Серед тих інструментальних майстрів XVIII століття, яким у Німеччині довго приписували честь винаходу молоточкового фортепіано, перш за все слід згадати органного, клавесинного і клавікордного майстра Готфріда Зільбермана (1683-1753). Живучи деякий час у Дрездені, він освоїв мистецтво побудови молоточкових фортепіано. Невідомо, чи був він у той час знайомий з механізмом Шретера, відомо лише, що він був другом придворного поета Кеніга, який опублікував у Гамбурзі в 1725 році переклад статті Маффі про винахід Бартоломео Крістофорі. Можливо, Кеніг познайомив його з конструкцією механізму Крістофорі. або ж не проявив мистецтва і ретельності в його відтворенні. Самолюбний Зільберман, не звиклий терпіти осуду, сприйняв цей закид як велику образу. Стурбований цією невдачею, він протягом декількох років не зробив жодного інструменту. Проте критичне зауваження Баха змусило його задуматися над поліпшенням нового інструменту, і усуненням зазначених недоліків. Ймовірно, він працював після цього кілька років над удосконаленням фортепіано і не випустив за цей період жодного молоточкового інструменту. Тільки з 1735 року Зільберман почав випускати в продаж поліпшені фортепіано з механізмом, багато в чому схожим з конструкцією Крістофорі. Ці вдосконалені фортепіано виявилися більш вдалими, і вже в 1746 році імператор Фрідріх II придбав у нього для свого двору три, а в наступному році ще три інструменти його роботи. У 1747 році старий Й. С. Бах відвідав Фрідріха II, грав в його палаці на зільберманівских фортепіано, які цього разу йому сподобалися. Підбадьорений цим відкликанням Баха, Зільберман до кінця свого життя продовжував будувати інструменти, згодом заслужили також схвалення В. А. Моцарта.

Над подальшим удосконаленням та поширенням фортепіано пізніше багато працював один з племінників Г. Зільбермана - Йоганн Генріх (1727-1799), який жив останні роки життя в Страсбурзі. Його інструменти були особливо популярні й улюблені в Франції, зокрема в Парижі.

У той час, коли Зільберман працювали над удосконаленням криловидних фортепіано, один з їхніх співвітчизників, Христіан Ернст Фредеріці (1712-1779), побудував в 1745 році вертикальний інструмент, названий пірамідальним фортепіано. За формою і розташуванням струн і механізму інструмент нагадував клавіцітерій, він може вважатися прототипом сучасного піаніно.

Близько 1758 Фредеріці створив вдалу конструкцію чотирикутного столоподібного фортепіано (з видозміненим механізмом Шретера), зовні схожого на існуючі в той час клавікорди і верджінели. Ці інструменти, названі винахідником "Fortbien", отримали незабаром швидке поширення. Вони замінили клавікорди і малі форми оперених інструментів і протягом наступного століття високо цінувалися сучасниками. Можливо, що спотворення назви "Fortbien" дало найменування "фортепіано", вкорінене в російській побуті та літератури.

Вибухнула над Центральною Європою семирічна війна (1755-1762) завдала сильного збитку щойно почала розвиватися німецької, зокрема саксонської, фортепіанної промисловості. Ймовірно, в силу важких економічних умов того часу багато інструментальні майстра другої половини XVIII століття почали будувати і продавати дешеві молоточкові фортепіано спрощеної конструкції та малого обсягу, нагадують невеликі клавікорди. У багатьох випадках вони брали за основу і просто переробляли старі клавікорди, зберігаючи їх корпус, деку, струни і частково клавіатуру, ставлячи в них замість тангенту молоточковий механізм самої примітивної конструкції.

Два подібних інструменту є в московських колекціях музичних інструментів (в музеї Державного академічного Великого театру та в Центральному музеї музичної культури).

У пристрої механізмів перше фортепіано незабаром ж було виявлено дві системи: що штовхає і підкидають (Stoss і Prellmechanik), вони розрізняються способом передачі руху від клавіш до молоточком. Здебільшого інструменти післявоєнної епохи дуже недосконалі і представляють помітний крок назад порівняно з досягненнями Зільбермана і Фредеріці. Як вважав німецький інструментознавець д-р Курт Закс, примітивний підкидає механізм цих інструментів міг з'явитися прототипом пізнішої "віденської" механіки.

