Кримінально-правова характеристика погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Кримінальний кодекс Естонії в статті 14 «Відповідальність юридичної особи» передбачає, що «юридична особа несе в передбачених законом випадках відповідальність за діяння, вчинене його органом або керівником в інтересах юридичної особи. При цьому, притягнення юридичної особи до відповідальності не виключає притягнення до відповідальності фізичної особи, яка вчинила винне діяння» [256, с. 1110].

За кримінальним законодавством Республіки Молдова (стаття 21) юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, притягується до кримінальної відповідальності за вчинення низки економічних злочинів, злочинів проти громадського здоров'я, екологічних злочинів і злочинів у сфері інформатики при наявності однієї з таких умов:

- юридична особа винна в невиконанні чи неналежному виконанні прямих приписів закону, що встановлюють обов'язки або заборони щодо здійснення певної діяльності;

- юридична особа винна в здійсненні діяльності, що не відповідає передбаченій в установчих документах або заявленим цілям;

- діяння, що заподіює або містить реальну загрозу заподіяння шкоди в значних розмірах особі, суспільству або державі, було вчинено в інтересах цієї юридичної особи або було допущено, санкціоновано, затверджено, використано органом або особою, наділеною функціями керівництва цією юридичною особою [261].

Так само, як і вищезгаданих кримінальних законах, кримінальна відповідальність юридичної особи, яка здійснює підприємницьку діяльність, не виключає відповідальності фізичної особи за вчинений злочин [261].

Однак, вітчизняна кримінально-правова доктрина виключає кримінальну відповідальність юридичних осіб, хоча питання про це неодноразово піднімалося, в тому числі, і на законодавчому рівні. Про це йшлося, наприклад, у Законі України «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення» від 11 червня 2009 року [12], який, будучи введеним у дію 1 січня 2011 р., вже 5 січня цього року втратив свою чинність на підставі Закону України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» від 21 грудня 2010 року [11]. Зазначений Закон України передбачав види порушень, за які юридичні особи могли притягатися до юридичної відповідальності, і види стягнень, які до них могли застосовуватися. Але ще раз наголосимо, що і в цьому законі не було вказівки саме на кримінальну відповідальність юридичних осіб, що навіть за таких умов дозволяло тлумачити його положення на користь відбитої у низці статей чинного Кримінального кодексу позиції про те, що суб'єктом злочину може бути лише фізична особа (громадяни України, іноземці та особи без громадянства). Юридичні ж особи можуть бути суб'єктами інших видів юридичної відповідальності, передусім цивільної, господарсько-правової та адміністративної.

Намагання встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб робилися і у проектах Кримінального кодексу України [193]. Так, згідно із Проектом Кримінального кодексу України, підготовленого за завданням Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю авторським колективом на чолі з професором В. М. Смітієнком, злочином, вчиненим юридичною особою, визнається заборонена Кримінальним кодексом дія або бездіяльність, виконана або санкціонована її керівником або колективним органом управління, що діяли від імені юридичної особи [193]. Юридичні особи можуть нести кримінальну відповідальність за особливо тяжкі злочини проти миру та безпеки людства, здоров'я населення, проти держави, у сфері природокористування і господарювання у випадках, спеціально передбачених нормами Особливої частини Кодексу. До юридичних осіб можуть застосовуватися: кримінальна реституція (примусове і обов'язкове відшкодування засудженим заподіяного потерпілому матеріальної та моральної шкоди); конфіскація знарядь і засобів вчинення злочину; штраф; оголошення юридичної особи злочинною організацією і його ліквідація з конфіскацією майна [193].

Кримінальна відповідальність юридичної особи не виключає такої відносно фізичної особи, що безпосередньо приймала участь в незаконній діяльності юридичної особи або, що сприяла її здійсненню. Автори зазначеного проекту зазначили також, що на юридичних осіб не поширюються положення, що стосуються обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, призначення покарання більш м'якого, чим передбачене законом, призначення покарання за сукупністю злочинів, умовно-дострокового звільнення, погашення судимості тощо [193].

Пропозиції передбачити кримінальну відповідальність юридичних осіб були обґрунтовано відкинуті. «Принцип особистої відповідальності повинен означати, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише фізична особа. Тому для визнання юридичної особи суб'єктом злочину, як пропонується в одному з проектів Кодексу, немає підстав» [107, с. 66].

Таким чином, визнання людини єдиним можливим суб'єктом злочину є правильним, виходячи із самої мети покарання та загальних засад його призначення. Саме поведінка осіб, зокрема винних у прийнятті злочинного рішення від імені юридичної особи, дає підстави до застосування до них кримінально-правових заходів впливу. Крім того, застосування кримінального покарання до юридичної особи, позбавлене індивідуалізації, буде неправомірним щодо тих співробітників, які не знали про її злочинну діяльність і не впливали на прийняття незаконних рішень. Таким чином, суб'єкт будь-якого злочину - це завжди фізична особа [172, с. 89]. Цей принцип, як уже вказувалося, існує в українському кримінальному законодавстві, що доповнено і в статтях 6, 7 і 8 КК України, де прямо визначається, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства (фізичні особи).

Щодо осудності як ознаки суб'єкта злочину, передбаченого статтею 398 КК України, то треба сказати, що у статті 12 КК України вказано: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто, не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню».

