Кримінально-правова характеристика погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВНЗ «Національна академія управління»

ДИСЕPТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

Кримінально-правова характеристика погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Спеціальність 12.00.08 -

Кримінальне право і кримінологія, кримінально-виконавче право

кандидата юридичних наук Вербицька Ніна Володимирівна

Науковий керівник доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, Стpельцoв Євген Львoвич

Київ-2016

Зміст

Вступ

Розділ 1. Становлення і розвиток законодавства про погрозу або насильство щодо захисника чи представника особи на теренах сучасної України

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Об'єктивні ознаки погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

2.1 Об'єкт погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

2.2 Потерпілі від погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

2.3 Об'єктивна сторона погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Cуб'єктивні ознаки погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

3.1 Суб'єкт погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

3.2 Суб'єктивна сторона погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Висновки до розділу 3

Розділ 4. Відмежування погрози або насильства щодо захисника чи представника особи від суміжних складів злочинів

Висновки до розділу 4

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

погроза насильство захисник злочин

Практичне значення положень і висновків, які містяться в роботі:

- у галузі теоретичних досліджень - основні положення дисертації можуть бути використані у подальшому дослідженні проблематики погрози або насильство щодо захисника чи представника особи, а також при дослідженні суміжних злочинів, пов'язаних з злочинним впливом на захисника чи представника особи або інших уповноважених осіб, зокрема таких складів злочинів: погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК України); погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча (ст. 346 КК України); погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377 КК України); втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК України); умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи (ст. 399 КК України); посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК України) тощо;

- у правотворчості - пропозиції по вдосконаленню кримінального законодавства можуть бути враховані при внесенні змін та доповнень до Кримінального кодексу України;

- у правозастосуванні - рекомендації щодо вдосконалення практики застосування положень кримінального законодавства і можуть сприяти правильному вирішенню багатьох питань, наприклад, кваліфікації вчиненого, розмежування цього злочину від суміжних, запобіганню злочинів тощо (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у діяльність Комсомольського відділення поліції ХВП Головного управління Національної поліції в Херсонській області від 14 липня 2016 року);

- у навчальному процесі - при викладанні курсів кримінального права та кримінології, при підготовці відповідних розділів підручників, навчально-методичних посібників, а також при проведенні занять з підвищення кваліфікації працівників судових та правоохоронних органів (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Новокаховського гуманітарного інституту Університету «Україна» від 27 травня 2016 року; Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Херсонського державного університету № 01-28/1601 від 1 вересня 2016 року).

Апробація результатів дисертації

Результати дослідження були апробовані під час обговорення дисертації та окремих її розділів на засіданнях кафедри кримінального права, кримінології, цивільного та господарського права ВНЗ «Національна академія управління».

Основні положення, теоретичні і практичні висновки дисертаційної роботи викладено також у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних відносин» (Дніпропетровськ, 2015), «Юридична наука: виклики і сьогодення» (Одеса, 2016), «Проблеми та стан дотримання захисту прав людини в Україні» (Львів, 2016), «Сучасні правові системи світу: тенденції та фактори розвитку» (Запоріжжя, 2016) та у наукових виданнях «Актуальні питання публічного та приватного права», «Слідча та судова практика в Україні» та інші.

Публікації

Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у дванадцяти наукових публікаціях, шість з яких - у фахових наукових виданнях. Сформульовані в дисертації положення, узагальнення, висновки, рекомендації, пропозиції обґрунтовані автором на підставі особистих досліджень у результаті опрацювання та аналізу наукових та емпіричних джерел.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (293 найменування), додатків. Повний обсяг дисертації становить 240 сторінок, з них основного тексту - 202 сторінки.

Розділ 1. Становлення і розвиток законодавства про погрозу або насильство щодо захисника чи представника особи на теренах сучасної України

Питання про становлення інституту кримінально-правової охорони захисника чи представника особи, що брала участь у кримінальному процесі є важливим, водночас складним, оскільки протягом декількох сторічь на теренах сучасної України в цій сфері були проведені різноманітні перетворення та зміни, як у системі державних органів, так і в системі нормативно-правових актів, адже, право це не тільки система норм, але й продукт певного соціального культурного середовища, пронизаний своїм неповторним досвідом і духовною традицією [138, с. 6].

