Художній світ кіноповістей О. Довженка

Єдність людини з природою привносила в повсякденний побут української родини ніжність, красу, благородство, любов і злагоду. «Людина, відірвана від природи, - як влучно зауважив Г. Ващенко, - не може жити повним життям, бо саме краса природи є джерелом найчастіших наших радостей» [5, с.102]. Саме в цьому О. Довженко вбачав своєрідність національної психології. Уже з висоти досвіду, осягнувши основи життя українців в його святах і буднях, Б. Степанишин скаже: «Створила його українська земля, годувала хлібом і медом, поїла думками, почуттями, купала у віруваннях і звичаях нашого народу, вкладала в душу свої горді героїчні поеми, любов до себе» [83, с.7].

Р. Корогородський стверджує, що «письменник створив апологію рідного краю - Землі Обітованої. Він подав власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос віднаходили хоч і складне, та все ж таки гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому віці згадував дитинство, як рай» [32, с.56].

Кожне нове покоління читачів буде знаходити на сторінках кіноповісті щось своє, те, що буде зворушувати, торкати найніжніші струни душі - бо всі ми родом із дитинства.

О. Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

Блискуче відтворена Довженком природа служить емоційним акомпанементом, ліричною паралеллю до настроїв героя. Ця любов до природи, чуйне ставлення до неї породять пізніше чудову мрію - засадити всю землю садами, виховувати людей-гуманістів.

2.2 Духовна велич людини в «Зачарованій Десні»

У художньому світі твору «Зачарована Десна» не тільки природа приваблює своєю красою, а й духовне багатство і висока мораль людей. З синівською любов'ю і гордістю пише О. Довженко про середовище, з якого він вийшов, яке виростило його, про тих людей, які до революції були пригнічені тяжким безпросвітним життям, а з них можна було написати, за словами автора, портрети апостолів і мислителів.

У центрі кіноповiстi - родина Довженкiв. Про декого з родичів письменник лише згадує, інших змальовує дуже детально й образно. Взагалі Довженко добре передавав індивідуальність кожної з осіб, що зображувалися.

Велике місце у цій «казці» займають люди. живі, реальні. Це і батьки маленького Сашка, і діди, і його бабуся, які в серці видатного кінорежисера навічно залишилися живими. Читаючи твір, тільки дивуєшся, звідки у цих неписьменних людей було стільки любові до усього живого, щирості та душевної чистоти.

Зворушливо і щиро змалював Довженко образи простих людей: матір, яка найбільш за все любила саджати в городі всяку рослину, щоб «проізростала»; батька - прекрасного у своїй доброті, щирості і любові до праці; свого діда Семена, який найбільше любив сонце і грівся на старому погребі, на якому він і помер, коли прийшов його час; свою добру, але сварливу бабу Марусину, яка проклинала все, що потрапляло їй на очі.

Письменник не ідеалізує це людське житло, тісне, по вікна вгрузле в землю; його вабить інше - звичаї, що вироблялись віками, висока мораль її мешканців.

Дід Сашка був для усіх «добрим духом лугу і риби» [20, с.157]. У спогадах він пригадується схожим на самого Бога. Здається, що він - людина-легенда, якийсь чаклун, що розуміє мову усього живого. Коли людина не відривається своїм «корінням» від природи, то не губиться її духовна велич та моральна краса.

«Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов» [20, с.157].

Дід нагадував маленькому Сашкові часом і Святого Миколая, й інших християнських святих, мучеників і апостолів.

«Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу» [20, с.157].

Любив дід гарну бесіду й добре слово. «Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:

- Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я, - зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах» [20, с.158]. Від нього майбутній митець навчився шанувати людей.

Дід розмовляв з усім живим, що траплялось йому навколо: з кіньми, телятами, травами, деревами. «Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово» [20, с.158].

Мудрий сивий дід - традиційна постать у народних казках. Діди у фольклорі - завжди носії досвіду, мудрості, розважності. «Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час» [20, с.158].

З особливою любов'ю згадує О. Довженко батька-хлібороба, його мудру житейську мораль. Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу людям підносили його, давали права письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів» [20, с.172].

Через портрет батька письменник поетизує земну красу трудівника: «Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів» [20, с.172]. З великою пошаною автор описує свого батька в роботі - який із нього хлібороб, а який косар! Здається, що він міг би всю землю обкосити. А яка музика лине по всьому селі, коли батько клепає косу - нею зачаровується все навколо.

«Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві» [20, с.172].

