Кримінально-правова відповідальність за отримання хабара

Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочину. Кваліфікуючі ознаки, об'єктивні та суб'єктивні ознаки отримання хабара. Корупція як одна з форм зловживання владою, розмежування отримання хабара від суміжних складів злочинів, види покарання.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 18.09.2010
Размер файла 60,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Повторність одержання хабара передбачає вчинення цього злочину особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачений ст. 168-170, тобто одержання хабара, дачу хабара і посередництво у хабарництві. Не може розглядатися злочин, вчинений повторно, одержання хабара у декілька прийомів за виконання чи невиконання обумовлених з тим, хто дає хабар, дій. Вчинене таким чином діяння слід розглядати як продовжувальний злочин. (Гак, Верховний Суд України виключив ознаку повторності із звинувачення по справі стосовно старшого оперуповноваженого кримінального розшуку К., який одержав від громадянина О. у два прийоми певну суму грошей за обіцянку прийняти рішення про звільнення від кримінальної відповідальності її сина.

Слід мати на увазі, що одночасне одержання посадовою особою хабара від декількох осіб слід кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли хабар передається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а посадова особа усвідомлює, що вона одержує хабар від декількох осіб.

На практиці повторне одержання хабара інколи кваліфікується не лише ч.2 ст. 368, а ще за ч.1 цієї статті. У цьому зв'язку Пленум Верховного Суду України вважав за необхідне роз'яснити таке: оскільки цією ознакою охоплюється як перший, так і наступні злочини, кваліфікувати перший злочин додатково ще і за частиною першою статей 368, 369 чи ст. 370 КК не потрібно. Це не стосується тих випадків, коли особа одні злочини вчинила в якості виконавця, а інші - в якості виконавця, повинні отримувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст.14,15 чи статті 26.

Одержання хабара, так само як і дача хабара і посередництво в хабарництві не можуть кваліфікуватися як вчинені повторно у випадках:

якщо судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена в передбаченому законом порядку;

якщо на момент вчинення особою нового злочину минули строки давності притягення її до відповідальності за раніше вчинений злочин;

якщо особа була звільнена від відповідальності за раніше вчинений злочин у встановленому законом порядку.

III. Застосування покарання за отримання хабара

Крім вищезгаданого слід звернути увагу на питання принципу застосування покарання за отримання хабара та звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво.

Перша проблема, яка виникає при зверненні до інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво зводиться до доцільності його існування: наскільки виправданим є збереження цього інституту в нашому законодавстві; чи не може держава у боротьбі з хабарництвом обійтися без подібних компромісів з учасниками акту дачі-одержання хабара, а якщо ні, то якими мають бути його межі ?. Сьогодні очевидно, що таке обґрунтування наявності інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво було продиктовано ідеологічними міркуваннями.

Існування цього інституту обумовлене латентним характером акту дачі-одержання хабара, суттєвими складнощами, які виникають у процесі розкриття хабарництва та доведення вини учасників цього акту. Отже, основне його призначення - сприяння розкриттю фактів хабарництва та викриттю хабарників. У більшості випадків акт дачі-одержання хабара може бути розкритий, а вина учасників цього акту доведена лише за наявності правдивих свідчень хоча б одного з учасників зазначеного акту. Виходячи з цього, боротьба з хабарництвом може бути ефективною лише за умови, якщо хтось із учасників відносин, що складаються при дачі - одержанні хабара, буде зацікавлений у їх легалізації. За обставин, коли і дача хабара, і його одержання, а також умисне сприяння їм у будь-якому вигляді (за наявності ознак співучасті) визнаються кримінально караними діяннями, говорити про таку зацікавленість когось з осіб, безпосередньо чи опосередковано причетних до вчинення хабарництва, напевне не доводиться.

Як відомо, в основі усвідомленої поведінки людини лежить інтерес. Отже, щоб домогтися бажаної поведінки когось із учасників згаданого акту, необхідно створити певний стимул для такої поведінки, зацікавити ту чи іншу особу діяти відповідним чином. Суттєвим стимулом такого роду зацікавленості у сфері кримінально-правових відносин може бути або ж повне звільнення від кримінальної відповідальності, або ж суттєве пом'якшення кримінально-правових наслідків, насамперед, покарання.

