Концептуальні основи управління інноваційними процесами

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Інноваційний розвиток підприємств України має відбуватися в умовах широкого та високоефективного використання інвестицій, що спрямовуються до виробництв вищих технологічних укладів. Формування глобалізаційних процесів спричинило різке зменшення обсягів виробництва машинобудівної продукції, що пояснюється як відсутністю платоспроможного попиту на неї, так і обмеженістю виробничих та фінансових ресурсів машинобудівних підприємств для реалізації широкомасштабних програм оновлення основних засобів та зміни номенклатури продукції. Вирішення цієї складної проблеми можливе внаслідок підвищення ефективності мобілізації інвестицій за рахунок різних джерел, удосконалення механізмів раціонального використання наявних інвестиційних ресурсів, посилення їхнього позитивного впливу на динаміку процесів інноваційно-технологічного оновлення промисловості. Разом з тим, інноваційний розвиток підприємств за сучасних умов потребує удосконалення системи управління. Зазначене набуває особливої актуальності за умов пошуку потенційних можливостей забезпечення інноваційного розвитку підприємств і стабільного зростання.

Прогресивні інституційні та структурні перетворення, поглиблення європейської інтегрованості української економіки потребує інтенсивного оновлення і забезпечення: програм, планів і проектів розвитку інноваційної діяльності, позитивних зрушень, суттєвого поліпшення регуляторного середовища, створення відповідних умов модернізації галузей і видів економічної діяльності на основі нових і новітніх технологій. Забезпечення інноваційного розвитку неможливо без перебудови і вдосконалення теорії і практики розвитку систем управління цими процесами. Але, як стверджують українські вчені, концептуальні засади управління інноваційно-інвестиційним розвитком національної економіки і системних наукових підходів до розкриття його суті та організаційно-економічного механізму його реалізації в науковій літературі не вироблено. Надзвичайна роль інноваційних процесів і їх значення як чинників соціально-економічного розвитку, що надають динамізму економіці країни, потребують посиленої до них уваги з боку науковців і практиків. Успішний перехід до інноваційної моделі функціонування потребує докорінної перебудови адекватних систем і механізмів управління, що можуть задовольнити вимоги інноваційних процесів до їх формування і створення механізмів їх успішної реалізації, що породжує нову якість економіки. Необхідність створення теоретикометодологічного підґрунтя структурних і трансформаційних зрушень у системі управління інноваційним розвитком зумовлює актуальність подальших досліджень цієї проблематики.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

1.1 Інноваційний розвиток

Класична теорія інновацій була розроблена науковцями ще на початку ХХ ст. В її становленні і розвитку виділяється декілько етапів: класична теорія інновацій, теорія довгих хвиль, неокласична теорія інновацій, теорія прискорення і соціально-психологічна теорія, які стали підґрунтям формуван- ня шляхів інноваційного розвитку суспільства . Розвитку суспільства на основі інноваційної діяльності надають пріоритет багато країн порівняно з іншими структурними джерелами (розвиток на основі факторів виробництва, інвестицій тощо) та використанням усіх інших факторів. Аналізуючи концептуальні теорії інновацій, вчені спостерігають їх спільну ознаку - повну (пряму чи опосередковану) підпорядкованість існуючими темпами сталого інноваційного розвитку соціально-економічного і технічного прогресу .

Інноваційний розвиток економіки в розвинутих країнах здійснюється за трьома моделями: - розвиток, що базується на лідерстві в науці і реалізації великомасштабних проектів (США, Англія, Франція); - розвиток, що ґрунтується на нововведеннях, створенні привабливого інноваційного середовища і раціоналізації структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія); - розвиток, який стимулює нововведення шляхом створення інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйняття суспільством ролі науково-технічних нововведень і координації дій різних секторів у галузі науки і техніки (Японія, Північна Корея). В умовах динамічних змін постійно збільшується кількість домінуючих елементів, змінюється зміст моделей, розширяючи їх межі і сфери використання. Розуміння сутності процесів формування і використання інновацій змінює підходи до управління ними і дозволяє виокремити широкий спектр економічних, соціальних, екологічних, управлінських та інших видів нововведень в їх об'єктивно існуючій взаємообумовленості, взаємозалежності і взаємодоповнюваності. Характерні риси повинні враховуватись при розробці стратегій інноваційного розвитку економіки регіонів і країни. У ринкових умовах господарювання програми інноваційного розвитку регіонів стають все більше зорієнтованими на визначені цілі, а за змістом, напрямами і механізмами все більше стають принципово новими. Водночас у складі головних завдань програм розвитку завдання організації, кооперування і спеціалізації підприємств та організацій регіонів, завдання створення єдиної цілісної системи управління у спільному використанні їх власних регіональних ресурсів заради досягнення мети інноваційного розвитку чітко не визначаються. А Стратегія інноваційного розвитку України на 2010 - 2020 рр. та її регіонів, галузей і підприємств не декларує необхідність особливого інноваційного управління його процесами.

Визначивши в стратегії інноваційного розвитку країни необхідність розвитку кластерного механізму забезпечення конкурентоспроможності, розвиток корпоративного сектору наукових досліджень, формування нормативно-правової бази щодо спрямування недержавних інвестицій у сферу науково-технічної та інформаційної діяльності та в інші інноваційно-трансформаційні зміни в економіці України, державні органи влади (Кабінет Міністрів) у цій площині перетворень не акцентували уваги на питанні необхідності підвищення інноваційності безпосередньо систем управління.

Визначення функцій нормативно-правового поля з питань забезпечення інноваційного розвитку - захист існуючих прав власності, створення умов для стимулювання, забезпечення та підтримки інноваційної діяльності й охорони інтересів учасників цієї діяльності, підтримка конкурентоспроможності національних суб'єктів господарювання - та інші інноваційні функції, які бере на себе держава в цій площині, розглядаються не в їх системному взаємозв'язку, а як окремі заходи з реалізації процесів інноваційного розвитку .

