Оптимізація виробничої програми підприємства

Схема планування виробничої програми. Поняття і цілі управління витратами виробництва. Планування та облік витрат виробництва на підприємстві. Побудова економіко-математичної моделі. Прогнозування прибутку підприємства за допомогою методу Гольта.

Рубрика Менеджмент и трудовые отношения
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 04.04.2015
Размер файла 284,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Важливим розділом поточного плану підприємства є виробнича програма або план виробництва та реалізації продукції.

Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції в плановому періоді, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажів. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов'язаний з планом по праці і заробітній платі, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.

Виробнича програма підприємств визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути виготовлена в плановому періоді і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її виконання.

Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог: 1) правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів; 2) повне ув'язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції; 3) обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.

Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному (умовно-натуральному) виразі та плану виробництва у вартісному виразі.

У сучасних ринкових умовах господарювання в Україні формуються нові форми та методи управління економікою підприємств. У господарській діяльності підприємств вплив ринкових законів та реформ не завжди носить позитивний характер, тому більша частина господарюючих підприємств знаходиться в стані ризику. Суб'єкти господарювання відчувають дефіцит обігових коштів, не завжди вчасно можуть розрахуватися зі своїми борговими зобов'язаннями, а це веде до збитків та банкрутства.

Одним з важливих напрямків оздоровлення фінансового стану підприємства є удосконалення напрямків формування прибутку, аналіз методів його максимілізації, оптимізація витрат, розробка стратегії управління прибутком. Саме прибуток є кінцевим позитивним результатом господарської діяльності підприємства.

Прибуток - одне з основних джерел фінансових ресурсів підприємств, формування централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів. За рахунок прибутку формуються в значному обсязі бюджетні ресурси держави, здійснюється фінансування розширення підприємств, соціально-культурних заходів, матеріальне стимулювання працівників тощо. У цьому зв'язку в отриманні прибутку мають бути зацікавлені не тільки трудові колективи підприємств, а й держава.

Розділ 1. Теоретичні основи управління виробничою програмою на підприємстві

1.1 Загальна характеристика виробництва

Виробнимцтво -- процес створення матеріальних і нематріальних благ необхідних для існування і розвитку людини. Створюючи певні блага люди вступають у зв'язки і взаємодію - виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним.

Процес виробництва за своєю структурою складається з 4-х фаз:

- власне виробництво:

- основне виробництво;

- виробнича інфрастуктура;

- соціальна інфраструктура;

- розподіл;

- обмін;

- споживання.

Для виробництва матеріальних благ люди вступають між собою в певні виробничі відносини. Виробнимчі відносини -- суспільні відносини, що виникають між людьми в процесі матеріального виробництва. Виробництво завжди суспільним.

Складові елементи процесу виробництва : праця, предмети праці й засоби праці.

Вирішальним фактором є праця людини. Фамктори виробнимцтва (англ. factors of production) -- ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (вже інсуючі/вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, який об'єднує попередні три фактори.

У вченнях класиків по-різному ставилися акценти на окремі фактори виробництва. Наприклад, в працях фізіократів та Франсуа Кене як засновника цієї школи земля/природа була єдиним продуктивним фактором виробництва. Отже, землевласники були єдиним продуктивним класом суспільства. Адам Сміт вважав працю та її поділ основним продуктивним фактором виробництва, оскільки забезпечення товарами та послугами стало з часом краще, проте, якість землі та клімат особливо не змінилися. Такий підхід пояснює також економічний ріст. Теорію щодо оцінки вартості продукту на основі праці розвинули пізніше Давид Рікардо та Карл Маркс. Капіталісти вважали/вважають капітал найбільш важливим фактором виробництва.

Поняття прибутку в економічній системі існує у зв'язку з наявністю товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо приватної. Перші визначення прибутку збігалися зі значенням валового доходу, який за індивідуалістичною системою розподілу поділявся на три категорії: доходи від капіталу, землі та доходи від праці. Вважалося, що кожен із видів доходів є обов'язковою винагородою для одержувача за надані ним послуги у народному господарстві.

Це добре розуміли ще засновники класичної школи А. Сміт, Дж.Ст. Мілль, які брали до уваги історичний і юридичний факт володіння тим чи іншим капітальним майном, землею або капіталом (засобами виробництва, матеріалами, коштами) як основу вирішення питання про походження прибутку.

Спочатку у політичній економіці, а потім і у фінансовій науці усі джерела доходів поділялися на фундирувані й нефундирувані, тобто пов'язані й не пов'язані з капітальним майном, отже, і розподіл доходів здійснювався за двома категоріями: доходи від капітального майна взагалі і доходи від праці, що не пов'язані з володінням капіталом. Дохід від капітального майна, у свою чергу, об'єднував земельну ренту і дохід від капіталу.

