Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана»

Факультет економіки та управління

Кафедра менеджменту

Київ -- 2014

Використання досягнень основних шкіл (підходів) менеджменту на практиці вітчизняного управління



Зміст

школа менеджмент управління інтеграційний

Вступ

1. Сфери дослідження основних здобутків провідних шкіл менеджменту та умови їх ефективного використання

1.1 Школа наукового управління

1.2 Адміністративна школа

1.3 Поведінкові школи

1.4 Кількісна школа

1.5 Інтеграційні підходи

2. Обґрунтування ефективних інструментів менеджменту в практиці вітчизняного управління

2.1 Характеристика стану вітчизняних підприємств

2.2 Проблеми вітчизняного менеджменту та ефективність застосування управлінських інструментів основних шкіл та підходів

Висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Менеджмент як наука виникає в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в умовах розвитку масового виробництва та потреби розробки наукових принципів управління.

Перші теорії менеджменту мали виробничий характер та орієнтувалися на найнижчі ланки управління. З розвитком науки з'являлися нові школи та нові підходи до визначення управління. Це зумовлювалося новими умовами ведення бізнесу, а також вдосконаленням наукової думки в цілому.

У вітчизняних підприємств України ще не сформовані чіткі принципи управління. Вони функціонують на основі залишків радянських поглядів разом з поєднанням зарубіжних практик управління, що не є ефективним, так як в Україні сформувалося нове середовище функціонування, котрому, відповідно, потрібен новий підхід.

Актуальність теми використання досягнень основних шкіл на практиці вітчизняного управління полягає у тому, що наразі потрібно поєднати думки фундаментальних вчень менеджменту та на базі цього створити ефективну модель вітчизняного управління з відповідними особливостями функціонування до зовнішнього та внутрішнього середовища структур управління.

Дискусійними залишаються питання щодо того які саме інструменти класичного менеджменту та новітніх підходів варто поєднати у формуванні сучасної управлінської системи вітчизняних підприємств.

Проблемою становлення ефективного менеджменту ХХ-ХХІ ст. у різні часи займалися такі дослідники як Ф. Тейлор, Г. Гантт, подружжя Гілбрет, Х. Емерсон, Г. Форд, А.Файоль, М. Вебер, Дж. Муні, А. Рейлі, М. Фоллет. Е. Мейо, Ф. Герцберг, Л. Канторович, В. Леонтьєв, Р. Акофф, Дж. Фон Нейман, Дж. Вудворт, П. Друкер, Т. Бернс, Дж. Сталкер

Метою курсової роботи є дослідження стану вітчизняних підприємств на управлінському рівні та виокремлення інструментів зарубіжної практики, котрі забезпечать ефективне функціонування управлінських структур в Україні.

Завданням даної курсової роботи є дослідження думок основних шкіл менеджменту, визначення їх основних здобутків та сфер ефективного застосування, а також виокремлення ланок у практиці вітчизняного управління, де було б доречно застосувати інструменти основних шкіл та підходів.

Об'єктом дослідження виступають досягнення основних шкіл і підходів менеджменту та їх пристосування до реалій вітчизняного середовища.

Предметом дослідження є обґрунтоване використання ефективних інструментів наукового управління на практиці вітчизняних підприємств.



1. Сфери дослідження основних здобутків провідних шкіл менеджменту та умови їх ефективного використання

1.1 Школа наукового управління

Школа наукового управління почала зароджуватися наприкінці ХІХ ст. Творці школи наукового управління виходили з того, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз, можна удосконалити більшість операцій ручної праці, домогтися більш ефективного їх виконання. В результаті -- вони спочатку досліджують зміст самої праці і його основних елементів і, лише потім, приходять до висновку про те, що управління -- це особлива спеціальність, а наука про нього -- самостійна дисципліна. Підвищення продуктивності праці можна досягти, як вважають представники цієї школи, трьома основними способами:

· Вивченням самого змісту праці -- його режиму, умов, операцій, раціоналізації робочих рухів. Вже одне це призвело до різкого підвищення продуктивності елементарного ручної праці і скорочення адміністративних витрат на виробництво;

· Введенням контролю за колективним та індивідуальним працею на базі системи стимулювання та регламентації трудового процесу;

· Визначенням оптимальної системи управління підприємством у цілому, системи, яка могла б забезпечити найвищі результати роботи цієї організації.

Наукове управління (1885-1920) найбільш тісно пов'язане з роботами Фредеріка Уінслоу Тейлора, Генрі Гантта, Френка і Лілії Гілбрет, Генрі Форда. Ці творці школи наукового управління займалися вивченням праці окремого робітника і вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більш ефективного виконання.

Проводячи паралель, можна сказати, що як теорія Адама Сміта дала початок усім гілкам економічної теорії, так і система Фредеріка Тейлора - всьому подальшому менеджменту. Він припустив, що проблема низької продуктивності праці, яка стримувала економічний розвиток, викликана швидше поганою організацією праці, пов'язаної з некомпетентним поділом, кооперацією, спеціалізацією праці, відсутністю науково обґрунтованого нормування, тобто слабким менеджментом, ніж " недбальством " робітників. Тейлор наполягав на тому, що сам менеджмент повинен змінитися і ці зміни слід здійснювати тільки на основі результатів наукових досліджень. Тейлор говорив, що рішення повинні прийматися виходячи не зі старих правил і традицій, а з точних приписів, які даються після ретельного вивчення конкретних ситуацій.

У розвиток методів наукового управління значний внесок внесли послідовники Тейлора :

· Подружжя Френк і Ліліан Гілбрет розробили метод аналізу мікрорухів робочого, в основі якого -- кінограма рухів робітника з наступним визначенням їх стандартних послідовностей і наборів. Ними було виділено 17 основних рухів кисті руки, названих терблігамі;

· Лілан Гілбрет поклала початок галузі управління, яка тепер називається "управління кадрами". Вона досліджувала такі питання, як підбір, розстановка і підготовка кадрів;

· Г. Гантт ввів в практику управління лінійний графік, що дозволяв планувати і перевіряти виконання досить складних комплексів робіт. Графік, або, як його інакше називають, діаграма Гантта став попередником широко використовуваних сьогодні в практиці планування мережевих графіків, будучи їх складовою частиною. Діаграми Гантта широко використовуються в сучасному календарному плануванні діяльності підприємств.

