Розвиток проблеми екологічного виховання в школах України (1960-1990 рр.)

Становлення ноосфери, на думку академіка І.Д. Звєрсва, опосередковано через свідоме і цілеспрямоване управління навколишнім середовищем і його подальше функціонуванням визначає появу нового напряму освіти і виховання підростаючого покоління, а саме його екологізації, яка обумовлена специфікою взаємодії структурних елементів соціо-біосистем [24].

За такого підходу ці системи будуть тим стабільніші, чим більше властивостей набуває елемент цілого, оскільки стосунки між властивостями, що грунтуються на закономірностях взаємодії частки і цілого забезпечують стабільність цілого [8; 11; 34; 60].

На сучасному етапі розвитку суспільства, як соціобіосистеми, такими властивостями володіють лише певні її елементи. Це виникаюча у певних людей потреба у відновленні втраченої гармонії з природою, обов'язку перед наступними поколіннями, помітна екологізація виробничої діяльності, перехід певних галузей промисловості на нові технології, які вживаються суспільством для підтримання «статусу-кво» у взаємостосунках з природою.

Таким чином, щоб взаємодія суспільства і природи здійснювалась на оптимальному для природи і людини рівні, необхідна постійна корекція матеріальних і духовних форм освоєння природи, переведення їх на мову норм культури і екології. Цю важливу функцію виконує саме екологічна культура особистості на основі синтезу філософських методів розгляду цієї проблеми. За такого підходу екологічної культури виконує нормативно-обмежуючу функцію у стосунках особистості з довкіллям, де враховуються рекреаційні можливості самовідновлення екосистем. Саме цими властивостями екологічна культура відрізняється від інших духовних форм освоєння природи, розкриваючи сутність взаємозв'язків і взаємозалежностей в системі «людина - суспільство-природа» [11; 62; 63].

Отже, можна зробити висновок, що поняття «екологічна культура» синтезує в собі найкращі досягнення людської цивілізації з розв'язання проблем гармонізації стосунків суспільства та природи, і розглядається як складова частина загальної культури особистості [62]. Тоді виникає необхідність у трактуванні «екологічна культура суспільства», «екологічна культура особистості», «екологічне виховання», «екологічна вихованість».

Так, «екологічна культура суспільства» розглядається дослідниками як сукупність його досягнень у матеріальному і духовному розвитку, без деградації навколишнього середовища. Водночас, вона визнається органічною складовою частиною всієї культури суспільства, а маючи історичний характер становлення, закріплюється в етичних нормах, звичаях, у стійких стереотипних стосунках людини і природи та у її поведінці у довкіллі [16]. Взявши за основу ці положення, ми можемо констатувати, що процеси формування «екологічної культури суспільства» включають в себе систему екологічної освіти та виховання, зусилля якої спрямовуються на послідовний розвиток у підростаючого покоління і всього населення високої екологічної культури [23]. Отже, останнє дозволяє визначити, що мета екологічного виховання полягає в оволодінні особистістю досягненнями екологічної культури суспільства, а рівень екологічної культури розглядається як рівень її екологічної вихованості.

Ї.Д. Звєрєв, аналізуючи зміст поняття «екологічна культура особистості», приходить до висновку, що воно відповідає кінцевій меті екологічної освіти й виховання. Екологічну культуру особистості неможливо сформувати без наявності у людини певних знань, ціннісних орієнтацій та переконань, які в свою чергу, регулюють практичну діяльність особистості у навколишньому середовищі, підпорядковуючи ЇЇ вимогам раціонального природокористування та є показниками свідомого і відповідального ставлення цієї особистості до природи [23]. Саме тому, ми розглядаємо екологічну культуру особистості як кінцеву мету екологічної освіти та виховання учнів у позашкільних закладах і загальноосвітніх школах, на основі диференційованого підходу щодо етанів навчання і виховання. У зв'язку з цим поняття «екологічне виховання» ми трактуємо як педагогічний процес, спрямований на формування екологічної культури особистості.

