Показово, що межу між світом і монастирем можуть легко долати й світські люди (князь, бояри, селяни), однак вони не залишаються там - для цього потрібна особлива благодать. Вільно долає межі цих семантичних підпросторів і св. Теодосій, наприклад, він виходить до села виганяти бісів, владнати суперечки між боярами та селянами тощо [33:66]. Так відбувається перетин межі без зміни статусу, адже персонаж повертається до свого підпростору.

Отож, постриг у монастирі не цілковито унеможливлює переміщення фізичним простором і, ясна річ, не означає, що для ченця припиняється рух у символічному хронотопі. Усі духовні події, на думку Д. Ліхачова, в агіографічному творі представлені в просторових формах: персонажі "літають" розумом і думкам, піднімаються до неба. Мислення порівнюється з польотом птаха: коли Теодосій Печерський замислив піти до Антонія Печерського, він "окрилений думкою, помчав до тієї печери" [33:33]. З іншого боку, віра в можливість чуда закликає до буквального розуміння будь-якого найфантастичнішого переміщення. Наприклад, у житії многостраждального Никона головного персонажа три роки половці мучили й катували, однак в один із днів він став невидимим для вартових "і так само незримо було перенесено Никона до Печерської церкви Пресвятої Богородиці, якраз тоді, коли почали співати причасний стих" [33:113].

Подібні надприродні можливості, звісно, відбуваються лише за божественним втручання. Зумовлюється це тим, що, хоча монастир розташований на землі, в символічному плані він існує в іншому часі й просторі. Важливими поняттями при аналізі художнього часу й художнього простору є "топос", тобто опис місцевості (грец. - місце, місцевість), менші підрозділи топосів називають локусами (лат. - місце) [41:529].

Виразна доцентровість організації внутрішнього життя монастиря зумовлює велику вагомість центрального храму - Успенської церкви - як сакрального центру. Церква також є водночас і елементом реального простору (храмом, що насправді існує в матеріальному світі), але й ланкою вертикальної осі, локусом, причетним до небесного світу. У тексті Києво-Печерського патерика це виражається через образ церкви, що ніби тримається над землею в повітрі: "Один із бояр христолюбивого князя Ізяслава бачив раз таке. Проїжджаючи якось уночі полем за 15 верст від монастиря святого Теодосія, угледів церкву в хмарах. Здивувавшись, помчав він туди зі своїми слугами, прагнучи побачити, яка то церква. Коли ж доїхав до монастиря Блаженного, то церква опустилася з висоти і стала на своєму місці" [33:57].

Земний, горизонтальний простір розмикається й іншими надприродними явленнями, наприклад, вогняним стовпом до небес, який люди бачать над Києво_Печерським монастирем [33:67-68]. Розповідь про це знамення освячена авторитетом св. Сави: "бо й йому, коли він однієї ночі вийшов зі своєї келії і молився, з'явився вогняний стовп до небес" [33:68]. Крім видіння великого світла, люди бачили також, як ангели у вигляді монахів ходять з іконами. У такий спосіб поява представників вічності також розмикає горизонтальний простір, адже ангели стають активними учасниками всього, що відбувається в монастирі. За допомогою цих образів автори вводять до тексту недвозначні вказівки на причетність обителі та її мешканців до іншого світу, "майбутнього віку" та сакрального простору: "І можна було побачити на землі подібних до ангелів людей, а монастир цей став подібний до небес…" [33:46].

Автори житій всіляко підносять життя в монастирі, зображуючи його ідеальним простором, райським місцем на землі тощо. Водночас майже в кожному житії підкреслюється, що монастир - це ще й місце постійної боротьби з гріхом та спокусами. Отож, слід враховувати думку О. Александрова про те, що оцінка того чи іншого місця в художньому просторі залежить від точки зору. Cкажімо, щодо відходу св. Антонія з монастиря сказано так: коли в монастирі зібралося десь 15 братів, "преподобний же Антоній, що звик жити сам, не міг терпіти метушні й галасу, зачинився в одній келії печери… Згодом звідси переселився на інший пагорб преподобний Антоній і викопав печеру, жив у ній, не виходячи, де й донині лежить його чесне тіло" [33:41]. Як бачимо, монастирське життя невеликої кількості людей св. Антоній оцінює з позиції відлюдника як "метушню й галас".

Про подвійність в оцінці топосів середньовічної літератури говорить і Ю. Лотман, зазначаючи, що в опозиції "дім-монастир" ще діє звичайна в християнській етиці шкала оцінок (дім виступає негативним локусом, адже він причетний до світської, профанної сфери): "скорбота входить з позитивним знаком, а веселощі з негативним. Тому нормою монашої поведінки буде "тісне житіє", а місцем розташування монашого монастиря обирається пустеля" [49:302].

У Києво-Печерському патерику монастирський простір виглядає привабливим тільки з погляду "вічного життя", духовних цінностей. З погляду щоденного життя - це місце тяжкої праці й фізичних незручностей. Основними локусами є келія та печера, що постають водночас як місце мешкання та місце духовного удосконалення. Хоча автора агіографічного твору не цікавлять предмети "минущого світу", тобто відображення реального життя, все ж, як зазначає у своїй праці В. Топоров, мiфопоетичний простiр завжди заповнений; речове наповнення (Бог, люди, тварини, рослини, елементи сакральної топографiї, сакральнi та мiфологiчнi об'єкти у сферi культури) "організує" простiр [66].

Ставлення до будь-якого зайвого майна в Києво-Печерському патерику виразно негативне. Хоча блаженний Теодосій і перетворив "пустку" на "славний монастир", він, однак, "не хотів створювати у ньому великого скарбу, а вірою й надією покладався на Бога, не уповаючи надмірно на маєтки. Тому часто заходив до келії своїх учнів і коли у когось щось знаходив (чи то поживу, чи одяг поза уставом, чи щось з інших статків), то забирав це і кидав у вогонь, наче ворожу частку і спокусу до гріха" [33:59].

Сам св. Теодосій жив у великій стриманості. Щодо його перебування в печері, автор житія говорить, що преподобний ніколи "не лежав на спині, а коли хотів відпочити, то сідав на лавку і так, трохи поспавши, знову вставав до нічого співу і на поклони" [33:44]. Відсутність у печері ліжка становить її суттєву відмінність від келії, де життя ченців було облаштоване краще. Наприклад, у житії Теодосія міститься розповідь про ченця Іларіона, котрого також переслідували біси: "Бо коли я лиш лягав на ліжко, то цілий натовп бісів, збігшись хапав мене за волосся і, смикаючи, волочив мене; інші, піднявши стіну, кричали: "Волочіть його сюди, ми задавимо його тут стіною"" [33:53]. Коли брат уже не міг терпіти такої наруги і хотів лишити келію, св. Феодосій вигнав із неї бісів назавжди.

