Цивільна правоздатність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Цивільна правоздатність

цивільний правоздатність дієздатність

Вступ

Згідно з ЦК України фізична особа -- це людина, яка виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК України).

Звідси можна зробити висновок, що поняття «фізична особа» і «людина» взаємозалежні, але не тотожні.

Фізична особа -- це завжди і тільки людина.

Разом з тим, людина може бути, а може й не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків.

Таким чином, поняття фізичної особи в цивілістиці може не збігатися з поняттям людини як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді поняття фізичної особи вужче за поняття «людина».

У ЦК України цією категорією охоплюються громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.

Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здатність людини мати цивільні права та обов'язки.

Для того щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права та обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною.

1. Цивільна правоздатність - як необхідна умова виникнення цивільних прав і обов'язків

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав і обов'язків, тобто дає юридичну можливість суб'єктам цивільного права для вступу в цивільні правовідносини і для набуття суб'єктивних прав і обов'язків. Отже, правоздатність -- це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Разом з тим, конкретні права та обов'язки виникають на підставах, передбачених законом -- юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей, конкретні цивільні права фізичної особи розрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст. 26 ЦК України усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК України. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені ЦК України, іншим законом і якщо вони не суперечать закону і моральним засадам суспільства [6, 45].

Відповідно до ст.ст. 21-24 Конституції України цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки чи як відповідний захід для громадян тих держав, що встановили обмеження для українців.

За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини, хоча у випадках, передбачених у законі, можливість мати цивільні права та обов'язки можуть бути пов'язані з досягненням певного віку.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

-- її рівність для усіх фізичних осіб;

-- невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

-- неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи публічного права, крім випадків, прямо встановлених законом;

-- існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи -- це сукупність тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати. На зміст цивільної правоздатності можуть впливати такі фактори, як потреби економічного і соціального розвитку, політика, яка проводиться державою. Наприклад, за часів Радянського Союзу зі змісту правоздатності була виключена можливість мати приватну власність, що цілком відповідало політиці, яка проводилася радянським урядом і комуністичною партією. Однак така ситуація була створена свідомо і не відповідала загальновизнаним положенням міжнародно-правових актів, у яких закріплювалися природні права людини. Так, ст. 1 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. передбачає, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про засади державної політики України в галузі прав людини» від 17 червня 1999 р. визнання прав і основних свобод людини і громадянина такими, що дані людині від народження, є невід'ємними; забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою; забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом; визнання верховенства права означає, що проголошення та реалізація прав і основних свобод людини та громадянина засноване лише на законі. Це означає недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією України прав і основних свобод людини і громадянина; визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом; обмеження свободи держави, її органів та посадових осіб відповідно до принципу, згідно з яким їм дозволено лише те, що прямо передбачено законом, на цих засадах ґрунтуються засади державної політики в галузі прав людини [6, 52].

ЦК України 2003 р. істотно розширив правоздатність фізичних осіб порівняно з раніше діючим законодавством СРСР та УРСР. Згідно зі ст. 26 ЦК України фізична особа має усі особисті немайнові права, що встановлені Конституцією України та ЦК України, а також здатність мати усі майнові права, що встановлені ЦК України й іншими законами. Фізична особа може мати й інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Таким чином, обсяг прав, що можуть входити до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, чинним законодавством практично не обмежений, цілком відповідає головному принципу приватного права: «дозволено все, що не заборонено законом».

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб складає сукупність соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією України, ЦК України, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, які передбачені міжнародними актами, в тому числі Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р., Європейською конвенцією «Про захист прав людини і основних свобод» від 4 листопада 1950 p., Міжнародним пактом про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 p., Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 р. Наприклад, ст. 6 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. А згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, який ратифікований Україною, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншої обставини. Кожна держава -- учасниця цього Пакту зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті.

