Образи-архетипи за К.Г. Юнгом виникли у сфері "колективного несвідомого" та відображаються у свідомості сучасної людини як своєрідні символи, архетипи, "знаки пам'яті" минулих поколінь і виступають у вигляді "загальнолюдських першообразів, які значною мірою є конкретизовано-предметними згустками відчуттів, переживань та уявлень з давно минулих, прапервісних часів" [95, с.10]. Архетипи, згідно з Юнгом, однаковою мірою оселяються в свідомості геніїв, пересічних людей і душевнохворих. Говорити архетипами означає підносити зображуване зі світу поодинокого, минущого у сферу вічного [83, c.12].

У надрах міфопоетичної свідомості виникають бінарні розрізнювальні ознаки, що стають універсальним засобом опису буття. Пари протипоставлених ознак (опозицій) характеризують структуру простору (верх-низ, небо-земля, праве-ліве, схід-захід, південь-північ тощо), часу (день-ніч, пори року), кольору (біле-чорне або червоне - чорне). Подібним чином протиставлено природне й культурно-соціальне начала (мокре-сухе, сире-варене, вода-вогонь), а також структуровано соціальність (чоловіче-жіноче), різні значення опозиції старший-молодший, своє-чуже, близьке-далеке, зовнішнє-внутрішнє) [83, c.4]. Ще більш загальну значущість має опозиція сакрального-профанного (буденного). На основі подібних наборів двоїстих ознак конституюються універсальні знакові комплекси, що за їх допомогою первісна свідомість освоює світ.

Майже кожен письменник у своїй творчості звертається до архетипних образів. Не оминула їх і Ірен Роздобудько. Яскраво у її прозі представлений образ архетип гори. Архетип гори є загальновживаним, він фіксує соціальний досвід людства. Ходіння на гору - прилучення до божества. Архетип гори - концепт упорядкування космосу; гора, пізніше камінь, - осереддя Всесвіту. Верх гори - це єднання з природою. Як говорив відомий філософ Ніцше: "Треба звикнути до життя на верхівках гір - щоб глибше під тобою звучав жалюгідний лемент про політику, про егоїзм народів…" [83, c.57]. Верхівка - це наближення до Божественного. Бінарна опозиція верх-низ здавна укорінилась у людській свідомості. Людина, стоячи на землі, піднімає очі до неба і сприймає земний бруд як тягар, від якого вона хотіла б позбавитися, але не може. Звідси, небо належить "вищим силам", Богам та ангелам, в той час як земля залишається місцем існування смертного людства. Під нею розташоване пекло як повна протилежність верху. Людина, що знаходиться ближче до верху, наділяється ніби вищою мудрістю, вищим знанням [80].

У романі "Ґудзик" реалізується архетип гори. Про це, на нашу думку, свідчать думки Ліки: "Треба було негайно тікати - від цих наметів, від запаху фарби та алкоголю, від незрозумілих вчинків якихось невідомих мені людей. Я полізла вгору…Якби зараз мене запитали, куди я йшла, - я б не змогла відповісти. Дряпалася на гору, спускалася в долину, знову підіймалася. Тут мені не було так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла" [71, c. 200].

Опозиція "верх - низ" - протиставлення неба і землі, чоловічого і жіночого. Такі протиставлення характерні для міфологічних уявлень індоєвропейських і трипільських часів. У київському пантеоні князя Володимира Перун був поставлений на пагорбі, Велес - у низині. У міфологічній структурі мислення слов'ян важливі пари небо - земля [83, c.18]. Ліка піднімалася до неба, всі інші залишались на землі, в долині. Це свідчить про чистоту та світлість її образу. Денис у площині простору перебуває у долині, тому його світобачення різко відмінне від Лікиного.

Найпоширенішим у літературі є архетип води - пробудження до життя, очищення. Українці первісне буття вбачали в єдності втіленого у світлі чоловічого і втіленого у воді жіночого начал. Із ритуальним обмиванням водою пов'язаний акт нового (другого) народження. Архетип води трансформується від "родового лона" до "чистоти, щастя, здоров'я". Вода пов'язана з коханням, любовним (хворобливим)"ярінням" [83, c.43].

