Художній світ кіноповістей О. Довженка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Дисципліна: Історія української літератури

ХУДОЖНІЙ СВІТ КІНОПОВІСТЕЙ О. ДОВЖЕНКА

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Жанр кіноповісті у творчості О. Довженка

Розділ ІІ. Кіноповість «Зачарована Десна»: особливості поетичного світосприйняття письменника і специфіка його ліричної суб'єктивності

2.1 Образ рідного краю і природи в кіноповісті як вираження міфопоетичного мислення письменника

2.2 Духовна велич людини в «Зачарованій Десні»

Розділ ІІІ. Філософсько-естетичні уявлення письменника в кіноповісті «Україна в огні»

3.1 Трагедійний образ України та концепція національного буття в творі

3.2 Природа героїчного та естетичний ідеал О. Довженка в кіноповісті «Україна в огні»

3.3 Міфологічні та фольклорні витоки основних образів-символів твору «Україна в огні»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

зачарована десна довженко

Олександр Петрович Довженко - видатний український письменник, публіцист, кінорежисер, громадський діяч. Твори його - це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв, це своєрідний літопис історії свого народу.

Перша третина минулого століття - переломний етап у розвитку української літератури. У цей час відбувалися зміни у принципах художнього осмислення буття, руйнувалися старі канони і формувалися нові уявлення про естетичні пріоритети, роль і завдання мистецтва. О. Довженко в своїх кіноповістях намагався зруйнувати художні стереотипи літератури 20-х років ХХ ст. та вийти на масштабність і проблематичність у зображенні сучасного життя.

У центрі уваги нашого дослідження поставлено духовно-естетичний феномен О. Довженка. Він - кінорежисер світового рівня, блискучий новеліст і публіцист, талановитий повістяр і неповторний драматург.

Письменник неодноразово вказував, що одним із джерел його творчості є гаряча любов до природи, гостре відчуття її краси. У всіх довженківських творах розкривається неповторна, задумлива і радісна краса мальовничих берегів Десни, благородство і чесність трудівників землі, серед яких і минуло дитинство майбутнього митця.

Шістдесятирічним написав О. Довженко хвилюючу автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна», де він майстерно описав «незабутні чари дитинства». Майже півстоліття дослідники намагаються розгадати загадку неповторного колориту цієї кіноповісті й уважно, прискіпливо аналізують кожну деталь: образи твору, його композицію, тему, ідейну спрямованість, мовні особливості тощо.

Одним із найкращих творів про війну, написаних в часи Великої Вітчизняної, вважається кіноповість О. Довженка «Україна у вогні». Українське село Тополівка - композиційний центр твору. Письменник правдиво зобразив трагічну долю хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Митець сміливо відкрив вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про історичну долю України, український народ у цій страшній війні.

Творчість О. Довженка протягом останніх десятиріч стала предметом багатьох досліджень. Серед праць, присвячених О. Довженку, слід визначити книги С.П. Плачинди [61], Ю. Барабаша [2], І.А. Рачука [71], Р. Соболєва [81], статті К. Волинського [7], Л.М. Новиченка [54; 55]. Письменник приваблює літературознавців перш за все неповторними образами свого своєрідного художнього світу.

У публікаціях В.Хархун [91], В. Скуратівського [80], Г. Ващенка [5] розкриваються деякі складники творчості О. Довженка, здійснені спроби визначити місце його творчості в літературі XX ст. і в історії української літератури взагалі.

У працях О.Ковальчука [30], Ю.Ф. Кочергана [36], Б. Степанішина [83], В. Фащенка [87] аналізуються окремі теми та спеціальні проблеми творчості письменника.

У XX ст. та й на початку XXI ст. спостерігається підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів тощо; в літературі, як ніколи інтенсивно, актуалізуються процеси міфотворчості, що, у свою чергу, стимулює бурхливий розвиток міфокритики, яка спирається на праці Н. Фрая [89], О. Лосєва [45; 46], Є. Мелетинського [49; 50; 51].

Міфопоетичний аспект творчості О. Довженка - складне і багатогранне явище, яке цікаве і нам. Міфопоетичне мислення українського письменника відзначається філософсько-естетичним, фольклорно-народним синтезом.

При всій увазі дослідників до літературної творчості О. Довженка багато питань теоретичного характеру, пов'язані зі своєрідністю його художнього мислення як письменника-романтика, специфікою епічних жанрів в його творчості (які розвинулися на стику літератури і кіно), а також відмінною якістю суб'єктивно-ліричного початку в його прозі, міфологічних елементів, і деякі інші все ще виявляються розробленими недостатньо глибоко.

Метою пропонованої роботи є аналіз художнього світу та особливостей поетики літературного жанру кіноповісті в творчості О.Довженка.

