Кримінально-правова характеристика погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

Виходячи з цього, пропонуємо під родовим об'єктом злочинів розділу XVІІІ Особливої частини КК України розуміти встановлений законодавством порядок здійснення правосуддя судом, органами дізнання і досудового слідства, а також органів, що виконують судові вироки, рішення та постанови. Надана пропозиція щодо родового об'єкта злочинів проти правосуддя дозволяє зробити висновок про те, що назва розділу XVІІІ Особливої частини Кримінального кодексу України вимагає уточнення, тому що не дозволяє визначити спрямованість описаних у ньому злочинів. Представляється, що в назву розділу ХVIIІ необхідно викласти в наступній редакції: «Злочини проти порядку здійснення правосуддя», як охоронюваного кримінальним законом порядку відносин між людьми в суспільстві, що забезпечує нормальну діяльність судів, органів та осіб, що сприяють законному здійсненню правосуддя.

Ще в радянській юридичній літературі відзначалося, що родовий об'єкт служить основним вирішальним критерієм при побудові Особливої частини Кримінального кодексу. Однак у сучасних умовах структура Кримінального кодексу України знайшла більш складну «картину», оскільки окремі види злочинів включаються в об'єднуючі їх розділи. Так, найбільш поширеною у теорії кримінального права є класифікація «за вертикаллю» та «за горизонталлю». За вертикаллю об'єкти класифікуються, як правило, на загальний, родовий та безпосередній. Згодом окремі науковці дійшли висновку про те, що такий поділ об'єктів злочину «за вертикаллю» є або неповним, або, навпаки, громіздким. Так, професор Б. С. Нікіфоров вважає, що тричленна класифікація не є суто науковою, оскільки відповідно до багатьох складів злочинів виокремлюється лише два види об'єктів: загальний і родовий (спеціальний), або загальний і безпосередній [170, с. 108-112]. Дослідник М. І. Федоров, не підтримуючи тричленну класифікацію, зазначав, що загального об'єкта злочину не існує. Він - це лише поняття, а не реальне явище суспільного життя. Тому загальний об'єкт ні для науки, ні для практики нічого не дає і від нього потрібно відмовитися [270, с. 181].

Окремі вчені-криміналісти є прихильниками не тричленної, а чотирьохчленної класифікації об'єкта злочину [148, с. 44]. Вперше її запропонував професор Є. А. Фролов, який виокремлював підгруповий (видовий) об'єкт злочину, що займає проміжне місце між родовим та загальним об'єктом і є частиною, підсистемою родового об'єкта [273, с. 206]. Як зазначає академік В. Я. Тацій, виділення видового (підгрупового) об'єкта не суперечить тричленній класифікації, а існує поряд із нею - для виокремлення окремих груп суспільних відносин, які входять до родового об'єкта [239, с. 67]. Окремі науковці пропонують більшу кількість видів об'єктів злочинів «за вертикаллю». Так, на думку професора Л. Л. Круглікова, ієрархія об'єктів в кримінальному законі виглядає так: 1) загальний об'єкт; 2) об'єкт розділу (ще потрібно підшукати його адекватне найменування); 3) об'єкт глави (який потрібно було б іменувати родовим; 4) груповий об'єкт (він і в подальшому повинен використовуватися для класифікації посягань у межах глави); 5) підгруповий об'єкт; 6) видовий об'єкт - суспільні відносини, які порушуються видом злочину; 7) безпосередній об'єкт, який порушується конкретним посяганням [135, с. 109]. За переконанням ряду вчених, така класифікація є важкою, як для застосування практиками (використання такої класифікації призведе до безпідставного подрібнення об'єкту злочину, що спричинить появу різних об'єктів злочину простому, кваліфікованому та особливо кваліфікованому злочину, який передбачений однією статтею КК України), так і для засвоєння студентами [98].

Зазвичай, виділення видового об'єкта злочину в Україні певним чином може бути поставлене під сумнів, оскільки Особлива частин чинного КК України поділена лише на розділи, які, як відомо, виділяються законодавцем з урахуванням родового об'єкта злочинів, що у ньому передбачені. Однак, з навчальною метою виокремлення видового об'єкта є надзвичайно корисним, оскільки допомагає комплексно охарактеризувати ті суспільні відносини, які поставлені під охорону відповідного виду злочинів [41, с. 307-308].

Отже, встановлення видового об'єкта дозволить більш чітко виокремити із суспільних відносин, що складаються у сфері здійснення правосуддя, окремі групи суспільних відносин, що мають певні особливості та відмінності, які властиві одним та не властиві іншим злочинам, що передбачені в певному розділі Кримінального кодексу України.

Вивчення правової літератури показує, що в теорії кримінального права за даним питанням не існувало та не існує дотепер однакового рішення. Так, частина вітчизняних дослідників вважає, що найкраще особливості видової класифікації злочинів проти правосуддя розкриваються у разі створення їх системи за критерієм суб'єкта.

Зокрема, професор М. І. Хавронюк вважає доцільним, що кримінальні правопорушення проти правосуддя слід поділити на наступні групи:

— кримінальні правопорушення службових осіб, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя;

— кримінальні правопорушення засуджених й осіб, які перебувають під вартою;

— кримінальні правопорушення інших учасників кримінального провадження;

— кримінальні правопорушення осіб, які не є учасниками кримінального провадження [83, с. 307-308].

