Образ-символ вогню в українській художній літературі

Вогонь як символ жертовності, беззавітного служіння людям, як основа відновлення, початку нового. Образ вогню-руйнування, нищення, лиха. Смислове навантаження образу-символу вогню у творах української художньої літератури, використання образу в Біблії.

Рубрика Литература
Вид научная работа
Язык украинский
Дата добавления 03.02.2015
Размер файла 57,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ТЕЗИ

науково-дослідницької роботи "Образ-символ вогню в українській художній літературі"

Ярослави Віталіївни Костенко,

члена Київського обласного територіального відділення МАН України, учениці 11 класу Гейсиської ЗОШ І-ІІІ ст. Ставищенського району

Актуальність науково-дослідницької роботи полягає у потребі системного аналізу творів української літератури, у яких відтворено образ-символ вогню, розкритті його смислових значень, визначенні засобів творення цього образу, оскільки в літературознавчій науці це питання системно не досліджено. Це сприяло вибору теми дослідження - "Образ-символ вогню в українській художній літературі".Об'єктом нашого дослідження є образ-символ вогню у творах української художньої літератури, а предметом дослідження - смислове навантаження образу-символу вогню у творах художньої літератури, елементи та засоби його творення.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в роботі уперше здійснено системний аналіз образу-символу вогню у різних творах української літератури; установлено смислове навантаження, елементи та засоби образотворення образу-символу вогню в українській літературі; поглиблено теорію української літератури щодо специфіки творення та смислового й ідейного значення образу-символу вогню.

У ході дослідження зроблено такі загальні висновки:

- образ-символ вогню у творах нової української літератури ХІХ і ХХ століть є широко використовуваним;

- смислове навантаження та елементи творення образу-символу вогню в українській літературі є як близькими, тотожними, так й істотно відмінними: вогонь як символ жертовності, беззавітного служіння людям, як основа відновлення, початку нового; вогонь як уособлення помсти, як покарання; вогонь-руйнування, нищення, лихо; вогонь, що уособлює прагнення до волі, заклик до боротьби за кращу долю; вогник як символ рідної домівки, як орієнтир у дорозі, як підтримка. Відповідно, елементами вогню у цих символах є полум'я, пожежа, вогник запаленої свічки, досвітні (передранішні) вогні, багаття в дорозі, вогник, який видно з вікна будинку;

- засоби образотворення образу-символу вогню у творах українських письменників є різноманітними - епітети, порівняння, гіперболи, метонімія, метафори-протиставлення, метафори, персоніфікація, зорові образи, слухові образи, кольорова гамма тощо. Вважаємо, що використання тих чи інших тропів залежить від символіки, того значення, яке символізує певний образ-символ вогню в художньому творі: наприклад, епітетів - від лагідного, "світлого", "чистого" вогню, що очищає, до страшної пожежі, "страшного огню" , "червоного вогню"; порівнянь ("все ніби облилося кров'ю", "все було залите, ніби кров'ю"), гіпербол ("горить усе небо", "запалилася уся земля під її ногами") та інше;

- образ-символ вогню в українській художній літературі має вагоме смислове та ідейно-художнє значення, оскільки за його допомогою митці конкретним явищам надають певний, більш узагальнений зміст; емоційно розкривають сутність явищ, подій, персонажів, своє ставлення до зображуваного, розкривають ідею твору тощо.

ВСТУП

Актуальність дослідження. Українська література містить значну кількість творів, цікавих для сучасного читача своєю проблематикою та мотивами, образами-символами, відтвореними в ній, зокрема в художніх творах доволі часто зустрічаємо образ-символ вогню.

Вогонь людина використовує здавна, він потрібен їй як саме життя. Ще у древності людство поважало вогонь як святу стихію, від якої залежало його щастя й добробут. У віруваннях вважалось, що вогонь з'явився на початку утворення світу.

На уроках природознавства, київщинознавства ми знайомилися з походженням, значенням і використанням вогню людиною. Під час вивчення фольклору, а також творів української і світової літератури спостерігали, як осмислюють і передають символічне значення цієї стихії митці слова.

Актуальність науково-дослідницької роботи полягає у потребі системного аналізу творів української літератури, у яких відтворено образ-символ вогню, розкритті його смислових значень, визначенні засобів творення цього образу, оскільки в літературознавчій науці це питання системно не досліджено. Це сприяло вибору теми дослідження - "Образ-символ вогню в художній літературі". Тому мета роботи полягає у встановленні створених в українській літературі образів-символів вогню, дослідженні специфіки цих образів.

Об'єктом нашого дослідження є образ-символ вогню у творах української художньої літератури (на прикладі поеми "Прометей" А.Малишка, драми-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки, повісті "Марія" У.Самчука, поеми "Гайдамаки" Т.Г.Шевченка, повісті "Fata morgana" М.Коцюбинського, повісті "Микола Джеря" І.С.Нечуя-Левицького, поеми "Енеїда" І.Котляревського, повісті "Захар Беркут" І.Франка, кіноповісті "Україна в огні" О.Довженка, повісті "Дорогою ціною" М.Коцюбинського, драми "Свіччине весілля" І.Кочерги, поезії "Досвітні огні" Лесі Українки, поезії "Вогник" А.Малишка, повісті "Вогник далеко в степу" Г.Тютюнника). Предмет дослідження - смислове навантаження образу-символу вогню у творах художньої літератури, елементи та засоби його творення.

Відповідно до мети визначили завдання:

– виявити образ-символ вогню у творах української художньої літератури;

– розкрити сутність поняття "образ-символ";

– проаналізувати особливості трактування вогню в довідникових джерелах, використання цього образу в Біблії, з'ясувати уявлення українського народу про вогонь як природне явище;

– дослідити смислове навантаження образу-символу вогню у творах української художньої літератури;

– визначити елементи та засоби образотворення образу-символу вогню в українській літературі.

