних кореляцій між ними, а й про наявність глибинних зв'язків (на рівні змісту кожного з цих принципів) між ними, які випливають з того, що всі вони можуть бути логічно виведеними з загального поняття "демократія" та з основних прав і свобод людини і громадянина. Так само на рівні практичної реалізації виборчих прав про наявність цього зв'язку свідчить і те, що порушення будь-якого з принципів виборчого права, як правило, тягне за собою й відповідне порушення інших принципів (що переконливо продемонстрували президентські вибори в Україні 2004 р.). У цьому сенсі подальша науково-правова розробка проблематики системності в забезпеченні принципів виборчого права сприятиме одночасно як подальшому вдосконаленню чинного виборчого законодавства України, так і якомога повнішому втіленню в державно-правовій практиці ідеалів демократії та праводержавності.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ ВИБОРЧОГО ПРАВА

Досліджуючи принцип рівності виборчого права й те, яким чином, наскільки ефективно він реалізується в Україні, ми повинні, з одного боку, розуміти, який саме юридичний сенс вкладається в поняття «рівність виборчого права», а з іншого -- мати чітку картину його історико-правового генезису.

Той факт, що принцип рівності належить до групи базових принципів виборчого права, на сьогоднішній день не викликає практично жодних сумнівів. Посилаючись на чинні конституції та міжнародні нормативно-правові акти, можна сказати, що він знайшов своє відображення у переважній більшості з них. Так, звертаючись до системи міжнародного права, можна згадати такий документ, як Загальна декларація прав людини, ст. 21 якої встановлює, що «воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу головування». Подібно до цього, в ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначається, що кожен громадянин повинен мати право і можливість голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні [3].

Якщо ми звернемося до нині чинних конституцій, то в них також легко знайти норми, що текстуально прямо закріплюють принцип рівності виборчого права. Наприклад, у ст. 81 Конституції РФ зазначається, що Президент РФ обирається на чотири роки громадянами Російської Федерації на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; в Конституції Румунії ст. 59 містить норму, що Палата Депутатів та Сенат обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням; ст. 80 Конституції Словенії фіксує норму, що депутати Державних зборів обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права тощо. Так само можна навести й надзвичайно велику кількість законів, що регламентують порядок проведення виборів і в яких також міститься пряме посилання на принцип рівності виборчого права. Однак, залишаючи осторонь питання щодо аналізу специфіки конституційної фіксації принципу рівності виборчого права, спробуємо з'ясувати, який теоретичний та практичний зміст вкладається в це поняття.

Загалом, у сучасній юридичній літературі можна знайти одразу кілька визначень принципу рівності. Так, Д. Злато-польський пише, що рівне виборче право включає дві вимоги: «один громадянин -- один голос» та «всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах» [3]. На думку В. Ара-новського, принцип рівності виборчого права виражається в тому, що кожен громадянин, який бере участь у виборах, однаковою мірою впливає на їх результат, а також у тому, що закон не надає переваг жодному з кандидатів та не встановлює для них обмежень [4]. Б. Страшун зазначає, що принцип рівності виборчого права є одним із найважливіших виявів конституційно гарантованої рівноправності громадян і забезпечується наявністю у кожного виборця такої самої кількості голосів, що і у інших виборців [5]. Приєднуючись до цієї ж позиції, Ю. Жданов додає, що принцип рівності виборчого права стає реальністю лише тоді, коли голоси виборців мають рівну вагу, що, власне, й дозволяє твердити про їх рівний вплив на результат виборів. У дещо більш розлогій формі зміст принципу рівності виборчого права викладає В. Чиркін, який вказує на такі чотири його складові: а) кожен виборець має рівне число голосів з іншими виборцями; б) в країні існує єдиний корпус виборців, які не є поділеними за соціальною, мовною, релігійною тощо ознаками; в) в країні забезпечується рівне представництво рівним кількостям виборців; г) закон висуває єдині та однакові вимоги щодо порядку висунення кандидатів, ведення передвиборчої агітації й підрахунку голосів [5]. Попри можливі відмінності в безпосередніх дефініціях -- оскільки той чи інший автор зазвичай робить наголос на різних аспектах змісту принципу рівності виборчого права -- загальний зміст, що фіксується згаданими авторами у наведених ними визначеннях, є практично тотожним.

