"Ґудзик" - роман, де порушуються проблеми взаємин людини, кохання, вибору, самотності. Але на фоні цих проблем показано й інші, не менш важливі. Письменниця не робить їх ключовими, не наголошує на них, але ми знаємо, що Ірен Роздобудько вміє показати глибокий підтекст. На нашу думку, кожен читач ці проблеми має помітити. Ірен Роздобудько не пише на політичні теми, але нібито ненароком показує, як знищили фільм Єлизавети Тенецької тільки за те, що в ньому не було прославлення високих комуністичних ідеалів. Як говорить Денис: " Фільм "Божевілля" був знятий дуже просто, без пафосу, без найменшого натяку на будь-яку ідеологію. Це було дивно, незвично. Його обговорення затяглося години на дві-три. Але ніхто не розходився, аж доки розпашілі в суперечках члени журі оголосили його переможців, а представники культсекторів райкому, обкому та решта спостерігачів безславно покинули поле бою, обізвавши це збіговисько "вакханалією на кістках справжнього мистецтва". А потім "Божевілля" зникло. Його змили - плівку опустили в хімічний розчин…" [71, c.119].

Часопростір роману, як уже було зазначено, охоплює і сучасність, і роки "застою". Герої твору, що добре пам'ятають радянський час - Денис та Ліза, по-різному його і сприймали. Ліза, в якої була донька від "політично неблагонадійної особи" зазнала жахів від влади, не мала змоги розвивати свій талант, працювала в різних місцях, з професійною вищою освітою і досвідом у кінематографі, вона мила підлогу, аби якось вижити. Денис - син головного інженера прославленого заводу в ті часи вважав, що все ідеально. Показано ставлення простих людей до влади за допомогою дівчини Саші, яка була донькою робітників та знайомою Дениса. Одного разу, прогулюючись з Денисом і побачивши, як звичайні працівники піднімають на фасад будинку величезний плакат із фотографіями членів Політбюро, дівчина раптом мовила: "Ось - купа свиней, а ми - їхня годівниця" [71,c.82]. В той час хлопець обурився, не зрозумів, чому так негативно налаштована Саша до Радянської верхівки. Але, як зізнається Денис, згодом він зрозумів, ЩО вона мала на увазі.

У роздумах Дениса письменниця порушує проблему війни в Афганістані. Юнак був на цій війні і вповні відчув на собі все її жахіття. Денис пішов в Афганістан добровільно, таким чином він шукав для себе сенс життя та себе у житті, прагнув забутись. Але не міг зрозуміти, чому на цю війну посилають українських юнаків. "Чого бракує тим брудним свиням, що послали на смерть безневинного Миколку з Луганська (Миколка - юнак, що відбував службу в Афганістані і загинув там)? Можливо, любові? Принаймні до батьківщини…" - роздумує Денис [71, c.140].

Ці проблеми у творі не акцентують на собі головну увагу, вони не показані у певному гостро сатиричному, злободенному плані, але яскраво відображають проблеми того часу, розкриті реалістично та ненав'язливо. Їх не можна забувати. Різнопланова проблематика твору робить його цікавим для сприйняття та подальшого дослідження.

Творчість письменниці переважно виявляє загальнолюдські моральні проблеми, насичена екзистенційними мотивами. Все це актуальне не лише в наш час, але й буде актуальним у всі віки. Однак Роздобудько порушує й гострі соціальні теми. В її доробку є політична сатира (комедія абсурду) "Оленіум", наявна така тема, як торгівля людьми.

Працюючи журналісткою, письменниця зацікавилась темою торгівлі людьми ще в той час, коли її намагалися замовчувати. Років десять тому авторка дізналася про вражаючий факт - якщо зібрати всіх дівчат і жінок з України, які зникли за кордоном і перебувають у сексуальному рабстві, то вийшла б невеличка країна на кшталт Албанії. Написання статті на цю тему спонукало авторку до вивчення фактів. Розповідей про дівочі кривди назбиралася добра дюжина. Якраз для літературного твору. Такою була передісторія роману Ірен Роздобудько "Перейти темряву". На його сторінках - долі десятків тисяч українок, що їх продали у рабство за кордон та змусили працювати повіями. І не всі повертаються з неволі, бо лиш одиницям вдається …перейти темряву.