У процесі дослідження було використано такі методи: вивчення наукової літератури - для формування методологічних основ роботи; метод цілеспрямованого спостереження за текстом творів; компаративний метод - для зіставлення образу-символу в літературних творах, засобів образотворення образу-символу вогню у творах української художньої літератури; методи аналізу, синтезу, систематизації, узагальнення, оцінювання. вогонь символ література

Джерелами дослідження були праці літературознавців з теорії літератури, праці з українського народознавства, літературознавча наукова довідникова література, а також тексти творів українських письменників: поема "Прометей" А.Малишка, драма-феєрія "Лісова пісня" Лесі Українки, повість "Марія" У.Самчука, поема "Гайдамаки", Т.Г.Шевченка, повість "Fata morgana" М.Коцюбинського, повість "Микола Джеря" І.С.Нечуя-Левицького, поема "Енеїда" І.Котляревського, повість "Захар Беркут" І.Франка, кіноповість "Україна в огні" О.Довженка, повість "Дорогою ціною" М.Коцюбинського, драма "Свіччине весілля" І.Кочерги, поезія "Досвітні огні" Лесі Українки, поезія "Вогник" А.Малишка, повість "Вогник далеко в степу" Г.Тютюнника.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в роботі:

уперше

здійснено системний аналіз образу-символу вогню у різних творах української літератури;

установлено смислове навантаження, елементи та засоби образотворення образу-символу вогню в українській літературі;

поглиблено теорію української літератури щодо специфіки творення та смислового й ідейного значення образу-символу вогню.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в ньому поглиблено теорію літератури і теорію літературознавства щодо розкриття специфіки образу-символу як типу художнього образу.

Практичне значення роботи полягає у можливості застосування його результатів і матеріалів посібника "Символ вогню в народних віруваннях та в художній літературі" у процесі вивчення сучасного літературного процесу в Україні на уроках української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах та в позаурочній роботі з предмета, під час годин спілкування, на заняттях київщинознавства, а також у вивченні українського літературного процесу на філологічних факультетах вищих навчальних закладів.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРО ОБРАЗ-СИМВОЛ У ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ

У літературознавстві символом (від грец. символ - знак, розпізнавальна прикмета) вважають "тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять" [21, с. 107; 24]. Наприклад, чуттєвий образ червоних вітрил з однойменної феєрії О.Ґріна, з одного боку, має власне, цілком конкретне значення розпізнавальної прикмети для героїв повісті (Ассоль та Грея) й водночас має значення вказівки на щось інше, що безпосередньо не входить до чуттєвого образу червоних вітрил як таких, а саме - ідею величі кохання, що є рукотворним чудом. Символ завжди до певної міри є атрибутом, розрахованим на взаємопорозуміння (наприклад, героями твору, автором та його читачем) його "таємної", невиявленої вочевидь сутності.

Поняття символу, справді, тісно пов'язане з поняттям художнього образу як такого (автологічного): "Будь-який символ, - зазначає С.Аверінцев, - є образом (і будь-який образ є, хоча б до певної міри, символом), але якщо категорія образу передбачає предметну тотожність самому собі, то категорія символу робить акцент на іншому боці тієї ж суті - на виході образу за власні межі, на присутність певного смислу, тісно злитого з образом, але все ж йому не тотожного. Предметний образ та глибинний смисл виступають у структурі символу як два полюси, неможливі один без іншого..., але й розведені між собою; породжуване між ними напруження і становить сутність символу. Переходячи в символ, образ стає "прозорим", ідея "просвічує" крізь нього, дана саме як смислова глибина, смислова перспектива, яка потребує нелегкого входження" [53, с. 378]. Таким чином, і автологічний образ, і образ-символ, по-перше, служать меті художнього розкриття насамперед якихось конкретно зображуваних явищ. Наприклад, ті ознаки, які виділяє автор, змальовуючи грозу, можуть емоційно розкривати її суть як, скажімо, ворожу, байдужу, споріднену зі станом людини, страшну, веселу тощо. По-друге, і в автологічному, і в символічному образі художньому розкриттю якихось конкретних явищ надається певний, більш узагальнений зміст (саме в такому розумінні й можна говорити про автологічний образ як до певної міри символічний). Але якщо при цьому автологічний образ, узагальнюючи змальовуваний ним факт, підносить його до типу (типової картини весняної, раптової і т. п. грози), в якому чуттєвий образ і його значення принципово не відрізняються, оскільки вказують на один і той же об'єкт, то символ, який у чуттєвому своєму вияві може бути і образом-типом, крім того, вказує на якийсь принципово відмінний від себе об'єкт: гроза, наприклад, традиційно асоціюється не лише з "бурею" в душі людини, а є при цьому містким символом свободи, тобто явища суспільного і з природним явищем, яким є гроза за своєю суттю, не зв'язаного.

На думку науковців, символічного змісту можуть набирати певні образи, відтворені в художньому творі, за двох умов. По-перше, тоді, коли зображуваний автором предмет вже сам по собі є символом. У цьому разі говорять про традиційну символіку, усталені образи-символи, які органічно закріпилися за певними, в основному природними об'єктами, в суттєвих ознаках яких вбачали певні аналогії з ціннісними проявами людського життя. Так, пори року асоціюються з певним віком людського життя, життя асоціюється зі шляхом, хмари символізують нещастя, негаразди і т. п. Це явище вчений у теорії літератури XIX століття О.Веселовський виводив з теорії так званого образно-психологічного паралелізму, який знайшов своє яскраве втілення в найстаріших зразках народнопісенної лірики як зіставлення людського життя з проявами життя природи за ознакою якоїсь спільної обом порівнюваним об'єктам дії, руху: "Дерево хилиться, дівчина вклоняється, - так в малоросійській пісні", - пише вчений. "Або: "Дуб до берези верхом похилився, Козаченько своїй неньці низько поклонився..." [26, с. 101].