Тобто, кримінальної відповідальності підлягає осудна особа. Під осудністю особи в кримінальному праві розуміється психічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність - юридична передумова вини і кримінальної відповідальності, обов'язкова ознака суб'єкта злочину. Лише психічно здорова людина свідомо обирає варіанти поведінки, здатна розуміти те, що чинить, і тому може бути відповідальною за свої суспільно небезпечні діяння. Здатність керувати своїми діями свідчить про можливість ставити перед собою певні завдання, мету і, відповідно, розв'язувати їх і досягати бажаного результату, проявляти свою волю у цьому напрямі чи, навпаки, утримуватися від необдуманих вчинків і спокус [169, с. 76-77]. Як видно з цього визначення, поняття неосудності включає як медичні (біологічні), так і юридичні (психологічні) ознаки (критерії), які знаходяться між собою в певному співвідношенні. Передбачене у частині другій статті 19 КК України співвідношення медичного і юридичного критеріїв у науці і практиці називається змішаною формулою неосудності: обов'язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичних та одного з юридичних критеріїв. Із тексту статті 19 КК України випливає, що неосудність (як, до речі, і осудність) визначається тільки щодо часу (моменту) вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним [127, с. 62].

Осудність особи (психічне здоров'я людини) презюмується теорією права [120, с. 140], правовим регулюванням, зокрема, у статті 3 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III зазначено, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України [18]. У судовій практиці підлягає доведенню зворотне - неосудність особи [125, с. 46].

Наявність (відсутність) у особи психічного розладу не обумовлює рішення суду про її осудність чи неосудність. Головне - визначення значущості впливу психічного розладу на регуляцію поведінки, вольовий вибір соціально прийнятної поведінки в кримінально-релевантної ситуації; на усвідомлення суб'єктом фактичного змісту і соціальної значущості обраного варіанту поведінки і керівництва нею. Наявність у особи психічного розладу, який не вплинула на поведінку під час (в момент) вчинення кримінально караного діяння, не виключає її осудності [125, с. 46].

Неосудність як протилежність осудності слід відрізняти від обмеженої осудності. При цьому слід зазначити, що інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства. На сучасному етапі практично всі кодекси країн колишнього СРСР (крім кримінальних законів Узбекистану та Молдови) мають норми про обмежену (зменшену) осудність. Наслідки визнання особи обмежено осудною в законодавстві цих держав неоднакові. У більшості цих кримінальних кодексів (у тому числі, і вітчизняному) говориться про те, що обмежено осудні підлягають кримінальній відповідальності, а їх стан враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 20 КК України). Кримінальний кодекс Литви встановлює, що якщо особа, визнана судом обмежено осудною, яка вчинила кримінальний проступок, злочин з необережності або умисний злочин невеликої або середньої тяжкості, тоді покарання їй може бути пом'якшено або вона може бути звільнена від кримінальної відповідальності і до неї можуть бути застосовані заходи карального впливу [260, с. 131-132]. Згідно зі статтею 14 Кримінального кодексу Латвії суд, безвідносно до категорії злочину, може пом'якшити покарання обмежено осудній особі або взагалі звільнити її від покарання, застосувавши примусові заходи медичного характеру [259, с. 56-57]. А, наприклад, Кримінальний кодекс Грузії в частині третій статті 35 передбачає можливість звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності внаслідок її обмеженої осудності [258, с. 107].

Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності [169, с. 79]. Все вищевказане дає підстави стверджувати, що осудність є одним з обов'язкових ознак суб'єкта злочину.

З поняттям осудності тісно пов'язаний вік особи, що підлягає кримінальної відповідальності, визначає її соціально-особистісний розвиток, інтелектуально-вольовий потенціал. Вік як ознака суб'єкта злочину відображає здатність особи діяти з виною. При цьому, здатність до винного вчинення діяння - потенційна здатність суб'єкта в складному алгоритмі життєвих обставин до вибору або соціально адаптивної поведінки, або іншого поведінкового варіанту, сполученого з суспільно небезпечними наслідками.

На підставі аналізу кримінального закону виділяють три категорії віку, з якого настає кримінальна відповідальність: загальний, знижений, підвищений. Правовою підставою для цього є стаття 22 КК України, а також певні статті Особливої частини КК України, зміст яких вказує на можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише осіб старшого віку, ніж шістнадцятирічні.

Відповідно до частини першої статті 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Отже, якщо немає спеціального посилання на вік, з якого настає кримінальна відповідальність, то за вчинений злочин відповідає особа, якій на момент його вчинення виповнилося шістнадцять років.

Знижений вік кримінальної відповідальності в кримінальному кодексі України визначено з чотирнадцяти років. При цьому наведено виключний перелік злочинів, за вчинення яких особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності.

Передбачається, що неповнолітні, що досягли чотирнадцяти років до моменту вчинення злочину, в окремих випадках уже можуть усвідомлювати суспільну небезпеку вчиненого ними злочину. Законодавець вважає, що вони досягли достатнього рівня соціальної свідомості, що дозволяє пред'являти до зазначеної групи неповнолітні вимоги дотримання закону.

У більшості з держав ближнього зарубіжжя кримінальне законодавство визнає суб'єктом злочину і суб'єктом кримінальної відповідальності лише фізичних осудних осіб, які досягли на момент вчинення злочину встановленого законом віку. За законодавством України, Литви, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Білорусі, Казахстану, Вірменії кримінальної відповідальності підлягають особи, які досягли шістнадцятирічного віку. Особи, які вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише в чітко перерахованих в кримінальних законах цих держав випадках, наприклад, як у частині другій статті 22 КК України.

