Філософські аспекти кохання, часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра

Жанрова структура Шекспірових сонетів. Вплив філософських традицій Платона на світогляд і творчість В. Шекспіра. Новаторство Шекспіра як автора сонетів. Філософський сенс і художнє втілення проблеми часу і вічності, смерті і безсмертя в сонетарії.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 03.11.2010
Размер файла 97,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

77

Дипломна робота

"Філософські аспекти кохання, Часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра"

Вступ

З історичним періодом пізнього середньовіччя співпадає особливий період в історії європейського духовного життя та культури, який дістав назву доби Відродження, яку ще називають французьким словом Ренесанс. Ця доба належить до тих корінних зламів в історії людства, які обумовлюють рішучі зміни в усіх сферах життя. Доба Відродження виробила новий - гуманістичний, тобто людиноподібний світогляд, який вступив у боротьбу з феодалізмом та середньовічним геоцентричним світоглядом, тобто таким, у якому все було звернено до Бога, щоб зосередити всю насамперед на людині. Тому його називаємо антропоцентричним світоглядом. В середині ХІХ ст. добу Відродження, визначали як «відкриття світу та людини» [11; 2]. Ренесанс не тільки «відкривав» людину, але й звільнював її від численних пут середньовіччя та феодальної моралі. Він не тільки наново «відкрив» природу, але й дав її нове трактування та розкрив її гуманістичний, тобто тісно пов'язаний із людиною характер, він переглянув усю середньовічну систему поглядів на світ, Бога, природу, людину, суспільство, щоб в усьому утвердити гуманістичні ідеї, філософію гуманізму, сповнену любові до людини та захвату нею.

Ренесанс відроджує розуміння людини, її призначення, що закладене у Біблії, повертає до ідеї первісного християнства.

Гуманісти Ренесансу вірили у безмежні здібності людини, плекали ідеали її гармонійного і всебічного розвитку, відкривали її багатства духу, закликали людину до вдосконалення, людяності та добра, до творчої діяльності, слави, земного щастя. Проголосивши людину вільною, бо вільну волю їй дав сам Господь, гуманісти борються з усім тим, що цю волю обмежувало, за її політичне і духовне розкріпачення, за рівність людей у суспільстві. Вони проголошують право людини на вільне дослідження природи, щоб краще володіти нею, виконуючи заповіт Бога, право на земне щастя, кохання, на побудову розумного та справедливого суспільства.

Природа, довколишній світ для гуманістів - це не юдоль скорбот і місце страждань та випробувань Богом людини, як твердили середньовічні богослови, а місце, де людина, володіючи по волі Господа усім на землі, повинна працею створювати собі і ближнім рай на землі, працею заробляти собі на хліб щоденний, будуючи нове суспільство - справедливе, де всі рівні, якими їх створив Бог, де всі працюють на блага всіх, де нема грізної влади
тиранів [11; 4].

Чи не найінтенсивніше Ренесанс проявив себе у царині художньої літератури - вона стає засобом вироблення та пропаганди ренесансних ідеалів, утверджує нову людину, вільну від оков середньовічного аскетичного світогляду, долаючи тиранію феодальної моралі. Новий літературний герой має власні думки, часто дуже сміливі, кидаючи виклик загальноприйнятим нормам і законам моралі, свої почуття і переживання, які характеризують його як поборника добра. Він є неповторною особистістю з притаманним лише йому характером, пристрастями, поведінкою, вільною волею, активним борцем зі злом, йому властивий критичний склад розуму, він здатен вдосконалюватись до безмежності. Підприємлива та енергійна, ця людина може долати труднощі, знаходити вихід із складних ситуацій, добиватися успіху у практичних справах. Література доби Відродження є літературою нового типу: вона рішуче відходить від традиційних середньовічних канонів, звертається до народної творчості і теми народу, щоб стати демократичною, виробляє реалізм як художній метод доби, звільнюється від надміру символів та алегорій, стає ближчою до життя. Вона відгукується на запити часу, намагається розв'язати і розв'язує гострі актуальні проблеми життя, відображає його суперечності, мріє про перебудову суспільства і створює його утопічні ідеали. В цілому ця нова література стає вагомою та активною складовою частиною ренесансної культури і суттєво впливає на формування людини нового типу.

Актуальність дослідження

Творчість титана світової літератури Вільяма Шекспіра є вершинним досягненням не тільки англійської ренесансної літератури, а й літератури всього європейського Ренесансу. Більше того, вона є однією з
найбільших вершин світової літератури. Геній Шекспіра був
настільки могутнім та неповторним, що все, що він створив, за своїм
значенням вийшло далеко за межі доби письменника та його країни й
упродовж віків є надбанням усіх часів та народів, ніколи не втрачаючи своєї краси, значення і могутньої сили впливу на людей.

Глибокі почуття і думки героїв Шекспіра, їхні такі зрозумілі нам пристрасті, їх багате і таке благородне внутрішнє життя будуть близькими людям завжди, бо геній поета, розв'язуючи проблеми його часу, змальовуючи тогочасне життя й людей, зумів сягнути у майбутнє. Глибоко пізнаючи історичну правду, Шекспір поставив у своїх творах такі масштабні та важливі для суспільства питання, що вони переходять із доби в добу, від покоління до покоління, зберігаючи свою життєву сулу й безсмертя.

Деякі елементи світогляду, естетична система Шекспіра наближує його до Платона, неоплатоників і яскраво простежується в «Сонетах». По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства - в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя - гармонізація власної душі, прагнення до істинно прекрасного. По-друге, Любов - сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Нарешті, Людина - це і Космос в мініатюрі і кінцева мета творіння, ланка, яка пов'язує матеріальні та духовні сили Всесвіту.

Нівелювання філософського аспекту «Сонетів» призводить до перекладів, дуже далеких від оригіналу, хоча з літературної точки зору ці переклади можуть виглядати досконалими.

Численні філософські та естетичні алюзії з творів великого поета у світовій літературі, англійській зокрема, примушують замислитись над причинами невмирущого інтересу до Шекспіра.

В сучасному світі, де ми постійно наштовхуємося на стіну, поставлену цивілізацією між людиною і Природою, пошук літературою шляхів повернення до філософсько-естетичної системи епохи Відродження, стародавніх систем Сходу і Греції стає зрозумілим і актуальним.

Підтверджується пророча думка довго гнаного з філософії М. Бердяєва: після того, як ми невдало «провалилися в соціальні та космічні колективності», тепер на шляхах «космічних ієрархій» шукаємо нових життєдайних джерел відродження духу людського [8; 122].

