У клінічній психології психокорекція використовується при психологічних проблемах, що виявляються в клієнта, що виникають у зв'язку з характерологіченими девіаціями й особистісними аномаліями, а також при невротичних психосоматичних розладах. Вироблення оптимальних навичок відбувається в процесі тренінгів, серед яких найбільш відомими є: аутотренінг, поведінкова (біхевіоральна) терапія, нейролингвістичне програмування, психодрама, трансактний аналіз (E.Bern) [7].

Аутогенне тренування (аутотренінг) є методикою, спрямованої на оволодіння навичками психічної саморегуляції за допомогою релаксаційних способів. Під релаксацією (розслабленням) розуміється стан пильнування, що характеризується зниженою психофізіологічною активністю, що відчувається або у всьому організмі, або в будь-якій його системі. У клінічній психології, особливо при психосоматичних розладах і захворюваннях використовуються такі різновиди як власне аутогенне тренування з нервово-м'язовою релаксацією і методика біологічно зворотного зв'язку.

При прогресивній м'язовій релаксації відбувається навчання людини контролюванню стану м'язів і викликанню релаксації (розслаблення) у визначених групах м'язів з метою зняття вторинної емоційної напруги. Аутогенне тренування проводиться в кілька етапів, спрямованим на освоєння вправ по ослабленню нервово-м'язової напруги до конкретного м'яза або групи м'язів, з наступним становленням "звички відпочивати".

Методика біологічно зворотного зв'язку побудована за принципом умовно-рефлекторного закріплення навички змінювати свій соматичний стан при контролюванні його за допомогою різних приладів.

У процесі тренінгу пацієнт самостійно контролює за допомогою приладу біологічне функціонування його організму (від швидкості протікання елементарних біохімічних реакцій до складних видів діяльності) і навчається змінювати його, застосовуючи різні способи саморегуляції. Виділяють наступні типи біологічного зворотного зв'язку (Александров):

- електроміографічний бізворотній зв'язок

- температурний бізворотній зв'язок

- електрошкірний бізворотній зв'язок

- електроенцефалографічний бізворотній зв'язок

При електроміографичному бізворотньому зв'язку відбувається научення процесові розслаблення конкретного м'яза або груп м'язів, а також загальної релаксації. Методика температурного біологічного зворотного зв'язку дозволяє знайти навички розширення і звуження периферичних судин, що приводить до зміни температури кінцівок і тіла. Електрошкірний бізворотній зв'язок дає можливість навчитися контролювати шкірно-гальванічні реакції, впливаючи на симпатичну нервову активність. При електроенцефалографічному бізворотньому зв'язку відбувається формування навичок зміни біоелектричної активності головного мозку за допомогою зміни співвідношення хвиль різної частоти і, у першу чергу, збільшення альфа-активності для зниження рівня збудливості і заспокоєння [7].

Поведінкова психотерапія буяє методиками, заснованими на виробленні умовно-рефлекторної діяльності з метою купірування психопатологічної симптоматики або навичок адекватних звичок замість неадекватним, невротичним. Найбільш відомими методиками є методики "систематичної десенсибілізації" і "парадоксальної інтенції", застосовувані для лікування нав'язливих страхів. При "систематичній десенсибілізації" відбувається занурення людини в ситуацію, що викликає страх (уявлюваним або реальне) з формуванням нової адекватної реакції на ситуацію і загасанням старої хворобливої. Методика, називана "парадоксальною інтенцією", спрямована на зміну відносини пацієнта до фобіями за рахунок "перекидання" цього відношення і доведення ситуації до абсурду. Задача парадоксальної інтенції - позбавити емоційно негативного підкріплення страхів, замінивши них на іронію і гумор.

Нейролінгвістичне програмування являє собою систему психологічних маніпуляцій на підставі вивчення лінгвістичної позначки-моделі людини, суть якого укладена у визнанні шаблонності для кожної групи людей або однієї людини лінгвістичної системи пізнання світу і самого себе, вираження почуттів і рішення проблем. Для цього в нейролінгвістичному програмуванні (НЛП) існує поняття модальності - найбільш типового і характерному для індивіда способі сприйняття і відображення навколишньої реальності. Виділяють три різновиди модальності: візуальна, аудіальна і кінестетична. Після виявлення домінуючої модальності людини передбачається корекція його поводження, що може самою людиною усвідомлюватися або не усвідомлюватися. У першому випадку можна говорити про керування індивідом, у другому - про маніпулювання їм за допомогою вербальних і невербальних методів. Метою програмування є вироблення визначеної стратегії поводженні, бажаної для людини або оточення [7].