Д. Рікардо виявив протилежну залежність між прибутком та земельною рентою, між заробітною платою і прибутком. Яка частина продукту сплачується у формі заробітної плати - питання надзвичайно важливе при вивченні прибутку. Останній буде високий або низький у тій самій пропорції, в якій буде низькою чи високою заробітна плата, писав він. А. Сміт і Д. Рікардо відокремили поняття прибутку в особливу економічну категорію, яку досліджували у тісному зв'язку із процесом накопичення капіталу, із факторами зростання суспільного багатства.

У різні часи Сміт трактував прибуток як:

1) закономірний результат продуктивності капіталу;

2) винагороду капіталістові за його діяльність і ризик;

3) вирахування з частини неоплаченої праці найманого робітника.

Пояснення джерел виникнення прибутку, яке зробив А. Сміт, набуло розвитку в різноманітних напрямках подальших теорій прибутку.

У працях декого з теоретиків того часу панували й такі варіанти трактування прибутку, як винагороди за збереження капіталу (теорія стриманості), страхової премії за ризик, що йому підвладна будь-яка діяльність підприємця, а також сприйняття прибутку як результату виявлення законів мінового процесу і вартості, що виникає завдяки зростанню капіталу з часом.

Суспільне виробництво поділяється на два взаємопов'язані підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин становить спосіб виробництва, який визначає характер даного суспільного ладу.

Замсоби виробнимцтва -- сукупність предметів та засобів праці, які використовуються людьми в процесі виробництва матеріальних благ і послуг.

Відносини виробництва зумовлюють і відповідні їм відносини розподілу, обміну й споживання (особистого й виробничого). Визначальним у цьому процесі є В. Воно розвивається за об'єктивними економічними законами, головними серед яких є основний економічний закон, властивий кожному способові В.. Зміни В. починаються зі змін продуктивних сил і насамперед -- знарядь праці. Перехід від одного способу виробництва до іншого, вищого, зумовлюється діянням закону відповідності виробничих відносин характером і продуктивних сил.

Виробнича функція - співвідношення між будь-якою комбінацією факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції.

- Виробнича функція будується для певної технології;

- Може бути використана для визначення мінімальної кількості витрат для виробництва будь-якої кількості товарів.

Якщо весь спектр комбінованого виробництва уявити як витрати: праці (L), капіталу (К), матеріалів (М), то виробнича функція може бути визначена таким чином:

Q=f(L,K,M),

де Q - максимальний обсяг продукції, що виробляється при одній технології і даному співвідношенні праці, капіталу і матеріалів. В залежності від кількості факторів розрізняють однофакторну, двофакторну і багатофакторну виробничу функцію.

Властивості виробничої функції:

1. Існує границя для збільшення обсягу виробництва, що може бути досягнуто шляхом збільшення витрат одного ресурсу і незмінності інших.

2. Існує певна компліментарність факторів виробництва, але без скорочення обсягів виробництва можлива і певна взаємозв'язаність цих факторів.

3. Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні у довгостроковому періоді.

Функціональна залежність може бути подана у табличній, графічній і аналітичній формах.

Виробничі можливості вибору фірми обмежені у короткостроковому періоді в наслідок того, що деякі види витрат є фіксованими і не можуть бути змінені навіть коли змінюється їх вартість. Такі види витрат являють собою постійний фактор (будівлі, засоби виробництва). Витрати, які можуть бути змінними у короткостроковому періоді, відносяться до змінних факторів.

Короткостроковий період - період виробництва, протягом якого деякі фактори не можуть бути змінені; довгостроковий - протягом якого виробники мають можливість і час для зміни всіх факторів виробництва продукції.

Функція виробництва дає можливість об'єднувати вхідні ресурси у різних пропорціях для виробництва продукції різними шляхами. Наприклад, вино можна виробляти, інтенсифікуючи працю, за якої люди виноград чавлять ногами, або інтенсифікуючи капітал, за якого сік з винограду витискають машини.

Функції виробництва описують те, що є фактично здійсненним, за умови, що фірма діє ефективно, тобто, якщо фірма з максимальною ефективністю використовує кожну з комбінацій вхідних ресурсів. Оскільки, функції виробництва описують максимально можливий вихід продукції за певного набору вхідних ресурсів у ефективний у технічному відношенні спосіб, з цього випливає, що вхідні ресурси не використовуватимуться, якщо вони зменшують рівень виробництва.

Сучасні умови ринкового господарювання значною мірою відрізняються від умов планової економіки. Для великої кількості українських підприємств є характерною відсутність адекватних умовам ринку інструментів управління виробничою програмою. Необхідність розробки нових механізмів функціонування виробництва та розробки його моделі, роблять проблему ефективного управління та оптимізації виробничої програми підприємства однією з найактуальніших для сучасної української економіки.

Огляд праць цілого ряду вітчизняних та зарубіжних авторів, серед яких О. Бабо, М. Вудкок, Г. Друкер, Е. Долан, К.О. Багриловський, О.О. Бабордіна, та ін., свідчить про те, що в наукових трудах дослідників є дискусії стосовно питань змісту, задач, спрямованості та організаційного забезпечення планування виробничої програми та реалізації продукції.