Слід відмітити, що проблема філософської традиції у творчості Шекспіра з того чи іншого боку зачеплена багатьма дослідниками. В першу чергу, це стосується праць Анікста О.А. присвячених Шекспіру. Розглядаючи філософський аспект «Сонетів», автор зауважує «шекспірівський герой, проходячи через великі душевні випробування, страждає, і з часом його дух загартовується: він приходить до розуміння життя і людей у всіх їхніх складностях та суперечностях. Йому доводиться помилятися, переживати падіння, але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну
висоту [4; 327].

Філософській проблемі Часу в «Сонетах» В. Шекспіра приділяє увагу
Барт М.А. в своєму дослідженні «Шекспир и история» [9].

Питання любові і дружби на сторінках сонетарію аналізується в праці В.П. Комарова «Метафоры и аллегории в произведениях Шекспира» [36].

М. Габлевич у вступі до коментарів сонетів Шекспіра, перекладених Д. Павличком, докладно зупиняється на розгляді питання «Шекспірів Ерос життя і творчості».

Радянське літературознавство дотримувалося точки зору про найбільший вплив на Шекспіра Монтеня. Визнаючи вплив античної філософії на Шекспіра, ніхто із дослідників глибоко не простежив розвитку ідеї Платона й неоплатонізму. Лише Арсенюк О. в своїй розвідці «Платонічна любов та українські перекладачі» [8] торкнулася проблеми впливу естетичних традицій Платона на творчість В. Шекспіра.

На нашу думку, «Сонети» Шекспіра ще повністю не вивчені з філософської точки зору, і це питання потребує подальшого дослідження.

Мета і завдання дослідження

Спираючись на теоретичні здобуття сучасної науки, ми визначаємо метою роботи вивчення і осмислення ідейно-естетичних функцій філософських мотивів сонетів В. Шекспіра.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- розглянути проблему генезису і особливості жанрової структури Шекспірових сонетів;

- дослідити вплив філософських традицій Платона на світогляд і творчість В. Шекспіра;

- з'ясувати в чому полягає новаторство Шекспіра як автора сонетів;

- охарактеризувати філософський сенс і художнє втілення проблеми Часу і Вічності, смерті і безсмертя в сонетарії;

Об'єктом дослідження слугують тексти сонетів Вільяма Шекспіра в перекладах Д. Павличка та Д. Паламарчука, а також праці дослідників творчості Шекспіра;

Предметом дослідження є філософські аспекти кохання, Часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра;

Методологічну роботу дипломної роботи складають наукові принципи сучасної історії та теорії літератури, комбінація підходів до
вивчення проблемно-стильової своєрідності поетичних творів. В
роботі використані методи мотивного та порівняльного аналізу художніх текстів.

Активно використовувалися наукові здобутки шекспіріани: монографічні дослідження, статті, збірники. Стратегія дослідження розроблена з
урахуванням робіт О.А. Онікста, О. Арсенюк, М.А. Барга, М.І. Борецького, Б. Буяльського, М. Габлевич, Д.В. Затонського, С.Т. Колоріджа, В.П. Комарова, М. Морозова, Л.Пінського, М.В. Урнова та ін.

Наукова новизна

У ході реалізації методологічних засад ми зробили спробу сформулювати новий підхід до дослідження проблем вивчення «Сонетів» Шекспіра з філософської точки зору. Розробка цих ідей дозволила нам виявити вплив естетичних і філософських поглядів Платона і неоплатоників на творчість великого, поета, а також визначити основні ідейно-естетичні функції філософських мотивів в сонетах Шекспіра.

Структура роботи визначається логікою вирішення проблеми. Дипломна робота складається із вступу, трьох частин, висновків і списку використаної літератури.

1. Генезис і особливості жанрової структури сюжету. новаторство сонетів В. Шекспіра та актуальні проблеми їх вивчення

Шекспір писав сонети з 1592 по 1607 рік. Це був час, коли в Англії жанр сонета став дуже популярним, коли з'являлися збірки сонетів різних авторів: Ф.Сідні, С. Даніела, Е. Спенсера та інших. Шекспір не планував видати сонети окремою збіркою, він писав їх для найближчого кола друзів. Видані були вони лише 1909 року видавцем Томасом Торпом, ймовірно, без відома автора. В період до 1609 року Шекспір зробив авторську редакцію сонетів й упорядкував їх та поділив на два цикли, які прийнято називати «юнаковим» (сонети 1-126) та «жіночим» (127-154). Перший цикл завершується підсумковим 126-м сонетом, другий цикл і вся збірка - двома останніми сонетами. Перший цикл присвячений другові ліричного героя (поета), другий - чорнявій жінці, яку кохає і ліричний герой, і його друг, що породжує складність сюжетних колізій, драматизує стосунки між дійовими особами та їх почуття.

Сонет - одна з найстаріших ліричних форм. Її винайшли, мабуть, провансальські поети, свій класичний розвиток вона одержала в Італії епохи Відродження у Данте і Петрарки [40; 648]. Ще з тих часів зміст сонета визначає почуття. Факт, що його викликав, якщо і згадується, то натяком; часто ж у сонета відсутній безпосередній привід. У таких випадках вірш відбиває настрій, що володіє поетом. Головне - у вираженні емоцій, у тому, щоб знайти слова і образи котрі не тільки відіб'ють душевний стан ліричного героя, але й передадуть цей настрій читачеві. Але важливою була і думка. Сонетна лірика завжди тяжіла до філософії, прагнучи у поетичних образах передати певний погляд на життя.

Характерною є композиція сонета, яка, з невеликими модифікаціями, зберігалася протягом багатьох віків. У сонеті завжди чотирнадцять рядків.

Класичний італійський сонет відбувається за такою схемою: дві строфи на чотири рядки і дві - по три з системою рим авва-авва-ccd-ede або aвaв-aвaв-ccd-eed. Сонет не припускає повторення повнозначних слів. Перша строфа - це завжди експозиція, виклад теми. Друга - подальший її розвиток, інколи за принципом протиставлення. У наступних строфах (по три рядки) дається рішення теми, висновок з міркувань автора.

На англійському ґрунті виробилася своя композиція сонета, простіша, ніж італійська. В Англії сонет складається з трьох катренів і заключного двовірша. Його схема римування виглядає так: aвaв-вгвг-dede-єє. Англійський сонет називають ще шекспірівським, оскільки Шекспір довів його до довершеності і завдяки йому він утвердився в поезії. Перехресне ускладнене римування у шекспірівському сонеті (7 рим замість 4-5 у Петрарки), а також заключна строфа, що складається з двох рядків, мовби спеціально створена для того, щоб зробити висновок з раніше сказаного, стали принципово новою формою, здатною вмістити широку гаму думок і почуттів - від інтимних до узагальнено філософських. Шекспір наслідує, як правило, звичну схему: перша строфа - виклад теми, друга - її розвиток, третя підводить до розв'язки, заключна у афористичній формі подає висновок. У деяких випадках Шекспір порушує цей принцип композиції, у деяких - ускладнює.