У Довженка до батька таке шанобливе ставлення, як це було заведено на Україні з давніх-давен, бо хто шанує свого батька, той шанує свій рід і свій народ.

«Одне, що в батька було некрасиве, - одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені» [20, с.172].

Як і дід, портрет батька набуває у художній свідомості О.Довженка міфопоетизованого значення, малюється як іконописний, вічний образ. «І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний... З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, - він годивсь на все» [20, с.172].

Засобом характеристики матері виступає епітет «невгамовна», поява якого у контексті опису природи є цілком закономірною, а паралель природа-мати, мати-рідна земля і жінка-мати, яка має дитину, - традиційна для української народної творчості і літератури. Невгамовна - яка «не може вгамуватися, заспокоїтися, перестати діяти, надто рухлива, завжди сповнена хвилювань, тривог, неспокійна» [20, с.166].

Згадаймо, скільки страждання і болю матері Сашка принесли збори чоловіків на косовицю. Неусвідомлене передчуття біди примушує її шукати безглузді, абсурдні причини, аби не пускати малого на косовицю: і комарі з'їдять, і втопиться в Десні, і косою заріжеться, і в кущах страшно, і ями в озерах, і гадюки в лісі, тільки «не пускайте його».

Хлопець з погляду свого життєвого досвіду, обмеженого «гріхопадінням» і казковим світом, у якому коні розмовляють, на прохання скидається у річці риба, котиться зірка, з'являється лев, не розуміє, чому прекрасне невідоме так хвилює і бентежить матір. Надзвичайним щастям видається йому те, що на материні прохання не звертає уваги ані батько, ані дід... Материнське серце не помиляється, накувала мати-зозуля синочку довгу розлуку: «Коло хати мати зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами не зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля» [20, с.183].

На противагу матері прабаба Сашка - жінка різка, сувора, «без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу» [20, с.161]. У творі читаємо блискучі прикладі цієї народної бабиної творчості: «Мати Божа, Царице Небесна, голубонько моя, Святая Великомученице, побий його, невігласа, святим Твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице Милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, Свята Владичице, пальчики й суставчики. Царице Небесна, Заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила…» [20, с.161] Маленький герой слухав бабиних «молитов», як заворожений.

Були у Сашка і брати - теж не від цього світу. «Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив... Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору» [20, с.171].

Символічно звучить у «Зачарованій Десні» розповідь про те, як в одну ніч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на зміну старому приходить нове.

Прилучаючись до традицій, звичаїв, обрядів, казок, легенд, переказів, повір'їв народу, письменник вбирав у себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст. Саме у них автор кіноповістей вбачав джерела духовного світу українця, високість і виняткове благородство його життєвих принципів та ідеалів.

Героям кіноповісті праця завжди приносить радість. Згадаймо образ косаря Самійла, краса якого - в його таланті: він «орудував косою, як добрий маляр пензлем - легко й вправно» [20, с.189]. Сусіди навіть забули його прізвище і звали просто Самійло-косар.

О. Довженко змальовує картини сінокосу, бо це була найважливіша пора у матеріальному і духовному бутті родини Довженків, українців-хліборобів узагалі. У ці дні і батько, і дід Семен, і дядько Самійло, і малі діти відчували особливу святість, духовну окриленість. І хоча не обходилося без сварки і бійки за копицю сіна, хлібороби високо цінували людську честь, роботящі руки, поетизували працю. Праця для них була внутрішньою потребою, першоосновою їхнього буття. Дядько Самійло так вправно «орудував косою, як маляр пензлем чи ложкою. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава та хліб і каша» [20, с.189].

Один з найбільших співців природи і краси - О. Довженко - до свого щоденника заносить важливу думку про те, що найбільш оптимістичний пейзаж сучасності - це «пейзаж з людьми». «Оптимізм і поетизація. У багатьох творах про людей праці завжди є оптимізм і немає цієї поетизації» [20, с.77]. І саме О. Довженко, який побачив поезію в людях, помітив і поезію на селі, там, де до нього її не змогли побачити інші письменники. Для глибшого розуміння того, якого історичного значення смисл, яку морально-естетичну значимість бачив і розкрив О. Довженко, маємо враховувати основні характеристики його концепції життя і людини. Головне в ній - епохальне, глобально-всесвітнє значення соціалістичної революції, визначальний її вплив на докорінні переміни у народному житті, усьому внутрішньому складі людини-трудівника. Народ, природа, людина, завжди були для митця істинними носіями прекрасного. Трудовий народ для О.Довженка - невичерпне джерело, втілення морального здоров'я, душевної щедрості і чистоти, життєтворчих начал, носій краси і добра.