Правова охорона інституту осіб, що приймають участь у здійсненні правосуддя здійснювалася практично з самого зародження державності у Київській Русі, незважаючи на те, що власне поняття таких осіб у той час ще не використовувалося. Необхідно відмітити, що на цьому етапі розвитку слов'янської цивілізації не існувало позитивного права. Суспільні відносини того часу регулювалися звичаями [145, с. 3-8], про які відомо з літописів, сказань тощо [137, с. 23].

Звичаєве право виробляло засади формування та здійснення державної, у тому числі і судової влади. Правовий статус осіб і суспільних груп також визначався правовими звичаями. Звичаєве право переважало у приватно-правових відносинах: відносини власності, зобов'язання, спадкування, а також у шлюбно-сімейних відносинах. Норми цього права визначали більшість положень юридичної відповідальності та особистості здійснення судочинства. Відтак звичаєве право можна знайти у всіх сферах суспільного життя Київської Русі. Законодавство князів лише уточнювало його, систематизувало та частково реформувало. Інші джерела права - доповнювали і вливалися здебільшого в нові суспільні відносини (наприклад, збірники візантійського права регулювали переважно канонічно-правові відносини, що виникли з кінця Х століття) [36, с. 179].

З посиленням ролі держави все в більшій мірі зростало значення законодавчої діяльності князів, з'явилися письмові правові акти, що визначали привілеї панівного класу, що й захищали їхні інтереси.

Історія вітчизняного правосуддя бере свій початок ще із часів Київської Русі, у якій судові функції належали посадникам і тіунам, а вища судова влада - князю. У давньоруському законодавстві було відсутнє відмежування судової влади від влади виконавчої [97, с. 130-131]. Князь управляв країною, вершив суд, ухвалював закони, тобто зосередив у своїх руках усю повноту влади. Першими письмовими джерелами права Давньоруської держави є договори з Візантією. Дослідниками різних періодів визнається важлива роль трьох договорів князів Київської Русі з Візантією - 911, 944 і 971 років [58, с. 97], у яких містилися норми, присвячені міжнародному та торговельному праву, кримінальному та процесуальному праву. Два із зазначених договорів відомий юрист М. Л. Дювернуа назвав першими справжніми пам'ятниками «найдавнішого юридичного буття» [84, с. 50] і підкреслив значення договорів саме для судочинства, що для історії утворення права договори князів із греками мають таке значення, що в них у перший раз твердо і письмово встановлені були норми, за яких повинен був діяти суд [84, с. 50].

Слід зазначити, що в договорах і інших джерелах раннього періоду взагалі не містилося згадування про відповідальність за посягання на учасників здійснення правосуддя. Відсутність такої регламентації зовсім не означало відсутності якої-небудь відповідальності особи за подібні діяння. Цей висновок випливає із сукупності як джерел стародавнього права, так і звичаїв і практики розгляду позовів того часу.

Однак, незважаючи на відсутність більш-менш докладної нормативної регламентації, відповідальність за посягання на учасників здійснення правосуддя існувала у Київській Русі, починаючи із зародження державності, існувала й до нормативної регламентації в писаних джерелах права.

Подальший розвиток вимагав правового регулювання багатьох відносин, у тому числі судової діяльності та відповідальності за посягання на учасників правосуддя. Таким нормативно-правовим актом став один з перших першоджерел національного права, що дійшли до нас, а саме Руська Правда. Незважаючи на те, що її не можна віднести до числа власне кримінальних законів, проте, у ній містилися норми й кримінального права в сучасному його розумінні [137, с. 37].

Окремі автори вважають Руську правду виключно збірником діючих правових норм, який не мав юридичної сили як акт законодавства [147, с. 428]. Проте формування такого законодавчого збірника відповідала вимогам того часу та суспільним потребам Київської Русі, відтак гіпотеза про юридичну цінність Руську правду має логічне підґрунтя, тому розглядатиметься як така, що відповідає дійсності. Отож, є достатні підстави вважати, що Руська правда діяла на усій території Київської Русі як законодавчий акт. Крім того, вона, здійснила значний вплив на подальший розвиток українського, російського та білоруського права. Її рецепція спостерігається і в сусідніх народів - литовського, польського та інших [40, с. 368].