· Г. Емерсон розглядав поняття продуктивності та напруженості праці, сформулював 12 принципів продуктивності (див. Додаток А)

· Г. Форд, механік і підприємець, організатор масового виробництва автомобілів в США, з'явився продовжувачем вчення Тейлора і впроваджував його теоретичні положення на практиці. Принципи організації виробництва Г. Форда: заміна ручної роботи машинної ; максимум поділу праці ;спеціалізація ; розстановка обладнання по ходу технологічного процесу; механізація транспортних робіт ; регламентований ритм виробництва.

Загалом, сферою досліджень наукової школи було масове виробництво. Починаючи з найнижчої ланки управління -- виробничого процесу -- представники школи заклали фундамент для подальших теорій менеджменту. Основний здобуток, що привносять дослідники, -- це розгляд управління на науковому рівні, до цього моменту управління проводилося здебільшого інтуїтивно.

Так, як наукова школа вперше сформувала менеджмент у науку, об'єктивно, що її представники не могли охопити всіх аспектів управління. Зокрема, в цьому підході ігнорується людина та її потреби. Мотивація розглядається лише з матеріального боку, тобто, ідеальним є той працівник, котрий має високу грошову мотивацію.

Ще одним недоліком цієї школи, як і всіх ранніх шкіл менеджменту, можна назвати пошук єдино вірного варіанту підвищення продуктивності праці [8]. Тобто, представники школи розглядали проблеми виробничого характеру і в раціоналізації дій робітників вбачали головний фактор, котрий впливає на ефективність менеджменту, ігноруючи при цьому людський фактор, зовнішнє середовище та погляд на організацію в цілому.

Умовами ефективного використання наукового управління були умови початку ХХ ст. Тобто, впровадження масового виробництва і саме це дало поштовх розвитку цієї школи.

Якщо переносити філософію наукового управління у сучасні умови, то у "чистому" вигляді застосування поглядів школи не буде ефективним, адже суттєво змінилися умови бізнесу, управління набрало значно більших масштабів. Звичайно це не означає, що школа не має доцільних сфер впровадження у сучасності. Інструменти школи доцільно використовувати на нижчих рівнях виробництва, зокрема, у нормуванні праці та плануванні виробничих процесів підприємства.

1.2 Адміністративна школа

Концепція виробничого менеджменту не могла продовжувати своє існування без погляду на організацію в цілому, тому у 20 роках ХХ ст. виникає інший напрям наукової думки, котрий отримав назву Адміністративної школи. Предметом вивчення у новому напрямку стали: управління як особливий вид діяльності, адміністрування, функції управління, принципи управління, організаційні структури. Метою засновників цієї школи стало встановлення закономірностей функціонування організацій, виявлення універсальних принципів ефективного управління фірмою.

Основними представниками даної школи були Анрі Файоль та Макс Вебер. Саме Файоль був першим дослідником, який класифікував вивчення менеджменту, за його функціональними ознаками, і головним його внеском у теорію управління є розгляд останнього як універсального процесу, що складається з кількох взаємопов'язаних функцій. [14]

Наступним важливим внеском А. Файоля в теорію менеджменту є вироблення загальних принципів побудови структури організації. Однак, на думку А. Файоля, ці принципи повинні бути гнучкими і здатними пристосовуватися до будь-яких запитів, оскільки "в адміністративних засадах немає нічого негнучкого та абсолютного;

Розглядаючи організацію як специфічний вид діяльності і як настільки ж своєрідну адміністративну систему і погоджуючи свої ідеї з принципами Тейлора щодо стимулювання кожного працівника, Файоль сформулював 14 принципів управління стосовно до діяльності вищої ланки управління. (див. Додаток В)

Система з 14 положень є не просто гнучкою, але й такою, що припускала можливість уведення нових положень. Так у сучасній літературі до функцій управління найчастіше відносять планування, організацію, керівництво, облік, контроль і аналіз. Змінювався підхід до розуміння тієї чи іншої функції, однак у цілому, їх склад, визначений ще представниками класичної школи, залишався майже незмінним. Таким чином, після довгих трансформацій уявлення про управління стало приймати сучасні форми, до управління почали підходити як до цілісного поняття [14, с. 101].

Другий напрям досліджень "класиків" стосувався організації управління людьми. Наприклад, німецький учений М.Вебер у поняття бюрократизму не вкладав негативного значення, а розглядав його як ідеальний тип організації (див. Додаток Б), що дає змогу досягти максимальної ефективності. Згідно цієї теорії, бюрократична організація управління повинна ґрунтуватися на системі чітко визначених правил поведінки суб'єктів управління, обов'язків, компетенції працівників, регламентації їх праці аж до докладного опису окремих управлінських операцій. Яскравий приклад використання поглядів Вебера -- практика часів СРСР. Однак адміністративно-командна система управління економікою спотворила в цілому обґрунтовані погляди "класиків" надмірною централізацією і регламентацією управління.

Внесок класичної школи в науку менеджменту: визначення принципів управління; опис функції управління; системний підхід до управління всією організацією. Вважаючи запропоновані ним принципи універсальними, Файоль, проте, указував, що їх застосування повинне носити гнучкий характер і враховувати ситуацію, у якій здійснюється управління. Він відзначав, що система принципів ніколи не може бути довершена, навпроти, вона завжди залишається відкритою для доповнень, змін, перетворень, заснованих на новому досвіді, його аналізі, осмисленні, узагальненні. Тому число принципів управління необмежено.

На основі розробок Файоля і його послідовників сформувалася класична модель організації, що базується на чотирьох головних принципах:

· чіткий функціональний поділ праці;

· передача команд і розпоряджень зверху вниз;

· єдність розпорядництва

· дотримання "діапазону контролю" (здійснення керівництва обмеженим числом підлеглих) [13, 114].