Аналіз практики діяльності позашкільних закладів дозволяє констатувати, що досягнення поставленої вище мети можливе за умови виконання послідовних навчально-виховних завдань:

- створення умов для ефективного усвідомлення учнями сутності сучасних проблем екології та їх актуальності для суспільства, членами якого вони є;

- формування та розвиток відчуття особистої відповідальності за стан навколишнього середовища на місцевому, а в подальшому на національному і глобальному рівнях;

- формування ціннісно-мотиваційної сфери особистості, яка має забезпечити усвідомлення сутності ЇЇ екологічно орієнтованих стосунків (поведінки і діяльності) з довкіллям;

- формування знань і вмінь дослідницького характеру, які б сприяли розвитку творчої і ділової активності особистості у процесі вирішення екологічних проблем і пов'язаних з ними життєвих ситуацій;

- створення передумов, коли засвоєні знання і моральні принципи поведінки у навколишньому середовищі стають переконаннями особистості;

- вироблення умінь приймати власні відповідальні рішення з охорони навколишнього середовища і головне діяти у відповідності до них у процесі практичної діяльності з розв'язання проблем довкілля на місцевому рівні;

- формування комунікативних навичок особистості у процесі вивчення і охорони природи.

Дослідження вчених-психологів підтверджують, що екологічна освіта і виховання невіддільні одне від одного. Зокрема, К.М. Кудрявцев відзначає, що екологічна освіта сьогодні є справжнім прикладом здійсненим психолого-педагогічного принципу єдності освіти та виховання, в результаті якої формується особистість школяра, його світогляд [31].

Цього положення дотримуються більшість дослідників проблеми, одночасно відзначаючи активно-дійовий характер екологічної освіти та виховання, яке здійснюється набагато ефективніше у позашкільній та позакласній роботі, оскільки тут є можливість значно наблизити навчальне виховний процес до потреб охорони рідного краю, залучивши до такої діяльності якомога більшу кількість учнів.

Тоді необхідним є визначення основних ключових понять сучасного навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи та позашкільного закладу, а саме: позашкільна, позакласна, та позаурочна навчально-виховна робота.

Позашкільна навчально-виховна робота - це безперервний, логічно побудований процес, що не має фіксованих термінів завершення (як у часовому інтервалі, так і в географічних межах його здійснення) і в логічній послідовності трансформується із однієї стадії в іншу, від створення умов для творчої діяльності дітей і підлітків до забезпечення їх співробітництва у творчому процесі чи реалізації особистісного творчого потенціалу на основі застосування сукупності як традиційних, так і інноваційних форм, методів і засобів які реалізуються в системі, взаємодоповнюючи один одного чи кожний окремо. Висока ефективність позашкільної навчально-виховної роботи забезпечується творчою працею педагогічного колективу позашкільного закладу, де працюють фахівці з найрізноманітніших галузей знань, що в свою чергу дозволяє не лише здійснювати поглиблену роботу з учнями, але й створювати умови для професійного самовизначення особистості та надання їй основ професійної освіти.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної психолого-педагогічної літератури і широкої педагогічної практики дозволяє визначитись з поняттям позакласна навчально-виховна робота. Під яким ми розуміємо процес, що організовується педагогічним колективом школи у вільний від навчання час в умовах наближених до школярів і спрямовується на задоволеним різноманітних пізнавальних інтересів та освітніх запитів дітей. За таких умов школа може охопити позакласною роботою усіх без винятку учнів враховуючи, індивідуальні особливості кожного з них.

Тоді, позаурочною навчально-виховною роботою є діяльність групи чи окремих педагогів школи, ліцею, гімназії спрямованої на створення комфортних умов у позанавчальний час для розвитку творчих здібностей та реалізації духовного потенціалу особистості, забезпеченні освітніх запитів учнів певного класу чи певної групи дітей і підлітків, об'єднаних за спільними інтересами та освітніми запитами. Загальним для означених видів освітньо-виховної роботи з дітьми та учнівською молоддю є наявність тенденції до використання активних форм, методів і засобів організації навчальної діяльності школярів, які спрямовуються на розвиток мислення, формування наукового світогляду, набуття соціального досвіду. Провідною формою тут виступає різноманітна навчально-дослідницька робота дітей та підлітків у складі гуртків, клубів, наукових товариств чи МАН.