Метою дослідження є висвітлення використання розгорнутої інформації стосовно маржинального прибутку та трудомісткості продукції для підвищення рентабельності підприємства.

Для оцінки ефективності використання виробничих потужностей та управління асортиментом продукції, доцільно використовувати наступний регламент формування виробничої програми:

- розрахунок трудовитрат на виконання виробничого плану;

- співставлення доступних виробничих потужностей з плановими;

- виявлення видів продукції з мінімальним вкладом на покриття;

- виключення низькорентабельних видів продукції з виробничого плану;

- перевірка відповідності виробничих потужностей плановій потребі;

- затвердження плану виробництва.

Можна виділити три основні етапи складання плану виробництва.

1. Оцінка трудомісткості виробничої програми та співставлення з ресурсами (висновки про завантаженість цехів, коригування портфеля замовлень).

2. Розрахунок маржинального прибутку за видами продукції (з виробничого плану виключають вироби з найменшим значенням маржинального прибутку на нормо годину, а в умовах обмеженої продуктивності окремих ділянок виробництва використовується методика пропускної калькуляції);

3. Аналіз маржинального прибутку та трудомісткості

1.2 Виробнича програма підприємства

Підприємницька діяльність господарюючих суб`єктів спрямована на одержання прибутку. Саме наявність прибутку або можливість його одержання спонукає підприємства входити в певну сферу діяльності, а за відсуткості прибутку або загрози збитковості - покидати певний сегмент ринку.

Підприємство орієнтуючись при виборі рішення на мінімально можливий рівень витрат, як правило, розглядає цю задачу як засіб досягнення загальної мети - максимізації прибутку. Дана мета є головною для будь-якого підприємства, навіть якщо вона не формулюється у вигляді провідного мотиву діяльності. В окремих випадках підприємства можуть ставити за мету не максимізацію прибутку, а якісь інші завдання, наприклад, збільшення обсягу продажів, досягнення суспільного визнання, і заради них „жертвувати” певною частиною прибутку, задовольнившись його мінімальним рівнем, проте у такому випадку неможливо обійтись без прагнення до максимізації прибутку, принаймні, у довгостроковому періоді, поскільки за такою умовою створюється можливість раціонального розподілу ресурсів, забезпечення високої ефективності, а отже, успішної реалізації обраної цілі.

Дослідження свідчать, що ухилення від сплати податків є старим методом максимізації прибутку, який безпосередньо пов`язаний із порушенням правил проведення бухгалтерського обліку та складання звітності, що є певною проблемою, яка досліджується в багатьох країнах. В Україні спроба дати визначення цьому поняттю були зроблені вітчизняними вченими Є.В. Мнихом, Н.П. Шморгуном, П.Ю. Буряком, М.В. Римаром, Б.С. Івасівою та інші [1].

Слід відзначити, що на сьогодні тема впливу податку на прибуток на підприємницьку діяльність залишається малодослідженою проблемою.

На формування прибутку як фінансового показника роботи суб`єктів господарювання впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності, обчислення собівартості продукції (робіт, послуг); загальногосподарських витрат, визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій, іншої діяльності.

Важливим розділом поточного плану підприємства є виробнича програма або план виробництва та реалізації продукції.

Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції в плановому періоді, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажів. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов'язаний з планом по праці і заробітній платі, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.

Виробнича програма підприємств визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути виготовлена в плановому періоді і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її виконання.

Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог: 1) правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів; 2) повне ув'язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції; 3) обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.

Виробнича програма складається із 2-х розділів:

- плану виробництва продукції в натуральному (умовно-натуральному) виразі та плану;

- виробництва у вартісному виразі.

В основу розробки виробничої програми повинна бути покладена реальна потреба в конкретній продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів по розгорнутій номенклатурі виробів. Для того, щоб вірно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані повинна бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу.

При плануванні виробничої програми необхідно використовувати наступні матеріали:

- перспективний план виробництва продукції і послуг;

- прогноз потреби у продукції підприємства, який складається на підставі досліджень змін ринкових елементів у часі, тобто попиту, пропозиції, цін, кількості конкурентів тощо;

- державний контракт та державне замовлення на продукцію підприємства - якщо таке існує;

- результати вивчення поточного попиту на продукцію;

- договори на виробництво та поставку продукції, які укладаються в результаті вільного продажу виробів на гуртових ярмарках;

- заходи щодо спеціалізації і кооперування виробництва;

- заходи щодо збільшення виробничих потужностей підприємства;

- дані про залишки нереалізованої продукції у попередньому періоді.

Підставою для визначення обсягу поставок конкретної продукції є портфель замовлень господарські договори.

Обсяг випуску по окремих виробах обґрунтовується виробничою потужністю. У процесі такого обґрунтування на підприємствах виявляються внутрішньовиробничі диспропорції в завантаженні устаткування, намічаються шляхи їхнього усунення, а також заходи щодо розширення спеціалізації кооперування виробництва.