Усі вищевказані принципи побудови організації справедливі і для сучасних умов, незважаючи на те, що досягнення НТП наклали на них значний відбиток. Так, широке використання в практичній діяльності електронно-обчислювальної техніки спростило зв'язки між органами (ланками) управління в організації за рахунок прискорення обробки інформації.

У цілому ж для класичної школи менеджменту характерне ігнорування людини і її потреб. За це представники школи зазнають справедливої критики з боку теоретиків і практиків менеджменту. Недоліки класичної школи менеджменту: спрощене уявлення про мотиви людської поведінки; розгляд організації як замкнутої системи.

Знову ж таки, як і у наукової школи, класична не може бути застосована без коректив, на практиці в сучасних умовах, так як суттєво ігнорувався людський фактор. Проте, загальні принципи доречно брати за основу для побудови організаційної структури.

1.3 Поведінкові школи

Школа поведінкових наук почала формуватися у 1930-х роках, на фоні адміністративної школи, виокремлюючи людську поведінку в один з найважливіших факторів управління. Сама поведінкова школа поділяється на школу людських відносин (сферою досліджень є проблеми індивідуальної психології) та школу організаційної поведінки (вивчення типів групової поведінки) [8].

Одним з найперших дослідників поведінкової школи можна назвати Мері Паркер Фоллет. Хронологічно дослідження Фоллет припадали на становлення наукового менеджменту, де панувала думка, що індивідууми діють незалежно один від одного. Саме тоді вона висуває ідею групової психології, формує уявлення про групові конфлікти.

Важливим етапом формування поведінкової науки стали Хоторнські експерименти, якими займався Джордж Мейо та ряд інших дослідників, включаючи Фоллет на ранніх етапах. Ці експерименти почалися у м. Хоторн у 1924 році. Метою експериментів було виявлення впливу освітлення на продуктивність праці робочих. Проте, у ході цих експериментів було виявлено дещо інше, що назвали Хоторнським ефектом. При збільшенні освітлення, робочі дійсно почали працювати продуктивніше, але причиною цьому був фактор, котрий не врахували спочатку, а саме: новизна, усвідомлення людей, що вони є об'єктом дослідження. Ці експерименти зібрали достатню базу матеріалів, котрі досліджувалися протягом формування біхевіорестичних наук.

В результаті своїх досліджень Мейо починає розглядати організацію як певну соціальну систему, цей здобуток визначають основоположним у формуванні Школи людських відносин. Висновком досліджень Мейо є те, що на поведінку робітників впливають не тільки економічні стимули, але й соціальні потреби.

Важливим напрямком поведінкової школи стали теорії мотивації. Серед них можна виокремити теорії мотивації Маслоу, Мак-Клелланда, Герцберга (див. Додаток Е, З), Альдерхфера.

Маслоу формує свою теорію на розмежуванні потреб людини на первині та вторинні рівні, тобто ієрархічно їх зображує за допомогою піраміди. (див. Додаток Г, З).

За Маслою, перші два рівні потреб є базовими, а інші вищими. Він робить наступні твердження у своїх працях: потреби людини мають ієрархічну структуру і задовольняються виключно у визначеній послідовності, потреби людей ніколи не можливо задовольни в повному обсязі, стан незадоволення потреб змушує людину діяти, поведінка людини спрямовується її найбільш сильною потребою [5 с. 135].

Сучасні теорії біхевіоризму (поведінкової науки) представляють Кріс Артжиріс, Дуглас МакГрегор та Вільям Оучі (див. Додаток Д, Ж). Сучасна школа поведінки почала формуватися з 1960-х років. Характерними її рисами є усвідомлення значення матеріальної, технічної бази сучасного виробництва та послуг; посилена увага до організаційної культури, демократизації, участі працівників у прибутках, здійснення управлінських функцій; посилення міжнародного характеру управління. [9, с. 321]

Дослідники сучасного біхевіоризму вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організаціях, лідерства, зміну змісту роботи і якості трудового життя.

Школа поведінкових наук значно відійшла від школи людських відносин, що зосередився насамперед на методах налагодження міжособистісних відносин. Новий підхід прагнув у більшому ступені надати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей на основі застосування концепцій поведінкових наук до побудови і управління організаціями.

Основні положення школи:

· Підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів.

· Сприяння підвищенню ефективності окремого працівника та організації в цілому на основі правильного застосування науки про поведінку.

· Ідентифікація і аналіз методів мотивації поведінки працівника і його взаємодії з іншими людьми в організації.



1.4 Кількісна школа

Кількісна школа управління оголошує своїм завданням впровадження методів і апарату точних наук у дослідження управлінської діяльності. Її представники займаються головним чином дослідженням процесів прийняття такого класу рішень, які дозволяють застосовувати новітні математичні методи і технічні засоби. Мета, яку ставить перед собою ця школа, формулюється як підвищення раціональності рішень. Серед її різних течій можна виділити такі напрямки, як "дослідження операцій", "системний аналіз", "загальна теорія систем", економетрика та ін.. До представників даної школи можна віднести Л. Берталанфі, А. Рапопорта, Р. Акоффа, Л. Клейна, А. Гольдбергера, В. Леонтьєва та ін.

Математична школа управління (іноді її називають теорією кількісних методів менеджменту) зародилася на початку 40-х років і насамперед в управлінні військами під час 2 -ї світової війни. Потім випробувані кількісні методи були перенесені на управління цивільними організаціями. Перші кроки " нової школи " були пов'язані із застосуванням методу дослідження операцій в управлінні виробництвом, що знаходило своє вираження в побудові математичних моделей найбільш часто зустрічаються завдань управління, процесів прийняття рішень, оптимізації їх, а також спроби застосувати статистичні методи, теорію ігор та ін.

Багато фірм почали використовувати деякі математичні інструменти при наймі службовців, при розстановці обладнання на виробничих площах, плануванні складських операцій. Тобто математика носила прикладний характер в деяких областях менеджменту.

Математична школа характеризується насамперед використанням в менеджменті досліджень операцій і моделювання. По суті ця школа використовує кількісні методи для вирішення управлінських і виробничих проблем. Вона акцентує свою увагу на прийнятті рішень, економічної ефективності, формальних математичних моделях і використанні комп'ютерів.