Вчений-правознавець О. С. Сотула вважає, що залежно від суб'єкта всі злочини проти правосуддя можна поділити на два види:

— по-перше, це злочини, які вчиняються працівниками органів правосуддя (статті 371, 373-375, 380, 381 КК України). Небезпека цих злочинів полягає в грубому порушенні недоторканності особи, що гарантується Конституцією України (ст. 29);

— по-друге, це злочини, що вчиняються особами, які не є працівниками органів правосуддя. Ця група, у свою чергу, поділяється на 3 підгрупи. До першої підгрупи можна віднести злочини, які вчиняються щодо осіб, які беруть участь у відправленні правосуддя (ст. 376-379, 397-400 КК України), до другої слід віднести злочини, що вчинюються особами, які зобов'язані сприяти відправленню правосуддя або не перешкоджати його здійсненню (статті 383-387, 396 КК України), до третьої можна віднести злочини, що вчиняються особами, які зобов'язані виконувати судові рішення, або особами, щодо яких судом застосований захід правового примусу (статті 382, 389-395) [230, с. 375-376].

Існує також точка зору, що в системі злочинів проти правосуддя при розподілі за суб'єктом необхідно виділити три групи: 1) злочини, що вчиняються посадовими особами та іншими працівниками органів правосуддя і правоохоронних органів; 2) злочини, що вчиняються приватними і посадовими особами, що залучаються до відправлення правосуддя або пов'язані з відправленням правосуддя; 3) злочини, що вчиняються особами, щодо яких правосуддя здійснилося, або особами, зобов'язаними виконувати судовий акт [253, C. 619-620].

Свого часу, обґрунтування такої позиції було здійснено дослідником Ш. С. Рашковською, яка зазначила, що систему злочинів проти правосуддя уявляється більш правильним будувати за суб'єктом злочину. Такий критерій дозволяє більш чітко виявити особливості окремих груп злочинів, краще з'ясувати ступінь їх суспільної небезпеки і тому більш детально дослідити окремі склади злочинів, які охоплюються вказаними групами [194, с. 14-17].

У наукової спільноти немає однозначної позиції щодо такої класифікації. Так, дослідник О. В. Федоров, який спеціально займався проблемою систематизації та класифікації злочинів проти правосуддя, вважає, що поділ злочинів залежно від суб'єкта злочину не має наукової цінності та теоретично необґрунтований [269, с. 101]. Така позиція є досить сумнівною, бо класифікація злочинів проти правосуддя залежно від суб'єкта злочину, по-перше, допомагає зорієнтуватися, від кого саме захищається правосуддя за допомогою кримінально-правової заборони, а також правильно визначити особу, яка буде підлягати кримінальній відповідальності за конкретний злочин проти правосуддя; по-друге, вона дозволяє виявити й окремі прогалини у законі про кримінальну відповідальність [284, с. 961].

Однак, сучасна вітчизняна юридична наука все-таки надає перевагу класифікації злочинів проти правосуддя в залежності від об'єкта злочинного посягання. Ще за радянських часів була поширена позиція, що має сенс, виділити використання судово-слідчими працівниками їх прав в інтересах здійснення завдань правосуддя, а не всупереч їм, у якості підгрупового об'єкта злочинів проти правосуддя [59, с. 46].

Саме, виходячи з безпосереднього об'єкта, дослідник О. А. Чуваков формулює власну умовну систему злочинів проти правосуддя:

1)злочини, що посягають на конституційні права громадян у сфері правосуддя (статті 371, 372, 373, 374, 375, 380, 381 КК України);

2)злочини, що посягають на регламентований законодавством порядок всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (статті 376, 377, 378, 379, 383, 384, 385, 386, 387, 388, 396, 397, 398, 399, 400 КК України);

3)злочини, що посягають на відносини, пов'язані з виконанням судових рішень і постанов (статті. 382, 389, 390, 391, 392, 393, 394, 395 КК України) [122, с. 384].

Більш розширену класифікацію злочинів проти правосуддя пропонує професор В. І. Тютюгін, який усі злочини, передбачені у розділі XVIII Особливої частини КК України, виходячи з їх безпосередніх об'єктів, розподіляє на такі групи.

Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду (статті 371, 372, 374-376-1, 397 КК України).

Злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства (статті 378, 379, 398-400 КК України).

Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі (статті 373, 383-386 КК України).

Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань (статті 380, 381, 387, 395, 396 КК України).

Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного покарання (статті 382, 388-394 КК України) [121, с. 506-507].

Так само, інші вітчизняні науковці вважають, що відносини, які забезпечують: 1) реалізацію конституційних принципів діяльності органів досудового слідства, дізнання, прокуратури і суду; 2) реалізацію захисту життя, здоров'я, особистої безпеки, майна суддів, засідателів та інших учасників судочинства; 3) одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі; 4) своєчасне розкриття і припинення злочинів; 5) виконання вироку (рішення) і призначеного ним покарання є безпосередніми об'єктами злочинів проти правосуддя [204, с. 553-554]. Подібну позицію поділяє і професор В. І. Осадчий, який поділяє ці злочини, в залежності від властивостей безпосереднього об'єкта, на такі групи:

1) злочини проти конституційних принципів діяльності органів розслідування, прокуратури і суду;

2) злочини проти безпеки, честі та гідності суддів, народних засідателів, присяжних;

3) злочини проти прав та інтересів суб'єктів кримінального або цивільного процесу;

4) злочини проти інтересів всебічного, повного й неупередженого роз слідування і судового розгляду кримінальних справ;

5) злочини проти інтересів своєчасного присікання та розкриття злочинів [174, с. 47-49].

Схожу систему злочинів проти правосуддя пропонує і правознавець С. Г. Волкотруб: 1) злочини, які посягають на встановлений конституцією і законами України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при здійсненні ними розслідування, судового розгляду та вирішення справ. Більшість цих злочинів вчиняються службовими особами згаданих органів (статті 371- 376-1, 397 КК України); 2) злочини, які посягають на життя, здоров'я, майно суддів, народних засідателів та інших суб'єктів судочинства у зв'язку зі здійснення ними своїх повноважень (статті 377-379, 398-400 КК України); 3) злочини, що посягають на встановлений законом порядок доказування (статті 383-386 КК України); 4) злочини, що перешкоджають запобіганню, припиненню та розкриттю інших злочинів (статті 380, 381, 387, 396 КК України); 5) злочини, що перешкоджають виконанню судових рішень та посягають на встановлений законом порядок виконання та відбування покарань (статті 382, 388-395 КК України) [118, с. 393-396].