У романах Ірен Роздобудько "Ранковий прибиральник" та "Шості двері" простежується образ моря, морського берега.

Поетична образність морського узбережжя досить часто "провокує" метафоричний стиль великих мислителів, стаючи пересічно знайомою архетипною символікою на службі інтелектуальної інтуїції. Відчуття під час зустрічі з морем, уявнення межі поміж кінцевим і нескінченним, самототожністю суходолу й морської безодні, що відбивається в архетипній символіці, - не просто надлишкове кліше. Тут доречно пригадати гайдегерівський концепт "узбережжя" в межах зв'язку простору з категорією "першофеноменів", при сприйнятті яких (це знав уже Ґьоте), виникає почуття невизначеності, непевності, збентеження, жаху. Те, що одвічно розгортає берег у берегову лінію й нанизує на себе його багатоманітну сукупність, пише Гайдеґер, є збірний первень, який ми назвемо "узбережжям". Ось чому такою катастрофічно жахливою є втрата цього первня - рятівного берега життя - серед несталого, небезпечного моря. Осмислення архетипу моря через розкриття його метафорики дає можливість уявнити цим архетипним образом особистісні ситуації, й у певному сенсі - ніби поза культурою (хоча він і виявляє себе у сфері культури), на ґрунті психофізіологічного субстрату [45, c.213].

У творі "Ранковий прибиральник" герой потрапляє на берег моря в чудову країну і "заново народжується", переосмислює сенс життя. Узбережжя моря для нього є порятунком від усіх марнот. Це місце, де людська душа отримує вимріяну волю, можливість самовираження та вдосконалення.

Щодо образу моря, то воно для героя ледь не стало трагічним (у ситуації з акулами), але лише там, у великій небезпеці, чоловік розуміє сенс життя, в нього оживає любов до усього і до усіх.

У романі "Шості двері" Анна-Марія їде до моря відпочити від суєти життя, відновити свої сили. Це є також своєрідний порятунок. Море для героїв романів "Ранковий прибиральник" та "Шості двері" є певним заповненням порожнечі їхніх душ [78, c.4]. Вони милуються ним, захоплюються його красою і силою. "Анна-Марія пірнула з відкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом…" [78, c.270]. А Михайла, коли він пірнув у товщу води, охопило дивне відчуття спокою, "тільки неймовірна тиша й різнобарвні рибки нагадували, що наді мною - товща води. Якби можна було тут жити!" [78, c.115].

Вода завжди вважалася посередником між життям та смертю, потоком творення та водночас знищення. Символіка води надзвичайно багата і глибока. Вода - символ першоматерії, плодючості, початку і кінця всього сущого на Землі, а у християнстві - символ очищення від гріхів [80]. У романах письменниці вода означає певну межу між долею та недолею. "Вода зімкнулася наді мною овальною блакитною банею [78, c.117]. "Анна-Марія занурюється в теплу воду" [78, c.273]. Героїв захоплює велич, магічна сила водяного простору: "Вода підтримувала мене, ніби я лежав у гігантській калюжі олії" [78, c.85].

Вода у романах Ірен Роздобудько показана як стихія, що може приносити як біду (ситуація з акулами у морі - "Ранковий прибиральник"), так і заспокоєння душі. Образ води показаний не лише через образ моря, а й через образ дощу. У давній міфології дощ означав єднання Неба і Землі [83, c.116]. У романі "Гудзик" ми бачимо, що саме дощ певним чином впливає на події та долі героїв. У горах Денис та Ліза Тенецька ховаються на горищі саме від дощу. Події, що відбулися з героями через те, що почалася злива супроводжуватимуть їх протягом всього життя. Ховаються у машині таксі від дощу і Ліка з Денисом при першій їхній зустрічі. Відбувається "кільцевість" сюжету твору. В цьому випадку ми можемо роль дощу пояснити на прикладі єднання Неба та Землі досить своєрідно. Ліка була як небо - чиста, мудра, світла. Денис є образом цілком земним, йому не властиві певні "небесні риси". У творі "Шості двері" дощ символізує душевне очищення героїні: "…дрібний дощик, розмите світло ліхтарів, думка про смерть - це тільки початок" [78, c.258]. "…Столиця зустрічає Аду й Анну-Марію дрібним літнім дощиком" [78, c.267].