Дослідження операцій в галузі менеджменту - це застосування кількісних методів до операційних проблем організації. Визначивши проблему, розробляють модель ситуації, яка наближено відображає суттєві властивості реальності, тобто спрощує. Це дозволяє надати змінним кількісні значення і об'єктивно порівняти і описати кожну змінну, а також взаємозалежності між ними. Ключовою характеристикою цієї школи є заміна словесних міркувань і описового аналізу моделями, символами і кількісними значеннями.

Формування і розвиток цієї школи пов'язано з такими іменами, як Р. Акофф, С. Бір, Д. Форрестер та ін Поряд з дослідженнями операцій і моделюванням в рамках цієї школи отримує розвиток системний підхід до проблем менеджменту на основі системного аналізу, що призвело до створення " системотехніки ". Існують десятки визначень ключових слів, які розкривають суть даного підходу. Зупинимося лише на деяких з них, що дозволяють його зрозуміти. Система - це деяка цілісність єдності, складається з взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого. Системний підхід - комплексне вивчення явища або процесу як єдиного цілого з позицій системного аналізу, тобто уточнення складної проблеми та її структуризація в серію завдань, що вирішуються за допомогою економіко -математичних методів, знаходження критеріїв їх вирішення, деталізація цілей, конструювання ефективної організації для досягнення цілей. Системотехніка - прикладна наука, що досліджує завдання реального створення складних керуючих систем. Процес побудови системи складається з шести етапів:

1. Системний аналіз;

2. Системне програмування, яке включає визначення поточних цілей : складання графіків та планів роботи ;

3. Системне проектування - реальне проектування системи, її підсистем і компонентів для досягнення оптимальної ефективності;

4. Створення програм математичного забезпечення ;

5. Введення системи в дію і її перевірка ;

6. Обслуговування системи.

Основні досягнення кількісної школи менеджменту:

· Використання в управлінні математики, кібернетики, теорії ймовірності, дослідження операцій, статистики і комп'ютерних технологій.

· Поглиблення розуміння складності управлінських проблем завдяки застосуванню різноманітних математичних моделей.

· Розвиток і активне використання кількісних методів для допомоги менеджерам, які приймають рішення в умовах складних, кризових і ризикованих ситуацій.

· Виділення окремих напрямів: лінійне програмування, теорія ігор і теорія корисності.

Вплив науки управління або кількісного підходу було значно меншим, ніж вплив біхевіористичного підходу тому, що набагато більше число керівників щодня стикається з проблемами людських відносин, людської поведінки, ніж із проблемами, які є предметом дослідження операцій. Крім того, до 60-х років мало хто з керівників розуміли і могли застосовувати складні кількісні методи. Однак, сьогодні, все більше шкіл бізнесу пропонує курси кількісних методів і застосування комп'ютерних програм.

1.5 Інтеграційні підходи

Ситуаційний підхід

Розробка цього підходу внесла великий внесок в теорію управління, так як з'явилася можливість прямого застосування науки до конкретних ситуацій і умов. Головним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретні обставини, які роблять значний вплив на організацію в даний конкретний час. [28]

Оскільки існує безліч таких факторів, як у самій організації, так і в навколишньому середовищі, то відсутній єдиний "кращий" спосіб управління діяльністю організації. Найефективнішим є той метод управління, який найбільше відповідає ситуації, що склалася. Ситуаційний підхід не є простим набором запропонованих рекомендацій, це скоріше спосіб мислення щодо організаційних проблем та їх рішень.

Використовуючи його, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми більшою мірою сприяють досягненню цілей організації в конкретній ситуації. При цьому увага зосереджується на ситуаційних відмінностях між організаціями й усередині самих організацій та їх вплив на ефективність діяльності організації.

Системний підхід

Застосування теорії систем в управлінні Дж. Пола Гетті (США) стало важливим внеском у менеджмент школи науки управління. Система -- це деяка цілісність, що складається з взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого. Цей підхід застосовується порівняно недавно, але вже зараз його вплив досить великий і надалі, очевидно, буде зростати.

Визначення змінних та їх впливу на ефективність організації є основним внеском в менеджмент системного підходу, який є логічним продовженням теорії систем. Системний підхід дозволяє комплексно оцінити діяльність будь-якої системи управління на рівні конкретних характеристик. Це дозволяє аналізувати будь-яку ситуацію в межах окремо взятої системи і виявляти характер проблем. Застосування системного підходу дозволяє найкращим чином організувати процес прийняття рішень на всіх рівнях в системі управління.

Керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів (люди, структура, завдання й технологія ), які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Процесний підхід

Цей підхід широко застосовується в даний час. Він був вперше запропонований представниками школи адміністративного управління, які намагалися описати функції менеджера.

Процесний підхід до управління відображає прагнення теоретиків і практиків менеджменту інтегрувати всі види діяльності за рішенням управлінських проблем в єдину систему, розірвану в результаті надмірного захоплення функціональним підходом, при якому кожна з функцій розглядається поза зв'язку з іншими.

Відповідно до даного підходу управління розглядається як процес безперервних взаємопов'язаних дій (функцій). Вони об'єднані сполучними процесами комунікації та прийняття рішень. При цьому керівництво (лідерство) розглядається як самостійна діяльність. Воно передбачає можливість впливу на працівників таким чином, щоб вони працювали в напрямку досягнення цілей. Загальні особливості підходів наведені у Додатку И.

Отже, вище були розглянуті основні теорії становлення шкіл менеджменту. На кожному етапі нова школа привносила кардинально інше поняття у науку управління, чому сприяли зміни умов навколишнього середовища функціонування організацій. Управлінська думка розвивалася досить безпосередньо. Існувало кілька підходів менеджменту, які іноді функціонували паралельно, а іноді започатковували якісно новий напрямок в управлінні, залишаючи позаду класичні на той момент постулати. Об'єктами управління були і залишаються люди та техніка, тому успіхи в управлінні багато в чому залежали від успіхів в інших областях. Можна виділити чотири основні школи та три підходи, які внесли значний внесок у розвиток управлінської науки і були розглянуті вище в цьому розділі. Загальну характеристику шкіл наведено в Табл. 1.1., а більш детальний опис наукових шкіл менеджменту та їх представників можна розглянути у Додатках. (див. Дотаток К, Додаток Л)



Табл. 1.1.