У відповідності з поставленою метою в роботі вирішуються наступні завдання:

1) охарактеризувати поняття кіноповісті та постать О. Довженка як репрезентанта жанру;

2) проаналізувати особливості поетичного світосприйняття письменника і специфіку його ліричної суб'єктивності в кіноповістях;

3) висвітлити синкретичну цілісність людини і природи художньої реальності твору «Зачарована Десна»;

4) розкрити міфопоетичне мислення О.Довженка в його кіноповістях «Зачарована Десна» та «Україна в огні»;

5) показати трагедійний образ України та природу героїчного в творі «Україна в огні»;

6) висвітлити міфологічні та фольклорні елементи і риси національного характеру в кіноповісті «Україна в огні».

Об'єктом дослідження є творчість О. Довженка, зокрема його кіноповісті «Зачарована Десна» та «Україна в огні».

Предметом дослідження виступає художня своєрідність жанру кіноповісті в творчості О. Довженка.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, міфокритичний.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І. Жанр кіноповісті у творчості О. Довженка

Ім'я Олександра Довженка добре відоме не тільки у вітчизняній, але й у світовій кінематографії. Він дістав загальне визнання і як великий письменник, чия творчість одразу привернула увагу критиків і дослідників. О. Довженко увійшов в історію світової художньої думки як поет екрана і слова. Поєднавши у собі талант режисера і письменника, своєю унікальною творчістю він збагатив і зблизив ці два види мистецтва - словесного і візуального, відкрив нові можливості в пізнанні й відображенні динаміки нашого життя. Саме у зв'язку з художньою спадщиною О. Довженка, його мистецькою діяльністю нині все більше утверджується нове поняття - «кінематографічний письменник».

Літературна спадщина О. Довженка багатогранна, але найсильніше талант митця виявився у жанрі кіноповісті, який він, по суті, започаткував в українській літературі. Мрією митця було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.

У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» - історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», - казав про «Звенигору» митець. Цей фільм обійшов екрани Радянського Союзу та багатьох країн світу. Він свідчив про народження нового самобутнього майстра кіно.

Фільм «Звенигора» віртуозно поєднав історію, казково-міфологічну сюжетику і хронічку громадянської війни, епос, лірику, сатиру і глибинну філософію. Ця кіноповість починає справжню історію українського кіно. Уперше в історії кіномистецтва до тканини одного фільму вводилися одночасно епічна, філософська і лірична стихії.

За словами А.Гуляка: «Наскрізний мотив «Звенигори» - фольклорний сюжет пошуків скарбу. Головний герой кіноповісті, давній український дід, який є персоніфікацією роду, впродовж тисячі років шукає чарівний скарб, який може принести йому щастя. Два його онуки - більшовик Тиміш і петлюрівець Павло - опиняються по різні боки братовбивчої бойні, яка веде до знецінювання і розпаду такої етнічної цінності, як рід» [15, с. 9].

У «Звенигорі» з'являються ознаки нетрадиційного виміру часу. «Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень», - наголошував О.Довженко [20, с. 9].

Ніколи вже більше у письменника не буде такої таємничої і первозданної природи, як у цьому творі. Саме зі «Звенигори» у творчості письменника з'являється тема, яка лейтмотивом пройде і крізь наступні його повісті - «Арсенал», «Земля», «Зачарована Десна»: пошук істини в одвічній єдності людини і природи, віра в те, що справжнє щастя можна віднайти лише в їхній гармонії.

Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики - «Земля». Незважаючи на те, що в побут входило звукове кіно, німий фільм «Земля» набув несподіваного успіху і став епохальним не лише в історії радянського, а й усього світового рівня кіно.

Р.Когородський, аналізуючи кіноповість «Земля», пише, що це - «твір поліаспектний, і його основне та водночас парадоксальне звучання простежується у взаємодії історичної і міфологічної символіки (портрети-фрески селян, яблука і соняшники на весь екран і т.ін.). Як відомо, в народі завжди жило прагнення до кращого майбутнього, мрія про гармонійне життя ніколи не полишала його. Народ пов'язував свій ідеал з прекрасною і могутньою людиною. Очевидно, ця апріорна віра в справжню людину, це глибинне начало теж чимось нагадують міф, але вони «вмонтовані» в діалектичну концепцію дійсності, через них О. Довженко і виражає свій погляд на світ. Як правило, двадцять - двадцять п'ять років перетворюють фільм з художнього явища доби на документ історико-літературного пізнання. А от фільм «Земля» і понині не втратив ні вселюдської актуальності, ні художньої новаційності» [31, с. 130].

Цей фільм - гімн життю - було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Стрічка, у якій О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове. У цей час на території Київської кінофабрики, яку тільки почали будувати, геніальний режисер і кіносценарист закладає свій відомий сад.

Відтоді О. Довженко зайняв почесне місце серед видатних митців. Наступні фільми ще більше помножили його славу. Динамічні і прозорі за стилем, стислі, композиційно стрункі, вони вигідно різняться своїм високим ідейним насиченням, своєю гармонійною єдністю нової форми й нового змісту.

