Художній світ кіноповістей О. Довженка

Центральними подіями в кіноповісті є партизанські дії патріотів Вітчизни і трагічні будні людей під ярмом тимчасової фашистської окупації. Але митець переносить події на фронт, фокусує увагу на Василі Кравчині. Короткі, але сповнені глибокого змісту епізоди подвигу, епізоди великої мужності Василя. «Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було взнати. У нього очі лізли з огниць од думи й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Сціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув - ай!» [20, с.351].

Ідейне значення тих фрагментів надзвичайно важливе. Вклинюючись у похмурий тон оповіді про окупаційну моторошну ніч на Україні, сцени героїчних подвигів воїнів на фронті свідчили про страшну відплату фашистам. Оптимістичного звучання набували і сцени невмирущості Кравчини: чотири рази його ранять, чотири рази його ріжуть хірурги, але він знову і знову повертається до життя і боротьби. Командирський талант Кравчини, його хоробрість, самовладання, винахідливість і розум з особливою силою розкриваються у великій і, по суті, єдиній батальній сцені наприкінці твору. В ній відтворено всю битву, страшну напругу лютого двобою, виняткова стійкість радянських воїнів. На тлі пекельного вогню особливо разючим є спокій Кравчини, врівноваженість і водночас розторопність, кмітливість, чутливість. «Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимів, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбків виповзли вже танки» [20, с.379]. Та не лише хоробрість, особисту мужність і командирський хист окреслює письменник в образі Кравчини. Кравчина передусім вихователь і організатор мас, талановитий пропагандист, вдумливий агітатор. В найтяжчу хвилину він уміє не лише особистою мужністю, але й мудрим разючим словом підняти дух у воїнів, вселити в них стійкість, віру в перемогу. Так, у перерві між атаками, коли ворог засипав наших воїнів отруйними листівками, Кравчина збирає бійців і звертається до них з пристрасним словом. Він говорить просто - про Україну, що лежить перед бійцями і за яку так запекло тримається ворог.

Письменник не шкодує засобів романтичної поетики, відтворює велич радянського війська, гіперболізуючи його міць і героїзм, поетизуючи солдатів і їхню звитягу.

«Окрім топосу героя, довженківський міф війни ґрунтується на детальному виписуванні образу ворога, одна з важливих функцій якого - увиразнювати й монументалізувати «священність» і «праведність» образу героя. Письменник скрупульозно зображує психопортрет ворога. Передусім ідеться про німців, потім про їхніх союзників італійців, «зрадників народу» - куркулів і націоналістів. «Зловісна тінь» останніх присутня у творі (зокрема у вироку Христі, яку визнано націоналісткою). Таким чином відбувається чітка диференціація українства на «своїх» і «чужих», оприявнюючи офіційно-радянські коди Довженкового тексту. Цими ж кодами позначене й бачення митцем Європи як ворога. «Європа на наших грудях! Вся. Два роки! Весь метал, вся хімія», - вигукує герой О. Довженка [91, с.47].

О. Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя» [20, с.343].

Основна увага в зображенні ворога зосереджена на німцях - це окупанти, загарбники, нацисти, гітлерівці, фашисти, есесівці, карателі. Специфіка конструювання образу ворога напряму залежить від категоричної авторської оцінки. Зневажаючи й осуджуючи ворога, О. Довженко виносить йому символічний присуд та риторично, з безкомпромісним пафосом розвінчує і «знищує» його.

«Література завжди була пов'язана зі звичаями, побутом, традиціями свого народу і черпала поживу з національного ґрунту. Національний характер як літературознавча категорія - це змодельований у художньому творі образ із виразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення, історичною пам'яттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям, генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуванням своєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливом економічного і культурного розвитку. Персонаж твору втілює в собі етногенетичний тип із почуттям, волею, розумом, виявляючи в конфліктах та конфліктних ситуаціях найхарактерніші властивості національного характеру, розкриває свою ментальну суть у цілеспрямованих діях відповідно до жанрової специфіки - співіснує, віднаходить взаєморозуміння чи вступає в суперечність з іншими дійовими особами, сам визначає свою долю, реалізуючи себе в конкретно індивідуальному вияві» [21, с.33].

Створюючи драматичні, комічні чи трагічні образи-характери у світлі естетичного ідеалу, митець враховує життєві реалії, що лягають в основу художнього твору. Образ-характер пов'язаний із поняттям прекрасного, піднесеного, потворного, трагічного, комічного тощо, які набувають своєрідного національного забарвлення. Засобами художньої умовності автор перетворює величні та нікчемні явища дійсності в естетичні категорії відповідно до національної вдачі, адже це створення розвинутого національного життя. Серед соціальних феноменів, що становлять предмет аналізу дослідників, національний характер є найскладнішим. Складність дослідження полягає в суперечливості визначення цього поняття. Поляризація суджень відносно місця національного характеру в житті суспільства є досить показовою - від заперечення його існування до твердження, що національний характер відзначає долі народів та націй. Національний характер - це сукупність соціально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), що властиві національній спільноті на певному етапі розвитку і проявляються в ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах.