Слід зауважити, що існує також класифікація злочинів проти правосуддя за мішаним критерієм (наприклад, за об'єктом та суб'єктом злочину). Таку класифікацію злочинів проти правосуддя, фактично, пропонує Ю. В. Александров та інші науковці: 1) злочини проти правосуддя, що вчиняються службовими особами, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя (статті 371-375, 380, 381 КК України); 2) злочини проти правосуддя, що вчиняються особами, на яких покладені обов'язки зі сприяння у здійсненні правосуддя (статті 384, 385, 387 КК України); 3) злочини проти правосуддя, що вчиняються засудженими або особами, які перебувають під вартою (статті 389-395 КК України); 4) злочини проти правосуддя, що вчиняються особами, які не мають безпосереднього відношення до здійснення правосуддя (статті 376-379, 382, 383, 386, 388, 396 КК України); 5) злочини, що посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, інші блага і інтереси захисників чи представників особи у зв'язку з їх діяльністю з надання правової допомоги (статті 397-400 КК України) [119, C. 573-574]. Правознавець вказує, що ця класифікація визначена за безпосередніми об'єктами [119, C. 573]. Деякі українські дослідники вважають таку позиція сумнівною, через те, що чотири види злочинів проти правосуддя поділені якраз за суб'єктом, а п'ятий вид стосується безпосереднього об'єкта злочину [284, с. 961].

Досить оригінальну систематизацію злочинів проти правосуддя запропонувала професор Л. В. Лобанова. В залежності від суттєвих якостей правосуддя (з урахуванням задач, які поставлені державою для правосуддя) відповідні злочини науковець поділяє на дві групи: 1) злочини, які посягають на суспільні відносини, які забезпечують реалізацію процесуальної діяльності; 2) злочини, які посягають на суспільні відносини, які забезпечують виконання процесуальних актів [150, С .48-49]. Вважаємо, що представлені позиції щодо класифікації злочинів проти правосуддя одна одній не суперечать, а, навпаки, взаємно доповнюють.

Враховуючи особливості українського кримінального законодавства, яке до розділу XVIII Особливої частини КК України відносить і суспільно небезпечні діяння, що об'єднані такою специфічною діяльністю як надання правової допомоги можна говорити про групу злочинів у цьому розділі, спрямованих проти порядку здійснення такої правозахисної діяльності, і поєднаних з незаконним фізичним або психічним впливом на суб'єктів такої діяльності.

З урахуванням наведеного, вважаємо, що видовим об'єктом для злочинів, які можна виділити у самостійну групу, що відрізняється єдиною для них ознакою, а, саме, незаконним впливом на суб'єкта, що здійснює діяльність, пов'язану з наданням правової допомоги (статті 397 «Втручання в діяльність захисника чи представника особи», 398 «Погроза або насильство щодо захисника чи представника особи», 399 «Умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи», 400 «Посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги» КК України) виступає порядок здійснення такої діяльності захисником чи представником особи, особиста та майнова безпека захисника чи представника особи, які надають правову допомогу та їх близьких родичів.

Представлене визначення видового об'єкта передбачає посягання не тільки на порядок надання правової допомоги, але й на особисті права захисника чи представника особи, що робить можливим перейти до аналізу безпосереднього об'єкта погрози або насильства щодо захисника чи представника особи (ст. 398 КК України).

Питання про безпосередній об'єкт злочину виявилося надзвичайно складним у теорії кримінального права. Як видається, це є головною причиною того, що більшість авторів наукових публікацій із цих питань уникають визначення безпосереднього об'єкта злочину [121, с. 441; 251, с. 368-369].

Кожен зі злочинів, об'єднаних за ознаками спільності родового об'єкта, характеризується своїм безпосереднім об'єктом, установлення якого має важливе значення для правильної соціальної оцінки злочину і його юридичної кваліфікації. У науці кримінального права під безпосереднім об'єктом посягання розуміють конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким завдається шкода злочином, що підпадає під ознаки даного складу [115, с. 87; 239, с. 88; 252, с. 145]. Уточнюючи це поняття, видатний український вчений, академік М. І. Бажанов висловив думку, що безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, яким спричиняє шкоду конкретний злочин. Інакше кажучи, це об'єкт окремого конкретного злочину [34, с. 32].

У теорії кримінального права наявна класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «по горизонталі». Цю теорію досить ґрунтовно охарактеризував професор М. Й. Коржанський [108, с. 248].

По «горизонталі» безпосередні об'єкти можуть поділятися на основні та додаткові. Саме ознаки основного безпосереднього об'єкта як частини родового дозволяють визначити родовий об'єкт і вирішити питання про включення складу злочину в той чи інший розділ Особливої частини Кримінального кодексу.

На думку професора М. І. Бажанова, кожен злочин має один безпосередній об'єкт. Однак бувають такі злочини, які посягають відразу на два безпосередніх об'єкти (двооб'єктні злочини). У злочинах такого роду один безпосередній об'єкт є головним, основним, а інший - додатковим. Основний об'єкт - це ті суспільні відносини, які є частиною родового об'єкта і саме йому, головним чином, злочином заподіюється шкода. Тому саме цей основний безпосередній об'єкт як частина родового визначає внесення злочину в той або інший розділ Особливої частини КК. Додатковий безпосередній об'єкт - ті суспільні відносини, яким заподіюється шкода сумісно, поряд із основним об'єктом. Цьому об'єкту заподіюється також шкода, оскільки він визначає з основним об'єктом сутність злочину [34, с. 32].