Характеристика основних шкіл та підходів менеджменту

Школи менеджменту	Характеристика
Школа наукового управління	Перша школа менеджменту, дослідження відбувалися в умовах становлення масового виробництва. Основним здобутком є виокремлення управлінських функцій. Дослідження були спрямовані на підвищення продуктивності праці шляхом удосконалення ручної праці. Розглядалася лише грошова мотивація, ігнорувалися інші потреби людини.
Адміністративна школа	Розгляд організації в цілому, виокремлення принципів управління, формування раціональної системи управління організації, розгляд управління як універсального процесу. Започаткувала системний підхід в управлінні.
Поведінкові школи	Виокремлення людського фактору під час управління, дослідження індивідуальної психології та типів групової поведінки. Підвищення продуктивності праці розглядалося через підвищення ефективності використання людських ресурсів
Кількісна школа	Розгляд організації через систему математичних методів та моделей, спрощення управлінської реальності через призму математичних моделей.
Процесний підхід	Розглядає управління як серію взаємопов'язаних дій (функцій управління), які реалізуються у певній послідовності. Об'єктом досліджень процесного підходу є безперервний процес виконання взаємопов'язаних функцій управління організацією.
Системний підхід	Розглядає що організацію як систему у єдності частин, з яких вона складається, та зв'язків із її зовнішнім середовищем. Такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність управління. Об'єктом досліджень системного підходу є елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації.
Ситуаційний підхід	Визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації. Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення принципового та ситуаційного мислення. Об'єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації.

Серед причин такого стрімкого, порівняно з іншими науками, розвитку можна назвати швидкий розвиток масового виробництва, дослідження в сфері психології, розвиток інформаційних систем та ін. Групування домінуючих факторів та орієнтацію наукових теорій управління у ХХ ст. розглянуто в табл. 1.2.

Табл. 1.2.

Домінуючі фактори та орієнтація наукових шкіл у ХХ ст.

Домінуючі фактори	Орієнтація наукових шкіл управління
першої половини XX ст	другої половини XX ст	першої половини XX ст	другої половини XX ст..
• відділення управління від власності; • зростання великих організацій ; • розвиток наук про людину ; • розвиток точних наук ; • утвердження ринкових відносин	• революційні зміни в технології ; • складність і наукоємність виробництва; • глобалізація виробництва та ринків ; • інформаційні технології ; • різноманіття споживчого попиту.	• закономірності та принципи управління; • поділ праці, функцій і відповідальності; • людські відносини, мотиви і стимули ; • соціальні системи.	• системний підхід до управління ; • організаційний потенціал і організаційна культура ; • біхевіоризм ; • реінжиніринг ;
*Таблиця розроблена автором на основі викладеного в розділі матеріалу

На прикладі основних шкіл ми можемо бачити еволюцію управлінської думки за більш, ніж століття. Україна не має такого поважного досвіду з наукового розгляду менеджменту, вітчизняна практика управління вийшла з радянської системи та наразі йдуть спроби зробити синтез зарубіжних з існуючою системою менеджменту, про що йтиметься надалі у розгляді даного питання.



2. Обґрунтування ефективних інструментів менеджменту в практиці вітчизняного управління

2.1 Характеристика стану вітчизняних підприємств

Для того, щоб розглянути актуальні проблеми вітчизняного управління, перш за все, потрібно якісно оцінити сучасний стан бази управління, прослідкувати тенденції та виокремити слабкі і сильні сторони, про що і йтиметься надалі у другому розділі.

Сучасний стан та розвиток українських підприємств знаходиться у тяжкому становищі. Значний вплив на дану ситуацію зумовила адаптація до ринкових відносин, а також наслідки світової економічної кризи. [32]

Відслідковуючи стан українських підприємств, можна побачити, що на їх діяльність певним чином впливає спадщина радянської системи господарювання. Особливо яскраво це відбувається на вітчизняних машинобудівних підприємствах. [32] На цих підприємствах значною мірою збереглися керівні кадри, які сформувалися за умов радянської системи господарства, що негативно позначається на результатах діяльності. Зокрема, на вітчизняних машинобудівних підприємствах зберігається високий рівень затрат, через що їхня продуктивність стає неконкурентоспроможною навіть на національному ринку. Високий рівень затрат часто супроводжується невисокою якістю продукції, низькою ефективністю інноваційної діяльності. [32]

Також вагомою причиною нинішнього стану економіки України стало багаторічне випереджувальне зростання засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання. Внаслідок такої політики Україна успадкувала від СРСР нераціональну структуру промисловості, три чверті виробництва якої становила продукція важкої промисловості і лише чверть -- продукція, призначена для задоволення потреб споживачів [32].

Загалом, вітчизняні підприємства можна поділити на дві групи: підприємства, котрі дісталися Україні в спадщину від СРСР та підприємства часів незалежності. При чому, в своїй більшості, нові підприємства з'явилися у харчовій галузі. Це можна пояснити відносно дешевими виробничими потужностями (порівняно з галузями важкої промисловості) та сталим попитом на харчову продукцію серед українського споживача.

Більшість радянських підприємств після розпаду СРСР не втрималась у конкурентному середовищі на нових умовах. Частина припинила свою діяльність, а приміщення здаються в оренду (наприклад, Київський радіозавод у 90-х роках повністю переорієнтував виробництво, а більша частина площ наразі орендується під інші потреби). Частка підприємств, наприклад, Трикотажна фабрика імені Рози Люксембург, значно скоротили обсяги виробництва. Хоча є приклади радянських підприємств, котрі змогли вдало пристосуватися до нового ринкового середовища. Наприклад, це Кондитерська фабрика імені Карла Маркса, котра на початку 2000-х стала однією з потужностей корпорації Рошен.