Проблематика гендерного характеру (стосунки чоловіка та жінки, осмислення традиційної та нетрадиційної ролей жінки в суспільстві, у сім'ї, проблема свободи, феміністичні мотиви, осмислення поняття жіночої долі, жіночого буття) порушена Ірен Роздобудько у творі "Все, що я хотіла сьогодні". У творі прослідковується стрункий хронометраж (один день, розписаний по годинах і хвилинах - немов фільм, змонтований із записів відеокамери спостереження). Спогади, описи та екскурси суворо лімітовані як за обсягом, так і за складністю образності й письма. У цьому романі Ірен Роздобудько акцентує на пошуку людиною власного "я" і прагненні до здійснення мрій, що осіли глибоко в душі, а вдало скомпонований сюжет вражає близькістю до реального життя.

Мабуть, чимало сучасних жінок можуть упізнати в головній героїні себе. Вона - молода пані Мирослава Малько, її життя "замкнено" на простих і зрозумілих речах: дім, робота, чоловік. Мирослава дізналася, що невиліковна хвороба ось-ось забере в неї життя. Героїня раптом усвідомлює, яким нудним і "правильним" воно було: навіть помірковані бажання вона весь час стримувала, "вважала себе добре вихованою", бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою "хорошої дівчинки", яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею. Таке життя не приносило їй щастя, адже всі мрії, бажання й почуття давно вкрилися товстим шаром криги, що заповнив її серце, здавалося б, назавжди. Але героїня вирішує присвятити цей день собі, зробити те, про що давно мріяла, чого завжди хотіла. У серці народжується бажання звільнитися від скутості й буденності, які оточували її довгі роки. Стоячи на подвір'ї лікарні, де їй поставили діагноз, жінка вибирає досі невідому стежку, котра веде її не до звичайної тролейбусної зупинки, а до невідомості, що має стати ключем до нового спалаху щастя в її серці. Мирослава долає страх бути собою, вона наважується на радикальні вчинки, котрі допомагають їй знову відчути запах щастя й заповнити глибоку й болючу порожнечу [74, с.25].

Героїня розуміє, що "кожен наш день - це ланцюжок шансів. Якщо помічаєш і використовуєш перший - на нього відразу ж нанизуються другий, третій. І все вибудовується у правильному порядку". Треба тільки вірити… [74, с.28].

Наскільки можна судити з оповіді, Мирослава - людина із критично зниженою самооцінкою. Тільки так можна пояснити її тривалий і спокійний шлюб із Вадимом, який зовсім не від того, щоб влаштовувати їй час від часу жорсткий психологічний шантаж. Такі люди, як Мирослава, й справді вважають себе сірими, недостойними уваги й любові, і тому ладні одружитися з першим-ліпшим, хто їх помітить. Так, це дійсно той тип людей, що переривають заради своїх домашніх тиранів-чоловіків улюблене й успішне навчання в інституті, терпляче зносять несправедливі докори й вилиту на голову олію в новорічну ніч. Фінал твору оптимістичний, твердить про те, що Мирослава нарешті зрозуміла, що вона - жінка, гідна кращого життя і гідна того, щоб це життя прожити, а не "проіснувати".

Морально-етична і соціально-психологічна проблематика (боротьба добра і зла, перегляд традиційних стереотипів суспільної моралі і поведінки, вибудова нової системи етичних цінностей, зокрема у гендерних стосунках, репрезентація етико-естетичних категорій щастя, чесності, вірності, любові тощо) порушена у романі Ірен Роздобудько "Дві хвилини правди". У зав'язці сюжету немає нічого особливого: рядове робоче відрядження журналістки Єви та оператора Дана, що їдуть робити звичну роботу. Отже, дорога… А дорога - це зміна status quo, це - рух, це - неминучі зустрічі, обов'язкові випадковості, тобто, умови гри заявлено чітко й недвозначно [80]. Спочатку героїв двоє, потім гра продовжується втрьох, ще далі - вчотирьох, бо додаються Мія та Іван. Серед них нема поганих і хороших. Є люди. Зі своїми позитивними й негативними рисами. Зі своїм дивним, химерним, трагічним життям, котре круто змінила дорога.