Виробництво перших фортепіано в Англії починає швидко розвиватися в першій половині XVIII століття. Фірмою, яка почала виготовляти фортепіано, слід вважати фабрику арпсіхордів Джекоба Кіркмена, засновану в 1720 році. Вже через кілька років вона почала випускати, поряд з арпсіхордами і вірджиналами, перші англійські фортепіано, в яких Кіркмен вживав механізм, схожий з механізмом Крістофорі (з цього можна зробити висновок, що стаття Маффі могла, незабаром після її опублікування в Італії, потрапити і до Англії ) [Додаток Б, 4].

Дванадцять років потому (1732) переселився в Англію швейцарець Буркарт Шуді заснував в Лондоні фабрику фортепіано. Спочатку він ввів в інструмент механізм Шретера, проте незабаром значно видозмінив останній і удосконалив під впливом механізму Крістофорі. Таким чином, поки на континенті Європи був тимчасовий застій і занепад виробництва нового інструменту, двома фабриками в Лондоні були зроблені значні успіхи в освоєнні та вдосконаленні фортепіано.

Велике пожвавлення в англійському фортепіанному будівництві почалося з 1760 року. Один з працювали на фабриці Шуді німецьких майстрів - Цумпе - організував самостійне підприємство і став будувати фортепіано німецької системи (можна з достатньою ймовірністю вважати, що до цього часу англійські фабрики все ж переважно займалися будівництвом арпсіхордов і що виготовлені ними фортепіано, мали грубо зроблені і важкі в процесі гри механізми, не користувалися великим успіхом у публіки. З появою ж німецьких інструментів, які мали легкими і рухомими механізмами, англійське виробництво змушене було ввести у себе ряд реформ і поліпшень. В останні десятиліття XVIII століття за порівняно короткий проміжок часу в Англії виникає ряд нових фабрик і вводяться значні поліпшення в конструкцію фортепіано. Так, в 1764 році з'являється вдосконалення, зроблене працювали в Лондоні голландським майстром Амерікусом Бекерсом. У такому вигляді інструмент незабаром набуває загального визнання і проникає в Європу під назвою "англійського механізму").

У 1762 році на фабрику Шуді вступає вправний майстер Джон Бродвуд, до якого після смерті Шуді (1773) переходить фабрика. Вона існує під фірмою Бродвуда і до теперішнього часу.

Важлива подія відбувається в Лондоні в 1767 році: з першої публічною демонстрацією фортепіано виступає один з синів Й. С. Баха - Йоганн Крістіан Бах, - жив у той час в Лондоні. Це дозволило широкій публіці дізнатися звукові якості та можливості нового інструмента і показало, що фортепіано може володіти достатньою потужністю для заповнення звуком навіть великих аудиторій. Інтерес до нового інструменту після концерту Й. К. Баха з боку публіки і музикантів сильно підвищився, що побічно вплинуло на введення в нього необхідних поліпшень і вдосконалень. З цього моменту новий інструмент отримав публічне визнання і широкі права громадянства. Їм почали займатися більше, ніж це було досі, коли в музичному побуті панували клавесин і клавікорд. Публічна демонстрація фортепіано кинула виклик старим клавішних інструментів. Проте перемога фортепіано над своїми попередниками далася йому не відразу і не легко. Минуло ще кілька десятиліть, перш ніж фортепіано витіснило їх і стало на довгі часи єдиним струнним клавішним інструментом. Про це буде сказано докладніше в подальших нарисах.

2.2 Горизонтальні фортепіано

фортепіано інструмент крістофорі піаніно

Але повернемося до виробництва фортепіано в Англії. У тому ж 1767 році в Лондоні грунтується (не як наслідок чи виступів Й. К. Баха?) Фортепіанна фабрика Лонгмен і Бродріп, в 1776 - фабрика Стодарта, а в наступному році - фабрика Роберта Уорнума. Всі вони швидко розширюють своє виробництво і до кінця XVIII століття річний тираж інструментів на них сягає величезної цифри.

Стодарт значно удосконалює механізм системи Бекерса і бере патент на нову конструкцію (1777). На малюнку показано пристрій механізму [Додаток Б, 2].

Суттєве удосконалення механізму Крістофорі допускає точне регулювання удару і репетиції в англійському механізмі. Тому він знайшов широке застосування і до недавнього часу використовувався в недорогих і невеликих роялях, що відрізнялися простотою конструкції, невеликими габаритами, порівняльної дешевизною виготовлення і гарною витривалістю.