Очевидно, що стратегії і моделі інноваційного розвитку країни можуть бути ефективно реалізовані тільки завдяки відповідному управлінському інноваційному й організаційному супроводженню.

Інноваційний розвиток саме систем управління та організаційно-правових форм господарювання, які повинні стати самостійними об'єктами інноваційних перетворень, а не тільки розглядатись як суб'єкти, що супроводжують, організують і регулюють різні види процесів інноваційного розвитку. Інноваційний розвиток управлінських процесів досі не отримав належної уваги і визначення свого місця в інноваційній теорії і практиці.

Останнє негативно впливає на підвищення рівня інноваційності економіко-виробничих і соціально-економічних систем, реформаторських заходів. Швидка розбудова інноваційних процесів стає проблематичною. Без належної уваги до організаційних і управлінських інновацій виробничі й інші види інновацій в економічній сфері життя країни не зможуть бути ефективно використовуваними. Це мотивує необхідність доповнення складових концепції інновацій і її розгляд не тільки в контексті сучасної економічної теорії, а й передусім теорії управління (інноваційне управління).

Управлінські інновацій- ні важелі, інноваційні управлінські технології, науково-обґрунтовані й оптимальні управлінські рішення впливають на всі внутрішні й зовнішні фактори розвитку підприємництва, на стан, якість і розвиток економічного і соціального середовища, на увесь спектр складових суспільного розвитку. При цьому цей вплив може бути і позитивним, і негативним. Генерація і інтеграція нових управлінських форм, управлінських моделей, методів і механізмів, типів управління заради побудови інноваційної системи економічного розвитку, які б забезпечили безперервний плин інноваційних процесів і здатні скоротити час, вартість і забезпечити максимальний результат інновацій стає необхідною передумовою інноваційного розвитку.

Зазначимо, що перетворення в будь-яких системах, особливо в складних економічних системах регіону і країни, повинно починатися з пріоритетного інноваційного вдосконалення управлінських систем формування і реалізації процесів інноваційного розвитку на всіх ієрархічних рівнях. Системні наукові засади розробки інноваційних процесів безпосередньо в управлінні як головного «генератора» і «двигуна» інноваційного розвитку і активного використання інновацій повинні починатись із визначення видів і характеристик процесів розвитку суб'єктів господарювання. Інноваційні процеси, або процеси створення інновацій, являють собою формування і реалізацію сукупності прогресивних якісно нових змін, що безперервно виникають у результаті появи нових ідей, створених інтелектом людей у просторі і часі в різних сферах життєдіяльності суспільства. При їх виокремленні слід враховувати, що інноваційний розвиток будь-якого явища, об'єкта чи суб'єкта не є ізольованими від процесів як у виробничій, так і в усіх інших сферах діяльності. Вони мають багато точок перетину комунікацій і інформації, сумісні проблеми розвитку, характерну специфіку діяльності, схожі або однакові ресурси, залежність від ринкової ситуації і політики держави та інші аспекти формування, плину і реалізації, які неможливо відокремлено чи самостійно вирішити. Тісні взаємопідпорядковані, прямі і зворотні зв'язки інноваційних процесів, взаємообумовленість і взаємозалежна цілеспрямованість потребує використання ряду видів і типів управління, комплексного підходу і новітніх технологій до зменшення диспропорцій у їх розвитку, порушує проблеми підвищення цілісності і збалансованості процесів інноваційної діяльності. Це стосується як сфер, які керують, так і сфер, якими керують, галузей територіального господарювання і обумовлює вирішення питань заздалегідь передбачуваних з урахуванням змінюваності умов їх розвитку під час вибору шляхів підвищення рівня інноваційності регіональної економіки.

1.2 Інноваційні процеси

Основний склад і взаємозв'язок інноваційних процесів за видами діяльності наведені на мал. 1, що дозволяє виокремити їх узагальнений зміст (табл. 1).

мал.1

Наведений перелік і зміст видів процесів поля інноваційної діяльності дозволяє зробити висновок, що управління ними не може не ґрунтуватись на інноваційній основі. Цей вид інноваційної діяльності розглядається як інноваційне управління, до формування якого слід використати системно-інтегративний підхід, що дозволяє об'єднувати елементи всіх типів управління, визначати зміст інноваційності управління і його складові. Інноваційність елементів і зміст інноваційного управління спрямовані на розв'язання проблем інноваційного розвитку, на створення і раціональне поєднання інноваційних процесів в усіх суміжних і споріднених секторах суспільної діяльності, в яких реалізуються окремі етапи процесів.

Інноваційне управління повинно будуватись на врахуванні, цілеспрямуванні, координації впливу їх складових і змісту на кінцеві результати інноваційного соціально-економічного розвитку. Інноваційному управлінню повинно надаватись вирішальне значення в інноваційному поступі України і розглядати його як обов'язковий пріоритетний компонент інноваційної діяльності, що використовує інноваційні важелі організації й управління процесами, створення і реалізації інновацій, координацію діяльності суб'єктів інноваційної сфери, їх взаємодію та створює механізми узгодження інтересів усіх учасників. При цьому управлінські інновації обов'язково повинні бути представлені самостійним розділом передуючим напрямом інших розділів стратегій інноваційного розвитку в будь-якій сфері.