Виходячи з натуральних обсягів постачань і виробництва, розраховується загальний обсяг продукції у вартісному виразі: обсяг товарної продукції, валової продукції, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції.

Розробка завдань по випуску виробів у натуральному виразі є найважливішою частиною роботи при складанні виробничої програми. Важливість її визначається тим, що споживачам потрібна продукція

Рис. 1.1. Схема планування виробничої програми

Планування виробничої програми в натуральному виразі передбачає: визначення номенклатури й асортименту продукції, яка випускається; розрахунок потреби в продукції, обсягу виробництва по календарних періодах року (у головному плані) і обґрунтування планованих обсягів виготовлення продукції виробничою потужністю, матеріальними і трудовими ресурсами.

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні та вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях по номенклатурі і асортименту.

Номенклатура - це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент - це різновидність виробів в межах даної номенклатури. Натуральні показники представленні у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри).

Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою та децентралізованою.

Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень.

Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.

Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів в певних товарах із врахуванням якісної характеристики товарів.

Одним з найважливіших етапів розробки виробничої програми є визначення потреби в ресурсах.

Основним методом визначення цієї потреби є метод прямого розрахунку відповідно до питомих норм її витрат. Так, потреба підприємств у предметах праці розраховується шляхом множення питомих норм витрат сировини і матеріалів на планові обсяги виробництва. Потреба в знаряддях праці (машини, устаткування) визначається, виходячи із передбачених обсягів робіт, виконуваних з їхньою допомогою, і прогресивних норм продуктивності.

Поряд з цим враховується потреба на капітальне будівництво, експорт, створення резервів та т.п.

Потреба в продукції погоджується з можливостями її виробництва. При цьому методи такого ув'язування мають свої особливості в залежності від рівня планування. Головним засобом ув'язування потреби і ресурсів є розробка матеріальних балансів.

На підставі плану випуску продукції підприємством розробляються річні, квартальні і місячні виробничі програми цехів. Виробнича програма цеху містить завдання по номенклатурі і в загальному обсязі продукції. У завданні по номенклатурі вказується кількість найменувань виготовлених окремих видів продукції в натуральному виразі. Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких встановлюється завдання цехам по номенклатурі, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Для випускаючих (складальних) цехів програма складається по найменуванню та кількості готових виробів відповідно до плану виробництва підприємства. В одиничному і серійному виробництві для заготівельних та обробних цехів номенклатурне завдання встановлюється, зазвичай, в комплектах деталей на замовлення, вироби, вузли. В умовах масового виробництва цим цехам планується випуск заготівок і деталей по окремих найменуваннях.

Виробнича програма кожного цеху обґрунтовується виробничою потужністю окремих груп устаткування, зіставленням їх сумарного корисного фонду роботи та завантаження в машино-годинах. Такі розрахунки дозволяють виявити „вузькі місця” в цеху і вжити заходів щодо усунення диспропорцій у завантаженні устаткування.

На основі виробничих програм основних цехів складаються плани виробництва для допоміжних, обслуговуючих підрозділів підприємства: ремонтних, інструментальних, енергетичних цехів, транспортного господарства. Виробничі програми допоміжних цехів розробляються відповідно до встановленої потреби в їхній продукції та послугах.

Виходячи з планів цехів, розробляються виробничі завдання для ділянок. Заключним етапом планування виробництва є доведення завдань по виконанню окремих виробничих процесів та виготовленню продукції безпосередньо до бригад і робочих місць.

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно, крім державного контракту та державного замовлення, розмір яких встановлюється відповідно до виробничих можливостей підприємства і за згодою дирекції.

Державний контракт і державне замовлення формується на основі пропозицій міністерств і відомств - державних замовників. Фінансування державного контракту проводиться за рахунок коштів Державного бюджету, а державного замовлення - за рахунок власних коштів підприємства та організацій і наявних кредитних ресурсів. Відповідальність замовників (споживачів) та виконавців за виконання державного контракту і державного замовлення визначається укладеними договорами (контрактами) та законодавством України.

Система державного замовлення розповсюджена у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою та не суперечить її принципам. Більше того, державне замовлення є престижним для підприємства і отримується, як правило, на конкурсній основі. Державне замовлення надається тим підприємствам, які забезпечують більш ефективне його виконання.

Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів із підприємствами-постачальниками та посередницькими організаціями.

Виробнича програма є важливим розділом, на основі якого проводиться планування потреби матеріально-технічних, трудових, енергетичних ресурсів, розраховується собівартість, прибуток та інші фінансові показники.

У поточному плануванні виробнича програма складається, як правило, на рік. В умовах динамічності внутрішнього та зовнішнього середовища розробляти виробничу програму на більш довший період не доцільно. Тому процес підготовки до виконання річної виробничої програми починається з її розподілу по кварталах і місяцях. Оскільки ритмічність виробництва має виключно велике значення для підвищення його ефективності, покращення якості продукції і всієї роботи, необхідно більш детально розподіляти річний обсяг виробництва та реалізації продукції по кварталах і місяцях.