Цікавим є те, що у романах "Ранковий прибиральник" та "Шості двері" герої перебувають на одному і тому ж острові - Мальті. Анна-Марія не знала, що погнало її сюди - "…на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну". А Михайла цілком влаштовувала "…ця маленька країна, що складається з шести островів" [78, c.112]. За енциклопедією знаків та символів, острів - це символ спасіння, сховища [45, c.228]. Дійсно, у героїв Ірен Роздобудько емоційний стан вимагав сховища, порятунку. Для цього їм потрібно було відірватися від середовища, яке їх оточувало і потрапити на цей острів.

В романі "Шості двері" реальне з ірреальним розділене дверима, завдяки яким головна героїня потрапляє в інший світ. За словником символів Н. Жульен, двері - це важлива частина будинку, символ переходу з одного місця в інше, від світла до темряви [45, c.77]. Кожного разу перед Анною-Марією зачинені двері, які вона штовхає, щоб відчинити. Зачинені двері символізують якусь таємницю, є своєрідним захистом від невідомого. І дійсно, за кожними зачиненими дверима героїню чекала певна історія. Героїня роману малює двері на стіні. Перші двері Анна-Марія намалювала, коли їй був рік, вони, звичайно, були недолугими, але вона добре запам'ятала, як їх треба малювати. Двері - це можливість повернутися туди, де затишно, добре, радісно, у якесь ідеальне місце, де панує гармонія і любов. Це архетипічна модель дому, особливо притаманна слов'янським народам. Це те місце, куди хочеться повертатись знову і знов [80]. Цей архетип відчитується і в "Ранковому прибиральнику", саме любов повертає головного героя самому собі, а також веде додому. А шості двері - це вічність - остаточне повернення у вічне життя, у нове народження. Образ дверей ми спостерігаємо і в романі "Амулет Паскаля".

Реалізація архетипу Дому характеризується у прозі письменниці негативним і позитивним аспектом. Позитивний модус виявляється в осмисленні онтологічного статусу Дому, в ізоморфізмі тріади людина-будинок-Космос, впливі на формування просторових орієнтацій героя і характеристики статусу персонажа, його взаємозв'язків із реальністю. Негативний аспект реалізації архетипу Дому простежується в ситуації хаотизації простору, комунікативному розриві між поколіннями, руйнації та абсурдизації дому. В героїв Роздобудько відбувається певне переосмислення Дому - вони прагнуть повернення додому, і разом з тим бояться цього повернення.

У романі "Ґудзик" Денис боїться повернутись у свою квартиру, боїться прочитати повідомлення від Ліки. Архетип дому в цьому творі конкретний та чіткий. Ліка боїться повертатись додому, адже там її не чекає нічого хорошого. У романі "Ранковий прибиральник" чоловік боїться повертатись додому, тому що там - його минуле життя, його спогади, повертатись до яких він не хоче. Він говорить: "Якщо ти не маєш Дому, який сенс у постійному місці проживання? Я завжди думав, що Дім - це те місце на Землі, де ти відчуваєш себе у повній гармонії з навколишнім. Навіть якщо це - сміттєзвалище…" [78, c.134]. Виявляється цей архетипний образ і в романі "Зів'ялі квіти викидають". Там події відбуваються у притулку для акторів, які самі герої називають Домом. Притулок для них - це Дім, їхня внутрішня фортеця, адже у зовнішньому світі вони - старі актори - вже нікому не потрібні.

Анна-Марія з твору "Шості двері" також боїться повернення в будинок, де жила раніше, так як там - усі її переживання, вона боїться повернення жахів минулого життя. Отже, архетип Дому по-новому трансформується у прозі письменниці Ірен Роздобудько. В цьому виявляється її новаторство у трактуванні архетипних образів.