Таблиця 1

Узагальнений зміст інноваційних процесів у різних сферах життєдіяльності

Інноваційні процеси	Зміст, місце і роль процесів інноваційного розвитку
Інституційні	Відображають синтез нових ідей в економічній теорії. Інститути розглядаються як засоби з'ясування і пояснення поведінки і важелі впливу на рішення економічних агентів, як утворення і структури взаємодії між людьми. Створення і функціонування інститутів є невід'ємною складовою обраних суспільством систем господарювання. Програми дослідження нової інститу- ційної теорії включають дослідження умов і результатів виникнення різних інститутів (настанов), вплив системи управління і форм економічної організації на поведінку економічних елементів і розміщення обмежених ресурсів, трансакційні витрати, теорію прав власності, теорію контрактів, підвалини і різноманітність форм організації інституціонального середовища інфраструктури ринку. Дослідники закликають «активізувати дослідження, які поглиблюють наше розуміння того, як працює реальна економічна система» і обумовлюють розгляд інституційних процесів як елементів інноваційного розвитку.
Організаційні	Розробка, формування і запровадження нових організаційних форм і методів організації діяльності процесів суспільної праці й організаційних структур у власній, науковій, виробничій та інших видах діяльності, організаційних методів, схем і регламентів діяльності суспільної праці у виробничих, економічних, соціальних та інших системах
Управлінські	Створюють підґрунтя для побудови інноваційної системи управління, зачіпають всі її елементи: цілі, політику, стратегії, програми, плани, завдання, функції, методи, управлінські технології, комунікації, механізми управлінського впливу, що створюють організаційні, фінансові, матеріально-технічні, інформаційно-комунікативні, аналітико-рекомендаційні, нормативно-правові та інші умови для розвитку процесів у будь-якій сфері. Управлінські інноваційні процеси забезпечують трансфер і дифузію нововведень в усі сфери суспільної співпраці
Технологічні	Створюють нові прогресивні технології отримання якісно нових конструкційних матеріалів, їх композицій, синтетичних матеріалів, надчистих матеріалів із заданими властивостями, створення чистих технологій, комп'ютерних, лазерних, інформаційних, ядерних, радіоізотопних нанотехнологій
	Спрямовуються на виготовлення нових виробів, продуктів, засобів праці, засобів виробництва (машин, устаткування), засобів комплексної автомати- зації, електронних та інших засобів для реалізації технологічних інновацій
Економічні	Формують і реалізують методи економічного управління, пов'язані із реалізацією функцій прогнозування, розробки стратегій, стратегічного і поточного планування, фінансування, оплати праці, ціноутворення, стратегічного і поточного аналізу і оцінки зовнішнього і внутрішнього середовища, оцінки результатів діяльності, моніторингу результатів економічних процесів, спрямовуючи їх на випереджальний та інноваційний розвиток використання нових знань
Соціальні	Процеси створення різних форм і сприятливих умов забезпечення якості життя, соціального захисту і соціального забезпечення, підвищення в суспільстві ролі людського чинника розвитку, стимулювання появи інновацій в освіті, охороні здоров'я, навколишньому середовищі, чинників активізації творчості, самовиразу особистості, інформаційної відкритості
Екологічні	Процеси контролю і захисту навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу, процеси забезпечення відтворення екологічного середовища і раціонального використання ресурсів
Юридичні	Створюють і реалізують правові акти і дії з удосконалення нормативно-правового забезпечення процесів життєдіяльності в суспільстві, демократизації відносин між владою і господарюючими суб'єктами, законодавче визначення норм відповідальності влади і господарюючих суб'єктів перед суспільством, норм екологічної, енергетичної, економічної та інших видів безпеки, збереження інтелектуального потенціалу і прав людини при реалізації інновацій. Окреслюють і забезпечують правовий захист і супроводження інноваційних трансформаційних змін у контексті світових економічних, соціальних, культурних і цивілізаційних заходів і створюють правові умови для відпрацювання гнучких, якісно нових регуляторів інноваційних процесів, підпорядковуючи їх вплив на досягнення кінцевої мети інноваційного розвитку, правових засад формування системи законодавчих і нормативних актів вживання адміністративних і організаційних інструментів, регулювання і активізації інноваційної діяльності і відносин пов'язаних з нею. Процеси підготовки прийняття і впровадження нормативних актів, які регламентують умови забезпечення інноваційної діяльності
Політичні	Процеси політичних дій державної і місцевої влади з формування раціональної, податкової, амортизаційної, грошово-кредитної, відсоткової, цінової політики в галузі інновацій, становлення і підтримки діяльності фінансових інститутів забезпечення інноваційної діяльності з розширення простору підтримки, відтворення і оновлення усіх видів ресурсів і стратегій соціально-економічного розвитку, формування людського капіталу і його інноваційного потенціалу розвитку науки і освіти
Суспільні	Процеси становлення й розвитку громадських суспільних інститутів, діяльність яких спрямовується на захист людей і створення можливостей для самореалізації індивідів на засадах соціального консенсусу, духовності і моралі, розширенні відносин, що ґрунтуються на соціальній довірі, взаємодопомоги і участі громадських організацій в інноваційних процесах, сприяють захисту суспільних інтересів і суспільних цінностей, узгоджуються із загальнолюдськими та цивілізаційними цінностями, зміцнюють підґрунтя суспільного розвитку, стверджують умови досягнення суспільного консенсусу і розвивають засоби соціалізації інноваційних процесів і принципи гуманізму

1.3 Управління інноваціями

Процес управління, як ми вже знаємо, складається з взаємозалежних фаз (етапів): планування, реалізація, контроль. Інтеграція цих ;фаз утворює систему стратегічного менеджменту, зайнятого рішенням стратегічних завдань. Для того, щоб пов'язати всі ланки Зазначеної системи, необхідна відповідна організаційна форма. Досвід показує, що існуючі організаційні структури зазвичай не спроможні в достатній мірі концентруватися на виконанні екстраординарних інноваційних завдань (вони були сформовані для неринкових типових схем).

Для вирішення стратегічних завдань виникає необхідність у радикальному реформуванні підходів до структур управління, підвищенні рівня їхньої варіантності. Це особливо важливо при вирішенні великомасштабних інноваційних завдань, що потребують значного якісного ривка і концентрації сил всієї системи управління.