Локуси келії, печери та затвору є елементами структурування внутрішнього простору. Серед них затвор є способом максимального усамітнення і водночас саме під час перебування в затворі ченець найбільше страждає від диявольських сил. Про це йдеться у житії Микити Затворника, котрий "замурував за собою двері та й пробував [у келії] безвихідно" [33:128]. У житії многотерпеливого Йоана Затворника, котрий тридцять років перебував у печері, борючись із тілесними помислами, а в "день початку святого Посту від викопав яму, що сягала йому до рамен, заліз у неї та власними руками засипався землею так, щоб вільними були лише руки та голова" [33:142]; у житії прп. Ісакія Печерника, котрий "оселився в одному печерному ході, в келії малій настільки, що була лише на чотири лікті… і прожив він так сім літ, на світ не виходячи, ані лягаючи на ребра, але лише сидячи приймав дрібку сну" [33:182]. Усі ці ченці були в різний спосіб спокушені бісами саме тому, що їхній подвиг виходив за межі звичайного для інших братів життя.

Помітно, що в Києво-Печерському патерику затвор, усамітнення в печері протиставляються звичному життю, просторовим вираженням якого є келія, перебування з іншими монахами. У цьому, як вважає Ю. Ісіченко, виражається свідома настанова авторів-агіографів: "Обстоюючи чернечі аскетичні ідеали, Полікарп послідовно засуджує такий характерний різновид подвижницького життя, як затворництво - самоізоляція ченців, їхнє усамітнення в замкненій келії… Звичайно, показ небезпеки затворництва для осіб, не загартованих духовно, не був абсолютно новим для агіографії. Але ж у Полікарпа складається по суті цілісна концепція заперечення аскетичного усамітнення в ім'я спільного (кіновіального) життя ченців у праці та взаємній покорі" [31:42]. У такий спосіб просторові характеристики виступають засобом вираження ідейних настанов авторів агіографічних творів.



3.2 Біографія святого як засіб структурування тексту

Належачи до найбільш ранніх творів давньоруської літератури, Києво_Печерський патерик справив вплив на весь подальший розвиток агіографічного жанру. Цей вплив виявився в цитуванні фрагментів текстів, що входили до складу патерика, та у використанні його топіки. У формуванні топіки середньовічної християнської літератури, і особливо її агіографічного жанру, найважливішу роль відігравав принцип наслідування Христа - Imitatio Christi, пише М. Башликова [11:187]. Згідно цього принципу, все життя людини розглядалося як спроба реалізувати зразок поведінки, поданий в Євангеліях Ісусом Христом. Також визнавалася необхідність наслідування не тільки Бога, але й святої людини, ченця, що сам ставав об'єктом наслідування.

Іншим зразком для середньовічного суспільства була Біблія, тому вся творчість (і літературна зокрема) була спрямована на якнайкраще витлумачення священних текстів. Біблія, за виразом С. Авєрінцева, поставала зібранням символів, в якому приховувався ключ до розгадки таємниці світобудови [3:141]. Розгорнута система уподібнень подій і героїв сучасної історії до біблійних була відображенням художньої свідомості середньовіччя [5:9], котрому, як і громадській свідомості, були властиві категорії "стабільності, традиційності, повторюваності" [23].

Вплив на літературу Давньої Русі текстів, що мали в середньовічному християнському суспільстві абсолютний авторитет (біблійних, літургійних, творів святих отців) виявлявся в наявності розгорнутих і коротких уподібнень, алюзій і перифраз, прямих і прихованих цитат як обов'язкових елементів творів давньоруської літератури. Топоси, загальні місця, loci communi, за визначенням різних дослідників, становлять собою основу середньовічної літератури, зокрема, агіографічного жанру [11:191-193]. Х. Лопарев виявляє певну схему ("канон") агіографічного твору, Д. Ліхачов говорить про етикетність давньоруської літератури, що безпосередньо пов'язано з використанням певних стилістичних та сюжетних "формул", С. Авєрінцев досліджує поетику "загального місця" тощо.

Зображення покликання до чернецтва, приходу в монастир, по стриження й опис життя ченця - перші елементи стійкої літературної схеми в житійних новелах Києво-Печерського патерика.

Основні складові розповіді про цей етап життя героя в житіях печерських святих такі: особлива обраність ще в дитинстві чи юності, наявність у його душі страху Божого чи любові до Бога, обрання чернечого життя в результаті особливого "слухання" євангельського читання в церкві й співвіднесення його зі своїм життям чи внаслідок роздумів над текстом Святого Писання, роздача маєтку перед початком обраного шляху. Іноді покликання до монастиря витлумачується в контексті наступного подвижницького життя святого, його походження чи значення його імені. Важливими елементами є також висловлення бажання стати ченцем, прохання про постриг, початкова відмова духовного наставника, його застереження й подальша згода, наставлення й сам постриг. Далі йдуть описи подвигів нового ченця, його чеснот і сприйняття подвижницького життя ченця братією монастиря.

Указівки на походження святого в Києво-Печерському патерику, за винятком житій прп. Теодосія й Антонія, становлять собою дуже короткі дані географічного характеру. Так, про прп. Агапіта говориться, що він прийшов у монастир із Києва [33:131], а про прп. Євстратія - що він був родом із Києва [33:110]. Щодо прп. Ісаакія, крім згадки про те, що він походив із Торопця, говориться, що він був купцем [33:182], а походження прп. Спиридона не з міста, а з села згадується у зв'язку з його неграмотністю [33:169].

Як зазначає М. Башликова, у давніх зразках візантійської агіографії також іноді зустрічаються короткі відомості про походження святих, хоча здебільшого вони зводяться до важливої для ранніх віків християнства вказівки на те, що батьки святого були християнами й сам він був вихований по-християнськи [11:225].

Про те, що бажання стати ченцем було притаманне тому чи іншому персонажу ще з юності, у тексті Києво-Печерського патерика майже не говориться. Винятком є, скажімо, розповідь про преподобного і багатостраждального отця Пимена, котрий "народився недужим і таким зростав, і задля тієї недуги був чистим від усякої скверни й від материнського лона не пізнав гріха. І багато разів благав він своїх батьків, аби дозволили йому постригтися в черці. Вони ж, дітолюбці, не покидали надії й хотіли мати його за спадкоємця, тож і забороняли йому це" [33:177]. Переважно бачимо розповідь про прихід до монастиря дорослої людини.