На думку професора О. І. Чистякова, у Руській Правді не було ні державних, ні посадових, ні інших родів злочинів [92, с. 33]. Інші вчені дотримуються точки зору, що «князь і його адміністрація одночасно з адміністративними функціями здійснювали правосуддя» [278, с. 1312], і як представники влади потребували кримінально-правового захисту, тому Руська Правда виділяла окремо посягання на життя та функціонування влади, яке охоплює і особу як носія певних владних повноважень. Посягаючи на потерпілого - представника палацово-вотчинної системи управління, винний тим самим порушував й порядок управління, властивий ранньофеодальному суспільству [278, с. 1311-1312].

Так, в Руській Правді передбачалися норми, які забезпечували охорону життя та здоров'я осіб (зокрема, князівський тіун, гридін, мечник та інші), які виконували функції аналогічні до функцій учасників судового процесу в їхньому сучасному розумінні [188, с. 44, 47]. Наприклад, в цьому історичному акті містився склад злочину, що передбачав відповідальність за посягання на життя та здоров?я вірника - спеціальної посадової особи, яка виконувала судові рішення [279, с. 12-13].

Як зазначають дослідники цього історичного документа, у Руській Правді не було злочинів проти держави. Князь сам розглядався як особа, що відрізнялася від інших тільки більш високими привілеями [210, с. 16].

Скорочена редакція «Руської правди» формувалась у ХІІ-ХІV ст., тобто вже після розпаду Київської Русі [89, с. 53]. Застосувалась ця редакція як джерело права у Галицько-Волинській державі, Великому князівстві Литовському та Московському царстві. Мала важливе значення під час кодифікації права у цих державах. В цей час посилилася відповідальність за злочини, спрямовані проти князя та його влади. Поряд зі штрафами почали застосовувати такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації, причому не лише до суспільних низів, але й до відомих, багатих і знатних бояр [90, с. 30; 280, с. 241].

На тих землях України, які перебували в складі Великого князівства Литовського, Руська Правда діяла до 1529 року, а значна частина її норм у редагованому вигляді увійшла до складу Судебників 1468, 1550 років, Статутів 1529, 1566 і 1588 років, а також інших актів законодавства цієї держави [36, с. 181].

Так, у Судебнику 1550 року продовжилося формування складів злочинів проти правосуддя. У період дії Судебника 1550 року до осіб, що здійснюють правосуддя крім бояр, окольничих і дяків відносилися також дворецький і скарбничий. Оскільки особи, що здійснюють правосуддя відносилися до високопоставлених посадових осіб, то покарання для них було не конкретизоване та могло призначатися тільки государем, тобто главою держави [29, с. 26]. Таким чином, у Судебниках 1468 та 1550 років були сформовані норми, спрямовані на кримінально-правову охорону судової влади, причому як з боку самих суддів, так і з боку інших осіб.

Перехід Війська Запорозького під протекцію московських царів зумовив проникнення, а потім і поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні» укази, постанови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний вплив в Україні мав перший в історії Московії систематизований кодекс законів «Соборне Уложення» 1649 року [137, с. 107].

У зазначеному нормативному акті суттєво розширене коло поставлених під охорону кримінального закону об'єктів. Серед таких Соборне уложення 1649 року називає церкву, державу, родину, особу, власність, моральність. Прослідковуються спроби кримінально-правової охорони порядку управління. А охорона особисто государя та «государевих людей» стала зовнішнім вираженням стабільності корони, підтримки державної стабільності, настільки необхідних до моменту прийняття Соборного уложення 1649 року.

Глава десята «Про суд», мабуть, одна із самих об'ємних, тому що поєднує 287 статей Соборного Уложення [243, с. 96-160]. Слід зазначити, що, органі адміністративного управління та суд у розглянутий період часу (середина XVII ст.) інституційно не виділялися, правосуддя здійснювалося органами влади та управління (царем, Боярською Думою, наказами), ними ж приводилися у виконання судові рішення. Тому на даному етапі розвитку держави і права не було підстав для відокремлення таких об'єктів кримінально-правової охорони, як інтереси правосуддя та порядок управління. У дореволюційній літературі злочини, консолідовані в указаній главі, пропонувалося вважати спрямованими проти порядку управління та суду [205, с. 63]. Так, стаття 106 Соборного уложення 1649 року містить норми про кримінально-правову охорону судді:

«А будет кто ни буди, пришед в приказ к суду или для иного какова дела, судью обесчестит непригожим словом, а сыщется про то допряма, и того по государеву пеню бита кнутом или батоги, что государь укажет, а суде велеть на нем доправити бесчестье.