На забезпечення реалізації принципу «дозволено все, що не заборонено законом» спрямоване правило ст. 27 ЦК України, відповідно до якого правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової і службової осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст. 24, 64 Конституції України обмеження прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону і тільки в тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного порядку, моральності, здоров'я, прав і інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

До прийняття ЦК України 2003 р. спірним було питання можливості обмеження правоздатності. Оскільки ст. 12 ЦК УРСР зазначала, що обмеження правоздатності може мати місце лише у випадках і в порядку, передбачених законом, це давало змогу деяким авторам зробити висновок щодо принципової можливості її обмеження¹. Оскільки при цьому повного позбавлення правоздатності законодавством узагалі не передбачалося, то обмеження правоздатності, що допускається законом, розглядалося як захід винятковий. Воно застосовується, зокрема, судом як покарання за суспільно небезпечні діяння (злочини) і регламентується не цивільним, а кримінальним законодавством. Так, за вчинення злочину громадянин може бути позбавлений права займатися певною діяльністю, обіймати певні посади. Однак обмеження правоздатності не може бути довічним. Воно застосовується на певний строк, зазначений у законодавстві, але не більше п'яти років.

Була висловлена й протилежна точка зору. Так, A.M. Нечаева вказувала, що коли розглядати правоздатність фізичної особи як невідчужувану властивість, невідчужуване в цілому, а тому неподільне право, напрошується висновок: правоздатність громадянина обмежити неможливо навіть тимчасово як у кримінальному, так і в цивільному порядку [6, 53].

Прийняття ЦК України фактично поставило крапку в цьому спорі, оскільки ст. 27 його передбачає нікчемність правочину, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Одночасно частина друга ст. 27 ЦК допускає, що можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, може бути обмежена, тільки якщо це передбачено Конституцією.

Разом з тим, можливість реалізації або особливості здійснення окремих прав іноземними громадянами, осіб без громадянства може встановлюватися Конституцією України, законами або міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України), що однак не означає обмеження правоздатності. Законодавство може регламентувати процес реалізації правоздатності та її трансформації в конкретне суб'єктивне право, межі здійснення якого визначаються договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 13 ЦК України). Так, у встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду фізична особа може бути обмежена в здатності реалізовувати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу України передбачає такі заходи, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тощо.

2. Цивільна дієздатність

Для того щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права та обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною. У найбільш простому вигляді дієздатність як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати права та обов'язки. Вона може бути визначена й інакше -- як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками. У будь-якому випадку підкреслюється те, що дієздатна особа саме для себе, своїми власними діями набуває права та обов'язки, у результаті власних дій стає учасником правовідносин.

Для того щоб від цих загальних характеристик дієздатності перейти до її визначення на галузевому рівні, необхідно врахувати насамперед характер дій, що може вчиняти суб'єкт певної галузі права, і властивості прав і обов'язків, які він може створювати для себе.

Зазначені вимоги враховані, зокрема, й у визначенні дієздатності фізичної особи, яке міститься в ЦК України.

Дієздатність фізичної особи -- це її здатність своїми власними діями здобувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність у випадку їхнього невиконання (ст. ЗО ЦК України).

Таке визначення дієздатності фізичної особи досить повно характеризує цю правову категорію. Разом з тим, воно має недоліки, тому що не містить указівок на особливості дієздатності саме фізичної особи, не відзначає риси, що відрізняють її від дієздатності юридичної особи (яке, однак, відповідно до концепції ЦК України не збігається з поняттям дієздатності фізичної особи -- див. ст. 92 ЦК) [6, 44].

Елементами змісту дієздатності фізичної особи є:

1) можливість самостійного здійснення правочинів (правочиноздатність);

2) можливість нести самостійну майнову відповідалність (деліктоздатність);

3) можливість складати заповіт і бути спадкоємцем (тестаментоздатність);

4) можливість обирати собі представника і самому виступати як представник (трансдієздатність);

5) можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнес-дієздатність). Доцільність виділення такого елемента дієздатності, як бізнесдієздатність, зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини, а й пов'язаний зі здійсненням дій стосовно державної реєстрації громадянина як приватного підприємця, з одного боку, і поширенні на фізичних осіб -- підприємців правил нормативно-правових актів, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст.ст. 50-54 ЦК України);

6) можливість бути учасником сімейних відносин (шлюбно-сімейна дієздатність).