Більш психологічно обґрунтованим є мотив покликання до монастиря євангельським висловом: людина в певний момент свого життя чує й розуміє уривок євангельського тексту, сприймає його як такий, що спрямований особисто до неї, і відповідає на нього, приходячи в монастир зі світу. Перший подібний випадок змальовано в житії прп. Теодосія Печерського, коли юнак не може зробити вибір між любов'ю до матері й бажанням аскетичного духовного життя: "Через деякий час почув у Євангелії Господа, який каже: "Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене" (Мт. 10, 37). І знову: "Прийдіть до мене всі, хто втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то ж знайдете полегкість душам вашим" [Мт. 11, 28-29]. Почувши це слово, богонатхненний Теодосій запалав божественною любов'ю і, охоплений Божим поривом, повсякдень і повсякчас міркував, як і де постригтися та втаїтися від своєї матері" [33:32]. У словах Євангелія Феодосій знаходить відповідь на свою життєву ситуацію.

Подібним чином зображені події й у житії прп. Теодора: "Господь мовить у Євангелії: "...кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем" (Лк. 14, 33). І Теодор пішов за радою цих слів, бо ж облишив усе мирське й роздав багатство убогим, а сам став ченцем і був справжнім подвижником на полі чеснот. З веління ігумена оселився він у печері, званій Варязькою і довгі роки провадив аскетичне життя" [33:161].

Особливий випадок бачимо в розповіді про прийняття чернецтва прп. Миколаєм Святошею, першим із руських князів, коли князь приймає рішення про відхід у монастир внаслідок роздумів над марнотністю земного життя: "Сей блаженний і благовірний князь Святоша, на ім'я Миколай, і був сином Давида та внуком Святослава. І розважав він про оману цього марнотного життя і про те, що все [земне] протікає та проминає, а майбутні блага є неминущими, вічними, а Царство Небесне, яке Бог приготував для тих, хто любить Його, є нескінченним. І облишив він князювання, честь, славу й владу, за ніщо все це поважавши, і прийшов до монастиря Печерського. Року 1106, дня 17 лютого, став ченцем. І всім тутешнім ченцям відоме його доброчесне життя та послух" [33:117].

Як правило, перед відходом у монастир персонажі патерикових текстів роздавали свій маєток убогим. У житії св. Антонія великого слова Ісуса "…коли хочеш бути досконалим піди продай добро твоє і роздай убогим і матимеш скарб на небесах, і приходь та йди слідом за Мною" (Мт. 19:21), звернені до багатого юнака, відіграють таку важливу роль, бо в них максимально відображується засадничий принцип наслідування Христа. Тому згадка про роздавання маєтку в Києво-Печерському патерику зустрічається дуже часто. Наприклад, у житії прп. Еразма розповідається про використання грошей на прикрашання церкви: "У тому ж монастирі Печерському був чорноризець на ім'я Еразм, котрий, володіючи великим статком, весь витратив на церковні потреби й обкував багато ікон, які й донині є у вас над вівтарем" [33:122]. У подібний спосіб діє й прп. Євстратій: "Прийшов із Києва до печери один чоловік, який бажав стати ченцем. Та й, роздавши усе своє майно вбогим, залишив він дещицю своїм ближнім, аби роздавали й після нього. А був цей чернець Євстратій посником, і вельми послушливим" [33:110].

Ще одним способом зображення покликання до монашого життя в Києво-Печерському патерику є розповідь про обставини життя в момент покликання чи про подальші подвиги святого. Скажімо, розповідь про постриг прп. Алімпія, котрий був до того учнем грецьких майстрів_іконописців, що працювали в Печерському монастирі, змальовує чудо, яке відбулося внаслідок побожної праці та стало стимулом для постригу Алімпія: "Бо коли майстри викладали мозаїкою вівтар, образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії постав перед ними сам собою. Тоді ж Алімпій допомагав отим усім, що [внизу] всередині вівтаря викладали мозаїку, і вчився від них. І побачили всі дивне й страшне чудо: коли вони дивилися на ікону, несподівано засяяв образ Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії ясніше сонця. І, неспроможні й дивитися, впали всі долілиць, бо жахнулись. А коли оговталися, захотіли бачити чудо, й оце з уст Пречистої Богоматері вилетів білий голуб і підлетів до образу Спаса й у ньому сховався. А всі дивилися, чи не вилетів він із церкви. Тут же на їхніх очах знову випурхнув він з уст Спаса, й полетів по всій церкві, й наближався до (зображень) кожного святого, сідаючи кому на руку, кому на голову. Спустившись униз, сів за чудесною Богородичною намісною іконою. Ті ж, що внизу стояли, хотіли впіймати голуба й навіть приставили драбину, та не знайшли його ані за іконою, ані за завісою. …І [отак] стояли всі, дивлячись на Ікону, аж оце знову випурхнув з уст Богородиці голуб і здійнявся у височінь до образу Спаса. І вигукували до тих, хто стояв нагорі [на риштуванні]: "Ловіть!" Вони ж простягали руки, хотячи його вхопити, та голуб знову влетів у вуста Спаса, звідкіля раніше з'явився. І ще раз ясніше від сонця світло осяяло всіх, захоплюючи людський зір. І впали вони ниць, і поклонилися Господеві. А був при тім і цей блаженний Алімпій і бачив він діяння Святого Духа, перебуваючи в тій святій і чесній Печерській церкві. Коли ж закінчили її розписувати, тоді й прийняв Алімпій постриг при ігумені Никоні" [33:171].

Прихід у Печерський монастир прп. Агапіта зображується за допомогою визначення чернецтва як душевного зцілення, що пов'язано з його подальшим отриманням дару лікаря. Агапіт приходить до свого вчителя прп. Антонія, щоб дістати душевне зцілення, тобто прийняти чернецтво, а головне - наслідувати свого вчителя: "За часів нашого блаженного отця Антонія прийняв постриг один киянин на ймення Агапіт, який був послідовником його ангельського життя та очевидцем його праведних діл. Адже отой великий [Антоній], приховуючи свою святість, зцілював недужих своєю стравою, хоча, як гадали, подавав їм лікарське зілля - отак і оздоровлювалися його молитвою. Так і цей блаженний Агапіт, наслідуючи того святого Старця, допомагав хворим" [33:131].