Кримінальний кодекс Азербайджанської республіки встановлює, що з чотирнадцяти років настає кримінальна відповідальність за умисне вбивство, зґвалтування, крадіжку, грабіж, тероризм, розкрадання або вимагання наркотичних засобів або психотропних речовин тощо [257, с. 20].

Законодавство Латвії встановив єдиний вік настання кримінальної відповідальності - чотирнадцять років [259, с. 55]. Кримінальний кодекс Естонії визначає вік кримінальної відповідальності у п'ятнадцять років, а у віці від тринадцяти до п'ятнадцяти років кримінальна відповідальність настає за умисне вбивство, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, умисне заподіяння особливо тяжкого тілесного ушкодження, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, зґвалтування тощо [256, с. 1117].

У статті 17 Кримінального кодексу Узбекистану настання відповідальності передбачено за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, якщо особа, яка вчинила вказаний злочин, виповнилося тринадцять років [262]. Однак, загальною тенденцією є те, що загальній кримінальній відповідальності підлягають фізичні особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років, а за більш тяжкі злочини суб'єктом злочину визнається особа, яка досягла чотирнадцяти років. Вважаємо, що праві автори, які вважають виправданими збереження в КК України основних вікових градацій суб'єкта, як перевірених часом та соціальним досвідом. Відповідно встановлення мінімального віку кримінальної відповідальності з чотирнадцяти років засноване на «типовому для певних вікових контингентів та реально присутньому у конкретної особи правильному розумінні ситуації правопорушення, зокрема, її альтернативності, цілей своїх дій, передбачення результатів вчинків, оцінки власної поведінки з точки зору діючих правових норм та загальноприйнятої моралі» [214, с. 17].

Досягнення певного віку як обов'язкова ознака суб'єкта злочину обумовлена типовим розвитком свідомості, волі особи у цьому віці. Але в деяких випадках можлива розбіжність між певним віком особи і рівнем її розумового розвитку, станом свідомості й волі, коли при розслідуванні або розгляді конкретної справи виявляється, що вік особи не відповідає типовому для цього віку рівню психічного розвитку, тобто виявляється його розумова відсталість, внаслідок якої він не усвідомлював (або не повністю усвідомлював) фактичну і соціальну суть вчиненого [127, с. 72].

У разі необхідності для вирішення питання про наявність у неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого психічного захворювання чи затримки психічного розвитку та його здатності повністю або частково усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними в конкретній ситуації призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза. Для з'ясування рівня розвитку, інших соціально-психологічних рис особи неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого, які необхідно враховувати при призначенні покарання і обранні заходу виховного характеру, може бути призначена психологічна експертиза. Відповідна експертиза призначається за участю спеціалістів у галузі дитячої та юнацької психології (психолога, педагога) і психіатрії [23].

Така розумова відсталість не виключає суб'єкта злочину (формально є всі передбачені в частині першій статті 18 КК України ознаки суб'єкта), але не може не враховуватися при вирішенні питання про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітнього. Тому в статті 103 КК України обставиною, яка обов'язково повинна враховуватися судом при призначенні покарання, вказується «рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього» [127, с. 72].

Враховуючи критерії, які покладені в основу визначення віку кримінальної відповідальності, ми погоджуємося, що суб'єктом злочину, передбаченого частинами першою та другою статті 398 КК України, згідно з положеннями статті 22 КК України, є фізична особа, якій до вчинення злочину виповнилось шістнадцять років. Однак, за частиною третьою цієї статті підлягають кримінальній відповідальності особи, що вчинили цей злочин у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Це відповідає тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину.

Не слід виключати можливості вчинення злочину, передбаченого статтею 398 КК України, іноземними громадянами та особами без громадянства.

У частині першій статті 6 КК України сказано, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України. Таким чином, мова йде і про громадян України, і про іноземних громадян, і про осіб без громадянства або із подвійним громадянством.

Таким чином, якщо громадянин України погрозу або насильство щодо захисника чи представника особи у на території України, він нестимете кримінальну відповідальність за статтею 398 КК України. Аналогічно вирішується питання щодо іноземних громадян, які не користуються імунітетом, та осіб без громадянства, якщо вони вчинять такий злочин на території України.

Відповідно до частини четвертої статті 6 КК України питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, у разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

Крім того, згідно з частиною першою статті 7 КК України, громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають на території України, які вчинили злочини (у тому числі погрозу або насильство щодо захисника чи представника особи) за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі, якщо такі особи зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини на території України (ч. 2 ст. 7 КК України), що відповідає положенням частини першої статті 61 Конституції України, у якій йдеться про те, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення.