Безумовно, створення такого стимулу дещо не узгоджується із загальними принципами кримінальної відповідальності, оскільки при його реалізації особа, яка вчинила злочин, не несе встановленої законом відповідальності за нього, а звільняється від такої відповідальності. Однак таке рішення вбачається виправданим з огляду на його мету і умови прийняття. Власне кажучи, йдеться про свого роду крайню необхідність. Держава вимушена іти на кримінально-правовий компроміс з учасниками акту дачі-одержання хабара для того, щоб розкрити факт хабарництва і притягнути до відповідальності найбільш небезпечних учасників хабарництва. Таким чином, можна зробити висновок про те, що інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво є необхідною умовою, обов'язковим правовим засобом ефективної протидії хабарництву.

Друга проблема, яка виникає в процесі аналізу цього інституту, полягає у виборі суб'єкта такого звільнення. Оскільки учасників акту дачі-одержання хабара завжди є щонайменше двоє, один з яких дає хабара, а інший його отримує, то постає питання: кого з учасників акту дачі-одержання хабара доцільно стимулювати до позитивної посткримінальної поведінки, з ким з них краще іти на кримінально-правовий компроміс для досягнення зазначеної мети?.

Відповідно до чинного кримінального закону України (ч. З ст.370 КК) таким суб'єктом може бути лише хабародавець. Інші учасники акту дачі-одержання хабара (хабарник, посередник в хабарництві, співучасники цих осіб і хабародавця) не мають шансів підпасти під дію положень, викладених у ч. З ст. 370 КК.

Ситуацію, за якої закон передбачає можливість з усіх суб'єктів хабарництва звільняти від кримінальної відповідальності лише хабародавця не можна вважати правильною. Суспільна небезпека хабародавця за всіх інших рівних обставин є вищою, ніж суспільна небезпека посередника. Останній виступає лише з'єднувальною ланкою між хабародавцем хабарником, до того ж лише у випадку, коли вони вирішили діяти через посередника. Посередник не діє за власною ініціативою, а лише виконує волю однієї із сторін у акті хабарництва. Більше того, якщо без хабародавця або хабарника дачу-одержання хабара уявити неможливо, то без посередника цей злочин може цілком обійтися. Крім того, зазначена ситуація є аналогічною з правової точки зору й такою, що перешкоджає ефективному розкриттю найбільш тяжкого виду хабарництва одержання хабара-і викриттю найбільш небезпечної в хабарництві фігури - хабарника. Якщо поглянути на зазначену позицію з правових позицій, то виникає певний нонсенс: хабародавець за певних обставин звільняється від кримінальної відповідальності, а, скажімо така менш небезпечна фігура як посередник - ні.

З огляду на це компроміс з посередником є рішенням не лише припустимим, але й бажаним. Нормативно це могло б виглядати як доповнення ст.369 КК частиною 3 відповідного змісту. Свого часу автором пропонувалася редакція доповнення, яке зводилося до такого: "Посередник звільняється від кримінальної відповідальності, якщо він діяв в інтересах особи, стосовно якої завідомо для нього мало місце вимагання хабара, або якщо після передачі хабара він добровільно заявив про це до порушення проти нього кримінальної справи».

На сьогодні таке доповнення вбачається вже не зовсім правильним. Справа в тому, що воно стосується лише посередника, який діє в інтересах хабародавця. Зазначена вище пропозиція формувалася по аналогії з положеннями ч. З ст. 170 КК якщо звільняється хабародавець, то на приблизно таких же умовах повинен звільнятися і посередник, який діє в його інтересах.

Аналіз кримінально-правової літератури, останніх пропозицій по вдосконаленню кримінального законодавства, вивчення практики застосування чинного КК та досвіду інших країн схиляє до того, щоб визнати за можливе звільнення від кримінальної відповідальності також і посередника, який діяв в інтересах хабарника, незважаючи на те, що звільнення від відповідальності останнього законом не передбачене. За доцільність звільнення від кримінальної відповідальності посередника незалежно від того, в чиїх інтересах - хабародавця чи хабарника - він діяв, ще у 70-х роках висловився О.Я.Свєтлов, який в рамках докторської дисертації спеціально досліджував питання відповідальності за посадові злочини.