Люди з давніх часів надавали дуже велике значення числам. Чи не найдавніший зв'язок числа зі словом встановлювався людьми в чаклунстві, у первісній магії, за допомогою якої людина сподівалася підкорити собі світ, полегшити свою долю [80]. Комбінуючи числа, можна вплинути на події - ось головна задача числової магії, яка була особливо розвинена у вавілонян. "Священними" категоріями у вавілонян були числа 7 і 12. Число 7 - це кількість днів тижня і одночасно найбільші небесні божества - сонце, місяць і п'ять видимих оком планет, - від яких і одержали свої назви дні тижня. Число 12 - назви місяців року. Вважають, що шістдесятирічна система лічення, яка була поширена у вавілонян, пов'язана з цими священними числами. Про рештки магічної віри в числа свідчить значна кількість прислів'їв, де повторюється, наприклад, число "сім": "До біди сім верст", "А вже він хліба спитав у сімох печей" та інші [83, c.126]. Звертається до символіки цифр і Ірен Роздобудько. Її роман має назву " Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя", де цифра дванадцять має певний символічний зміст. Цифру сім ми передусім помічаємо у романі "Ранковий прибиральник". Незнайомка, що відіграла ключову роль в осягненні Михайлом самого себе, живе на сьомому поверсі, у номері 713. Герой, прийнявши рішення повернутись до України впевнений, що набере заповітні сім цифр номеру телефону. І хоч письменниця в значення цих цифр вкладає своє тлумачення, все ж традиційний символізм цифр залишається.

Ми також помітили, що у її романах повторюється цифра шість. За шостими дверима Анна-Марія знаходить спокій, Мальта, де перебувають герої "Шостих дверей" та "Ранкового прибиральника" складається з шести островів. За допомогою словника символів ми побачили, що цифра шість - це символ рівноваги та гармонії, що визначається його внутрішньою структурою: і сума, і добуток цифр (1,2,3), які складають його половину (а злагода та гармонія числа - це рівновага його половин!), однаково дають цю ж саму "шістку" (1+2+3=1x2x3=6). Графічний образ "шістки" - два перехрещених трикутники (три кути + три кути), вершиною в різні сторони: вершиною вгору - це символ чоловічого начала, Вогню і Неба; вершиною донизу-символ жіночого начала, Води і Землі. В єдності цих шести елементів - вся життєдайність і найвища гармонія буття [45, с.89]. Тому письменниця не випадково користується цією цифрою, і вкладає в неї свій смисл.

Для прози Роздобудько характерне змішування двох світів - реального і фантастичного (міфологічного), тобто використання різних форм перевтілень. Прийом метаморфози допомагає письменниці глибше зазирнути в людську душу, зрозуміти її незвичайну складність, суперечливість та невичерпність. Ірен Роздобудько належить до тих письменниць, для яких людина - малий всесвіт, мікрокосмос. Вона ніби занурюється у глибини духу, проявляє неабиякий інтерес до сильних і яскравих почуттів, грандіозних пристрастей, до таємних порухів душі, до "нічного" її боку [40, c.27]. І тому невипадково природа часто стає "своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об'єкт символізує ту чи іншу сторону родової суті людського характеру" [44, c.6].

Мотив фантастичного перевтілення втілений у романах "Шості двері", "Ґудзик", "Зів'ялі квіти викидають". Героїні цих творів свідомо асоціюють себе із собаками. Звичайно, мотив лаконтронії (перетворення людини на вовка) зустрічається і в фольклорі, і в художніх творах. Вовкулаками стали Лукаш із "Лісової пісні" Лесі Українки, Джейкоб та його друзі із "Саги про вампірів" Стефані Майер та деякі герої історично-фантастичної прози Валерія Шевчука. А героїні романів Ірен Роздобудько перевтілюються не у вовкулаку, а у собаку. У романі "Амулет Паскаля" є натяки на спорідненість героїні Голки з кішкою. Причини такої метаморфози пов'язані, на нашу думку, з таємними глибинами жіночої душі, її загадковою природою, душевними стражданнями, почуттям втрати та самотності успішних, але нещасливих жінок.