Розподіл річних завдань по кварталах (місяцях) необхідно здійснювати з врахуванням наступних факторів:

встановлених договорами строків поставки продукції споживачам;

збільшення випуску продукції за рахунок приросту і покращення використання виробничих потужностей, а також за рахунок заходів передбачених планом інновацій;

термін введення в дію нових потужностей та обладнання;

забезпечення рівномірного завантаження всіх виробничих підрозділів;

підвищення серійності (масовості) виробництва;

числа робочих днів в кожному кварталі;

можливого вибуття основних виробничих засобів, а також зупинення окремих агрегатів, ділянок та цехів для ремонту обладнання;

зняття з виробництва застарілих видів продукції, які не відповідають своїми техніко-економічними показниками сучасному рівню розвитку науки і техніки, і таких, що не користуються попитом, та замінити їх новими;

сезонності і змінності роботи;

сезонності збуту продукції.

В масовому і багатосерійному виробництві, коли споживання продукції не носить сезонного характеру (наприклад, виробництво хлібобулочних виробів, будівельних матеріалів), розподіл виробничої програми по планових періодах проводиться пропорційно кількості робочих днів. В інших випадках розподіл завдань проводиться з врахуванням термінів постачання продукції споживачам.

Виробнича програма повинна формуватися з урахуванням ресурсів підприємства й одержання найкращих результатів, тобто бути оптимальною.

Оптимальна виробнича програма - це програма, яка відповідає структурі ресурсів підприємства та забезпечує найкращі результати його діяльності за прийнятим критерієм.

Оптимізація виробничої програми проводиться з метою:

1) планування оптимальної структури номенклатури продукції;

2) визначення максимально можливого обсягу виробництва продукції та економічної межі нарощування виробництва.

Перша проблема може бути вирішена за допомогою економіко-математичних методів:

симплекс-методу лінійного програмування, при якому вибирається критерій оптимізації та його математична форма - цільова функція, якою можуть бути: максимальний прибуток, максимальний обсяг виробництва, рівномірне завантаження устаткування та приймаються наступні обмеження: повне завантаження кожної групи устаткування, трудомісткість програми, витрати матеріальних ресурсів;

метод “гілок і обмежень”, що являє собою спрямований перебір із відсіюванням неефективних розробок плану;

більш простий та доступний метод оптимального формування виробничої програми за допомогою інтегральних показників, при якому формування плану продовжується до виконання встановленого критерію оптимальності.

Як зазначає О.Орлов, ще в1939 р. лауреат Нобелівської премії академік Л.Канторович запропонував вирішення проблеми вибору оптимального плану з метою максимізації прибутку:

де сі - прибуток від реалізації продукції;

хі - кількість і-ї продукції.

В модель вводяться обмеження щодо ресурсів, фонду часу роботи устаткування, по обсягах виробництва конкретних виробів. Із погляду математичної постановки завдання вона не викликає сумнівів. Однак, як вважає автор, некоректним є використання в моделі показника прибутку від реалізації і-ї продукції, і пропонує для моделі оптимізації асортименту використання маржинального прибутку.

1.3 Поняття і цілі управління витратами виробництва

планування виробничий прибуток витрата

Виробництво та реалізація продукції потребують трудових, матеріальних і грошових витрат. Витрати підприємства на спожиті засоби виробництва, предмети праці й оплати праці працівників, виражені в грошовій формі, утворюють собівартість продукції. Витрати виробництва мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ на інвестиційні та поточні ( операційні) витрати, зв'язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції -виготовлення продукції.

Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент та ін.), другі існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Управління витратами виробництва передбачає їх вимірювання в натуральній та грошовій формі. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина, тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції.

Відрізняють витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списується на неї ), і реальні грошові виплати. Перші витрати зв'язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріальні ресурси чи найнята робочу силу. Другі - це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці. Будь-яке управління витратами виробництва орієнтоване на певний результат. Тільки це виправдовує їхню доцільність. Стосовно виробничого підприємства цей загальний принцип діяльності, щодо його покладено в основу визначення собівартості продукції, виражається формулою „Витрати- Випуск ”.

Собівартість продукції - це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень управління витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції .

Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності управління витратами виробництва. Собівартість продукції має тісний взаємозв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питання їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва : предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів.

За ринкових відносин завдання щодо зниження витрат та собівартості продукції централізовано не планується, а ефективність управлінської роботи підприємств оцінюється за допомогою показника прибутку. Однак це ще більше посилює значення проблеми зниження собівартості, бо від рівня собівартості залежить конкурентоспроможність продукції, фінансовий стан підприємства, матеріальний та культурний рівень життя його працівників, виконання надходжень до бюджету країни.

Управління витратами виробництва має такі завдання: перевірка обґрунтованості прийнятих управлінських рішень щодо витрат виробництва; об'єктивна оцінка виконання прийнятих рішень, під час якої виявляються відхилення фактичних витрат від планових; з'ясування чинників цих відхилень; підрахунок резервів дальшого зниження витрат виробництва продукції; розробка заходів із мобілізації внутрішньовиробничих резервів та використання їх у виробництві.