Ситуацію певним чином може виправити реалізація пропозиції О.М.Охотнікової, яка висловлюється за доповнення кримінального закону спеціальною вказівкою на можливість звільнення від кримінальної відповідальності співучасників дачі хабара. Передбачення в законі такого положення дозволить за певних умов звільнити від кримінальної відповідальності посередника, який діє як пособник у дачі або одержанні хабара.

Якщо ж говорити про можливість звільнення від кримінальної відповідальності співучасників взагалі, то це питання погребує додаткового вивчення, зокрема, з огляду на те, що при його запровадженні стане можливим звільнення такої фігури, як організатор дачі-одержання хабара.

І Це однією проблемою розглядуваного інституту є визначення умов стимулювання позитивної посткримінальної поведінки суб'єкта хабарництва, іншими словами - змісту такого компромісу. Виходячи з того, що чинний КК передбачає компромісну норму стосовно дій хабародавця і такий стан речей зберігається у проекті нового КК, прийнятого парламентом у першому читанні, зупинилося лише на питаннях законодавчого визначення і розуміння практиками та вченими змісту цієї норми.

Згідно з ч. 3 СТ.370 КК особа, яка дала хабар, у тому числі і валютними цінностями, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо відносно неї мало місце вимагання хабара або якщо після дачі хабара вона добровільно заявила про це до порушення кримінальної справи щодо неї. Таким чином, у законі передбачено дві самостійні підстави звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності: * якщо відносно нього мало місце вимагання хабара; * якщо після дачі хабара він добровільно заявив про це до порушення кримінальної справи, щодо нього.

Слід підкреслити, що для звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка дала хабар, достатньо однієї з наведених підстав. При цьому необхідно виходити з того, що застосування ч. З ст.370 КК у випадку встановлення зазначених у ній обставин є не правом, а обов'язком слідчого, прокурора або суду. Вимагання як обставина, що звільняє хабародавця від кримінальної відповідальності, традиційно передбачається у кримінальному законі і нічим не відрізняється від вимагання як кваліфікуючої ознаки одержання хабара. Проблеми, пов'язані з розумінням правової природи цієї ознаки, визначенням її змісту тощо, розглянуті у другому розділі цієї роботи. Додати доцільно лише таке. При вимаганні хабара хабародавець може перебувати у специфічній ситуації, яка кримінальним правом визначається крайньою необхідністю.

Таким чином, за наявності обставин вимагання хабара хабародавець маг підлягати звільненню від кримінальної відповідальності на підставах, визначених у ст. 39 КК (крайня необхідність), навіть за відсутності спеціальної вказівки у ч. З ст.370 КК. Щоправда, у такому разі виникає досить складне питання, яке завжди слід вирішувати при застосуванні інституту крайньої необхідності, а саме щодо визначення співвідношення заподіяної і відверненої діянням шкоди. У багатьох випадках вирішення цього питання може виявитися не під силу практичним працівникам правоохоронних органів, оскільки визначитись у тому, що є більш небезпечним авторитет влади чи інтереси окремої фізичної або юридичної особи надзвичайно складно.

Другою обставиною, яка звільняє хабародавця від кримінальної відповідальності, є добровільна заява про дачу хабара. Зазначене законодавче формулювання покликане чітко визначити "правила гри" держави з хабародавцем, повернути процес звільнення його від кримінальної відповідальності в законне русло. Адже, незважаючи на судове і наукове тлумачення попередньої редакції розглядуваної компромісної норми щодо добровільності і моменту звернення хабародавця із заявою (останній пов'язувався з моментом, коли про дачу хабара ставало відомо органам влади або компетентним посадовим особам, (слідчі прокуратури вимушені були йти на порушення, діючи за схемою: хабародавцю повідомлялось про дачу ним хабара і пропонувалося дати правдиві свідчення, які викривають хабарника. В обмін пропонувалося застосувати до нього компромісну норму на підставі його добровільної заяви про дачу хабара. Хоча, зрозуміло, ні про яку добровільність не могло бути і мови. Йшлося про не передбачену законом угоду, необхідну для викриття більш небезпечної фігури - хабарника.