Образну систему твору подано О. Довженком у розвитку на широкому історичному фоні. Письменник переконливо розкриває складний процес формування героїчних рис головних персонажів. Для його художньої концепції характерні історичний підхід до зображення героїв, органічне злиття індивідуальних рис, скульптурна завершеність, цільність образів як позитивних, так і негативних.

Неповторність художньої індивідуальності визначається у формах художнього узагальнення, у своєрідності показу естетичного ідеалу. Сфера прекрасного у справжнього письменника чітко виражає епоху: її мораль, потребу нової життєвої позиції, характер людських стосунків. О. Гончар писав, що художні досягнення у світовій культурі характерні для мистецтв, у яких «могутньо було розвинуте чуття ідеалу, прагнення до краси, до гармонії, до всезагального щастя людей» [12, с. 481]. Проблеми автора, автора-оповідача, дійової особи, тісно пов'язані з проблемою характеру у творчості О. Довженка, а в цілісному поєднанні - це неповторність авторської майстерності: «В тому, як виявляється автор в усьому його творі, - єдиний стиль цього твору. І якими б не були сфери, стилістичні атмосфери образів, єдності стилю всього твору вони анулюють», - зауважує О.В.Чичерін. А щодо творчості О. Довженка, то поглиблена увага до особи письменника в контексті його творів підказана всім розвитком втілення творчих задумів митця в конкретні образи, теми, типи [97, c.132].

Уся воєнна тематика О. Довженка з'ясовує одну проблему: як люди, утверджуючи і примножуючи в собі високе, перемогли низького, але сильного і жорстокого ворога. Головне завдання при вивченні літератури періоду Великої Вітчизняної війни - усвідомити, чим зумовлена позиція героя, зрозуміти і пояснити характер його вчинків. Адже естетичний ідеал у літературному творі вчить мислити, оцінювати головне в характері, ідею людського життя, що виявляється у психології вчинків.

Повість давала панораму тяжкої фашистської неволі, партизанської боротьби, розповідала про подвиги бійців і командирів. Тут автор показує всенародність подвигу, братерство і дружбу народів, що стали запорукою могутності радянської держави. Його герої - представники великого роду. Ця єдність усього народу майстерно передана завдяки творчому використанню народнопоетичних мотивів.

Довженко трактує війну не як суто історичну подію, а скоріше як одне з циклічних повторень архетипу оновлення світу. Війна стає засобом «анулювання всіх гріхів і помилок» [8, с.58], засобом знищення «поганого» українського етносу і створення натомість кращого, знищення старого і породження якісно нового, ліпшого за попередній українського світу.

Кіноповість «Україна в огні» відбиває специфічні риси традиційного типу мислення. Особливість його полягає в тому, що традиційна людина диференціює всі реалії життя на позитивні і негативні, керуючись при цьому конкретним принципом, який можна умовно назвати «принципом утилітарності»: «поганим» є все, що загрожує існуванню людини у світі, перешкоджає їй у досягненні якихось цілей; натомість усе те, що сприяє й допомагає людині, є відповідно «добрим». Твори О. Довженка, присвячені воєнним подіям, пропонують приклад суто міфологічного мислення: один елемент якого сприймається як маркований позитивно, другий - негативно; до появи цих опозицій призвів «утилітарний критерій» у розмежуванні доброго і злого. Це, зокрема, опозиція «чужий» - «свій» («чужим» і «ворожим» є все, що ставить під загрозу існування українського етносу, перешкоджає йому отримати перемогу над ворогом; відповідно «чужим» для українця може бути не лише німець, але й формально «свій» - український поліцай). У творах помітну роль відіграє також опозиція «чоловіче» - «жіноче», в якій позитивним елементом виступає чоловік (адже чоловік у Довженка - це культурний герой, який бореться з силами Хаосу), а негативним - другий (жінка може вступати у зв'язок з ворогом).

Свою ж функцію у змалюванні і трактовці подій війни сам О.Довженко розглядає як подібну до функції шамана, якому призначено виявити причину страждань свого племені, що полягає здебільшого у злій волі «чужого» (О. Довженко наголошує, що одна з причин воєнних невдач - наслідки економічної, ідеологічної, національної політики), а також вказати і на мету цих страждань. О. Довженко пропонує погляд на війну як на засіб оновлення світу.

У 1945 р. письменник записує у «Щоденнику: «Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству… генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики» [20, с.58].

«Україна в огні» - це крик змученого серця письменника-громадянина, уклін своєму народові, який у тяжких муках здобув перемогу.

3.3 Міфологічні та фольклорні витоки основних образів-символів твору «Україна в огні»

Широке використання митцями особливостей міфологічного мислення та міфологічної символіки можна пояснити тим, що їх застосування створює зручну мову опису довічних моделей особистої та суспільної поведінки, суттєвих законів соціального та природного космосу. Певні особливості міфологічного мислення продовжують зберігатися у масовій свідомості.