Такий паралелізм О. Веселовський називає двочленним: "Його загальний тип, - пише він, - такий: картина природи, а поряд з нею така ж з людського життя; не збігаючись за об'єктивним змістом, вони віддзеркалюють одне одного" [19, с. 107]. З часом паралелі, встановлені між людиною та природою, настільки тісно закріпилися в народнопоетичній свідомості, що коли двочленний паралелізм в якійсь пісні скорочувався до одночленного, а саме - першого члена паралелі, тобто "картинки природи", - остання майже безпомилково викликала в думці другу частину паралелі, картину людського життя, про яку вже не згадувалося, але зв'язок з якою неявно розумівся. Характеризуючи, наприклад, українську народну пісню, в якій зоря просить місяця не заходити раніше від неї, О. Веселовський пише: "Відкинемо другу частину пісні, і звичка до традиційних зіставлень підставить на місце місяця та зорі - молодого та молоду" [26, с. 178]. Скорочений до одночленного образно-психологічний паралелізм перетворився таким чином на образ-символ, який від народнопісенної лірики успадкувала літературна авторська поезія, а згодом - і проза.

Друга умова, за якої зображуване може стати символом, передбачає, що предмет, який зображується, сам по собі не є символом або є ослабленим, "призабутим" символом [21; 24]. Більш-менш чітко виражених символічних ознак він набуває безпосередньо у процесі самого зображення. Такі символи називають індивідуально-авторськими, тобто такими, що з'являються поза загальною традицією (чи поновлюють її призабутий зміст) і є наслідком авторської настанови на узагальнення й поглиблення смислової перспективи того чи іншого зображуваного об'єкта. Прикладами подібного роду символів можуть бути згадані червоні вітрила О.Ґріна, образ Дніпра у творчості Т.Шевченка, плуга в поезії П.Тичини, собору в прозі О.Гончара.

Для творення образу-символу в художньому творі слугують, вважають літературознавці, будь-які тропи та елементи його зображення: порівняння, метафори, епітети, а також пейзажі, художні деталі, персонажі тощо.

РОЗДІЛ 2.ВОГОНЬ У ДОВІДКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ , БІБЛІЇ ТА НАРОДНИХ УЯВЛЕННЯХ

Вогонь - одна із чотирьох стихій: земля, повітря, вода, вогонь.

У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" поняття вогонь трактується за допомогою семи значень (зокрема і переносних), серед яких перше і провідне є таким: "1. Розжарені гази, що виділяються під час горіння і світяться сліпучим світлом. Синонім - полум'я" [20, с. 153], а також: "3. Те саме, що вогнище. 4. Світло сонця, опалювальних приладів" [20, с. 153]. Отже, в довідниковій літературі термін "вогонь" використовується в кількох значеннях, означаючи полум'я, світло, багаття тощо.

У Біблії (першій книзі Мойсея Буття) читаємо від початку:

1. "На початку Бог створив небо та землю.

2. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води.

3. І сказав Бог: "Хай станеться світло!" І сталося світло.

4. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви.

5. І Бог назвав світло: "День", а темряву назвав: "Ніч". І був вечір, і був ранок, - день перший" [2, с. ].

Тобто вже в першій книзі Мойсея Буття використовується поняття "вогонь" у значенні "світло", того, що протиставляється темряві.

У цій Книзі знаходимо низку згадок про вогонь, який також має різне смислове навантаження в контексті певної розповіді. Так, у книзі Вихід 13, 21-22 говориться: "Господь ішов перед ними …вночі в стовпі огню, щоб світити їм …" [2, с. ]. Отже, у цьому тексті зустрічаємо Бога у стовпі вогню як провідника, того, хто прокладає шлях у темряві, де такий опис вжито, вважаємо, і в прямому, і в переносному значенні: вивести людей із неволі, тобто із темряви.

Яскравим символом у Біблії є неопалима купина - терновий кущ, що горів і не згорав, життєдайна сила, звідки Мойсей почув голос Бога.

Зішестя Святого Духа до апостолів на п'ятдесятий день після воскресіння Ісуса Христа також пов'язане з вогнем: "І з'явилися їм язики огненні поділені та й на кожному з них по одному сів" [2, с. ]. Сповнені Святим Духом, апостоли почали говорити різними мовами і пішли світом проповідувати Слово Боже.

Про народження Ісуса Христа, як вказано в Євангілії від св.. Матвія, 2, 9 Біблії, також було сповіщено за допомогою зорі: "Вона ішла перед ними, аж прийшла й стала зверху, де Дитятко було" [2, с. ].

Отже, вогонь як символ світла, як дороговказ, як вказівка, як показник Божої могутності й доброти неодноразово використано в Біблії та інших релігійних книгах. Власне, вогонь і є ознакою та символом і Божого благословення, і дороговказу, і чистоти та світла (на противагу темряві як духовній, так і соціальній).

Думаємо, саме тому люди увірували в небесну силу вогню, в його могутність та символічність, що відтворено і в фольклорі.

Вогонь праукраїнці вважали святим творінням бога Сонця, він був виявом сонячного бога на землі, земним послом неба на землі [13]. Вогонь мав неабияку очищувальну силу. Недаремно у церквах, де збирається на покаяння багато грішного люду, горять свічки - живий, святий вогонь, який очищає людські душі .

Про Сонце як небесний вогонь в різні часи люди мали своє уявлення, але завжди шанували й возвеличували. Сонце оживляє, пробуджує увесь світ, дає тепло, світло, життя і силу всьому живому. Навесні Сонце знищувало холод, ламало крижані мости, відмикало своїм промінням (золотими ключами) небо і землю, випускало птахів із вирію, кликало до життя зелену траву, яру пшеницю. Ці народні уявлення ґрунтовно розкрито в повісті М.Стельмаха "Щедрий вечір" [22].

В українській обрядовості вогонь - це й засіб, що оберігає людину і допомагає їй. Але Вогонь, як і Сонце, може бути добрим або небезпечним залежно від ставлення до нього людей. Отже, його потрібно шанувати і не розгнівити, бо тоді він може жорстоко покарати. Існують суворі заборони плювати у вогонь, кидати сміття тощо.

У християнстві сонце також стало символом Бога, оскільки Бог - це світло.

Чимало народних прислів'їв складено про вогонь: "Не боїться вогонь коцюби", "З вогнем не жартуй, бо опалишся", "На злодієві шапка горить" та інші (додаток А).