Нова редакція ч. З ст.370 КК видасться позитивним кроком у напрямі вдосконалення розглядуваного інституту з огляду на те, що угода-компроміс з хабародавцем набуває більш законного характеру. Поведінку слідчою, який пропонує дати правдиві свідчення про дачу хабара, не можна визнавати такою, що суперечить закону, а у хабародавця є можливість прийняти оптимальне для себе рішення, зваживши всі "за" і "проти". Встановивши момент, після якою положення ч. З ст.370 КК не можуть бути застосовані, закон тим самим ніби розширив рамки добровільної заяви про те, що сталось. Як уже зазначалося, до внесення останніх змін до ч. З ст.370 КК добровільно вважалась усна чи письмова заява до відповідної установи з будь-яких мотивів, але не у зв'язку з тим, що про дачу хабара стало відомо правоохоронним органам.

Хоча закон (ч. З ст.370 КК) конкретно і не вказує на державні органи, до яких повинен звертатися хабародавець із заявою про дачу ним хабара для вирішення питання про звільнення його від кримінальної відповідальності, такими органами можуть бути лише органи, які компетентні розглядати такі заяви по суті. Це органи, що відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства мають право розслідувати справи про посадові злочини (статей 364-172 КК), у т.ч. хабарництво, а саме: прокуратура, органи внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції. Згідно із законом вони, мають можливість здійснити належну перевірку заяви про дачу хабара, вжити відповідних заходів щодо притягнення до кримінальної відповідальності учасників акту дачі-одержання хабара, а при наявності для того підстав - звільнити від кримінальної відповідальності хабародавця, стосовно якого мало місце вимагання хабара або який добровільно заявив про дачу хабара до порушення кримінальної справи щодо нього. Оскільки суд позбавлений можливості безпосередньо здійснювати таку перевірку, то він не може бути включений до переліку державних органів, звернення до яких із заявою про дачу хабара є підставою для звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності. Деякі науковці і практики вважають, що особа, яка дала хабар, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності не лише тоді, коли особливо заявила про це відповідним органам, але і тоді, коли таке звернення мало місце з боку її родичів, членів сім'ї. На мій погляд, закон не дає підстав для такого висновку. Праві ті, хто вважає, що ч. З ст.370 КК йдеться про компроміс саме між особою, в діях якої є ознаки дачі хабара, і державою. Викладене дає можливість зробити висновок про те, що слідча і судова практика ще далекі від чіткого і правильного застосування кримінально-правової норми, яка передбачає звільнення від відповідальності за дачу хабара. Основних причин, помилок у застосуванні ч. З ст.370 КК кілька: * по-перше, відсутність однозначного і правильного розуміння умов звільнення від відповідальності хабародавця; * по-друге, недосконалість законодавчого формування положень цього інституту, * по третє, навіть за умови, що правоохоронними органами вдалося належним чином в рамках закону задокументувати протиправну поведінку «наших депутатів», проблематичними є притягнення його до встановленої законом відповідальності. Складності з притягненням депутата до юридичної відповідальності у свою чергу обумовлюється двома основними факторами. Першим - правовим є наявність передбаченої законом спеціальної процедури притягнення депутата до такої відповідальності (інститут так званої депутатської недоторканності). Другий політичний полягає в тому, що в умовах сучасної правової дійсності юридичному рішенню про відповідальності народного депутата України неодмінно передує політичне рішення. Це до речі, стосується також високопоставлених осіб у структурах виконавчої влади. Підтвердженням тому є факти притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів України, які мали місце в історії України з моменту проголошення її незалежності. Народних депутатів України, стосовно яких Генеральною прокуратурою України, порушувалося питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності (порушувалась кримінальна справа, вносилось подання до парламенту про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт тощо), попри усі їх політичні, ідеологічні інші відмінності об'єднувало одне на момент початку їх кримінального переслідування всі вони перебували в політичній опозиції до виконавчої влади, так чи інакше вступили в конфлікт з політичним керівництвом держави чи його оточенням.