Мабуть, Англія була також першою країною, де застосували до фортепіано педалі в їх сучасному вигляді і дії. Близько 1770 року вони увійшли тут у загальне вживання. До цього демпферна система управлялася передвигании особливої рукоятки, як це можна бачити на одному маленькому столообразном фортепіано, що знаходиться в музеї "Останкіно" в Москві. Ще раніше (близько 1766 року) Вірбес застосував для управління ними більш зручні колінні важелі, на зразок тих, які є у сучасних гармоніум.

Хоча окремі спроби введення педальних важелів робилися в той час у багатьох країнах, перше систематичне застосування двох сучасних педалей (піано-і форте-педалей) було зроблено в 1783 році Бродвудом. Піано-педаль Бродвуд патентував в 1782 році. Двома роками раніше Адам Бейер винайшов конструкцію правої педалі. Одночасно з Бродвудом педальне пристрій стали застосовувати І. Г. Вагнер в Дрездені і С. Ерар в Парижі.

Тут доречно нагадати, що рукоятки для зрушування механізму в сторону ввів Крістофорі в свій інструмент 1726 року. Цей принцип був використаний згодом Бродвудом і віденським фортепіанним фабрикантом Штейном (1789).

Кількома роками пізніше (1794) Вільям Соутуелл винайшов сучасну систему, названу згодом "ірландської", і форму демпферних важелів і вперше застосував їх у англійських фортепіано.

Раз ми заговорили про демпферах - глушниках струн, - то слід сказати про них трохи докладніше. Ми бачили, що вже в механізмах Крістофорі і Шретера були застосовані такі пристосування, влаштовані і діяли по-різному. Представляючи в даний час обов'язкові частини механізму фортепіано, вони увійшли в загальне і обов'язкове вживання лише близько 1770 року. До цього часу багато хто з малих і примітивних фортепіано були позбавлені цих необхідних для усунення зайвого гулу пристроїв; вони стали позитивно необхідними в більш досконалих інструментах кінця XVIII століття і пізніше, з їх більш потужними і тривалими звуками в нижньому і середньому регістрах.

Розвиток демпферного механізму пішло за трьома напрямками, в результаті чого було створено три типи глушників. Перша система, винайдена Соутуеллом, застосовувалася спочатку виключно в Англії, а потім майже у всіх країнах. Вона має глушники у вигляді насаджених на дротові стерженьки важких головок, забезпечених на нижніх плоских сторонах м'якими повстяними подушечками, які в стані спокою лежать на струнах. Відходять від головок стерженьки проходять вниз між хорами струн до важелів "контрклавіатури", які піднімають задніми кінцями клавіш, при натисненні останніх, відводячи головки від струн. Для обмеження підйому глушників спершу поміщали над ними на всю ширину інструменту поперечну планку з м'якою оббивкою, подібно тому, як це робилося в клавесинах і спінет над стерженьками з пір'їнками. Пізніше цю планку стали поміщати під струнами, безпосередньо над важелями контрклавіатури.

Друга конструкція, введена на початку XIX століття Себастьеном Ерар і вживається переважно у Франції (бо звана французької системою), мала глушники під струнами рояля, до яких вони притискалися пружинками. При грі відповідні глушники відводилися клавішами донизу. Ця система в даний час майже зовсім вийшла з ужитку, як більш складна і незручна. Її істотним недоліком є швидке забруднення демпферних подушечок пилом, а також те, що нижні заглушають подушки і пов'язані з ним частини віднімають місце, необхідне для приміщення інших важливих деталей механізму.

Третя система поширилася спочатку в Німеччині та Австрії (так звана німецька). Конструкція її складалася з йде на всю ширину інструменту над струнами консольно-коробчатої балки, до якої на шарнірах або смужках пергаменту були прикріплені невеличкі планочки з м'якими подушечками на їх вільних кінцях, що лежать на струнах і служили демпферами. При грі ці планочки підштовхували знизу особливими стерженьками, відходимо від задніх кінців клавіш. Ця система спочатку широко застосовувалася, а згодом була майже зовсім забута. Її витіснила більш проста, зручна і надійна ірландська конструкція [Додаток Б, 3].