У рамках нейролінгвістичного програмування використовується трохи технік: "змах", "вибух", "метафора".

Основним же вважається "рефрейминг" - переформування особистості, додання їй нової заданої форми. В основі рефреймінгу лежать наступні базові положення нейролінгвістичного програмування:

1. Будь-який симптом, будь-яка реакція, або поведінка людини споконвічно носять захисний характер і тому корисні; шкідливими вони вважаються тільки тоді, коли використовуються в невідповідному контексті;

2. У кожної людини існує своя суб'єктивна модель світу, яку можна змінити;

3. Кожна людина має сховані ресурси, що дозволяють змінити і суб'єктивне сприйняття, і суб'єктивний досвід, і суб'єктивну модель світу.

Рефреймінг здійснюється найчастіше в шість етапів. На першому визначається симптом; на другому пацієнтові пропонується зробити своєрідне "розщеплення" себе на частини (здорову і патологічну, представлену симптомом) і вступити в контакт із частиною, що відповідає за формуванням і прояв симптому, і осмислити механізм його виникнення; на третьому - виробляється відділення симптому від первісний мотив (намір); на четвертому - виявлення нової частини, здатної задовольнити цей намір іншими шляхами з "постановкою якоря" (асоціативного зв'язку між подіями або думками); на п'яте і шостому - формування згоди усього Я на новий зв'язок.

У процесі психодрами відбувається розігрування людиною ролей з метою вивчення внутрішнього світу і вироблення навичок оптимального соціального поводження. Як правило, психодрама використовується при наявності в індивіда характерологічних девіацій і "комплексу неповноцінності". Людина в процесі ігрової діяльності засвоює стереотипи поводження в різних життєвих ситуаціях, апробує них, вибирає найбільш підходящі йому і тим самим переборює комунікаційні проблеми [7].

Трансактний аналіз розглядає особистість людини як сукупність трьох станів "Я", умовно названих Батько, Дорослий і Дитина. Суттю їх є генетично запрограмований патерн поведінки і прояви емоційних реакцій. Дитина виявляє себе інфантильними рисами характеру і відносини до реальності, Дорослий - ознаками зрілої психічної діяльності, а Батько характеризується наявністю нормативних і оцінюючих стереотипів поводження. Психологічна взаємодія, з погляду E.Bern, відбувається у вигляді діадного контакту (трансакції) при використанні тих або інших ролей. Основна мета трансактного аналізу полягає в тому, щоб дати зрозуміти індивідові особливості його взаємодії з навколишніми за допомогою відповідної термінології і навчити його нормативному й оптимальному поводженню.

Психотерапія. Психологічні методи лікування, головним чином застосовувані при депресивних розладах, можна розділити на підтримуючі методи, динамічну психотерапію, "міжособистісні" методи і когнітивна терапія.

Підтримуюче лікування є одним з елементів ведення кожного пацієнта з депресією; його задача - підтримувати хворого доти , поки не зроблять своя дія інші методи лікування або не відбудеться природне видужання [4].

Динамічна психотерапія спрямована на надання специфічного терапевтичного впливу. Що стосується її значення, то думки тут розходяться. Arіetі (1977) затверджує, що вона грає свою роль у лікуванні більшості випадків депресії, у тому числі і важкої. Інші клініцисти обмежують сферу використання динамічної психотерапії, вважаючи недоцільним її застосування у важких випадках. Було почато кілька спроб оцінити ефективність подібного лікування; усі вони були зв'язані з груповою психотерапією і психотерапією подружніх пар. Отримані дані наводять на думку про те, що ці дві форми психотерапії являють цінність скоріше з погляду зм'якшення і часткового усунення соціальних труднощів, що могли б привести до рецидиву, чим як засіб, що сприяє більш ранньому зняттю депресивних симптомів. Порівнюючи вплив на пацієнтів щотижневої групової психотерапії, імпраміну і плацебо, Covі et al. (1974) знайшли, що тільки в тих осіб, які приймали антидепресант спостерігалося більш значне поліпшення симптоматики, чим у що одержували плацебо. Frіedman (1975) протягом 12 тижнів порівнював ефект щотижневої психотерапії з результатами, одержуваними при використанні амітриптиліну, плацебо і методу мінімального контакту. Він прийшов до висновку, що амітриптилін викликав найбільші зміни симптоматики, але психотерапія більш благотворно вплинула на взаємини чоловіка і жінки [4].