Прихід до монастиря прп. Григорія Чудотворця пояснюється як обрання його Богом для здійснення див, за прикладом прпп. Антонія й Феодосія: "Прийшов оцей блаженний Григорій до Печерського монастиря до святого отця нашого Теодосія. Від нього отримав настанови на чернече життя - убогості, смирення, послуху та інших чеснот. А за його ревність у молитві дано було йому перемагати бісів" [33:136].

Особливих перешкод на шляху до отримання чернечого сану зазнає прп. Мойсей Угрин, котрий молодим та гарним юнаком потрапляє в полон, де його бачить "одна вельможна жінка (а була вона красива та юна, володіла багатствами великими і владою чималою), пройнявся розум її отією вродою, а серце вразила похіть і жага заволодіти цим преподобним. І почала вона переконувати його улесливими словами: "О чоловіче, навіщо ж тобі зазнавати таких мук, якщо маєш розум, завдяки якому можна уникнути й цих оков, і цих страждань?" А Мойсей відповідав їй: "Така воля Божа"" [33:144]. Незважаючи на всі спокуси, а пізніше й тортури, яким піддає його охоплена пристрастю жінка, Мойсей не відступає від свого рішення стати ченцем. У своїй промові, зверненій до "друзів" (очевидно, це люди, котрі співчували йому), він викладає основні постулати монашого життя: "О брати й хороші мої друзі, добре ви мені дораджуєте. Гадаю, ваші слова кращі від тих, що змій у раю Єві підшіптував. Переконуєте мене покоритися цій жінці, та не можу поради вашої прийняти. Якщо й судилося мені умерти в цих кайданах та гірких муках, сподіваюся від Бога ласку прийняти. Якщо усі праведники, які мали жінок, спаслися, то мені, єдиному грішникові, не дано спастися, якщо з жінкою буду. …Якщо ж живим вирвуся з рук цієї жінки, то стану ченцем. Адже мовить Христос в Євангелії: "І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину" (Мт. 19, 29). То кого ж радше послухатися - Христа чи вас? Та й апостол каже: "Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці..." (1 Кор. 7, 32-33). Ще запитаю у вас: "Кому належить служити більше - Христові чи жінці?" Адже написано: "Раби, слухайтеся панів (сьогосвітних) із страхом і пошаною, у простоті вашого серця, як Христа..." (Еф. 6, 5). Тож збагніть ви, хто мене утримує, - ніколи краса жіноча мене не звабить і від любові Христової не відлучить" [33:147].

Така рішучість у вірі призводить до того, що навіть після жахливих ран, завданих за наказом жінки, Мойсей залишається живим і врешті-решт здійснює своє монаше покликання - надалі він також здобуде дар чудотворення: "А Преподобний Мойсей, очунявши від ран, прийшов до Святої Богородиці в святий Печерський монастир, несучи на собі рани мученика та вінець ісповідника, але як відважний Христовий воїн_переможець. І дарував йому Господь силу гамувати пристрасті" [33:149].

Наступним після постриження етапом біографії святого стає його перебування в монастирі. Розповіді про цей період у житті подвижника переважно охоплюють його взаємини з духовним наставником, подвиги й набуті доброчинності.

Головним при цьому є мотив послуху, адже новопострижений чернець передає себе в послух Богові, старцю-наставнику, всій братії. Із трьох головних чернечих обітниць (послух, цнотливість, нестяжання) цей виокремлюється особливо. Послух є умовою для отримання цнотливості й нестяжання [11:241].

Для вираження мотиву послуху доволі часто використовується формула "всього себе віддав". Так, прп. Теодосій, прийнявши постриг, "увесь віддався Богові й преподобному Антонієві, відтоді вдався до тілесних подвигів, а щоночі прославляв Бога, долаючи дрімоту, удосконалюючись у стриманості тілесній, руками працюючи та пам'ятаючи повсякчас оте слово із псалма: "Споглянь на моє горе й труд мій, і відпусти всі мої гріхи" (Пс. 25, 18)" [33:33]. Надалі вже пострижені прп. Теодосієм ченці здобувають дар послуху, покірності та смирення, наприклад прп. Григорій Чудотворець: "Від нього отримав настанови на чернече життя - убогості, смирення, послуху та інших чеснот. А за його ревність у молитві дано було йому перемагати бісів" [33:136].

Подвиги печерських ченців спрямовані на здобуття ("стяжання") монаших чеснот. Представлені вони переважно стриманням у їжі (постом), молитвою і працею ("рукоділлям").

Наприклад, подвиг посту здійснював блаженний Євстратій Посник, котрий разом із іншими християнами був узятий в полон і проданий одному жидові. У полоні блаженний Євстратій повчав християн, щоб вони не відмовлялися від своєї віри, однак невдовзі всі невольники померли від голоду. Єврей, якому належали полонені, розгнівався на Євстратія і в день Христового Воскресіння познущався над ним: "як описано в Євангелії учинену над Господом нашим Ісусом Христом наругу, так і цього Блаженного прибили цвяхами до хреста. Та він і на ньому дяку Богові складав і прожив отак 15 днів. А жиди казали йому: "Безумче, наситися нині законної страви, то й при житті зостанешся: бо ж Мойсей прийняв закон від Бога і нам передав" [33:110]. Однак Євтратій відмовився спожити страву, завдяки чому його душа вознеслася на небо на вогненній колісниці [33:111].

Прикладом подвижницької праці в житії прп. Алімпія є писання ікон. Цим мистецтвом він оволодів не для заробітку, "…а Бога ради творив, працюючи так, що вистачало всім: і для ігумена, і для всієї братії писав він ікони, нічого за це не беручи. А коли не мав якогось доручення сей Преподобний, то прохав у борг золота й срібла, скільки потрібно було на написання ікони, і творив її для того, в кого позичав, і віддавав ікону за той борг. Часто благав він своїх друзів, щоб як побачать де в церкві які понищені ікони, приносили їх до нього. Він же оновлював їх і повертав на місце. Чинив же він так, аби не пробувати в бездіяльності, адже святі отці веліли, щоби ченці мали якесь рукоділля і вважали це великою справою перед Богом" [33:171]. Крім того, св. Алімпій здійснював і інші подвиги: "Жодного дня не давав собі спочинку: вночі віддавався співові й молитвам, а як наступав день, переходив до справ, і ніколи не бачили, щоби був він бездіяльним. Та й задля церковного зібрання ніколи не полишав праці" [33:172]. Подібним чином і прп. Спиридон із того ж житія "відколи прийшов до пекарні, не одмінив свого подвига й духовних трудів, але всю роботу здійснював з усяким говінням і зі страхом Божим… Безперестанно співав він Псалтир і щодня виспівував до кінця: як і дрова колов чи тісто місив, був він у нього на устах повсякчасно" [33:170]. Отож, можна сказати, що піст, молитва і праця поєднуються в житіях кожного з персонажів Києво_Печерського патерика.

