Особливості новелістики Натаніеля Готорна

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Тема роботи

Особливості новелістики Натаніеля Готорна

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Формування Готорна як новеліста через призму розвитку американського романтизму
• 1.1 Історичні передумови формування поглядів Готорна в добу романтизму
• 1.2 Життєвий шлях Готорна
• Розділ 2. Творчість Готорна та місце у ній новелічних творів
• 2.1 Характерні особливості новелічної спадщини Готорна
• 2.2 Алегоризм творчості Готорна
• 2.3 Готорнове світобачення парадигми Едему у його новелах
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

У історії культури епоха рубежу століть (1790-1860-е роки) отримала назва епоха романтизму. Американський романтизм виникла у результаті американської буржуазної революції 1776-1784 рр., як відгук неї. Революція - щось грубе, знищує прекрасне, а промисловий переворот збіднює життя. За прогрес треба платити найвищу ціну [11, c. 238].

У основі романтизму лежить гострий протест проти буржуазної дійсності [1, c. 478]. Тоді як у Європі ХІХ століття національна література закріпила у себе якості, складаються протягом майже цілого тисячоліття й які є їх специфічними національними рисами. Американська література, як і нація, не визначилася. У дивовижній країні зник цілий клас англійської аристократії, але формувався новий - буржуазія, панували нових законів, визрівали нові розчарування. Світ здавався збаламученим, позбавленим звичної стабільності. Так американський романтизм визнано, відбити нові закономірності життя, складаються норми нових установлень [4, c. 57]. Характерною рисою естетики романтизму є розрив ідеалами і дійсністю, романтики шукають свій ідеал у сфері у сфері мрії, протиставляють неприглядному буржуазному світу вигаданий світ, свою мрію [1, c. 479]. Романтизм у літературі і мистецтві є засобом реалізації романтики як однієї з властивостей мислення людини. Сутністю романтики є мрія, ідеальне уявлення про відносини між внутрішньої реальністю особи і оточуючої дійсністю. У центрі романтичного світовідношення слід людська особистість, здатна з допомогою мрії подолати будь-які зовнішні сили - природні і соціальні [5, c. 22].

Виходячи із вищезазначеного нами була обрана наступна тема курсової роботи: «Особливості новелістики Натаніеля Готорна».

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що величезне значення у розвиток американської літератури та критичного реалізму мала діяльність романтика Натаніеля Готорна, а на сучасному етапі літературознавчих досліджень все більше науковців звертаються до даної тематики.

Натаніель Готорн -- один із найвидатніших американських прозаїків XIX століття, один із «батьків-засновників» жанру новели й психологічного роману в національній літературі. Важливим внеском у новелістику, в якій його ім'я як першовідкривача називали поряд з Едгаром По, було відкриття ним нової форми оповідання, по суті безфабульного, або з послабленою фабулою. У таких творах відтворення внутрішнього стану якоїсь людини, її думок і переживань були важливішими за сюжетний розвиток. Такий тип оповідання став у двадцятому столітті настільки розповсюдженим, що його інколи розглядали як провідний для нашого часу, принаймні у деяких літературах.

Творчість письменника дала можливість розглядати її за жанровими ознаками. Склалося так, що він спочатку два десятиліття писав малу прозу, а потім до кінця життя віддавав майже всі творчі сили романістиці.

У стандартизації такого рухливого літературного жанру як новелістика, відбився процес стандартизації усього життя США в період індустріалізації. На початку століття цей процес спричинив недооцінку психологічного оповідання, яке започаткували В. Ірвінг і Натаніель Готорн, і привів до абсолютизації та ідеалізації фабульної новели. Але численні інструкції з написання оповідань не внесли нічого нового в теорію фабульної новели. Вони механічно переносили принципи побудови драматичних творів Арістотеля на оповідання, передбачали обов'язковий "хепі енд" і гостросюжетність. Щодо вимог до тематики оповідань, то вона виключала критичні тенденції. Однак штучне поширення стандартного оповідання з несподіваною розв'язкою не зупинило розвиток психологічної традиції. Її продовжили Генрі Джеймс, Теодор Драйзер, Шервуд Андерсон.

Життя англійських пуритан на новій батьківщині в XVI і XVIII ст. змалював саме Натаніель Готорн. Його особливо цікавили проблеми віри й моралі суворих кальвіністів, трагічні конфлікти, які відбуваються в душі героїв -- арені змагань між природними почуттями і суворими пуританськими принципами, розуміння усього людського -- кохання, бажання щастя, радості тощо як гріховного. Готорн був серед романтиків найбільшим майстром у розкритті складності психології героїв -- і тих, котрі жили у давньому Сейлемі або Конкорді, і їхніх нащадків, сучасників письменника [3, c. 38-39].

Алегоризм у Готорна наскрізний. У нього нема творів, які б не прочитувалися як алегорії.

Ні на кого з своїх сучасників, так і попередників, він не схожий цілком і в той же час близький всім і кожному.

Готорна глибоко хвилювали таємниці людської особистості в її взаєминах з Верховною Волею, але не вистачало йому духу заглянути в ті глибини, куди проникав погляд Германа Мелвілла.

Об'єкт дослідження - творчість американського письменника Натаніеля Готорна.

Предмет нашого дослідження - новелічна спадщина Готорна.

Мета дослідження - визначити основні особливості новел Натаніеля Готорна.

Для досягнення мети нашого дослідження перед нами були поставлені наступні завдання:

- проаналізувати історичні передумови формування поглядів Готорна в добу романтизму, які в подальшому вплинули на його творчість;

- дослідити життєвий шлях Готорна;

- визначити характерні особливості новелічної спадщини Готорна;

- проаналізувати алегоризм творчості Готорна;

- дослідити готорнове світобачення парадигми Едему у його новелах.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Формування Готорна як новеліста через призму розвитку американського романтизму

1.1 Історичні передумови формування поглядів Готорна в добу романтизму

готорн новелічний американський романтизм

Класик американської літератури Натаніель Готорн мав настільки своєрідне світобачення та стиль, що критики твердять про його особливу манеру, вживаючи термін "готоріанство". І не даремно, адже мистецька документалізація світосприйняття письменника, його нахил до моралізаторства, "розкутого образотворення" [1, c. 480], своєрідний містичний символізм мислення формують неповторне духовне явище і дають підстави говорити про індивідуальний стиль автора.