Твори О.Довженка стали оригінальним художнім втіленням цієї концепції. Адже головне, провідне в них - розкриття, мистецьке осмислення та відображення того, як у міру розвитку процесу перебудови життя росте життєтворча активність «людини маси» - представника народу, підвищується ступінь її особистої причетності до сучасних історичних процесів, як вирішальнішими для долі країни, світової цивілізації взагалі стають діяння, почуття, думки, весь духовно-моральний досвід народного героя.

Через образи селян, які змальовані в кіноповісті «Зачарована Десна», Олександр Довженко високо підніс трудівника, людину, закохану у свою землю, людину-сіяча, творця.

Кіноповість «Зачарована Десна» можна назвати гімном людській праці, яка своїми мозолястими руками вирощує хліб і створює всі земні блага.

Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником - письменником та кінорежисером.

Олександр Довженко мав такий великий талант, талант людяності та любові до усього живого, що батьки й діди його подарували це йому у спадок. А він щедро ділився цим з усім людством, намагаючись утвердити в усьому світі любов, мир, взаємодопомогу. Це вдалося письменникові, адже уся його творчість є возвеличенням людяності та духовного багатства людини.

«Зачарована Десна» - справді незвичайний твір. Це щемливі спогади про дитинство і разом з тим глибокі філософські роздуми великого митця про взаємини людини і природи, про могутність народу-творця, про минуле і майбутнє України, про сенс людського буття.

Про цю кіноповість Л. Новиченко зауважив, що це «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-естетичних «берегів» відчалюють народи - і разом із ними їхні художники - на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного «дитинства» у майбутнє і що залишають у минулому» [55, с.340].

Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М.Рильський у статті «Олександр Довженко». «Його «Зачарована Десна» - це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов'ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і радісним майбутнім» [72, с.160].

О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, - не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця - від оповідань до фільмів.

Таким чином, кіноповість «Зачарована Десна» у творчому доробку О.Довженка стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою.

Цей твір - гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина трудового життя народу. Ліро-епічне світобачення цього твору відлунюється у творчому зростанні генерації українських «шістдесятників» - І. Драча, Є.Гуцала, Г. Тютюнника, В. Шевчука.

У 1964 р. за цією кіноповістю знято однойменний фільм, який отримав широке визнання в нашій країні та за рубежем.

РОЗДІЛ ІІІ. Філософсько-естетичні уявлення письменника в кіноповісті «Україна в огні»

«Україна в огні» визначає напрямок української літератури про війну. О.Довженко написав книгу про духовне буття народу в нелегких умовах військового лихоліття. Письменник повернув людям віру в незнищенність доброти у найтрагічніший період затемнення розуму, втрати гуманних цінностей цілими народами. Саме час великих політичних занепокоєнь слугував широким художнім полотном, на якому письменник певною мірою зміг відобразити національний характер, внутрішній світ своїх персонажів.

У жанровому і тематично різнобарвному творчому доробку О.Довженка періоду війни на перший план виступає українська проблематика. Будучи від природи надзвичайно вразливим, митець від перших днів війни був особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності: «Дивлюсь я навколо. Мучаться, потерпають люди. І все в небачених масштабах» [20, с.63]. Цей кут зору зумовив і своєрідну трагедійну тональність, яка надавала його воєнній творчості яскравої виразності й самобутності. Саме в роки війни проблема збереження історичної пам'яті набуває найширшого, надзвичайно загостреного звучання.

У кіноповісті «Україна в огні» О.Довженко порушує важливі морально-етичні проблеми гуманізму, патріотизму і довіри до людини.

Один із найправдивіших творів про другу світову війну, ця кіноповість не втрачає свого значення і сьогодні. Насамперед - через вражаючу правду життя і віру в безсмертя народу, в його непереможність.

3.1 Трагедійний образ України та концепція національного буття в творі

Кіноповість «Україна в огні» охоплює найтяжчий, найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни - її початок, чорні дні окупації. Це один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

У кіноповісті письменник звертається до тих суворих днів, коли за досить короткий час вся Україна опинилася під фашистським чоботом. Для Довженка, у якого будь-яка безневинна жертва викликала протест, втрата вже на початку війни колосальної території з населенням понад 70 мільйонів стала справжньою трагедією. Йому це боліло так, що він «крикнув», і цей крик вилився у кіноповість «Україна в огні», яку й сьогодні не можна читати спокійно.

Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників, найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини автор змальовує з жалем і болем: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней» [20, с.297]. Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптового залізною навалою. Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми. Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо» [20, с.301].

А.Гуляк у передмові до книги вибраних творів українського митця зазначив: «Варто схилити голову перед громадянською мужністю митця, який ризикнув першим в українській радянській літературі показати найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни - її самий початок, коли радянські війська відступали, коли Україна опинилася під тягарем фашистської окупації» [15, с.19].

О. Довженко дуже відповідально підійшов до тематики і сюжету кіноповісті про війну, звертаючи особливу увагу навіть на мову твору. Як зазначає В. Пригоровський: «Одним із редакторів мови творів митця, зокрема повісті «Україна в огні», був Ю.Смолич. За його свідченням, О.Довженко завжди конфліктував з граматикою. Ніяк не мирився із вимогою правопису писати «люди», а не «люде», «цей» замість «сей». Але в той же час просив Ю.Смолича визбирувати й викидати зайві русизми» [70, с.59].

Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України. За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітетами «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обездолена в загравах пожеж» дано «портрет» нашої землі тих буремних літ.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати» [20, с.342].

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах» [20, с.318].

І все ж Україна - прекрасна - доводить нам О. Довженко. Прекрасна о будь-якій порі. Письменник знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори - ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом» [20, с.365].

Але природа нашої вітчизни - це не лише пречудові краєвиди, а й сама земля, чорнозем, який гітлерівці вивозили вагонами до Німеччини. Недаремно Крауз-старший говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! Їж!» [20, с.306]. У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! - він почав їсти землю, обливаючи її сльозами» [20, с.346]. Такій клятві, мабуть, можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.

Україна - це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».

Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…» [20, с.309].

України нема без пісні, тому пісня - складова її образу. Починається і закінчується кіноповість саме піснею «Ой піду я до роду гуляти», і це, незважаючи на трагедійність твору, дає якусь надію, вселяє оптимізм у читача. О. Довженко показує багату на дітей і щасливу довоєнну родину Запорожців, яка дружно співає улюблену материну пісню, в якій є слова «А у мене увесь рід багатий».

У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть із Полтавщини до Німеччини. Олеся і Христя співають «Летіла зозуля через мою хату», посилаючи останній привіт рідній домівці з далекої дороги. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій Мотрі Левчисі розносилась журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв кіноповісті, є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Якою сміливою треба бути людині, щоб так мужньо і безкомпромісно описати народне лихо на рідній землі та його причини, не розкидаючи при цьому «серпочків і молоточків та зірочок», як радили «доброзичливці».

Ніде в «Україні в огні» ми не знайдемо притаманного тогочасній літературі славослов'я владі, верховному командуванню і «мудрим вождям». Тому цей твір мужній, вражаючий та унікальний.

Відповідно до граматичних норм українського правопису можна було написати «Україна у вогні», адже загальновживаною нормою другого слова є форма «вогонь». О. Довженко, вживаючи «огонь», схиляє до сприйняття священного огню, а не звичайного - вогню. Очищувальний, священний огонь - це межа між життям і смертю, стан очищення, щоб відродитися знову, це випробування, в якому висвітлюється усе справжнє і все тлінне, пересічне, тимчасове.

Узагалі вся творчість О. Довженка періоду війни підводить до висновку, що воєнне оновлення, переродження України уявлялося йому як оновлення «вогнем» - у символічному сенсі. З давніх давен українці обожнювали вогонь, він вважався живою, очищувальною силою, вогонь - це багатство [8, с.58].

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля» [20, с.349].

На засадах народної етики, естетики та моралі розвиває О. Довженко мотив кари і смерті, які є важливішою складовою концепції національного буття.

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі» [20, с.313].

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися услід від'їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!» [20, с.297].

Ті, що їхали в тил, питали один одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? - Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців» [20, с.297].

Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався. «Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених» [20, с.318].

Довгою, дуже довгою була війна. І крові пролилося багато, як зазначає письменник, «більше ніж би могло пролитись. І страждань» [20, с.88].

Автор показує усю глибину народного горя в окупації - довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації - найкращих юнаків та дівчат - у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях. Ось лише один з таких страшних епізодів, змальованих у кіноповісті. Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами, погано спав. А розплата за це була страшна: «Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські діти» [20, с.372].

Невблаганна війна багато разів прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху. Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає моторошно: «Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не піти, - всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць» [20, с.376].