Однак такий подвиг, як, скажімо, спів Псалтиря, дослідники відносять уже до особливих подвигів, прояву посиленої чернечої аскези, як і затворництво, суворий піст, іконопис, письменницьку працю, суперечки про віру, поховання померлої братії, добровільне перебування в полоні, юродство [11:255].

Києво-Печерський патерик описує життя кількох затворників, тобто ченців, котрі замикались у окремій келії чи печері. Це один із найважчих подвигів, що супроводжується численними спокусами, тому ігумени часто не давали дозволу молодим ченцям іти на таку справу (про це йдеться, наприклад, у розповіді про Микиту Затворника: "Він, бажаючи, аби славили його люди, задумав діло велике, та не Бога ради. Почав прохати в ігумена [дозволу] піти в затвор. Та ігумен забороняв йому, тлумачачи: "О дитино, не буде тобі користі сидіти в бездіяльності, бо ж ти ще юний. Краще буде для тебе перебувати поміж братами й трудитися для них - так не втратиш ти своєї нагороди…". Та Микита казав: "Не дам я себе звабити такими речами. Прохаю ж у Господа Бога, аби й мені подав дар творити чуда!" Никон же відповідав: "Понад сили є прохання твоє. Пильнуйся, брате, не загордій, аби не впасти. Велить тобі наше смирення служити святій братії, заради якої й одержиш вінець свій за послух". Але Микита ніяк не прислухався до сказаного ігуменом, а як забаглося йому, так і вчинив: замурував за собою двері та й пробував [у келії] безвихідно" [33:128]. Так само "аж ніяк не веліли" [33:130] йти у затвор святі отці Лаврентію Затворнику, а многотерпеливий Йоан Затворник пережив на цьому шляху багато спокус.

Також одним із найважчих християнських аскетичних подвигів є подвиг юродства. Юродиві - подвижники церкви, які приймали на себе подвиг зовнішнього, уявного безумства, радикального відкидання цінностей світського життя й служіння Христу, указує "Короткий словник агіографічних термінів" [29].

Таким у Києво-Печерському патерику постає прп. Ісаакій Печерник, який "уникаючи людської слави, почав знову юродство творити й капості то ігуменові, то братії, то мирянам. Траплялося таке, що й побиття зазнавав. Тож почав він блукати по світу та став юродивим. Знову оселився він у печері, в якій перебував раніше (Антоній на той час уже упокоївся), і почав збирати довкола себе юнацтво з мирян і зодягав їх у чернече вбрання. За це приймав побої від ігумена Никона, а деколи й від батьків тих дітей. Та Блаженний терпляче зносив усе це - приймав і рани, і наготу, і холод як вдень, так і вночі" [33:184].

Особливим подвигом багатостраждального Пимена є терплячість під час тяжкої хвороби, письменницький труд - у прп. Нестора Літописця, прп. Симона та Полікарпа, писання ікон у прп. Алімпія, поховання померлих ченців прп. Марком, добровільний полон прп. Никона Сухого тощо. Однак на шляху будь-якого подвижництва ченцям доводилося проходити один із не менш важливих етапів своєї біографії - боротьбу зі спокусами.

Як указує М. Башликова, "тема спокус - одна з найбільш важливих у Києво-Печерському патерику, оскільки боротьба подвижника зі спокусами становить собою головний конфлікт у житіях" [11:261]. При всьому різноманітті ситуацій спокус можна простежити стійку схему, котра може бути короткою чи поширеною. У першому випадку вона складається з трьох елементів: виникнення спокуси, впадання в спокусу, перемога над спокусою. У поширеному варіанті до першого елементу додається опис стійкості ченця, а впадання в спокусу відбувається тільки після посилення ворожих прошуків.

Значення спокуси в Києво-Печерському патерику мають найрізноманітніші події, в яких випробовується віра людини та її вірність Божим заповідям. Це й політичні події, викликані ворожнечею між князями, їхнім гнівом і заздрощами, і вияви тих самих почуттів у простих людях, іноді - ченцях. В останньому випадку причиною виникнення спокуси нерідко стає порушення обітниці послуху.

На початку розповіді про спокуси виникає образ спокусника. Серед його назв - "ворог", "диявол", "добра ненависник", "вселукавий", "князь темряви". Усі спокуси в патерику поділяються на загальні й особливі [11:263]. До першого типу відносяться всі труднощі у стосунках з іншими людьми, недостатність їжі в монастирі, страждання, хвороба; до другого типу - випадки прямого "спокушування" подвижників.

Спокуси, пов'язані зі стосунками між людьми, найбільш повно показані в житії прп. Феодосія. На думку В. Топорова, таке вичерпне зібрання чернечих спокус у житії одного з двох головних духовних наставників Печерського монастиря має "спеціальне призначення й гостро_прагматичний характер" [67:689]: воно слугує керівництвом у боротьбі ченців із злими силами. Тут же подане й зразкове перенесення спокус, відповідно до заповіді смиріння. Наприклад, коли мати б'є свого сина Феодосія, автор житія говорить: "А блаженний юнак усе терпів з радістю і молив Бога за все те" [33:29]. Однак найбільшої спокуси святий зазнав від бісів, коли перебував у печері: "У тій печері злі духи завдавали йому великої печалі й прикрощів, і, як написано про святого великого Антонія, навіть калічили його. Та подібно як тому являвся [Христос] і велів не впадати у відчай, так і цьому подавав невидимо з небес силу перемоги над ними. Кого ж не подивує наш Блаженний, який, мешкаючи самотньо у темній печері, не побоявся численних полків невидимих бісів, стояв хоробро і твердо, як силач, та благав і кликав собі на допомогу Бога і Господа Ісуса Христа. І так перемагав їх Христовою силою, що вони не сміли наближатися до нього, хоча ще здалека робили йому прикрості" [33:44]. У житії святого докладно описується, яких прикрощів завдавали йому біси, і тільки спів псалмів і молитва знешкодили їх.