Так у 20-х рр. ХХ ст. з'явився новий жанр - кіноповість, виникнення якого було зумовлено потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Новий час вимагав нових сценаріїв, до їх створення залучались відомі письменники (М.Йогансен, Ю. Яновський, М.Бажан та ін.). Йшлося про створення складного художнього явища, базованого на низці «монтованих» подій, в якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. Взаємодія жанрів призвела до появи нових жанрових форм, так з'явилися кіноповість, кіноновела.

На той час визначились два можливі шляхи в цьому напрямі: камерно-психологічний (І. Кавалерідзе) та монументально-епічний з яскравим ліричним забарвленням (О. Довженка). Довженківська лінія виявилася перспективнішою. Розвиваючись на межі прози та фільму, вона віднайшла свою нішу і в літературі, і в кінематографії, починаючи із «Звенигори», завершеної О. Довженком 1928 р. Постав такий новий для української літератури жанр, як кіноповість.

Кіноповість - жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX столітті як симбіоз красного письменства та кіно. Так само, як драматичні твори передбачають утілення на театральній сцені, кіноповість, як правило, легко може бути екранізована, бо в її основі закладено багато прийомів кіномистецтва (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу й авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Але й кіно взяло багато від літератури. Видатні майстри слова ще до народження кіно писали твори, що композиційно виглядають як монтаж кінокадрів. Наприклад, вірш Т. Г. Шевченка «Садок вишневий коло хати» - це готові до зйомки кадри фільму [1, с. 412].

Кіноповість поєднує елементи белетристичної повісті (психологізм, роль художньої деталі, епічність) з елементами кіносценарію (динамізм, гостра фабульність, монтаж, композиції, лаконізм).

У художньому фільмі образ створюється багатьма кінокомпонентами, серед яких, як і в драматичному творі, найголовніші ? мізансцена, гра актора, його міміка, жести, сцени другого плану, краєвиди, інтер'єр, вироби прикладного мистецтва тощо. Більшість з переліченого є і в кіносценарії.

Видатним майстром і першовідкривачем жанру кіноповісті по праву вважають Олександра Довженка з його творами «Арсенал», «Щорс», «Аероград», «Іван», «Зачарована Десна» та ін. У його душі «поєдналися дві мистецькі стихії - література і кіно, народивши своєрідну художню форму, що несла в собі риси кіносценарію і повісті» [63, с. 31].

Розвиток жанру пов'язаний також з іменами О.Гончара, В. Земляка, О.Левади та ін.

О. Довженко створив власну поетику кіно, що дало йому можливість через поетичні тропи, метафоричну кіномову розгорнути перед усім світом панораму національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та її самоусвідомлення в національній культурі. Кіно Олександра Довженка - це також прорив і у світовий культурний простір.

Але почалися страшні події ІІ світової війни. О. Довженко першим із кіномайстрів одягнув військову форму 17 вересня 1939 року. Описуючи страхіття війни, О. Довженко виступає в різних жанрах: публіцистика («До зброї», «Душа народна недовольна», «Я бачу перемогу»), оповідання («Стій, смерть, зупинись», «Мати», «На колючому дроті», «Ніч перед боєм», «Незабутнє»), кіносценарії («Визволення», «Повість полум'яних літ»).

Матеріалів у митця було на цілий роман-епопею. Розлучитися з ними було неможливо, а знімати - не можна. Саме за неприховану правду, за хист свого народу, своєї України автор потрапив у немилість. Таємно О.Довженко пише «Щоденник».

Україна була в немилості з 1933 році, була «в огні» сталінського і фашистського терору: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю», - з болем у серці проголошує Довженко [20, с. 56].

Червона Армія відступала. Залишилися на страту ворогові діти, жінки, старі люди. Сплюндрована Україна плакала кривавими сльозами, сльозами жінок і дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками-фашистами. Побувавши на звільнених територіях під Валуйками й Воронежем, автор із гіркотою констатує: «Гітлерівські офіцери - тварини й мерзотники, як на замовлення. Вони огидніші від своїх хамських солдат. Вони крали, били, грабували й гвалтували. Перед ними дрижало наше населення й німецькі солдати теж» [20, с.99].

І він відмовить їм у своїй повазі - назавжди: «Гниють по дорогах і в полі людські й фашистські трупи…» [20, с.98] Фашисти - не люди.

Уже з перших хвилин війни було очевидно, що наші керівні кадри не були здатні взяти справу оборони в свої руки. Про це пише Довженко у своєму записнику: «Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, формалізм, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…» [20, с. 83].

Кіноповість «Україна в огні» була написана О. П. Довженком швидко, так же швидко знятий і фільм. Сценарій твору складається з 50-ти епізодів-картин, а кожна з них ? з певної кількості кінокадрів. Тема війни для О.Довженка не була новою. Ще у фільмах «Арсенал» і «Щорс» він відтворив тяжкі воєнні часи громадянської війни в Україні.