Потрібно також враховувати, що додатковий об'єкт може бути необхідним (обов'язковим), а також факультативним. Отже, обов'язковим безпосереднім об'єктом є такий додатковий об'єкт, який завжди існує, а факультативний той, який може бути, а може і не бути [34, с. 32-33].

В свою чергу, професор Е. А. Фролов запропонував розрізняти серед декількох безпосередніх об'єктів, які одночасно порушує злочин, основний, додаткові та факультативні об'єкти. Основний об'єкт слід розуміти як такі суспільні відносини, той інтерес, який законодавець, створюючи норму, намагався поставити під охорону кримінального закону в даному випадку. Додаткові об'єкти - суспільні відносини, які, заслуговуючи у певному аспекті самостійної охорони, стосовно цілей і завдань створення даної норми, захищаються кримінальним законом лише побічно, тобто оскільки ці відносини обов'язково ставляться в небезпеку спричинення шкоди під час вчинення посягання на основний безпосередній об'єкт. Факультативний об'єкт - це такі суспільні відносини, які, потребуючи в інших випадках і самостійної кримінально-правової охорони, під час вчинення даного злочину можуть потрапити в небезпеку заподіяння шкоди, проте зовсім не обов'язково. Головна відмінність факультативних об'єктів від основних і додаткових об'єктів полягає у тому, що факультативні об'єкти необов'язкові, вони не є необхідною ознакою складу злочину [273, с. 213-215].

Проте, на думку видатного українського вченого, академіка П. С. Матишевського, ознаки складу конкретного злочину не можуть бути факультативними, вони завжди є обов'язковими. Та обставина, що те чи інше конкретне злочинне діяння поряд з основним або додатковим об'єктом іноді посягає на якісь інші соціальні блага, не може бути підставою для визнання цих благ об'єктом злочину, оскільки вони не відображають специфіки складу злочину і не впливають на його кваліфікацію [157, с. 75].

На нашу думку, більш правильною класифікацією безпосередніх об'єктів «по горизонталі» є класифікація, згідно з якою дані об'єкти поділяються на основний, додатковий. Оскільки, якщо йдеться про додатковий об'єкт, то він завжди є, однак в одних випадках він порушується, в інших - не порушується і говорити про додатковий обов'язковий і додатковий факультативний, на нашу думку, не доцільно.

Треба погодитися з позицією вітчизняних вчених, що така класифікація можлива лише на рівні безпосереднього об'єкта і позбавляється усякого сенсу на більш високих рівнях абстракції даної кримінально-правової категорії - загальному і родовому об'єктах [276, с. 72]. З цього приводу доцільною є думка професора Є. Л. Стрельцова, про те, що поки немає злочинного посягання, суспільні відносини існують як об'єкт кримінально-правової охорони, а вже після вчинення злочину ці відносини виступають як об'єкт злочину [251, с. 81]. Ця позиція про розмежування об'єкту кримінально-правової охорони та об'єкту злочину, на нашу думку, є цілком виваженою і такою, що знімає протиріччя у загальній теорії об'єкту злочину та його класифікації, які виникли в сучасній науці кримінального права, що дає можливість її використання при обґрунтуванні власної позиції щодо безпосереднього об'єкта погрози або насильства щодо захисника чи представника особи.

Аналіз спеціальної літератури щодо основного безпосереднього об'єкта складу злочину, передбаченого статтею 398 КК України дозволяє зробити висновок про існування певних відмінностей у позиціях вчених-правників відносно змісту цього поняття.

Так, правознавець С. Г. Волкотруб вважає, що безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого статтею 398 КК України є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини у сфері надання правової допомоги, а додатковим об'єктом є психічна недоторканність особи та здоров'я [118, с. 415]. Як бачимо, автор не веде мову про правосуддя, а зосереджується на правовій допомозі.

Інший автор, О. С. Сотула, навпаки позиціонує об'єкт погрози або насильства щодо захисника чи представника особи тільки як порядок здійснення правосуддя у сфері забезпечення діяльності захисника чи представника особи [230, с. 384], при цьому ніяким чином не згадуючи надання правової допомоги як очевидну підставу для вчинення даного злочину. Додатковим об'єктом правознавець визначає здоров'я, життя, власність цих осіб [230, с. 384].

Згадану вище помилку виправляє професор М. І. Мельник, який основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого статтею 398 КК України вважає встановлений законом порядок здійснення правосуддя, який забезпечує діяльність захисника чи представника особи щодо надання ними правової допомоги. Додатковим обов'язковим його об'єктом, залежно від конкретної форми злочину, виступає психічна та фізична недоторканність особи або її здоров'я [169, с. 1131].

Дещо виходить за рамки власне правосуддя виходить професор В. І. Тютюгін, який зазначає, що суспільна небезпечність погрози або насильства щодо захисника чи представника особи полягає в тому, що цей злочин заподіює шкоду інтересам правосуддя шляхом посягання на особисту безпеку, недоторканність та здоров'я осіб, діяльність яких пов'язана з наданням правової допомоги громадянам та організаціям щодо представлення їх законних інтересів та захисту прав і свобод під час провадження дізнання, досудового слідства й у суді [129, с. 1179].

Несподіваною видається позиція дослідника О. А. Чувакова, який наполягає, що суспільна небезпечність погрози або насильства щодо захисника чи представника особи полягає в тому, що вчиненням такого злочину може бути порушена нормальна діяльність громадських підприємств із надання юридичної допомоги населенню, а потерпілим від даного злочину може бути нанесена моральна, фізична або матеріальна шкода [122, С.403]. Незрозуміло, чому автор зводить діяльність захисника чи представника особи, пов'язану з наданням правової допомоги до діяльності громадських підприємств із надання юридичної допомоги населенню, і що, взагалі, розуміється під такими «громадськими підприємствами».