Особливих спокус зазнавали ченці, котрі перебували в затворі. У цьому випадку спокуса від диявола безпосередньо пов'язана з небажанням монаха послухатися ігумена, котрий попереджає про небезпеки затвору. Так, житіє Микити Затворника розповідає, як "…постав перед ним біс у подобі ангела. А чернець упав перед ним ниць і поклонився йому, як ангелові. І сказав йому біс: "Ти вже не молися, а читай книги і через них спілкуватимешся з Богом, та й подаватимеш корисне слово тим, хто до тебе приходитиме. Я ж повсякчас перебуватиму в молитві до свого Творця за твоє спасіння". І чернець дав ввести себе в оману, отож більше не молився, а ретельно взявся за читання та повчання. Коли ж бачив біса, що безперестанку за нього молився, то радів йому, як ангелові, котрий творив за нього молитву. З тими ж, хто приходив до нього, провадив він розмови про корисне для душі й почав пророкувати, й пішла про нього велика слава, бо ж усі дивувалися словам його, що збувалися" [33:129]. Коли Микита перевершив усіх у знанні священних книг, "з того всі зрозуміли, що ворог спокусив його" [33:129]. Тоді богоносні отці вигнали з нього біса, після чого Микита присягався, що ніколи не читав книг Старого Заповіту і взагалі "оті преблаженні отці ледве навчили його грамоти" [33:130].

Особливе місце в житіях святих займають чудеса. На думку Д. Ліхачова, вони найбільшою мірою насичені історичними реаліями, адже увага оповідача в них зосереджена не тільки на головному герої - святому, але й на інших людях - свідках і учасниках чудес. На думку дослідника, чудо в багатьох випадках виконує функцію "психологічного мотивування" вчинків героя і "вносить рух і різноманіття в біографію святого" [44].

Л. Ольшевська розділяє чудеса, описані в Києво-Печерському патерику, на такі типи: чудеса "помноження", "допомоги й захисту", "перетворення" (наприклад, лебеди на хліб), "покарання й прощення за гріхи", "воскресіння", "нерукотворного писання ікон", "упізнавання", "тушіння пожеж". При цьому дослідниця зазначає, що описані в Патерику чудеса за типологією - це "повторення чи варіювання євангельських чудес" [55:250].

На думку М. Башликової, найважливішою рисою розповідей про чудеса в Києво-Печерському патерику є те, що вони майже завжди ідуть за описом подвижницького життя святого, його боротьби зі спокусами й перемоги над ними. Цей порядок відбиває будову євангельської розповіді про вихід Ісуса Христа на проповідь, що супроводжувалася численними чудесами після того, як Він подолав злого духа в пустелі [11:275].

Головна сутність чудотворіння полягає в прославленні подвижником Бога через дарування йому здатності чинити чуда. Так, у розповіді "Про Прохора-чорноризця, який молитвою із зілля, що лободою зоветься, творив хліб, а з попелу - сіль" говориться про те, що головний персонаж був настільки здержливий, що відмовився й від хліба. Влітку він заготовляв лободу, робив із неї хліб - і цим харчувався потім цілий рік. "І побачив Господь його терпіння та велику здержливість, і перетворив йому гіркоту на солодкість, й після смутку настали для нього радощі, як мовиться: "Увечорі плач завітає, а вранці радість" (Пс. 30[29], 6). За те й прозвали його Лободником, бо ж ніколи не куштував він ані хліба, окрім проскури, ані жодного овочу, ні питва, а лише лободу й воду, як то було сказано вище" [33:151].

Історичним тлом у цьому оповіданні є розповідь про князівські чвари: "Коли ж почалася рать Святополка з Давидом через незрячість Василька, якого осліпив Святополк, то за намовою Давида Ігоревича з Володарем та самим Васильком, не допустили купців із Галича, ані човнів із Перемишля, і не стало солі в усій Руській землі" [33:152]. Через це купці, які торгували сіллю, зненавиділи Прохора, котрий робив сіль із попелу, поскаржилися князеві Святополку. Жадібний князь три дні чекав, доки попіл перетвориться на сіль, а потім звелів викинути його. Тоді сталося чудо перетворення, що змінило й самого князя: "через це чудо прокинулася в Святополка велика любов до Святої Богородиці й до святих отців Антонія і Теодосія, а чорноризця Прохора відтоді він вельми шанував і хвалив, бо усвідомив, що є той воістину рабом Божим. До того ж дав [князь] Богові обітницю ніколи більше не чинити насильства" [33:154]. Після того за молитвами блаженного Прохора, навіть після його смерті, князь здобував військові перемоги й не забував поклонятися Богородиці та всім преподобним отцям.

Посмертні чудеса підводять нас до розгляду останнього, найважливішого етапу біографії святого - його кончини, що стає вінцем усього життя. Смерть є важливим елементом агіографічної розповіді, що має особливу сюжетну схему. У найбільш повному варіанті ця схема включає в себе передбачення кінця, що наближається, прощання з братією, повчання до братії, майбутнього ігумена, князя, передсмертна обіцянка допомоги, молитва, сама кончина, опис горя братії, поховання, вказівка на нетлінність мощей як свідоцтво святості, опис небесного заступництва за живих (посмертні чудеса) [11:329].

Наприклад, Марко Печерник попереджає брата Теофіла про час свого відходу і звертається до нього з повчальною промовою: "Немає тобі потреби бачити цей короткотривалий світ отут. Проси в Господа, щоб побачив ти Його славу там. І смерті не бажай, бо прийде вона, якщо й не хотітимеш; але ось що стане знаменням твого відходу: за три дні до того, як матимеш упокоїтися, прозрієш і так відійдеш до Господа, щоби там побачити світ безконечний і славу несказанну" [33:159].

У деяких оповіданнях ченці зазнають мученицької смерті, як, наприклад, брати Василій і Теодор після тортур, яких вони зазнали від князя Святополка [33:161-169]. Чудесні події супроводжують кончину прп. Пимена Багатостраждального, адже він хворів двадцять років, а в той час, коли мав померти, над трапезною з'явилися три стовпи. Тоді прп. Пимен здобyв сили встати, обійти всі келії, попрохати у всіх братів прощення, причаститися животворних Христових Тайн, а потім "взявши ложе, поніс його до печери, в якій ніколи не бував і від самого народження ніколи її не бачив" [33:180].

Таким чином, аналіз текстів Києво-Печерського патерика доводить, що біографія святого певним чином структурує житіє, включає в себе головні етапи, котрі з різними варіаціями повторюються в різних розповідях.

Отож, можна зробити висновок, час і простір у Києво-Печерському патерику структуруються з урахуванням основної опозиції "світське_сакральне". По вертикалі Києво-Печерський монастир включено в сакральний час і простір. Горизонтальний простір Патерика включає в себе реальні географічні координати та реальний історичний час, в якому існує Києво_Печерський монастир.