Аналіз психолого-педагогічної літератури, результати останніх педагогічних досліджень свідчать, що в досягненні мети екологічної освіти (освіті в галузі навколишнього середовища) переважають тенденції до використання активних засобів і форм організації навчальної діяльності школярів, які спрямовуються на розвиток мислення, мотиваційно-ціннісної сфери, набуття павичок і вмінь практичного вирішення проблем навколишнього середовища, формування соціального досвіду, індивідуальної засвоєнню системи знань, але й ставлять школярів перед проблемою морального вибору. Це, зокрема, сприяє гуманізації і гуманітаризації освіти, покликаній формувати у підростаючою покоління цілісну картину світу, їхню ціннісно-мотиваційну і духовну сферу, виховувати відповідальне ставлення до навколишнього середовища, суспільства і людини, створити умови для подолання екологічного невігластва і технократизму [4].

2. Дидактичні аспекти розвитку проблеми екологічного виховання в школах України

2.1 Дидактичні умови формування екологічного виховання в початковій школі

В системі екологічної освіти відповідальна роль належить початковій школі, яка є однією з перших ланок формування людини-громадянина, де закладаються основи екологічної культури.

Важливе пропедевтичне значення в екологічному вихованні має курс «Ознайомлення з навколишнім світом», при вивченні якого учні ознайомлюються з довкіллям, у них формується цілісне уявлення про природне і соціальне середовище, навички поведінки в колективі і в природі. Однак найбільший розвиток уявлення про оточуючий світ школярі одержують під час уроків в курсі «Природознавство». У процесі вивчення його учні набувають знань про складові елементи природи рослини, тварини, корисні копалини та інш.), про взаємозв'язки між живою і неживою природою та трудовою діяльністю людей, дізнаються про норми і правила поведінки в природі.

При вивченні природознавства розкриваються різноманітні і достатньо складні зв'язки, що існують в природі, при цьому підвищується теоретичний рівень навчального матеріалу за рахунок вирішення пізнавальних задач різної складності, що сприяє розвитку інтересу.

Вже в початкових класах учні усвідомлюють, що людина - невід'ємна складова частина природи, що вона своєю діяльністю впливає на довкілля, при цьому доцільно навести приклади хижацького ставлення до природи: на початку двадцятого століття в результаті хижацького полювання загрозливо низькою стала чисельність тварин і рослин, пізніше завдяки охоронним заходам і тимчасовій забороні полювання, організації заповідників чисельність цих тварин збільшилась.

Отримуючи певну систему знань на уроках природознавства, учні засвоюють норми і правила поведінки в природі, так як через екологічну освіту виховується відповідальне ставлення до природи. Але норми і правила поведінки будуть погано засвоєні, якщо не враховувати умов екологічного виховання. По-перше, екологічне виховання учнів повинно проводитись в системі, з використанням місцевого краєзнавчого матеріалу, з урахуванням послідовності, поступового ускладнення і поглиблення окремих елементів від першого до третього класу. По-друге, потрібно активно залучати учнів до практичних справ по охороні місцевих природних ресурсів (озеленення школи, парку, догляд за квітниками, збір плодів і насіння рослин, охорона і підкормка птахів).

Характер природоохоронної роботи повинен відповідати завданням гуманістичного виховання, тому на уроках природознавства, учні повинні засвоїти положення екологічної моралі і вміти ними керуватись у повсякденному життя. Для виховання у дітей гуманних почуттів до всього живого слід використовувати на уроках телепередачі, науково-популярну та науково-художню літературу про зв'язки в природі.

Аналіз науково-педагогічної літератури, практики роботи початкових шкіл показав, що проблема методів екологічного виховання, як і проблеми методів навчання і виховання залишається недостатньо розробленою. Тому доцільно вчителям початкових класів використовувати основні методи екологічного виховання засобами народознавства, народних традицій, художньої літератури тощо.

За основу реалізації змісту екологічного виховання доцільно застосовувати класифікацію методів І. Лернера і М. Скаткіна, в рамках якої слід використовувати всі запропоновані в науці і практиці методи екологічного виховання із застосуванням засобів народних традицій [49].

Так, у рамках пояснювально-ілюстративного метода можна повідомляти учням інформацію про навколишнє середовище і народні традиції ставлення до природи за допомогою усного слова, друкованого слова, наочних посібників, практичного показу способів діяльності у природі. Користуючись даним методом можна донести зміст, суть і значення народних традицій ставлення до природи.

Для формування в учнів навичок і вмінь, для досягнення другого рівня засвоєння знань, вчителю необхідно спрямувати діяльність учнів на неодноразове відтворення здобутих раніше знань (репродуктивний метод). В рамках проблемного методу вчитель може показати шлях вирішення навчальної проблеми, в його суперечностях, розкривати хід думки. Цей метод дає можливість вчителю показати учням зразки наукового знання природи, а учням простежити за ходом думки, логікою доказу і засвоювати знання про цілісність природи.