Аналіз судової практики показав, що майже у ста відсотках випадків суб'єктом злочину, передбаченого статтею 398 КК України є учасник процесуальних відносин, який тим чи іншим чином пов'язаний з потерпілим захисником чи представником особи процесуальними правами чи обов'язками через діяльність потерпілих з надання правової допомоги. Так, 21 серпня 2006 року о 14 годині громадянин А. знаходився в залі судового засідання в Київському районному суді м. Харкова, де слухалася кримінальна справа щодо його обвинувачення за частиною першою статті 286 КК України. В судовому засіданні брали участь потерпіла Н. та її представник адвокат П. Після закінчення судового засідання громадянин А., перебуваючи на першому поверсі будівлі Київського районного суду м. Харкова, маючи особисті неприязні стосунки до адвоката П., в зв'язку з її діяльністю з надання правової допомоги потерпілій Н., діючи умисно, схопив лівою рукою за шию адвоката П., а правою завдав удар в їй обличчя. В результаті злочинних дій громадянина А. потерпілій адвокату П. були заподіяні наступні тілесні ушкодження: гостра закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку з вегето-судинною дистонією і астенічним синдромом, синець на голові. За ступенем тяжкості легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я [50]. Або, наприклад, така ситуація, коли 27 травня 2013 року, приблизно о 15 годині громадянин Р., перебуваючи у кімнаті для побачень ізолятору тимчасового тримання осіб затриманих та взятих під варту при Феодосійському МВ ГУ МВС України в АР Крим, разом з адвокатом Д., маючим свідоцтво на право на зайняття адвокатською діяльністю, та призначеним громадянину Р. у якості захисника за дорученням №123 Республіканського Автономної Республіки Крим центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги від 18 січня 2013року у кримінальному провадженні №119/392/13-к під час спілкування, висловлюючи претензії захиснику з приводу нібито неналежного надання правової допомоги, маючи умисел на заподіяння тілесних ушкоджень захиснику у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, наніс один удар кулаком лівої руки в праву частину обличчя адвокату Д., заподіявши останньому синець у проекції зовнішнього краю правої надбрівної дуги, яке не спричинило за собою короткочасного розладу здоров'я та відноситься до легкого тілесного ушкодження [48]. Наведені приклади демонструють, що дії суб'єктів зазначених суспільно небезпечних дій безпосередньо, буквально пов'язані з виконанням потерпілими захисниками та представниками особи своїх обов'язків з надання правової допомоги. Іншими словами, правомірна діяльність потерпілих уповноважених осіб є приводом і підставою для вчинення відносно них злочинних насильницьких дій.

Отже, приходимо до висновку, що суб'єктом злочину, передбаченого частиною першою статті 398 КК України, може виступати фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), яка до вчинення злочину досягла шістнадцятирічного віку. За частиною третьою цієї статті підлягають кримінальній відповідальності особи, що вчинили цей злочин у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Це відповідає тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину. Суб'єкт погрози або насильства щодо захисника чи представника особи в ході вчинення цього злочину, як правило, пов'язаний з потерпілим офіційними процесуальними відносинами.

3.2 Суб'єктивна сторона погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Суб'єктивна сторона злочину є досить специфічним елементом складу злочину. Її особливість, на наш погляд, породжується рядом чинників. Це, по-перше, спрощене уявлення в кримінальному законі, як і в праві в цілому, усіх психічних процесів свідомості і волі особи при вчиненні злочину. А, по-друге, відсутність можливості безпосереднього доведення суб'єктивної сторони, прихованість інтелектуальної діяльності особи від сприйняття іншими особами. Саме ці обставини, як нам представляється, і породжують основні проблеми її встановлення і потребують спеціальних правил доведення вини як суб'єктивної сторони в цілому, так і в кожному конкретному випадку вчинення злочину.

Треба погодитися з думкою вчених, що можливості по встановленню суб'єктивної сторони значно звужені в порівнянні з іншими елементами складу злочину, наприклад, з об'єктивною стороною складу злочину [110, с. 225]. Вона може бути встановлена безпосередньо, її ознаки сприймаються свідомістю іншої особи, залишають матеріальні сліди тощо. Для суб'єктивної сторони такої можливості не існує, процеси мислення не володіють такою об'єктивністю, однак вони знаходять своє чітке і досить однозначне відображення в поведінці людини, її діях. З цього можна зробити висновок, що саме через оцінку об'єктивно сприйманого поведінки особи можна і треба здійснювати оцінку суб'єктивних чинників, що породжують дану поведінку. Саме тому, в якості доказу вини у вироках вказується конкретна дія суб'єкта, яка на думку суду, досить чітко відбиває суб'єктивну сторону конкретного злочину. Ілюстрацією вказаного може слугувати приклад з судової практики, який підтверджує, що вина і інші ознаки суб'єктивної сторони доводяться через об'єктивно виражену ознаку - поведінку суб'єкта. Так, 13 березня 2015 року, близько 10 години, громадянин С. знаходився у приміщенні Ленінського районного суду м. Харкова, де був присутнім у якості відповідача на судовому засіданні по розгляду цивільної справи за позовом його колишньої дружини Ф. про визначення місця проживання неповнолітніх дітей. В судовому засіданні інтереси позивача представляв адвокат М. - член Харківської обласної колегії адвокатів. Після закінчення судового засідання громадянин С., керуючись прямим умислом, направленим на спричинення тілесних ушкоджень з метою залякування захисника М., знаходячись у коридорі другого поверху приміщення суду, підійшов до адвоката М. та став ображати його нецензурною лайкою, після чого наніс один удар складеними вдвоє паперовими документами по обличчю адвокату М. Протиправними діями громадянина С. потерпілому адвокату М. були нанесені тілесні ушкодження у вигляді садна на верхній губі, які згідно висновку судово- медичної експертизи кваліфіковані як легкі тілесні ушкодження [54].

Суб'єктивна сторона злочину, яка включає в себе вину, мотив та мету злочину, психічний стан злочинця під час скоєння злочину, є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину. Вона має важливе значення не тільки для обґрунтування кримінальної відповідальності та кваліфікації діяння, а й для призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, визначення виду виправної установи, а також для вироблення стратегії і тактики ресоціалізації засудженого та його виправлення.