Н. Готорн жив і творив в добу романтизму, тому творчий шлях письменника стає зрозумілішим, якщо розглядати його крізь призму філософських та соціальних ідей тієї епохи.

На рубежі XVIII-XIX століть в європейському мистецтві, й літературі зокрема, утверджується новий художній метод і творчий напрям - романтизм (від фр. romantisme). Сам термін походить від слова "роман", тобто включає в себе особливе значення художньої вигадки, уяви ("як в книзі," а не "як у житті" [2, c. 26].

Романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Він виник у той час, коли Європа переживала сильне духовне потрясіння і глибоке розчарування у зв'язку з подіями у Франції. Несприйняття буденності, прагнення відійти від реальної дійсності та наблизити в образах бажану мрію охопило багатьох європейських митців-романтиків.

Подібні настрої зустрічаємо і в американському романтизмі, хронологічні рамки якого дещо відрізняються від романтизму європейського. У літературі США романтичний напрямок склався на рубежі другого та третього десятиліття XIX століття і займав панівне становище до закінчення Громадянської війни 1861-1865р.

Американський романтизм розвився як раз в період становлення США. Молода країна тільки почала усвідомлювати власну самобутність, і романтизм з його установкою на національне обличчя сприяв ствердженню американської культури як оригінальної. Не дивлячись на всі проблеми, які існували у суспільстві, письменники молодої країни вірили у великі можливості США, в їхній творчості існувала віра у “американську мрію”. Навіть найтрагічніший з ранніх американських романтиків, Герман Мелвілл, не втрачав віри у можливості американської демократії. Цю оптимістичну віру зберігав й Емерсон, який говорив в одній із своїх лекцій: “Америка є країною майбутнього… країною, де усе тільки починається.

Якщо поділяти американський романтизм на періоди, то погляди науковців є досить суперечливими. Все ж більшість дослідників розрізняють у романтизмі США два етапи - ранній, до якого відносять передусім творчість Ірвінга і Купера, і зрілий, чи пізній, його репрезентантами виступають Готорн, По і Мелвілл. Безперечно, цей розподіл є досить умовним і служить лише історичним орієнтиром для розуміння загальних настроїв і тенденцій в творчості того чи іншого письменника. Так, для раннього етапу американського романтизму характерним є оптимістичне світобачення, історично обумовлене завоюванням незалежності в добу розбудови держави та відкриттям великих перспектив перед молодою республікою, пошук національних художніх традицій та активна участь митців в соціально-політичному житті країни [10, c. 71-72].

У зрілому американському романтизмі переважають драматичні, навіть трагічні нотки, відчуття недосконалості світу і людини (Н. Готорн), гіркий скепсис і трагічне сприйняття людського існування (Е. По, Г. Мелвілл), що було викликане глибоким незадоволенням нації тогочасним станом розвитку країни (на півдні зберігалось рабство, на заході поряд з героїзмом першопоселенців тривало варварське знищення корінного населення материка - індійців та хижацьке розграбовування природних багатств).

Саме тут слід шукати корені глибокого розчарування дійсністю митця-романтика Н. Готорна, а звідси притаманні романтизму прагнення письменника до "життя духу" [1, c. 481], бурхливих почуттів, що долають будь-які перешкоди, їх гіперболізація, незвичайність в обставинах, характері, зовнішності героя. Як правило, його персонажі героїчно змагаються з природними стихіями або жахливими людськими злочинами.

Так, у кращому романі Готорна "Червона літера" ("The Scarlet Letter",1850) головна героїня Естер Прінн всупереч загальному осуду не озлоблюється, а мужньо долає всі випробування, ніколи не зраджує собі, залишається особистістю, яка до кінця бореться за своє щастя.

Важливо підкреслити, що суттєва відмінність творів, написаних у 20 -- 30-х роках, і тих, які з'явилися пізніше, полягала, насамперед, у їхньому загальному настрої. Оптимізм раннього етапу американського романтизму, історично обумовлений після завоювання незалежності в добу розбудови держави, коли все перебувало у процесі становлення й недоліки здавалися випадковими і такими, які легко виправити, пропагуючи позитивні принципи, -- цей оптимізм повільно поступається місцем критичним спосте­реженням над реальним втіленням гасел засновників американської республіки, ідеологів нового справедливого ладу. На сонці молодого суспільства виявляється все більше плям. Критичні елементи нагромаджуються. Вразливі художники романтизму шукають пояснення того, що омріяне Ельдорадо вимальовується у дійсності зовсім не таким, як очікувалося, і вбачають причини цього в недосконалості людини. А це призводить, як у Готорна або Мелвілла, до гіркого скепсису або трагічного сприйняття людського існування взагалі [12, c. 96]. Пізній Купер стає непримиренним критиком вад свого суспільства. Не кажучи вже про Едгара По, який постійно писав про жахливі грані людського існування, про страшну суперечність між намірами і вчинками людей, вдавався до сатиричних прийомів зображення окремих явищ американської дійсності.

Критичне ставлення до принципів моралі, на яких будується буржуазно-демократичний устрій, заперечення кричущих недоліків молодого суспільства, критика негативних рис масової психології тощо були виявом типово романтичного відчуття розриву між ідеалом і реальністю. Особливо болісним було це відчуття саме в американських романтиків через те, що на початку мрія про побудову нового прегарного світу на свіжій незайманій землі зусиллями нових людей здавалася такою привабливою і можливою для здійснення.

Ще у 1925 році у статті «Романтичний рух» [Пол Кауфман констатував, що тільки рік чи два тому відкрили, що в Америці є романтичний період. Мабуть, розголосу набула класична на сьогодні праця Д. Г. Лоуренса [21, c. 53] про американський роман. Переламним моментом можна вважати видрукування роботи Л. В. Паррінгтона «Головні течії американської думки», другий том якої (1927) повністю присвячено романтизмові як засадничій ментальності для становлення і розвою американського суспільства. До речі! Жодна із сучасних нормативних text-books, в тому числі і The Heath Anthology of American Literature за редакцією П. Лоутера, не виділяє романтизм як окрему добу у літературному розвитку США. Так само і нормативні академічні підручники (Колумбійська історія літератури за редакцією Е. Еліотт) рубрикують історію не через звичні для нас класифікаційні параметри, включаючи романтизм, а виходячи зі специфічних ознак того чи іншого періоду духовної/культурної історії країни [23, c. 107].