Наявність деяких стереотипів у політичній ідеології дає можливість створення «соціального» чи «політичного міфу». Мистецтво XX ст. через свій соціальний міф створило нову, уявну та ілюзорну дійсність. Не винятком був і кінематограф як найбільш масовий вид мистецтва. Кіноміфологія була спрямована у світле майбутнє, в якому усувалися всі суперечності: «На передній план висувався герой, який проходив через усі випробування - бої з ворогом (Велика Вітчизняна війна), боротьбу зі стихіями: вогнем, водою (повінь), землею» [57, c.85-92]. Міфи розкривають певну стадію розвитку людини і представляють стан людського несвідомого на цій стадії. При цьому у творця міфу немає свідомого знання проектованої ситуації. Тим і відрізняється міфологічне мислення від неміфологічного, що в першому перенесення суб'єктивної думки на об'єкт призводить до схожості образу й значення. Ця дифузність, як зазначає Є. Мелетинський, є особливістю міфологічного мислення, що проявляється у сфері уяви та узагальнення. Міфологічне мислення виявляється в «нечіткому розмежуванні суб'єкта та об'єкта, матеріального та ідеального (тобто предмета та знаку, речі та слова, істоти та її імені), речі та її атрибутів, одиничного та множинного, статичного та динамічного, простору і часу» [51, c.212-222].

Неоміфологічна література XX ст. звертається до міфу, апелюючи до його намагання пояснити складні проблеми через зрозуміле. Міфотворчість стала загальною тенденцією для різних художніх систем, оскільки дозволяла метафорично відобразити ситуацію, яка склалася в суспільстві, пов'язану з відчуженням особистості у сучасному світі. Неоміфологічна література використовує міф як структуротворчий початок художнього тексту і як світовідчуття. Міф є не єдиним, але одним із способів осмислення дійсності.

У неоміфологічних «текстах-міфах» першою сюжетно-образною художньою реальністю виявляється сучасність або історія. Якщо зсередини художнього світу романтичного твору міф виступає як вираз, а образ автора виявляється його змістом, то в неоміфологічних текстах план вираження задається картинами сучасного або історичного життя чи історією ліричного «я», а план змісту створює співвідносність відображуваного з міфом.

Українські романтики створюють національний міф, який живиться енергією архаїчного міфу, де відбито глибинний світогляд українців. Відповідність романтичного світобачення народному дуже яскраво виявляється в релігійно-світоглядному шарі міфопоетики, а саме - у співіснуванні християнських елементів. Романтики вводять у свій текст фантастичний елемент, різний тематично, але подібний за семантикою і функціонуванням. Використаний у різних за жанром і тематикою творах, він сприяє побудові своєрідного образу-міфу України, який відображає особливості буття народу в минулому і сучасному, а також прогнозує майбутнє.

На початку XX ст. спостерігається підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів; в літературі, як ніколи інтенсивно, актуалізуються процеси міфотворчості, що, у свою чергу, стимулює бурхливий розвиток міфокритики, яка спирається на праці Н. Фрая [89], Є. Мелетинського [50], М. Еліаде [26], А. Лосєва [45]. Практика міфокритики нині дійсно фіксує незвичайне розширення семантики міфу. Так, Я. Поліщук зазначає, що наукові дискусії навколо інтерпретації міфу спалахують з новою силою. Міф - універсальний культурний феномен, значення якого виходить поза конкретні часові виміри, як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів [64, c.162].

Помітна «міфологізація» літератури припадає на період воєнних зворушень, що можуть сприйматися як загроза етнічному виживанню. В українській літературі така ситуація знайшла помітне відображення при відтворенні подій Великої Вітчизняної війни.

Митці у тоталітарній державі мали виконувати ідеологічно визначену та жорстко сформульовану задачу цієї деспотичної системи спрямовану на підтримку та поширення елементів масової міфологізованої свідомості. Тобто, вже сама незвична культурно-історична ситуація своєрідно стимулювала міфологізм в мистецтві.

Характерною в цьому плані була творчість О. Довженка, в якій повна «міфотворчість на замовлення», «міфотворчість під тиском» не виключала застосування традиційних для міфологічного мислення образів та символів, відтворених через дійсну майстерність художніх засобів. Його поетика та ставлення до краси, здатність дивитися на все з точки зору вічності, близькість його творчості до душевно-ментальних рис українців, мислення загальнолюдськими категоріями у космічному масштабі - все це складає визначальні риси творчості О. Довженка та обумовлює його безперечну самобутність як видатного митця світового рівня.

Прізвище головних героїв кіноповісті «Україна в огні» - Запорожці, і назва села - Тополівка, і п'ять синів, як п'ять пальців руки.

Не випадково твір розпочинається експозицію, де зібралася вся родина, щоб величати матір. Ця своєрідна сімейна ідилія є конкретним і водночас образним втіленням людського буття, того, як повинна жити людина. Для чого вона покликана у світ, яке її призначення.

З метою подолання відчуження автор звернувся до родової свідомості, де рід осмислюється не тільки через архетип духовної субстанції, а й збереження здобутків національної ментальності. Ця міфологема і у О.Довженка органічно пов'язаний з мотивами світового дерева та набув естетизації через образи діда - родового божества та малого дитяти, прагнення з'єднатися з архетипом свого роду. О. Довженко по-своєму відображає різні грані української душі. Його твори як органічний вияв глибинного зв'язку письменника зі своїм народом несуть на собі прикмети національної самобутності.

Мати, якраз мати, від якої залежить майбутнє роду, народу, людства, заповідає своїм дітям «виповнити свою місію перед миром» [20, с.296], людьми і країною, наставляє на труд, працю на землі, злагоду.

Про жіночі образи твору дуже проникливо написав відомий літературознавець В. Святовець [75].