"Міжособистісна психотерапія". В основу "міжособистісної психотерапії" покладений системний і стандартизований лікувальний підхід до особистих взаємин і життєвих проблем. Маються повідомлення про те, що результати її впливу на симптоми помірковано важких депресивних розладів еквівалентні одержуваним при лікуванні амітриптиліном і більш значні в порівнянні з результатами мінімального лікування. Лікарська терапія; сильніше впливала на порушення сну, апетиту і соматичні скарги, а міжособистісна психотерапія - на подавлений настрій, почуття провини, суіцидальні думки; вона також активніше, сприяла відновленню колишніх інтересів і відносини до роботи. Дія ліків виявлялося протягом першого ж тижня; ефект психотерапії позначався лише через 4-8 тижнів. При "ендогенній" депресії, очевидно, навряд чи удасться одержали відчутний результат за допомогою однієї тільки психотерапії, тоді як "ситуаційна" депресія однаково добре реагує і на ліки, і на психотерапію.

Когнітивна терапія. При використанні когнітивної терапії відзначалися результати, порівнянні з одержуваними при міжособистісній терапії. Основна мета такого лікування при депресивному розладі полягає в тім, щоб модифікувати напрям думок пацієнта щодо життєвих ситуацій, а також депресивних симптомів. Як свідчать клінічні іспити, при лікуванні монополярних розладів помірної ваги результати когнітивної терапії майже рівноцінні одержуваним при використанні антидепресантів (Rush et al. 1977; Blackburn et al. 1981; Murphy etal. 1984) [4]. Комбінування когнітивної терапії з антидепресантами, очевидно, не приводить до підвищення ефективності лікування в порівнянні з використанням кожного з цих методів окремо . Ці дані становлять великий інтерес, тому що вони можуть служити вагомим аргументом проти теорій про винятково біохімічну природу депресивного розладу. Проте для більшості клінічних цілей лікування антидепресантами є пріоритетним, оскільки воно добре піддається перевірці і вимагає менших витрат часу. Якби когнітивна терапія виявилася ефективної в лікуванні хворих, що не піддаються впливові лік, цінність її була б величезної, але це поки ще не доведено.

Депривація сну. Як свідчать дані декількох досліджень, при важких депресивних розладах можна викликати короткочасні позитивні зрушення у визначеної частини пацієнтів, утримуючи них у стані пильнування протягом тривалого часу. Це цікаве відкриття здається парадоксальним - адже більшість хворих депресією і без того скаржаться на поганий сон. В даний час не можна розглядати процедуру депривації сну як готову до практичного застосування форму лікування; скоріше варто підходити до їй як до методу, що заслуговує подальшого вивчення.

3.3 Методика та результати дослідження

За результатами опитування ми побудували діаграму, яка показує залежність кількості набраних балів від кількості опитаних осіб.

Отже, вісім піддослідних набрали по 40 балів. Цих людей ми не можемо віднести до числа терплячих і спокійних людей. Людину дратує все, навіть речі незначні, стійкість до стресу низька. Здоров'я такої людини знаходиться в небезпеці.

Сімнадцять опитаних отримали від 12 до 40 балів. Це люди, з середньо врівноваженим станом, але можна сказати, що слід звернути увагу на підвищення стійкості до стресу. Людина досить непогано володіє ситуаціями, в більшості випадків вміє опанувати себе в стресовій ситуації.

І лише п`ять осіб серед 30 опитаних оптимати менше 11 балів. Їх результати свідчать про те, що це досить спокійні люди, вони мають реальний погляд на життєві ситуації. Людина постійно тримає себе в стані рівноваги, вона займається аутотренінгом, що допомагає адаптуватися або вийти зі стресової ситуації, вона зберігає повну душевну рівновагу.

ВИСНОВКИ

СНІД - нова інфекційна хвороба, яка характеризується переважним ураженням імунної системи та розвитком опортуністичних інфекцій і пухлин. Вона швидко поширюється по планеті. Збудником є Т-лімфотропний ретровірус III типу (LAV/HTLV - III або ВІЛ-1 - вірус імунодефіциту людини), який зумовлює вибіркове ураження Т-хелперів. В останні роки відкрито ВІЛ-2 (Західна та Південна Африка).