Але 1941 року виходить дослідження Ф.-О. Маттіссена, яке також дуже швидко набуває статусу класики. Відтоді з'явилися сотні книжок, статей, розвідок, дисертацій, в яких в різних аспектах із різним ступенем науковості і оригінальності висвітлюється творчість класиків романтизму. Якщо використати монографії, в яких вся американська література розташовується «в тіні Готорна», як будівельний матеріал, то можна вивершити досить таки високу піраміду. Не менші - якщо оперувати книжками, в яких намагаються відкрити тайну Білого Кита або дослідити символіку листя трави в повному обсязі.

Детально проаналізована й блискуче висвітлена Маттіссеном творчість майстрів зрілого романтизму, водночас була певним узагальненням - виділення парадигматичних й формотворчих складових їхнього художнього доробку створило міцний фундамент для подальших розробок (мається на увазі Річарда Чейза - автора історії американського роману, або Малькольма Каулі, який через канон Готорна ввів у вітчизняну літературу Хемінгвея і Фолкнера), що й привели літературознавців шістдесятих - вісімдесятих років до сталої думки про генетичну поєднаність - неприйняття буржуазної реальності, стан трагічної відчуженості індивіда від суспільства як моменти парадигмальні, схильність до широкого використання способів умовного естетичного узагальнення, зокрема, притчового рівня, символіки, алегоричності, гротескових форм, іронічного дистанціювання і т. ін. з позиції естетичного набутку - романтичної і модерністської творчості [27, c. 100-102].

1.2 Життєвий шлях Готорна

Належав до давнього пуританського роду; його далекий предок був суддею на сумнозвісному Салемському процесі над відьмами.

Народився 4 липня 1804 в Сейлемі (шт. Массачусетс). Батько письменника помер, коли сину виповнилося чотири роки. Готорн зростав хворобливою, схильною до усамітнення дитиною, захопленою читанням, зануреною у свої думки, замкнутою. Таким запам'ятався він сучасникам і в зрілі роки.

В юності Готорн захопився історією своєї родини. Його предок Вільям Хоторн прибув з Англії на кораблі «Арабелла» в 1630 і незабаром посів високе положення в Сейлемі. Суддя Джон Готорн брав участь у процесах над сейлемскими відьмами (1692), і один із засуджених прокляла його і всіх його нащадків. Пізніше Готорн використав цей епізод у своєму романі Будинок про сім фронтонах. І до, і після закінчення коледжу Боудена він багато читав з історії першопоселенців Америки, на все життя зберігши інтерес до психології пуританства і зробивши багатьох героїв або першими пуританами-поселенцями, або людьми з пуританськими корінням. Найчастіше темою його творів ставала боротьба обмеженою пуританської філософії та людських поривів. Проблема гріха стала провідною темою в Червоної букві (The Scarlet Letter), Будинку про сім фронтонах (The House of the Seven Gables), Мармуровому Фавна (The Marble Faun) і Чорної вуалі священика (The Minister's Black Veil) [15, c. 6-7].

Закінчивши коледж, наступні 12 років Готорн провів будинку, пишучи оповідання, які друкував у календарях, журналах та газетах. Ситуації, характери та описи місць дії він черпав з літніх поїздок по Новій Англії.

Готорн виступав і в романному жанрі. Його романам притаманна фрагментарність, у них відчувається рука новеліста. У дусі поетики романтизму він виходив з того, що творець повинен уміти переключатися зі світу реальності у сферу умовності, фантастики, вигадки. У передмові до роману «Будинок на сім фронтонів «ти сформулював два види роману: novel, тобто роман побутовий, і ronance («романс»), тобто роман, побудований на вигадці, грі уяви. Другий вид був йому ближчим.

Пізніше все написане було зібрано та опубліковано в книзі Двічі розказані історії (Twice-Told Tales, 1837). Найбільш відомі розповіді Сивий заступник (The Gray Champion), лагідний хлопчик (The Gentle Boy), Великий Карбункул (The Great Carbuncle) і Експеримент доктора Хейдеггера (Dr. Heidegger's Experiment). В останньому оповіданні та деяких інших, що ввійшли в 1842 в продовження Двічі розказаних історій, отримав віддзеркалення інтерес Готорна до алегорії.

У будинку Г. У. Лонгфелло Готорн познайомився з майбутнім президентом Гарвардського університету К. Фелтон і поетом і критиком Дж.Р. Лоуеллом, а через сестер Пібоді, Софію та Елізабет у 1837 зійшовся з Р. У. Емерсон, Г. Торо і Маргарет Фуллер. Вирішивши одружитися на Софії, він знайшов регулярний заробіток. За ці роки ним була створена лише серія дитячих книжок з історії заселення Америки, яку опублікувала Елізабет Пібоді.

У 1841 Готорн втратив роботу на митниці. За порадою Софії Пібоді, гарячої прихильниці руху трансценденталістов, Хоторн приєднався до громади «Брук-Фарм» і вклав в неї всі свої заощадження. Він сподівався знайти місце, де зміг би почати сімейне життя, але вже через кілька місяців виявив, що постійне спілкування з людьми йому не підходить, і залишив громаду.

Після одруження в 1842 Натаніель і Софія на три роки переїжджають в Конкорд. Там Готорн провів найщасливіші роки свого життя, там були написані оповідання, що увійшли до збірки Легенди старої садиби (Mosses from an Old Manse, 1846). Після народження першої дитини Готорн влаштувався інспектором на сейлемскую митницю. Через чотири роки, за які Готорн нічого не написав, в результаті інтриг місцевих політиків він був звільнений.

Наступні два з половиною роки його творчість переживає розквіт. Він здобув визнання як видатний американський письменник і від самого глибокого психологічного роману, створеного в Америці, - Алая буква (1850). З меншим ентузіазмом були зустрінуті наступні його твори - Будинок про сім фронтонах (1851), Роман про Блайтдейле (The Blithedale Romance, 1852), матеріалом для якого послужило перебування Готорна в громаді Брук-Фарм, збірка оповідань Снігуронька та інші двічі розказані історії (The Snow Image and Other Tales, 1851), дві збірки для дітей - які стали класикою Книга чудес (A Wonder Book, 1852) та Тенглвудскіе історії (Tanglewood Tales, 1853) [31, c. 119].

Літературний успіх приніс фінансову незалежність, і, провівши півтора року в місті Ленокс на заході Массачусетсу (1850-1851), Готорн купив будинок Б. Олкотт в Конкорді, куди переїхав навесні 1852.