Однак, кожний з означених авторів вказав на певні важливі аспекти у визначенні безпосереднього об'єкта погрози або насильства щодо захисника чи представника особи.

На нашу думку, очевидним є те, що погроза або насильство щодо захисника чи представника особи відноситься до двооб'єктних злочинів. Такі злочини в теорії кримінального права прийнято називати складними [120, с. 93]. Для них характерне те, що суспільні відносини, які його утворюють, знаходяться між собою в залежності, при чому одні з них, які підпадають під ознаки додаткового об'єкта, є активною частиною інших відносин, що виступають в якості основного безпосереднього об'єкта.

Характеризуючи складний злочин, деякі автори відзначають особливості об'єктів діянь, що входять до нього. Професор І. І. Карпец, наприклад, вказував, що об'єкти окремих злочинів, з яких складається складний злочин, можуть бути різні [225, с. 512]. Правознавець В. С. Прохоров визначає складні злочини як такі злочинні дії, які посягають на різні об'єкти [254, с. 134]. У спеціальній літературі в останні роки висловлена й інша точка зору, згідно з якою складний злочин - це «злочин, що посягає на два або більше об'єкта», допускаючи в такий спосіб можливість посягання як на різні, так і, рівною мірою, на однакові об'єкти, однак, виключаючи при цьому можливість вчинення однооб'єктних складних злочинів [75, с. 10].

Значна частина складних злочинів містить ознаки посягання на два та більш об'єкти. При цьому складний злочин може складатися як із двох або більше різних злочинів і в цьому випадку об'єкти будуть різнорідними, так і із двох або більше суміжних злочинів, і в цьому випадку об'єкти будуть однорідними - з однієї й тієї ж групи суспільних відносин. Два або більше діяння в складному злочині можуть мати відмінності за своїми родовими об'єктами, але можуть відрізнятися й своїми безпосередніми об'єктами. Складний злочин можуть утворювати й такі склади, один з яких містить опис родового об'єкта, а інший - безпосереднього об'єкта посягання [173, с. 81].

У кримінальному праві існують давно вироблені правила на рахунок визначення основного об'єкта у зв'язку з складними (двооб'єктними) злочинами. У випадках, коли злочин завдає шкоду двом об'єктам, законодавець виділяє один, який визначає соціальну спрямованість даного злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини Кримінального кодексу.

Розглядаючи співвідношення безпосереднього основного і додаткового об'єктів складу злочину, передбаченого статтею 398 КК України, варто зазначити, що в теорії кримінального права існують різні думки стосовно даного питання. На думку академіка М. І. Панова, нерідко суспільні відносини, які виступають в якості безпосереднього об'єкта, мають складну структуру і включають в себе, як необхідні компоненти, інші види суспільних відносин, яким властиві ознаки додаткового необхідного чи додаткового факультативного об'єкта [180, с. 109-110].

Проте на відміну від співвідношення безпосередніх об'єктів (основний - додатковий необхідний, основний - додатковий факультативний), при якому кожен з них виступає самостійним об'єктом і не залежить від іншого, в даному випадку суспільні відносини, що складають безпосередній об'єкт, перебувають у тісному зв'язку.

Також справедливо відмічається, що у випадку складних злочинів питання про те, який саме безпосередній об'єкт є основним, а який додатковим, вирішується в залежності не від важливості правоохоронюваного блага, а від його зв'язку з родовим об'єктом [153, с. 212].

На думку вітчизняних вчених, наявність двох об'єктів вказує на те, що один з них є основним, а другий - додатковим. При визначенні того, який же з цих двох об'єктів є основним безпосереднім, вважаємо за необхідне виходити з того, що основним об'єктом злочину є ті суспільні відносини, зміна яких складає соціальну суть злочину, і з метою охорони яких прийнята кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за його вчинення [39, с. 80].

Кримінально-правова охорона здоров'я, майна захисника чи представника особи в розділі XVІІІ Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя» здійснюється не сама по собі, а лише у зв'язку з виконанням цим працівником обов'язків щодо надання правової допомоги. Посягаючи на здоров'я, майно захисника чи представника особи, винний створює перешкоди чи робить неможливим виконання цими особами зазначених обов'язків, які виходять із законів або підзаконних актів, наказів тощо [169, с. 1132]. Тобто, заподіяння шкоди потерпілому спрямоване на заподіяння шкоди законній діяльності, що пов'язана із виконанням обов'язків захисником чи представником особи, пов'язаних з наданням правової допомоги.

Очевидно, що погроза або насильство щодо захисника чи представника особи є, безумовно, злочином насильницьким, таким злочином з подвійним об'єктом, що одночасно посягає на нормальну діяльність потерпілих з надання правової допомоги і при цьому поєднаний із вчиненням насильства над потерпілим. Двооб'єктність даного насильницького злочину визначається спрямованістю посягання на два різні об'єкти, де невід'ємною складовою є здоров'я та тілесна недоторканість захисника чи представника особи, посягання на які вчиняється шляхом умисного фізичного або психічного насильства щодо зазначених потерпілих [65, с. 18-19]. Обидва об'єкти, об'єднані в складі даної норми, нерозривно взаємозалежні між собою і відсутність одного з них виключає склад двооб?єктного злочину за статтею 398 КК України.