Хабарництво як соціальне явище є явищем історичним. Будучи при цьому явищем негативним, воно змушує державу виробляти певні імунітети від нього, вживаючи відповідні заходи щодо обмеження розповсюдження хабарництва, мінімізації його негативних наслідків, коротше кажучи змушує державу і суспільство боротися з ним.

З хабарництвом боролися у всі часи, починаючи з моменту виникнення держави. З огляду на це цікавим і корисним, на мій погляд, буде звернення до нашого недалекого минулого з метою аналізу розвитку вітчизняного кримінального законодавства про відповідальність за злочини, пов'язані з хабарництвом. З перших днів свого існування Радянська влада декларувала особливу увагу до боротьби з хабарництвом. Особливу увагу цьому питанню приділяв перший керівник Радянської держави В.І.Ленін.

Першим спеціальним законодавчим актом соціалістичної держави, який був присвячений боротьбі з хабарництвом, став декрет РНК РРФСР від 8 травня 1918 року юрисдикція цього органу поширювалась і на територію сучасної України, на якій після жовтневої революції 1917 року поступово запроваджувалась радянська влада з усіма її атрибутами. Безпосереднім приводом до прийняття вказаного декрету була особиста позиція В.І.Леніна, а точніше його різка оцінка слабкої каральної політики «Треба негайно, з демонстративною швидкістю, внести законопроект, що кари за хабар (здирство, підкуп повинні бути не менше десяти років тюрми і, зверх того десяти років примусових робіт», - писав він Наркому юстиції Д.І.Курському, 4 травня 1918 року.

Слід також зазначити, що дещо пізніше РНК вжила додаткових організаційних заходів щодо боротьби з хабарництвом. Своїм декретом від 21 жовтня 1919 року вона прийняла рішення про утворення при Всеросійській надзвичайній комісії особливо революційного трибуналу. Цей трибунал було утворено для нещадної боротьби з найбільш небезпечними злочинами, у тому числі з посадовими злочинами осіб, які в тій чи іншій формі брали участь у хабарах.

До хабарництва декрет відносив як одержання хабара посадовою особою радянського державного апарата, так і дачу такій особі хабара, причому обидва ці злочини карались однаково суворо. Декрет визначав одержання хабара як прийняття особами, які перебувають на державній чи громадській службі, хабара за виконання дій, що входять в коло їх обов'язків, або за сприяння у виконанні дії, яка є обов'язком посадової особи іншого відомства. Каралось одержання хабара і дача хабара позбавленням волі на строк не менше 5-ти років, поєднаним з примусовими роботами на гой же термін. 16 серпня 1921 року РНК був виданий новий декрет «Про боротьбу з хабарництвом», який уточнив склад одержання хабара. Зокрема, в диспозиції норми про відповідальність за одержання хабара вказувалось на одержання хабара особливо або через посередника, на одержання хабара у будь-якому вигляді, на одержання хабара за виконання дій в інтересах того, хто дає хабара. Декрет передбачив можливість за певних умов звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності.

Відповідно до КК УСРР 1922 року кримінальна відповідальність встановлювалася за одержання хабара, посередництво у вчиненні цього злочину, приховування хабарництва, дачу хабара та провокацію хабара. Причому відповідальність за ці всі діяння (за винятком провокації хабара) передбачалася в одній статті, а саме: ст.114 КК УСРР.

Закон (ч. 1 ст.114 КК УСРР) за одержання хабара встановлював покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5-ти років з конфіскацією майна або без такої. Слід зазначити, що це покарання було значно м'яким від покарання, яке чинний КК України встановлює за одержання хабара. Відповідно до санкції ч.1 ст. 368 чинного КК одержання хабара карається позбавленням волі на строк від 5-ти до 10-ти років з конфіскацією майна і позбавленням права займати посади чи ^ займатися певною діяльністю на строк п'ять років. Як бачимо, навіть в період фактичного продовження громадянської війни кримінальний закон встановлював за одержання хабара не лише значно менший розмір такого виду покарані», як позбавлення волі, але й допускав альтернативу при застосуванні конфіскації майна.