На знак подяки за участь у президентській кампанії Фр.Пірса, колишнього однокурсника, чию біографію Готорн написав у 1852, йому запропонували посаду консула в Ліверпулі, і в 1853 він вперше виїхав за кордон. Далеко від батьківщини він створив лише один твір - повість Мармуровий Фавн (1860), з типово готорновскімі героями і безліччю докладних і оригінальних описів зразків італійського мистецтва.

У 1861 Готорн з сімейством повернувся додому. В останні роки життя він опублікував збірник есе Наша стара родина (Our Old Home, 1863), де відбилися його враження від Англії, і працював над чотирма так і не закінченими романами, опублікованими вже після його смерті. Помер Готорн в Плімуті 15 травня 1864.

Як бачимо, становлення Готорна як письменника нерозривно пов'язана із суспільно-політичними подіями, які відбувалися у тогочасному суспільстві.

Розділ 2. Творчість Готорна та місце у ній новелічних творів

2.1 Характерні особливості новелічної спадщини Готорна

Дебютував новелістичними збірками «Двічі розказані історії» (1837), «Легенди старої садиби» (1841). Перебував у руслі поетики романтизму, будучи переконаним, що повсякденне, побутове згубне для мистецтва, сферою якого є неординарне, умовне. Джерелом багатьох його творів стали хроніки, легенди, історії з пуританського минулого, у яких реальність химерно «співіснує» з фантастикою, казкою, грою уяви. Як і в багатьох романтиків, особлива зацікавленість минулим була пов'язана з критичним ставленням до сучасності. Склалося так, що він спочатку два десятиліття писав малу прозу, а потім до кінця життя віддавав майже всі творчі сили романістиці. І хоча в цей же період надрукував кілька нових оповідань, головним для нього був у 50-х роках роман.

Разом з В. Ірвінґом, Е. По Готорн був одним із творців американської романтичної новели. Цікавлячись минулим, перш за все історією Нової Англії, він прагнув не стільки до точного відтворення реалій епохи, скільки до зображення духовної сфери, процесів формування нової правосвідомості, ідей державної незалежності, духовної свободи особистості. Це відобразилось у таких його новелах, як «Ендікотт і червоний хрест» «Мійродич майор Моліно», «Маскараду генерала Гоу», «Молодий Браун» та ін. Звертався Готорн-новеліст і до сучасності, демонструючи гумор: «Загибель містера Хіггінботама», схильність до символіки і притчі: «Великий кам'яний лик», вміння зануритися в таємниці людської душі: «Дочка Рапачіні». Загалом його новелістика позначена похмурим колоритом. При цьому головним предметом уваги письменника залишаються не зовнішні події, а внутрішній зміст, душа людини, її серце як арена боротьби Добра і Зла [19, c. 74-75].

Форма оповідань плинна і часто сполучає в собі елементи замальовки, нарису, есе й сюжетної оповіді. Це дає письменникові можливість легко переходити від побутових, жанрових картин, відтворення зовнішнього і духовного портрета персонажа, барвистих, емоційно насичених масових сцен до роздумів та повчань, широких моральних узагальнень. При цьому фабула має другорядне значення, найчастіше зовсім проста і несе в собі елемент умовності.

Готорн виступав і в романному жанрі. Його романам притаманна фрагментарність, у них відчувається рука новеліста. У дусі поетики романтизму він виходив з того, що творець повинен уміти переключатися зі світу реальності у сферу умовності, фантастики, вигадки. У передмові до роману «Будинок на сім фронтонів «ти сформулював два види роману: novel, тобто роман побутовий, і ronance («романс»), тобто роман, побудований на вигадці, грі уяви. Другий вид був йому ближчим [18, c. 42].

Найбільш відомим є знаменитий роман Готорна «Червона літера» («The Scarlet Letter», 1851), в якому особливо відчутно проявилися його письменницька філософія та естетика, а також характерні мотиви, пов'язані з пуританством та історією Нової Англії. Дія роману розгортається в XVII ст. у Бостоні, одному з центрів похмурого, жорстокого пуританства.

Останнє десятиліття в житті Готорна було вельми насиченим. Протягом п'яти років (1853-1858) він служив американським консулом у Ліверпулі. Потім побував в Італії, звідки повернувся на батьківщину, де жив самотньо, поринувши у свою працю. У цей час він написав ще декілька романів, які стали значними пам'ятками пізнього американського романтизму. У романі «Будинок на семи фронтонах» («The House of Seven Gables», 1851), дія в якому відбувається вже в XIX ст., порушується проблема гріха та його покути. Прокляття висить над будинком судді Пінчена, далекий предок якого захопив землю фермера Метью Моула, звинувативши останнього у чаклунстві і домігшись його страти. У романі «Блайтдейл» («The Blithedale Romance», 1852) відобразились обставини перебування Готорна в колонії Брук Фарм. В образі письменника Майлса Ковердейла, котрий приїхав у колонію з міста, але згодом у ній розчарувався, проглядають автобіографічні риси. В останньому романі Готорна «Мармуровий фавн» («The. Marble Fawn», 1860) -- складні колізії, які переживає американський скульптор Кеньон, демонічна красуня Міріам та італієць Донателло, що схожий на фавна роботи Праксителя. Фатальні пристрасті, страждання, вбивство, каяття героїв -- усе це в дусі романтичної поетики розгортається на фоні розкішної італійської архітектури.

Перу Готорна належать також книги, адресовані читачам молодшого віку, такі як «Дідусеве крісло», «Знамениті старі», «Дерево свободи», «Біографічні оповідання для дітей», а також «Книга чудес», у якій письменник доступно переповів для дітей найголовніші античні міфи.

Письменник гостро відчував трагізм навколишнього життя, але розв'язання усіх проблем він пов'язував з «очищенням сердець», зі зміцненням морально-етичної сфери. Класик американської літератури, він мав настільки своєрідні світобачення і стиль, що критики пишуть про його особливу манеру, використовуючи термін «готорніанство».

Особливості творчості Готорна:

¦ в оповіданнях Готорна мав свою специфіку. Автор зображував своїх персона-жів у атмосфері минулого або вони існували у якомусь невизначеному часі;

¦ алегоризм у Готорна був формою повчання, а притчевість закладена в саму основу йоготворчості,якоювшмріяв чогось навчити.

¦ фантазія -- головне у творчості;

¦ використання і творче переосмислення давньогрецьких міфів.