Сюжетною основою Шекспірівських сонетів є оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета - ліричного героя збірки. Прибічники біографічного трактування «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же були прототипи образів друга і коханої. Існують різноманітні припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з ХІХ ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон. У 1975 р. англійський історик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта. Розгадання цієї загадки, проте, не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.

Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деякі вірші написані
«з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить універсальній природі цієї поетичної структури. Сонетна форма поетичного вираження надзвичайно драматична. Саме композиція сонета (тема - анти тема - розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньому дуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська композиція.

У циклі три головні дійові особи: сам ліричний герой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітність збірки, вимагають створення умовної схеми розміщення сонетів. Дослідники (серед них провідний шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщення тематичних груп, на які розпадаються «Сонети»: [4; 318].

А. Сонети присвячені другові: 1-126

1. Оспівування друга: 1 - 26.

2. Випробування дружби: 27-99

а) гіркота розлуки: 27-32;

б) перше розчарування в другові: 33-42;

в) сум і побоювання: 43-55;

г) зростаюче відчуження і меланхолія: 55-78;

д) суперництво і ревнощі до інших поетів: 77-96;

е) «зима розлуки»: 97-99.

3. Торжество відновленої дружби: 100-126.

Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127-152.

В. Закінчення - радість і краса кохання: 153-154.

«Сонети» стали блискучим відображенням багатого і складного внутрішнього світу людини епохи Відродження. З особливим ренесансним світовідчуттям, сповненим прагненням гармонії захоплення чуттєвою красою безмежно різноманітного світу, ми зустрічаємось уже в початкових віршах збірки. Милування красою друга зливається в них із захопленням перед безмежною досконалістю людської природи. Сонетів, присвячених прекрасною своєю молодістю другові, значно більше, ніж віршів про смугляву кохану.

Надзвичайне емоційне ставлення до дружби - константа ренесансного стилю мислення. І хоч віршових сонетів циклів на цю тему в європейській поезії Відродження небагато - саме її трактування аж ніяк не виняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної людини у своїх творах, прагнули втілити свої сподівання в реальній миттєвій практиці. Ренесансне схилення перед людською природою - в «обожненні» друга. Виникає надзвичайне активне прагнення до спілкування. Створюються різноманітні гуртки, академії (напр., славнозвісна Платонівська академія у Флоренції) [29; 80]. Гуманісти постійно обмінюються один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити «хвилювання душі», дати душам бути разом. Насолоді спілкування присвячені цілі сторінки трактатів цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. У таких міркуваннях чимало від умовних мислительних формул, але є в них і справжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.

Близький до стилю епохи й Шекспір у початкових віршах «Сонетів». Перші 17 віршів є варіацією однієї теми. За своїм настроєм вони співзвучні поемі «Венера і Адоніс». Друг, зачарований своєю красою, цурається шлюбних пут. Як досконале творіння природи, він сам порушує одвічний закон буття. Адже все в природі прагне любові, продовження себе у нащадках. Провідною в сонетах цієї групи стає альтернатива: згасання життя або його відродження. Давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможе безжальний час. Тема розробляється, виникають нові образи.

Нарікання на нерозумність друга, який постає проти законів гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі. Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи. Палкі прихильники краси, в якому б вигляді вона не поставала - античні пам'ятки, природа, людське тіло, - вони створюють справжній культ прекрасного, в центрі якого незмінно опиняється людський індивід.

Однак поступово ідилічна умиротвореність початкових сонетів згасає. У тексті виникають сумні ноти. Посилюється тема Часу, що зумовлює зростання філософського потенціалу сонетів. Час - безжальний супротивник, та ліричний герой знаходить у собі мужність кинути йому виклик (19). Його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (21). Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (18).

Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука з другом (27-32).
Нарешті піднесена мова перших сонетів помалу починаю поступатися місцем живому позамовному слову. Чіткіших обрисів набирає образ самого ліричного героя. Доля не завжди була ласкава до нього (20-30). І все ж таки герой вірить, що дружба винагородить його за всі розчарування, пережиті в минулому, Його почуття до друга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру ідеалу, навіть ілюзії.

Проте утвердження гармонії чинить опір сама реальність - з'являється нова - тема: зрада друга і невірність коханої (33). Страждаючи від подвійної зради, герой все ж таки прагне виправдати юнака (41). Добре, світле начало бере гору над дисгармонією буття. Тема безмежної відданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішого характеру (57-58). Саме в ній герой намагається віднайти втрачену цілісність свого внутрішнього світу.

Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тією самою проблемою, осмислити яку були покликані центральні персонажі шекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми героя стають усе більш глобально-філософськими. Уже не тільки перипетії особистого почуття, але й мінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацією обурення стає славнозвісний 66-ий сонет, надзвичайно співзвучний монологу Гамлета
«Бути чи не бути». Думки про несправедливість, яка панує у світі, про торжество зла дублюються в цілій низці сонетів (71, 72, 75). Лихе начало проникає навіть у думку самого героя (62), позбавленим досконалості постає і внутрішній світ друга (69).

Все те в єстві твоїм, що бачить зір,

Не потребує фарби, ані гриму;

Твій недруг сам собі наперекір

Розхвалює твою природу зриму.

Та зовнішності - зовнішня й хвала,

Ціна зворушлива, хоч неглибока;

Та додається до хвали хула,

Як цінять те, що сховане для ока.

Такий знавець, що бачить глибину

І думає, що глиб він зміряв досить,

В наївності своїй дух бур'яну

В твоє цвітіння запашне привносить.

Як вид і дух твій - не одне і те ж,

То лиш тому, що в парку ти ростеш.

Лейтмотивом в сонетарії проходить тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здається нетлінними (65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з'являється образ поета-суперника. Його суперник-прихильник «ученої поезії». Його поезія подібна до великого корабля. Із окремих рядків поступово складається напівіронічний, напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавлений справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерії вірності природі.

Чужа поетові й витончено-рафінована манера салонних творців. Завдання поезії - відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів». Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну тему. І в цьому - сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера - складні порухи людської душі.

Думки про природу поезії невід'ємні в «Сонетах» від проблеми видимого сущого. Поет прагне закарбувати у вірші те краще, що є в другові (74). Адже нерідко в прекрасному тілі живе підступне серце (93, 94). Гіркота
розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (89). Біль знехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи їм щирого, напружено-особистого настрою.

На зміну розчаруванню приходить нове знання. Заключні сонети, присвячені другові, говорять про відродження почуття (119). Любов поета безкорислива, і тому їй дано подолати самий Час (124).