Ч.2 ст. 114 КК УСРР встановила відповідальність за «посередництво у вчиненні вказаного злочину, а так само приховування хабарництва». Судячи з санкції цієї норми, такі дії не вважалися такими, що являють собою підвищену суспільну небезпеку, оскільки за їх вчинення передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років з конфіскацією майна або без такої. Цього не можна сказати сьогодні про посередництво в хабарництві, за яке чинний КК України встановлює покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до восьми років, а при обтяжуючих обставинах - від 7-ми до 15-ти років з конфіскацією майна.

Ч.4 ст. 114 КК УСРР починалася з положення про звільнення від відповідальності особи, яка дала хабара. В ній зазначалось: «Особа, яка дала хабара, не карається лише у тому випадку, якщо своєчасно заявила про вимагання хабара або сприяла розкриттю справи про хабарництво. В іншому випадку воно карається - позбавленням волі на строк до трьох років». Згідно з санкціями ст. 370 чинного КК, посередництво в хабарництві карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, а за обтяжуючої обставини позбавленням волі від семи до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

8 червня 1927 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету було затверджено нову редакцію КК УСРР, який набрав чинності 1 липня 1927 року. У розділі III цього кодексу «Урядові (службові) злочини)» положення щодо відповідальності за хабарництво були сформульовані дещо по-новому.

По-перше, цим питанням замість двох було присвячено три статті. Відповідальність за одержання хабара була передбачена окремо ст. 105, за дачу хабара і посередництво у хабарництві - ст.106, за провокацію хабара ст.107.

По-друге, по іншому було сформульовано склад одержання хабара та його кваліфікуючі ознаки. Суб'єктом цього злочину визнавалась «урядова особа». До кваліфікуючих цей злочин ознак ч.2 ст.105 відносила: а) відповідальне становище урядової особи, що взяла хабара; б) наявність «колишнього засуду за взяття хабара або неодноразового брання хабара»; в) вжиття хабарником вимушування. Таким чином, новими кваліфікуючими ознаками цього злочину було визнано судимість за одержання хабара та неодноразове його одержання.

По-третє, дача і одержання хабара юридично були прирівняні одне до одною. Відповідальність за їх вчинення була визначена в ч.1 ст.106.

У такому вигляді норми про відповідальність за хабарництво зберігалися практично до моменту реформування кримінального законодавства України, це мало місце наприкінці 50-х років, і прийняття чинного КК у грудні 1960 року.

Чергових змін законодавство про відповідальність за хабарництво зазнало у зв'язку з прийняттям 28 грудня 1960 року нового КК Української РСР, який набрав чинності 1 квітня 1961 року. Глава VII цього кодексу "Службові злочини" містили вже чотири статті про відповідальність за злочини, пов'язані з хабарництвом, ст. 369 посередництво в хабарництві, ст. 370 дачу хабара і ст. 171 провокацію хабара.

Першою особливістю цих норм було те, що вони по сили покарання за такі діяння. Наприклад, якщо попередній закон за просте одержання хабара передбачав покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років, а за кваліфіковане - у вигляді позбавлення волі на строк не менше як два роки з конфіскацією майна або без неї, то КК 1960 року встановлював таке покарання: за просте одержання хабара (ч. 1 ст. 368) позбавлення волі на строк до 5-ти років, кваліфіковане одержання хабара (ч. 2 ст. 368) - позбавлення волі на строк від трьох до 10-ти років з конфіскацією майна.

Друга особливість полягає у тому, що відповідальність за посередництво в хабарництві і дачу хабара передбачалась окремими статтями, в яких визначається ряд кваліфікуючих ці діяння ознак.

На сьогоднішній день у нашому Кримінальному кодексі України, в статті 368 говориться: Одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадового становища, - карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна і позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк п'ять років.

Одержання хабара у великому розумінні, або посадовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попереднім зговором групою осіб, або повторно, або поєднане з вимагательством хабара, - карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна та позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк п'ять років.