А будет кто судью чем зашибет или ранит, и его за то казнити, отсечи руки, да на нем же велеть судье за раны и за бесчестье доправити вдвое.

А будет кто судью в приказе или где ни буди убьет до смерти, и того убойцу самого казнити смертию же, да не ис тех же его животов взяти убитого кабальные долги.

А будет тот убойца судью раня, или убив до смерти, куды збежит, и его сыскав по тому же казнити смертию» [199, с. 113].

Як бачимо, стаття 106 Соборного уложення 1649 року являє приклад універсальної юридичної конструкції, що визначає покарання за заподіяння шкоди честі, здоров'ю та життю. Вона охоплює всю сукупність злочинних діянь проти зазначених осіб. Крім того, дотримується послідовність: від менш тяжких до більш тяжких діянь. Залежно від їхньої тяжкості встановлюються види покарань і їх розмір.

Законодавче закріплення в Соборному уложенні 1649 року потерпілих при посяганнях на особу виконуючу обов'язки при здійсненні правосуддя страждало безсистемністю та було обтяжено спробами відбити становість російського суспільства того періоду. Незважаючи на зростаючі потреби кримінально-правової охорони учасників судового процесу, фіксація їх ознак більшою мірою знайшла відображення лише в частині потерпілих, включених у судочинство [210, с. 20].

Однак, треба відмітити, що поряд з поточними законами Війська Запорозького і Російської імперії залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування: Литовські статути, «Саксонське зерцало», сеймові постанови, князівські та королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить універсал гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року або «Інструкція судам від 13 липня 1730 року» гетьмана Данила Апостола [137, с. 108].

За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 року, відомим під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» [198, с. 623-634] з представників козацької старшини була утворена спеціальна кодифікаційна комісія, яка закінчила роботу у 1743 році виробленням проекту збірника законів, що одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ» [187].

«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року мали чітку структуру і складалися з 30 глав, які поділялися на 532 артикули і 1607 пункти. Кодекс містив норми адміністративного, цивільного, торгового, кримінального і процесуального права. За високою юридичною технікою «Права, за якими судиться малоросійський народ» є однією з найцінніших пам'яток української правової культури XVIII століття. Хоч Кодекс і не набув офіційної чинності, п'ятнадцятирічна праця українських правників мала позитивний вплив на подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю викладу норм закону та абстрактних правових дефініцій, досконалою юридичною термінологією Кодекс був досконаліший від існуючих тоді правних книг [186].

Саме у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» вперше у значенні захисника прав сторони вживається термін «адвокат» [290, с. 172]. Так, в 7-11 артикулах VII глави вміщено досить детальний виклад прав та обов'язків правних заступників спірних сторін на суді. Кодекс поділяв правних заступників на дві категорії: на випадкових правних заступників, що вели в судах одну якусь звірену їм справу, та на правних заступників-адвокатів, що знаходилися при судах і професійно займалися веденням чужих судових справ. За Кодексом, «кожний право- й дієздатний громадянин може бути правним заступником на суді, крім:

а) осіб духовного стану, які можуть вести лише справи церков та монастирів з доручення своїх начальників;

б) осіб підозрілих, зганьблених, жінок, невільників, відлучених від церкви, жидів і невірних взагалі (жиди й невірні можуть вести справи тільки своїх одновірців);

в) судді й судові урядовці не можуть вести справи в тих судах, де самі служать» [290, с. 172].