Планування є одним з основних елементів системи внутріфірмового управління діяльністю інноваційного підприємства. Як елемент системи менеджменту планування являє собою самостійну підсистему, що містить сукупність специфічних інструментів, правил, структурних органів, інформації і процесів, націлених на підготовку і забезпечення виконання планів.

Планування інновацій -- це система розрахунків, спрямована на вибір і обґрунтування цілей розвитку інноваційного підприємства і підготовку рішень, необхідних для їхнього безумовного досягнення. У рамках інтегрованої системи менеджменту підсистема планування виконує такі часткові функції:

1. Цільова орієнтація всіх учасників. Завдяки узгодженим планам часткові цілі окремих учасників і виконавців орієнтовані на досягнення генеральних цілей спільного інноваційного проекту або інноваційного підприємства в цілому.

2. Перспективна орієнтація і раннє розпізнавання проблем розвитку. Плани орієнтовані в майбутнє і базуються на обґрунтованих прогнозах розвитку ситуації.

3. Координація діяльності всіх учасників інновацій. Координація здійснюється як попереднє узгодження дій при підготовці планів і як узгоджена реакція на виникеточіперешкоди і проблеми при виконанні планів. У процесі планування інновацій використовуються такі основні форми координації: розпорядницька, ініціативна, програмна і бюджетна.

4. Підготовка управлінських рішень. Плани являють собою найпоширеніші в інноваційному менеджменті управлінські рішення. При їхньому підготуванні проводиться глибокий аналіз проблем, виконуються прогнози, досліджуються всі альтернативи і провадиться економічне обґрунтування найраціональнішого рішення.

5. Створення об'єктивної бази для ефективного контролю. Плани встановлюють бажаний або необхідний стан системи на визначений період часу. Плани дають змогу об'єктивно оцінювати діяльність підприємства шляхом порівняння фактичних знань параметрів із запланованими за принципом «факт -- план». Ході контроль стає предметним, спрямованим на забезпечення цільового стану системи.

6. Інформаційне забезпечення учасників інноваційного процесу. Плани містять важливу для кожного учасника інформацію про цілі, прогнози, альтернативи, терміни, ресурси й адміністративні умови проведення інновацій.

7. Мотивація учасників. Успішне виконання планових завдань, як правило, є об'єктом особливого стимулювання і підставою для взаємних розрахунків, що створює діючі мотиви для продуктивної і скоординованої діяльності всіх учасників. ,„ Плануванню інновацій властивіпринципи, що встановлюють загальні правила розроблення й ефективного функціонування цілої підсистеми в інноваційному менеджменті: єдність науково-технічних, соціальних і економічних завдань розвитку; наукової обґрунтованості й оптимальності рішень; домінування стратегічних аспектів; бюджетної збалансованості; комплексності, безперервності, гнучкості й еластичності.

Принцип наукової обґрунтованості планування реалізується в умовах, коли воно базується на врахуванні законів і тенденцій науково-технічного й економічного розвитку, враховує об'єктивні умови і специфічні риси конкретного інноваційного підприємства. Рівень наукової обґрунтованості планування й оптимальності прийнятих рішень підвищується в міру розвитку теорії інноваційного менеджменту й удосконалення методів планування інновацій.

Принцип домінування стратегічних об'єктів у плануванні випливає з довгострокового характеру результатів, тривалого циклу здійснення інновацій і їхньої життєвої значущості для забезпечення конкурентоспроможності інноваційного підприємства.

Комплексність планування інновацій означає системну пов'язаність усіх розроблюваних на інноваційному підприємстві планів. Система планування інновацій має складну структуру і охоплює підготовку різноманітних за цільовою спрямованістю і рівнем розроблення планів.

Принцип гнучкості й еластичності планування інновацій полягає в забезпеченні динамічної реакції планів на відхилення в процесі робіт або зміни внутрішніх і зовнішніх чинників. При цьому гнучкість планів характеризує їхню спроможність реагувати на прояв випадкових чинників в інноваційних процесах, ураховувати слабкі і сильні сторони інноваційного підприємства, а також спроможність відбивати ризики і шанси, властиві умовам ринкової економіки.

Безперервність планування інновацій має два аспекти: наступність і взаємозв'язок планів різноманітної тривалості; вимоги постійного здійснення планових розрахунків відповідно до умов, що змінюються, і відхилень, що виникають. Планування інновацій обов'язково передбачає розроблення планів різноманітного прогнозування в часі: довго-, середньо- і короткострокових. Наявність планів різноманітної тривалості встановлює визначену періодичність їх формування, що перетворює планування в безупинний процес розроблення, деталізації, внесення змін і продовження планів.

Перелічені принципи складають методичну основу формування системи планування інновацій і відбиваються в складі, змісті, порядку і методах розроблення планів на інноваційному підприємстві.

Звертаємо вашу увагу на види планів, що різняться за цілями, предметам, рівнями, змістом і періодами планування.

За цільовою орієнтацією розрізняють стратегічне й оперативне планування інновацій.Стратегічне планування як елемент стратегічного управління інноваціями полягає у визначенні місії організації на кожній стадії її життєвого циклу, формуванні системи цілей діяльності і стратегії поводження на ринках інновацій. При цьому проводяться глибокі маркетингові дослідження, масштабні прогнозні розробки, оцінювання сильних і слабких сторін організації, ризиків і чинників успіху. Стратегічне планування, як правило, орієнтоване на п'ять і більше років. Воно спрямоване на створення нового потенціалу успішної діяльності інноваційного підприємства.

Оперативне планування інновацій має своїм завданням пошук і узгодження найефективніших шляхів і засобів реалізації прийнятої стратегії розвитку інноваційного підприємства. Воно передбачає формування продуктового-тематичного портфеля інноваційного підприємства, розроблення календарних планів, упорядкування бізнес-планів окремих проектів, виконання розрахунків потрібних ресурсів, коштів і джерела їх покриття тощо. Серед завдань оперативного планування інновацій -- реалізація потенціалу організації у формі досягнутого прибутку, прибутків, обсягів реалізації й ін. Стратегічне й оперативне планування перебувають у діалектичній взаємодії і змістовно доповнюють одне одного в єдиному процесі інноваційного менеджменту.