У рамках частково-пошукового або евристичного методу вчитель може спрямувати діяльність школярів на самостійне виконання окремих кроків до пошуку знань про природні об'єкти. Наприклад, при викладі теми «Підсумки спостережень за неживою і живою природою та працею людей (весняний сезон)» вчитель разом з учнями повинен проаналізувати власні спостереження учнів, з урахуванням вже набутих знань і життєвого досвіду.

Застосовуючи дослідницький метод, необхідно враховувати враховувати його мету, направлену на самостійне пізнання природи, при цьому доцільно пропонувати завдання, які забезпечували б творче застосування учнями основних знань про природу при вивченні курсу «Ознайомлення з навколишнім світом» і «Природознавство», оволодівання рисами творчої діяльності, поступове зростання складності природознавчих проблем, застосовуючи засоби народної творчості при аналізі навчального матеріалу.

Розрізнення окремих методів екологічного виховання має важливе значення для розуміння і організації різних видів діяльності учнів. Проте це не означає, що в реальному навчальному процесі ці методи необхідно відокремити один від одного, навпаки, їх доцільно реалізовувати в поєднанні, паралельно один одному. Навіть в межах одного уроку, методи необхідно змінювати, чергувати залежно від змісту, мети навчального матеріалу, рівня підготовки учня. Необхідно вміти застосовувати відповідні методи на різних етапах екологічного виховання.

На перших етапах формування екологічної культури найбільш доцільні методи, які аналізують і коректують сформовані у школярів екологічно ціннісні орієнтації, інтереси і потреби. На етапі формування екологічної проблеми особливу роль набувають методи, що стимулюють самостійну діяльність учнів. Завдання і задачі на виявлення протиріч у взаємодії суспільства і природи на формування проблемиі народження ідей, шляхів її вирішення з врахуванням концепції навчального предмета. Стимулюють навчальну діяльність дискусії, які сприяють виявленню особистого відношення учнів до проблеми, ознайомленню з реальними місцевими екологічними умовами, пошуку можливості їх вирішення.

На етапі теоретичного обґрунтування способів гармонійної взаємодії суспільства і природи вчитель звертається до аналізу наукових основ охорони природи з урахуванням факторів глобального, регіонального, локального рівнів. Пізнавальна діяльність стимулює учнів до моделювання екологічних ситуацій морального вибору, який узагальнює досвід прийняття рішень, формує ціннісні орієнтації, розвиває інтереси і потреби учнів. Однак, при цьому необхідно активізувати естетичні почуття і переживання творчими засобами. Мистецтво дозволяє компенсувати синтетичний підхід до дійсності, емоційність особливо важлива для розвитку мотивів вивчення і охорони природи.

Від умілого використання методів досягнення відповідних цілей залежить ефективність навчально-виховного процесу.

При формуванні екологічної вихованості необхідно проводити нетрадиційні види уроків з природознавства, які відмінні від традиційних. Наприклад, уроки-КВК, уроки-змагання, уроки ділової гри, уроки-екскурсії, інтегровані, між предметні уроки, для яких характерна максимальна щільність, насиченість різними видами пізнавальної діяльності, запровадження самостійної діяльності учнів, використання програмованого і проблемного навчання, здійснення між предметних зв'язків, усунення перенавантаженості учнів.

Важливими для формування екологічної вихованості дітей є власне нестандартні уроки, які викликають інтерес в учнів і сприяють їхньому оптимальному розвитку і вихованню. Значну роль у справі екологічного виховання відіграють уроки з використанням народних традицій, звичаїв.

Наша незалежна держава вимагає суттєвого нових підходів до виховання особистості. Криза духовності і відсутності культури в глибокому розумінні вимагає сьогодні від педагогів перегляду системи навчання і виховання дітей, зокрема екологічної освіти.