Усе краще, що є в українському етносі, О. Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і й берегиня роду -- Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.

Усе краще, що є в українському етносі, О. Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і берегиня роду ? Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін.

Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторної. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни.

Одним з центральних персонажів кіноповісті є Олеся - донька Лавріна Запорожця, українська дівчина, ніжна і трудолюбива, «майстерниця квітів, чарівних вишивок і пісень». «Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом» [20, с.298]. Цим вона, проста дівчина, підняла дух бійцеві, нагадала, що він мусить вернутися з перемогою, визволити її з неволі.

Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі І скромна, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці». Взагалі була вона «тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом» [20, с.298]. Красива, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча.

Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду ? окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» [20, с.300]. З «нами» ? це з родом, рідним селом усією Україною. Цей вигук болю вустами Олесі вирвався немовби з грудей усього українського народу.

Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долi. Ще на початку твору автор писав, що Олеся - незвичайна дiвчина. Потрапивши до Нiмеччини, вона своїми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: «Розкажи менi про своє село…Розкажи ще раз про гору i річку» [20, с.301]. Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героїнею, патрiоткою свого народу? Вона - як Ярославна: молода, красива, але вже посивiла. Але довела свій патріотизм, свою вірність Вiтчизнi й народові.

Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки ? і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.

За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів. «Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя. «Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи», ? прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світанку ? і «невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття» [20, с.302], і була поетична клятва коханого. Послухаймо її:

«Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш хвора і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене... ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене, простив я тебе наперед...» «Прощаю,? сказала Олеся,? тільки найди мене». - «Найду,? сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними руками. ? Коли ж так станеться, що уб'ють мене чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю... я все одно вернусь до тебе. Я пам'ятником стану з бронзи, отам ось за вікном... Ти, Олесю, відкрила мені світ» [20, с.303].

Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.

Шлюб Олесі і Василя перетворився в символічний епізод високої моральної чистоти людей, їх віри в перемогу, в своє щастя, виборене ціною великих страждань, героїчних зусиль і клятвеної вірності одне одному. В ньому розкривається велике духовне багатство Олесі.

Маленькі іскорки їхньої з Василем любові, зроненi божевільної воєнної ночі, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Не випадкове ім'я головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б.Грінченка, А.Чайківського та інших прозаїків і поетів України. Навіть у такий скажений час вона творила, сіяла навколо себе красу i любов.

Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!» [20, с.341]

Олеся - це уособлення тяжкої дівочої долі в дні війни. Вона побувала в Німеччині, на ганебному людському торжищі в Берліні, вона тікала, зазнала великих тортур, наруги і лишилася стійкою, духовно чистою, відданою Батьківщині. Цільний, героїчний образ Олесі надає кіноповісті ще більшої ідейної глибини та епічної масштабності. «Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до її молодого тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло вогнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду» [20, с.354].

Оте велике й найглибше, мудра невмируща воля до життя роду - керувало вчинками Олесі, вело на схід, на Вкраїну. Сила то «була надзвичайна». Уже не такою стала «всьому роду втіха», якою бачимо на перших сторінках повісті, - зла недоля та фашистська неволя залишили свої глибокі «карби»: «Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди» [20, с.354]. незважаючи ні на що, Олеся чекала свого судженого: «Він прийде, прийде Василь!» - кричало в ній усе. І ось він прийшов... «Яка ти красива, - сказав Василь тихо і ласкаво. - Дивись - сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося. - Я вірила» [20, с.395].

Олеся Запорожець - дівчина виняткова, незвичайна. Це типовий образ української дівчини. Для посилення цієї думки автор звертається до народних уявлень про дівочу вроду, характер. Олеся «красива і чепурна», вечорами «як птиця» співала на все село, була натурою «тактовною, доброю» [20, с.296]. Тут відчутна спорідненість героїні з образом дівчини, оспіваної народом. Саме виходячи з уявлень трудівників, як цінували вроду, працьовитість, веселу і щиру вдачу, творили реалістичні образи дівчат І.Котляревський, Т. Шевченко, М. Вовчок та ін., досвід яких теж врахував О.Довженко. На початку твору Олеся з відром біля криниці проводжає відступаючих бійців, у кінці, зустрічаючи, поїть їх водою знову, немов виглядає свою долю. Тут напрошуються асоціації з народними піснями, де зустрічі козака з дівчиною часто показано саме біля криниці, це викликає асоціації з минулим, поглиблює роздуми про людську долю.

Усі жіночі образи повісті ? трагедійні, та образ Христі Хутірної серед них ? найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами - «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка», «виродок» і... «націоналістка». Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе» [20, с.362].

Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» [20, с.364] ? на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже:

«Я знаю, що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний... Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?

Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?» [20, с.364].

Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

Спочатку «у тихій рiчцi латаття плавала дівчина років семи», а ось «з другої далекої ріки виходила невольниця Христя у мокрій одежі» [20, с.355]. Партизани осудили її за те, що вийшла заміж за ворога, італійського капітана Пальму. Зробила це тільки тому, що не хотіла їхати до Німеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Її образ можна пов'язати з Настею Лiсовською - всесвітньо відомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дітей. Своїм розумом, мудрістю Роксолана змогла заслужити таку довіру i повагу, що стала не тільки султаншею, а й героїнею Турцiї. Ми й досі вважаємо Роксолану нашою національною героїнею. То чому ж тоді на долю Христi Хуторної з «Україна в огні» випали такі жорстокі випробування, коли її було звинувачено у зраді? Поставлена у певні обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею.