Натаніелю Готорну часто дорікали і його молодші сучасники, і літератори за те, що він мало цікавився соціальними проблемами й конфліктами не відобрaзив суспільства своєї доби у всій його повноті. Але Готорн знайшов своє власне місце в американській і світовій літературі, створив свій неповторний художній світ і незабутніх героїв, які жили і страждали серед одвічної боротьби між добром і злом. I цього, мабуть, достатньо для талановитого американського романтика.

За тематикою його новели можна поділити на декілька груп:

- оповідання про пуританське минуле Нової Англії («Ендікотт і червоний хрест», «Мій родич майор Монілью», «Головна вулиця»);

- вигадані історичні та міфологічні оповідання («Золото царя Мідаса», «Мінотавр»);

- алегоричні есе, оповідання, притчі на теми моралі («Кам'яна людина», «Чорна вуаль священника»);

- оповідання про моральне осмислення зв'язку минулого і теперішнього, що знайшло своє втілення в етичних категоріях добра і зла, злочину і покаяння («Егоїзм, або змія на грудях»).

Готорн схильний до алегорії і символіки, морально-філософського дидактизму, до аналізу душевного стану людини, яку терзав таємний гріх. Ці ж особливості та тематика новел характерні також для його романтичних романів: «Червона літера» (1850), «Будинок 18 семи фронтонів» (1851), «Щаслива домівка» (1852), «Мармуровий фавн». Напрацювання новел 30-40-х років склали основу для 4 романів письменника.

2.2 Алегоризм творчості Готорна

Хронологічно творчість Готорна чітко поділяється на два періоди. Межа між ними припадає на 1850 рік, і формують її не методологічні зрушення, а скоріше жанрові переваги.

Перший період можна сміливо назвати новелістичним. Історія літератури традиційно називає Готорна, поряд з Ірвінгом і По, родоначальником американської новели. На початку свого виникнення цей жанр не мав чітких структурних принципів. Новела (від лат. novellus - новий) зберігала багато рис традиційного просвітницького есе (франц. essai, букв. - спроба, нарис, начерк), з його довільною композицією, логічністю викладу, образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, роздумами та повчаннями [20, с. 301]. Вплив есеїзму відчутний в творчості всіх ранніх американських новелістів. У Готорна він особливо стійкий. В його творах індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання завжди важливіші за сюжетну лінію, що є характерним для есе. Готорна перш за все цікавили філософські, моральні та естетичні проблеми, тому його справедливо називають "митцем-моралістом" (moral painter).

Таке зацікавлення письменника морально-етичними проблемами, відверта дидактичність його новел, відсутність реалізму в зображенні побутових деталей, правдоподібних подробиць життя робить їх близькими до легенд і притч. Літературознавчий словник-довідник Р.Т. Гром'яка називає притчу "одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень", що бачимо у багатьох новелах Готорна. Крім того, нерідко автор використовує принцип параболи (p a r a b o l h - зіставлення, порівняння, подібність), характерний для притчі, а саме - "немовби віддаляє оповідь від даного часопростору, і, рухаючись по кривій, повертається назад, висвітлюючи явище художнього осмислення у філософсько-естетичному аспекті" ("Сивий заступник", "Ендикотт і червоний хрест", "Маскарад у генерала Гоу"). Таким чином Готорн передає дух історії, її загальну ауру, барви, а не фактологічний бік, котрий його не цікавить.

Деякі новели Готорна нагадують ірвінгський скетч (від англ. sketch - ескіз, начерк, нарис), оскільки позбавлені чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели? а також мають документальне та публіцистичне начало, закоріненість у конкретні, хай і показові, факти [17, с. 17].

Більшості оповідань Готорна притаманні алегоризм, метафоризм та символіка, за що деякі літературознавці йому докоряють.

Згідно з "Англійським словником літературних термінів", алегорія - це не лише літературний метод, але й метод критичного аналізу. Критики інтерпретують твори алегорично в тому випадку, коли вони помічають ясну аналогію між характерами і абстрактними явищами. Цікаво, що для алегоричної інтерпретації роману Готорна "Червона літера" протягом останніх років критики використовують психоаналіз Фрейда.

Алегоризм у Готорна є формою повчання. Так, образ Естер Прінн, головної героїні роману, створений на стику двох традицій - алегоричної і біблійної, у системі алегорій є втіленням "любові земної" - звідси вся жіноча чарівність, привабливість, чуттєвість героїні.

Показовим для письменника є, наприклад, таке оповідання, як "Мій родич, майор Молінью". Поневіряння вісімнадцятирічного хлопця з далекої глухої провінції в чужому місті, куди він приїхав на запрошення заможного родича, створюють якусь особливу атмосферу загрози, навіть жаху, не лише тому, що ніхто з городян не хоче показати хлопцеві, де живе майор Молінью. На такий настрій впливає і зображення великого (так здається юному селюку), байдужого, навіть ворожого міста, особливо похмурого і таємничого вночі, і виразно змальовані постаті мешканців міста, які ображають юнака, погрожують йому, спокушають його. Заляканий до нестями, голодний, розгублений хлопець чекає на світанку біля церкви на зустріч з майором Молінью, який має там начебто з'явитися. І справді, він з'являється, та в якому вигляді! Його везуть на ганебному візку, вимазаного дьогтем, у пір'ї, знеславленого, доведеного від ганьби до божевілля.

Загадка того, що сталося з родичем хлопця, в чому він завинив, в оповіданні залишається нез'ясованою. Стає лише частково зрозумілим, чому ніхто не хотів відповісти молодому прибульцю на його запитання. Але все одно настрій таємниці і жаху, готичний острах лишаються. В оповіданні є тонко нюансовані психологічні стани героя від самовпевненості молодика, який приїхав до заможного шанованого родича, через розгубленість і образу, що їх відчуває несправедливо скривджений хлопець, аж до потрясіння від зустрічі з майором, злочинцем або безневинно засудженим -- невідомо. Є в оповіданні відчуття часу, країни. Але найважливіше стає зрозумілим не одразу й не до кінця. Це прихований зміст твору, який надто багатозначний, щоб його можна було до кінця розшифрувати. Пропонувалися такі інтерпретації: постать головного героя є алегорією молодої Америки, яка важким шляхом через розчарування, втрату певних ілюзій, страждання усвідомлює свою незалежність; зіткнення героя з різними мешканцями міста є своєрідною ініціацією, посвятою американського безневинного Адама у таємницю семи гріхів тощо. Подібні тлумачення небезпідставні, якщо згадати, що сам Готорн визнавав свою схильність до алегорій, до вплетення високих істин у тканину своєї оповіді. Це відчували і такі його сучасники як По, котрі докоряли йому за зайвий алегоризм.