2.1 Формальний аспект принципу рівності виборчого права

Оскільки нас цікавить не лише теоретичне визначення змісту принципу рівності виборчого права, а й його юридичне забезпечення та практичне втілення у виборчому процесі, доцільно виділити в ньому принаймні дві суттєві з правової точки зору складові. Наразі йдеться про формальний та матеріальний аспекти принципу рівності.

Сьогодні принцип рівності відбито практично у всіх без винятку законодавчих актах демократичних держав. У найбільш загальному вигляді його можна визначити як рівність права всіх громадян брати участь у виборчому процесі (мається на увазі як активне, так і пасивне виборче право), а також рівною мірою впливати на результат виборів завдяки встановленню рівної кількості голосів, що може бути використана в процесі голосування (зазвичай ця кількість голосів дорівнює одиниці, тоді діє правило «один виборець -- один голос», але інколи кількість цих голосів може складати «2», як, наприклад, на виборах до Бундестагу: один голос виборець віддає за партійний список, а інший -- за конкретного кандидата, закріпленого за виборчим округом).

Так само формальний аспект принципу рівності виборчого права знайшов відображення й на рівні чинного українського законодавства. В цьому контексті слід навести положення ст. 3 Закону України «Про вибори Президента України», де сказано: «Вибори Президента України є рівними: громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Кожний громадянин України на виборах Президента України має один голос»; ст. З Закону України «Про вибори народних депутатів України»: «Вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть участь у виборах депутатів на рівних засадах. Кожний виборець на виборах депутатів має один голос. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці, де він включений до списку виборців. Виборець реалізує своє право голосу під час виборів у порядку, встановленому цим Законом. Усі кандидати у народні депутати України мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі»; та ст. 4 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»: «Місцеві вибори є рівними. Громадяни України беруть участь у місцевих виборах на рівних засадах. Кожен виборець має по одному голосу на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, в яких він бере участь. Ці голоси виборець може використати тільки на одній виборчій дільниці».

У принципі на сьогоднішній день згадка про формальну складову доволі часто виправдовується виключно історико-правовими міркуваннями (в цьому контексті здебільшого згадують поширені в Європі у XIX ст. «майнові вотуми», які надавали різну кількість голосів виборцям залежно від розмірів їх матеріальних статків), адже те, що зараз видається усталеною практикою демократичних виборів, ще деякий час тому потребувало не лише теоретичного обґрунтування, а й законодавчого встановлення. Відомо, що, наприклад, у Великобританії з 1918 по 1928 роки жінки мали право голосувати лише з 30-річного віку, тоді як чоловіки мали це право з 21 року. Майже така само нерівність щодо голосування чоловіків та жінок існувала й в Угорщині до початку Другої світової війни (щоправда, віковий ценз для чоловіків там складав не 21, а 24 роки). Хоча, на відміну від Великобританії, в Угорщині для жінок, крім вікової, встановлювалася ще ціла низка вимог: певний освітній рівень, певна кількість дітей, а також майновий ценз [6].

Іншим виявом недотримання принципу формальної рівності виборців виступала практика так званого плюрального вотуму, коли окремі категорії громадян отримували більшу кількість голосів, ніж інші. Скажімо, у щойно згаданій Великобританії практично до кінця 40-х років минулого століття особи з університетською освітою мали не один, а два голоси, один з яких подавався за місцем проживання, а інший -- за місцем навчання. Дещо до іншої категорії громадян це правило діяло і в Бельгії.

І нарешті, останнім механізмом порушення принципу формальної рівності є встановлення куріальних вотумів або ж застосування механізмів куріального розподілу представництва виборців. Сенс цього інституту полягає у встановленні певних додаткових критеріїв розподілу громадян держави, на основі яких проводиться первинне визначення пропорції представництва, в результаті чого принцип рівності голосів виборців виявляється обмеженим зазначеними куріальними групами громадян. Так, наприклад, у КНР під час виборів до Всекитайських зборів народних представників населення країни розподіляється на дві нерівні за кількістю громадян групи: робітників та селян. У межах кожної з цих груп всі голосуючі мають рівну кількість голосів. Втім, через різну кількість громадян у складі самих цих груп (кількість сільських мешканців у кілька разів перевищує кількість представників робочого класу) умовна вартість голосів представників різних груп виявляється різною, що спричинює порушення принципу рівності голосів.