Значна частка державних підприємств пройшла процес приватизації у роки незалежності. Цей процес відбувався умовно у 4 етапи: передприватизаційний (1988-1991), етап початкової приватизації (1992-93), етап масової приватизації (1994-99), етап індивідуальної грошової приватизації (2000-2004). Причиною цьому слугувало становлення незалежної вітчизняної економіки, що потребувало значних надходжень у держбюджет. До того ж, завдяки приватизації держава намагалася скоротити витрати на утримання об'єктів господарювання та передала ризики приватному сектору. Проте, через нерозвинуте інституційне середовище приватизація набула спотвореного вигляду, в результаті відбулось зростання тіньового сектору економіки та монополізація бізнесу.[22]

В економіці України роль промисловості залишається провідною (Рис. 2.1). В цьому секторі виробляється близько 40% загальноукраїнського випуску товарів і послуг, 80% їх експорту, створюється понад 30% валової доданої вартості. У цій галузі сконцентровано приблизно третину основних засобів виробництва і зайнятих в економіці. При всій складності сьогоднішньої ситуації промислове виробництво є одним з основних джерел оплати праці найманих працівників, прибутків підприємств, податкових і валютних надходжень держави [32].

Рис. 2.1

*Складено автором за даними Державної служби статистики України

Відслідковуючи показники вітчизняних підприємств металургійної промисловості (табл. 2.1), можна побачити, що збитки у 2012 р. зросли в 2,7 разів, тобто на 10,4 млн. грн. Загалом, можна прослідкувати тенденцію, що більше половини підприємств металургійної промисловості мають прибуток на кінець року, але у загальному підсумку по галузі він перекривається збитками менш рентабельних підприємств.

Табл. 2.1

Збитки/прибутки підприємств металургійної промисловості

Рік	Чистий прибуток (збиток), млн. грн.	Підприємства, які одержали прибуток	Підприємства, які одержали збиток
		у % до загальної кількості підприємств	фінансовий результат млн. грн.	у % до загальної кількості підприємств	фінансовий результат млн. грн.
2009	-9977,8	53,8	1679,4	46,2	11657,2
2010	-5720,5	56,6	3606,3	43,4	9326,8
2011	-5986,7	63,1	6837,7	36,9	12824,4
2012	-16379,7	61,9	2923,7	38,1	19303,4

*Складено автором за даними Державної служби статистики України

Аналізуючи стан легкої промисловості, можна побачити, що з перших років незалежності в Україні створювалися демпінгові умови для вітчизняних товаровиробників внаслідок широкого імпорту з Китаю, Польщі, Туреччини та інших країн. Тим самим було підготовлено катастрофічний занепад вітчизняної легкої промисловості [32].

Як зазначалося вище, кризові явища стали причиною погіршення стану господарюючих суб'єктів як промисловості взагалі, так і машинобудівної галузі зокрема. Протягом 2005-2010 рр. знизилися обсяги виробництва та реалізації продукції, відповідно скоротилися фінансові результати підприємств машинобудівної галузі.

Починаючи з 2011 року підприємства поступово збільшують обсяги виробництва, відповідно покращується їх фінансовий стан. Як можна побачити з Табл. 2.2, чистий прибуток підприємств машинобудівної промисловості зріс на 6434,7 млн. грн., а частка прибуткових підприємств збільшилася на 7,4%. 2012 рік показує дещо гірші показники, що зумовлено збільшенням кількості збиткових підприємств.

Табл. 2.2

Збитки/прибутки підприємств машинобудівної промисловості

Рік	Чистий прибуток (збиток)	Підприємства, які одержали прибуток	Підприємства, які одержали збиток
		у % до загальної кількості підприємств	фінансовий результат млн. грн.	у % до загальної кількості підприємств	фінансовий результат млн. грн.
2009	37,3	59,1	6481,9	40,9	6444,6
2010	4204,9	58,2	7271,4	41,8	3066,5
2011	10639,6	65,6	13112	34,4	2472,4
2012	9268,8	65,2	12468,6	34,8	3199,8

*Складено автором за даними Державної служби статистики України

Щодо транспортних компаній, то вантажооборот авіаційного транспорту порівняно з минулим роком зменшився на 12,2%, трубопровідного -- на 21,2%, а водного -- на 26,5%. При цьому перевезення вантажів залізницями залишилися практично незмінними, а підприємства автомобільного транспорту збільшили вантажооборот на 2,8%.

За даними Державної служби статистики аграрні підприємства України у 2012 р. порівняно з 2011 р. знизили виробництво власне вироблених озимових -- на 32,7%, зернових на 18,56%. (Табл. 2.3.) Дану ситуацію можна спостерігати у виробництві майже всіх культур, що наочно показує табл.3. Загальний обсяг реалізованої аграрними підприємствами власно виробленої продукції за січень 2013 р. порівняно з січнем 2012 р. збільшився на 0,5%, продукція рослинництва збільшилась на 1%, а обсяг продукції тваринництва не змінився.

Табл. 2.3

Виробництво основних сільського-господарських культур, тис. т

Культури	2011	2012	Темп приросту
Зернові культури	56747	46216	-18,56%
Озимі зернові	25458	17132	-32,70%
Ярі зернові	31289	29084	-7,05%
Цукрові буряки (фабричні)	18740	18439	-1,61%
Соняшник	8671	8387	-3,28%
Ріпак	1437	1204	-16,21%
Соя	2264	2410	6,45%
Льон-довгунець (волокно)	1	2	100,00%
Картопля	24248	23250	-4,12%
Овочі	9833	10017	1,87%
Кормові коренеплоди (включаючи цукрові буряки на годівлю худоби)	7429	6993	-5,87%
Кукурудза на силос і зелений корм	9994	8268	-17,27%
Однорічні трави на сіно	936	917	-2,03%
Багаторічні трави на сіно	3443	3294	-4,33%
Плоди та ягоди	1896	2009	5,96%
Виноград	522	456	-12,64%