Сповнене трагізмом життя відвертої, доброї, схожої на янгола дівчини Ліки, героїні роману "Ґудзик". Із собачою покірністю ходила вона від оселі до оселі, поневірялась, витримувала побиття, прокльони, жорстокість. Ліка була самотня, пригнічена, розгублена. Вона відчувала, що в ній прокинувся інстинкт тварини: загострився нюх, зір, дівчині здалося навіть, що в неї з'явився хвіст. "Я полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим яскравіше відчувала - це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в суцільній темряві. Мені здається, що я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, поки запах наметового містечка не припинив мучити мене" [71, c. 201]. Героїня, злившись з природою, асоціює себе з собакою. І коли Ліка самотньо сиділа на вокзалі, її підібрала незнайома жінка "…після …тривалого життя на горищах багатоповерхівок та на жорстких лавах вокзалу. Я стала собакою, і вона, моя хазяйка, підібрала мене. Не побоялася підібрати. Тому що (це з'ясувалося пізніше) до свого нинішнього життя підбирала з вулиці собак і лікувала їх. Потім прилаштовувала в "хороші руки” " [71, с. 207]. Ліка уявно перетворилася на тварину, щоб не мислити і не розмовляти, але ангел її душі, який, здавалося, загинув назавжди, знову в ній відродився.

Героїня роману "Зів'ялі квіти викидають" Стефка також переживає особисту драму. Вона стає своєрідною об'єднуючою ланкою між двома ворогуючими актрисами радянських часів. Але Стефка загубила "вогник" власного життя. Вона чуйна, добра, сентиментальна, але самотня. Дівчина, за словами самої авторки, "…народилася собакою" [79, c.80], тому що "звірям незрозумілі тонкощі та нюанси складних людських стосунків, вони не вміють говорити й чують лише те, що їм ПОТРІБНО чути. І тим щасливі" [79, c.81].

Велике кохання, на яке чекала Стефка, прийшло несподівано у вигляді набагато старшого чоловіка. Із собачою вірністю "служить" вона коханому, але щастя нема, тому дівчина відчуває себе глибоко самотньою. Душа не знаходить спокою. "Ось тієї миті Стефка і стала собакою…а вже потім не могла бути інакшою. Тому що нарешті з-під (досить привабливої) оболонки випросталась її сутність: беззастережно служити одному богові" [79, c.82]. І це підсвідоме бажання її втілилось у життя. Вона присвятила своє життя людям у будинку для акторів, які дійсно потребували її допомоги. Поглянувши на їх життя в новому світлі, Стефка й своє життя побачила зовсім іншим.

У романі "Шості двері" Анна-Марія за Четвертими дверима бачить себе собакою: "…вузьке тіло на високих сухорлявих ніжках, така ж вузька, майже лисяча мордочка, рудий, скручений бубликом хвіст" [78, c.332]. Вона вірно служить своєму господарю, її бояться втратити. Але щастя виявилось недовгим, відчуття непотрібності не покидає її, і собака знову повертається на вулицю.

Особливістю творів Роздобудько є те, що герої не воюють із реальним світом, вони весь час тікають від нього. Спершу тікає Денис до армії, там, отримавши призначення до Афганістану, радіє тому внутрішньому спокоєві, що зійшов на нього. Та чи міг тоді усвідомити, що тікав від самого себе, від своїх почуттів, і що все це наздожене його в ту саму мить, коли йому здаватиметься, що все це давно минуло і тепер ввижатиметься лише старою відеокасетою із кіноплівкою життя. Окрім зовнішнього прояву втечі спостерігаємо втечу вглиб себе, у свої почуття і страждання.

Ліка теж рятується втечею від самої себе, прагне зцілити зраджену душу самотніми стражданнями, пережити все в собі і через це страждання віднайти себе, свою сутність. Вона в цьому схожа на ту загадкову істоту Ієланума, про якого розповідала в романі Ганна Тарасівна: "…Ім'я його - вітер у полі, ім'я - виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках. Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова - п'явки, що наповнюють рот гіркотою. Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його. Ієланум будує свій світ - у собі. Ієланум не змушує любити себе. Самотність Ієланума не зігріта жодним промінчиком, жодною випадковою пташкою, яка б принесла у своєму дзьобі гілку на верхівку його самотності. Самотність Ієланума - нескінченна. Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати. Ієланум - той, хто збожеволів за власним бажанням" [71, с.183].