Шлях ліричного героя «Сонетів» схожий з еволюцією драматичних головних героїв Шекспіра. Спочатку він ідеалізує навколишній світ, вступаючи, таким чином, у конфлікт з життєвою реальністю. Пізнання дійсності приводить героя до розчарування, до сумніву у можливості гармонійних стосунків. «Потім він проходить через великі душевні випробовування, страждає, і дух його загартовується; він приходить до розуміння життя і людей у всій їхній складності й суперечностях. Йому трапляється помилятись, переживати падіння, але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну висоту» - наголошує О. Анікст [4; 327].

Інша тональність розділу, присвяченого «смуглявій леді сонетів». Контрастність образів, притаманна «Сонетам», доповнюється контрастністю двох основних сюжетних циклів збірки. Світле почуття до друга, хоч воно нерідко й прирікає поета на страждання, протиставляється болісній пристрасті, яка примушує прощати пороки і зради пристрасті (151-152). Проте це не протиставлення за принципом «добро-зло». Ставлення поета до зображуваного набагато складніше. Поетові почуття складні й суперечливі. Внутрішній ритм другої частини циклу переривчастий, подібний до коливань почуттів самого героя. Сповнений поезії образ коханої, схиленої над ладами (128), змінюється інвективою проти любострастя (129) тощо.

Тема зрадливої коханої не має в «Сонетах» сюжетного розв'язання. Осмислення свого почуття до друга спонукало ліричного героя до глобальних зіставлень, примушувало його замислитись над проблемами людського буття. Циклу «смуглявої» леді філософічність не властива. Втрачає колишній драматизм навіть образ Часу. Розвиток іде вглиб, до витоків людського почуття. Не тільки зрадливість примхливої коханої хвилює поета. Драматичніша для нього - неможливість опиратися її чуттєвій чарівності
(149-150).

Любов до друга будила думку, спонукала до творчості. Пристрасть до коханої примушує поета страждати, вносить розлад у його душу. Та все ж і вона по-своєму прекрасна, як прекрасна некрасивість «смуглявої леді сонетів».

Таким чином, проведене дослідження дає можливість стверджувати, що сонети Шекспіра були його художнім відкриттям в цьому жанрі, творами новаторськими як за змістом, так і за формою. Провідною і центральною темою в них була тема кохання, яка вирішується у філософському і естетичному аспекті і поєднується з іншими філософськими мотивами, а саме: час і вічність, смерть і безсмертя, доля і сенс буття людини тощо.

2. Філософія кохання

Існують різні думки щодо філософської освіченості Шекспіра. Є дані про те, що поет був знайомий з працями М. Монтеня, Е. Спенсера, Ф. Бекона, М.Фічіно, Платона, які, звичайно, вплинули на його світогляд. Як відомо, з античної філософії було успадковано дві основні ідеї, що мали величезний вплив на розвиток історії і культури. Це, по-перше, ідея цінності космосу як гармонії, що сприймається на інтелектуальному та чуттєвому рівні, по-друге - ідея раціонально-логічної структури та пізнавальності світу. Вплив першої концепції можна простежити у творчості Шекспіра.

За всієї багатоманітності філософських систем Відродження (гуманізм, скептицизм, стоїцизм, піфагореїзм, матеріалістичний арістотелізм, натурфілософія, натуралістичний пантеїзм, платонізм та ін.), виразним є основне спрямування, що ним можна назвати високорозвинену теорію прекрасного, зведення в абсолют категорій Любові й Краси. І тут ми неминуче приходимо до Платона. Англійський дослідник Д.Вівіан [8; 117] цілком справедливо стверджує, що практично всі теорії Любові та Краси базуються на двох знаменитих промовах Сократа, відтворених Платоном у «Симпозіумі» та «Федрі». Для епохи Відродження характерним є альянс філософії та естетики, де провідну роль відіграє розробка естетичних категорій у рамках багатьох філософських систем.

Світ створено Великим Митцем у пориві Любові. Краса світу - втілення абсолютної краси, яку вільний людський розум може осягнути в акті творчості. Тільки людина в змозі проникнути у вічну таїну гармонії Всесвіту, бо сама Людина - «вінець творіння». Любов - прояв динаміки вселенської краси, гармонії. Таким приблизно сприймала світ людина доби Відродження, незалежно від своїх філософських поглядів. У цьому був дух епохи.

В. Арсенюк в своєму дослідженні слушно зауважує:»… існує думка, і небезпідставна, що провідним на той час був вплив монотеїстичного Бога середньовіччя, і протилежним боком титанізму був індивідуалізм. Справді багато художників Відродження, розкувши людину, стверджуючи її як індивідуальність, глибоко відчували її самотність, навіть безпорадність. Розкута людина, яка самотньо стояла перед лицем величезного Всесвіту, у творчому дерзанні кинула виклик самому Творцю. Абсолютизація, обожнення людської індивідуальності - це водночас і релігія титанів Відродження, і предмет гірких роздумів (Шекспір), навіть скепсису (Монтень) [8; 117]. Важко сказати, чого було більше, але загальною закономірністю можна назвати пантеїзм, що прийшов на зміну середньовічному теїзму в якості неоплатонізму Відродження. Г. Пліфон, М.Фічіно, Піко делла Мірандола, М. Кузанський, Е. Спенсер (що дотримувався естетичних традицій Платона) - всі вони вважали, що Любов, яка створила світ, піднімається далі до наук, мистецтва, філософії, доки не завершиться це коло в Красі та чеснотах (…справедливо називати любов одвічним зв'язком і узами світу та його частин…» - М.Фічіно) [29; 101].

В такому тлумаченні основна мета любові - привернути людській душі її божественний зміст. Тому, за Платоном, відмінність чоловічої і жіночої статі не має значення (бачимо це й у «Сонетах» Шекспіра). «Чорний Ерос», кохання - лише одна із стадій платонівської ієрархії любові.

Існує думка, що Шекспір - не філософ, а поет, і не можна ототожнювати думки літературних персонажів з думками автора. З огляду на це особливо цікавим є аналіз тих «Сонетів», де Шекспір веде монолог виключно від свого імені. Слід зазначити, що проблема філософської традиції у творчості Шекспіра з того чи іншого боку зачеплена багатьма дослідниками. Радянське літературознавство дотримувалося точки зору про найбільший вплив на Шекспіра Монтеня. Визначити вплив античної філософії на Шекспіра, ніхто із дослідників глибоко не простежив розвитку ідей Платона і неоплатонізму. Ми не вважаємо вплив філософії Платона на Шекспіра домінуючим. Йтиметься про традицію, яка стосується естетико-філософських аспектів світогляду Шекспіра, відображених у «Сонетах».

Життя Платона (423 або 427-348 рр. до н.е.) збіглося з добою занепаду грецьких полісів. Майбутній філософ, аристократ за походженням, не бачив у рідних Афінах сил, здатних оздоровити суспільство. Він шукатиме свої ідеали в утопії. У 407 р. до н.е. Платон зустрів славнозвісного мудреця Сократа. У всіх творах Платона, що збереглися, Сократ - головний герой. У діалогах Платона розмови відбуваються між Сократом і різними переважно історичними, особами.