Одержання хабара в особливо великому розмірі, або посадовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, карається позбавленням волі на строк від 10 до 15 років з конфіскацією майна з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Навіть поверхневий аналіз наведених статистичних даних дає змогу зробити кілька важливих висновків. По-перше, якщо в основу визначення стану і динаміки хабарництва класти дані офіційної статистики, то вони не дозволяють констатувати ні значного розповсюдження цього явища в нашому суспільстві, ні тенденції до суттєвого зростання кількості випадків дачі-одержання хабара. По-друге звергає на себе факт суттєвих розбіжностей між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і кількістю осіб засуджених за його вчинення. Наприклад, за виявленими у 1990 році 420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 році за виявленими 1540 такими фактами всього 305 осіб. Ще більш родючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджено всього по кілька осіб, у той час як за статистикою МВС таких фактів щорічно виявляється 70-80. І це при тому, що питома вага засуджених за хабарництво серед засуджених за посадові злочини постійно зменшується. Гак, якщо у 1993 році із засуджених за посадові злочини був засудженим за хабарництво приблизно кожний другий, то в 1998 році таким був вже лише кожний шостий.

Висновок

Викладений мною матеріал дає змогу зробити кілька важливих у теоретичному та практичному плані загальних висновків.

Один з них стосується розуміння сутності хабарництва, його суспільної небезпеки, які сприяють вчиненню злочинів, що охоплюються поняттям "хабарництво", сприяють корумпованості всіх ланок суспільства, а також ролі кримінального законодавства у протидії хабарництву і корупції. Розуміння цих моментів є надзвичайно важливим не лише для визначення стратегічних підходів криміналізації діянь, пов'язаних з дачею-одержанням хабара, але і в плані вибору правових засобів реагування на них, розкриття та розслідування фактів хабарництва.

В умовах сучасної незалежності України проблема кримінально-правової боротьби з хабарництвом набула надзвичайної гостроти, що обумовлено як його значним зростанням, гак і суспільною небезпекою. Злочини, пов'язані з хабарництвом, с найбільш небезпечним явищем серед посадових злочинів. Суспільна небезпека хабарництва обумовлюється тим, що воно, зокрема, підриває авторитет держави, завдає шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, суттєво обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина: призводить до гальмування та викривання соціально-економічних реформ; порушує принципи соціальної справедливості, нищить духовні, моральні та суспільні цінності; ускладнює відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою. Іншими словами від хабарництва потерпають всі: людина, суспільство, держава.

Системний підхід у боротьбі з хабарництвом потребує врахування історичного досвіду у цій сфері. Як продукт функціонування публічної влади хабарництво було є і буде доти, доки існуватиме влада держава як соціально-політичний інститут організації життя суспільства. Хабарництво це та "іржа", яка завжди паразитуватиме на "тілі" держави і завжди його "роз'їдатиме". Головне завдання проведення "антикорозійних" заходів полягає у тому, щоб, умовно кажучи, зменшити інтенсивність "корозійних" процесів, локалізували їх. Виконати це завдання можна лише за умови, якщо протидія хабарництву буде ґрунтуватися на поєднанні профілактичних, правоохоронних і репресивних заходів, а стратегічним напрямом протидії цьому злу буде визначено запобігання хабарництву.

За роки незалежності в Україні не було створено належних умов для системної протидії хабарництву та іншим корупційним діянням. Заяви про рішучу і безкомпромісну боротьбу з корупцією, постанови і укази, які приймалися в контексті таких заяв, лише створювали видимість такої боротьби і були спрямовані головним чином на досягнення егоїстичної політичної мети переконати громадян у тому, що держава вживає рішучих заходів щодо боротьби з корупцією. Ті поодинокі резонансні справи про хабарництво та інші корупційні діяння окремих вищих посадових осіб, які мали місце в Україні останнім часом, не мають нічого спільного з системною боротьбою з корупцією, оскільки їх поява є більше наслідком протистояння кланів, задоволення корпоративних та особистих інтересів, а ніж результатом цілеспрямованої антикорупційної діяльності правоохоронних органів.

На мою думку, хабарництво ліквідувати дуже тяжко, і майже неможливо. Ллє саму боротьбу з хабарництвом можна розділити на декілька стратегічних і тактичних напрямки.

Стратегічними напрямками боротьби слід вважати слідуюче:

* По-перше підвищення загального добробуту населення в тому числі і державних службовців, до такого рівня, щоб працююча людина могла па свою заробітню платню забезпечити нормальні умови проживання для себе і своєї родини. При чому заробітня платня державних службовців повинна досягти такого рівня, щоб службовець цінував своє робоче місце більше ніж службовець на приватній фірмі.