Обсяг планової роботи на інноваційному підприємстві характеризує предметна ознака. Відповідно до поділу праці за предметною ознакою на інноваційному підприємстві в окремі види планів виокремлюють планування НДДКР, виробництва, збуту, матеріально-технічного постачання, інформаційного забезпечення, фінансів, персоналу й інших предметних сфер інноваційного підприємства. Змістовний аспект у плануванні інновацій виявляється в таких видах планових розрахунків: продуктово-тематичному, техніко-економічному, кількісно-календарному.

Продуктово-тематичне планування інновацій полягає у формуванні перспективних напрямів і тематики НДДКР, підготовці програм і заходів щодо відновлення продукції, удосконаленні технології й організації виробництва на інноваційному підприємстві. На виробничій стадії інноваційних процесів цей вид планування передбачає розроблення й оптимізацію виробничих програм інноваційного підприємства і цехів.

Техніко-економічне планування передбачає розрахунки матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, необхідних для виконання номенклатурно-тематичних завдань, а також оцінку економічних результатів і ефективності інноваційної діяльності інноваційного підприємства. Цей вид розрахунків охоплює фінансове планування, упорядкування бізнес-планів, бюджетне планування і т. п. ' Календарне планування інновацій полягає в плануванні обсягів робіт, завантаження підрозділів і виконавців; побудові календарних графіків проведення робіт з окремих проектів, усієї сукупності планованих робіт, завантаження устаткування і виконавців; розподілі робіт з окремих календарних періодів. Залежно від періоду планування розрізняють плани довгострокові, орієнтовані на п'ять і більше років, середньострокові -- до п'ятьох років і короткострокові, що охоплюють період до року.

Склад і сполучення різноманітних видів планів у рамках окремої організації формуються виходячи з прийнятої в ній концепції планування інновацій. У вітчизняній і закордонній практиці набули поширення такі форми планування інновацій, як програмно-цільовий підхід, управління за цілями, системне управління, мережні методи управління та ін.

У складному блоці планування інноваційної діяльності варто Особливо виділити методи планування, до яких можна віднести Науково-технічне прогнозування, методи диверсифікації, портфельних матриць та ін. При цьому важливе значення має використання спеціальних методів і прийомів пошуку інноваційних ідей. Цей процес у сучасних умовах потребує постійної і достатньо суворої регламентації. Останнім часом у вітчизняній і закордонній практиці використовується велика кількість різноманітних методів і прийомів пошуку інноваційних ідей, їх можна подати двома великими групами: пасивного й активного пошуку.

Методи пасивного пошуку:

-- аналіз патентів;

-- маркетингові дослідження;

-- пропозиції по ліцензіях;

-- пропозиції споживачів або замовників;

-- пропозиції розроблювачів;

-- пропозиції раціоналізаторів;

-- пропозиції винахідників.

Методи активного пошуку:

1. Емпіричні методи:

-- опитування спеціалістів;

-- опитування споживачів;

-- матеріали виставок і ярмарків;

-- оцінювання публікацій.

2. Системно-логічні методи:

-- морфологічний аналіз;

-- функціонально-вартісний аналіз;

-- «дерево» вирішення проблем.

3. Інтуїтивні методи:

-- «мозкова атака»;

-- методи синектики;

-- метод Дельфі.

Використання різноманітних методів і прийомів пошуку інноваційних ідей поряд з постійним аналізом портфельних матриць стратегічного планування продуктової політики дає змогу інноваційним підприємствам формувати велику кількість альтернативних інноваційних пропозицій до тематичного плану, що конкурують між собою за наявними ресурсами інноваційного підприємства й очікуваними результатами. За даними консалтингових фірм, для одного успішного інноваційного продукту в середньому необхідно 58 різноманітних нових ідей. При цьому потрібно розглянути не менше 300 різноманітних варіантів і пропозицій. Тому дуже відповідальною стадією планування інновацій є стадія оцінювання пропозицій і добору найбільш актуальної тематики. У вітчизняній і закордонній практиці для вирішення цього завдання використовуються, як правило, різноманітні методи селекції конкуруючих пропозицій, що ґрунтуються на багатокритеріальному оцінюванні і двоступінчатому доборі перспективної тематики.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ОСНОВ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ

2.1 Аналіз побудови системи управління інноваційними процесами

Для визначення змісту і напрямів управлінських інновацій і формування і обґрунтування заходів підвищення рівня інноваційності систем управління необхідним є визначення сильних і слабких сторін теперішнього стану вирішення проблеми, що розглядається. Цьому може сприяти його комплексний аналіз, а саме:

- аналіз напрямів, змісту і результатів інноваційної діяльності і оцінювання змін і тенденцій інноваційного розвитку економіки регіону;

- аналіз стратегій інноваційного рівня розвитку економіки регіону і його інноваційного потенціалу;

- структурно-системний аналіз інтегрованого інноваційного процесу за окремими видами інновацій, його стадій і етапів життєвого циклу;

- аналіз організаційно-управлінських засад розробки програм і планів інноваційного розвитку (органи, завдання, функції і методи проектування, управління і формування регіонального портфелю інновацій);

- аналіз джерел фінансового забезпечення інноваційної діяльності за програмами і проектами, а також за раціональністю їх розподілу;

- аналіз економічної ефективності результатів інноваційної діяльності; - аналіз існуючих і можливих інноваційних ризиків і невизначеностей;

- аналіз рівня інноваційності систем управління.