Образ Христі - подруги Олесі Запорожець - перегукується ще й з образом Марусі Богуславки. «Дума про Марусю Богуславку» описує патріотичний вчинок української дівчини, яка відпустила з темниці козаків-невільників. «Дума» є художнім вимислом, опертим на дійсні факти. У ній змальована доля вродливих полонянок, які мали вплив на політику, тому могли зважуватись на такі патріотичні вчинки. Маруся не втратила духовного зв'язку з батьківщиною, пам'ятає звичаї своїх предків. Як для Марусі Богуславки, так і для Христі, найдорожче за все - це рідна Україна, земля їхніх батьків. Образи Христі і Марусі - це символи трагічної долі України разом з тим її краси і безсмертя.

А. Градовський вірно помітив: «У кіноповісті «Україна в огні» О.Довженко подає високохудожній тип жінки-амазонки (термін Ольги Слоньовської). Нею постає Христя Хуторна, яка в творі опиняється, образно кажучи, в тіні власної подруги Олесі Запорожець. Спочатку - відступ, який проливає світло на обставини перших днів війни і зовсім небезпідставний страх вродливих дівчат-українок за свою долю, коли вони опиняються у становищі фатальної залежності від обставин» [13, с.45].

Олеся і Христя ? два основні компоненти образу України: перша ? її поетична душа, а друга ? її трагічна доля.

У кiноповiстi «Україна в огні» є інші жіночі образи. Усі вони об'єднані трагізмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил війни. Чи спробував хто-небудь виміряти глибину їхніх почуттів, повернути загиблих батьків, синів, чоловiкiв, осушити сльози скалічених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жінка - берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої нiжнi плечі важкі, чоловiчi обов'язки, справи…. i пішла у шахту, на будівництво, у тайгу. Всюди, де відроджувалось i продовжувалось життя рідної держави, багатостраждальної України.

Глибока спорідненість митця з фольклором стала основою для творення романтично-піднесених образів. Він звернувся до легенд, переказів, міфів, календарно-обрядової лірики, казок. Письменник проводив паралелі до образу матері в народній творчості. Саме під впливом пісень вивів О.Довженко і образ матері в творах Великої Вітчизняної війни. Тут мати уособлює Україну, поневолену ворогами, що чекає повернення своїх синів-визволителів. Тут безперечний вплив поетики і символіки фольклору, герої якого звертаються до сил природи і персоніфікованого образу Долі.

У поезії Долю дає зоря, і риси зорі ввійшли до складу міфічного образу Долі. Мати згадує зорі, молячи про щасливу долю своїх дітей. Так, Олеся Запорожець розвиває думку про велику відповідальність жінки за долю народу. «Ми жінки, Христе, - говорить вона. - Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ» [20, с.341].

У змалюванні своїх героїв О. Довженко не наслідував сліпо фольклор, а творив власні оригінальні образи. Фольклор був для нього високим натхненням. Згідно з народним розумінням краси, критерієм прекрасного в людині завжди виступає не так краса зовнішня, як внутрішня.

«Україна в огні» починається веселою і одночасно журною, як і життя людське піснею: «Ой у мене увесь рід багатий», яку любили співати мати. І лише в кінці твору зберуться разом рідні, щоб знову пролунала улюблена пісня матері. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, Іван, і хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали у купі і в честь матері заспівали її улюблену пісню. У цій сцені розкрито трагедію, яку виніс український народ, його великі втрати і підкреслено безсмертя великого роду. Пісня матері звучить як гімн безсмертю українського народу, віра в щасливе майбутнє. Здається, автор веде читача до логічного висновку, що козацькому роду нема переводу, як мовиться здавна.

Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач. «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія голубонько моя» [20, с.329] - тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від'їздом на примусові роботи в Німеччину.

Читаючи це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних «плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.

Жіночими персонажами образ України не завершено: він продовжений і в чоловічій лінії. Краса й ніжність України оспівана в образах дівчат і матерів. А силу і мужність українського народу автор втілив у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запорожців ? Лавріна, глави роду, та п'ятьох його синів: Романа (офіцер), Івана (воїн), Савки (чорномо­рець), Григорія (агроном) і Трохима (рільник).

Запорожці ? люди працьовиті, веселі і горді. Коли Савці під час нальоту німецьких літаків радять падати, він наче знехотя відповідає: «А чого б я падав? Ідем на війну та будем од першої бомби падати?» [20, с.322]. Так на переправах і в боях гинули кращі з кращих нащадків запорозьких козаків. Тому персоніфікована в кіноповісті Розлука жалібно голосила понад шляхами: «Ой діточки, мої діточки...» [20, с.329].