Для прийняття управлінських рішень про витрати виробництва використовують такі джерела інформації: планова собівартість продукції, аналітичні розрахунки, норми й нормативи споживання ресурсів, звітна інформація, зокрема „Звіт про фінансові результати ” ф .2; Звіт з праці ф.1; Ф.3-ПВ, дані оперативного обліку (первинні документи, зведення, реєстри відпуску матеріалів на виробництво, табелі про нарахування заробітньої плати, норми витрат матеріалів, відхилення від норм; матеріали обстежень, перевірок, спостережень, нарад, технологічної документації, паспортні дані).

Витрати, які включаються у собівартість продукції, групуються відповідно до їх економічного змісту за такими групами :

матеріальні витрати (за вирахуванням вартості зворотних відходів);

витрати на оплату праці;

відрахування на соціальні заходи;

амортизаційні відрахування ;

інші витрати.

До матеріальних витрат належить вартість: сировини та матеріалів, закуплених комплектуючих виробів та напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, які виконуються сторонніми підприємствами чи неосновними підрозділами даного підприємства, придбання палива, придбаної енергії всіх видів, втрат від нестач матеріальних цінностей в межах норм природних убутку.

До витрат на оплату праці належить основна заробітна плата основного виробничого персоналу підприємства, нарахована робітникам та службовцям за тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, надбавками і доплатами у розмірах, не вище встановлених чинним законодавством, включаючи індексацію заробітної плати, а також витрати на оплату праці позаштатних працівників, які виконують роботи, пов'язану з виробництвом продукції.

Відрахування на соціальні заходи формуються з обов'язкових відрахувань на державне соціальне страхування, у пенсійний фонду, фонд соціального страхування на випадок безробіття та фонд соціального страхування від нещасних випадків.

Амортизаційні відрахування визначаються за затвердженими нормами повного відновлення основних фондів у відношенні до їх балансової вартості, включаючи також прискорену амортизацію їх активної частини.

До інших витрат належать: платежі на обов'язкове страхування майна та окремих категорій працівників, оплата відсотків за короткотермінові кредити і позики, витрати на сертифікацію і збут продукції, плата за оренду об'єктів у межах норм їх амортизація на повне відновлення та ін.

В управлінні витратами продукції важливою характеристикою є спосіб включення окремих витрат у собівартість окремих видів продукції. За цією ознакою розрізняють прямі та накладні витрати.

Прямі - це витрати на виробництво продукції, обсяг яких змінюється залежно від зміни обсягів виробництва і реалізації продукції, вони можуть бути безпосередньо включені у собівартість продукції. До них, як правило належать матеріальні витрати і витрати на оплату праці.

Накладні витрати - це витрати, пов'язані з виробництвом декількох видів продукції не пропорційно до змін обсягів виробництва і реалізації продукції, вони включаються у собівартість продукції за допомогою спеціальних методів. Частина цих витрат є постійними, і їх обсяг залежить лише від умов організації виробництва і управління ним та тривалості аналізованого періоду. До накладних витрат належать: витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією устаткування, загальновиробничі й загальногосподарські витрати та ін. Залежно від поділу витрат на змінні та постійні застосовують два способи визначення собівартості проданого: з повним поглинанням всіх постійних витрат і з їх розподілом на реалізовану продукцію та її залишки.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат усі витрати можна поділити на:

умовно-постійні;

умовно-зміні;

граничні.

До умовно-постійних відносять такі витрати, сума яких у даний період часу не належать безпосередньо від розміру і структури виробництва та реалізації. До них відносять амортизацію, оренду приміщень, погодинну оплату праці робітників, зарплату адміністративно-господарського апарату.

Умовно-змінними називаються витрати, розмір яких перебуває в безпосередній залежності від обсягу виробництва і реалізації та від їх структури при виробництві і реалізації кількох видів продукції. До змінних витрат відносять відрядну зарплату виробничих працівників сировини, матеріали, технологічне паливо, електроенергію.

Метою класифікації витрат стосовно обсягу виробництва (їх поділ на умовно-постійні і умовно-змінні) є використання цієї інформації при проведені аналізу беззбитковості (за окремими виробами і за загальним асортиментом продукції) і пов'язаних з ним показників, а також при оптимізації продукції, що випускається.

Розрізняють також граничні витрати. Річ у тому, що на підприємствах доволі часто виникає питання про необхідність розширення або скорочення виробництва продукції. У зв'язку з цим необхідно вирішити, наскільки виправданим може бути те чи інше скорочення чи розширення виробництва. При вирішенні цих питань необхідно вміти розрахувати розмір витрат приросту при розширенні господарської діяльності і, відповідно, витрат скорочення при її згортанні.

У залежності від часу виникнення витрати можуть, бути поточними, одноразовими, майбутніми.

Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді. Одноразові це разові витрати, що здійснюються не частіше, як один раз на місяць. Майбутні витрати - це витрати, на які резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні витрати).