Ситуація вимальована цілком природна: зустрілися чужі люди, але дорога їх зблизила, й вони стали близькими один одному, незамінними, єдиними. Сюжет набуває універсальності філософської притчі, адже побудований на незбігові видимого й сущого (і в результаті - непередбаченого), бо ж муки мученицькі, нестерпні страдницькі гризоти відчуження - це головна психологічна реальність нашого часу [69, с.120]. Дорога змусила головних героїв зупинитися, подивитися на своє звичне існування, і з жахом упевнитися в його фальші, в тому, що весь попередній спосіб життя - чистої води лицемірство, удаване, облудне, штучне життя. Не випадково раз по раз виникає образ метелика за склом - прекрасна за своєю глибиною метафора несумісності, окремішності, приреченості: "…я не хочу обманювати тебе. Я - метелик. Жила - і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий поролон, голки по обох боках - аби крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу!" [73, с.87].

Письменниця вдало використала випробуваний багатьма літераторами, перевірений часом спосіб демаскування персонажів. Віч-на-віч із собою та під впливом дорожніх подій у наших героїв із під машкари зневіри й байдужості раптом визирають справжні обличчя. Буває, що для цієї оздоровчої процедури вистачає двох хвилин! Головній героїні Єві поталанило: переживши душевну драму, вона знайшла довгоочікувану гармонію між собою і світом, повернулася до себе справжньої, впевнилася у тлінності зла, неминучості добра і вірності своєму призначенню. Операторові Дану це не вдалося, бо повернення до норми він сприйняв як небезпеку, як порушення загальноприйнятих канонів. Порушення правил гри для нього закінчилося трагічно: зустрівши жінку, яку шукав усе життя, він її втрачає і гине сам. Іншого йому не дано.

Звісно, роман містить у собі немалу частку обов'язкового антуражу гри: події, щедро начинені ознаками трилера: кривава бійка при спробі зґвалтування беззахисної Мії групою п'яниць, героїчне її врятування, небезпечне поранення Івана, вбивство одного з нападників, таємнича аура ворожки і цілительки, яка рятує Івана від смерті, і ще багато іншої екзотики, включно з красотами Сингапуру. У всьому - фатальність, рокованість, загостреність, що доведені до межі. Зі сторінок роману Ірен Роздобудько постає страхітлива історія запізнілого пробудження душі, й одночасно, віра у можливість людини круто змінитися, зробивши на дорозі свого життя зупинку.

Екзистенційно-філософські мотиви (проблеми самотності, нереалізованої особистості, пошуки, як правило, героїнями сенсу життя і самої себе) найяскравіше виражені у романі-алюзії (як його називає сама авторка)"Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя" [72, c.2].

Роман-натяк, роман, в якому алегоричність настільки переплелася з реальністю, що вирізнити в цьому творчому симбіозі вигадку неможливо. Інтрига сюжету, небанальні персонажі, точно підібрана стилістика, зрілі розмірковування над життям і його сенсом наявні у творі.

У вказаному романі письменниця віддає себе імпресіонізму, екзистенції та психології самотньої жінки. Роздобудько не зраджує своїй манері написання, переплітаючи головний сюжет з іншим - другорядним, але не окремим, а навпаки - логічним за своєю будовою та викладенням думок

[77, c.223]. "Родзинкою" будь-якого твору письменниці є неочікувана розв'язка на фоні павутиння, що створене сюжетом та алегоричністю образів.

Головна героїня - успішна письменниця, втомлена від світського життя. Ніщо не приносить задоволення, як ось знайома пропонує їй посаду "психоспікера", головне завдання якого полягає в бесідах з людьми, що мають незначні психічні розлади. Захопившись роботою та дивними життєвими історіями, жінка не помічає як сама стає об'єктом спостереження.