По друге в державі потрібно змінити законодавство таким чином, щоб в більшості питань економічного характеру державні службовці виступали не як дозволяюча інстанція, а тільки, як реєструюча факт подання повного пакету документів, тобто чим більше буде залежати розгляд справи від букви закону, і чим менше те чи інше питання буде залежати від конкретного чиновника, то тим менше буде виникати можливостей і потреби для дачі-одержання хабара.

Тактичному плані, як вже говорилося вище, потрібно при конкретному розгляді кожної справи враховувати конкретні суб'єктивні, об'єктивні обставини, які в даному випадку призвели до дачі-одержання хабара і стимулювати тих осіб, які добровільно погодились на співробітництво із слідчими органами для викриття факту дачі-одержання та корумпованої тієї чи іншої посадової особи. Стимулювання потрібно проводити таким чином, щоб вищезгадані особи притягувалися до кримінальної відповідальності по факту дачі-одержання хабара. Крім того, про кожний випадок співробітництва зі слідчими органами, потрібно широко інформувати громадськість. Я вважаю, що комплексне поєднання всіх згаданих мною в даній роботі профілактичних, стимулюючих та караючих факторів допоможе зменшити рівень корумпованої в нашій країні.


Подобные документы

  • Поняття хабарництва та одержання хабара, його значення в процесі становлення правової держави та громадянського суспільства. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки, кваліфікуючі ознаки даного кримінального злочину. Одержання хабара та суміжні злочини.

    курсовая работа [56,1 K], добавлен 10.10.2014

  • Об’єкт перевищення влади або службових повноважень як злочину в сфері службової діяльності. Розмежування складів злочинів "зловживання владою або посадовим становищем" та "перевищення влади або посадових повноважень". Відповідальність за зґвалтування.

    курсовая работа [54,3 K], добавлен 13.10.2012

  • Вимагання хабара як кваліфікуюча ознака злочину. Кримінологічна характеристика, поняття, сутність та детермінанти корупційних злочинів. Поняття та характеристика особистості особи, що вимагає хабар. Характеристика видів осіб, які вимагають хабарі.

    контрольная работа [36,9 K], добавлен 02.02.2014

  • Об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 Карного Кодексу України, і кваліфікуючі ознаки. Об’єктивна та суб’єктивна сторони зловживання владою або службовим становищем. Відмінність зловживання владою або службовим становищем від суміжних злочинів.

    курсовая работа [48,3 K], добавлен 14.08.2016

  • Життя як одне з основних та невід’ємних прав людини. Злочини проти життя людини: загальна характеристика та види. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти життя. Досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою.

    курсовая работа [43,1 K], добавлен 05.01.2014

  • Нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень. Спричинення дорожньо-транспортної пригоди та порушення Правил безпеки дорожнього руху. Класифікація розкрадань за розміром спричинених збитків. Кримінальні злочини проти статевої свободи та здоров’я особи.

    контрольная работа [16,6 K], добавлен 28.01.2012

  • Становлення і розвиток законодавства про погрозу або насильство щодо захисника чи представника особи на теренах сучасної України. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки погрози або насильства. Відмежування погрози або насильства від суміжних складів злочинів.

    диссертация [964,3 K], добавлен 23.03.2019

  • Кримінально-правова характеристика. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину. Кваліфікація злочину. Киміналістична характеристика проституції. Особливості розслідування проституції, або примушування чи втягнення до заняття проституцією.

    дипломная работа [129,6 K], добавлен 05.05.2007

  • Складові системи кримінально-правового забезпечення охорони порядку виконання судових рішень. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів відповідних злочинів. Головні санкції кримінально-правових норм, шо полягають в умисному невиконанні судових рішень.

    автореферат [52,7 K], добавлен 25.03.2019

  • Поняття та ознаки не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань. Кримінально-правова характеристика злочину, передбаченого статтею 260 Кримінального кодексу України. Покарання за такі злочини. Кваліфікуючі ознаки, суб'єкт та об'єкт злочину.

    курсовая работа [35,8 K], добавлен 15.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.