Додаткові грані характерів персонажів розкриваються завдяки вставним оповідям-легендам та листам. Зокрема, Ліка проходить шлях відречення від світу, від страждання, яке супроводжує її протягом життя (схема Шопенгауера). Вона стає аскетом, якому байдужі всі принади суспільного життя. У листі до Дениса Джошуа Маклейн так описує стан героїні: "…слова для Енжі означали так само мало, як і гроші. Вона довіряла відчуттям. Вона посміхнулась до мене: Енжі була далека від реальності. До неї простягали руку зі шматком хліба - вона не могла її відштовхнути. Усе просто" [71, с.217].

Героїня роману "Шості двері" також прагне втекти від себе, від своїх страхів та переживань. Вона у ранньому дитинстві намалювала на стіні двері, та раптово змогла увійти в них. З тих пір у найважчі моменти життя, намалювавши двері та ввійшовши у них, Анна-Марія може ховатись від страшної реальності. Але завжди повертається до тих проблем та бід, від яких тікає, адже ні за якими дверима не можна сховатись від самої себе.

Герої Ірен Роздобудько весь час тікають від світу - у намальовані двері, на Мальту, в гори, на море, в себе. Вони - монологічні й цілісні. Саме завдяки цій цілісності й приречені на самотність, бо не можуть співіснувати з кимось [77, c.230].

Особливістю екзистенції всіх персонажів Ірен Роздобудько є страждання - той кордон, через який вони мусять перейти, щоб збагнути певну істину. Сюжети творів базуються на тому, що герої марно намагаються втекти від страждання. Фрагменти того, що відбувалося в оповідному тексті, авторка компонує в довільному порядку, але так, щоб читач зміг "прочитати" те, що власне, не є написаним. "Повітряні ніші" - обов'язковий елемент тексту, вони провокують здогад, який має з'явитися у підготовленого читача. Одна з них - це майбутнє, про яке не йдеться на початку твору. Але воно, за неписаними законами белетристики, мусить "прочитуватися", тобто бути [77, c.234]. Так, у "Ранковому прибиральникові" читач упевнений, що герой відшукає свою кохану, хоч про це в романі немає й мови. Головне - авторка спромоглася підвести читача до межі, коли той починає вірити настрою героя.

Прагнення "сховатись", "вижити", "втекти" більшою мірою притаманне, звичайно ж, жіночим персонажам Ірен Роздобудько. Вони прагнуть вижити різними способами та методами, прагнуть осмислити своє існування. У доробку письменниці часто відбувається умовне перетворення героїв на тварин, відбувається певна гра, що реалізується на різних рівнях. "Постмодерністська гра зі словами (тропи, каламбури, анаграми, літературні алюзії) та з граматичними правилами, книжками та об'єктами мистецтва рішуче уриває спробу спостерігача вичитати значення якоїсь праці й в такий спосіб вимагає, щоб він став свідомий своєї участі у творенні гри значення" [93, c.180]. На думку Т. Гундорової, персонажі сучасних художніх творів "сприймають значення світу, часто тікаючи у вербально-ігровий, віртуальний простір свободи, а формою вираження такого запиту стає для авторів зміна наративних масок і мовна гра - два способи конструювання світу того чи іншого характеру" [28, c.170].

Життя людини тісно пов'язане з природою. Це було відомо ще здавна, про це говорилось і філософами, і вченими, і науковцями. Стверджує це у своїх творах й Ірен Роздобудько. Взявши, наприклад, "Дві хвилини правди", де описується подорож журналістів, у кінці твору ми доходимо висновку, що гармонія душі досягається тільки тоді, коли людина перебуває у гармонії з природою. Яскравим прикладом цього є життя Єви та художника у будинку, який вони зробили своїми руками. Проза Ірен Роздобудько насичена різними художніми елементами, образами-архетипами, символічними образами, що яскраво розкривають тематику та ідеї творів.

2.4 Поетика романів Ірен Роздобудько