При цьому треба зазначити, що в теорії кримінального права значення суб'єктивної сторони як змістовного елемента складу злочину не заперечується. Однак у визначенні змісту самої суб'єктивної сторони така єдність була не завжди. Свого часу, професор П. С. Дагель суб'єктивну сторону складу злочину звів до вини, позбавляючи самостійного значення інші ознаки цього елемента складу злочину. Вчений вважав, що слід розрізняти вину як психічне ставлення суб'єкта, реальний умисел або реальну необережність особи, виражені в вчиненому злочині, і ознаки складу злочину, що характеризують цю суб'єктивну сторону: «Реальний умисел і реальна необережність особи виникають на основі певного мотиву, полягають в діянні, направленому на певну мету. Іншими словами, мотив, мета, емоції - необхідні компоненти психічного відношення, що становить вину. Ці психологічні елементи мають різне юридичне значення. Мета, яка полягає в досягненні злочинного наслідку, є ознакою прямого умислу; мета, спрямована на результат, що знаходиться за рамками складу, може характеризувати спрямованість умислу; мотив і емоції характеризують зміст умислу тощо. Далеко не все, що входить в зміст вини, впливає на її форму і входить в визначення форми вини. Тому заперечення проти віднесення мотиву і мети до змісту вини засновані на змішуванні понять змісту і форми вини» [80, с. 41-42].

Треба погодитися, що певна логіка у такій позиції є, однак, ми підтримуємо тих вчених, які переконані, що мотив і мета прямо «не входить» у вину лише по волі законодавця, який спрощуючи і формалізуючи її в прагматичних цілях (статті 23-25 КК України), описує її форми поза психологічного ядра поведінки (мотиви і цілі), хоча воно не входить в вину за своєю суттю. Опосередковано мотиви і цілі представлені у вині у вигляді нормативних положень: особа бажала або не бажала настання суспільно-небезпечних наслідків. Тому ті фахівці кримінального права, які розрізняючи вину, мотив і мету, включають останні у вину, стоять ближче до психологічного розуміння даного питання [151, с. 8].

Також ми не поділяємо позицію тих правників, які розглядають вину, мотив і мету взаємопов'язаними, але різними і самостійними формами психічної активності [101, с. 109]. Слід зауважити, що входження мотивів і цілей у вину зовсім не означає втрати ними свого власного психологічного і у визначених законом межах - юридичного значення. Це свідчить лише про реальний взаємозв'язок різних елементів суб'єктивного ставлення злочинця до здійснюваного діяння. Внутрішнє психологічне ставлення злочинця до здійснюваних суспільно-небезпечних дій, їх наслідків і інших об'єктивних ознак займає особливе місце у складі злочину як підстави кримінальної відповідальності. Реалізація кримінальної відповідальності без встановлення вини ставить під питання саме існування кримінального права, так як неможливо забезпечити законність, не дотримуючись принципу відповідальності за вину. Без вини немає складу злочину, не може настати кримінальна відповідальність за вчинене суспільно небезпечне діяння [230, с. 82].

Вина є як складовою частиною загального теоретичного визнання суб'єктивної сторони, так і необхідним законодавчим визнанням внутрішнього становища людини, яка вчинила суспільно небезпечні діяння, що має безперечний вплив на вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності, правової оцінки її діянь, розмежування з іншими злочини діяннями тощо [144, с. 162].

Але такий підхід до визначення цих понять більш стосується Загальної частини. При аналізі положень, які містяться в нормах Особливої частини, він потребує певного уточнення. Як слушно вказує професор Є. Л. Стрельцов, при визначенні певного складу злочину такого розмежування взагалі немає. Все, що вказується законодавцем як ознаки будь-якого елемента конкретного складу злочину, потрібно встановлювати обов'язково. Відсутність таких ознак свідчить або про наявність у цьому випадку іншого складу злочину, або про відсутність будь-якого складу злочину. Стосується це і ознак суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, вбивство визнається кваліфікованим, якщо воно вчиняється з корисливих або хуліганських мотивів (ч.2 ст. 115 КК України); певні умисні дії тільки тоді можуть кваліфікуватись як посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, якщо вони вчиняються з метою зміни меж території або державного кордону України (ч. 1 ст. 110 КК України); емоційний стан стає обов'язковою ознакою вбивства, якщо воно було вчинено в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого (ст.116 КК України) [231, с. 10-11].

Те, що вказується законодавцем у диспозиції кримінально-правової норми, підлягає обов'язковому встановленню, бо наявність саме вказаних ознак дають змогу правильній кваліфікації діяння. Відсутність таких ознак у діяннях особи свідчить або про наявність у цьому випадку іншого складу злочину, або про відсутність будь-якого складу злочину взагалі. Тут, як ми бачимо, мотив, мета дій конкретної особи або її емоційний стан є обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони вказаних складів злочинів і відсутність цих ознак не дозволяє саме так кваліфікувати діяння відповідної особи [144, с. 162].

Саме з урахуванням викладеного спробуємо на прикладі злочину, передбаченого статтею 398 КК України проаналізувати, як співвідносяться між собою теоретичні положення, які характеризують суб'єктивну сторону і законодавчі положення, які характеризують вину та її форми.

В учбовій та спеціальній літературі злочин, передбачений частиною першою статті 398 КК України трактується практично всіма авторами як вчинений з прямим умислом [118, с. 416; 121, с. 517; 122, с. 404; 125, с. 737; 128, с. 912; 169, с. 1132].