3. Здійснення особистих немайнових прав

Останні перетворення в політико-економічному житті України, зміна соціальних цінностей та орієнтирів зумовили вихід у системі суспільних пріоритетів на перше місце людини як особистості. Зокрема, згідно зі ст. З Конституції України вищими соціальними цінностями визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека. Тобто всі інші блага, в тому числі й матеріальні, перебувають в ієрархії соціальних пріоритетів нижче й є суспільними благами другого порядку. І саме такий підхід до місця та ролі людини та її внутрішнього (духовного) світу в системі соціальних цінностей відповідає міжнародним стандартам прав людини та зумовлює необхідність їх повного і всебічного регулювання та охорони на галузевому рівні, насамперед нормами цивільного права.

У ст. 270 ЦК України насамперед виділяються особисті немайнові права, які попередньо врегульовані в Конституції України, як-от: право на життя (ст.27 Конституції України), право на охорону здоров'я (ст.49 Конституції України), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст.50 Конституції України), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29 Конституції України), право на недоторканність особистого і сімейного життя (ст.32 Конституції України), право на повагу до гідності та честі (ст.28 Конституції України), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції України), право на недоторканність житла (ст.30 Конституції України), право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування (ст.33 Конституції України), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54 Конституції України). Однак цей перелік не є вичерпним, тому він може бути доповнений як самою Конституцією України, так і ЦК України та іншими законами. Але зрозуміло, що передбачити повний перелік таких прав у законах здається нереальним, і тому законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплені вони в законі, чи ні. При цьому за основу повинно братися те, чи відповідає це особисте немайнове право вимогам, які висуваються щодо такого виду цивільних прав, що передбачені у ст.269 ЦК України. І тому для нас важливо не стільки визначити повний перелік особистих немайнових прав, скільки провести їх класифікацію залежно від того чи іншого правового критерію [5, 57].

Суб'єкт особистого немайнового права здійснює його на основі тих самих принципів, що й володар інших прав абсолютного характеру. Уповноважена особа в межах, установлених законом, на свій розсуд використовує особисті блага. Зобов'язані ж особи, коло яких заздалегідь не визначено, повинні утримуватися від порушення відповідного особистого немайнового права (наприклад, від вторгнення в приватне життя громадянина).

Межі здійснення особистих немайнових прав визначаються законом. Загальні правила та межі здійснення встановлюються ст. 12 і 13 ЦК України. В той же час закон при визначенні меж здійснення конкретних особистих немайнових прав часто не регламентує самих меж можливої поведінки уповноваженої особи, а встановлює межі втручання сторонніх осіб в особисту сферу. Так, не допускається використання засобів масової інформації для втручання в приватне життя громадян, посягання на їх честь і гідність.

У тих випадках, коли закон регулює рамки можливої поведінки уповноваженої особи, вони визначаються в окремих випадках також і нормами моралі. Наприклад, недоторканність особистої зовнішності громадянина захищатиметься від будь-яких втручань з боку третіх осіб, крім випадків, коли його зовнішній вигляд порушує вимоги законодавства або суперечить моральним засадам, що діють у суспільстві.

Ряд особистих немайнових прав має особистий характер і тому не може здійснюватися через представника. Такі права припиняються зі смертю громадянина і не можуть передаватися по спадковості. Однак слід зауважити, що така передача можливості щодо здійснення особистих немайнових прав іншими особами не тотожна поняттю цих прав передачі іншим особам. Специфіка здійснення особистих немайнових прав виявляється насамперед у їхній правовій природі. Так, будучи тісно пов'язаними з особою носія, особисті немайнові права фізичних осіб повинні здійснюватися нею самостійно, тобто особа повинна сама вчиняти юридично значимі дії, які спрямовані на здійснення її відповідних особистих немайнових прав.