Алегоризм є у Готорна формою повчання, а притчевість закладена в саму основу його творчості, якою він мріяв чогось навчити. Однак він мало вірив у виховну роль красного письменства. Алегоризм, метафоризм, символіка притаманні більшості оповідань Готорна. Ми знайдемо їх у таких відомих творах, як "Поховання Роджера Мелвіна", "Молодий Браун", "Чорна вуаль священика", "Травневе дерево Меррі-Маунта" і багатьох інших. Іноді автор сам пояснював цей бік своїх творів. За назвою новели "Кам'яна людина" він поставив у дужках слово -- притча. "Еготизм, або Змію у грудях" він включає у невидані "Алегорії серця", "Чубок" називає "Повчальною казкою". Невідомо, чи написав Готорн "Алегорії серця", та більшість його творів могли б бути включені до збірки з подібною назвою.

Одним із найяскравіших втілень алегоризму й символізму художнього мислення Готорна є його емблематичне оповідання "Травневе дерево Меррі-Маунта". Події відбуваються в минулому, вони не прив'язані до якогось чітко окресленого історичного часу. У чарівній місцевості, схожій на земний рай, оселилися веселі й безтурботні переселенці з Європи, їхнє життя здається суцільним святом -- карнавали, пісні, танці. Ці добрі, лагідні створіння божі не знають обов'язку праці, ні за що на світі не відповідають, нікому не заздрять. На майдані в середині селища вони поставили ритуальне дерево і кружляють навколо нього грайливі, як метелики. Але їхні сусіди -- ревні пуритани -- обурені таким гріховним язичницьким способом існування. Одного дня вони з'являються в Веселій Горі (такий переклад назви селища) і в ім'я своєї правди, своєї фанатичної віри валять травневе дерево -- цей "гидкий вівтар блюзнірства й ідолопоклонства", а прихильників поганських свят б'ють палицями і виганяють з їхніх домівок.

Очевидно, що авторська симпатія не на боці пуританської правди, яка з допомогою сили і зброї перемагає життєрадісне поганство. Рай на землі неможливий, утверджується на ній той, хто в поті чола свого працює на ній і не знає звичайних людських радощів. Це сумний висновок, але він реалістичний і, що дуже цікаво, відповідає історичним фактам, бо Готорн не вигадав сюжет свого оповідання, він лише художньо трансформував реальні події 1624 р., надавши їм характер притчі, узагальнюючого симво­лічного значення. Слід зауважити у зв'язку з цим, що письменник дуже часто, створюючи свої напівфантастичні алегоричні оповідання, йшов від історично зафіксованих фактів, подій, особистостей, перетворюючи їх у дусі своєї романтичної системи, в якій примхливо зміжувалося реальне і фантастичне, можливе й неймовірне.

Цікавою для розгляду є також новела «Векфілд» - приблизна історія добровільного вигнанця. Тлумачень у цій загадці може бути безліч; подивимось, яке тлумачення знайшов сам Готорн.

Він уявляє собі Векфілда людиною вдачі, спокійного, боязкого, однак марнославного, егоїстичного, схильного до дитячих секретів, до того, щоб робити таємницю з дрібниць; людиною холодною, з вельми убогою уявою і розумом, проте здатною на довгі роздуми, які не доводяться до кінця і ясності; в шлюбі він вірний дружині з ліні.

Під кінець одного жовтневого дня Векфілд розлучається з дружиною. Він говорить їй - не забудемо, що дія відбувається на початку XIX століття, - що їде кудись в диліжансі і повернеться, найпізніше, через кілька днів. Дружина, знаючи про його пристрасть до невинних загадок, не запитує про причини поїздки. Векфілд стоїть у чоботях, в циліндрі, в пальто, бере парасольку і валізи. Векфілд - і це здається нам прекрасною знахідкою - фатально ще сам не знає, що станеться. Він виходить з дому з більш-менш твердим рішенням стривожити або здивувати дружину тим, що виїде на цілий тиждень. Отже, він виходить, закриває зовнішні двері, потім відкриває їх і, на мить зазирнувши всередину, усміхається. Багато років жінка буде згадувати цю останню посмішку. Вона буде представляти собі чоловіка в труні із застиглою усмішкою на обличчі або в раю, на небесах, з посмішкою лукавою і умиротвореною. Всі навколо вже вважають, що він помер, а вона все згадує цю посмішку і думає, що, можливо, вона і не вдова. Векфілд. трохи покружлявши по місту, під'їжджає до заздалегідь приготовленого житла. Зручно вмостившись біля каміну, він посміхається - тепер він недалеко від будинку і досяг мети своєї поїздки. Йому важко в це повірити, він вітає себе, що вже на місці, але також побоюється, що його можуть вистежити і викрити. Уже майже каючись, він лягає; широке порожнє ліжко приймає його в свої обійми, і він вголос вимовляє: «Наступну ніч я не буду спати один». На другий день він пробуджується раніше звичайного і запитує себе, що робити далі. Він знає, що у нього є якась мета, але йому важко її сформулювати. Врешті-решт він розуміє, що його мета - перевірити, яке враження справить на місіс Векфілд тиждень вдівства. Цікавість жене його на вулицю. Він бурмоче: «простежу ж бо я здалеку за своїм будинком». Він іде по вулиці, замислюється і раптом помічає, що звичка підступно привела його до дверей власного будинку і що він вже збирається увійти. Тут він з жахом повертає назад. Не помітили його? Чи не поженуться чи за ним? На розі він обертається, дивиться на свій будинок, і будинок здається йому іншим, тому що сам він уже став іншим, тому що одна-єдина ніч змінила його непомітно для нього самого. В душі його відбувся моральний перелом, який прирече його на двадцять років вигнання. Ось тут-то починається і справді довга історія. Векфілд купляє руду перуку, він змінює свої звички, у нього встановлюється новий спосіб життя. Його мучить підозра, що місіс Векфілд недостатньо вражена його відсутністю. У якийсь день в його будинок входить аптекар, в інший день - доктор.