Правні заступники виступали на суді на підставі писаних уповноважень, якими їм довірялося вести якусь одну або й всі справи; у справах маловажних, що могли бути вирішені в суді без писемного досліду, уповноваження може бути дане на словах на суді (арт. 8). До другої категорії Кодекс зараховував осіб, що приділені до певного суду й професійно займалися представництвом сторін та веденням їх справ у суді. Таких правних заступників Кодекс іменує адвокатами, особливими або присяжними повіреними, бо вони мусили скласти присягу за особливою формою (VIII, 7, 2). Правні заступники - професіонали виконували свої функції добровільно, на підставі договору й уповноваження, як і інші правні заступники, а крім того суд мав право призначати їх правними заступниками для безплатного ведення судових справ неповнолітніх сиріт, божевільних або незаможних і неосвічених людей, що не могли самі вести своїх справ у суді, без огляду на те, чи ці особи просили суд про призначення їм правного заступника, чи ні (арт. 7). Кодекс містив ряд правил про права й обов'язки присяжних повірених і встановлює кари за порушення ними обов'язків проти клієнтів і суду, в тому числі кару позбавленням права займатися професією адвоката, а в найтяжчих випадках зловживання довір'ям клієнта та підробки уповноваження чи документів - кару утинанням язика. Сукупність цих правил складала своєрідний статут інституту професійної адвокатури при українських судах першої половини вісімнадцятого століття [290, с. 172-173].

Стосовно кримінально-правової охорони повірених, адвокатів у пункті другому артикулу третього глави XXVI цього Кодексу йшла мова: пункт 2 «Кто би войта, бурмистра, писаря, кавника, и других урядников вь суде нобиль, тронуль, либо словами обесчестить, таковьобесчесченный вставь изь своего места, имясть сатисфакции иенать темь и се суде и другихь урядниковь и сь темь продерзателемь поступать и его штрафовать, как вь главе 7, вь артикуле 5, о процессе судовомь показано» [187, с. 759]. За пунктом третім: «Равная должность предложить челобитчику и ответчику иль их поверенным, чтобь они при произвождении вь суде градскомь своихь дель, учтиво между собой поступными и одинъ другого не укоряя ниже досаждая, говорили бъ только то, что дело ихъ касается буди же бы кто от нихъ презирая почтение судиямъ и къ судебному дому должное своего соперника словами обезпечить или боемъ коснулся, с таковымъ поступать да и в протчемъ процессе или тяжбе судящихся, иметь такъ содержатъ себе магистратъ и урядники, как о томъ въ артикулах 7 и 8 прочихъ главъ сего права показано» [187, с. 759-760]. Приведене дає можливість стверджувати про перші спроби здійснити кримінально-правовий захист осіб, що здійснювали захист або представництво у судовому процесі.

Аналізуючи вищезгадані нормативно-правові акти, можна стверджувати, що починаючи з епохи абсолютизму, у законодавстві про охорону діяльності осіб, що приймали участь у судочинстві прослідковуються дві тенденції. Перша полягала в тому, що кримінально-правове регулювання нормальної діяльності судових органів здійснювалося за допомогою комплексу спеціальних заборон, що охоплювали практично всі можливі варіанти злочинних посягань на учасників судового процесу та інших уповноважених суб'єктів. Друга полягала у відмові від конструювання спеціальних норм, що передбачають відповідальність за посягання на таких суб'єктів, або у віднесенні даних норм до злочинів, спрямованих на інші об'єкти. Пояснюється це недостатньою розвиненістю теорії кримінального права, зокрема, вчення про двохоб'єктні злочини, які, порушуючи певну систему благ, заподіюють шкоду, у тому числі й інтересам особи. Усі посягання на діяльність осіб-учасників судочинства, не пов'язані із заподіянням їм смерті, супроводжувалися суворими санкціями [73, с. 24-25].

Що стосується використання безпосередньо термінів «адвокат», «адвокатуc», то ними визначали адміністративних урядовців (війтів) [177, с. 25-26]. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити наступне пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони [277, с. 32]. Однак в міру того, як право писане витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом - тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі [209, с. 16].

У першій половині ХІХ століття майже всі українські землі перебували під владою Російської імперії, поза межами якої залишилися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття. Загалом суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації національної політичної автономії існували в контексті функціонування різних правових систем, а власне судоустрій був позбавлений концептуальної єдності [285, с. 4].

Реформування правової системи в Росії, що почалося у середині ХІХ століття торкнулось і фундаментальних основ судової системи, зокрема, адвокатської діяльності. Так, відповідно до «Положення про введення в дію Судових статутів» адвокати поділені на присяжних та приватних повірених (глава II розділу ІХ Судових статутів «Про присяжних повірених») [207, с. 147].