РОЗДІЛ 3.ОБРАЗ-СИМВОЛ ВОГНЮ В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

У ході дослідження обраної теми нами було встановлено, що образ-символ вогню є досить поширеним в художній українській літературі, зокрема цей образ створено в низці творів: поемі "Прометей" А.Малишка, драмі-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки, повісті "Марія" У.Самчука, поемі "Гайдамаки", Т.Г.Шевченка, повісті "Fata morgana" М.Коцюбинського, повісті "Микола Джеря" І.С.Нечуя-Левицького, поемі "Енеїда" І.Котляревського, повісті "Захар Беркут" І.Франка, кіноповісті "Україна в огні" О.Довженка, повісті "Дорогою ціною" М.Коцюбинського, драмі "Свіччине весілля" І.Кочерги, поезії "Досвітні огні" Лесі Українки, поезії "Вогник" А.Малишка, повісті "Вогник далеко в степу" Г.Тютюнника.

У цьому розділі відповідно до поставлених завдань дослідження проаналізуємо смислове навантаження образу-символу вогню у творах української художньої літератури та визначимо його елементи і засоби образотворення.

3.1 Вогонь як символ жертовності, беззавітного служіння людям, як основа відновлення, початку нового

У контексті смислового навантаження образу-символу вогню як жертовності, у якому згорають задля щастя (збереження життя тощо) інших, показовою є поема А.Малишка "Прометей". Важливо, що в цьому творі письменником використано ще один образ-символ - Прометея, - який утілено в образі російського солдата, розвідника радянської армії, якого врятував український хлопчик разом з матір`ю під час Великої Вітчизняної війни.

Юнак, спасаючи жителів села, які визнали його за свого ("Це наш"), перед фашистами гордо заявив: "Стріляй! Розвідник я! Солдат!" [34, с. 145]. Вороги спалюють його, прив`язаного до могутнього дуба на дніпровській кручі. Образ-символ вогню в поемі твориться митцем за допомогою таких елементів: скорботної картини-образу вогню як вогнища - зловісного димовища: "Димить димовище під хмару, І дуб тріщить, ясний от жару, Зотлілий з серцем до кінця", "димна ніч", "мертва тиша", і за допомогою зображення фізичного стану головного героя твору: "Огонь сяга тобі до віч, Палає дуб в мільйони свіч, І сушить груди мука люта. Ти руки звів - і трісли пута, Реміння спалене із пліч", і на основі розкриття внутрішнього стану та нескореності юнака: "Глибінь очей твоїх іскриться, Ти не людина - ти вже птиця І не палаєш, а летиш. Тріпоче серце: "Я люблю У спразі, в радості, в жалю, Огнем напоєне до краю, Горю, м`ятежне, не згоряю! І не прошу, і не молю…" [34, c. 147].

Отже, образ вогню у цьому творі використано як вогнище, у якому згорів юнак у роки війни, захищаючи мешканців села, які його врятували, і, водночас, як образ-символ вогню, в якому жертовно гине людина задля інших; однак ця фізична смерть є своєрідним способом назавжди залишитися в людській пам'яті, як і Прометей, врятувати інших, відкрити їм істину, зберегти віру в життя, тобто вогонь є символом незнищенності людської віри, надії, духовності, продовження кращого життя: "У добре літо, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвітком людських ясних надій…" [34, c. 148].

Для творення образу-символу автор використовує тропи: гіперболи ("димить димовище під хмару", "палає дуб в мільйони свіч"), персоніфікації ("дуб тріщить, ясний от жару, Зотлілий з серцем до кінця", серце "огнем напоєне до краю" ), метафори-протиставлення ("Ти не людина - ти вже птиця І не палаєш, а летиш"), метафори ("я воскресну Цвітком людських ясних надій…") тощо.

Дещо подібне смислове значення має образ-символ вогню у драмі-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня": після перетворення Мавки у вербу розлючена Килина хоче її зрубати, а Перелесник, рятуючи Мавку, метеором злетівши з неба, обіймає вербу, яка спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, полум'я перекидається на хату - солом'яна стріха займається, пожежа швидко обертає хату в кострище.

Мавка не зникла в небуття: вона з'явилася перед Лукашем в алегоричній постаті загубленої Долі, легкою, прозорою постаттю. Вона заспокоїла Лукаша, бо хоч він і "збавив її тіла", та "душу дав":

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, --

стане початком тоді мій кінець.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх [35, с.300].

Тобто вогонь у цьому творі є символом очищення, способом переходу до іншого фізичного стану, утвердження вічності буття: життя не можна вбити, вічно живим є поклик людини до волі, до щастя, до краси.. Тому письменницею для ствердження позитивної дії вогню використано епітети "ясним", "чистим, палючим","вільними іскрами", порівняння " як добре вино".

Вогонь як пожежа, у якій згорає все нажите добро, та все ж має очищувальну силу, зображено в повісті У.Самчука "Марія". У Великодню ніч, коли Марія стояла в церкві перед святим огнем свічок, - "Скільки радості і вогнів!" [30, c. 95], тобто, цей вогонь від свічок символізує віру, духовність, радість, очищення, - все її обійстя згоріло: "Клуні вже зовсім не було, одні кам'яні стовпи лишилися. Хата догоряла, дотлівали крокви, платви, балки. Все забрав вогонь. Не лишилося ні одного будиночка" [30, с. 96].

У творі автор не вдається до опису пожежі, лише коротко вказує на результат лиха. Та Марія не сприймає пожежу як біду, - навпаки, вона ставиться до того, що трапилося, як до заслуженого покарання, розуміє це як спокуту своїх гріхів за ставлення до колишнього чоловіка Гната, отже - як очищення. Мабуть, недаремно цей акт очищення відбувся саме в таку мить, символізуючи, що Марію прощено. А для Гната цей вогонь у Великодню ніч - помста, спроба розквитатися з Марією за вчинену кривду, за біль, що не відпускає, і надзвичайно великий гріх, який він ніс через усе життя, і лише перед смертю Марії спокутувався їй.

Отже, в українській художній літературі наявний художній образ вогню, що має значення незнищенності людської віри, надії, духовності, продовження кращого життя, очищення, способу переходу до іншого фізичного стану, утвердження вічності буття. Це вогонь хоч і спопеляючий, та життєдайний, життєстверджувальний. Тому цей вогонь - ясний, чистий, палючий, іскри вільні тощо.