Векфілд засмучений, але він боїться, що раптова його поява може посилити хворобу дружини. З цією думкою він тягне час: раніше він думав: «Я повернуся через стільки-то днів», тепер він вже думає: «... через стільки-то тижнів». Так проходять десять років. Він уже давно перестав усвідомлювати, що веде себе дивно. Не надто палко з тим почуттям, на яке здатне його серце, Векфілд продовжує любити дружину, а вона поступово його забуває. Якогось недільного ранку вони зустрічаються на вулиці серед лондонської товкотнечі. Векфілд схуд, він крокує невпевнено, немов крадькома, немов тікаючи; потуплений його лоб поборознений зморшками, в його особі тепер є щось незвичайне - так вплинув на нього його власний досконалий незвичайний вчинок. Погляд невеликих очей підозріло стежить або ховається. Жінка розповніла, в руці у неї молитовник, і вся вона - втілення смиренного, покірного вдівства. Вона звикла до суму і, мабуть, не проміняла б його на щастя. Зіткнувшись обличчям до обличчя, вони зустрічаються поглядами. Натовп розділяє їх, захоплює в різні боки. Векфілд поспішає до себе, замикає двері на два повороти ключа і, судорожно схлипуючи, кидається на ліжко. Він раптом усвідомив огидну незвичайність свого життя. «Векфілд! Векфілд! Ти божевільний», - каже він собі. Ймовірно, це так. Живучи в центрі Лондона, він порвав зв'язок зі світом. Він відмовився від свого місця і своїх прав в суспільстві живих людей. Подумки він продовжує жити зі своєю дружиною у себе вдома. Він не усвідомлює, майже ніколи не усвідомлює, що став іншим. Він повторює: «Скоро я повернуся», не замислюючись над тим, що повторює це вже двадцять років. У його думках двадцять років самотності здаються йому якоїсь інтерлюдією, невеликою перервою. Одного вечора, схожим на всі вечори, на тисячі попередніх вечорів, Векфілд спостерігає за своїм домом. Дивлячись у вікна, він бачить, що на другому поверсі запалили вогонь в каміні і по стелі з ліпниною рухається гротескно спотворена тінь місіс Векфілд. Починається дощ, Векфілда проймає озноб. Він думає, що смішно тут мокнути, коли у нього є свій будинок, свій осередок. Повільно піднімається він по сходах і відкриває двері. На обличчі у нього блукає дивна, знайома нам лукава посмішка. Нарешті Векфілд повернувся. Готорн не розповідає нам про його подальшу долю, але дає зрозуміти, що в якомусь сенсі він уже був мертвий. Наводжу заключну фразу: «В уявній хаосі нашого загадкового світу кожна людина вбудована в якусь систему з дивовижною точністю - системи ж приладнані між собою і до цілого, - що індивідуум, який лише на мить відхилився в бік, схильний до страшного ризику назавжди втратити своє місце. Схильний до ризику стати, подібно Векфілду, Парією у Світі».

2.3 Готорнове світобачення парадигми Едему у його новелах

Готорнове оповідання “Молодий праведник Браун” позорно вибудовується за наступною сюжетною моделлю. Парадигму Едему автор використовує на властивому своїй творчій манері алегоричному рівні.

Як і Ріп Ван Вінкль, праведник Браун, хоч і з інших мотивів, залишає свою дружину, як йому здається, у безпеці, серед пуритан, і починає нічне паломництво до лісу, ідучи назустріч спокусі знаннями, що обернулося для нього зневірою у Вірі - як у дружині, що носить емблематичне ім'я, так і у власній метафоричній духовності. Лісова стежка, якою він іде, - це алегорична паралель його очікуваному моральному падінню: “Він обрав похмуру і безлюдну дорогу, у тіні найпохмуріших дерев лісу, що заледве розступалися, аби пропустити вузьку стежину, і одразу змикалися за спиною. Важко уявити собі відлюдніше місце; але в подібній відлюдності існує та особливість, що мандрівець не знає, чи не причаївся хтось за незчислимими стовбурами і у плетиві густого гілля, і, самотньо йдучи дорогою, він проходить, можливо, крізь непомічений ним натовп”.

Браун починає свій шлях на заході сонця, що натякає на сумнівний характер його намірів. Він сам це розуміє, бо, приховавши свій задум від Віри, повторює шлях прародительки Єви, яка приховала від Адама знайомство зі спокусником, але водночас сподівається, що ранок принесе з собою можливість відновити традиційний і звичний стан гармонійного суспільного й подружнього життя, що убезпечувався щасливим невіданням. У зображенні Готорна лісова стежка стає для Брауна і мандрами у глибінь власної душі, і дослідженням власної людської природи, і пошуком істинних засад своєї духовності й віри. У хащах пуританського Едему й пуританської душі ця стежка стає все вужчою, звивистішою і страшнішою. Віддалення від Віри стає відходом від віри і в епістемологічному, і в теологічному сенсах, ведучи Брауна до непевності, сумніву й остаточної зневіри, принаймні в людях.

Похмурий ліс, безлюдність якого виявляється так само оманливою, як позірна самотність Брауна, обрамляє фізичні й духовні блукання праведника, що, очевидно, говорить про незбувну гріховність людини, зумовлену самою її природою.

У “найтемнішому місці лісової гущавини”, “особливо темній там, де йому довелося йти”, праведник Браун зустрічає свого спокусника, зовнішній вигляд якого, усевідання, манера говорити, подальша поведінка, а основне посох, подібний до “великої чорної змії”, безпомильно свідчать про його диявольську природу. Браун, подібно до Ріпа Ван Вінкля, не певний у своїх візіях і відчуттях, отож заспокоює себе тим, що це, можливо, обман. Лише кульмінаційна сцена жахливої гармонії сатанинської меси змушує його визнати ту правду, від якої він утікав, але втікаючи, тим не менш, прийшов до неї. Він волає до неба “голосом, пройнятим жахом і відчаєм”. Але це самотнє волання поглинає гамір багатьох голосів. Занапащений Едем стає гротескною пародією молитви творіння, виявом ницих нестримних інстинктів і свідомого падіння лицемірної пуританської громади.

Те знання, яке здобув Браун у лісі, викликало в нього драматичні сумніви в істинності й відповідності реального позірному, репутації людини її сутності, форми - змісту, а отже, сумніви в істинності Віри. Браун, як і Ріп, не знає достоту, що з ним відбулось у лісі, як, здається, не знає цього й наратор: “Так що ж, праведник Браун просто заснув серед лісу і відьомське зібрання тільки примарилось йому?”. З історії Брауна стає зрозумілим, що його праведність і віра тримались на його невіданні. Він почасти усвідомлює це, але не знає, що робити з новим знанням, відкритим силами зла і спокуси. Виявилось достатнім один раз зійти з праведної стежки, щоб назавжди втратити спокій і душевну гармонію, як про це й попереджав міф про Едем.