А якою стала улюблена Довженкова ріка! «Вона була збещена, зґвалтована і спотворена ворогами. Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань. І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік нечистот» [20, с.382].

Дослідник творчості О.Довженка А.Гуляк пише: «Майбутнє народу, заради якого Довженко жив і творив, хвилювало його якнайбільше й постійно. Яка доля чекає кожного за умови, коли «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі? Загинули міста, села, пограбовано музеї. Що залишить у спадок нащадкам письменникове покоління, яке вкрай зубожіло на історичну пам'ять? Як оживити духовність української нації?» Дезертирство, культурно-мовна асиміляція, зрада Батьківщині - це наслідки безпам'ятства народу, над якими О. Довженко постійно розмірковував, дійшовши висновку, що війна впливає на виродження народу, його моральне зубожіння» [15, с.20].

Відшукування національного колориту, творення національних характерів в українській літературі завжди було великою проблемою. Дуже багато причин - об'єктивних і суб'єктивних - виключали можливість появи образу свідомого українця. Постановка проблем з позиції національно-суспільних ідеалів вимагає нових методологічних підходів, зумовлених традиціями, звичаями і способом життя українського народу. Тут не можна обійтись без народної моралі українця, який перебував під впливом християнства і має своє уявлення про людину-творця, господаря, сім'янина, громадянина, патріота тощо. Тому для висвітлення українського національного характеру - надзвичайно складного і суперечливого явища - варто послугуватися спеціальними літературознавчими працями Н. Кузякіної [37], Ю. Шереха [99]. Це дає змогу об'єктивно підійти до проблеми українського національного характеру, яка набуває сьогодні актуальності не тільки в естетичному плані, а й політичному, соціальному, історичному, психологічному аспектах.

І. Лисяк-Рудницький пише: «Я вірю в існування чогось такого, що можна назвати національним характером» [44]. Національний характер тотожній із своєрідним способом життя, комплексом художніх вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично, й можна визначить ті фактори, що спричиняються до його постання [44, c. 511]. На національний характер як естетичну категорію звернув увагу Г.-В.-Ф. Гегель. За його твердженням, саме національний характер, який в своїй основі базується на спільності походження, крові, раси, виражає сутність нації і має безпосередній вплив на художню творчість [9, c.71].

Національний характер є не тільки продуктом суспільно-історичного розвитку, а й носієм національної культури, виразником національного духу.

Особливості українського національного характеру привертали увагу М. Костомарова [34; 35]. Українську духовність досліджували В.Липинський [43], Д. Донцов [21; 22], Ю. Липа [42].

У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

- інтровертність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

- анархічний індивідуалізм, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості;

- перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом;

- егоцентризм, секанізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прямування до соціальної рівності), релігійність, громадськість, провінційність, загальна миролюбність.

О. Довженко зміг глибоко зазирнути в людські характери, підмітити основні їх риси і змалювати типових їх виразників. На думку А.Градовського: «За кількома рядками Довженкової повісті часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомних епопеях тих часів» [13, с.45].

Творячи власну концепцію національного буття в творі «Україна в огні», письменник відзначає, що центральною є тема правди про свій народ, його минуле, тема кари і смерті за зраду. В основу дискусії навколо цих проблем покладено народні уявлення про честь, гідність, совість, моральний обов'язок. Чи не вражаюче звучать слова Краузе до свого сина Людвіга про минуле українського народу, про відсутність у нього державної традиції, нехтування рідною історією, одкидання Бога, власності: «Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного» [20, с.309]. Та чи винен у тому тільки сам народ, якому століттями нав'язували чужий світогляд, чужі ідеї, спотворюючи уявлення про навколишній світ? У цьому трагедія нашого народу, і це добре розумів О.Довженко.

Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість «Україна в огні» залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати».

У Шевченка «Минають дні, минають ночі ...минає літо...» і в Довженка - «Минали дні, минали ночі, минуло літо». У Шевченка «Земля плаче у кайданах» і в Довженка - «Стогнала в журбі земля».

Шевченківські мотиви виразно проймають «Україну в огні». Образна ідейна і поетико-стилістична спільність засвідчують однакову патріотичну настроєність обох великих синів нашої нації.

У тексті кіноповісті можна відшукати чимало описів-краєвидів різної пори: ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої й нічної. Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу.

Письменник знаходить виправдання війни для долі свого народу. У «Щоденнику» О. Довженка воєнних років читаємо: «8. IV.1944. Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би брудним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому рахунку український народ робить рішучий і неминучий крок уперед» [19, с.56]. Письменник вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.