Джерелом інфекції є хвора людина і вірусоносій, які заразні впродовж усього життя. Передача збудника здійснюється різними шляхами: при статевому контакті та штучному запліднюванні; при переливанні крові та деяких її фракцій, пересад ці донорських органів, під час парентеральних діагностичних, лікувальних та інших втручань інструментами, що були забруднені кров'ю хворих або носіїв; від вагітних, які мають вірус, через плаценту до плода. Повітряно-крапельний та побутовий шляхи передачі віруса недоведені.

Групи високого ризику зараження складають: гомосексуалісти, повії, особи з невпорядкованими статевими зв'язками; наркомани; особи, яким здійснювали гемо-трансфузії, пересадку органів, оперативні втручання, часті ін'єкції ліків; статеві партнери хворих на СНІД і вірусоносіїв; діти, які народились від інфікованих батьків. Не виключена можливість професійного зараження медичного персоналу, особливо працівників хірургічних професій, клінічних лабораторій, станцій переливання крові.

Вірус у зовнішньому середовищі не стійкий: він гине при температурі 56 °С за півгодини, а при 100° - відразу; знищується 20 % етанолом, ефіром, ацетоном, 0,2 % гіпохлоритом натрію, 1 % глютаральдегідом, але відносно стійкий до іонізуючих і ультрафіолетових променів.

Провідним у патогенезі СНІДу є глибоке і безповоротне руйнування клітинного імунітету, що робить хворого практично беззахисним перед будь-якою інфекцією. Знижується імунний контроль за утворенням атипових клітин, внаслідок чого часто розвиваються пухлини. Можлива й пряма онкогенна дія вірусів на певні тканини. Серед онкологічних проявів при СНІДі переважає саркома Капоші, але зустрічаються також лімфоми мозку та деякі інші типи пухлин.

Діагностика СНІДу спирається на епідеміологічний анамнез. Підозрілими щодо можливості зараження є гомосексуалісти, наркомани, особи, що мають позашлюбні статеві стосунки, особливо з вихідцями із країн тропічної Африки, Карібського басейну, США, Західної Європи.

Згідно з класифікацією ВООЗ (1985), клінічна картина СНІДу включає 3 великих і 6 малих симптомів. До великих належать: втрата маси тіла на 10 % і більше, діарея з тривалістю понад 1 міс, гарячка понад 1 міс. Малі симптоми: постійний кашель, що продовжується понад 1 міс; генералізований дерматит із свербінням; повторний оперізуючий герпес; ротоглотковий кандидоз; хронічна прогресуюча або десимінована форми простого герпесу; генералізована лімфаденопатія. Дорослим СНІД діагностують у разі виявлення не менше ніж 2 великих і 1 малого симптомів.

До основних видів депресивних станів належать: депресивні синдром, замаскована депресія, тяжкий депресивний розлад, ажитована депресія, загальмована депресія, депресивний ступор, легкий депресивний розлад. Всі ці депресивні стани мають декілька загальних ознак. Клінічні прояви депресивних синдромів надзвичайно різноманітні. При депресивних розладах помірної ваги центральними ознаками є знижений настрій, нездатність випробувати почуття радості, песимістичний спосіб мислення і зниження енергії; усе це веде до погіршення працездатності.

Стрес - стан індивіда, що виникає як відповідь на різноманітні екстремальні види впливу зовнішнього та внутрішнього середовища, що виводять із рівноваги фізичні чи психологічні функції людини.

Участь у конфліктних ситуаціях досить часто супроводжується посиленням стресового стану людини. Конфлікт являє собою складні стосунки між опонентами, позначені сильними емоційними переживаннями. Участь у конфлікті припускає витрати емоцій, нервів, сил, а це може призвести до разового чи хронічного стресу. Разом із тим неадекватне сприйняття ситуації, що відбувається через стресовий стан одного з її учасників, досить часто призводить до конфліктів.

Фактори, що викликають стрес, - це вплив на людину з боку зовнішнього і внутрішнього середовища, що приводить її у стан стресу.