До запровадження повірених у судах практикувались так звані «ходоки зі справ», «стряпчі» [146, с. 200], серед яких згідно з дослідженням професора Й. В. Гессена, було немало осіб, з низькими моральними якостями, без освіти, звільнених із негативних причин з державної служби [68, с. 6-7]. Присяжними повіреними не могли бути: іноземці; особи, молодші двадцяти п'яти років; боржники; державні службовці; обмежені в правах чи позбавлені духовного сану; особи, що перебувають під слідством; позбавлені судом службової посади; виключені з присяжних повірених (ст. 355 Судових статутів «Про присяжних повірених» 1864 року) [233, с. 220-221]. Для того, щоб стати присяжним повіреним, необхідно мати вищу юридичну освіту, п'ять років судової практики чиновником судового відомства або помічником присяжного повіреного. Також претендент міг не мати вищої юридичної освіти (мати іншу освіту), але мав стаж роботи в судовому відомстві не менше п'яти років та протягом цього часу обіймав посаду секретаря сенату чи інші аналогічні посади в сфері практичної юриспруденції (ст. 354 Судових статутів «Про присяжних повірених» 1864 року) [233, с. 219].

Певний прогрес у кримінально-правовому забезпеченні недоторканості осіб, що здійснювали захист або представництво у судовому процесі прослідковується і у Уложенні про покарання карні і виправні 1845 року [200], яке містило, у порівнянні з попередніми законами, більш досконалу та диференційовану систему складів злочинів проти нормальної діяльності учасників судочинства, а також їх життя та здоров'я.

Норми, що передбачали відповідальність за вчинення даних діянь знаходилися в розділі IV «Про злочини та проступки проти порядку управління», де містилися склади таких злочинів, як образа «лайливими словами», побоями або іншою якою-небудь «явно насильницькою дією», а також явна неповага до службових місць і чиновників при виконанні службових обов'язків [200, с. 248-249].

Так, у статті 312 Уложення зазначалося, що той, «хто насмілиться побоями або ж іншою якою-небудь явно насильницькою дією образити чиновника, хоча не у службовому місці, але, однак же, при виконанні ним обов'язків служби, або ж внаслідок цього виконання його обов'язків, той, залежно від обставин, що більш-менш збільшують або зменшують вину його, піддається за це: до трьох років, з втратою деяких, на підставі статті 53 цього Уложення, особливих прав і привілей» [200, с. 248-249]. Так само, стаття 313 Уложення передбачала відповідальність за образу «лайливими словами чиновника, хоча не у службовому місці, але, однак же, при виконанні ним обов'язків служби або внаслідок цього виконання обов'язків» [200, с. 249].

До таких чиновників, що могли виступати в якості потерпілих за вказаними статтями були і присяжні повірені [266, с. 230-231].

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку шестидесятих років ХІХ століття судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й право обвинуваченого на захист [164, с. 55].

22 березня 1903 року був прийнятий новий Кримінальне уложення 1903 року, у якому були враховані зміни, що відбулися в імперії; характер і техніка його нормативних установлень виявилися такими, що, незважаючи на зміну суспільно-політичного ладу в 1917 році, вони не втратили актуальності і вплинули на зміст нормативних актів радянського періоду. Укладення складалося з 37 глав, що включали 687 статей, з яких 72 відносилися до Загальної частини, яка містила положення про злочин і покарання, формах вини, суб'єкт злочину, обставини, що виключають злочинність діяння та інші інститути, основна суть яких не змінилася і теперішнього часу [255].

У Кримінальному уложенні 1903 року злочини, що представляють інтерес для нашого дослідження, були виділені в спеціальну главу VII «Про протидію правосуддю» [255, C. 278-338], яка містила 22 статті, серед яких були представлені лише норми про злочини, вчинювані громадянами [37, C. 28-35]. Злочини, які нині законодавець відносить до злочинів проти правосуддя, що вчиняються посадовими особами, були поміщені у главі XXXVII «Про злочинні діяння по службі державній і громадській».

У главі VII не було норм, які б передбачали відповідальність за посягання на суддів і судових чиновників, відповідні норми містилися в главі VI «Про непокору владі», де вони розглядалися як окремі випадки насильницьких дій проти службовців [140, C. 112]. Так, у якості загальної норми, що регулювала випадки насильницького опору законній діяльності службовців, виступала стаття 142 Уложення 1903 року.