3.2 Вогонь як уособлення помсти, як покарання

Образ вогню (пожежі) як засобу вираження помсти використано письменниками і в таких творах, як "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Fata morgana" М. Коцюбинського, "Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького.

У поемі Т.Шевченка "Гайдамаки" вогонь - пожежі, у яких палала значна територія України, - це відповідь поневолених за нелюдську експлуатацію і знущання польської шляхти, це символ загальнонародної помсти, у якій відбито лицарську звитягу українців. Поет за допомогою образу вогню як величезної пожежі та метонімії створив всеохоплюючу картину народного гніву, селянського повстання:

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє,

А найперше Медведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілянщина

Кров`ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь [28, с. 261-262].

Можемо зробити висновок, що образ вогню постає як зорова картина всеохоплюючої пожежі та символізує вияв народного гніву, покарання за вчинену кривду, за гноблення, як помсту.

Вияв помсти панству за вчинене лихо відтворено за допомогою вогню в повістях "Fata morgana" М.Коцюбинського, "Микола Джеря" І.Нечуя-Левицького. Персонаж повісті "Fata morgana" М.Коцюбинського Хома Гудзь - втілення народної ненависті до всього, що звалося паном: у нього "не серце, а грудка крові, що скипілась от людської неправди" [32, с. 261]. Доведений до відчаю, він вирішує помститися пану - підпалити панське сіно, хоча те добро - то нелегка праця селян: "Хома тихенько сміється. Смішок добувсь йому з горла та покотився по зморшках обличчя, і наче легше від того зробилось, наче випік вогонь у грудях болюче місце.

Вогонь! Червоний, веселий, чистий.

Ще недавно лежав він у коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.

Гори, гори...

Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, все спопелили - сіно, хліб, панський будинок, саму землю обняли б вогнем" [32, с. 273].

Епітети, що використовує письменник до слова "вогонь", - "червоний, веселий, чистий" - слугують для розкриття внутрішнього стану персонажа - його радості за розплату панові, тому і пожежу він сприймає як червоний, веселий, і, що важливо, - чистий вогонь, оскільки, на думку Хоми, це - справедливе покарання. Водночас у творі вогонь зображено як живу лиху істоту, "сердитого звіра", що " …роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом і лютує" [32, c. 273], а отже, стверджує автор, пожежа - це лихо, біда, що несе спустошення, як "сердитий звір", що сліпо все "жере".

У повісті "Микола Джеря" зображується, як селяни-кріпаки, не витримавши нелюдських знущань пана, перед утечею страшно помстилися йому, осавулі, підпаливши панський тік. Картина вогню у цьому творі як пожежі є вражаючою як для читача, так і для тих персонажів, які її сприймають. Письменник відтворює сприйняття страшної картини нічної пожежі Нимидорою, якій здалося, що вона потрапила в пекло: "Коли це одразу в хаті стало видно, як удень. Стіни, піч, лежанка, колиска, образи - все ніби облилося кров'ю. Червоний світ миготів ніби хвильками й брижжами по стінах, трусивсь, переливався з стін на стелю, на жердку з одежею. Нимидора схопилася з місця і глянула на вікна. Три вікна були ніби завішані знадвору червоними кровавими хустками. Нимидорі здалося, що вона збожеволіла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною і рвонула її так, що всі вервечки порвалися, крикнула не своїм голосом і вибігла надвір. Слідком за нею вибігла стара перелякана Джериха.

Надворі було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всі верби, кожну гілляку, кожний збляклий жовтий листок, що теліпався на гіллі.

Увесь двір, садок, хата - все було залите червоним світом, ніби кров'ю.

Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум'ям, що горить садок, горять верби, горить комора. Їй здалося, що горить усе небо, що запалилася уся земля під її ногами.

- Рятуйте хто в бога вірує! - крикнула Нимидора" [31, с. 45-46].

Пожежа була такою страшною й великою, що "Все чорне небо вгорі заблищало вогнем, замиготіло рівними хвилями… кидаючи кров'яний світ на село…" [31, с. 47].

Насамперед, маємо зазначити, що опис вогню як пожежі в цьому творі є дуже детальним. Для зображення пожежі М.Коцюбинський широко використав асоціацію "вогонь - кров", кольорову гаму ("все ніби облилося кров'ю", "все було залите червоним світом, ніби кров'ю", "червоний світ"), порівняння ("все ніби облилося кров'ю", "все було залите, ніби кров'ю"), гіперболу ("горить усе небо", "запалилася уся земля під її ногами"). Окрім цього, це видовище автор передав через відчуття образів-персонажів: Нимидори, матері Миколи Джері, самих утікачів.

Отже, у цьому творі вогонь - це помста, це нищення панського добра, навіть того, що здобуте селянами непосильною працею. Недаремно в час хвороби одного із втікачів, Петра Кавуна, в нього трапилось марення - теж вогняне, пекельне: "Перед його очима усі верби ніби спахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами, день змінився на ніч… верби стали стіжками на панському току, і чорне небо замиготіло страшним полум'ям; весь тік, вся Вербівка вже ніби палала перед його очима. Горіла його хата; йому здалось, що в хаті його жінка з дітьми, що вони от-от згорять в тому страшному вогні… І здалось Кавунові, що горить його двір, палає його клуня, горить земля під ногами, горить і клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче: його душить у горлі дим …" [31, с.64].

Уже будучи на межі смерті, Кавун не просто горить в лихоманці. Це горить, вогнем палає Кавунова ненависть до панів-кровопивців, що змусили його, бунтаря, колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловіка, кинути родину в пошуках волі, кращої людської долі, цим самим виявивши протест проти кріпаччини. Тому й кричить чоловік панові, який привидівся йому в гарячці: " - Ага! А що! Піймавсь! І ти в пеклі! А добре тому, хто в полум'ї? - простогнав Кавун, і перед його очима камінь з паном пішов під землю…" [31, с. 65].

Таким чином, у цьому творі автор детально описує пожежу, використовуючи різні тропи для творення образу-вогню, передає вплив пожежі як лиха на стан образів-персонажів, проводить паралель: помста - вогонь - кров - пекло.