Такий вид класифікації дає змогу забезпечити економічно обґрунтований рівномірний у часі розподіл витрат на виробництво продукції та ефективне управління витратами виробництва. Мета аналізу витрат виробництва продукції полягає в інформаційному забезпеченні та всебічній оцінці досягнутих результатів оптимізації витрат, обґрунтуванні управлінських рішень. Для досягнення цієї мети здійснюється аналіз на основі принципів системного, комплексного і кібернетичного підходів до аналізу економіки.

РОЗДІЛ 2. Організаційно-господарська діяльність ВАТ „Екватор”

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального, достатньо комфортного рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці.

З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (реалізують програму або мету) і діють на засадах певних правил і процедур.

Проте мета й характеристика діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні ), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави.

Відкрите акціонерне товариство „Екватор” засновано згідно з наказом регіонального - відділення Фонду державного майна України у Львівській області від 27 червня 1996 р. № 1627 шляхом перетворення державного заводу „Екватор” у відкрите акціонерне товариство відповідно до Указу Президента України „Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів” від 26 листопада 1994р.№ 699\94.

Місцезнаходження ВАТ „Екватор”: 82000 Україна, Львівська обл, м Старий Самбір, вул. Л Галицького 42.

Мета товариства полягає у максимізації добробуту акціонерів за рахунок зростання ринкової вартості акції товариства, а також отримання акціонерами дивідендів.

Мета товариства „Екватор” визначена у статуті.

Метою діяльності товариства є здійснення виробничої, торговельної, інвестиційної та іншої підприємницької діяльності, спрямованої на отримання прибутку, задоволення соціально-економічних інтересів акціонерів і членів трудового колективу, задоволення потреб ринку в послугах і товарів.

Виробничо-економічною системою „Екватора” здійснюється багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки.

Предметом діяльності товариства є :

- виробництво високовольтної і низьковольтної комутаційної техніки;

- виробництво, встановлення та ремонт двигунів, генераторів і трансформаторів електричного струму;

- виробництво, встановлення та ремонт освітлювальних приладів;

- виробництво деталей електричного устаткування;

- виробництво лазерної техніки промислового і медичного призначення;

- виробництво і ремонт радіоелектронної, телевізійної і комп'ютерної техніки;

- ремонт промислового обладнання і приладів ;

- виробництво товарів народного споживання;

- гуртова, комісійна, роздрібна (в т. ч. виїзна) торгівля промисловими і продовольчими товарами та товарами виробничого-технічного призначення, в. т. ч. через мережу фірмових магазинів, кіосків, лотків;

- проведення маркетингових досліджень з метою вивчення ринку, знаходження партнерів та надання допомоги у встановленні ділових контактів ,в тому числі із зарубіжними партнерами.

Крім вище перерахованих предметів діяльності ВАТ „Екватор” здійснює інші види діяльності, що не заборонені чинним законодавством України;

- види діяльності, які підлягають обов'язковому ліцензуванню;

Товариство може здійснювати зовнішньоекономічну діяльність у відповідності з чинним законодавством України та Статутом підприємства.

Функціонування ВАТ „Екватор” супроводжується безперервним кругообігом коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і одержання доходів, їхнього розподілу й використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата доходів) персоналом підприємства ін.

Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства. Основні завданнями фінансової діяльності ВАТ „Екватор” є :

- вибір оптимальних форм фінансування;

- структури капіталу підприємства і напрямків;

- його використання з метою забезпечення стабільної високої прибутковості;

- балансування в часі надходжень і витрат платіжних засобів;

- підтримування належної ліквідності та своєчасності розрахунків.

Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє й зовнішнє.

Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна.

Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов'язання боржників, державні субсидії.

Розрізняють фінансування за рахунок власних і залучених коштів. До залучених коштів належать ті, які треба повертати, тобто кредит або інші боргові зобов'язання. Решта коштів виступає як власний капітал.

Важливою формою фінансування є кредит - платне надання грошей або інших цінностей у борг на певний час. Залучення кредитних коштів розширює фінансові можливості підприємства, але одночасно створює ризик, пов'язаний із необхідністю повернення боргів у майбутньому і сплаті відсотків за користування позиченими коштами.

Згідно фінансової звітності ВАТ „Екватор” Ф-1 Баланс можна побачити, що підприємство має, короткострокові зобов'язання: а саме короткостроковий кредит, в сумі 200 тис грн. (двісті тисяч грн) виданий Львівською філією ВАТ КБ „Надра” на поповнення обігових коштів підприємства. Процентна ставка кредиту становить 23% річних, з щомісячною ставкою відсотків за кредит.

Зовнішнє середовище організації складається з двох головних частин. Загальне середовище - це величезна сукупність чинників навколо організації , яка створює її загальний контекст. Робоче середовище - це окремі організації і групи поза конкретною організацією, які безпосередньо впливають на неї. Крім цього, організації мають внутрішнє середовище.