Отже, читач занурюється не тільки у світ головної героїні, але й у світ зовсім незвичних для нас людей, спостерігає не тільки її життя, але й життя інших, точніше, інакших, "божевільних". І від цього зацікавлення оповіддю ще більше зростає. До речі, про божевільних. Їх розповіді в книжці декому можуть видатися не тільки цікавими, а й корисними - як метафоричний матеріал. Хоча, що таке божевілля? Люди з психічними розладами, знаходячись тілом в нашому матеріальному світі, сприймають інший, нереалізований в цьому світі варіант дійсності. У них конфлікт душі та розуму, причому настільки сильний, що їхня змучена душа вже не в стані терпіти ту дійсність, яка її не влаштовує - і її "настройки сприйняття" потрапляють в інший нереалізований світ [77, c.220]. У творі вживається термін "навернення", яке за визначенням одного з десяти "божевільних" героїв книги, з психологічної точки зору є пробудженням душі: "Людина, а точніше, її особистість народжується і обертається в колі вузького власного світу. Протягом всього життя ми існуємо в ньому й керуємося кількома інстинктами - їсти, пити, захищатися, продовжувати рід. Більшість із нас живе так, ніби є центром всесвіту. Це - щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок якоїсь події виходять за рамки індивідуальної свідомості й приєднуються до всесвітнього розуму. З маленького вузького кола вони раптово потрапляють у безмежний світ буття. І це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе людина прослизає зі старого всесвіту в новий" [77, c.219].

Цікаві роздуми персонажів твору про життя людське. "Життя - взагалі мило. Спочатку запашне, "Полуничне”, а потім - жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам'яті"

[72, c.123]. Цей ряд можна продовжити, і кожний може вибирати з нього те, що для нього більш актуальне. "Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось - зупиняється й повертає назад, хтось - вважає, що вхопив Бога за бороду і деградує, не помічаючи цього, хтось - просто спивається, хтось перетворюється на клоуна. Не метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини - чоловіка, дітей. Хоча в традиційному розумінні це вважається "великим жіночим подвигом" [72, c.125]. Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай маленькою, місією на землі - вона підсвідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя тих, у кому розчиняється [77, c.226]. Авторка наголошує на необхідності самопізнання і пристрасно протестує проти маніпулювання людською психікою.

"Кожен на цій землі п'є свою чашу. І ніхто зі сторонніх не знає - не може знати! - що в неї налив Бог. Тисячі і мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба може бути призначенням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, телевізійних босів ошукувати людей ідіотськими серіалами? І при цьому з гордістю говорити про рейтинги? Це - рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а злочин на кшталт злочину наркомана зі стажем, що підсажує на голку новачків" [72, c.112]. Письменниця стверджує, що самопізнання вимагає "напруження розуму". "Чим складніша людина - тим заплутанішим і незрозумілішим стає для неї її призначення. Найзрозуміліші місії - вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта потребує величезного напруження розуму." [72, c.137].

Твір Ірен Роздобудько можна назвати романом-усвідомленням життєво важливого знання, набутого через "виховання жінки в умовах, не придатних до життя". Авторка вдається до майстерних містифікацій. Доречі, в назві сховані не апостоли, а герой з героїнею плюс десять "відданих людей". Серед них мають бути: Можновладець, Мудрець, Екзальтований послідовник, Скептик, Близький за духом, Блукалець, Злодій, Мрійник, Сновида і Митець. Цей роман-алюзія складається з трьох частин, що гармонійно поєднані між собою.

У прозовому доробку Ірен Роздобудько наявна і мистецька проблематика. Проблеми життя радянської богеми, висвітлені у романі "Зів'ялі квіти викидають" та частково у романі "Ґудзик".

Богема - це ті, що цінять мистецтво, а віддаються за пляшку шампанського. Бомонд - це ті з них, що "дорожчі" [65, c.221].