Перед нами батько чотирьох синів, голова колгоспу Лаврін, у передчутті грізних випробувань, що їх принесла війна, він у формі внутрішнього монологу виражає свої страждання - вболівання з а долю рідного народу. Німим зойком гордої душі хлібороба сповнені його слова про майбутню кровопролитну боротьбу за свободу і незалежність Вітчизни. Внутрішня готовність героя до подвигу, далекоглядне прозирання у майбутнє, жагуча потреба самовизначитись, аби бути незламним у випробуваннях, - така самобутня природа Лавріна, в образі якого показано велику внутрішню силу людини, її нездоланність і безстрашність, її титанічний дух.

Символічні богатирська міць Лавріна, «завороженість» його від смерті, гнів, титанічна воля, войовничий запал, грізна, уособлюючи народ всепереборна сила нагадують нам Іллю Муромця чи гоголівського Тараса Бульбу. Саме така, у дусі народних пісень, легенд, міфів, художня інтерпретація образів дозволяє О. Довженкові розкрити велич і красу душевного світу героїв. Так Лаврін, як безстрашний Геракл, боронить свою країну. «Античне» відчуття прекрасного, однотипні площини трагедійного конфлікту, чимало спільних рис ріднить цих персонажів, різних за ідейним звучанням, ознаками часу та фарбами мистецької палітри. У зв'язку із загальними міфологічними й неоміфологічними інтенціями доцільно детальніше розглянути образ Лавріна Запорожця.

Мужнім і мудрим, відданим Батьківщині постає Лаврін. Його обирають старостою, він налагоджує зв'язок з партизанами, сприяє їм, аж доки не потрапляє в концтабір. Сцена двобою Лавріна і зрадника Заброди має велике значення. Показуючи протистояння між Запорожцем і Забродою, письменник наділяє Лавріна легендарними рисами, порівнює його з міфічними героями. Лаврін голими руками рве колючий дріт, обмотує ним шию Заброди, ламає огорожу. Гітлерівський офіцер впритул прострілює Лавріну з револьвера обличчя, але воїн не падає. Навпаки, він убиває з одного маху кулаком офіцера, виплюнувши десяток вибитих зубів, виводить полонених на волю, піднімає людей на боротьбу. У цих романтично виписаних подіях усе величне, незвичайне. Навіть загибель поранених і знесилених у хвилях ріки звучить як хвала життю: тонучи, люди думали, що вони линуть на свободу. Цим герої О. Довженка ніби нагадують персонажів фантастичних казок, перед якими розступається вода. Письменник показав велику внутрішню силу народу, силу людини, боротьбу з ворогом. Художня інтерпретація образів у дусі народних пісень і легенд дозволяє О. Довженкові якнайповніше розкрити велич і красу душевного світу героїв, зокрема Лавріна Запорожця. О. Довженко виділяє в ньому якості, притаманні міфічним героям: безстрашному Гераклу і нездоланному Антею. Геракл зчинив дванадцять подвигів, показав свою силу і непереможність.

Показує свою силу і непереможність Лаврін, убиваючи зрадника Заброду і офіцера, він вивіз із табору сотні людей. Це подія, яка може бути порівняна із подвигом Геракла. Лаврін щоразу, дивлячись смерті у вічі, ставиться до неї без страху. Це підкреслюється і в розмові з Краузом, з партизанами, коли ті вирішили розстріляти його як запроданця: «Даремно. Я б не стріляв, - спокійно і ніби байдуже сказав Запорожець» [20, с.348]. Ці риси випливають з його твердої переконаності у справедливості своєї справи, це зближує Запорожця з героями народного епосу, поряд із цим є ряд інших рис, що ріднять його з героями казок, легенд, дум.

Письменник показує безприкладний подвиг нашого народу, мужність, самовідданість, вірність традиціям. Працелюбний, розсудливий Лаврін, коли загнані у воду селяни благали його стати старостою села, погодився на цю ризиковану роботу, взявши на себе велику відповідальність перед сім'єю, народом України. Його воля до перемоги, особиста мужність і кмітливість особливо проявляються під час єдиноборства із Забродою на колючому дроті табору. Лавріна також можна порівняти і з Антеєм - міфічним героєм. (Велетень, син Посейдона та Геї, правитель Лівії, полюбляв викликати на бій тих, хто опинявся в його володіннях, і завжди перемагав.) Лавріну притаманні далекоглядна проникливість у завтрашній день, глибоке розуміння страждань людини, боротьба з жорстокостями війни за утвердження людського «добра і доброї згоди» в своєму народі. Фольклор здавна оспівував твердість духу, нескореність героїв. Любов до батьківщини, волелюбність ставилися понад усе. Потрапивши до рук ворога, оборонці рідного краю тримаються з гідністю, сміливо йдуть на смерть. Герой тримається впевнено, він твердо вірить, що перемога прийде неминуче, і власна смерть не видається трагедією.

Автор недаремно виділяє образ Лавріна Запорожця, що ввібрав традиції Козаччини і передав своїм синам-козарлюгам. Виданий поліцаєм, схоплений і катованих фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів. Ось діалог між катом і ним:

«? Ти страждаєш?

? Ні.

? Чому?

? Я тебе ненавиджу» [20, с.326].

Як Антей бореться Лаврін на колючому дроті з начальником поліції і неозброєний перемагає озброєного. Вірність перемогла зраду, бо «стрепенулась у Запорожця жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить, ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь... і випроставсь ? увесь в крові, гарячий і натхненний» [20, с.338].