Академік В. Я. Тацій зазначає, що «основним безпосереднім об'єктом злочину є той, який, насамперед, прагне поставити під охорону кримінальним законом законодавець, ухвалюючи закон, це такий об'єкт, заради якого, власне, і створюється дана кримінально-правова норма» [239, с. 101], тому і той факт, що норма про погрозу або насильство щодо захисника чи представника розташована в розділі про злочини проти правосуддя, а не проти життя і здоров'я особи з тим, що основний зміст подібних норм визначається не посяганням на інтереси особи, а посяганням на інші охоронювані кримінальним законом суспільні відносини [88, с. 78].

Так, основним наслідком злочинного посягання на законну діяльність захисника чи представника особи через погрозу або насильство щодо таких осіб, які надають правової допомоги є, в першу чергу, не заподіянням шкоди їхнім особистим інтересам і інтересам їх близьких, а перешкоджанням законній діяльності зазначених осіб. Особисті ж інтереси потерпілих у злочинах проти правосуддя можуть розглядатися лише в як додаткові об'єкти злочинного посягання.

Важливим є і те, що спрямованість посягання на нормальну діяльність захисника чи представника особи, як на основний безпосередній об'єкт у диспозиції даної норми виражена елементами суб'єктивної сторони - метою та мотивами, про що мова піде у наступному розділі.

Слушною є думка академіка В. В. Сташиса, що додатковий безпосередній об'єкт, який завжди доповнює основний об'єкт, «примикає» до нього, надає більшу соціальну значимість (цінність) суспільним відносинам, що захищаються нормою Кримінального кодексу, і тому завжди свідчить про більшу суспільну небезпеку [228, с. 84].

Ще одним важливим аспектом у визначенні безпосереднього об'єкту злочину, передбаченого статтею 398 КК України є з'ясування питання - а на які, власне, відносини посягає злочинець, вчиняючи це конкретне суспільно небезпечне діяння?

Тут, на нашу думку, знову слід навести пропозицію професора Є. Л. Стрельцова про те, що поки немає злочинного посягання, суспільні відносини існують як об'єкт кримінально-правової охорони, а вже після вчинення злочину ці відносини виступають як об'єкт злочину. Між об'єктом злочину і злочинним діянням існує, умовно говорячи, постійний зв'язок: поки немає злочину, злочинних дій - немає і об'єкта злочину, відбувається злочин - з'являється об'єкт цього злочину. Таким чином, об'єкт злочину - це суспільні відносини, охоронювані КК України, на які посягає злочинне діяння [250, с. 81].

Тому безпосереднім об'єктом вчиненого діяння, передбаченого статтею 398 КК України є встановлений законом порядок здійснення уповноваженою особою (захисником чи представником особи) правової допомоги фізичним та юридичним особам в частині захисту їх прав та законних інтересів рамках процесуальних відносин. Додатковим об'єктом цього злочину виступають психічна, фізична недоторканість, здоров'я, власність захисника чи представника особи або їх близьких.

2.2 Потерпілі від погрози або насильства щодо захисника чи представника особи

У науці кримінального права традиційним є положення, що у структурі об'єкта злочину необхідно виділити такі складові як предмет злочину та потерпілий від злочину [74; 114; 163; 167; 196].

Злочинним посяганням заподіюється шкода об'єкту і потерпілому, однак, питання їх співвідношення належним чином не досліджувалося. Зокрема, окремі теоретичні та практичні аспекти цього питання досліджувалися такими вченими як П. С. Дагель [79], М. Й. Коржанський [108] та іншими, проте, дотепер ця проблема залишається до кінця не вирішеною.

Ряд правників вважають, що потерпілий є фізичною особою, яка в якості учасника суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, виступає безпосереднім об'єктом посягання в ряді злочинів проти особи [224, с. 103]. Інші переконані, що потерпілий «може виступати в якості предмета, а не об'єкта злочину» [270, с. 190]. Таке різноманіття поглядів не дає можливості теоретикам і практикам визначитися з чіткими критеріями інституту потерпілого в кримінальному законі.

У правовій науці найпоширенішою є думка, згідно з якою структурними елементами суспільних відносин є: 1) суб'єкти (носії) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [120, C. 97]. Структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна. Включення в структуру яких-небудь інших, органічно не властивих їй елементів (наприклад, зовнішніх умов виникнення відносин), як і виключення з її складу будь-якого його обов'язкового елемента, веде до того, що відношення втрачається як таке, зникає чи підмінюється якимись іншими, більш загальними поняттями. З іншого боку, розглядаючи структуру суспільних відносин, слід відзначити, що вона являє собою не просту суму складових її частин, а цілісну систему елементів, які її утворюють і які відповідним чином взаємозалежні і взаємодіють між собою [120, C. 98]. Одночасно з цим, предметом суспільних відносин слушно називають усе те, з приводу чого або у зв'язку з чим існують самі ці відносини. Тому предметом суспільних відносин можуть виступати насамперед різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари чи предмети, що не мають ознак товару), а також сама людина [120, C. 98-99].

За такою схемою вчинення злочину можна охарактеризувати як вплив злочинця на елементи суспільних відносин, який виражається в заподіянні певної шкоди учасникам суспільних відносин. Винний може впливати одночасно і на інші елементи суспільних відносин: наприклад, на предмети матеріального, духовного світу, з приводу яких між суб'єктами існує певний зв'язок. Носій охоронюваних кримінальним законом суб'єктивних прав і інтересів - учасник суспільних відносин перед вчиненням суспільно небезпечного посягання або створення загрози такого посягання виступає як «суб'єкт», який охороняється кримінально-правовою превенцією, а вже після вчинення злочину відносно нього, потерпілий охороняється за допомогою застосування покарання до винного. Зі зміною статусу носія благ, що охороняються законом, змінюється і характер зв'язку, який існує між суб'єктами відносин. Так, до вчинення злочину цей зв'язок може бути особистим, побутовим, мати інший характер. Акт злочинного посягання перетворює його у зв'язок кримінальний [170, с. 49].