Останнє надзвичайно важливо, оскільки слугує відправною точкою для діагностики рівня інноваційності і керованості процесами інноваційного розвитку, для визначення можливостей і напрямків нарощування знань і навичок управління в умовах невизначеності подальшого розвитку. Процес побудови системи інноваційного управління з огляду на визначені види, зміст і інноваційний процес у першому наближенні можливо поділити на етапи:

- встановлення і вимір зв'язків між інноваційними процесами в різних сферах діяльності і визначення загальних управлінських функцій створення і реалізації інновацій у системі регіонального управління;

- встановлення важелів і можливого ступеня управлінського впливу на формування, плин, розвиток і результати процесів інноваційного розвитку;

- визначення складових і суб'єктів системи інноваційного управління, їх функцій, завдань, повноважень і відповідальності;

- систематизація системи показників оцінювання інноваційності управління і методів їх визначення;

- формування моделі інноваційного управління і створення умов реалізації її можливостей.

Результати теоретико-методологічного та інформаційно-аналітичного аналізу дозволять визначити напрямок оптимізації економічної і соціальної структури економіки, виокремити і створити міжгалузеві спільні сфери і об'єкти інноваційної діяльності, розробити, удосконалити і розвинути інноваційність управлінських важелів і схем управління інноваційним розвитком регіону.

2.2 Аналіз інноваційної політики в Україні

Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою діяльністю, спрямованою на виведення економіки України з кризи, та функціонування в умовах поглиблення глобалізаційних процесів. Головною метою такої політики є стратегічна орієнтація розвитку виробництва на створення і широке використання принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем,ефективне освоєння науково-технічних розробок,забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення і ефективного використання науково-технічного потенціалу. Негативні наслідки кризових явищ в Україні та їх переплетіння в сфері науки , техніки і технологічного розвитку зумовили істотне гальмування інноваційних процесів. Бюджетне фінансування науково-технічної сфери неухильно зменшується, залишається низьким рівень впровадження у виробництво результатів досліджень та розробок, наука поступово перестає бути суспільно визнаною пріоритетною діяльністю держави. Основним недоліком інноваційної політики залишається її спрямованність на управління переважно «процесом», а не кінцевим результатом. Треба створювати матеріально-технічну базу та необхідні організаційно-технічні поняття ефективної роботи науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому для вдосконалення інноваційної політики дуже важливо формувати стимулююче економіко-правове середовище саме для тих, які забезпечують відчутні позитивні кінцеві результати. Формування сучасної моделі розвитку інноваційної діяльності промислових підприємств повинно базуватися на об`єктивному та грунтовному аналізі реального стану інноваційної сфери України. Лише відображаючи реальну ситуацію можна розробити заходи та напрями інноваційного розвитку виробничих економічних систем. Важливими стратегічними цілями підприємств в умовах кризи є: ефективність виробництва, контроль поведінки споживачів, формування системи певних стимулів споживання на основі революційних продуктів, виключаючи необхідність у товарах-попередниках . Від досягнення цих цілей залежить позиція підприємства на внутрішніх і зовнішніх ринках в стратегічній перспективі, тобто чи буде розвиток стабільним, підпорядкованим виключно стратегічним цілям, чи його розвиток буде залежати від трансформації зовнішнього середовища і стадії конкурентів. Для успішних передових компаній характерна відпрацьована корпоративна стратегія на основі виробітку посилення науково-технічного потенціалу формування потужного випереджаючого обсягу знань спроможного забезпечити високу наукомісткість і новизну продукції, що виготовляється. В умовах поглиблення кризових явищ, та глобалізаційних процесів, доцільність розробки, освоєння виробництва та комерціалізації продуктових інновацій усвідомлюють всі суб'єкти господарювання. Чим радикальніша і більш економічно-вигідна інновація, тим краще зберігає підприємство свої конкурентні переваги. Лише на об'єктивному та детальному аналізі реального стану інноваційної сфери України повинна формуватися сучасна модель розвитку інноваційної діяльності. Для проведення повного і глибокого дослідження сучасних тенденцій розвитку інвестиційно- інноваційної діяльності необхідно розглянути і дослідити параметри, які дозволять провести об'єктивну оцінку сучасного стану та динаміки змін в інноваційній сфері, виявити фактори, які сприятимуть розвитку інноваційної діальності вітчизняних підприємств, а також обґрунтувати основні заходи спрямованніі на активацію інноваційних процесів в Україні. Головними чинниками інноваційного макроекономічного розвитку є:

- наявність інноваційних підприємств та обсяги випуску інноваційної продукції;

- обсяги та структура фінансового забезпечення інноваційної діяльності;

- рівень інституційного забезпечення інноваційної діяльності;

- масштаби та якість наукової діяльності та науково-технічних досліджень;

- кадрове забезпечення інноваційної діяльності; - рівень фондоозброєності та матерільно-технічного забезпечення інноваційної діяльності;

- рівень розвитку трансферу технологій та міжнародних інтеграційних процесів в інноваційній сфері.

Структурні зміни у виробництві за останні роки призвели до значної втрати позицій галузей промисловості з високою доданою вартістю. Криза показала, що українська економіка є частиною світової фінансової системи, і будь-які проблеми, що виникають у цій системі, при незбалансованності основних макроекономічних індикаторів несуть загрозу для національної політики. Держава повинна максимально швидко позбавити економіку від тих пут, які заважають приватним виробникам. Сьогодні приватний капітал при підтримці держави вже здатний вивести країну з багаторічної кризи, і пожвавлення, яке почалося, свідчить про це цілком очевидно. Показовим є те, що незважаючи на всі розмови про ліберальний характер нашої економіки, національний виробник не має цілком ринкових стимулів виробничої діяльності і орієнтації на цільову функцію прибутку.