Умисел з погляду етимології цього слова являє собою заздалегідь обдуманий план, намір [220, с. 439], підготовку злочину з усвідомленням його наслідків. Намір - це задум, бажання зробити що-небудь (умисний - зроблений свідомо) [218, с. 128]. Враховуючи етимологічне значення вживаних законодавцем термінів, можна зробити єдино вірний висновок: якщо особа, вчиняючи які-небудь дії, повністю усвідомлює їхню мету, характер, передбачуваний результат і його можливі наслідки, то вона діє умисно. Таким чином, можна стверджувати, що особа діє умисно в тому випадку, якщо усвідомлює характер своїх дій (бездіяльності) і передбачає їхні можливі наслідки.

Відповідно до статті 24 КК України умисел поділяють на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Аналіз цих положень надає можливість стверджувати, що загальними ознаками як прямого, так і непрямого умислу є: усвідомлення винуватим суспільно небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності; передбачення ним суспільно небезпечних наслідків. Підставою розмежування двох видів умислу є те, що при прямому умислі винувата особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння означає, що винувата особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об'єкта і об'єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність. Наприклад, у разі вчинення крадіжки винуватий усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому. Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. Однак не обов'язково, щоб винуватий усвідомлював протиправність і караність вчиненого ним діяння. Кримінальне право ґрунтується на принципі: незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Людина завжди має можливість після опублікування закону ознайомитися з його змістом і знати, чи є діяння, що вчиняються, протиправними.

Вчений-правознавець Р. В. Вереша зазначає, що в ряді випадків законодавець визнає діяння умисними лише при усвідомленні їх протиправності. Це передовсім злочини зі спеціальним суб'єктом, коли на особу покладається виконання або забезпечення дотримання якихось правил та обов'язків [47, с. 133].

Усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваних діянь включає уявлення суб'єкта і про ті факультативні ознаки об'єктивної сторони, за яких вчинюється злочин (спосіб, місце, час тощо).

Необхідно відзначити невдалість законодавчих формулювань умислу та необережності, що виражається у відсутності чіткої системи викладу форм вини, пов'язану з виділенням у формах вини інтелектуального та вольового моментів, що викликає численні дискусійні питання та труднощі, які виникають при практичнім застосуванні норм Кримінального кодексу України [215, с. 23]. По суті, формули вольового моменту вини, викладені в Кримінальному кодексі України, визначають ступінь усвідомлення особою характеру свого діяння і ступінь передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Дослідники стосовно злочину, передбаченого статтею 398 КК України відмічають, що у зазначеній статті КК України відсутні будь-які вказівки на суб'єктивні ознаки, хоча з певною умовністю таку вказівку можна знайти з інтелектуального моменту умислу щодо соціального статусу потерпілого. Разом з тим структура об'єктивної сторони складу злочину посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, і його наслідки вказують на те, що цей злочин може вчинятися умисно. Це підтверджується тим, що інтелектуальним моментом умислу винного має охоплюватися спеціальний статус потерпілого, який є захисником чи представником [197, с. 215-216]. Крім того, стосовно прямого умислу можна стверджувати, що вольовий елемент такого умислу, який характеризує спрямованість волі суб'єкта, визначається в законі як бажання настання суспільно небезпечних наслідків. Бажання являє собою прагнення до певного результату. Як ознака прямого умислу бажання полягає в прагненні до певних наслідків. У силу цього бажання пов'язується із суспільно небезпечними наслідками, у яких нанесена певна шкода об'єкту злочину [185, с. 80].

Відносно частин другої і третьої статті 398 КК України у вітчизняній юридичній літературі точиться дискусія, головним чином, із приводу того, чи можливий при вчиненні цих діянь непрямий умисел або це діяння характеризується тільки прямим умислом.

Так, частина наукової спільноти переконана, що такі діяння вчиняються з прямим умислом [118, с. 416; 122, с. 404; 125, с. 737; 169, с. 1132; 230, с. 384; 250, с. 448.]. Однак, багаточисельна група авторитетних вчених-правознавців вважає, що злочини, передбачені зазначеними нормами можуть бути вчинені як з прямим, так і непрямим умислом [121, с. 517; 128, с. 912; 129, с. 1180]. Можливість вчинення дій з непрямим умислом у злочині, передбаченому частиною другою статті 398 КК України підтверджується судовою практикою. Так, підсудний Л. 22 листопада 2011 року у приміщенні залу судових засідань № 6 Жовтневого районного суду міста Полтави о 13 годині 30 хвилин перебуваючи у судовому засіданні, на ґрунті виниклих неприязних стосунків, що виникли між ним та представником ПАТ «Полтаваобленерго» громадянином Ю. на підставі спірних правовідносин, що і було предметом розгляду вказаного суду, схопився із свого місця підійшов до трибуни за якою стояв громадянин Ю. на близьку відстань (приблизно на відстань витягнутої руки) та усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажаючи їх, але свідомо припускаючи їх настання, із значною силою поштовхом правої руки по вектору спереду-назад, завдав удару електролічильником по голові громадянинові Ю., нанісши таким чином йому тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, забійних ран та саден шкіри голови, які ускладнились травматичною невралгією 1 гілки 5-ї пари черепно-мозкових нервів зліва з чутливими розладами, які утворилися від дії тупих предметів, та які згідно з висновком судово-медичної експертизи № 102 від 03 лютого 2012 року кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я [49]. Цей приклад дає можливість стверджувати, що дії суб'єкта, спрямовані на припинення діяльності захисника чи представника особи можуть бути реалізовані шляхом заподіяння шкоди здоров'ю потерпілих, і насильство виступає лише інструментом впливу на уповноважену особу. Отже, заподіяння тілесних ушкоджень захиснику чи представнику особи або їх близьким родичам у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги не може виступати основною метою злочинного діяння, тому і умисне заподіяння зазначеним потерпілим при умовах визначених частинами другою і третьою статті 398 КК України тілесних ушкоджень може бути вчинене як з прямим, так і непрямим умислом.