Проте фізична особа за окремих обставин може передавати право здійснення особистих немайнових прав іншим особам. Як правило, законодавець пов'язує цю можливість з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, які не дозволяють фізичній особі самостійно здійснювати особисті немайнові права з метою задоволення власних інтересів.

Так, законодавець передбачає, що: 1) особисті немайнові права малолітніх осіб можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та опікунами; 2) особисті немайнові права неповнолітніх осіб можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та піклувальниками; 3) особисті немайнові права осіб, які визнані судом недієздатними, можуть здійснюватись їх опікунами; 4) особисті немайнові права повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть їх здійснювати і не визнані при цьому недієздатними, можуть здійснюватись їх піклувальниками.

Також фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати своїх особистих немайнових прав, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Вона має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав. Суб'єктивне право, в тому числі особисте немайнове, повинно здійснюватися безперешкодно в межах, що передбачені чинним законодавством. Тому завдання держави полягає в забезпеченні такої реалізації відповідними гарантіями. Саме через те суттєвою гарантією безперешкодного здійснення фізичною особою особистих немайнових прав безпосередньо або через інших осіб є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав.

Фізична особа, здійснюючи юридично значиму поведінку (дія, бездіяльність, рішення) безпосередньо або через інших осіб, перетворює об'єктивно існуюче право у вигляді норми права на право суб'єктивне у вигляді створених для неї правових можливостей. Так, для здійснення права на психіатричну допомогу фізична особа повинна дати свою усвідомлену згоду, якщо інше не передбачено чинним законодавством (Закон України «Про психіатричну допомогу»), для здійснення права на особисті папери (ст. 303 ЦК України) фізична особа повинна принаймні створити ці особисті папери. Окремі з особистих немайнових прав фізична особа здійснює з моменту народження без вчинення певної визначеної поведінки. Так, наприклад, право на життя (ст. 281 ЦК України) фізична особа може здійснювати і без спеціальних юридичних активних діянь.

Крім того, важливим є те, що здійснення особистих немайнових прав -- це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридично значимі діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо або через інших осіб трансформує об'єктивно існуюче право у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у вигляді створених для себе прав та обов'язків.

В ідеальному варіанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб повинно проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гарантії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відповідних органів.

Конституція України та інші закони забезпечують здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. При цьому таке забезпечення повинно проходити не лише шляхом заборон щодо порушення цими органами тих «чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб, а й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам у здійсненні та захисті цих прав.

Однак для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦК України вводить загальне правило, згідно з яким діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особистих немайнових прав інших фізичних осіб незалежно від того, чи пов'язані вони певними взаємними правами та обов'язками один щодо одного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здійснювати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона припускається неправомірною.

Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих немайнових прав.

Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.

Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України головним обов'язком держави Україна с утвердження і забезпечення прав і свобод людини. На розвиток цього положення ЦК України зобов'язує органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, якими вони наділені, відповідно до Конституції України та інших законів, забезпечувати здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав.

Забезпечення здійснення фізичною особою особистих немайнових прав може відбуватися двома шляхами: 1) шляхом накладення заборон щодо порушення органами державної влади, органами АРК та органами місцевого самоврядування тих чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб; 2) шляхом покладання на зазначені органи обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам у здійсненні та захисті особистих немайнових прав.

Важливим аспектом при забезпеченні здійснення особистих немайнових прав фізичної особи є встановлення певної процедури чи правил, якими впорядковується забезпечення. Так, наприклад, для забезпечення здійснення особою права на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК України) недостатньо встановлення повноваження тих чи інших державних інших органів. Для цього «Основами законодавства України про охорону здоров'я», Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законодавчими актами в цій сфері встановлюється процедура, якою забезпечується здійснення фізичною особою права на охорону здоров'я. Але в основі будь-якої процедури має бути принцип повноти та своєчасності забезпечення здійснення права, тобто жодна із процедур не повинна перешкоджати своєчасному та повному здійсненню особистого немайнового права. В іншому випадку така процедура повинна бути визнана незаконною і скасована у передбаченому законом порядку.