Об'єктивна сторона злочину передбаченого статтею 142 Кримінального уложення 1903 року полягала у опорі винним, через застосування насильства чи погрозу такого застосування, службовцеві або приватній особі, яка такому службовцю сприяла з метою протидії оприлюдненню чи приведенню в дію закону, обов'язкового постановлення чи законного розпорядження влади, або виконання законної по службі дії зазначених осіб [237, с. 255].

Суспільна небезпечність злочину полягала в тому, що винний, не задовольнявшись пасивною протидією владі, переходив до активного посягання на її представників, до насильницького опору їх діям.

При визначенні потерпілого від цього злочину, знову звернемося до думки професора М. С. Таганцева, який вважав, що потерпілими можуть бути уповноважені влади, по-перше, урядової; по-друге, громадської, до якої віднесено владу міську, земську, до певної міри станову; по-третє, це приватні особи, які за особливою вказівкою закону користувалися правами представників урядових органів и охоронялися від посягань так само як і державні службовці. Таким чином, під дію статті 142 Кримінального уложення 1903 року підпадав, наприклад, опір судовому приставу, що приводив до виконання судову ухвалу; опір поліцейському, який давав розпорядження для охорони порядку; опір військовому, який виконував наказ у сфері охорони громадського порядку; опір сільським або польовим сторожам, лісовій чи митній варті, чинам акцизу тощо [237, с. 256].

Кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого статтею 142 Кримінального уложення 1903 року було його вчинення декількома особами, або застосування зброї, або спричинення тілесних ушкоджень.

Диспозиції статей 145-146 Уложення 1903 року містили опис об'єктивної сторони примушування службовця за допомогою фізичного та психічного насильства до невиконання його обов'язків або зловживанню посадовими повноваженнями [237, с. 264-265].

Слід зазначити, що термін «насильство», хоча й використовувався при конструюванні норм як в Уложенні 1845 року, так і в Уложенні 1903 року, але легального визначення не мав. Представники науки кримінального права розрізняли насильство фізичне та психічне. Фізичне насильство підрозділялося на безумовне та умовне. У першому випадку воля потерпілого паралізована повністю, у другому випадку насильство спрямоване на волю потерпілого, його змушують виконати певні дії [282, с. 12].

Психічне насильство пов'язувалося з погрозами. Так, на думку професора І. Я. Фойницького, «психічне насильство передбачене особливо, постановами про погрози» [271, с. 88], отже, це поняття є відмінним від фізичного насильства. Однак, у Кримінальному уложенні 1903 року поняття погрози, насильства, тілесного ушкодження, як і раніше, не мали чіткого, визначеного характеру, так само як і санкції дуже носили, переважно, загальний характер.

Аналіз законодавства про відповідальність за злочини, вчинені у сфері правосуддя, що діяло в теренах України до 1917 року, свідчить про те, що, незважаючи на значну увагу, яке законодавець приділяв злочинам проти правосуддя, безпека суддів, присяжних засідателів, адвокатів, приватних повірених, а так само інших суддівських чиновників практично не розглядалася як об'єкт, що підлягає захисту, що, безумовно, було недоліком кримінального законодавства, яке забезпечувало кримінально-правовий захист осіб, що приймали участь у судовому процесі, в тому числі і захисників чи представників особи.

Після падіння Російської імперії, Україна спробувала повернути самостійність, яка була дуже короткочасною, тому перша Українська Народна Республіка (17 березня 1917 р. - 29 квітня 1918 р.) не змогла, не встигла видати жодного закону, видавши лише чотири політичних Універсали (останній 22 січня 1918 р.) [110, C. 52]. Третій універсал Центральної Ради 1917 року ствердив, що «суд в Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу» [28]. Згідно з цим Центральна Рада законом від 17 грудня 1917 року встановила Генеральний Суд, як найвищу судову установу країни [67, C. 42]. На західних українських землях Українська Національна Рада законом від 21 листопада 1918 року «Про тимчасову організацію судівництва та вимір справедливості» ствердила, що суди мають бути незалежні, і встановила Найвищий Суд у Львові [96]. Таким чином, тривалий час на території України залишалось чинним законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду та Австро-Угорської монархії, у той час як радянський уряд Росії, а слідом за ним і більшовицький уряд України оголосили нечинними на своїй території закони повалених урядів, у тому числі й уряду Центральної Ради. Проте певний час в Україні допускалася можливість застосування законодавства Російської імперії, у тому числі й кримінального, якщо якісь питання не були врегульовані законами нової влади.