Економічні умови загального середовища організації - це загальний стан на життєспроможність економічної системи, у якій функціонує організація. Особливо важливими умовами для бізнесу є загальне економічне зростання, інфляція, відсоткові ставки та рівень безробіття.

Технологічні умови загального середовища стосуються методів перетворення ресурсів та товари та послуги. Хоча технологію застосовують всередині організації ,наявність та характер її забезпечує загальне середовище.

Політично - правові умовами загального середовища пов'язані з державним регулюванням бізнесу та співпрацю між бізнесом і урядом. Ці чинники важливі з трьох причин. По - перше, правова система частково визначає, що організація може, а що не може робити. По - друге, політика уряду на користь чи проти бізнесу теж впливають на ділову активність. По-третє на планування впливає політична стабільність.

Робоче середовище. Оскільки загальне середовище часто невиразне, неточне і довготривале, то більшість організацій зосереджує увагу на своєму робочому середовищі. Це середовище складається конкурентів, споживачів, постачальників, регулювальних органів та стратегічних союзників.

Конкурентами організації є інші організації, які змагаються з нею за ресурсами.

Постачальники - це організації ,які забезпечують ресурсами інші організації.

Регульовані органи - це елементи робочого середовища, які мають відповідний статут і право контролювати або впливати на політику та практичну діяльність організації. Стратегічні союзники (їх також називають стратегічними партнерами) - дві або більше компаній, які працюють разом у спільних підприємствах або пов'язані з іншими партнерськими стосунками.

Під структурою підприємства розуміють його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованість та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу і загальну структуру підприємства.

Основу діяльності ВАТ „Екватор” становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідні підрозділів, саме склад цих підрозділів характеризує виробничу структуру підприємства.

Структурою виробничих підрозділів ВАТ „Екватор” є цехи, тобто адміністративно, відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяють на основні, допоміжні, обслуговуючі.

Основні цехи виготовляють продукції, призначену для реалізації на сторону тобто продукцію, що визначає профіль, та спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи, виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства, обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних допоміжних виробничих процесів.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів. Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничих підрозділів. Так, конструкція виробу передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну їхню послідовність та трудомісткість.

Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства.

Підприємство ВАТ „Екватор” очолює голова правління. Він здійснює керівництво підприємством у цілому, розпоряджається в межах чинного законодавства.

Управління Товариства ВАТ „Екватор” здійснюють:

- Вищий орган Товариства;

- Спостережна Рада;

- Правління;

- Ревізійна комісія;

Вищим органом ВАТ „Екватор”, є загальні збори акціонерів. Загальні збори акціонерів мають право брати участь усі акціонери не залежно від кількості і класу акцій, що їм належать. Рішення загальних зборів акціонерів приймають більшість у 3\4 голосів акціонерів які беруть участь у зборах.

Спостережна рада є органом Товариства, що з метою захисту інтересів акціонерів здійснює контроль за діяльністю правління Товариства.

Виконавчим органом Товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління.

До компетенції правління належать всі питання діяльності Товариства крім тих, що згідно з чинним законодавством, Статутом, або рішенням вищого органу Товариства віднесені виключно до компетенції іншого органу Товариства. До складу правління входять голова правління, заступник голови та члени правління.

Перевірка фінансово-господарської діяльності проводиться ревізійною комісією, яка обирається вищим органом Товариства. Матеріали перевірок комісія подає вищому органу Товариства та спостережній раді Товариства.

Організація і менеджмент нероздільні. Формування менеджменту тісно пов'язане з появою організацій. Процес менеджменту реалізується в умовах функціонування організацій, тобто наявність організацій служить середовищем для здійснення менеджменту.

Розглядаючи організацію ВАТ „Екватор” як соціальну-економічну систему, поділити на дві підсистеми - керуючи і керовану.

До керуючої підсистеми ВАТ „Екватор” відносяться всі елементи, які забезпечують процес управління (апарат управління).

Керована підсистема охоплює елемент, які забезпечують безпосередній процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності. Між цими підсистемами існують прямі і зворотні зв'язки.

Одним із способів поділу менеджерів ВАТ „Екватор” на категорії - розрізняють - їх за рівнем організації.

Менеджери вищого рівня становлять групу виконавців, що керують цілою організацією. Менеджери цього рівня розробляють мету організації, загальну стратегію і політику діяльності. Менеджери вищого рівня ухвалюють рішення про злиття з іншими компаніями, інвестиції в дослідження та розробки, входження або виходи різних ринків.

Найбільшою групою менеджерів ВАТ „Екватор” є менеджери середнього рівня. Їхні посади, посади - це виробничий менеджер, операційний менеджер і керівник підрозділу. Менеджери середнього рівня відповідають за впровадження політики і планів, розроблених менеджерами вищого рівня, а також координацію та нагляд за діяльністю менеджерів нижчого рівня.

На ВАТ „Екватор” виробничі менеджери мають справу із менеджментом матеріальних запасів, за якістю несправністю обладнання і проблемами профспілок, а також координують роботу підлеглих у межах підприємства.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.