*Складено автором за даними Державної служби статистики України



Таким чином видно, що за сучасних умов вітчизняні підприємства перебувають у не найкращому стані. Однією з причин спаду виробництва в Україні є незавершеність виробничого циклу в національній економіці. Адже на момент здобуття незалежності в Україні вироблялось лише 15-20% кінцевої продукції промисловості. Тому розрив старих господарських зв'язків негативно вплинув на вітчизняну економіку. Що ж стосується експорту, то переважну більшість становить продаж сировини. Значно невеликий відсоток становить продаж продукції з високим відсотком доданої вартості. Не досить дієвою є митна політика та підтримка вітчизняного товаровиробника. Адже на прикладі високорозвинених країн ми бачимо, що досить вигідно встановлювати високі митні збори на трудомісткий товар. [32]

Непослідовність у проведенні економічних реформ призвела до того, що перехід від адміністративно-командної системи до ринкової супроводжується зростанням тіньової економіки. При цьому створюються сприятливі умови для корупції, хабарництва, криміналізації економіки. Так, за даними Міжнародної фінансової корпорації та Світового банку Україна посідає 137 місце серед 185 країн за показниками легкості ведення бізнесу. Україна має найгірші у Східній Європі та Центральній Азії рейтинги з реєстрації майна та закриття неплатоспроможних підприємств.

Недосконалою є чинна податкова система, що характеризується надмірним податковим тиском і обтяжливою системою звітності. Негативно впливають на розвиток підприємництва складні та довготривалі післяреєстраційні процедури суб'єктів підприємництва, надмірне втручання органів державної влади в їхню діяльність [32].

Розвиток підприємств ускладнюється великим ступенем енергозалежності держави (за даним Держстату, частка імпорту в Україні в загальному обсягу витрат первинних енергоресурсів перевищує 60%, див. Табл. 2.4, а у загальній структурі імпорту частка енергоресурсів становить 31%, див. Додаток Р) і високим рівнем енергомісткості внутрішнього виробництва (який у 2,5 рази перевищує аналогічний показник у країнах ЄС). Динаміка цін вітчизняних виробників залежить від зміни цін на імпортовані енергоресурси. Це спричинено високим рівнем енергомісткості фундаментальних галузей національної економіки, а також присутністю витрат на енергоспоживання у собівартості практично всіх товарів і послуг.

Табл. 2.4.

Постачання енергоресурсів України за 2012 рік, тис.т нафтового еквіваленту

	Вугілля і торф	Нафта сира	Нафтопродукти	Газ природний
Виробництво	33716	3590	-	15426
Імпорт	7793	7885	6029	29551
Експорт	-4820	-37	-4066	-5

*За даними Статистичного щорічника України

Для виробництва значні наслідки спричинило зниження зовнішньоторговельних потоків внаслідок кризового скорочення попиту на вітчизняний експорт, насамперед, металургійної продукції. Також скоротився споживчий попит населення через зниження реальних доходів, зумовленого поширенням рецесійних явищ у національній економіці [32].

Посеред інших проблем постає і проблема інвестування. Інвестиційна привабливість вітчизняних підприємств наразі має низькі показники як серед іноземних інвесторів, так і серед резидентів країни. В основному, інвестиції спрямовуються на оновлення матеріальної бази та на впровадження нових продуктів.

За результатами аналізу значень індикаторів науково-технологічної складової економічної безпеки держави у 2009-2011 рр. доводиться констатувати, що частка інноваційно активних промислових підприємств коливалася у межах 16-17,2% (нижнє критичне значення цього індикатора становить 50%), а частка принципово нової продукції в загальних обсягах реалізованої інноваційної продукції зменшується, що узгоджується із зниженням коефіцієнта винахідницької активності населення (у середньому 170 випадків реєстрації охоронних документів на 1 млн. осіб при пороговому значенні - 400 випадків). Недостатніми є темпи збільшення кількості інноваційно активних підприємств - попри позитивну динаміку, приріст становить лише 2-3%. Зменшується частка реалізованої інноваційної продукції у загальних обсягах (зокрема у 2011 р. значення коефіцієнта становило лише 3,8%, що нижче від критичної нижньої межі на 1,2 в. п.). Нижчою від критичної межі економічної безпеки залишається частка кількості впроваджених об'єктів промислової власності до кількості зареєстрованих.[34]

Станом на 2013р., основними донорами прямих іноземних інвестицій в Україну стали компанії з Кіпру (31,7%), в значно меншій мірі - інвестори з Німеччини (11,60%), Нідерландів (9,50%), Російської Федерації (7,00%), Австрії (6,20%), Великобританії (4,7%), Британських Віргінських островів (3,5%). Динаміку інвестицій можна спостерігати на Рис. 2.2

Рис. 2.2

*Розроблено автором на базі даних Держстату

Аналізуючи структуру прямих іноземних інвестицій в регіональному розрізі можна зробити висновок, що найбільшою концентрацією прямих іноземних інвестицій визначається економіка м. Київ, що зосереджує 48,8% (станом на 2012 р.) від загального обсягу іноземного інвестиційного капіталу, при чому слід зазначити, що другий показник за кількістю надходження прямих іноземних інвестицій належить Дніпропетровській області (15,3%), це пояснюється, не стільки привабливістю інвестиційного клімату регіону, скільки найбільшою за роки незалежності України сумою інвестицій, що надійшла в 2005 році від повторної приватизації металургійного комбінату "Криворіжсталь".

У галузевому розрізі картина прямих іноземних інвестицій виглядає наступним чином: найбільшу частку інвестицій займає промисловість та фінансова діяльність, найгірші показники (менше 1%) мають Охорона здоров'я, Рибництво, Державне управління та Освіта. Галузеву структуру прямих іноземних інвестицій наведено на Рис. 2.3.

Рис. 2.3

*За даними Статистичного щорічника

Розглядаючи показники малого бізнесу, можна відмітити, що показник кількості суб'єктів підприємницької діяльності на тисячу осіб населення в Україні у 10 разів менший, ніж у розвинених європейських країнах. А внесок малих підприємств у валовий внутрішній продукт складав лише 10%, це у 3-4 рази нижче, ніж у більшості європейських країн. Особливо негативним явищем є те, що значна кількість зареєстрованих малих підприємств займається лише такими швидко прибутковими видами господарської діяльності, як торгівля та посередницькі послуги. Як свідчить статистика, тільки 5% з числа новостворених підприємств в Україні можна вважати успішними, 35% зникають вже протягом першого року діяльності. Решта 60% ледве зводять кінці з кінцями [34].