До числа ефективних форм організації екологічного виховання можна віднести уроки ділової гри, наповнені екологічним змістом. Вона є засобом психологічної підготовки до майбутніх життєвих ситуацій, в її основі лежить наслідування вчинків людей, спеціалістів, здатних розв'язувати наукові і практичні питання. У створеній ігровій ситуації учень прагне оволодіти моральними якостями спеціаліста, виробляє навички вибору правильних розв'язків проблем стосовно ставлення до навколишнього середовища. Навчальна ділова гра включає наступні ознаки: моделювання процесу діяльності, розподіл ролей між учасниками гри, розмежування мети кожного учасника гри, взаємодія учасників гри, колективне розв'язання проблеми, реалізація ухвал, альтернативні розв'язки проблеми, оцінювання індивідуального або групового внеска в розв'язанні проблеми.

При розробці змісту екологічної гри необхідно, щоб центральним стержнем виступала позиція особистості, взаємини людей, їх гуманне, дбайливе ставлення до довкілля. Ігри розглядаються в сучасній педагогіці як елемент в системі методів навчання, які включають вправи, що вимагають поєднання знань і умінь з метою розв'язання проблемних ситуацій. Задля екологічного виховання необхідно застосовувати ігрові ситуації, які сприяють розширенню та поглибленню знань про основні шляхи і конкретні методи розв'язання проблеми охорони природи, розвитку навичок творчої діяльності школярів; формуванню моральних якостей особистості; розвитку умінь активно вести пропаганду ідей охорони природи.

Формувати у школярів бережливе ставлення до природи допомагають уроки-екскурсії. Вони забезпечують ознайомлення учнів з реальними предметами і явищами у їх природному середовищі. Під час екскурсій до лісу, парку, водойм, діти спостерігають за змінами у живій, так і неживій природі, та за працею людей, перевіряють прикмети про зміну природи; обстежують і виявляють ті рослини найближчого оточення, що потребують охорони. В дітей формуються уявлення про природу рідного краю, виникають потреби спілкування з нею, розкриваються зв'язки між різноманітними її об'єктами, взаємовплив природи і людини.

Отже, зміст екологічного виховання засвоюється учнями в їх різноманітній діяльності на уроках природознавства.

Однак, значну роль відіграє у екологічному вихованні і позакласна робота - організована на добровільних засадах діяльність учнів, спрямована на розширення й поглиблення їхніх знань, умінь і навичок, розвиток самостійності, творчих здібностей, інтересу до вивчення природознавства [60]. Зміст позакласної роботи виходить за межі шкільної програми і включає систему знань про особливості природи і взаємовідносини суспільства і природи; вміння і навички вивчення, збереження і відтворення природнього середовища.

Психолого-педагогічну проблему екологічного виховання, яка реалізується у всіх видах діяльності позакласної роботи школи, необхідно розглядати як ставлення до природи через засвоєння наукових знань; ставлення у поглядах і переконаннях.

В основі екологічного виховання у позакласних видах діяльності покладений віковий принцип, і зосереджена на мотивації поведінки учнів у природі. У природоохоронній роботі можна виділити основні структурні елементи: інтелектуальний, операційний і мотиваційний. Характерні особливості кожного з цих компонентів визначаються специфікою даного виду діяльності. До складу інтелектуального компоненту входять екологічні знання, операційного - вміння і навички з охорони природи, мотиваційного - сутність збуджуючих причин діяльності людини в природі.

Специфіка екологічних знань полягає в тому, що вони відображають складні природно-соціальні явища, закони існування природних систем на різних рівнях їх організації; технологічні принципи виробництва і будову технічних засобів, за допомогою яких людина перетворює природу на досягнення суспільних та індивідуальних потреб і цілей тощо.

До основних умінь природоохоронної діяльності, які можна сформувати в учнів у позакласній роботі належать такі, як оцінювання стану навколишнього середовища, найближчого природного оточення; правильне поводження в конкретній ситуації; захист навколишнього середовища від забруднень і руйнувань; пропагування сучасних проблем екології і охорони природи.

В умовах шкільної освіти особливого значення набуває формування в учнів у процесі позакласної роботи пізнавальних інтересів, спрямованих на розширення й поглиблення знань. Поряд з пізнавальними завданнями в системі позакласної роботи розв'язуються й виховні: виховання патріотичних почуттів, любові, бережливого ставлення до природи, етичне і естетичне виховання.

Ефективність позакласної роботи залежить від рівня усвідомлення учнем мети завдання, його вагомості, від оволодіння способами виконання й оформлення його результатів, а також від оцінювання товаришами і вчителем.