Якщо кілька років назад високі податки і адміністративне регулювання можна було виправдати слабкістю приватного капіталу і необхідністю зосередження засобів у руках держави для підтримки економіки і соціальної сфери в умовах ринкової і політичної невизначенності, то сьогодні саме тиск на приватний капітал породжує віртуальну економіку бартеру, неплатежів, «білої» та «чорної» бухгалтерії тощо. В результаті страждають не тільки приватний капітал, але й сама держава, втрачає змогу зібрати податки, для виконання нормативних державних функцій, не говорячи вже про «бюджет розвитку», індустріальну політику, інноваційну і соціальну реформи тощо.

Потрібно ставити питання про переорієнтацію державної політики на створення максимально сприятливого середовища для вітчизняного і транснаціонального бізнесу. Потрібен вивірений баланс між підтримкою вітчизняних виробників і залученням капіталу взагалі. У сучасному світі мобільність капіталу настільки висока, що країнам доводеться змагатися за залучення капіталу, причому включаючи вітчизняний. У цих умовах реформа державного устрою нашої країни не може обмежуватися зміцненням вкладної вертикалі і переглядом механізмів міжбюджетних відносин. Вона повинна включати елементи філософії взаємодії між різними різними рівнями влади, що відповідала б об'єктивно високій самостійності місцевих регіональних утворень, розвиткові економічних зв'язків і відносин на субнаціональному - «територіально-горизонтальному» рівні. Поглиблення кризових явищ в Україні та глобальні процеси вимагають не тільки поглиблення реформ, що стосуються взаємин держави, ринку і суспільства, а й формування та реалізації нової стратегії, змісту і ресурсів системних реформ «другого покоління»

РОЗДІЛ 3. проблематика управління інноваційними процесами в Україні та шляхи подолання

3.1 Проблематика управління інноваційними процесами

інновація управління процес україна

Багато експертів в Україні вважають, що головною причиною гальмування інноваційного розвитку в країні є дефіцит фінансових ресурсів. Але при цьому вони майже зовсім не звертають уваги на спад платоспроможного попиту на науково-технічну продукцію з боку держави та підприємницького сектору, погіршення якісних характеристик наукових кадрів і матеріально-технічної бази досліджень, та інші, не менш важливі причини. Україні останніми роками, незважаючи на певні успіхи у стабілізації макроекономічних показників, не вдається домогтися відчутних результатів в експорті інноваційної продукції та створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності вітчизняних виробників.

На жаль, українська інноваційна сфера також поки не стала по- справжньому привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів. Такий результат значною мірою пов'язаний із обмеженими можливостями держави щодо спрямування фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки, обсяг яких відповідно до досвіду розвинутих країн значно перевищує ресурси, необхідні для здійснення традиційної науково-технічної політики, і недостатньою увагою держави до стимулювання міжнародного співробітництва в інноваційній сфері, що відповідає взаємним інтересам українських і закордонних партнерів.

Основними завданнями, що сприятимуть інноваційному розвитку, є:

- структурна перебудова національної економіки;

- створення адаптивної інфраструктури інноваційної діяльності;

- цілеспрямована підготовка кадрів високої кваліфікації для високотехнологічних галузей, а також менеджерів інноваційної діяльності;

- створення ринку інноваційної продукції, на якому буде забезпечений належний рівень захисту інтелектуальної власності;

- широке застосування в усіх галузях економіки і сферах суспільного життя інформаційно-комунікаційних технологій;

- удосконалення системи державної підтримки та регулювання інноваційної діяльності;

- підвищення інноваційної культури суспільства.

Не відповідають завданням розвитку національної інноваційної системи умови правової охорони інтелектуальної власності в Україні, не належним чином ведеться облік об'єктів права інтелектуальної власності та нематеріальних активів. Це є причиною низької патентної активності науково-промислового комплексу і того, що частка інтелектуальної власності та нематеріальних активів в основних фондах за бухгалтерськими документами вкрай низька. Нині в Україні немає чіткої системи у формуванні, розгляді й затвердженні в органах державної влади та управління програм державного рівня. При розробленні та виконанні програм не витримуються типові стадії і процедури, основні принципи програмно-цільового управління: цільова спрямованість, комплексність, альтернативність та керованість програм. Проекти більшості програм соціально-економічного спрямування формуються на безальтернативних засадах, без проведення конкурсів та державної експертизи.

У Законі України «Про державні цільові програми» не враховано низку основних принципів програмного цільового управління, навіть немає згадки про органи управління програмами, чим порушується принцип керованості програм. Покладення контролю за виконанням Державних цільових програм на Кабінет Міністрів України, державних замовників і керівника програми, не вирішують питання організації, координації та оперативного контролю, які, згідно з кращим досвідом практичного формування і реалізації цільових програм, мають покладатися на координаційні (науково-технічні) ради та головні наукові організації (головних розробників) программ.

3.2 Шляхи і засоби розв'язання проблем у розвитку інфраструктури інноваційної діяльності

Для розв'язання проблем у розвитку та управління інноваційної діяльності необхідно сформувати загальнодержавну систему автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичного опрацювання й зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдину систему обліку електронних інформаційних ресурсів держави. За рахунок технологічного переозброєння необхідно досягти зменшення частки зношених основних засобів виробничого потенціалу України в середньому на 20%, підвищити ефективність використання робочої сили в 2,5 рази.

Адаптивна інфраструктура інноваційної діяльності може існувати, якщо злагоджено діє ланцюжок: «наука-технологія-виробництво-ринок». Досягти цього без використання індустрії венчурного бізнесу, тобто без створення приватних інвестиційних компаній, діяльність яких підтримують державні та суспільні фонди, не є можливим. Слід нарощувати частку венчурних інвестицій у високотехнологічне виробництво такими темпами, щоб досягти 70% від загального обсягу інвестицій. Одним із механізмів стимулювання розвитку венчурної індустрії є фондовий ринок. Оскільки венчурне фінансування припускає участь інвестора в керуванні підприємством, у розвиток якого вкладені кошти, то це сприяє руху акціонерного капіталу як у національному, так і в міжнаціональному масштабах. У результаті орієнтації на венчурне фінансування відбувається, як правило, скорочення робочих місць у великих промислових компаніях, диверсифікованість останніх та рівнобіжне утворення дрібних і середніх самостійних компаній, які виходять на ринок нових технологій для виробництва конкурентоспроможної продукції. Важливим елементом формування індустрії венчурного бізнесу є такі інноваційні структури, як технопарки (технологічні й наукові парки) та інноваційні бізнес-інкубатори.