Вогонь - це і є покарання, це і є пекло - стверджує вслід за народними уявленнями І.П.Котляревський у поемі "Енеїда". Головний персонаж твору Еней потрапляє до пекла, яке і є вічним вогнем у різних виявах: "Смола там в пеклi клекотiла I грiлася все в казанах, Живиця, сiрка, нефть кипіла; Палав огонь, великий страх" [28]. Цей вогонь уособлює вічну муку, покарання грішників: "В смолi сiй грiшники сидiли I на огнi пеклись, горiли, Хто як завiщо заслужив" [28, с. 108].

Отже, у низці творів художньої української літератури художній образ вогню яскраво символізує вияв гніву, помсти, покарання. Цьому слугують засоби образотворення вогню-помсти: зображення страшних картин вогню як величезної пожежі, заграви; використання метонімії, епітетів "страшним огнем" , "червоний вогонь", порівнянь ("все ніби облилося кров'ю", "все було залите, ніби кров'ю"), гіпербол ("горить усе небо", "запалилася уся земля під її ногами"), відповідної - багряної - кольорової гами ("все ніби облилося кров'ю", "все було залите червоним світом, ніби кров'ю", "червоний світ") тощо.

3.3 Образ вогню-руйнування, нищення, лиха

Всепоглинаючий вогонь як символ руйнування, нищення, його сліпу стихійну й безжальну силу, здатну перетворити все живе на пустку, відтворено у повісті "Захар Беркут" І.Франка, кіноповісті "Україна в огні" О.Довженка, "Дорогою ціною" М.Коцюбинського.

Отже, у повісті І.Франка "Захар Беркут", нападники-монголи з наказу бегадира Бурунди спустошили цілу рівнину, спалили карпатське село, боячись нічного нападу тухольців. Вогонь-пожежу в цьому творі відтворено як живу злу істоту, що сліпо нищить і природу, і селище, і місце збору старійшин, і те, що дороге кожній людині, - рідну домівку тощо: "Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кровавим полум'ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хочучи досягнути до неба. Часом знов від подуву вітру полум'я стелилось плазом, золотилося іскрами, меркотіло, хвилювало, мов вогненне озеро. Хрускіт упадаючих крокв і стін котився глухо по долині; стіжки збіжжя і сіна виглядали мов купи розжареного вугілля, а з їх середини де-де пролизувалися біляві огневі пасма; дерева горіли, мов свічки, високо в повітря викидаючи огнисте, горюче листя, мов рої золотих мотилів. Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем… З жалібним стогнанням гепнула додолу піднята монгольськими сокирами прастара липа - свідок громадських копних зборів. Повітря в тухольській кітловині розгорілося, мов справді в кітлі, і живо схопився з гір страшний вітер, що курбелив іскрами. Рвав горючу солому і головні та кидав ними, мов огняними стрілами" [33, с. 309-310].

Таким чином, вогонь у цьому творі - пожежа і, водночас, ненаситна всепоглинаюча жива істота (уособлення), що твориться за допомогою зорових образів ("із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хочучи досягнути до неба", "від подуву вітру полум'я стелилось плазом, золотилося іскрами, меркотіло, хвилювало, мов вогненне озеро", "пролизувалися біляві огневі пасма", "купи розжареного вугілля", "рвав горючу солому і головні та кидав ними, мов огняними стрілами", " ціле море іскор під небо"), він порівнюється із вогненним озером, пеклом, залитим огнем, огненними пасмами, огняними стрілами. Зображенню пожежі слугують і слухові образи - "стріхи тріщали", "бухав огонь", "хрускіт упадаючих крокв і стін котився глухо по долині", "з жалібним стогнанням гепнула додолу піднята монгольськими сокирами прастара липа", "бухнуло зарожевілої маси ціле море іскор під небо" - та низка тропів - епітети, порівняння, уособлення.

І серед цього пожарища-пекла "з диким вереском гуляли й бігали монголи, викидаючи в огонь усе, що тільки попадалося їм під руки" [33, с. 310] - загарбники, руйнівники, які вчинили це нищення.

Таку ж знищувальну, поглинаючу силу вогню відтворено в кіноповісті О.Довженка "Україна в огні". Образ-символ вогню винесено навіть у назву твору; це узагальнений образ велетенської пожежі, якою завжди є війна; у ній згоріли десятки мільйонів безневинних душ. Вогонь летів з неба, коли фашистські літаки скидали на українські міста і села смертоносні бомби, вилітав із дул гармат і кулеметів на фронтах і коли розстрілювали мирне населення. Горіли цілі села, палені смолоскипами. Солдати горіли в танках (як Василь), і закривали своїми тілами огненні амбразури. А скільки живих сердець згоріло на попіл у фашистських крематоріях. І Україна як європейська держава була в епіцентрі того вогненного шквалу. Тому весь твір насичений картинами, що уособлюють різні види вогню - боїв, коли горіли навіть повітря, ріка, горіли українські міста й села, у вогні згорали люди, рослини, тварини, риба, птахи:

"Такий страшний був світ у бою…

Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.

Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів.

Повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.

Палали спини у людей. Кричали: "Ой, горю!". І падали на землю, й качалися, й крутилися по ній, і тушили один одного ударами долонь" [37, с. 158].

"Спалили хату Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити… кинулись до хат усіх…

Жінки… плигали в розпачі в огонь услід за дітьми і згорали в полум'ї страшного німецького суду. Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі… Горіло все село…

Не стало прекрасного села…" [37, с. 115].

"Четверо дітей, дружина, старенькі мати й батько, і всі сусіди його, роздягнуті геть, згоріли в старій деревяній церкві вночі, посеред палаючого села…" [37, с. 151].

"Яка була річка!.. Найпрекрасніша з усіх пливучих річок… Снаряди бовтались у воду і рвалися на дні, і з глибоких тихих ям і затонів виверталися жовто-білими черевами розірвані величезні соми, сазани, щуки…

Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць над боєм… Вони падали від грізних ударів на землю…

Лисиці дрижали… Вовки… валялись по кущах, як дохлі…" [37, с. 158].

"Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом перекочували…" [37, с. 151].