Богема належить до м'яких явищ субкультури, що тяжіє до формального об'єднання за професійними інтересами, і найчастіше має вигляд збіговиська чи салону, де проводять час за кавою, алкоголем у навколомистецьких розмовах представники творчих професій. З іншими видами субкультури її з'єднує психологія замкнутості та ізоляціонізму

[34, c.248]. В умовах колоніалізму українська богема була більш ізольована від світу та суспільства, ніж богеми інших країн та націй, і завжди перебувала під наглядом влади та таємних служб. У своїх творах письменниця звертається до образів актрис, досить відомих у радянські часи.

У романі "Ґудзик" представником богеми перед нами постала актриса, що зіграла в фільмі "Божевілля" Лізи Тенецької. Анастасія Юріївна (так звали цю актрису) після багатьох тріумфів канула в безвість. Роль у "Божевіллі" була найкращою і…останньою роллю цієї талановитої людини. Потім її звинуватили у смерті режисера, вона потрапила у в'язницю, почала зловживати алкоголем [71, c.137].

По-іншому показана доля двох відомих актрис радянських часів у романі "Зів'ялі квіти викидають". У ретроспективних вставках показано розтоптане тоталітарним режимом життя української богеми 30-50-х років ХХ століття. Це життя постає як жалюгідний антипод французької богеми, уособленням якої була Коко Шанель. У центрі роману - життя двох радянських "зірок", що доживають віку у Домі - притулку для старих самотніх акторів [34, c.250]. У романі показане життя богеми з усіма його проблемами - залежністю від режисера, публіки, драматурга, конкурентів; з усіма жахливим побутовими умовами. У творі в усій повноті постають долі акторів різних поколінь. За радянських часів акторів називали "павуками в банці", вони не мали права самостійно приймати рішення, вільно спілкуватись та спокійно жити [35, c.47].

Доля двох радянських "зірок" - Едіт Береш та Леди Ніжиної склалася по-різному. Вони любили одного чоловіка - відомого українського драматурга на прізвисько Лебідь, конкурували не лише на екрані, а й в житті. З твору ми бачимо, що "Леда ніжна, покірна, м'яка, немов віск, Леда весела, як цуценя…" [79, c.50]. Попри те, що в Радянському Союзі народ жив бідно, в Леди були "білі шовкові простирадла, велика ванна, впливові батькові друзі, авто, хатня робітниця, що готує дивовижні страви, чисті великі вікна з панорамою на проспект, дубовий стіл у кабінеті, зелений абажур, піжама з атласним коміром…" [79, c.120]. Жінка мала достаток та була успішною, але мріяла, щоб драматург, у якого вона була закохана - Лебідь - став її чоловіком. Під час другої світової війни, коли Леда вже була кінозіркою, її евакуювали до Ташкента, дали гарну квартиру. До неї залицялось багато поважних чоловіків, але ж вона не могла впасти в перші-ліпші обійми, навіть якщо їй за це пропонують побудувати новий театр! Вона справжня радянська актриса, якій пишуть листи з найвіддаленіших кінців фронту, вона має бути гідною цієї загальної любові. Леда була зразковою радянською жінкою, її погляди на життя відповідали радянській ідеології.

Зовсім іншою є її суперниця. Про Едіт Береш говорили, що вона була "не наша" і що "скоро…. від неї не залишиться й сліду". [79, c.123] Едіт мала нестандартне мислення, не прогиналась перед чинами та посадовцями. Вона "їздила на лінію фронту, виступала, стоячи на танку, і навіть у лютий мороз скидала солдатський кожух, під яким виблискувала розшита стеклярусом чорна сукня, що облягала її стан. І солдати разом із вищим командним складом готові були йти в бій і помирати з іменем цієї жінки на вустах!. Потім хтось зі своїх приніс плітку, ніби ця курва відважила ляпаса котромусь із генералів просто на прийомі в його резиденції, відмовившись їсти червону ікру, а потім, усупереч забороні, дала незапланований концерт у штрафбаті" [79, c.127].