Як стверджують самі підприємці, найхарактернішими факторами, які гальмують розвиток підприємств є:

· організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на стадії переходу від реєстрації до початку діяльності;

· недоступність кредитних ресурсів як для започаткування, так і для ведення бізнесу чи його відновлення, недостатні зв'язки з міжнародними фінансовими організаціями по залученню інвестицій і гарантій;

· переважно декларативний характер державної підтримки підприємства, неоднозначність та суперечливість чинної нормативно-правової бази;

· несприятлива податкова політика;

· доволі громіздка система бухгалтерського обліку та звітності;

· обмежені можливості для захисту від протиправних посягань;

· криза неплатежів та проблеми з формуванням нових взаємозв'язків, каналів збуту;

· недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається малим та середнім бізнесом [22].

Взагалі, розвиток підприємств малого та середнього бізнесу є важливим, оскільки за його допомогою вирішуються проблеми створення нових робочих місць, формується конкурентне ринкове середовище. Зокрема, в країнах з ринковою економікою такі підприємства відіграють велику роль в стимулюванні технологічних інновацій, створюючи їх у 2-2,5 рази більше, ніж великі компанії. Крім того, створення і діяльність великої кількості малих підприємств забезпечує стабільний розвиток регіональної економіки. Завдяки більш високій конкуренції вони краще забезпечують місцеві ринки товарами і послугами. Значно менше дестабілізується ситуацію на ринку робочої сили при банкрутстві окремих малих підприємств в порівнянні ситуацією банкрутства крупних підприємств. Невеликі підприємства є значним джерелом поповнення місцевих бюджетів [20].

Аналіз стану підприємницької діяльності в Україні показує, що сектор малого і середнього бізнесу потребує ефективної фінансової підтримки як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях.

Розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична система в отриманні ліцензій. Малий і середній бізнес не має покращень умов щодо доступу до кредитів, судового захисту, захисту від свавілля контрольних органів і рейдерських захватів [20].

Вищеописана ситуація стану вітчизняних підприємств і формує управлінську базу України. Цю ситуацію можна охарактеризувати як критичну, і, об'єктивно, що для управління такою базою потрібний свій управлінський підхід, а не класичні постулати. На фоні такого стану найвдаліше буде задіяти ситуаційний та системні підходи до управління, адже саме ці підходи враховують найбільше факторів зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства, дозволяють об'єднати класичні і новітні теорії найбільш ефективним способом.

2.2 Проблеми вітчизняного менеджменту та ефективність застосування управлінських інструментів основних шкіл та підходів

Як можна побачити з першої частини розділу, економічне середовище не надто сприяє ефективному функціонуванню вітчизняної економіки. Перш, ніж обґрунтовувати застосування інструментів основних шкіл менеджменту, потрібно акцентувати увагу на ряді проблем вітчизняного управління. Проблеми у вітчизняному управління є різноплановими і тому найвдаліше буде застосовувати інтегровані підходи щодо їх вирішення, тобто формувати модель управління виходячи з умов функціонування підприємства.

Першою, проте загальною, проблемою є те, що за кризових умов підприємства найдужче потребують ефективних управлінців, проблема в тому, що високоосвічених управлінських кадрів бракує вітчизняному підприємництву. Проблемою є й те, що формуванням вітчизняних моделей управління займається дуже малий відсоток науковців. Якість наукових досліджень в області вітчизняного менеджменту теж ставиться під питання. Більшість публікацій мають формальний характер, у статтях нечасто розкривається тема дослідження, домінують малі за обсягом та змістом видання або ж об'ємні праці, що не несуть практичного навантаження, навіть більше, не розкривають не те що сучасних тенденцій українського управління, а навіть недостатньо конкретно розглядають іноземний досвід управління. Дана проблема є основоположною у формуванні вітчизняного менеджменту, адже уся управлінська система будується на професійних кадрах та наукових дослідженнях. Цю проблему слід вирішувати шляхом реформування системи освіти, а також шляхом підвищення вимог та контролю за науковими публікаціями.

Відповідно, так як управління є системою з взаємопов'язаними елементами, ці проблеми тягнуть за собою побудову нераціональної організаційної структури. На багатьох вітчизняних підприємствах немає чіткого поділу праці та чітко встановлених повноважень менеджера та робітника. Дуже часто зустрічається ситуація, коли за офіційної посади менеджера людина навіть немає підлеглих (що є однією з найголовніших ознак управлінця). В малих підприємствах розповсюджена тенденція до "мультизадачності" робітника. У великих же підприємствах діапазон контролю одного управлінця буває непомірно широким, так як підприємства здебільшого орієнтовані на прибуток, а збільшення числа менеджерів призведе до значних втрат.

Від СРСР, крім нераціональної галузевої структури, Україна успадкувала і застарілу виробничу базу. Це суттєво погіршує стан умов праці робітників, на декотрих підприємствах не дотримуються навіть базових правил безпеки, що спричиняє травматизм. Охорона праці на більшості радянських підприємств носить декларативний характер, державні служби, котрі займаються цим питанням неефективно виконують свою роль. Задля покращення умов праці, перш за все, слід оновити матеріальну базу виробництва, але в кризових умовах та націленістю підприємців на прибуток це просто неможливо.

Наступною проблемою постає мотиваційна практика вітчизняних підприємств. Звичайно, систему мотивації не можна розглядати загалом, кожне підприємство практикує власні мотиваційні методи, особливо це стосується методів негрошової мотивації.(див. Додаток О) Проте, якщо розглядати мотивацію на вітчизняних підприємствах через ієрархію потреб за Маслоу, то в більшості випадках в кращому разі забезпечуються тільки базові рівні задоволення потреб людини. Навіть "потреби у безпеці" у декотрих випадках ігноруються. Така ситуація спостерігається у галузях важкої промисловості.