Отже, у творі війну зображено як страшний вогонь - безкінечну пожежу, у якій безглуздо і страшно згорає все живе.

Водночас у кіноповісті яскраво втілено й інший страшний спалюючий вогонь, яким охоплено все в поневоленій Україні - вогонь ненависті до ворогів, окупантів:

"Од прямих бронебійних ударів танки репались перед ними, і перекидались, і горіли з причепами, як на Страшному суді. Горіло залізо, десант, горіла сталь і рвалась..

Шалений огонь гніву і пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили…" [37, с. 157].

"Згорьовані їхні крики в огні, що потрясли всю його душу, ніколи не дадуть йому ні покою, ні забуття… чудом відповз він від німецького вогнища до партизанів, і відтоді вже ні куля його не брала, ніщо - така сильна була в ньому жадоба помсти" [37, с. 151].

"Та одного разу серед вогню і диму нескореного українського села його (Крауза) осяяла думка… побудови на сході заводів для планового спалювання людей…

Зони не були мертві… В них жила безсмертна ненависть народу…

І от потроху, день за днем, село за селом, пожежа за пожежею… прийшов Крауз до останнього висновку - кінець" [37, с. 146-147].

Окрім цього, О.Довженко зміг передати у творі ще один знищувальний і спопеляючий вогонь - вогонь класової ненависті українців один до іншого, що також, на жаль, мало вияв в історії нашої нації. Так, це яскраво продемонстровано на прикладі взаємин Лавріна Запорожця: коли Заброда, який ненавидів Лавріна, стоптав вузлик із хлібом, Лаврін, перебуваючи за дротом у полоні, кинувся на нього і знищив: "І кинулися вони на дріт ще раз мовчки, ударились грудьми, обнялися… Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту" [37, с. 109-110].

Отже, у кіноповісті автор за допомогою образу-символу огню передав увесь жах, безглуздя війни, її непотрібність і марність; елементами втілення образу-символу вогню є Україна, що палає вогнем; "світ у бою" (війні), тобто картини вогню: бої, горіння людей, природи, спалення сіл тощо; вогонь лютої ненависті до ворогів; вогонь класової непримиренності українців. Власне, все це і символізує образ вогню в кіноповісті.

Страшна сила вогню, що несе смерть, спустошення, зображена також у повісті "Дорогою ціною" М.Коцюбинського, зокрема, коли Соломія, покинувши пораненого Остапа в плавнях, пішла шукати якоїсь підмоги, аби врятувати коханого. "Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари… Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть… Соломіїне вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, неначе звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить. Се ж видима смерть здоганяє її!.. вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря.

А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо…" [32, с. 116].

Письменник наголошує, що ця пожежа в плавнях - "нагла смерть"; для творення образ вогню застосовує уособлення - вогонь - жива ворожа, підступна істота, яка "неначе звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить", метафору та гіперболу - вогонь - це "вогняні гори", що "наступали на них, несли усьому смерть", вогнище "…котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо…".

3.4 Вогонь - символ прагнення до волі, боротьби за кращу долю

Образ-символ вогню має й інше смислове навантаження у творах української літератури. Так, у драмі "Свіччине весілля" І.Кочерга використав образ-символ палаючої свічки як втілення прагнення людини до свободи, звільнення від соціального та національного поневолення. Це право на свободу, наголошує автор, потрібно відстояти, завоювати:

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила [36, с. 159].

Тобто вогонь як вогник запаленої свічки, як світло в темну пору доби, у цьому творі символізує звільнення від національного гніту, що потрібно здобути у боротьбі із загарбниками:

Коли добром ніхто не дасть нам світла,

Його здобути треба - не молить [36, с. 219].

Саме запалену свічку має донести в темну буремну ніч Меланка, щоб зберегти життя коханої людини - зброяра Івана Свічки. Риторичним звертанням Меланки "Чи є така сила, щоб свічку цю в мене згасила?" автор передав глибокі людські почуття, що межують з одержимістю. Проте Меланка гине. А з того беззахисного вогника, що його так ніжно оберігала дівчина, зайнялося народне повстання, яке мало змести владу заброд:

Немає в світі бурі, щоб огонь Могла задути вічний та правдивий…

Хоч не мені - для вільного народу

Колись зоря займеться світова [36, с. 277].

Отже, образ вогню як запаленої свічки, світла від палаючої свічки, образ "зорі світової" (елементи образу) у драмі символізують волю, прагнення до свободи, боротьбу за соціальне та національне визволення.

Подібне смислове навантаження має образ вогню у творчості Лесі Українки. У вірші "Досвітні огні" алегоричний образ темної ночі варто розуміти як владу самодержавного устрою, що гнітить народ, а "досвітні огні" - це поклик і символ пробудження національної і соціальної свідомості "людей робочих", заклик до боротьби; тому ці вогні "досвітні, переможні, урочі":

Досвітні, переможні, урочі

Прорізали темряву ночі.

Ще сонячні промені сплять -

Досвітні огні вже горять,

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, -

Досвітній огонь запалили,

Коли ще зоря не заграла [36, с. 67-68].

Свою поезію Леся Українка неодноразово порівнювала з "огнем-блискавицею", із "зорею червоною", "зорею багряною", із "твердою крицею", "мечем двосічним" та вірила, що прийде час, коли "…на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень І стримуваний промінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень" [36, с. 77]. Отже, у письменниці вогонь символізує слово, що запалює, згуртовує, закликає до боротьби. Загалом образ-символ вогню письменниця використовувала у творах неодноразово, втілюючи його за допомогою таких елементів: досвітніх (вранішніх) вогнів, зорі червоної, зорі багряної, вогню пісень, променя. У трактуванні митця цей образ символізує заклик до боротьби за соціальне звільнення, саму боротьбу, слово (поезію) поетеси, яка слугує взірцем боротьби за свободу.

3.5 Вогник як символ рідної домівки, як орієнтир у дорозі, як підтримка

Вогонь як вогник, як невелике вогнище, може дарувати віру, слугувати орієнтиром, підтримувати, звеселяти, об'єднувати, нагадувати про рідну домівку. Саме таке символічне значення вогню зустрічаємо у повісті Г.Тютюнника "Вогник далеко в степу" та поезії "Вогник" А.Малишка.