Таким чином, аналіз форми вини у діянні, передбаченому статтею 398 КК України привів нас до висновку, що погроза або насильство щодо захисника чи представника особи або їх близьких родичів у формі закінченого посягання на здоров'я може бути вчинене з прямим або непрямим умислом. Отже, визначаючи погрозу або насильство щодо захисника чи представника особи, а також щодо їх близьких родичів у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги як умисний злочин з прямим умислом (ч. 1 ст. 398 КК України), з прямим чи непрямим умислом (ч. 2 і 3 ст. 398 КК України), ми маємо на увазі, що особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер вчиненого ним діяння, передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала настання цих наслідків (ч. 1 ст. 398 КК України) або свідомо припускала їх настання (ч. 2 і 3 ст. 398 КК України).

В доповнення до цього, треба зауважити, що у теорії неодноразово висловлювалася і висловлюється думка про визнання в даному діянні і змішаної (подвійної) форми вини [235, с. 174]. Така позиція була піддана критиці більшістю вчених. Аргументом проти змішаної (подвійної) форми вини у складі погрози або насильства щодо захисника чи представника особи стало те, що, виходячи із природи розглянутого діяння, воно визначається як свідоме, кримінально протиправне, пов'язане із протидією діяльності потерпілого. На думку опонентів цієї точки зору, формулювання про визнання у розглянутому діянні змішаної (подвійної) форми вини є невірним, оскільки противорічить самій природі, а також спрямованості даного злочину, і це визначає його винятково «прямоумисний» характер [166, с. 61].

Проведене дослідження форми вини у діянні, передбаченому статтею 398 КК України довело, що правильне встановлення суб'єктивної сторони злочину неможливо без вивчення і розкриття мотиву злочину, адже без нього не представляється можливим скласти уявлення про характер процесу, що відбувається в свідомості суб'єкта в момент вчинення діяння. Термін «мотив» походить від латинського слова «moveo» - рухати і означає спонукальну причину дій людини. Мотив поведінки - категорія суто психологічна, але вона носить міждисциплінарний характер, привертаючи до себе увагу всіх наук, які досліджують особистість. Це залежить від того, що в мотивах людина представлений найбільш повно і системно, вони дають про нього таку інформацію, про яку він може і не підозрювати. В рамках кримінально-правової доктрини робилися численні спроби визначення мотиву злочину. Тим часом навіть самий поверхневий погляд на існуючу проблему свідчить про те, що до єдиної думки вчені-правознавці так і не дійшли. Так, традиційно вітчизняні правники користуються тезою, що мотив - це внутрішнє спонукання до вчинення тієї чи іншої дії (бездіяльності) [230, с. 87]. Як правило, це визначення береться за постулат та на ньому вибудовують теоретичні конструкції мотивів тих чи інших видів злочинів, виробляють відповідні правила кримінально-правової кваліфікації, характеризують особистість злочинця [120, с. 173]. Одним з останніх комплексних досліджень мотиву у вітчизняному кримінальному праві є монографія професора А. В. Савченка «Мотив і мотивація злочину» [203], в якій дослідник на підставі аналізу різних наукових підходів доходить висновку, що під мотивом слід розуміти «інтегральне психічне утворення, яке спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою» [203, с. 14]. Треба погодитися, що таке визначення є доволі дискусійним через його узагальнений, неконкретизований характер, обтяженість феноменологічною складовою. Позиція професора А. В. Савченка, по суті, дублює викладену вище, згідно з якою мотив визнається внутрішньою спонукою до будь-якої діяльності [57, с. 154].

Вважаємо, що перш ніж виділяти специфіку мотиву злочинного діяння, необхідно визначити його основні властивості (ознаки). Адже, аналізуючи мотиви поведінки, треба мати на увазі конкретні вчинки індивіда, реально існуючі в об'єктивному світі. Загальновідомо, що джерелом будь-якої людської активності виступають потреби, які є першопричинами поведінки [136, с. 211]. Хоча потреба є внутрішній стан індивіда, вона завжди спрямована на певні об'єкти зовнішнього світу. Потреба виступає як життєве завдання, яка повинна бути вирішена суб'єктом для його існування або розвитку.

При цьому, слід зазначити, що потреба виступає в якості першопричини діяльності людини тільки в разі її усвідомлення. Визначивши об'єкт своєї потреби, індивід проявляє активність (внутрішню, а потім, за певних умов, зовнішню), тим самим, суб'єкт формує спільну мету своїх дій, яка згодом в процесі мотивації буде конкретизована, будуть визначені способи досягнення цієї мети.