Серед сучасних європейських країн модель куріального представництва діє лише в Боснії та Герцеговині.

Таким чином, як ми бачимо, навіть витлумачений в своєму формальному аспекті принцип рівності виборчого права встановлює цілу низку вимог як щодо організації виборчого процесу, так і до самого голосування. Більше того, як такий факт нормативного закріплення принципу рівності далеко не завжди означає, що на практиці він не порушується. Тому, екстраполюючи це положення на сучасні вітчизняні реалії і, зокрема -- на президентські вибори 2004 p., маємо визнати, що деякі новостворені виборчі технології були спрямовані саме на порушення формальної рівності голосів виборців. Найбільш відомим механізмом подібних порушень, на який звертали увагу як спостерігачі від ОБСЄ, так і Верховний Суд України (мається на увазі рішення від 03.12.2004 p.), стала практика так званого повторного голосування (коли одні й ті самі виборці мали можливість використати свій голос одразу кілька разів) [7].

Так, у своєму рішенні Верховний Суд України встановив, що при-проведенні повторного голосування, крім цілої низки інших порушень, були допущені й суттєві порушення Закону України «Про вибори Президента України» в частині виготовлення, обліку, видачі та використання відкріпних посвідчень, які відбувалися з порушеннями вимог ст. 33 та без здійснення належного контролю Центральної виборчої комісії. Дійсно, зазначена стаття встановлювала деякі заходи, які б дозволили здійснювати голосування за відкріпними посвідченнями. Зокрема, в ній зазначалося, що виборець, який пізніше ніж за тридцять днів до дня виборів включно або після дня виборів до дня повторного голосування включно вибуває з населеного пункту, де він включений до списку виборців на звичайній виборчій дільниці, може звернутися до дільничної виборчої комісії особисто або через іншу особу із заявою про виключення його зі списку виборців. На підставі цієї заяви дільнична виборча комісія видавала виборцю або особі, вказаній у заяві виборця, відкріпне посвідчення. У разі видання такого посвідчення у списку виборців повинні були зазначатися дата видачі та номер відкріпного посвідчення, мали ставитися підписи виборця або особи, яка отримала посвідчення, та члена дільничної виборчої комісії, який його видав. Водночас, ст. 34 Закону передбачала, що виборець, який прибув до дня виборів або до дня повторного голосування включно до населеного пункту не за місцем свого проживання і відповідно до ч. 1 ст. 33 був виключений зі списку виборців на звичайній виборчій дільниці за місцем проживання, включається головою, заступником голови або секретарем дільничної виборчої комісії звичайної виборчої дільниці до списку виборців без рішення комісії, на підставі його письмової заяви, одного з документів, зазначених у ч. 2 ст. 2 Закону та відповідного відкріпного посвідчення, яке долучається до списку виборців. Все це утворювало можливість багаторазового голосування за відкріпними посвідченнями, що, власне, й було зафіксовано міжнародними спостерігачами та набуло свого відображення у рішенні Верховного Суду.

Саме тому з метою запобігання подібним порушенням (Закону депутати парламенту 08.12.2004 прийняли спеціальний Закон «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» [8], який значно звужував коло можливих махінацій із відкріпними посвідченнями, а також із процедурою голосування за межами виборчих дільниць. Зокрема, в зазначеному Законі було передбачено, що виборець, який має намір проголосувати на підставі відкріпного посвідчення, крім заздалегідь поданої заяви, має отримати відкріпне посвідчення, запис про його видачу, відбиток печатки, зібрати підписи двох членів територіальної виборчої комісії і представників обох кандидатів (ч. 3 і ч. 4 ст. 4). Водночас, як зазначалося в ч. 2 ст. 5, неналежне оформлення або невідповідність записів у відкріпному посвідченні, відмітці про отримання посвідчення позбавляло виборця права бути включеним до списку виборців.