Потерпілий - це соціальний суб'єкт, учасник суспільних відносин; предмет - це матеріальне чи ідеальне благо (річ або явище), з приводу якого існують відносини між соціальними суб'єктами. Під охороною чинного кримінального закону не перебуває жодне суспільне відношення, в якому б соціальний суб'єкт виступав предметом цього відношення. При незаконному позбавленні волі або викраденні людини, підміні дитини предметами охоронюваних кримінальним законом відносин є воля людини, нормальний розвиток та особиста недоторканність дитини; самі ж людина та дитина є суб'єктами відповідних відносин, власниками порушених благ, потерпілими від злочинів. Різниця між потерпілим від злочину та предметом злочину полягає й в тому, що першому злочин завжди заподіює шкоду, а другий у разі вчинення злочину може й не зазнавати ніяких негативних змін [211, с. 10].

Так, у певних випадках потерпілий не називається, і його визначення відбувається через з'ясування інших елементів, що входять в об'єкт злочину, це підтверджується тим, що значна частина статей Особливої частини Кримінального кодексу України містять склади злочинів, де інтереси потерпілого-фізичної особи можуть виступати безпосереднім або додатковим об'єктом посягання, як, наприклад, у ряді статей розділу про злочини проти правосуддя, зокрема, у статті 398 КК України.

Треба зазначити, що у кримінальному законі по-різному відображено особисті ознаки потерпілого. В одних випадках перераховуються демографічні ознаки особи (стать, вік), в інших - вказується на соціальні ознаки особи, її положення в системі суспільних відносин. Або ж потерпілий може перебувати в тому чи іншому стані чи вступати з винним у певні відносини (родинні, службові тощо), що породжує у останнього обов'язки, порушення яких завдає шкоди об'єкту злочину і потерпілого як одному з елементів об'єкта.

Вивчення норм кримінального закону демонструє, що встановлення переліку ознак, що характеризують потерпілого як суб'єкта відносин, є виключною прерогативою законодавця. Ця позиція має практичний сенс, тому що тільки лише правильно встановивши коло суб'єктів суспільних відносин «можна вирішити питання про межі дії норми щодо правопорушників і потерпілих». Довільне розширення або звуження ознак, що характеризують потерпілого, неприпустимо. В одному випадку це може вести до розширення суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального права, в іншому випадку це їх неприпустимо звужує [268, с. 738].

Треба відмітити, що взаємозв'язок між потерпілим і об'єктом злочину прослідковується при аналізі шкідливих наслідків, описаних в законі, які заподіюються учаснику кримінально-правової охорони. Визначаючи шкоду, що наступив для потерпілого, законодавець показує ступінь заподіяння шкоди суспільним ставленням, в сферу яких залучений останній.

На нашу думку, сумнівною виглядає позиція вчених, які зазначають, що безпосереднім об'єктом окремих злочинів може бути юридична або фізична особа. Об'єктом охорони кримінального права, а, отже, і об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування їх учасників. Так, стосовно фізичної особи такі відносини забезпечують його життя, здоров'я, свободу, честь і гідність, а для інших осіб захист тих благ, порушення яких закон визнає злочином. Там, де ці відносини не порушені, немає злочину. Доказом того, що при злочинному посягання порушуються різні відносини, є різна кваліфікація об'єктивно однакової шкоди, завданої суб'єктам кримінально-правової охорони. Наприклад, погроза вбивством (ст. 129 КК України) може бути кваліфікована як злочин проти життя і здоров'я, разом з цим погроза вбивством може бути кваліфікована і як погроза вбивством щодо захисника чи представника особи (ч. 1 ст. 398 КК України). При цьому вчинене за останньою статтею кваліфікується як злочин проти правосуддя не тому, що потерпілий займав особливе положення в суспільстві (життя всіх громадян однаково охороняється законом), а тому, що він залучений в сферу таких відносин, де посягання на нього порушує порядок здійснення правосуддя, а не просто відносини, що забезпечують безпеку життя чи здоров'я.

У теорії кримінального права при вивченні об'єкта злочину певна увага приділяється питанню відмежування потерпілого - фізичної особи від предмета злочину. В цьому питанні теж єдиної позиції у вчених-правознавців немає. Так, професор А. Е. Жалінський вважає, що «тіло людини, частини людини є, за здоровим глуздом, предметом посягання, речовим базисом життя, здоров'я, іноді честі і гідності» [247, C. 111]. Професор М. Й. Коржанський також вважав, що «людина як жива біологічна істота, людина в своєму природному істоту» може виступати в якості предмета злочину [109, C. 31]. Однак, на думку ряду вчених, неприпустимо змішування предмета злочину і потерпілого, і при посяганні на особу правильніше говорити не про предмет, а про потерпілого [211, с. 10]. Вважаємо більш прийнятною позицію правників, які заперечують проти ототожнення предмета злочину і потерпілого, оскільки,, на нашу думку, є некоректними спроби звести людину - суб'єкта кримінально-правової охорони до предмета зовнішнього світу. Кримінально-правові поняття «потерпілий» і «предмет злочину» - різні правові явища, які виконують в суспільних відносинах, що охороняється кримінальним законом, різні функції. Предметом злочину є будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину. І предмет злочину в окремих випадках може збігатися з предметом суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Такий збіг має місце тоді, коли ті чи інші предмети, які входять до структури об'єкта злочину, законодавець наділяє додатково й функціями предмета суспільного відношення, тобто додає йому ще й інше правове значення [120, C. 100, 103].