Найпоширенішою формою позакласної діяльності молодших школярів є гурток (як правило, гурток юннатів або юних натуралістів, гурток «Юні друзі природи», «Люби і знай свій рідний край» тощо). Дидактичними цілями роботи гуртка є розширенням та поглибленням природничих знань, засвоєння елементарних умінь дослідницької роботи, поглиблення пізнавального інтересу до вивчення природи, розвиток індивідуальних здібностей і нахилів дітей, оволодіння практичними вміннями природоохоронної роботи.

При плануванні роботи гуртка вчителі орієнтуються на програму, видану Республіканською станцією юних натуралістів та Міністерством освіти, яка намічає тематику занять, фенологічних та метеорологічних спостережень, дослідницької роботи на навчально-дослідній ділянці та в куточку живої природи, практичних робіт, куди входять питання по профорієнтації. У програму включені наступні теми: «Охорона природи та її збагачення», «Фенологічні і метеорологічні спостереження за рослинами і тваринами», «Робота на навчально-дослідній ділянці», «Вивчення лікарських рослин», «Комахи». В кожній темі визначено тематику екскурсій, спостережень, дослідницької роботи, перелік саморобних наочних посібників.

До основних організаційних форм позакласної роботи належать гуртки, загони, дружини з охорони природи, «зелені» та «голубі» патрулі, клуби друзів природи, шкільні лісництва.

Крім зазначених форм, важливе значення має природоохоронна робота в таборах відпочинку та праці, туристичних походах, на екскурсіях, при організації навчальних стежин в природі. Вони цінні тим, що дають можливість збагатити чуттєвий досвід дітей під час безпосереднього спілкування з природою, розширити і поглибити засвоєні знання, набути практичні уміння поводження в природі та вміння природоохоронної роботи (обгородити мурашник, зібрати сухі гілки, розчистити джерело, посадити рослини, розвішати годівниці тощо).

Провідне завдання названих позакласних і позашкільних форм - навчити учнів нормам поведінки в природі і в першу чергу: вибору місця для розбивки наметового табору, підготовки місць для розпалювання вогнища, складування відходів і сміття та інше.

Вагоме місце в системі екологічної освіти і навчання займають спеціально організовані і проведені природоохоронні заходи. Наприклад, виявлення та охорона рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин рідного краю, посадка лісу й озеленення населених пунктів, проведення акцій чистої води, свят квітів, птахів, природоохоронних акцій збереження рослин першоцвітів, ялинок перед Новим роком за рахунок організації виставок-продажі новорічних композицій, екібан з підручних матеріалів, залучення до широкомасштабних екологічних акцій природоохоронних органів, громадсько-політичних об'єднань.

Значну роль у екологічному вихованні дітей відіграють навчальні курси: «Наш рідний край», народознавство, уроки розвитку зв'язного мовлення, факультативи, навчальні курси за вибором: «Земля і її мешканці», «Культура і побут України», «Екологія. Суспільство. Мораль», «Екологія і мораль», «Духовний світ людини» тощо; різноманітні екскурсії в природу, зоопарк, ботанічний сад; свята: «Прихід весни», «Перший сніг», «Золота осінь», конкурс на кращий букет, «Свято урожаю», «Світ моїх захоплень», «Мої друзі - тварини» та інші заходи, де формуються кращі моральні якості характеру дітей, шліфуються колективні і індивідуальні форми роботи з дітьми. Кожне свято передбачає досягнення чітко визначеної мети. Так, проведення «Дня птахів» не тільки дає змогу розширювати і поглиблювати знання про птахів та їх поведінку кожної пори року, причини її зміни, але й формувати в школярів практичні вміння здійснювати природоохоронні заходи підгодовування птахів узимку, виготовлення і розвішування штучних гнізд тощо).

Добре організована позакласна робота в екологічному напрямку має велике навчально-виховне значення, і дозволяє розширити або поглибити набуті на уроках знання. В процесі позакласної роботи є можливість для використання двох основних методів біологічної науки - експеримент і спостереження.

Велике значення для екологічного виховання в позакласній роботі має активна практична діяльність учнів. Активна участь у збереженні та поліпшенні природи створює відчуття повного задоволення у молодої людини тієї користі, яку вона приносить природі.