Леді завжди діставалась роль дочки партизана, а Едіт Береш грала щось за Достоєвським чи Мопассаном. У цьому й була відмінність між їхніми талантами та естетичними позиціями.

Едіт Береш мала славу актриси з нерадянськими поглядами і смаками, і саме тому її чоловік - відомий драматург, що був коханцем Леди Ніжиної, написав кіносценарій виробничого фільму, де Едіт мала зіграти головну роль і зняти з себе всі підозри у антирадянщині. Але керівництво студії вирішило, що Едіт Береш "занадто сексуальна й не може грати самовіддану радянську трудівницю" [79, c.165], тому цю роль віддали Леді Ніжиній.

Драматург Лебідь розривається між Ледою та Едіт. Він живе з дружиною, а до Леди "приходить, коли йому заманеться, в будь-який час дня і ночі, й вона мусить бути завжди готовою до цього" [79, c.172]. Одного разу він з'являється п'яний у її помешканні, і заливши свою совість алкоголем, залишається в Леди назавжди. А Едіт Береш зникає, її забирають у сталінські табори. З того часу образ відомої актриси доповнюють "куфайка та чорнильні номери на чолі та зап'ясті" [79, c.180].

Політично неблагонадійною Едіт Береш стала після зустрічі з Коко Шанель, яка створила жіночий стиль ХХ століття. Відмовившись від корсетів та довгих пишних спідниць, Коко Шанель "заразила" жіночі душі новою філософією: щоб стати привабливою, не обов'язково бути молодою та красивою.

У своєму романі Ірен Роздобудько використала випадок із життя Коко Шанель, коли та, побачивши на одній зі своїх манекенниць костюм від Живанші, сердито розпорола його, вигукнувши, що так він виглядатиме краще. У романі "Зів'ялі квіти викидають" Коко Шанель в туалеті ресторану "Метрополь", де відбувалася зустріч між французькими та радянськими митцями, підрізає на Едіт Береш жахливий костюм, який їй пошили радянські модельєри. Вони були чимось схожі ці дві сильні та свавільні жінки - Коко Шанель та Едіт Береш. На схилі віку про це сказала навіть сама Едіт Береш: "Я все думаю, чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм, який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги, коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями" [79, c.148]. Обидві ці жінки були вродливими та самодостатніми, але життя закінчили у самоті. Едіт Береш - у будинку для самотніх акторів, а Коко Шанель, будучи в свій час мільйонеркою, померла, маючи лише три костюми.

Перебуваючи у таборах, актриса Едіт Береш щотижня отримувала посилки для підтримання життя у важких умовах, і лише в пансіонаті вона дізналась, що ці посилки отримувала від своєї суперниці - від Леди. На схилі віку, коли радянська зірка зрозуміла, що від неї залишилось хіба що "старі зіпсовані кінострічки, що лежать на полицях збанкрутілих кіностудій" [79, c.123], актриса прийшла до суворої християнської істини, зрозумівши, що старій людині потрібно дуже мало: трохи їжі, чашечку кави, улюблений фотель, гарний краєвид за вікном та книжки улюблених авторів.

І ще в кінці життя Едіт розуміє, що перед смертю людина має прощати, злість не варта того, щоб з нею відходити у вічність. Адже за межами життя, як у романі Михайла Булгакова, "десь там, на місячній доріжці, ми всі маємо зійтися - Пілат і Ісус, Майстер і Маргарита" [79, c.146].

В усі часи українська богема кидала виклик догмам та нормам суспільства. Едіт Береш своєю поведінкою протестує проти страху перед радянською владою. Вона вважає, що страждання народжують праведників і пророків. Саме так сказала актриса Стефці - працівниці пансіонату, розповідаючи, що бачила праведників у радянських таборах, а в сучасному ситому світі їх не видно. "Вони пиляли ліс, а вечорами на нарах розмовляли про долі народів…На волі все перетворилося на слова і брехню. Тому я зійшла зі сцени. Тому я тут…" [79, c.157].