Створення системи венчурного фінансування інноваційних процесів має бути спрямоване на вирішення таких завдань реструктуризації економіки:

- залучення значного обсягу приватного капіталу в науково-технічну сферу, перевищення якого над державними інвестиціями може досягати сотень разів;

- формування ефективної системи залучення в господарський обіг інтелектуальної власності та інших результатів інтелектуальної діяльності;

- модернізація вітчизняної промисловості зі створенням нових виробництв, що базовані на високих технологіях;

- забезпечення умов для раціонального використання основних фондів багатьох підприємств, що втратили конкурентоспроможність;

- мобілізація значного обсягу коштів населення для розвитку науково-технічної сфери;

- залучення цільових іноземних інвестицій у розвиток технологічної сфери; - організація нових спеціалізованих і високоприбуткових ринків цінних паперів малих високотехнологічних компаній;

- зменшення безробіття і розв'язання завдяки цьому гострої для сучасної України проблеми соціальної напруженості.

Реформування системи підготовки кадрів, враховуючи перехід на європейські стандарти, слід базувати на принципі сумісності, логічності та конкурентоспроможності вітчизняної системи освіти, яка б одночасно зберігала культурні реалії країни. Передбачено прийняття зрозумілих та легкопорівнюваних ступенів освіти, підвищення мобільності викладачів і студентів, сприяння навчанню протягом усього життя, підвищення привабливості європейського терену для здобуття вищої освіти і забезпечення його прозорих та високоякісних пропозицій для людей із усіх країн світу.

Найважливішими напрямками формування й розвитку національного ринку інноваційних продуктів є:

- сприяння регіоналізації інноваційної політики, що, своєю чергою, сприятиме трансферу технологій та інноваційних продуктів, формуванню регіональних інноваційних стратегій, створенню технопарків, бізнес-інкубаторів, а також інноваційних структур іншого типу;

- створення умов формування науково-промислових кластерів (кластер - галузеве, територіальне та добровільне об'єднання підприємницьких структур, які тісно співпрацюють із науковими (освітніми) установами, громадськими організаціями та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоздатності власної продукції і сприяння економічному розвитку регіону);

- сприяння поетапному створенню національної мережі комерціалізації інноваційних продуктів і трансферу технологій. Мережа має охоплювати спочатку 2-3, а згодом 5-7 регіональних Центрів комерціалізації та трансферу технологій і інноваційних продуктів у Києві, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Сімферополі. Створюючи українську мережу, необхідно якнайширше використовувати закордонний досвід; - організація виявлення і добору найактуальніших винаходів українських авторів для їхньої подальшої комерціалізації та введення в господарський обіг. Створення з цією метою бази даних «Перспективні українські винаходи», яку необхідно постійно поповнювати;

- розроблення програми науково-технологічного партнерства між державними організаціями, академічним, галузевим і вузівським секторами науки та промисловості на основі державного контракту або іншої угоди на роботи за усіма етапами інноваційного циклу. Такі програми закладуть підґрунтя для формування нової системи партнерської взаємодії держави і приватного сектору в розробленні та використанні нових технологій;

- сприяння розвитку інституту посередництва та підготовці технологічних менеджерів для наукомісткого сектору економіки. Зусилля держави і приватного бізнесу слід спрямувати на:

- забезпечення зростання випереджальними темпами питомої ваги галузей, що створюють, опрацьовують і впроваджують релевантну інформацію (інформація, що збирається під конкретну задачу) в усі сфери діяльності;

- формування такої нормативно-правової бази, яка б ефективно регулювала взаємини творців, власників і користувачів інформаційних ресурсів та систем, а також усіх учасників руху до суспільства, побудованому на знанні; - сприяння розвитку та відновленню різних галузей діяльності на базі широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій (освіта, культура, охорона здоров'я, малий бізнес, громадське життя, соціальний захист);

- створення умов для пріоритетного розвитку та підвищення експортних можливостей інформаційної індустрії країни, детінізація цієї сфери діяльності; - формування сучасної інформаційно-комунікаційної інфраструктури країни з використання національної системи науково-технічної інформації .

Одним із механізмів реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики (крім зазначених раніше) є програмно-цільовий метод управління, ефективність якого підтверджена світовою практикою. Державна підтримка цільових програм різного рівня має визначатись їх органічним зв'язком із системою державних науково-технологічних та інноваційних пріоритетів, уся ієрархія яких має ґрунтуватися на глибоких прогнозно- аналітичних дослідженнях та релевантному інформаційному забезпеченні.

Для структурної трансформації економіки відповідно до вимог інноваційної моделі необхідно, насамперед, створити нову структуру державного замовлення. Слід домогтися, щоб високотехнологічна інноваційна продукція посіла в ньому чільне місце, а також доцільно запровадити окреме державне замовлення на інноваційну продукцію. Держава має забезпечувати фінансування масштабних прогнозно-аналітичних досліджень із метою визначення пріоритетних напрямів науково-технологічної та інноваційної діяльності. Для такого роду досліджень необхідно задіяти не тільки всю потужність вітчизняного науково-технічного потенціалу, а й можливості представництв України за кордоном. Прямої державної підтримки потребує створення в регіонах мережевих інноваційних структур на основі кластерного підходу, які сприяли б розвитку співробітництва технологічно пов'язаних між собою підприємств, наукових установ, фінансових інституцій, адміністративних органів.