Типові обставини, типові характери - це невід'ємна риса Довженкової поетики. Ось чому розтерзана фашистами Тополівка дає певне уявлення про трагедію України, а дійові особи кіноповісті є, так би мовити, історичними виразниками грізної епохи війни.

3.2 Природа героїчного та естетичний ідеал О. Довженка в кіноповісті «Україна в огні»

Природа героїчного в суспільстві та художній творчості - одна з найважливіших проблем естетики і теорії літератури. Для того, щоб її глибше осмислити, передусім необхідно уважніше дослідити прояви героїчного начала в історичному русі художньої творчості, в практиці визначних мистецтв, зокрема тих, які надавали героїчному особливо великого значення. Серед таких і О. Довженко. Теоретичну й художню спадщину О. Довженка, його естетичний і етичний ідеал немислимо усвідомити поза героїчним. Подвиг ратний, трудовий, духовний, мистецький бачимо в кожному творі великого митця - в прозі, кінодраматургії, в публіцистиці.

Центральною в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні» є тема правди про свій народ, його минуле, тема кари і смерті за зраду. В основу цих проблем покладено народні уявлення про честь, гідність, совість, моральний обов'язок. О. Довженко бачив мету мистецтва в служінні народові, силу - в єднанні з ним. Письменник завжди підкреслював, що народ - творець матеріальних цінностей, творець історії, і як такий має бути центральним об'єктом мистецтва. Думка про вірність митця народові проходить через увесь творчий шлях О. Довженка. Красу і велич бачить український митець у подвигах захисників Батьківщини, у хлопцях, у дівчатах, що змушені носити військову форму, у простій жінці-селянці. Це все - прекрасне, тому що твориться для блага всього народу. Їхня краса - у подвигах, стражданні і навіть у смерті. Народу своїх думах, піснях, казках, прислів'ях виявляв активність в осмисленні важливих життєвих проблем. Він виявляв почуття гніву, ненависті до ворога, любові до рідного краю.

Герой письменника своїм духовним корінням входить у зміст реального життя з його проблемами і конфліктами. Мистецькі перебільшення, умовність не зменшують реального змісту ідеї образу: випробування героя - це міра народного горя. Естетичний ідеал О. Довженка постав на конкретному змісті історії народу: в момент небезпеки для Вітчизни проста людина піднімається до розуміння подвигу як необхідної дії в житті. Для письменника важливо було піднести ядро характеру, те істотне, що обумовило б здатність героя на подвиг. Головний герой кіноповісті - Лаврін Запорожець. Для нього найвищим виявом честі та гідності є правда. Служити їй - означає служити своєму народові, Україні і її майбутньому. О.Довженко змальовує своїх героїв мудрими і сміливими воїнами, захисниками історії. Понад усе вони, як і герої народного епосу, ставлять вірність Батьківщині, народові. Епос давньої Греції, Риму, Русі, України являє нам людську особистість сильну, вольову, цілеспрямовану в боротьбі з ворогами. Герой у кожному фольклорі - улюблений син народу, його подвиги внутрішня потреба і необхідність. Для О. Довженка війна лише тло, той нав'язаний життям трагічний фон, на якому він зводить два антагоністичні світи, щоб простежити і розкрити високі героїчні діяння людини, її могутню інтелектуальну силу, нестримний потяг до прекрасного. У повісті О. Довженка дуже багато палких і мужніх постатей, сповнених незламності й героїзму.

«Ой, у мене увесь рід багатий», - співала на родинному святі Тетяна - дружина Лавріна Запорожця. Великий і багатий рід Лавріна: п'ятеро синів-соколів - Роман, молодий лейтенант прикордонних військ, Іван - воїн-артилерист, Савка - славний чорноморець, Григорій - агроном, майстер урожаю, і Трохим - батько трьох дітей. Та ще й дочка Олеся - всьому роду втіха: розумниця, красуня, майстриня квітів, чарівних вишивок і пісень.

Повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони. «Добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею» [20, с.296]. Та дружну, роботящу родину розсіяла війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв синів. Батька Лавріна Запорожця чекало гірше за смерть - звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Не оминула й дочки Олесі лиха година, поносила по німецьких полонах. І хай ніхто не питає, якою ціною добралася вона додому. «Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди», її врятувала «мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність» [20, с.354].