Герої роману Ірен Роздобудько "Зів'ялі квіти викидають" монологічні й цілісні. Саме завдяки цій цілісності вони й приречені на самотність, бо не можуть співіснувати з кимось. Їхній світ закритий від вторгнення, туди, звісно, проникає зовнішній світ, але після цього двері світу знову зачиняються. Врешті-решт, усі шляхи минулого, "зів'ялих квітів" сходяться в одній просторово-часовій точці - в сьогоднішньому дні, і звідти починається майбутнє. Через призму часу всі історії героїв роману набувають нових смислів, зміщують і змінюють акценти, нівелюються всі образи, забуваються біди, щоправда, і мрії забуваються також [77, c.219]. Минуле, колись прекрасне і сповнене емоцій, може стати непотрібним вантажем - зів'ялими квітами. Наприкінці роману й власного життя актриси розуміють, що колись могли стати найкращими і найвірнішими подругами, але пожертвували собою заради того, хто не вартий кохання. Зів'ялі квіти, які зберігаються в душі у вигляді жалю за минулим або нездійсненим треба викидати, використовуючи алегорію, говорить письменниця, бо життя, яким би воно б не було - прекрасне, його не варто марнувати на тимчасову метушню.

У даному творі також яскраво виражений поділ людей на своєрідні класи. Це ми розуміємо зі слів Стефки, яка говорить: " - Є в нашому суспільстві дві категорії людей, яких я терпіти не можу! Перша - це ті (переважно чоловіки невизначеного віку), хто в будь-який час робочого дня, від обідньої перерви і до пізнього вечора, коли бідолашні жінки в мохерових беретах пруть додому торби з продуктами, стовбичать у чергах за чарчиною горілки. Друга - ті, хто до ранку дригається в наворочених нічних клубах під шанобливим поглядом відеокамер. Потім ці вечірки нон-стоп демонструють по молодіжному каналу" [79, с.138]. Стефка говорить, що у цих двох категорій є спільне - вираз облич. Зазвичай він - безсторонній. Тільки в першої категорії обличчя спиті, в очах - хлюпається горілка, під очима - важкі мішечки, як наслідок "нелюдської втоми". У другої - безглуздя в очах виникає на тлі такої самої безглуздої музики і транквілізаторів. Перші - зашмульгані, адже мами не навчили їх самотужки прати шкарпетки, другі - виблискують спітнілими від танців тілами, як штучні діаманти. Перші виручають одне одного кредитом на чарчину, другі - позичають тисячі баксів "до ранку, коли предок відстібне". І одні, й другі - мавпи, пропаща сила, звіринець, царство тіней, роботи-самознищувачі. У проміжку між цими двома деградаціями - той славетний прошарок "нормальності", котрий гордо називається середнім класом.

"Міркувати про те, чи може він взагалі існувати у викривленому суспільстві - марна справа, риторичне запитання. Є ще політики - це інопланетяни, зелені чоловічки. Але десь далеко від усього цього перебувають ті, кого, власне, ніхто не помічає (хіба що під час свят): старі й діти. Вони - як святі." [79, с.140].

Роздобудько порушує у своїй творчості найактуальніші проблеми суспільства, екзистенційні питання, гендерні та філософічні. Її твори - це синтез реального та вигаданого, це складні художні елементи, які спонукають до роздумів кожну людину.

Отже, дослідивши деякі аспекти жіночої прози та проаналізувавши проблематику представниці жіночої прози Ірен Роздобудько, ми можемо зробити висновки, що грунт для появи в сучасній Україні жіночого інтелектуально-психологічного роману з його специфічною проблематикою та новаторською поетикою готувався ще століття тому, але процес цей був перерваний в епоху соцреалізму. Поступове відродження призабутої традиції розпочалося аж у 80-ті роки ХХ ст. На час дебюту Ірен Роздобудько вже сформувалася новітня жіноча проза, здобутки якої були добре відомі письменниці, але вона утрималася від спокуси наслідування і стала творцем цілком оригінальних романів та прози загалом.

Розділ 2. Оригінальність художнього світу ірен роздобудько

2.1 Жанрова своєрідність творчості Ірен Роздобудько