Відомим фортепіанним майстром після зільбермановской епохи був Йоганн Андреас Штейн (1728-1792). Працюючи деякий час учнем у майстерні Зільбермана, він освоїв мистецтво будівлі фортепіано. Переїхавши згодом в Аугсбург, він почав будувати інструменти самостійно. Штейн значно удосконалив механізм, що застосовувався Зільберманом. Він використовував принцип підкидання молотка і надав всьому пристрою своєрідний характер.

Як же влаштований і діє цей механізм? [Додаток Б., 4].

При натисканні на клавішу, гачковидний відросток молотка, зачеплений за щербину визволителя змушує довге плече молотка з головкою підскакувати вгору до струни. Весь механізм відрегульований таким чином, що дзьобик короткого плеча молотка вискакує з зазублини визволителя в той момент, коли головка молотка стосується струни. Після цього молоток падає вниз, даючи струні можливість коливатися і звучати. Таким чином, "підкидає" механізм Штейна вельми істотно відрізнявся від "штовхає" англійського. Його особливостями були простота пристрою і дуже легка гра в порівнянні з більш важким англійським механізмом. Однак він мав гіршій репетицією і меншою міцністю і довговічністю.

Крім оригінальної системи механізму, Штейн зробив ще багато інших винаходів і удосконалень в області фортепіанного будівництва. Наприклад, побудував (1758) подвійний рояль ("vis-a-vis"), який представляв комбінацію столовидного фортепіано і рояля в одному корпусі (обидва входили в цей інструмент фортепіано мали свої незалежні струни, механізми і резонансні деки); сконструював (1770) так звану "мелодику" (маленький рояль з флейтові регістром), а також "струнну гармоніку" (рояль з трихорними струнами, за якими молотки вдаряли лише при звичайній грі; при перекладі регістра механізм зсувається в бік і молотки вдаряли по одній струні, що надавало звукам своєрідний тембр, схожий з тембром спінет, бо третя струна називалася "спінет", ці інструменти один час дуже цінувалися).

Справа Штейна продовжували його діти: Андрій і Нанетт. Син заснував у Відні фортепіанну фабрику. Дочка була дуже майстерним фортепіанним майстром; в 1794 році вона вийшла заміж за Андрія Штрайхер (1761 - 1833), що мав фортепіанну фабрику у Відні. Інструменти фабрики Штрайхер, яку він згодом передав своєму синові, відрізнялися високими якостями і дуже цінувалися сучасниками.

Протягом багатьох десятиліть (приблизно до 1820 року) віденські майстри фортепіано вживали майже без зміни конструкцію механізму А. Штейна та А. Штрайхер. Останній дещо удосконалив механізм і ввів покращення в пристрій капсули і механізму звільнення молотка. У вдосконаленому вигляді "німецький", або "віденський" механізм, зображений на схемі, існував майже до початку цього століття [Додаток Д, 2].

Будівництво фортепіано в XVIII столітті у Франції ледь починало розвиватися. Батьком французької фортепіанної промисловості слід вважати ельзасця Себастьена Ерар, родом зі Страсбурга (1752-1831). Доля його не зовсім звичайна: залишившись сиротою, 16-річний юнак приїхав до Парижа і вступив на навчання до музично-інструментального майстра. Він швидко освоїв справу виробництва клавесинів і вже в тому ж році (1768) винайшов "clavecin mechanique", забезпечений двома резонансними деками і двома хорами струн, з яких один вкорочувався наполовину, даючи октавний обертон основного звуку. Майстер, побачивши, що молодий ельзасець перевершив його в мистецтві будівлі інструментів, через рік вигнав його з майстерні. Увійшовши незабаром в компанію зі своїм братом Жаном Батистом, Себастьен Ерар з 1776 року почав будувати прямокутні фортепіано старого зразка і так звані "організовані фортепіано" (piano organise), що представляли з'єднання фортепіано з невеликим позитивом (маленьким органом).

Після французької революції 1789 року Себастьєн Ерар, вигнаний постановою Конвенту з Парижа, переїхав до Лондона, де заснував свою другу фортепіанну фабрику (там же він в 1811 році винайшов арфу з подвійними педалями, що принесла йому світову славу і отримала застосування в симфонічних оркестрах всього світу) . У 1796 році він отримав можливість повернутися до Франції і продовжив розвиток своєї справи, відновивши виробництво фортепіано спочатку з англійської зразком, а пізніше ввівши в нього ряд істотних поліпшень і вдосконалень.