Сам Лаврін Запорожець був головою колгоспу. Працьовита, всіма шанована людина. Чесно й сумлінно працював він для народу, держави. жорстоко перервала війна. Усіх п'ятьох синів відправив на фронт Лаврін. Кожному із членів родини довелося пройти величезні випробування, пройти своє пекельне коло. Уже в перші дні війни загинув Савка - славний чорноморець, була тяжко поранена мати, яка пізніше померла, а єдина донька - Олеся, тонка, обдарована натура, тактовна і добра, бездоганно вихована хорошим чесним родом, потрапить до Німеччини, де на неї чекатимуть неволя, приниження, насильство, нужда й голод. Але вона найде в собі сили і мужність, щоб втекти і повернутися на батьківщину. Через тяжкі випробування доведеться пройти й Роману, який стане командиром партизанського загону Та все ж найважче було голові роду - Лаврінові Запорожцю. Він пережив смерть синів і дружини, але не зламався. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають у небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…», - думав Лаврін [20, с.332].

О. Довженко з великим презирством і огидою показує нам ницих людей, українських запроданців-старост, поліцаїв. Таким є Заброда. У нерівному поєдинку зустрілися командир партизанського загону Лаврін Запорожець і Заброда. Перший за колючим дротом, другий - на волі: «Вони били один одного важкими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів» [20, с.335]. Страшно усвідомлювати, що земляки, односельці стали ворогами: один бореться за волю народу, а інший - за своє добро. О.Довженко вкладає в уста своєї героїні Христі Хутірної власні роздуми: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому? Чому в нашому районі до війни виміряли наші дівочі чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові…» [20, с.364].

І все ж традиційно українці люблять свою батьківщину, зневажають смерть, ідуть на неї заради звільнення рідної землі. Тому німці були вражені стоїцизмом українців і приходять до висновку, що український народ не можна підкорити, а раз так - то знищити його, якщо хочеш володіти його багатствами. І представники «вищої раси» на зразок хрестоносців на очах матерів кидали у полум'я їхніх немовлят, вішали, різали, розпинали, вивозили у рабство людей.

«Яка величезна безліч жертв війни: калік, безруких, безногих, сліпих, поранених і покалічених наших людей живе сьогодні в глибокому тилу… - говорив тоді Довженко. - А скільки вдов, скільки сиріт!.. Чи це не трагедія народу?» [20, с.88] І все-таки народ воював, і Довженко пише таку сильну фразу: «Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями і де вони полягли мільйонами, рятуючи себе й прокляту стару повію Європу» [20, с.89]. У «Щоденник» він заносить чіткий постулат: «Зроблено так багато зла, що помстою його вже не приховаєш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму» [20, с.90]. Ця висота розуму народного і перемогла.

Безмірною була трагедія простих, рядових наших воїнів, які прийняли на свої плечі увесь тягар битви за рідну землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни: «Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій» [20, с.383].

Опис бойових дій займає у Довженка кілька сторінок. Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через призму мистецького сприйняття і з великим талантом подає читачам: «Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.

Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.

Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і возносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество» [20, с.383].

Таких боїв не на життя, а на смерть було безліч, а закінчувалися вони найчастіше одним:

«Все віддали. Все до останньої нитки, Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі, не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях» [20, с.389].

Автор називає цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди.

У цьому списку, відповідно до історичної правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів, представників різних національностей, усіх, хто плечем до плеча воював проти німецьке-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається звинувачення О.Довженка в націоналізмі (в гіршому розумінні цього слова).

Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями:

«Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу» [20, с.391].

У кіноповісті О. Довженка через філософію, внутрішньо-почуттєве ставлення героїв до навколишнього світу, до людей, оточення всебічно розкриваються грані людської натури. Характери бійців - персонажів О.Довженка творять узагальнений образ української нації. У кожному з них переважає якась певна риса, але всі вони відчувають, що найдорожче - це Батьківщина.

Герої О. Довженка - справжні визволителі, бо несуть цілим країнам волю. Це зумовлено не лише боротьбою проти спільного ворога, а ще й тим, що за весь історичний період існування Україна не загарбала жодного народу. О. Довженко вдалося донести до читача узагальнений образ воїна-українця із притаманною йому працьовитістю, життєлюбством, сумлінністю, наполегливістю, добротою, надійністю, скромністю, вірою в перемогу, стійкістю, хоробрістю. Одна з центральних ідей твору - народ не знищений, коли має міцне духовне коріння. Моральність і духовність - запорука його безсмертя.