У першому із зазначених творів зображено, як вогнище розкладали хлопці - діти-сироти і напівсироти - коли проходили щоденно пішки від села до ремісничого училища й назад по вісімнадцять кілометрів.

Ось як оповідає Павлусь, головний персонаж повісті: "Щоб не так нудно й моторошно було йти вранці чорним шляхом і степом, - ніде ні вогника, ні звуку, тільки вовки виють, то збоку, то десь попереду, то позаду нас, - ми придумали розкладати звечора, як повертаємося з училища, вогонь навпроти Писаревого лісу. Розпалимо хмиз - полум'я шугає аж під дроти на стовпах - гріємося біля нього, обкладем багаття трухлими пеньками і йдемо далі, додому. А вдосвіта, ще від станції Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що він далеко-далеко. А він осьо, за гони від нас. У дощі вогонь загасав. Коли ж підмерзло, знову жеврів щосвітанку. Поминувши його, ми ще довго оглядалися і вигукували:

? Видно, дивіться!

? І досі видно!

? О, немає, сховався…

І нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попереду вже виднілося містечко і вогники, деінде розкидані по ньому з вікон. Так і ходили щодня: від вогників у селі, як оглянемося згори, до нашого посеред степу над шляхом і попереду - в містечку" [29, с. 292-293].

Розкладали вогонь і "задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осінню темряву", і "щоб було де перегрітися посеред дороги" [29, с. 299], коли випадали сніги. Отже, у творі образ вогню - вогнику, багаття - створено за допомогою уособлення.

Можемо зробити висновок, що образ вогника у повісті як багаття, , яке підтримували хлопчаки серед степу (елемент утілення образу), вогнику, який видно ще здаля, який зігріває, має символічне значення: він був орієнтиром у нелегкій дорозі (як у навчанні, так і в житті), звеселяв, чекав, кликав, підбадьорював, вселяв надію, зігрівав хлопчиків: "Сидимо навпопічки довкола вогню, дмухаємо на жар, наставляємо до нього долоні… Обертаємося на місці помалу,.. гріємо шинелі з усіх боків" [29, с. 298].

Із тихим смутком згадує А.Малишко вогник у вікні рідної хатини, у якій зростав, у вірші "Вогник":

В вечірню годину, де в зорях долина,

Де вогником світиться дім,

Шумить під вікном молода тополина,

Наче у серці моїм [34, с. 76].

Отже, образ вогника, створений за допомогою метафори "вогником світиться дім" у творі символізує найвищі духовні цінності, без яких людина - не людина. Це заклик повертати до рідних святинь: до рідної домівки, до батьків, поки вони ще живі. Це і символ великого родинного вогнища. Він ніби дороговказ, орієнтир у далеких від рідного порога мандрах, оберіг на перехрестях людської долі.

Таким чином, проаналізувавши низку творів української художньої літератури, доходимо висновку, що образ-символ вогню у творах нової української літератури ХІХ - ХХ століть є широко використовуваним і важливим, оскільки письменники за його допомогою надають конкретним явищам певний, більш узагальнений зміст; емоційно розкривають сутність явищ, подій, персонажів, своє ставлення до зображуваного, розкривають ідею твору тощо.

Смислове навантаження образу-символу вогню у творах української художньої літератури, елементи його втілення та засоби творення узагальнюємо в табл. 3.1.

Таблиця 3.1.

Смислове навантаження образу-символу вогню у творах української художньої літератури, елементи його та засоби творення

Художній твір,

автор твору

Смислове навантаження (символічне значення) образу-символу вогню

Елементи втілення образу

Засоби творення

образу

Поема "Прометей" А.Малишка

Жертовність, вогонь, у якому згорають задля збереження життя інших - символ незнищенності людської віри, надії, духовності, продовження кращого життя

Скорботна картина-образ вогню як зловісного димовища;

зображення фізичного стану головного героя твору;

розкриття внутрішнього стану та нескореності юнака


Подобные документы

  • Творчість Т.Г. Шевченка у романтично-міфологічному контексті. Зв'язок романтизму і міфологізму. Оригінальність духовного світу і творчості Шевченка. Суть стихії вогню у світовій міфології. Характеристика стихії вогню у ранній поезії Т.Г. Шевченка.

    курсовая работа [37,9 K], добавлен 26.09.2014

  • Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ ст. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років. Літературознавчий аналіз художніх творів, в яких було створено образ Г. Сковороди.

    курсовая работа [46,6 K], добавлен 25.08.2010

  • Зміст і джерела символіки природи у творах поета. Аналіз символів які зустрічаються у поезії В. Стуса, особливості використання ознак дерева, прірви, вогню, неба, кольорової палітри як символів зневіри і краху надій, безперервності життя і добробуту роду.

    курсовая работа [50,0 K], добавлен 15.09.2013

  • Місце і значення саду в художній прозі І. Франка, його функціональне та семантико-смислове навантаження, особливості метафоричного опису. Смислове навантаження садового пейзажу на індивідуально-психологічному рівні в зіставленні з міфопоетичною традицією.

    реферат [27,9 K], добавлен 10.02.2010

  • Григорій Савич Сковорода як український філософ, гуманіст, митець та просвітитель. Життєвий шлях митця та його творча спадщина. Образ саду як символ у різні періоди розвитку світової літератури. Використання образу саду у творчості Григорія Сковороди.

    реферат [25,0 K], добавлен 06.05.2014

  • Дон-Жуан як один з найулюбленіших образів світової літератури, якому присвячено до 140 творів. Особливості формування та розвитку образу Дон-Жуана в літературі ХVI-ХVІІІ ст. Напрямки вивчення історичних модифікацій образу даного знаменитого звабника.

    курсовая работа [86,5 K], добавлен 10.07.2015

  • Специфіка образу зірки у втіленні ідейно-художніх задумів Р. Ауслендер. Полісемантичний сакральний образ-концепт зірки у творчості даної авторки. Аналіз образу жовтої зірки як розпізнавального знаку євреїв. Відображення зірки у віршах-присвятах Целану.

    статья [171,0 K], добавлен 27.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.