«Україна в огні» - один із найкращих і найправдивіших творів про війну. Але Довженкові стало ясно, що найголовніший, найпродуманіший, найвистражданіший твір не догодив владі. З боку уряду він був звинувачений у різних гріхах, у тому числі й у націоналізмі.

У кіноповісті одна з головних героїнь - дівчина Олеся - наважується на нечуваний вчинок, нечуваний тому, що нібито, на перший погляд, кидає під ноги свою цнотливість юнакові - українському солдатові, просячи переночувати з нею: «Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці… замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…» [20, с.299] Здається, інтимна справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини - навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогам.

Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розв'язувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті. Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії.

Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду).

Уперше кіноповість побачила світ тільки 1990 року, а найповніша публікація з'явилась у 1995 році.

Майже за всі фільми кінорежисера критикували. Але такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Для розгляду кіноповісті було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б). Пізніше літературознавці, слідом за О. Довженком, називатимуть «кремлівським розп'яттям кінорежисера» те, що відбулося 31 січня 1944 року в присутності членів політбюро, серед яких першу скрипку грав режисер Чіаурелі, і кілька українських письменників. Сталін особисто виголошував доповідь «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні». Тон виступаючого не залишали сумніву, що Сталін виголошує смертний вирок.

О. Довженка звинувачували у всіх смертних гріхах, а передусім - у критиці політики компартії. «Україну в огні» назвали антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про командний склад органів прокуратури, КДБ.

О. Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

На щастя, все закінчилося лише тим, що О. Довженка вивели з усіх мислимих комісій, усунули від можливості займати посаду, гідну цієї людини, і почали вимагати переписати «Україну в огні», обов'язково увівши у твір образ Сталіна як натхненника перемоги радянського народу над фашистами. Але О. Довженко так і не погодився переписати повість.

У своєму «Щоденнику» О. Довженко пише: «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика. Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями» [20, с. 98].

За створення правдивих повістей Довженка не заслали в Сибір, але йому заборонили виїжджати після війни з Москви до України. Це, по суті, означало московський полон, перебування під недріманним оком режиму. У самому центрі Москви знаходиться фешенебельний і престижний Кутузовський проспект, на якому в повоєнні роки мешкав О. Довженко. Усесвітньо відомому кінорежисерові після війни дозволили зняти лише один фільм і то, звичайно, не про видатного українського селекціонерапомолога Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою реалізувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літературною творчістю, пише кіноповісті, п'єси, веде свій знаменитий «Щоденник» з таємною надією, що колись усе те буде оприлюднено та «притчею стане».

Перші кроки в дослідженні кіноповісті «Україна в огні» зробив Ю.Барабаш [2, с.139]. У своїх працях він розкриває ідейно-тематичну основу, проблематику повісті, особливості художньої манери О. Довженка, зупиняється принагідно на проблемі ідейно-естетичної природи образів твору. Ці дослідження дають поштовх до подальшого поглиблення наукового осмислення довженківської спадщини взагалі і його кіноповісті «Україна в огні» зокрема. Жанр кіноповісті вдало визначив Ю. Барабаш [2], назвавши її «оптимістичною трагедією». Величність теми, яскрава національна визначність характерів, глибокий реалізм у відтворенні подій, неповторність естетичних критеріїв у змалюванні представників народу і, так би мовити, кінематографічна природа твору зумовили його могутнє поліфонічне звучання.

Повість «Україна в огні» вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною правдою. Зосередивши основну увагу на долі сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскраво художній формі відтворити трагізм «невдатної історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні картини початку війни, безладний відступ військ і його причини, тупоголових кар'єристів і шкурників, фашистську окупацію, вивезення молоді в німецьке рабство, партизанську боротьбу проти окупантів і, нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обставини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде переводу.

У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить кінометафорі, персоніфікації та алегорії. Ось кілька прикладів: «Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вулиця», «плакав вагон». І сам заголовок твору є кінометафорою - «Україна в огні».

Один з давновідомих кінозасобів є сон або видіння. У 35-му розділі кіноповісті наведено опис операції тяжко пораненого Василя Кравчини, який тричі переривається видіннями. То його витягають з палаючого танка через люк, то він керує танковою атакою, то на снігу перед танком строчить по фріцах, то падає підірваний вибухом ворожої гранати. Опис цих видінь виконує роль ретардації (гальмування) дії для глибшого її осмислення.

Дещо іншу роль виконує сон, що приснився фон Краузу ? як його піймали партизани і як тяжко покарали за все скоєне ним. Роль цього сну ? передбачення подій, які незабаром настануть.

У жанрі кіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтексту ? він посилює психологізм повісті. Так, замість тривалого діалогу між Лавріном Запорожцем і Максимом Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взаємної ненависті, автор «України в огні» дає одну-єдину фразу: «Вони розстрілювали один одного очима» [20, с. 354].

Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели оповідання було вилучено з літературного процесу, а ім'я автора піддано анафемі, О. Довженко не припиняв своєї письменницької творчості. Восени 1945 р. він завершує «Повість полум'яних літ», у якій, бажаючи хоч що-небудь сказати, пішов на певний компроміс із системою: «Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». І не чорнилом у Москві, а кров'ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищі Матері-Вдовиці. Та що ж поробиш, коли... «нужна правда возвышенная» [20, с. 87]. Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди боялися вищі чини. Цей твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Уперше друком він з'явився в 1957 р., по смерті автора. У 1960 р. дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим твором. Фільм здобув світову славу, а на Каннському фестивалі 1961 р. був відзначений премією за кращу режисуру.

Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік. Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Зачарована Десна»...

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника.

Ніщо так не збагачує митця, як власний життєвий досвід, який постійно акумулює творчу уяву письменника, поглиблює вірогідність типових характерів і типових обставин. Саме тому важливу роль у творчому процесі О. Довженка відігравав автобіографічний матеріал. Можливо, тому письменник відчув потребу ввійти у твір оповідачем, дійовою особою.

Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.

З літами О. Довженко все частіше згадував рідну хату, благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну, сінокіс, діда, батька, матір, письменник «сміявся і плакав» На схилі свого вкороченого життя до нього все частіше приходили спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували в неспокійних, тривожних снах.

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р.

Як і більшість творів О. Довженка, «Зачарована Десна» написана не лише для читання, але й дія екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського життя, любов'ю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжного кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики - високого й чистого дзвону коси, - все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, їло живе в його доброму й поетичному серці.

Усі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке минало на лоні живописної природи, митець з любов'ю згадує свою родину - схожого на Бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з Псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах і саджала їх у своєму невеличкому городі, «щоб проізростали», добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха.

Ліричні поетичні описи - дивний сон хлопчика - чергуються зі сценами, написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина Великодньої повені, коли вся загреблянська парафія сиділа на стріхах з неосвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!» ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком і старостою роз'їжджав на човні і святив паски чистою деснянською водою.

Письменник у повісті виступав у двох іпостасях - як автор, зрілий митець, що міркує про майбутнє у зіставленні з автобіографічним досвідом, і як герой кіноповісті - маленький Сашко, на внутрішньому світі якого і було зосереджено основну увагу. Саме тому і розповідь має двоплановий характер. На першому плані світ відтворюється у дитячій свідомості, а на другому спостерігаємо роздуми митця про сенс людської екзистенції, про місце дитинства у подальшому становленні людини як особистості.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз підкреслював, що в його житті було і багато неладу, плачу, темряви й жалю. Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. «Я не приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому, - писав Довженко у повісті. - Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм» [20, с.199].

Екранізацію «Зачарованої Десни» здійснила в шістдесяті роки «відлиги» його дружина Юлія Солнцева. І зажили на екрані маленький Сашко, його добрий і працьовитий батько, невтомна ненька, вироблений і згорблений роками дід Семен і баба Марусина з її вічними прокльонами, а також зачарована ріка Десна з піщаними крутими берегами, квітучі луки, які топтав Сашко босими ногами.

Використання традиційних міфологічних символів води, землі, вогню досить виразно простежується в кіноповістях О. Довженка. Про це свідчать уже самі назви його творів «Україна в огні», «Зачарована Десна». Разом із цим образи і символи міфу існують так довго не внаслідок простої їх цікавості. Вони мають на людей такий стійкий вплив через те, що торкаються найпотаємніших, життєзначущих смислів їх буття в світі, які не обійшов у своїй творчості О. Довженко.

Змальовуючи побут в кіноповістях «Зачарована Десна», «Тарас Бульба», «Земля», письменник не лише подає інформацію про саме явище як факт повсякденного буття героїв, а й вказує на гармонію внутрішнього світу людини з природою, розкриває невидимі зв'язки з минулим, історією, народними традиціями.

Наведемо кілька висловів видатних людей світу, режисерів, про кінотворчість Олександра Довженка:

Левіс Джекоб (1939 р.): «Довженко - перший поет кіно».

Чарлі Чаплін (1954 р.): «Слов'янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета - Олександра Довженка».

Андрій Тарковський (1969 р.): «Довженко - єдиний по-справжньому український, народний митець, який розкрив душу своїх земляків і разом з Гоголем і Шевченком спонукав мене полюбити Україну та її народ».

Бартелемі Амангаль (1970 р.): «Творчість Довженка підтримає баланс між людиною-індивідуумом і масою - народом, між огромом простору і безмежністю часу, між людиною скороминущою і вічною природою» [цитується за: 63, с. 32].