2.3 Різновиди французького, англійського, німецького фортепіано

Настало ХІХ століття. Фортепіано розкрило нечувані в попередні століття можливості управління гучністю клавірного звуку. Слідом за "лондонським Бахом", першим зважився демонструвати фортепіано з концертної естради, з'являються блискучі віртуози на цьому інструменті. Починає формуватися нова фактура клавірних творів, виникає і новий стиль виконання. Але що ж могло уявити композиторам і виконавцям початку XIX століття то фортепіано, яке прийшло з XVIII століття?

Природно, що піаністам того часу насамперед хотілося витягувати з інструментів більше звуку взагалі, і більш опуклі динамічні нюанси зокрема. Хотілося їм мати в інструментах і більш соковитий, повний та м'який тон, замість не задовольняв їх рідкого і порівняно слабкого звуку з дзвінким, "дротяним" тембром.

Розвивається віртуозність, швидкість у дрібній ігровий техніці вимагали доведення рухливості та чутливості механізму фортепіано до максимальних можливостей. Нарешті, природно бажанням всіх користувалися новим інструментом було те, щоб інструмент зберігав на тривалий термін налаштування його струн, якість звуку, легкість і рухливість ігрового механізму. Всі ці вимоги, поставлені перед фортепіано, ставилися, перш за все, до його майстрам, конструкторам і фабрикантів. Бажання музикантів і виконавців у ті часи явно набагато випереджали ті технічні можливості вдосконалення фортепіано, які існували на рубежі XVIII-XIX століть.

Ще в кінці попереднього сторіччя, виготовляючи фортепіано різних форм і величин, майстри помітили, що з цими факторами пов'язана сила звуку, яку здатний давати інструмент. Це залежало безпосередньо від довжини і маси струн, а також від форми корпусу і площі резонансної деки, яка випромінювала звуки, що видаються струнами.

Якщо струни були довшими і товстими, сила і якість звуку помітно поліпшувалися. Напрошувався природний висновок: щоб поліпшити і посилити звук фортепіано, треба натягувати на нього більш товсті і довгі струни. Але як примирити цю вимогу з дерев'яною конструкцією корпусу інструмента? І ось, незабаром настав такий момент, коли ця конструкція не могла більше витримувати натяг струн, у зв'язку із збільшенням їх товщини і довжини. Сильно натягнуті струни починали виривати з дерева вбиті в нього штифти, на які вони були одягнені своїми кінцями. Загальна сила натягу струн прагнула зблизити передню і задню боку фортепіано, викликала їх вигини, викривлення (деформації) бічних зв'язків корпусу і сильно знижувала здатність інструментів тримати скільки-небудь тривалий час доданий їм лад. Метал (струни) в своєму сумарному натягу перемагав обмежену міцність дерева (корпусу). Що ж залишалося робити? Не протиставити чи метал металу?

Такий вихід незабаром було знайдено. Вже в 1799 році лондонський майстер Дж. Сміт пробував ставити залізні розпірки в корпусі фортепіано, між задньою і передньою частиною інструменту. З 1816 року починаються систематичні досліди введення металевих елементів у конструкцію корпусу фортепіано. Спершу стали застосовувати залізні розпірки (дві або більше двох) між задньою пластиною, до якої прикріплюються задні кінці струн, і колковой дошкою. Крім того, саму задню пластину стали робити залізниці. Такий пристрій дозволило дещо посилити натяг струн, але тільки до певної межі.

Кілька років по тому (1819) Конрад Мейер з Балтімора (США) винайшов чавунну раму для фортепіано, що мала значно більшу міцність, ніж конструкція з розпірками. У наступному році чавунна рама, відлита з одного шматка, була запропонована також Дж. Томом і В. Алленом; в 1822 році Себастьєн Ерар патентував застосування системи з дев'яти залізних розпірок в роялях, а в 1825 році Алфей Бабкок в Бостоні патентував застосування цільних литих чавунних рам для фортепіано. У 1832 році згаданий вище Конрад Мейер удосконалив раму для фортепіано і з наступного року почав випускати відповідним чином побудовані інструменти. У 1837 році Ионас Чікерінг в Бостоні застосував чавунні рами нової поліпшеної конструкції, пізніше (1840) забезпечивши їх звуковими віддушинами по задньому краю.