Ознаки стресового стану є: посилення тривоги, відчуття кризи або великої перешкоди, неможливість зосередитися на чомусь, занадто часті помилки в роботі, погіршується пам'ять, занадто часто виникає почуття втоми, дуже швидка мова, відчуття втрати контролю над собою, думки часто змінюються, досить часто з'являються болі (голова, спина, шлунок), підвищена збудливість, дратівливість, робота не дає колишньої радості, втрата почуття гумору, різко зростає кількість цигарок, що випалюються, пристрасть до алкоголю, постійне відчуття недоїдання, пропадає апетит, неможливість вчасно закінчити роботу.

Психологічна корекція базується на консультуванні і припускає цілеспрямований психологічний вплив на клієнта або пацієнта з метою приведення його психічного стану до норми у випадках діагностики в нього яких-небудь характерологічних девіацій або особистісних аномалій, а також для освоєння їм якої-небудь діяльності. Психологічна корекція в клінічній психології спрямована на активне зовнішнє втручання у формування адекватного і шуканого психічного стану людини, його активності і щиросердечного комфорту, гармонізації його відносин із соціальним оточенням.

Цілями застосування психологічної корекції (психокорекції) є оптимізація, виправлення і приведення в норму яких-небудь психічних функцій людини, відхилень від оптимального рівня його індивідуально-психологічних особливостей і здібностей. З метою психокорекції застосовують в більшості випадків аутотренінгові тренування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамова Г.С. Практическая психология. - М., 1997. - 368 с.

2. Александров А.Л. Современная психотерапия. - М., 1998. - 335 с.

3. Александровский Ю.Л. Пограничные психические расстройства. - М., 1993, 400 с.

4. Анастази А. Психологическое тестирование: В 2-х томах. - М.: Педагогика, 1982. - Т.1. - 340 с., Т.2. - 345 с.

5. Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: Изд-во МГУ, 1980. - 280 с.

6. Арносон Э, Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. - СПб.: Еврознак, 2002. - 560 с.

7. Беккер Г. X. Социально-психологическое исследование групповой психотерапии при неврозах.-- Журн. невропатол. и психиатр. - 1981, № 11, с. 1708 -- 1710.

8. Битянова М.Р. Социальная психология: наука, практика и образ мысли: Учебное пособие. - М.: Изд-во МГУ, 2001. - 295 с.

9. Блейхер В. М. Клиническая патопсихология. - Ташкент, 1976. - 295 с.

10. Буль П. И. Основы психотерапии. -- Л.: Медицина, 1974. --310 с.

11. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности. - К.: Здоров'я, 1980. - 165 с.

12. Бурлачук Л.Ф., Савченко Е.П. Психодиагностика. - К: А.Л.Д., 1995. -100 с.

13. Варшавский К. М. Гипносуггестивная терапия (лечение внушением в гипнозе). -- Л.: Медицина, 1973. -- 192 с.

14. Вельвовский И. 3. Принципиальные основания к внедрению психотерапии в комплекс санаторно-курортной медицины. -- В кн.: Психотерапия в курортологии. Киев: Здоров'я, 1966, с. 15--24.

15. Виш И. М. Практическая психотерапия. -- Воронеж, 1969. -- 288 с.

16. Вольперт И. Е. Психотерапия. -- Л.: Медицина, 1972. -- 232 с.

17. Гельдер М. и др. Оксфордское руководство по психотерапии. В 2-х томах. - К., 1999. - 300 с.

18. Губачев Ю. М., Стабровский Е. М. Клинико-физиологические основы психосоматических соотношений. -- Л.: Медицина, 1981. -- 216 с.

19. Гузиков Б. М., Зобнев В. М., Мейроян А. А., Рыбакова Т. Г. Групповая и семейная психотерапия при алкоголизме: методические рекомендации. -- М.: МЗ СССР, 1980. -- 30 с.

20. Гургенян С.В., Погосова Г.В., Вартанян Ж.Г. и др. Психосоматические соотношения у больных гипертонической болезнью и почечной артериальной гипертонией // Терапевтический архив. - 1995. - Т.67. - № 12. - С. 21 - 25.

21. Давиденков С. Н. Неврозы. -- Л.: Медгиз, 1963. -- 271 с.

22. Данилова Н.И. Физиология высшей нервной деятельности. - Ростов-на-Дону, 2002. - 600 с.

23. Данилова Н.Н. Психофизиология: Учебник для вузов. - М.: Аспект Пресс, 2000. - 373 с.

24. Загальна та медична психологія (практикум) /Під заг.ред. проф. І.Д.Спіріної, проф. І.С.Вітенка. - Дгніпропетровськ, АРТ ПРЕС, 2002. - 198 с.