Лаврін був людиною козацького гарту: не лише сам виграв битву за своє життя, а й запалив жагою свободи інших у концтаборі: «Піднімайтесь, хто сильний і дужий! Хто жити хоче, вилізай з могил!.. Ні кроку назад! Вперед!» І сталось диво: «Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників... Він виводив людей на волю» [20, с.338].

Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу, історичних пісень та дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврінові Запорожцю,? і перед тобою росте й росте могутня постать до величі Байди, Сірка, Наливайка, Богуна та ін.

З образами чоловіків природно пов'язані батальні картини, їх у кіноповісті чимало. Це битви між гітлерівцями і червоноармійцями і бойові визвольно-каральні акції партизанів. Усі вони написані з неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою.

Принагідні думки критиків про зв'язок митця з народною поезією були лише першим кроком у розробці складної і важливої проблеми «Довженко і фольклор». Глибоке наукове дослідження творчості кінорежисера і письменника розпочалося лише в 50-ті роки. Самобутність його таланту, глибока народність, ідейність і злободенність поставлених автором проблем, майстерність творення романтично піднесених образів наших сучасників привернули пильну увагу літературознавців і читачів відразу після виходу в світ збірки кіноповістей О. Довженка (1957). Поряд із статтями, що давали об'єктивну, вивірену часом оцінку, виходять ґрунтовні монографії, автори звертаються і до питання зв'язку митця з фольклором. Так, І. Білодід [3] аналізує народнорозмовні і пісенні конструкції в кіноповістях. Дослідник простежує місце пісенних елементів у становленні самобутнього стилю письменника, використання ним міфопоетики. Глибоко розкриває творчу лабораторію О. Довженка Ю. Барабаш [2]. Він підкреслює народність естетичного ідеалу художника як визначальний критерій народності в літературі. Заслуга О. Довженка, вказує дослідник, полягає в тому, що він розуміє народну естетику діалектично, в розвитку.

Ю. Барабаш підкреслює національну природу таланту О. Довженка, «органічний зв'язок його з художнім мисленням народу, з національними традиціями мистецтва і фольклорними джерелами» [2, c.209]. Він простежує, як це єднання сприяє творенню Довженкової концепції людини, як письменник системою художніх засобів ліпить казкові, легендарні образи, подібні до міфічних. Ю. Барабаш не ставив перед собою завдання глибоко розглянути міфопоетичний аспект митця, однак його принагідні думки про єднання майстра зі специфікою художнього мислення українського народу і його традиціями.

С. Плачинда у своїй монографії про О. Довженка, ведучи мову про народність творчості художника, підкреслює, що на всі події і явища - великі і малі, епохальні і буденні - він (О. Довженко) дивився очима народу. Він перейняв усі кращі риси народу: працьовитість, мудрість, невмирущий оптимізм, безпосередність вдачі [61, c.234]. Вагомим внеском у розв'язанні проблеми фольклору як одного із джерел творчості О. Довженка стали праці М. Власова. Дослідник простежує, як художнє мислення трудівників сприяло творенню засобами кіномистецтва образів сучасників у фільмах «Арсенал», «Щорс», «Повість полум'яних літ». Поза увагою дослідників лишилася повість «Україна в огні», новелістика, публіцистика, драматургія, тобто більша частина доробку 1941 - 1956 років. Автор веде розмову про вплив художніх засобів, специфіки композиції дум, пісень, билин на будову творів О. Довженка [6, c.32].

Український письменник М. Рильський пише: «Своєї мети О.Довженко досягає використанням багатств фольклору, органічним поєднанням реалістичних штрихів із піднесено-незвичайними, публіцистичними і психологічними, а головне глибокій силі узагальнень» [72, с.321]. «Як літописець своєї доби, як син свого народу, О. Довженко прагнув передати не лише правду життя, але й биття свого полум'яного серця в турботі про рідну землю, про майбутнє людей на всій планеті. Зв'язки справжнього художника з сучасністю проявляються не в тому, що він малює знайомі прикмети часу: вони виражаються в художніх відкриттях світу, тих відкриттях, які здатні здивувати читача, захопити його до глибини душі, підкорити своєю переконливістю, своєю емоційною силою, здатні збудити його думку, допомогти йому зрозуміти життя і самого себе», - пише М.Б.Храпченко [92, с.268].

Закінчується кіноповість так, як і починається - щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом). Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: «А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи» [20, с.395].

Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.

Завдяки оригінальній композиції, динаміці в розвитку дії, неповторній кінометафоричності й стилістиці, «Україна в огні» стала шедевром світової кінодраматургії.

Погляди О.Довженка, його сміливе державне розуміння пекучих проблем не відповідали тодішній офіційній точці зору, що й стало причиною заборони твору. Нині твір допомагає нам глибше зрозуміти лихоліття війни і післявоєнних років.

Висновки

Творчість Олександра Петровича Довженка близька всім, хто любить своєрідність національного світовідчуття, тонкий ліризм, міфопоетичні образи, відчуває гармонію і цілісність людини і природи.

В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру - кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедеврами української класики.

Спогади про дитячі роки у кіноповісті «Зачарована Десна» - це зустріч з поетичною душею дитини, що у мріях усе в житті здатна перетворювати на казку. Все незвичайне у цьому сні. У цій кіноповісті О.Довженко стає цікавим оповідачем, що бачить свого читача, кличе в країну спогадів про прекрасне.