Помилкова теза про тотожність потерпілого і предмета злочину призводить окремих прихильників цієї концепції до непереконливим теоретичних висновків, що потерпілий - це поняття більш процесуальне. Потерпілий є перш за все матеріально-правове поняття, і воно не може бути «більш» чи «менш» процесуальним [291, с. 40].

Важливим є питання співвідношення потерпілого з таким структурним елементом суспільних відносин, що охороняється кримінальним законом, як «інтерес». Базовим інтересом для кримінального права, його метою є людина, її права і свободи. За концепцією природного права, за спрямованістю вітчизняного законодавства юридичні особи, суспільство і держава є похідними цінностями. Визнання потерпілими держави і суспільства необґрунтовано позбавляє людину її центрального місця у системі конституційного захисту соціальних цінностей, оскільки держава та суспільство, будучи потерпілими, пропорційно збільшили б кількість своїх прав і можливостей у реалізації прав потерпілого, які вони мають через можливість реалізації кримінальної відповідальності [189, с. 12].

Суспільні відносини органічно пов'язані з інтересами. Цей зв'язок обумовлюється природою самих суспільних відносин, в основі яких лежать певні чинники об'єктивної діяльності, що виступають в реальному житті як найважливіші інтереси. З одного боку, інтереси є сполучною ланкою між суб'єктами відносин, що охороняються кримінальним законом, і знаходять відображення в постійно існує між ними зв'язку. З іншого боку, інтерес включений в структуру суб'єктів відносин. На думку професора Б. С. Нікіфорова, суб'єкти - учасники відносин є носіями певних інтересів, тому «було б вкрай штучно відокремлювати один від одного інтерес і його носія, суспільні відносини і їх учасників» [170, с. 31].

На даний момент у кримінальному праві використовують поняття потерпілого, закріплене у статті 55 КПК України, відповідно до частини першої якої потерпілим може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Частина третя вказаної статті КПК України до потерпілого відносить також особу, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода І у зв'язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Крім того, як зазначено в частині четвертій статті 55 КПК України, потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику юридичної особи чи певної частини суспільства, але якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, тому положення частин першої-третьої статті 55 КПК України поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Відповідно, потерпілим у такому випадку може визнаватися одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб [5].

Як бачимо, до кола осіб, які можуть бути потерпілими, в даній нормі віднесені як фізичні, так і юридичні особи. Кримінальним законом охороняється життя, здоров'я, найбільш важливі інтереси і права будь-якої людини, що належать йому з моменту народження до настання смерті. У зв'язку з цим на визнання особи потерпілою не впливають ні вікові обмеження, ні його осудність, ні його фізичні дані. Для того щоб бути потерпілим від злочину, важлива тільки правоздатність фізичної особи.

Безумовно, не всі потерпілі можуть самостійно реалізувати свої права в процесі кримінального провадження в силу різних причин (вік, психічний і фізичний стан), тому в таких випадках обов'язково участь законних представників потерпілих з метою захисту їх прав та законних інтересів (ст. 59 КПК України) [5].

Відносно новим для вітчизняного права є включення в коло потерпілих юридичних осіб, що є цілком виправданим, адже, юридичні особи є об'єднаннями, які створюються громадянами для ведення підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності, що створює цілий комплекс прав і обов'язків для цих та інших осіб. Таким чином, юридичні особи є повноправними учасниками суспільних відносин, і відновлення їх прав, порушених злочином, має здійснюватися в повному обсязі, в рамках чинного законодавства, в тому числі і кримінального. Кримінальний кодекс України в деяких випадках прямо вказує на порушення суспільно небезпечним діянням прав та інтересів юридичних осіб (наприклад, статті 177, 206, 206-2, 231,232, 232-1 КК України).

Поняття юридичної особи наведено у статті 80 Цивільного кодексу України: «Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді» [7]. Юридична особа має можливість від свого імені набувати майнових та особистих прав і мати обов'язки, виступати в зобов'язаннях, нести самостійну відповідальність. Самостійна майнова відповідальність передбачає можливість кредиторів юридичної особи звертатися з вимогами, які випливають з його зобов'язань безпосередньо до певної юридичної особи, стягнення за цими вимогами можливо звернути тільки на майно визначеної юридичної особи. Така здатність виступати в цивільному обороті від свого імені і породжує можливість виступати в суді позивачем, відповідачем, третьою особою. При цьому юридична особа виступає від свого імені, а не від імені своїх засновників або учасників Юридична особа стає правосуб'єктною з моменту свого створення, тобто в момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною, і має можливість набувати цивільних прав та обов'язків, здійснюючи їх через свої органи [274, с. 161]. Представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні. При цьому, представник користується процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена представнику (ст. 58 КПК України) [5].

Заподіяння шкоди є ще одним складовим елементом у визначенні терміну «потерпілий». В статті 55 КПК України вказано на три види шкоди щодо фізичної особи - моральна, фізична або майнова шкоди, а щодо юридичної особи, то це шкода майнова. До того ж, у контексті загальнопопереджувальної дії кримінального закону є підстави говорити про непряму охорону нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв'язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами, і відповідно наявності у кожної особи відчуття захищеності кримінально-правовими нормами. Тому, поняття «потерпілий» безпосередньо пов'язане зі шкодою, яка може бути спричинена тільки внаслідок вчинення злочину (що визначається винятково на підставі кримінального закону) [189, с. 12].

Вітчизняне законодавство довгий час не містило розгорнутого визначення терміну «моральна шкода». Моральна шкода згадувалася у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року № 959-XII [16], де вказано, що «моральна шкода - шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження» [16] та у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР [17], в якому зазначалося, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру [17].

Вища судова інстанція України намагалася позбавитися цієї прогалини. Так, у пункті 3 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 міститься більш розширене визначення моральної шкоди, зокрема, під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб [24].