25. Зейгарник Б. В. Патопсихология. - М., 1976. - 205 с.

26. Зеневич Г. В., Либих С. С. Психотерапия алкоголизма. -- Л.: Медицина, 1965.-- 146 с.

27. Иванов Н. В. Психотерапия в условиях психоневрологического диспансера. -- М., 1959. -- 64 с.

28. Кабанов М.М., Личко А.Е., Смирнов В.М. Методы психологической диагностики и коррекции в клинике. - Л.: Медицина, 1983. - 130 с.

29. Кайдановская Е. В., Кумкова Е. И., Мурзенко В. А. и др. Клинико-психологические исследования групповой психотерапии при нервно-психических заболеваниях. -- Л., 1979, с. 84 -- 89.

30. Карвасарский Б. Д. Медицинская психология. - Л.: Медицина, 1982. - 272 с.

31. Карвасарский Б. Д., Губачев Ю. М. Психотерапия при психосоматичните заболtвания. -- В кн.: Психосоматичната зависимост. София: Медицина и физкултура, 1981, С. 166 -- 180.

32. Карвасарский Б.Д. Неврозы. - М., 1990. - 576 с.

33. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М.: Медицина, 1985. - 304 с.

34. Клиническая психология: Учебник для студ. мед. вузов. / Н.Д.Лакосина, И.И.Сергеев, О.Ф.Панкова. - М.: Медпресс-информ, 2003. - 300 с.

35. Клиническая психология: Учебник для студентов медицинских вузов и факультетов клинической психологии. / Под ред. проф. Б.Д.Карвасарского. - Санкт - Петербург, 2002. - 280 с.

36. Клинические и организационные основы реабилитации психически больных/ /Под ред. М. М. Кабанова, К. Вайзе. -- М.: Медицина, 1980. -- 400 с.

37. Кондратенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. - Минск, 1997 - 464 с.

38. Корольчук М.С. Психодіагностика. - К.: Либідь, 2005. - 372 с.

39. Лакосина Н. Д., Ушаков Г. К. Медицинская психология. 2-е изд. -- М.: Медицина, 1984. -- 272 с.

40. Лебединский М.С., Мясищев В.Н. Введение в медицинскую психологию. - Л., 1966. - 275 с.

41. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. - М.: Наука, 1984. - 230 с.

42. Максименко С.Д., Шевченко Н.Ф. Психологічна допомога тяжким соматично хворим. - К.: Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України; Ніжин: Міланік, 2007. - 115 с.

43. Марута Н.А. Невротическая болезнь // Международный медицинский журнал. - 1997. - Т. 3. - № 3. - С. 16 - 19.

44. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. - М.: Медпрес., 2001. - 592 с.

45. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. - М.: Медпресс, 1999. - 592 с.

46. Менделевич В.Д., Авдеев Д.А., Киселев С.В. Психотерапия "здравым смыслом". - Чебоксары, 1992. - 76 с.

47. Москаленко В.В. Соціальна психологія. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 624 с.

48. Напреєнко О.К. Соматопсихічні розлади. // Український вісник психоневрології.- 1996.- Т.4.- Вип. 5(12). - С. 292 - 294.

49. Панков Д. В. Рациональная психотерапия. -- В кн.: Руководство по психотерапии. Ташкент: Медицина, 1979, С. 192 - 205.

50. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия. - М., 1996, 464 с.

51. Пезешкиан Н. Психотерапия повседневной жизни. - М., 1995. - 336 с.

52. Практикум по патопсихологии. / Под ред. Б.В.Зейгарник. - М., 1987. - 183 с.

53. Психотерапия. /Под ред. В. М. Банщикова. - М., 1967. -- 135 с.

54. С.Уолен, Р.Уэсслер. Рационально-эмотивная психотерапия. - М., 1997. - 257 с.

55. Семиченко В.А. Психические состояния. - К., 1998. - 200 с.

56. Соколов Е.Н. Теоретическая психофизиология. - М., 1986. - 251 с.

57. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства. - М., 1987. - 304 с.

58. Шевандрин Н.И. Психодиагностика, коррекция и развитие личности. -М.: ВЛАДОС, 1998. - 512 с.

59. Шевченко Ю. С. Психокоррекция: теория и практика. - М., 1995. - 224 с.