У творах О. Довженка відчувається характер, художнє мислення режисера, вміння виділити істотне, життєве, індивідуальне. Масштабність довженківського психологічного показу героїв постійно хвилює дослідників його творчості. Цю рису творчої манери митця сформулював режисер А.Міхалков-Кончаловський: «Найбільш вражаючим відкриттям О. Довженка були люди: ногами вони стояли на землі, а головою упиралися в небо» [52, с. 54]. Авторська побудова сюжету залежить від характерів героїв, проблематики кіноповісті. О. Довженко постійно відчував потребу художньо осмислити важливі віхи свого народу, саме тому тема громадянської війни була для нього однією з найближчих. Народ потрібно возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки, що вистачило б і на десять поколінь [52, с.54-55]. Своєю творчістю О. Довженко допомагав мільйонам читачів усвідомити невичерпне багатство духовної сили народу.

О. Довженко, за словами Л.М. Новиченка, «автор, який постійно втручається в події, підказує, пояснює, гнівається, захоплюється, створюючи один з найбільш яскравих, найбільш насичених «образів оповідача» в літературі та мистецтві» [55, с.202].

«Але для того, щоб багатство світу і людського буття увійшли в твір, стали його багатством, вони повинні одержати особливу організацію», - писав М.К. Гей [10, с.224]. Вся організація художнього матеріалу у О.Довженка була спрямована на розкриття характеру персонажів. Проблемі характеру митець підпорядковував композицію, сюжет, стильові особливості твору.

Дуже точно про нього сказав літературний критик К. Зелінський: «Довженко - письменник і, я б сказав, передусім письменник. Сценарії О.Довженка - це свого роду ліро-епічні поеми в прозі. У них ми зустрічаємо опис природи, і спогади дитинства, і монологи, і ліричні відступи автора, і сповнені драматизму діалоги, і риторику промовця, що звертається до аудиторії наступних віків, і вигук болю, і мелодію колискової» [27, с.25-48].

О. Довженко завжди перебував усередині світу, йому випало пережити все самому. Тому його твори - приголомшливий філософсько-художній документ людського життя. Все, описане в кіноповістях, відбувається в Україні у XX ст., про що свідчать побутові деталі, історичні події. Характер окремої людини може сприяти її особистому розвиткові, якнайповнішій адаптації до середовища.

Непересічний талант О. Довженка, його могутня особистість повнокровно живуть у його фільмах та книгах. Його твори - цікаві, глибокоідейні, талановиті, оригінальні формою і свіжі за змістом. Вони, беззаперечно, збагатили українську прозу.

РОЗДІЛ ІІ. Кіноповість «Зачарована Десна»: особливості поетичного світосприйняття письменника і специфіка його ліричної суб'єктивності

Спогади про дитинство Сашка Довженка, про чарівних у своїй простоті людей праці, про мальовничу українську природу лягли в основу найвідомішої кіноповісті письменника - «Зачарована Десна».

Дитячі літа митця минали в скруті і нестатках. Єдину втіху малий Сашко знаходив тоді у спілкуванні з природою та у мріях, які розцвітали в уяві хлопчика. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагались між собою, - реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним.

«Зачарована Десна» стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою. Сам О. Довженко скромно назвав цей твір «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання» [20, с. 156], хоча значно вийшов за ці вузькі жанрові межі, створивши повість про сувору правду життя українського села початку ХХ століття. У повісті ми не знайдемо чіткого сюжету із відповідною послідовністю подій. Втім, певна еклектичність її архітектоніки не знижує ваги Довженкових спогадів про життя, про своє селянське дитинство, красу одвічної людської праці на землі. Зі сторінок кіноповісті звучить віковічна народна мораль, сяє глибока мудрість.

Спробуємо ближче розглянути мальовничий світ художньої уяви О.Довженка в кіноповісті «Зачарована Десна».

2.1 Образ рідного краю і природи в кіноповісті як вираження міфопоетичного мислення письменника

Як захоплений живописець малює О. Довженко у кіноповісті неповторну красу української природи, пейзажі промовляють до читача своїми барвами, створюють ілюзію безпосереднього споглядання. Очима малого сільського хлопчика Сашка автор простежує і передає красу ріки Десни, її мальовничих берегів, зелених левад та городів. Герої повісті живуть одним життям з природою: зимою мерзнуть, літом смажаться на сонці, восени місять грязь, а весною все село заливало водою. «І хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя», - зазначає автор [20, с.177]. Це світ, побачений очима дитини, маленького Сашка, але таким бачив його і зрілий художник О. Довженко. Природа, любов до неї й уміння відчувати її красу пробуджує в людині творця. Змальовуючи життя старого, дореволюційного села, письменник показує його як лист у «дороге і святе моє сучасне» [20, с.199].

Мрійливість Сашка, дивовижна здатність його уявно переноситись у фантастичні світи присутні майже в кожній картині кіноповісті. Чого тільки не народжувала його бурхлива уява: то він почув розмову коней, то побачив на березі Десни лева, то уявив на мить всіх своїх рідних на місці грішників, що зображені на картині страшного суду.