Письменник, збагачений життєвим досвідом, звертається до тієї пори свого дитинства, коли «світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» [20, с.199]. Разом з тим він критично розглядає умови, в яких зростав, відверто, з сумом розповідає про забобонність рідних, розкриває соціальні причини цього. Але скрізь наголос робиться на всьому доброму, що запало в дитячу душу, сприяло формуванню його світогляду і нової моралі нашого сучасника.

З дитинства герой-оповідач «Зачарованої Десни» Сашко прилучився до праці і пісні. Любив усе живе - тварин, цвіт яблуні, трави; переселявся у світ казкових героїв, яких нерідко створювала його дитяча фантазія.

У творі передано глибинні переживання автора і його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту й святість своєї душі. Її символізує невеликий клаптик землі біля Десни - справжній земний рай на противагу лицемірству й жорстокості реального світу.

На все життя запам'яталися запашні сіножаті на придеснянських луках, рибалки з батьком, осіннє збирання грибів, перші мозолі на дитячих руках від коси і ціпа, річка, щедра на барви природа Чернігівщини. Все це породжувало у хлопця почуття захоплення красою, впливало на формування його світобачення.

Картинами природи наповнена вся кіноповість: це описи повені, сіножаті, описи собак, коней, але особливе місце відводиться опису річки дитинства. Своєрідним символом, рікою життя проходить через повість образ зачарованої Десни.

Проте не тільки бажання усвідомити свою природу, згадати перші радощі, вболівання, чари перших дитячих захоплень керує пером автора, а ще й пошана та гордість за своїх рідних, усе життя яких було скорботним, як життя стародавніх людей: «Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду... я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства» [20, с.199].

Основною силою, що сформувала характер героя, що допомогла йому пройти важкий шлях пізнання, була сім'я. Образи найрідніших Сашкові людей - матері, батька, діда, прабаби - виписано з особливим поетичним піднесенням і любов'ю. Усі ці образи трударів i філософів несуть в собі думку про невичерпність i життєдайність народного джерела, про безсмертя народу.

Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей як про єдине ціле.

«Україна у вогні» - кіноповість-трагедія. О. Довженко створив сценарій про людей простих, звичайних. Цей високохудожній твір переносить сучасного читача в героїчно-вогненну атмосферу Великої Вітчизняної війни. Можна цілком погодитися з думкою більшості дослідників творчості О. Довженка, що «Україна в огні» - найгіркіша і водночас найрозумніша повість в арсеналі українського мистецтва часів війни. Уважний аналіз твору, засобів художнього арсеналу письменника дають підстави твердити, що «Україна в огні» - героїко-епічний твір з виразним романтично-публіцистичним спрямуванням, своєрідна дума про подвиг українського народу у годину лихоліття.

Письменник з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського народу в найбільшій світовій війні. Перед його духовним зором виникає Україна: вся у вогні, у безлічі страждань і важких трагедійних боїв.

Духовне багатство характерів у кіноповістях О. Довженка не поступається реальному багатству життя, воно допомагає відкрити істотне в цьому житті. Символіка кіноповісті допомагає авторові підкреслити, що його герої уособлюють безсмертя усього народу. Їм властиві епічні, героїчні риси.

У творі змальовано безсмертну галерею образів, особливо Лавріна Запорожця, Олесі, Кравчини, Христі, які вже стали окрасою класичної української літератури середини і початку другої половини XX століття. В їх художніх портретах заново ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга.

Свої гуманістичні ідеї письменник реалізував насамперед через трагічну долю дівчини - бранки, жінки в окупації, наголошуючи, що «у війни не жіноча особа». Героїчні кіноповісті Олеся Запорожець і Христя Хуторна не стають на шлях активної боротьби, але в тій страшній круговерті насильства й аморальності, що випала на їхню частку, зберігають у душах ще не витоптані до кінця природні людські почуття.

Для О. Довженка виміряти життя, діяння і смерть своїх героїв - представників народу - великою мірою було основним естетичним завданням. Героїчні народні характери Лавріна Запорожця, Мини Товченика, Василя Кравчини - чи не найбільш яскраве підтвердження того. У великий і грізний для рідної країни час вони піднеслися до здійснення подвигу надзвичайного, розцінюваного митцем на рівні історичному. Джерела цього подвигу він шукає і знаходить у своїх героях, тобто, перш за все, в новому змісті, кращих людських якостях.

Письменнику вдалося передати трагедію українського народу у кровопролитній війні, змусити людей замислитися над долею своєї граної, але ніким не скореної нації.

Воєнна творчість О. Довженка дає можливість припустити, що він у певному сенсі «повертає» український народ до архаїчного мислення, від якого той відійшов у силу різних причин. Дуже показовим у цьому плані є заклик митця: «...ненавидь зрадника, бійся зрадника України. То...ворог» [20, с.322]. Письменник наголошує на необхідності і правильності міфологічного мислення, істинності традиційного архаїчного світосприйняття взагалі. О.Довженко відображав «оживення» традиційного типу свідомості, намагався прищепити цю свідомість колективові, пропонуючи погляд на війну як на реалізацію архетипу відродження через очищення.