«Бенкет» - найвідоміший з усіх Планових діалогів. До нього звертатимуться філософи і поети. Його проблематика визначатиме напрям багатьох творів мистецтва. У цьому діалозі Платона йдеться про кохання, Платон розповідає, як одного разу Сократ потрапив на бенкет. Бенкетуючи, юнаки розмірковують, що таке кохання. Вони хочуть осягнути, яке буває кохання, яке значення його в житті, чому Ероту підлегла всяка істота, хто він - бог чи демон.

Сім дотепних промов проголошують учасники бенкету, намагаючись визначити що є кохання (ерос). З цієї розмови, здається, постає весь спектр поглядів на проблему.

Бесідою не бенкеті керує Сократ, непомітно спрямовуючи думки своїх учнів у філософське річище. Поступово співбесідники погоджуються, що кохання зрештою - це прагнення до безсмертя. За Платоном, Ерос втілює зв'язок між двома світами - вічним і тлінним. Зачаття і народження - це прояви безсмертного в істоті смертній. Старе тліє і покидає світ, та залишає свою подобу. Навіть тварина, коли годує дитинча, ладна вмерти, захищаючи його.

У «Бенкеті» Платон поступово наводить читача на думку, що існує кохання небесне і земне. Це зіставлення стане звичним у мистецтві. Платон наголошує: люблять не тільки тіло, люблять душу. Тіло стане порохом, а душа - ні. Кохання прагне краси, бо краса - це благо. На його думку, людина, яка причетна до вищої краси й довершеності духовної, причастилася до безсмертя богів.

Деякі дослідники розглядають окремі тези діалогу «Бенкет» як провість вчення про тотожність Бога і Любові. «Любов - це Бог», - скаже потім апостол, наслідуючи Платонову формулу. Філософія Платона взагалі перегукується з християнськими поглядами [47; 185].

Діалоги Платона пасують однаково і філософії, і літературі. Світ його інтересів - неосяжний.

Найвиразніше можна простежити вплив платонівських ідей в сонетах, присвячених другові й «black lady». В добу Відродження чоловіча дружба ставилася вище за кохання до жінки (Данте, Петрарка, Мікеланджело, Шекспір). Це ідея Платона, який вважав, що існує Чорний Ерос - кохання до жінки - та Ерос Афродіти небесної, яка причетна більше до чоловічої основи, тобто любов до юнака. Неоплатоніки Відродження вважали любов самодостатньою, як здатність, за Платоном, «бачити і пізнавати». Взявши до уваги ці філософські аспекти, ми бачимо необґрунтованість тлумачення «Сонетів» і як класичної любовної лірики, і як приписування Шекспіру багатьма західними критиками гомосексуальних нахилів. За Платоном, ідея сходження від нижчого - «гармонії форми» до осягненої розумом довершеності, досконалості призводить до виправдення призначення керувати всім, що надала тобі Природа. І в Шекспіра, і в Платона, де природа удосконалює форму шляхом нових народжень, бачимо ту саму ідею щонайвищої форми, як першого, доступного людині, степеня пізнання Космосу [8; 120].

Саме тому, що захоплення зовнішньої формою, - це шлях наступного пізнання, людина не має права нехтувати своєю чуттєвою природою. Тільки після пізнання Чорного Еросу їй відкриваються «очі розуму» (та сама «інтуїція розуму» Платона).

Розтавшися, ввійшов я в себе оком,

А те, яким тримаються доріг,

Поволі сліпне, вражене пороком,

Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Сонет 113 [64; 673]

Звичайно, що в тих чи інших сонетах не треба шукати тільки сухого теоретизування навколо філософських категорій, але їхня цінність саме в унікальній можливості зрозуміти поета, адже кожне ліричне відчуття має філософське узагальнення, кожен складник душі має паралелі в структурі Всесвіту, бо ж людина - це Космос у мініатюрі.

В сонеті 44 Шекспір пише, що відчуття його ще не досягнули високості, розуму і думки, які причетні до стихій Повітря й Вогню. Поет гірко-іронічно говорить, що йому залишається лише проливати сльози, які є втіленням все тої ж нижчої стихії - Води. Зазначимо, що з середньовіччя походить символіка сонетної форм: катрени символізували чотири стихії світу, а терцини - святу трійцю.

Та я не мисль і вільно так не лину

В той світ, що заховав твою красу, -

Корюсь я силі простору й часу,

Бо створений, як всі, з води і глини.

Вода - невтішних сліз моїх потік;

Земля - я до землі приріс навік

[64; 642].

В сонеті 45 розвивається думка, що лише любов до друга допомагає ліричному герою піднестися на ступінь вище, до Повітря й Вогню.

Проте дві інші всесвіту основи -

Повітря і вогонь - не знають меж:

Дихання мислі не заб'єш в закови,

Вогню бажання в пута не візьмеш.

Закінчується сонет гірким зізнанням у нездатності прилучитись до вищих стихій, бо «Вода» і «Земля» пригнічують його дух, який наважився на цей порив:

Коли до тебе линуть ці стихії,

Мого кохання віддані посли, -

Вода й земля, що в плоть мою вросли,

Руйнують вщент усі мої надії

[64; 642].

Та вони не тільки - «руйнують надії»; людина просто не може жити, удосконалюватись без причетності до вищих форм гармонії.

У цьому Сонеті, як і в багатьох інших, бачимо вже риси новонародженого бароко (безпорадність людини перед «вищими силами», стихіями, її рокованість, неможливість досягти гармонії).З погляду деяких особливостей філософії Шекспіра, сонет 45 є показовим, виявляє сутність саме шекспірівського неоплатонізму.

У діалозі «Бенкет» Платон пише, що всі люди вагітні як тілесно, так і духовно і, коли доживуть до певного віку, природа вимагає від них «розродитися» [48; 138]. Перестане існувати цей закон - і Любов припинить свій рух до Прекрасного, до постійного відновлення, відтворення; постане, за Платоном, Хаос, бо упорядкованого руху надано було світові в акті вселенської любові. Шекспір називає цей закон законом мудрості і краси. Ці ідеї розвинено у сонетах 1, 5, 11.

Ми прагнемо, щоб краса потомство мала,

Щоб цвіт її цілком не зачах,

Щоб квітнула троянда нетривала,

Все наново постаючи в бруньках

[64; 788].

Тут простежується глибока думка Платона, що краса, як абсолютна сутність, переходить від тіла до тіла, від душі до душі, постійно збагачуючись.