В. Святовець акцентує увагу на важливій рисі творчої манери О.Довженка - наявності промовистої художньої деталі, покликаної відігравати неординарну роль у творі [75, с.61]. Так, наприклад, «Зачарована Десна» починається з колоритного опису буйного цвітіння городу та саду, які належали сім'ї Сашка. Ця деталь, з одного боку, характеризує роботящу, дбайливу сім'ю, а найперше - матір Одарку, яка нічого у світі так не любила, як щось саджати, аби росло і квітувало. З другого боку - це яскравий символ самого життя, труднощів, людських змагань за так зване «місце під сонцем».

Автор пояснює причини звернення до дитячих спогадів: «...непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» [20, с.156].

У свідомості хлопця залишили слід глибокі знання його предками народного календаря, зафіксовані в ньому прикмети, а звідси - життя за законами природи у повній гармонії з нею.

Гармонійний зв'язок між природою і людиною - необхідна умова духовності: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя» [20, с.177].

З одного боку, зачарування красою і буянням природи: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі!» [20, с.156]. З іншого боку, у душі дитини починає назрівати відчуття дисгармонії у ставленні людини до природи. Доросла людина не нарівні веде діалог із природою, дивиться на неї самовпевнено, прагматично - як на поле для реалізації своїх корисливих задумів, як на річ, дану для перетворень або практичного вжитку. Чи не тому курки неслися у великих кущах смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин нишком од матері? Чи не тому у пам'яті Сашка закріпилася ця незначна, дрібна деталь, яка пізніше вплелася природно у мереживо розповіді?

«…Життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей» [20, с.182].

Через світосприймання семирічного Сашка письменник змальовує пластичні картини сінокосу, щедрого літа. Виписані вони надзвичайно виразно, найтоншими відтінками барв. Опис такий, що за ним живописець може створити картину. Отже, винятково важливу роль у повісті відіграє природа, нерозривно пов'язана з життям людей.

Картини повені, сіножаті, нічного зоряного неба сповнені смутку й веселощів, пройняті трепетною закоханістю в рідний край, у його красу. Сповнені чару картини чернігівського Полісся - казкові сіножаті і повінь на Десні, розкішні українські ночі й буйне травоцвіття назавжди увійшли в скарбницю української літератури.

Усе в цьому світі «Зачарованої Десни» живе, має душу, настрій та почуття. Не тільки рослини, але й тварини, птахи мають розум, вміють впливати на події життя. Так, приміром, погодою на селі дитинства О.Довженка завідувала стара ворона. «Це була, так би мовити наша фамільна ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині і звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила усіх пташок у нашім лісі, все чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід починав ні з того ні з сього кашляти і позіхати, і ми тоді вже незабаром кидали граблі й вила і теж, позіхаючи, падали, як сонні, під копиці» [20, с.189].

Дістає зі своїх споминів автор і спогади про інших тварин. «Диких звірів теж було мало - їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово «вовк» вважалось вже наче дідовою лайкою: «га, вовк би тебе з'їв». Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме» [20, с.191].

Найкращий міфічний образ твору - намальований багатою дитячою уявою образ лева, що блукає берегами Десни. Сашко з глибин своєї фантазії сам викликає його. «Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду - місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», - думаю - скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», - котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», - гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», - появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою» [20, с.191].

Лев в міфології та фольклорі - символ найвищої божественної сили, влади та величі. З образом лева пов'язують також ум, шляхетність, велич душі, справедливість, хоробрість. У давніх культурних традиціях Лева називали цар, герой. Міфологічний символ лева присутній у фольклорі, літературі, мистецтві. Лев символізує стійкість, спокій, розсудливість. Перед усім Лев - цар тварин (у фольклорних міфопоетичних джерелах) - не тільки переважаючий усіх силою та сміливістю володар, але й мудрий, розсудливий, величний заступник усіх тварин і навіть людей. Лев - один з найулюбленіших тварин християнської символіки, він символізує ідею майбутнього воскресіння, хоч може символізувати також ідею зла і смерті [88, с.396].

Болючі спогади в Сашковій душі залишилися про коней. То були завжди худі, некрасиві коні. І тільки у мріях та у сні хлопчик бачив красивих коней, Сашкова уява малювала чудового сивого коня в яблуках, з вигнутою шиєю. Сашко ніби підслуховує розмову коней (справжній міфічний елемент), які осмислюють своє героїчне минуле й нещасливі сьогодні, говорять про людей, теперішніх своїх хазяїв. «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо, вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були нещасливі, ображені мужицькі кінські душі. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кінське око» [20, с.194].

Щира розповідь стала для дитини одкровенням і приводом для серйозних висновків, автор говорить: «Від того часу я ні разу не вдарив коня» [20, с.196].

Казковий світ дитинства розкриває багатство міфопоетичної уяви О.Довженка. Світ його кіноповісті «Зачарована Десна» - синкретичний, тобто цілий, єдиний, нероздільний. «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» [20, с.199].

Роздумуючи про свої дитячі дні, автор говорить: «Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, і всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу» [20, с.199].