У той же час в науковій літературі, як психологічній, так і юридичній, можна зустріти думку про те, що причинами поведінки людини можуть виступати не тільки суб'єктивні, а й об'єктивні чинники [238, с. 7]. Наприклад, вчинення дій в результаті пред'явлення до індивіда соціальних вимог, які повинен виконувати кожен незалежно від його бажання, тобто коли індивід, не маючи потреби в певній поведінці, все одно вчиняє ці дії в силу якихось зовнішніх причин.

Говорячи про потреби як про першопричини поведінки людини, необхідно відзначити, що в основі конкретних дій індивіда може лежати не тільки одна єдина потреба, а й їх сукупність. Детермінація конкретного поведінки декількома потребами відбувається тоді, коли потреби, що є у людини, можна порівняти і, здійснюючи будь-якої вчинок, вона може задовольнити кілька своїх потреб одночасно. В такому випадку наявність декількох порівнянних усвідомлених потреб у індивіда тільки зміцнює його рішучість вчинити якісь конкретні дії.

Отже, мотив злочину повинен відображати наступні основні властивості (ознаки): по-перше, носити вольовий і усвідомлений характер, а також суб'єктивно-об'єктивний характер, так як знаходиться в постійному розвитку, зміні та перетворенні під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів; по-друге, в основі мотиву лежить система потреб людини, серед яких спостерігається явна перевага природних і матеріальних над духовними.

Виявлені ознаки не заперечують положення, що мотив - це, насамперед, категорія психологічна і тільки потім перенесена в область кримінально-правових відносин. Підпадаючи під юрисдикцію кримінального права, мотиви набувають дещо іншу значимість, обумовлену тим, що для кримінального права вони відіграють важливу роль перш за все у встановленні наявності складу і в процесі кваліфікації вчиненого злочинного діяння.

В рамках дослідження мотивів злочину, передбаченого статтею 398 КК України представляється цікавим зауваження професора П. Л. Фріса, що у деяких випадках, коли вказані характеристики мають особливе значення для визначення злочинного діяння та особи винного, вони використовуються законодавцем для конструювання кваліфікованих (особливо кваліфікованих) або привілейованих складів злочинів, а також враховуються як ознаки, що пом'якшують або обтяжують покарання. Коли мотив, мета або емоційний стан безпосередньо вказані в диспозиції норми Особливої частини Кримінального кодексу, вони набувають обов'язкового значення і стають конструктивними елементами складу конкретного злочину. У цьому випадку їх відсутність свідчить і про відсутність відповідного складу злочину в цілому [272, с. 126].

На нашу думку, відсутність вказівки на мотив або мету у диспозиції кримінально-правової норми ще не означає, що відповідні ознаки складу злочину не входить до кола обов'язкових: і мотив, і мета можуть бути «заховані» у змісті інших ознак (наприклад, формулювання «у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги» вказує або на мету злочину - перешкодити правомірній діяльності потерпілого, або на мотив помсти за таку діяльність); також мотив і мета можуть викладатись не текстуально, а контекстуально.

Інша справа, наприклад, у частині першій статті 350 КК України, де достатньо ретельно виписані спеціальні цілі вчинення погрози вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або знищенням чи пошкодженням майна загальнонебезпечним способом щодо службової особи чи її близьких або щодо громадянина, який виконує громадський обов'язок. Це - припинення діяльності службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок або зміна її характеру в інтересах того, хто погрожує (ч. 1 ст. 350 КК України). Однак, так само, як і у статті 398 КК України, ніяким чином не оговорюються мотиви якими керується винний при досягненні «заявлених» цілей. Законодавець в обох нормах обмежується невизначеним формулюванням «у зв'язку з діяльністю…», яке не дає чіткої картини, а, власне, чим керувався суб'єкт злочину при вчиненні діяння, передбаченого 398 КК України.

Таке зіставлення перерахованих норм Особливої частини Кримінального кодексу України, дає можливість вважати внутрішніми детермінантами погрози або насильства щодо захисника чи представника особи, а також щодо їх близьких родичів у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги можуть бути, по-перше, мета припинення взагалі або перешкоджання захиснику чи представнику особи у момент посягання або в майбутньому здійснювати діяльністю, пов'язану з наданням правової допомоги. Мотивами вчинення цього злочину з зазначеною метою є, насамперед, такі, що пов'язані з намагання уникнути відповідальності за вчинене. І в даному випадку, доволі поширеним є поєднання таких мотивів з корисливим мотивом, зокрема, при перешкоджанні винним виконанню такого рішення суду, яке тягне або може тягнути за собою матеріальні збитки для нього. Власне, такими мотивами керувався винний у згадуваному нами випадку з судової практики, коли після закінчення судового засідання винний з метою залякування захисника наніс адвокату нанесені тілесні ушкодження [54]. Суб'єкт цього діяння діяв умисно, намагаючись уникнути негативних для себе матеріальних наслідків, тобто керуючись у своїй злочинній поведінці корисливим мотивом.

Аналіз судової практики показав, що в якості мотиву погрози або насильства захиснику чи представнику особи, а також їх близьким родичам у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги може виступати також помста за виконання цих обов'язків у минулому.

Етимологічний зміст поняття помсти у «Словнику української мови» визначається як відплата кому-небудь за вчинену кривду, заподіяне зло; бажання відплатити за вчинене зло; готовність мстити [219, с. 136]. У науковій літературі під помстою розуміється умисне заподіяння зла, неприємностей з метою відплатити за образу або страждання, а також як дії, що спричиняють шкоду, мета яких - покарати особу чи декількох осіб у відповідь на справжню або уявну образу, несправедливість, насильство [227, с. 145].