Прийшли мені на горе і на страх,

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий - добрий геній,

І жінка - демон з мороком в очах

Сонет 144 [64; 687]

Як бачимо, Шекспірові не був чужим Чорний Ерос. У цьому сонеті, як і в інших, важливим є переклад «fair», яке має значення «чистий, прекрасний». Слово «fair», часто вживане Шекспіром як іменник, займає особливе місце в естетиці Платона. «Fair» повне протиставлення кохання до «смаглявої леді», яке Шекспір характеризує так:

О хтивосте, що гониш плоть у сказ,

Страшна нищителько душі слабої,

Джерело лжі, і підступу, й розбою

Тупа, сліпа й жорстока воднораз…

Сонет 129 (64; 680).

Шекспір розвиває думку Платона, що пристрасті, які володіють нашою душею, перешкоджають розумінню істини, удосконаленню душі. «Рух тотожного вони… (пристрасті) скували вкінець, виливаючись йому назустріч і перешкоджаючи як його виявленню, так і продовженню», - писав Платон («Бенкет») [48; 138]. Саме тому «fair» - любов до юнака, союз розуму і душі, вища любові до жінки.

Разом з тим, у прославленні земної краси коханої жінки Шекспір відходить від деяких крайнощів платонівської концепції. Йдеться про те, що земна любов до жінки може просвітлювати, коли вона живе в душі, яка прагне досконалості.

Щоб впевнити себе і очі ті,

Щоб і своїм очам не йняти віри,

Я ладен присягнути на хресті,

Що сніг темніший від твоєї шкіри.

Сонет 131 [64; 681]

Серед всіх сонетів, присвячених «смаглявій леді», сонет 151 є одним з небагатьох, які розвивають ідеї Платона. Платон вважав любов не тільки силою, що керує Всесвітом, але й джерелом людської свідомості [53; 103]. Шекспір розвиває цю ідею. Любов, згідно з Платоном, як найвища енергія Космосу, породила нашу свідомість, «людське в людині». Відштовхуючись від естетичної системи Відродження, Шекспір вважав, що Чорний Ерос є необхідною складовою структури людської душі, оскільки він - перша ступінь удосконалення, пізнання прекрасного.

Кохання юне-то й не зна сумління,

Хоч, певна річ, воно любові плід.

Тож вад моїх тобі чіпать не слід, -

Це твій порок у мене вріс корінням.

Бо зрадиш ти - безчестю віддаю

Я дух шляхетний на догоду плоті.

І душу вмить осквернену мою

Купає плоть в гріховному болоті.

Від імені твого, твоїх приваб

Та плоть тремтить і цілиться на здобич.

Вона за щастя моє, наче раб,

За тебе стати і сконати обіч.

По совісті, повір, моя ти любо,

Любов'ю зву цю боротьбу і згубу

[64; 690].

Як зауважують літературознавці, в перекладах О. Паламарчука і Д. Павличка цей сонет втрачає центральну ідею, перетворюється з філософського роздуму на висвітлення проблем зради й вірності у коханні. Читаємо у Д. Павличка:

Любов не знає, що таке сумління,

Хоч, звісно, совість - то її дитя:

Спокуснице, мої гріхопадіння -

Ява твого гріховного життя:

Я, зведений з пуття, солодкій хоті

Даю свого єства шляхетний пай;

Тоді сліпа душа плебейській плоті

Наказує: «Бери й перемагай…

Ні, не сумління бракне для кохання -

Я падаю й встаю від пожадання».

[65; 167]

Хотілося б зауважити, що шекспірівська Любов, на відміну від платонівської, є глибшою, трагічнішою. Любов у «Сонетах» теж є рушійною силою Всесвіту, але живе вона в душі смертної людини, котрій нести такий тягар буває не під силу. Шекспірівська Любов - це не тільки сходження до досконалості, але й тривала та болісна мандрівка, проща.

Прикладів розвитку ідей Платона, неоплатоніків в естетиці Відродження можна було б навести багато, але, ведучи мову про шекспірівські «Сонети», цікаво простежити цей вплив ще й на лексичному рівні, в плані співвідношення значень деяких базових понять.

Йдеться про такі поняття, як «Мистецтво», «Любов», «Природа», «Краса», котрі щільно пов'язані у Шекспіра з «Fair». Ці поняття так само є складниками естетики Платона, значення яких співпадають у філософському плані. «Ти є тим, чим ти є завдяки Природі й тому, що ти сам з себе зробив».

Але в трактуванні творчості як такої Шекспір відходить від Платона, вважаючи любов силою, здатною запліднити мистецтво, хоча мистецтво - понад усе. Лише в єдиному сонеті (103) у Шекспіра, як і у Платона, прекрасне винесено за межі мистецтва (мистецтво у Платона - «відображення відображеної» абсолютної краси, і, тому існування його не виправдане) [53; 120].

Убогих муз убогий марнотрат;

Не мало фарби, гідної сюжету:

Без всіх прикрас нужденного сонету

Лице твоє прекрасніше стократ.

Тож чи не гріх прекрасне прикрашати,

То ж сонце кутати в запону хмар.

Обкрадуть лиш природи щедрий дар

Моїх рядків занадто вбогі шати

[64; 668].

Особливий інтерес викликає вивчення у Шекспіра значень слова. «Любов», яка є базовим поняттям естетики Платона. В перекладах українських, де є різні варіанти, відсутні в російській мові (любов, кохання, любощі, милість), так само як і звертання до коханого (коханої), маємо більшу можливість побачити Шекспіра його палітрою любові, починаючи від того, що Платон називав «усякою жагою цілісності», закінчуючи Чорним Еросом.

Як можеш ти, жорстока, мов тиран,

Сказати, що тебе я не кохаю?

Хіба собі не завдавав я ран,

Не мучивсь ради тебе сам без краю

Сонет 149 [65; 161]

Моя любов - гарячка: день при дні

Вона того жадає, що хворобу

Підживлює і живить зло в мені

Бажаючи звести мене до гробу.

Сонет 147 [65; 163]

Поняття «Краса» у Шекспіра так само має багато спільного з Красою у Платона. Хоча Шекспір не є настільки категоричним, завжди розуміючи Красу як трансцендентну сутність, він продовжує думку Платона, що істина, краса пізнаються лише «розумом душі». Земна Краса має кінець лише на землі, вважав за неоплатоніками Шекспір.

Отже, ми ще раз наголосимо на деяких елементах світогляду, естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатоніків і яскраво простежуються в «Сонетах». По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства - в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя - гармонізація власної душі, прагнення до істинного прекрасного. По-друге, Любов - сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різних степенях еволюції Космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищий ступінь пізнання - інтуїцію розуму, осягнення і конструювання думкою. Нарешті, Людина - це і Космос в мініатюрі і кінцева мета творіння, ланка, яка пов'язує матеріальні та духовні сили Всесвіту.

Краса, і правда, й доброта - вся суть

Мого мистецтва і людини в світі;

В цих трьох словах - всі помисли живуть,

Три теми в них, та воєдино злиті.

Краса, і правда, й доброта колись

Жили окремо, та в тобі зійшлись.