Світогляд Брауна, як і пуританський світогляд загалом, ґрунтувався на чіткій поляризації добра і зла, чорного і білого, але ніч у лісі переплутала ці кольори, перетворивши праведника на “суворого, сумного, похмурого мисленника, недовірливу, якщо не розпачливу, людину”. Відчай і зневіра Брауна - наслідок його власного гріхопадіння, хоч, звісно, Готорн, удаючись до алегорії, говорить про обмеженість і нерелевантність людського знання як такого. Нарація Готорна формує відчуття амбівалентності й непевності людського буття, навіть коли воно має місце в локусі Едему. Ініціація збагатила Брауна лише частковим знанням, неповнота якого не дає йому почуватися мудрим або щасливим. Вочевидь, що своїм сюжетом і особливою формою наративу, зумовленою функціонуванням конструктів Едему, твір Готорна наводить на думку, що епістемологічний сумнів стає на заваді реалізації по-справжньому едемного екзистенціювання.

Серед лісу розгортається й дія оповідання Готорна “Майське дерево Меррі-Маунта”. Досить вільно оперуючи фактами історії Нової Англії, автор знехтував згадкою про те, що історична факторія не була місцем веселих розваг: “розташована на південному узбережжі, там, де тепер Квінсі, факторія Меррі-Маунт спеціалізувалась на торгівлі хутром і купецьких справах і аж ніяк не викликала враження суцільного святкування”8. Оминаючи торговельну сферу діяльності факторії, Готорн натомість створює образ місця, де відбувалося свято на честь Майського дерева з символічним пошлюбленням майських короля й королеви. Органічність і природність цього свята акцентується описом природи, що на початку перебуває в повній злагоді з людиною. Як слушно завважив Г.Тейлор, “готорнівська людина, входячи в “жахну хащу”, підпорядковує її своїй волі і плану і трансформує її крок за кроком, поки, зрештою, не отримає світ, що відповідає її образу й контролюється нею”. Тому-то довколишня природа в “пуританських історіях” письменника часто набуває ознак, властивих домінантній групі поселенців.

Історія про Меррі-Маунт починається зі вступної зауваги, що на той час “радість і похмурість змагались за владу”. Якщо для поселенців, які брали участь у святкуванні, природа подарувала “квіти і цвітіння,... і вони були такі свіжі і вкриті росою, що здавались зрощеними чарами”, то під впливом лишень самої присутності пуритан вона стає “землею захмарених образів, важкої праці, вічних молитов і псалмів”. Коли пуритани дивились зі своєї лісової схованки на розваги мешканців Веселої Гори (дослівний переклад назви Merry Mount. - Т.М.), то, за Готорном, і в природі “поокремі з цих чорних тіней набували людських обрисів”. Тому, коли пасторальне свято змінюється сценою пуританського суду, то й соснове гілля використовується для покарання грішників, в яких пуритани вбачають уособлення “тих диявольських і зруйнованих душ, якими вони звикли населяти чорну хащу”. А коли Ендікотт, “найсуворіший з усіх пуритан”, гнівно таврує легковажні розваги й веселощі, змінюється й тональність новоанглійського ландшафту: ліс, що був місцем радості, в одну мить стає “спустілим” і “сумним”. На нищення Ендікоттом Майського дерева, символу радості й родючості, природа реагує потемнілим небом, густішою чорнотою лісових тіней, а сама сцена, на думку Дж.Хардта, нагадує опис природи під час розп'яття Христа.

Втративши свій Едем, поселенці приречені суворою пуританською реальністю на важку працю під наглядом всевидячого і безжального Ендікотта. “Майські король і королева”, новітні Адам і Єва, “пішли дорогою спасіння, підтримуючи один одного в цій багатотрудній дорозі, і жодною думкою не пошкодували за суєтністю і марнослав'ям, що царювали колись у Меррі-Маунті”. Увиразнена Готорном алюзивність Мільтонового “Втраченого раю” відсилає водночас і до засновників нової віри, які з переслідуваних в Англії перетворились на переслідувачів у Новій Англії, і відлунює біблейською компонентою, майстерно використаною англійським поетом.

Взявши до уваги увиразнений підзаголовком - “A Parable”- притчовий характер твору, можна з достатньою вірогідністю говорити про те, що в ньому йдеться про приреченість спроб як відродження Едему в пуританській реальності, так і повернення в нього.

Проаналізовані твори Готорна дають змогу говорити про властиву письменникові певну “ритуальну типологію” райського саду, що характеризує Америку як націю, що опікується своєю мораллю. Мотиви цього саду, протрактованого національною пуританською свідомістю як хаща чи моральна пустеля, мотиви паломництва, здійснюваного до нього проповідником або праведником, гіркі наслідки здобутого знання, що веде до переосмислення всіх життєвих цінностей і настанов, свідчать про активне модерне функціонування біблейського топосу. Якщо згадані твори лише імплікували певний скепсис Готорна стосовно національної ідеї віднайдення-відродження американського Едему, то новела “Донька Раппачіні” наштовхує на чіткіші висновки.

Місце дії цього твору - справжній сад з усіма властивими йому атрибутами, такими як фонтан, буйні кущі й мармуровий портал, що виконує функцію стіни, забезпечуючи обов'язкову замкненість локусу. Готорн досить виразно маркує просторову організацію новели, надаючи дії театралізованого характеру. Джованні спершу дивиться на сад і на Беатріче з вікна, наче з театральної ложи, а потім спускається (“робить крок уперед”) на своєрідну сцену, щоб долучитися до дії. Посутньо те, що Готорн взаємопов'язує, синхронізує розгортання цих двох сюжетних мотивів - мотиву саду, оточеного мармуровим порталом, і самої драматичної дії. Як і завше, він опікується найосновнішим у своїй літературній діяльності, власне, тим, що турбувало і його співвітчизників: наскільки адекватно вони позиціонуються в типово райському локусі, яким виступає чи то вигаданий сад Раппачіні, чи Новий Світ Америки. Що саме це - імпліковане надзавдання твору, засвідчують два вступних абзаци, котрі, на кшталт передмови, як і в “Багряній літері”, становлять невід'ємну складову тексту, на жаль, часто нехтувану видавцями і критиками.