На думку В. Хархун: «Героїзм - домінанта Довженківського міфу війни - має складну драматургію, пов'язану з історичною логікою розгортання війни: од відступу радянських військ до переможного звільнення українських земель. Вона втілена в образі радянської армії й партизанського загону та «фокусних» персонажах» [91, с.46].

Одним із визначальних у кіноповісті є образ солдата-танкіста Василя Кравчини. Спочатку самореалізація персонажа означена через негативну ідентифікацію, озвучену двічі: «Я не герой». Вона зумовлена трагічністю моменту: солдат відступає разом з армією, залишаючи рідну землю на поталу ворогові. Ключовою подією, яка змінила ідентифікаційний статус Кравчини стала ніч, проведена з Олесею. Недарма письменник не шкодує поетичних барв для її змалювання. Семантична глибина любовної сцени дає змогу виділити щонайменше дві проекції в її прочитанні.

Перша - особистісна. Це поєднання двох, які, долаючи власну приреченість («Ти нещасний. І я нещасна» [20, с.299]), віднаходять духовну близькість, порозуміння й любов - той персональний оборонний арсенал, що протистоїть світу війни. Показовою є композиційна комбінація: сцена любові перемежовується з картиною війни й у символічний спосіб її «прориває» і «профанує». Вічні цінності (зокрема й мотив продовження роду) протиставляються вимогам ситуативним. Друга проекція - патріотична. На образ Олесі накладається ширша перспектива: вона уособлює Батьківщину, яку треба відвоювати: «Ти найдеш, одвоюєш мене? - Найду, одвоюю тебе» [20, с.303]. Так через особистісний досвід Кравчина здобуває досвід загальнодержавного масштабу. Він формулює мету - як і за що йому воювати. Внаслідок цього Кравчина народжується як воїн-герой: «Я зрозумів, Олесю, - стежка до тебе назад є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога…» [20, с.303].

Далі - практичне «випробовування» віднайденої ідентичності героя. О. Довженко докладно описує його духовний стан, коли відступ радянського війська ще триває і перед Кравчиною відкриваються трагічні будні війни, оголюється злиденність людської душі, номенклатурна жорстокість і недалекоглядність, що призводить до поразки перших років. Через аналіз подій приходить усвідомлення трагічної правди війни: «…війна буде довга. І крові нашої проллється багато, більше ніж її могло пролитися. І страждань» [20, с.322]. Відчуття аморальності воєнного часу (відступ, дезорієнтація, розгубленість, неспроможність захистити Батьківщину) спричинюють кризу в ідентифікаційному коді: «- Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!.. Що це? - Не знаю. Я сам така ж сволок, - відповів машинально Кравчина» [20, с.319].

«Право на героїчність Кравчина здобуває кров'ю: О.Довженко подає кінематографічну мозаїку сцен, позначених ініціаційною семантикою, у яких зображені численні поранення Кравчини і його лікування» [91, с.46].

Наступного разу Василь з'являється у творі вже як військовий командир, безстрашний воїн і мудрий наставник, збагачений досвідом війни, тепер уже не оборонної, а визвольної, наступальної. Тому оприявнюється інша домінанта коду героїчності - переможна, піднесено-велична. Звертаючись до свого підлеглого, Кравчина проголошує: «Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? Що не наживем ні капіталів, ні земель чужих не завоюєм, ні людей не підкорим, що прийдемо додому на пожарища, руїни, так що декому ніде буде і голову приклонити. Ні батька, ні матері, ні брата. І скажемо - ми перемогли. І це буде велика наша горда правда на множество століть» [20, с.377].

Здатність Кравчини виголошувати істини, продукувати переконливі картини війни О. Довженко осмислює як довершений героїзм.

«Поетику героїчності, прописану в образу Василя Кравчини, О.Довженко розгортає ширше - як історію формування переможного радянського війська. О. Довженко концентрує свою увагу на чинникові, який перетворює страждальців війни на переможців. Апробовуючи цю метаморфозу на образі Кравчини, він у мікроваріанті прописує її ще раз в образі командира батареї Сіроштана» [91, с.46].

Мужній солдат-орденоносець не має чіткої мотивації своєї участі у війні, що значно спрощує його роль оборонця й визволителя та спотворює його світоглядні установки. Ідейні й етичні координати, що їх окреслив Василь Кравчина і звільнені селяни, сприяли усвідомленню нерозривного зв'язку солдата з народом, заради визволення якого цей останній жертвує життям. Це прозріння змінює героя, робить його духовно сильним. Ця зміна підсилюється й сюжетно: поранений, сліпий герой, бачачи «увесь світ», підриває фашистський танк і гине.