Сонет 105 [65; 121]

Оскільки «нічого ні доброго, ні злого немає, тільки наше мислення робить його таким», то зрозуміло що і «його жіноче зло», і його «юнакове благо» існують не стільки в реальному житті, скільки в його мисленні, в його поетичній - творчій уяві. Лише твердо запам'ятавши цю аксіому, можна приступати до Трактування поетової творчості. Поетове слово - місток від його уяви до нашої. І якщо картина, що її малює нам наша уява, не збігається з картиною, яку намалювала поетові його уява перед втіленням її у слово, то причин цієї розбіжності може бути дві - неточність поетового слова, або ж неточність розуміння читачем того слова. Проти першої причини говорить негаснуча й сьогодні слава Шекспіра як майстра слова. Залишається причина друга.

Тема кохання в сонетах Шекспіра нерозривно пов'язана з темою краси, з осягненням сутності прекрасного, тобто естетичного ідеалу. Цей зв'язок Краси і Любові також спостерігаємо у Платона, в його «Бенкеті». Чуттєве кохання, тобто Чорний Ерос, це перша, нижча ступінь осягнення людиною краси як фізичної довершеності людського тіла. Воно веде до поступового усвідомлення краси духовної, і це Платон вважає вже вищим етапом у розвитку почуття кохання - це ерос Афродіти небесної, який допомагає людині піднятися у своєму почутті до найвищого естетичного ідеалу.

Гуманісти Ренесансу подивляли людину як «подобу божу», не обожнюючи її. Не менш захоплювався «чудом світу» і Шекспір.

Язичницький погляд на світ, відроджений Ренесансом вписував людську (переважно жіночу) красу в красу землі, у величаву гармонію світобудови. Звідси образна мова ренесансної поезії, що наділяє жінку всіма красотами землі і неба, - «фальшивими порівняннями», за оцінкою Шекспіра, бо сучасні йому поети порівнювали тільки видиме з видимим, працюючи радше як словесні живописці без знання перспективи. А справжня перспектива, як дає до зрозуміння 24 сонет - це погляд ока, скерований не назовні, а всередину.

Мій зір - художник, що працює вміло,

Він образ твій в моїй душі створив,

А рамою моє зробилось тіло:

Хіба це не найкраща з перспектив?

Дивись крізь майстра на його творіння,

Пізнай, де правда, зрима не для всіх:

В моїй робітні з вікон блискотіння -

Ще блиски сонця із очей твоїх.

[65; 39]

Шекспір, як показують сонети, бачив ті ж «фігури краси» в живій природі, користувався тими ж поетичними «фігурами краси» (сонет 104), тільки писав не вроду, а душевну красу людини, й послуговувався не стільки порівнянням, скільки метафоричним переносом.

Він не тільки переносив властивості людської душі на видимий світ, активно користуючись прийомом персоніфікації («живі» квіти у 99), а переніс видимі прояви краси в незриму людську душу і тим унаочнив її красу (Юнак-квітка). Він персоніфікував (олюднив) не тільки світ видимий, а й мислимий, чуттєвий - ідеї, абстракції, почуття, духовну матерію артефактів (Я, Юнак, Жінка). Так об'єднавши уявою два паралельні світи, мікро- і макрокосмос, в одному зримому космосі, бачачи їх обидва воднораз і в одночассі (16, 104), він збагнув їх єдиносущність і взаємозалежність. І єдиносущому космосі внутрішньому окові, яке «блукало між небом і землею», нескладно було добачити, що життя цього космосу залежить від його гармонійності, а розумові - збагнути, що в гармонійності життя й полягає його смисл і краса, і що джерело цієї гармонії - краси слід шукати не зовні, а всередині людини. А власне кохання помогло йому збагнути, що квітне й плодоносить краса в тій людській душі, яка одержима правдивою любов'ю.

Сліпа любове, що вчинила ти

З моїми потьмянілими очима?

Вони не бачать скази в красоти,

Дарма; що кожна сказа видна й зрима

Сонет 157 [65; 153]

Час, про який говорить перший рядок цього сонета, виявився «змарнованим», бо поети минулого так і не зуміли переконливо виразити правдиву людську красу. Наш поет навіть знайшов причину, чому - бо «дивилися (на неї) тільки обожнюючими очима». Справді, античні часи вже мали уточнене поетичним мисленням уявлення про любов як життєве начало (грецький Ерос), про любов як вираз краси (Афродіта - Венера), стійкості й чистоти (Артеміда - Діана), любов як творчу (Феб - Аполлон, Музи). Людська любов була обожнена у її найпоширенішому вияві - коханні, і зафіксована в різностатевості Ерота і Афродіти, з їхньою конкретною символікою зовнішнім виглядом, атрибутами й «характерами». Платон теж дивився на людську душу тими ж «обожнюючими очима»: змальований ним Ерос душі тягне в небеса, до «істинного царства» богів. Велику красу людського розуму й душі захоплені нею поети так чи інакше відтворювали в різних людських «подобах божих». Звідси - обожнення любові діяльної, саможертовної в образах Отця і Сина, Богоматері, святих - великомучеників. Звідси ж - середньовічний ідеал світської любові як стимулу до життєвого подвигу. В тому ж дусі продовжував і ранній Ренесанс - Данте з його Беатріче, Петрарка з його Лаурою: пані їхніх сердець усе ще ангельські. Такою була історія краси людської, що її прочитав Шекспір у «літописі змарнованого часу».

Свій власний «міф» він, вихованець з гуманістичної епохи, створив за тим же принципом зображення (формування, ліплення) духовної матерії, - виніс найкращі людські якості з душі назовні, але «зліпив» їх усіх разом в одну і суто людську подобу - дволикого юнака, якого, «роздвоївши», множив багатократно. Знайшовши цей здвоєний образ краси у власній душі (19-20), він і не міг дивитися на нього як на бога, - але думав про нього як про бога, захоплюючись чудом отого самопізнання й людиноодкровення, яке здійснив завдяки звичайній нібито людській любові і звичайному (нібито) дзеркалу людського слова [15; 315].

Покаже дзеркало, як врода в'яне,

Годинник - як хвилини марно йдуть,

Але з цієї книжки думка встане,

І ти збагнеш непроминання суть.

Сонет 77 [65; 95]

Завдяки своїй добі, що божественну красу людини добачила, нарешті, у ній самій, поет-Юнак, став «паном» цієї людської краси - у - собі і - відповідно - в поезії. Як опановували цю красу інші поети тієї ж доби, говорять сонети 67-68.

Його лице - це показна позлітка,

А мапа давніх літ, коли краса

Цвіла і в'янула, неначе квітка,

Світила, мов незаймана роса.

Тоді не діяла ще гриму школа,

Не знали фальшувань і фарб для лиць,

Тоді не прикрашали блідні чола

Волоссям злотним, краденим з гробниць.