Через увесь твір проходить образ зачарованої Десни. Ця річка виступає багаторівневим символом, та насамперед - образом руху часу. «Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій. Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою» [20, с.199].

Усі події життя спостерігає Десна: «Я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз тамечки, де в неї впадає Сейм» [20, с.189]. А який епітет обрано для Десни казковий - «зачарована». Міфопоетична уява О.Довженка наділяє річку надзвичайними, магічними можливостями.

«І вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною» [20, с.158].

Дід Сашка, накладаючи хрести на себе, на дерева, ніколи не забуває обкласти хрестами і річку Десну, благословляючи її води.

Часто річка уносить головного героя у інший світ. «Я пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні - весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство - качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови» [20, с.170].

Не втомлюється милуватися її красою маленький хлопчик: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс - все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс - гриби. У лози - ожина. В кущі - горіхи. В озері воду скаламучу - риба» [20, с.184].

Органічна єдність людини і природи - ось що передусім характеризує палітру Довженка-художника. Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється.

Багатим естетичним змістом сповнені картини весняної поводі на Десні та літнього сінокосу на луках понад річкою під час одної бурхливої повені на околиці села виникла трагічна ситуація - вода затопила городи, хати, люди повилазили на покрівлі хат.

Сашко глибоко вірив, що прийде повінь і знесе весь бруд з душі українського народу. Такий символічний зміст (образ води - за поглядами давніх українців - один з прадавніх образів - символів очищення, оновлення) [74; с.18] передає картина поводі: «Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав - все пливло, все неслося вперед, шуміло, блищало на сонці» [20, с.178].

«Вода прибувала з великою люттю… Бистра текла по вулицях, левадах з піною і аж сичала попід призьбами й сінешніми дверима, заливала хліви, кошари, клуні. Потім, піднявшись аж на півтора аршина зразу, ввірвалась в хати через двері й вікна» [20, с.178].

Закоханий у рідний край, у працелюбний і красивий душею український народ, Довженко вважає обов'язком письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї «незайманої дівиці», згадуючи про яку письменник «добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим» [20, с.200]. До річки свого дитинства Довженко звертається з неприхованою любов'ю: «Далека красо моя! Щасливий я. що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки твою м'яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі...» [20, с.200].

Оскільки вода може розумітися ще й як аналог материнського лона, то через несвідомо визначену потужну символіку води митець нібито повертається до нього, що фактично є його другим народженням.

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно… Так багато дала ти мені подарунків на все життя». Благословляючи Десну - «далеку красу мого дитинства» - за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, «яку посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного» [20, с.200].

Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

Художня модель світу набуває тут справжньої універсальності, стає співвідносною з началами людського існування. Сашко прагне увібрати в себе всю повноту буття та увічнити його. Спогади про гармонійну добу дитинства є тією міфологемою «початкових часів», що протиставлена історичному часу. Модель буття «Зачарованої Десни» містить в собі характерну міфологічну структуру простору - «верх - низ». Річка Десна (вода) разом з усім іншим: хатою, природою, людьми, тваринами - є низом. «Верх» - це небо, де є рух, дія, панує духовність. Саме небо найбільше притягувало Сашка, воно - сфера його мрій і прагнень. Дивлячись на небо, він линув у безмежний простір. У небесних хмарах він бачив безліч образів, змальованих його уявою.

«Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Десні, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання в такому числі, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати і поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на світі і отягчав начальників і соглядатаїв своїх недаром.

Чого тільки не бачив я на самому лише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.

Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь - в дубовій вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах подвійним життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите» [20, с.169].

Чудові метаморфози хмар зберігають джерело творчих перетворень буття. «Їхня напівпрозора вуаль приховує наочне і оголює таємниче, приховуючи дійсну відстань між предметами, перетворюючи фізичний світ у світ казки, де далеке стає близьким, а близьке - недосяжним, де все можливе» [15, с.13].

Природа для письменника була найпершим і справжнім навчителем життя, джерелом духовного натхнення.

Митець підкреслює, що між світовідчуттям дорослої людини і дитини існує величезна прірва: там, де доросла людина прагматично оцінює житло, бачить усі його недоліки, юна душа здатна творити красу.

Олесь Гончар так пише про питомі джерела, що дали українській і світовій культурі митця такого рівня, як Олександр Довженко: «Коли думаєш про Довженка, про коріння його дивовижної творчості, щоразу чомусь уявляється така-от картинка. Ще він хлопчик, вперше їде з батьком до міста. Виїхали вночі, і вже ось їм світає в дорозі; зелені луги Придесення купаються в росах, швидко розвидняється; і раптом, дух захопивши хлоп'яті, постає перед ним по небосхилу чудо якесь, ранковий міраж, сяюча казка, що, однак, не розвіюється, височіє в реальності: то відкривсь на горі старовинний Чернігів, білі грона його соборів на екрані світанкового неба» [12, с.131].