Держава повинна гарантувати людині здійснення особистих немайнових прав, вона не може забезпечити ефективного та своєчасного забезпечення здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб. Адже особа вступає в суспільні відносини не лише з органами публічної влади, а й з іншими учасниками суспільних відносин. І саме ці учасники суспільних відносин, які не наділені публічно-владними повноваженнями, також можуть своїми діями перешкоджати своєчасному та повному здійсненню фізичною особою своїх особистих немайнових прав. Тому законодавець вводить правило, за яким юридичні особи, їх працівники зобов'язані утримуватися від дій, якими особисті немайнові права можуть бути порушені. Наприклад, медичні працівники, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (ст. 40 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Аналогічний правовий режим заборони поширюється також і на окремих фізичних осіб, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи. До цих осіб можуть належати фізичні особи -- підприємці, фізичні особи, які самі забезпечують себе роботою, наприклад адвокати, люди творчих професій тощо.

Особисті немайнові права фізичні особи здійснюють самостійно, при цьому вони можуть діяти лише в межах наданої їм свободи поведінки". Відповідно до норм ЦК України, дії органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших організацій, службових і посадових осіб, які порушують особисті немайнові права, неправомірними. Від таких дій повинні утримуватись і організації, їх працівники, окремі фізичні особи, які виконують свої професійні обов'язки, мають стосунок до сфери особистих немайнових прав. Саме таким чином забезпечується здійснення особистих немайнових прав.

Задача

Товариство з обмеженою відповідальністю «Юність» (далі - ТОВ) було зареєстровано за адресою одного з його засновників, який пізніше вибув з числа учасників ТОВ. У зв'язку з цим останнє було змушено укласти договір оренди жилого приміщення з Івановим, де і розмістило свій орган управління. Інші підрозділи ТОВ були розташовані в інших місцях.

За одним із договорів підряду ТОВ не виконало своїх зобов'язань і контрагент направив претензію ТОВ на адресу, за якою знаходився орган управління останнього. Не отримавши у певний строк відповіді на претензію, контрагент вирішив звернутися з позовом до господарського суду.

На яке питання розраховане це завдання?

Змінивши адресу реєстрації ТОВ мало би повідомити своїх контрагентів. Оскільки ТОВ не виконало своїх зобов'язань і у певний строк не дало відповіді на претензію, контрагент здійснив правильно - звернувся до господарського суду - для врегулювання зобов'язання щодо виконання умов договору підряду.

Висновки

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав і обов'язків, тобто дає юридичну можливість суб'єктам цивільного права для вступу в цивільні правовідносини і для набуття суб'єктивних прав і обов'язків.

Згідно зі ст. 26 ЦК України усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК України. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені ЦК України, іншим законом і якщо вони не суперечать закону і моральним засадам суспільства.

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи -- це сукупність тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати. На зміст цивільної правоздатності можуть впливати такі фактори, як потреби економічного і соціального розвитку, політика, яка проводиться державою.

Для того щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права та обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною. У найбільш простому вигляді дієздатність як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати права та обов'язки. Вона може бути визначена й інакше -- як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками. У будь-якому випадку підкреслюється те, що дієздатна особа саме для себе, своїми власними діями набуває права та обов'язки, у результаті власних дій стає учасником правовідносин.

Характерною особливістю загальних (універсальних) особистих немайнових прав є належність їх усім без винятку фізичним особам. Тобто цими правами особа наділена внаслідок свого існування як людини, що не пов'язано з виконанням нею певних соціально важливих функцій чи специфічним правовим статусом.

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

2. Цивільний кодекс України: Коментар // За заг. редакцією проф. Харитонова Є.О та доц. Калітенко О.М. - X.: ТОВ «Одіссей», 2004. - 856 с.

3. Зобов'язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 912 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

5. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва. - К., 2004. - Кн.2. - 736 с.

6. Цивільне право України: В 2-х томах. Том 1: Підручник / За ред. д-ра юрид. наук, проф. Є.О. Харитонова, канд. юрид. наук Н.Ю. Голубєвої. - X.: ТОВ «Одіссей», 2008. - 832 с.

Размещено на Allbest.ru