Всім видно в ньому святощі минулі,

Античної доби мистецьку суть,

Як відумерлі і старі кошулі

Ніхто не смів на себе одягнуть.

Проти підробок - правді навдогоди

Являє він чарівливість природи.

Сонет 68 [65; 83]

Загальною темою цілого сонетарію - як цього й вимагала традиція жанру - є любов. Маємо у нім невелику, але виразну групу «любовного трикутника», чітко окреслену одним сюжетом, та розкидана вона по різних місцях у різних циклах (41-42, 133-134, 144). Симпатії автора в усіх п'яти віршах цього «трикутника» - на стороні юнака; у парі 41-42 тішиться ними і «жінка»; зате в симетричній парі 133-134 та в 144 сонеті жінка змальована у непривабливій тональності, - вочевидь, саме ця негативна оцінка її образу й визначила місце останніх трьох сонетів у «жіночому» циклі.

У двоякому поділі сонетарію відбите і двояке почуття автора, одне - позитивно забарвлене, «світле» («fair») - віднесене ним до особи «юнака», інше, з негативним забарвленням, «темним» («dark») - до особи «жінки» - дарма, що сама вона не завжди була джерелом лише негативних емоцій (41-42, 127-128, 130, 138, 145, 151, 153-154). І «жінку», і «юнака» поет однаково називає «my love», - та тільки любов ця різна і описана по-різному, - як любов «світло-гарна» і любов «темна», «негарна».

Для зведеного образу любові який знаходимо в «юнаковому» циклі (Сонет 116), знайдемо відповідну пару в «жіночому» циклі - 129 сонет. Тема цього сонета - хіть. Порівняймо:

Любов-то не часу нікчемний блазень,

Що тне серпом троянди запашні;

Ні, то судьба, що без повчань і казань

Живе віки, а не короткі дні.

Якщо не так - я не створив нічого,

І в світі не любив ніхто нікого.

Сонет 116 [65; 131]

Дух марнотратства в хтивості живе,

Щоб згинути. На те немає ради.

Хіть кривосвідчить, убиває, рве,

На підступи готова і на зради.

Кохаєш - до, а потім - повен мсти,

Клянеш, немов наживку проковтнути

Тобі дали, щоб з розуму звести

На пробу - рай, блаженство, благодать,

По пробі - біль, сновидиво нелюбе…

Сонет 129 [65; 145]

Отже, любов, оспівана в 116 сонеті (а заразом й у всіх інших «юнакових»), - це любов нехтива, не тілесна, себто платонічна, духовна. При узагальненому трактуванні понять «любов» та «хіть» доречно розширити рамки і вести мову про дихотомію душі й тіла, духовного й тілесного начал у людині.

Поет і Юнак

Принцип протиставлення Хоті й Любові, за яким укладений Шекспірів сонетарій 1609 року, знаходимо вперше в п'єсі «Марні зусилля кохання», що датується весною 1592 року. Принцип цей аж ніяк не був новацією. Не цілком новим було й те, що речником «небесної любові» - Любові - він зробив земну людину (тут, як ми вже зазначали, Шекспір ішов слідами гуманістів раннього Ренесансу, що ставили людину в центр усесвіту). Шекспіровому Адонісові підвладна уся звірина земна і птаство небесне; правда, панує він над ними в чудесний спосіб - не стільки силою й розумом, скільки добротою й красотою.


Подобные документы

  • Філософське осмисленя людини та світу у трагедії В. Шекспіра "Гамлет". Світогляд В. Шекспіра. Герой і світ у трагедії "Король Лір". Зіткнення Добра і Зла у трагедії "Макбет". Зіставлення образів Макбета і Ліра. Ідейно-художнє багатство творів Шекспіра.

    курсовая работа [64,6 K], добавлен 27.09.2008

  • Види перекладу, типи, форми і методи роботи з ним: методика проведення перекладів на уроках зарубіжної літератури. Конспекти уроків: оспівування краси, природи та кохання у сонетах В. Шекспіра. Урок компаративного аналізу сонетів. Поезія П. Верлена.

    курсовая работа [46,8 K], добавлен 06.08.2008

  • Види перекладу, форми та методи роботи з ним. Перші спроби перекладу сонетів Вільяма Шекспіра українською мовою в ХІХ-ХХ століттях та в сучасний період. Визначення структурно-семантичних особливостей та стилістичних функцій художніх текстів оригіналу.

    дипломная работа [105,0 K], добавлен 08.07.2016

  • Характерні ознаки Ренесансу як явища культури і літератури. Життєвий шлях В. Шекспіра та концептуальні засади його творчості на тлі гуманістичного світогляду. Аналіз жіночих образів у сонетах Шекспіра на прикладі геніального творчого доробку поета.

    курсовая работа [37,9 K], добавлен 18.04.2011

  • Особливості епохи Відродження: зсув домінант, інтерес до людини. Оптимізм і песимізм трагедій Шекспіра. Трагедія "Отелло", її місце серед інших трагедій. Внутрішні контрасти Шекспіра. Роль художньої деталі в створенні контрастів в поемі Шекспіра "Отелло".

    курсовая работа [62,9 K], добавлен 15.05.2012

  • Специфіка карнавалу як особливого святкового дійства, суб’єктом якого є натовп. Провідне місце свята та кохання у комедії В. Шекспіра "Сон літньої ночі" - любовної історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, плутаниною.

    сочинение [16,7 K], добавлен 09.04.2015

  • Поняття мотиву в оцінках дослідників, його різновиди та аналіз термінів "тип, характер, образ". Своєрідність епохи Відродження та особливості художньої манери трагедії В. Шекспіра "Макбет". Сутність, роль та функція мотивів у творі В. Шекспіра "Макбет".

    курсовая работа [47,3 K], добавлен 03.10.2014

  • Інтертекст й інтертекстуальні елементи зв’язку. Теоретичні аспекти дослідження проблеми інтертекстуальності. Інтертекстуальність, її функції у художньому тексті. Теорія прецедентного тексту. Інтертекстуальність та її функції у трагедії Шекспіра "Гамлет".

    курсовая работа [94,7 K], добавлен 30.03.2016

  • Основні риси англійської літератури доби Відродження. Дослідження мовних та літературних засобів створення образу, а саме: літературні деталі, метафори, епітети. Творчій світ В. Шекспіра як новаторство літератури. Особливості сюжету трагедії "Гамлет".

    курсовая работа [74,3 K], добавлен 03.10.2014

  • Дослідження творчого доробку Шекспіра як поета Відродження. Вивчення історизму та його форм в художній літературі. Відображення соціальної історії античності в трагедіях "Коріолан" та "Тімон Афінський". Образи англійських королів в історичних драмах.

    магистерская работа [120,9 K], добавлен 10.07.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.