Дещо пізніше цей Закон розглядався в Конституційному Суді України на предмет його відповідності Конституції України. При цьому в конституційному поданні депутатів зазначалося, що запровадження обмежень щодо використання відкріпних посвідчень, голосування поза межами приміщень для голосування, кількості виборчих бюлетенів, які мають бути виготовлені для проведення повторного голосування (статті З, 4, 5, 6, 9 Закону) суттєво ускладнювало, а в багатьох випадках практично унеможливлювало реалізацію конституційного виборчого права значною кількістю громадян України. Це, на думку народних депутатів України, всупереч статтям 22, 24, 33, 64, 69 Конституції України створювало перешкоди для здійснення реального народного волевиявлення, звужувало зміст і обсяг існуючих прав громадян, порушувало принцип рівності та гарантовану Конституцією України свободу пересування. Як ми знаємо, в частині щодо голосування за відкріпними посвідченнями норми закону було визнано конституційними.

Зафіксований на конституційному рівні принцип формальної рівності повинен підтверджуватися не лише юридичним закріпленням формули «один виборець -- один голос», а й розробкою таких механізмів, які б унеможливлювали застосування будь-яких способів передачі в руки певних категорій виборців більшої кількості голосів, ніж вона надається іншим громадянам держави [9].

Таким чином, намагання окремих дослідників повністю перевести дослідження формального аспекту принципу рівності виключно в історико-правовий аспект, який не має суттєвого значення або ж актуальності для сучасного конституційного права, є хибним. Сучасний досвід вітчизняних виборів підтверджує всю важливість дотримання й забезпечення формальної складової принципу рівності виборчого права.

2.2 Матеріальна складова принципу рівності виборчого права

На відміну від формальної рівності, зміст матеріального аспекту принципу рівності пов'язаний з тим, що голос кожного без винятку виборця повинен мати рівну вагу і, відповідно, рівний вплив на процес визначення результатів голосування [9]. Необхідність подібного «розширеного» тлумачення змісту принципу рівності виборчого права (інколи цей процес визначають як «матеріально-правове тлумачення принципу рівності») випливає з самого поняття «демократія», яке характеризується не лише рівністю тих чи інших прав, а й рівною мірою участі громадян у процесі управління державними справами (в тому числі й коли громадяни беруть у цьому участь завдяки інститутам безпосередньої демократії). Тобто, гарантуючи кожному громадянинові рівне право вибору, держава несе ще одне додаткове зобов'язання, яке полягає у забезпеченні рівної міри впливу кожного, хто бере участь у виборах через реалізацію власного активного виборчого права, на результат виборчого процесу.

Традиційно проблема матеріальної рівності виборчого права розглядається щодо до тих виборчих систем, де підрахунок голосів ведеться за результатами голосування у кількох виборчих округах, і практично ніколи не постає, коли йдеться про вибори одноосібного органу (наприклад -- про президентські вибори) або ж про «конкурентні партійні вибори» [10], де підрахунок голосів проводиться за пропорційною системою в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Суть цієї проблеми полягає в тому, що, маючи рівні можливості для голосування (тобто коли процесуально принцип рівності забезпечується повною мірою в формальному аспекті), різні виборці отримують різні квоти щодо свого представництва. Ця ситуація виникає внаслідок того, що при голосуванні у різних виборчих округах (незалежно від того, чи співпадають вони з межами адміністративно-територіальних одиниць, чи ні), кількість виборців у них може суттєво різнитися. В результаті чого різні кількості виборців отримують рівну кількість представників, що, в свою чергу, підвищує вагу голосів одних (тих, чия кількість є меншою) і зменшує вагу голосів інших (тих, чия кількість є більшою). Класичним прикладом порушення матеріальної складової принципу рівності виборчого права, за словами Дж. Вілсона, є практика так званого джеррімандерінга, коли на певній підставі (це можуть бути відповідні соціологічні дані щодо преференцій окремих мешканців тієї або іншої території або будь-які інші міркування) відбувається така «нарізка» виборчих округів (включаючи навіть можливість їхнього розриву), що цей виборчий округ охоплює лише одну з категорій виборців (наприклад тих, хто голосує лише за республіканську партію) [11]. Відомо, що у США подібна практика була заборонена рішенням Верховного Суду лише у 1964 р. (мається на увазі справа Reynolds v. Sims).