У цілому час історії і час життя кожної людини рухається цілеспрямовано та лінійно: від створення світу до Страшного Суду. Ченці Києво-Печерського монастиря показані як цілком вилучені з меж світського часу. Головною метою життя монахів є подолання земного часу й входження в час вічності, що відбувається в момент смерті.

Біографія святого чітко структурує сюжетну схему житія. Спільними етапами біографії і, відповідно, сюжетної структури житій, є такі топоси: покликання до постригу через слухання Євангельських слів; передбачення майбутніх подвигів і чудес святого; мотив обраності Богом; долання перешкод на шляху до чернечого життя; роздавання всього маєтку вбогим; власне постриг; перебування в монастирі; "стяжання" чернечих чеснот, насамперед послуху; боротьба зі спокусами; чудотворення; підготовка до смерті; смерть; посмертні чуда.

У межах цієї сюжетної схеми обертаються всі житія Києво-Печерського патерика, причому в кожному оповіданні створюється своєрідний образ святого, котрий переживає власні спокуси і знаходить у собі сили їх здолати, за що й отримує посмертну винагороду й шану від братії. Можна погодитися з дослідниками, котрі вважають, що в подібному змалюванні життя святих подвижників відбивається принцип наслідування Христа, прагнення через страждання та самообмеження досягти духовної величі.

4. Техніка безпеки в галузі

Охорона праці є важливим і невід'ємним складником професійної діяльності в будь-якій галузі господарства, у тому числі і в галузі освіти. Сучасна сфера освіти, як середньої, так і вищої, характеризується широким використанням комп'ютерної техніки як безпосередньо в навчальному процесі, так і при підготовці до занять. Комп'ютер, будучи електричним приладом і джерелом випромінення, є одним з чинників небезпеки для життя й здоров'я працівників освіти та учнів (студентів), які можуть зазнавати дії фізичних та психофізіологічних шкідливих виробничих чинників.

Одним із запобіжних заходів, який допоможе убезпечити учасників навчально-виховного процесу, є вчасно й правильно проведений інструктаж. В інструкції, з якою мають бути ознайомлені учасники навчально-виховного процесу, повинні бути відбиті всі етапи безпечної роботи на комп'ютері: його підготовка до роботи, власне робота, її завершення. Прикладом такої інструкції може бути документ, складений працівниками відділу охорони праці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

ІНСТРУКЦІЯ З ОХОРОНИ ПРАЦІ № 5

для користувачів персональними електронними машинами (ПЕОМ)

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Під час виконання робіт на комп'ютерах необхідно дотримуватися вимог загальної та цієї інструкції з охорони праці.

1.2. До самостійної роботи на комп'ютерах допускаються особи, які пройшли медичний огляд, навчання з професії, вступний інструктаж з охорони праці і первинний інструктаж з охорони праці на робочому місці. Надалі вони проходять повторні інструктажі з охорони праці на робочому місці один раз на півріччя, періодичні медичні огляди - один раз на два роки.

1.3. Під час роботи на комп'ютерах, до складу яких входять відеодисплейні термінали (ВДТ), на працівників можуть діяти такі небезпечні й шкідливі виробничі чинники:

фізичні:

підвищений рівень шуму на робочому місці (від вентиляторів процесорів та аудіоплат);

підвищене значення напруги в електричному колі, замикання якого може відбутися через тіло людини;

підвищений рівень статичної електрики;

підвищений рівень електромагнітного випромінювання;

підвищена напруженість електричного поля;

пряма і відображена від екранів сліпучість;

несприятливий розподіл яскравості в полі зору;

психофізіологічні:

фізичні перевантаження статичної й динамічної дії;

нервово-психічні перевантаження (розумове перенапруження, перенапруження аналізаторів, монотонність праці, емоційні перевантаження).

1.4. Основним обладнанням робочого місця користувача комп'ютера є: ВДТ, клавіатура, робочий стіл, стілець (крісло); допоміжним - пюпітр, підставка для ніг, шафи, полиці та ін.

Робочі місця з ВДТ повинні бути розташовані на відстані не менше 1,5 м від стіни з вікнами, від інших стін - на відстані 1 м, між собою - на відстані не менше 1,5 м. Відносно вікон робоче місце доцільно розташовувати таким чином, щоб природне світло падало на нього збоку, переважно зліва.

1.5. Робочі місця, обладнані ВДТ, слід розташовувати так, щоб уникнути потрапляння в очі прямого світла. Джерела освітлення рекомендується розташовувати з обох боків екрана паралельно напрямку погляду.

Щоб уникнути світлових відблисків від екрана в напрямку очей користувача, спричинених світильниками загального освітлення або сонячними променями, необхідно застосовувати антивідблискові сітки, спеціальні фільтри для екранів, захисні козирки, на вікнах - жалюзі.

Фільтри з металевої або нейлонової сітки використовувати не рекомендується, тому що сітка спотворює зображення через інтерференцію світла. Найкращу якість зображення забезпечують скляні поляризаційні фільтри - вони усувають майже всі відблиски, роблять зображення чітким і контрастним.

1.6. Під час роботи з текстовою інформацією (у режимі введення даних, редагування тексту й зчитування з екрана ВДТ) найбільш фізіологічним є зображення чорних знаків на світлому (білому) тлі.

1.7. Розташовувати ВДТ на робочому місці необхідно так, щоб поверхня екрана була в центрі поля зору на відстані 400-700 мм від очей користувача. Рекомендується розташовувати елементи робочого місця таким чином, щоб трималася однакова відстань від очей користувача від екрана, клавіатури, пюпітра.

1.8. Робота комп'ютерів супроводжується електромагнітним випромінюванням низьких рівнів, інтенсивність якого зменшується пропорційно квадрату відстані від екрана. Оптимальною для того, хто працює, є відстань 50 см від екрана ВДТ.

1.9. Зручна робоча поза під час роботи на комп'ютері забезпечується регулюванням висоти робочого стола, крісла і підставки для ніг.

Раціональною робочою позою може вважатися таке положення тіла, при якому ступні працівника розташовані горизонтально на підлозі або на підставці для ніг, стегна зорієнтовані в горизонтальній площині, верхні частини рук - вертикально, кут ліктьового суглоба коливається в межах 70-90°, зап'ястя зігнуті під кутом не більше 20°, нахил голови - у межах 15-20°.

1.10. Для нейтралізації зарядів статичної електрики в приміщенні, де виконуються роботи на комп'ютерах, у тому числі на лазерних і світлодіодних принтерах, рекомендується посилювати вологість повітря за допомогою кімнатних зволожувачів. Не рекомендується носити одяг із синтетичних матеріалів.

2. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ РОБОТИ

2.1. Увімкнути систему кондиціонування повітря в приміщенні.

2.2. Перевірити надійність установки апаратури на робочому столі. ВДТ не повинен стояти на краю стола. Повернути ВДТ так, щоб було зручно дивитися на екран - під прямим кутом (а не збоку) і дещо зверху вниз; при цьому екран повинен бути трохи нахилений - нижній його край ближче до оператора.

2.3. Перевірити загальний стан апаратури, справність електропроводки, з'єднувальних шнурів, штепсельних вилок, розеток, заземлення захисного екрана.

2.4. Відрегулювати освітлення робочого місця.

2.5. Відрегулювати й зафіксувати висоту крісла, зручний для користувача нахил його спинки.

2.6. Приєднати до процесора необхідну апаратуру (принтер, сканер та ін.).

Усі кабелі, що з'єднують системний блок (процесор) з іншим обладнанням, слід вставляти і виймати тільки за умови вимкненого комп'ютера.

2.7. Увімкнути апаратуру комп'ютера вимикачами на корпусах у послідовності: стабілізатор напруги, ВДТ, процесор, принтер (якщо планується друкування).

2.8. Відрегулювати яскравість свічення екрана ВДТ, мінімальний розмір точки, що світиться, фокусування, контрастність. Не слід робити зображення надто яскравим, щоб не стомлювати очі.

Рекомендуються:

яскравість свічення екрана - не менше 100 кд/м

відношення яскравості екрана ВДТ до яскравості навколишніх його поверхонь у робочій зоні - не більше 3:1;

мінімальний розмір точки свічення - не більше 0,4 мм для монохромного ВДТ і не менше 0,6 мм для кольорового;

контрастність зображення знака - не менше 0,8 мм

2.9. У разі виявлення будь-яких несправностей роботу не починати, повідомити про це керівника.

3. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ РОБОТИ

3.1. З відеодисплейним терміналом.

3.1.1. Необхідно стійко розташовувати клавіатуру на робочому столі, не допускаючи її хитання. Разом із тим повинна бути передбачена можливість її повертань і переміщувань. Положення клавіатури й кут її нахилу повинні відповідати бажанням користувача.

Якщо в конструкції клавіатури не передбачений простір для опори долонь, то її слід розташовувати на відстані не менше 100 мм від краю стола в оптимальній зоні моторного поля. Під час роботи на клавіатурі сидіти прямо, не напружуючись.

3.1.2. Для зменшення несприятливого впливу на користувача обладнання типу "миша" (вимушена поза, необхідність постійного контролю за якістю дій) слід забезпечити вільну велику поверхню столу для переміщення "миші" та зручного упирання ліктьового суглоба.

3.1.3. Не допускаються сторонні розмови, шуми, що дратують.

3.1.4. Періодично при вимкненому комп'ютері усувати злегка зволоженою мильним розчином бавовняною серветкою пил із поверхонь комп'ютера.

3.1.5. Забороняється:

самостійно ремонтувати апаратуру, тим більше ВДТ, в якому кінескоп під високою напругою (приблизно 25 кВ); ремонт апаратури виконують тільки спеціалісти з технічного обслуговування комп'ютерів, вони ж раз на півроку повинні відкривати процесор та усувати пилососом пил і бруд, що накопичувалися там;

класти будь-які предмети на апаратуру комп'ютера або поряд із нею - це може вивести її з ладу.

3.1.6. Для зняття статичної електрики рекомендується час від часу торкатися металевих поверхонь (батарея центрального опалення тощо).

3.1.7. Для зниження напруги роботи на комп'ютері необхідно рівномірно розподіляти й чергувати характер робіт відповідно до їх складності.

З метою зменшення негативного впливу монотонії доцільно застосовувати чергування операцій уведення тексту і числових даних (змінювання змісту робіт), чергування редагування текстів і введення даних (зміна змісту й темпу роботи) тощо.

3.1.8. Для зменшення негативного впливу на здоров'я працівників виробничих чинників, пов'язаних з роботою на комп'ютерах, необхідно раціонально організовувати режим праці й відпочинку.

Тривалість регламентованих перерв у робочій зміні доцільно встановлювати залежно від виду й категорії трудової діяльності за ВДТ згідно з таблицею 1.

Таблиця 1

Ка-тегорія роботи	Група роботи	Тривалість перерв під час 8-годинної роботи
	А - читання інформації з попереднім запитом (діалоговий режим роботи)	Б - уведення інформації	В - творча робота в режимі діалогу з комп'ютером (настроювання програм, переклад, редагування текстів)
	Кількість знаків	Кількість знаків	годин	хвилин
I	До 20 000	До 15 000	До 2	20
II	21 000 - 40 000	16 000 - 30 000	2,1 - 4,0	40
III	Понад 40	Понад 30 000	Понад 4	60

Навантаження за робочу зміну будь-якої тривалості не повинно перевищувати для групи робіт А - 60 000 знаків, для групи робіт Б - 45 000 знаків, для групи робіт В - 6 годин.

Тривалість безперервної роботи за ВДТ без регламентованої перерви не повинна перевищувати 2 години. Тривалість обідньої перерви визначається чинним законодавством про працю й правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства (організації, установи).

Під час 8-годинної робочої зміни регламентовані перерви слід встановити:

для I категорії робіт за ВДТ - через 2 години після початку зміни та через 2 години після обідньої перерви (кожна тривалістю 10 хвилин);

для II категорії - через 2 години після початку зміни (тривалістю 15 хвилин), через 1,5 й 2,5 години після обідньої перерви (тривалістю 15 і 10 хвилин відповідно або тривалістю 5-10 хвилин через кожну годину роботи залежно від характеру технологічного процесу);

для III категорії робіт - через 2 години після початку зміни, через 1,5 і 2,5 години після обідньої перерви (тривалістю 20 хвилин кожна або тривалістю 5-15 хвилин через кожну годину роботи залежно від характеру технологічного процесу).

Під час роботи за ВДТ у нічну зміну, незалежно від групи й категорії робіт, тривалість регламентованих перерв збільшується на 60 хвилин.

3.1.9. Під час регламентованих перерв з метою зменшення нервово-емоційного напруження й утоми зорового аналізатора, що розвиваються в користувачів, усунення негативного впливу гіподинамії й гіпокінезії, попередження розвитку позотонічної втоми рекомендується виконувати комплекс вправ виробничої гімнастики, а також у спеціально обладнаних приміщеннях проводити сеанси психофізіологічного розвантаження.