На сьогодні вже визначено основні напрямки позакласної природоохоронної природи, зокрема, озеленення населенних пунктів і внутрішнього озеленення шкіл; лісовідновлення та охорона лісів; боротьба з ерозією грунтів; охорона птахів; охорона рибних запасів; охорона комах. Залежно від місцезнаходження школи і специфіки природних умов учні беруть участь в одному або декількох напрямках природоохоронної діяльності. Відповідно до зазначених напрямів склалися і організаційні форми позакласної роботи: гуртки ботаніків, зоологів, лісників, краєзнавців; шкільні лісництва; загони «голубих» і «зелених» патрулів, боротьби з ерозією грунтів; клуби друзів природи та інші. Деякі з даних форм виходять за межі однієї школи і координуються в масштабі міста, району, області, переходячи в міжшкільні або позашкільні заходи.

Усі позакласні заходи повинні бути скоординовані з навчальними програмами і об'єднані в єдиний план природоохоронної освіти і виховання, який виступає складовою частиною навчально-виховної роботи в школі.

Отже, при визначенні змісту позакласної роботи треба виходити з таких принципів як зв'язок з життям, з проблемами, які вирішують держава, область, район; зв'язок з програмним матеріалом; відповідність позакласної роботи віку учнів, особливостями їх розумового розвитку і інтересів.

Екологічне виховання в початкових класах, в певній мірі, пов'язане з виконанням конкретної природоохоронної роботи, в основу якої насамперед необхідно ставити краєзнавчий принцип вивчення природи, при цьому екологічна ситуація, що створилась в Україні, допомагає учням засвоїти моральні норми відношення до природи. Екологічне краєзнавство дає матеріали для обговорення різноманітних життєвих ситуацій у природному середовищі, особливо поведінки людей, де часто результат не відповідає бажаному.

2.2 Системний підхід у застосуванні практичних форм вивчення і охорони природи у школах України

Аналіз психолого-педагогічної літератури та освітньої практики дозволяє зробити висновок, що вплив практичних форм вивчення і охорони природи, які застосовуються сьогодні у навчально-виховному процесі, на формування екологічної культури учнів в педагогічних дослідженнях залишається вивченим недостатньо.

Положення про діяльнісний характер екологічної освіти набуло визнання у Матеріалах Московського міжнародного конгресу з освіти і підготовки кадрів у галузі навколишнього середовища (1987 р.), пізніше в документах присвячених педагогічним питанням екології, що були прийняті державами - учасницями Європейської економічної співдружності. Значну увагу приділено реалізації діяльнісного підходу у здійсненні екологічної освіти різних верств населення у Міжнародній стратегії дій з розвитком освіти на 1990-ті роки, де досягнення цілей екологічної освіти пов'язане в першу чергу з засвоєння школярами складових елементів змісту, що закладені в програмах та планах освітньо-виховної роботи середнього навчального закладу.

Підвищення ефективності екологічної освіти і виховання і як результат його, формування екологічної культури особистості можна розглядати в комплексі взаємозв'язків і стосунків, тобто в певній системі навчально-виховних факторів та закономірностей.

Під «системою» в педагогічній науці розуміють виділену на основі окремих ознак впорядковану множину взаємопов'язаних елементів, що об'єднуються загальною метою функціонування, єдністю керівництва і виступають у взаємодії з середовищем як цілісна єдність [26].

За такого підходу, педагогічна система (як і будь-яка інша) несе в собі як загальні ознаки, що характерні будь-якій системі, так і особливі, специфічні ознаки характерні лише їй. Такими загальними ознаками є:

а) наявність зовнішньої цілісності;

б) внутрішня будова;

в) розуміння (усвідомлення) цієї системи як підсистеми набагато більшої педагогічної системи.

Специфічні ознаки педагогічної системи визначаються за особливостями функціонального призначення, інформаційного рівня функціонування, морфологічної будови. Саме морфологічний принцип домінує у формулюванні концептуальної ідеї, визначенні структури, моделюванні педагогічної системи.

Так, В.Ф. Паламарчук, виділяючи одну з головних особливостей педагогічної системи, зазначає, що основним її компонентом є людина, яка за такого розуміння проблеми, є об'єктом її керівництва (управління) [40].

Н.В. Кузміна аналізуючи структуру і сутність педагогічної системи виділяє п'ять її структурних компонентів, а саме: педагог; учень; мета навчання і виховання; педагогічна інформація; педагогічні засоби.

За такого підходу ці структурні компоненти виконують відповідно п'ять функцій: гностичну, організаційну; конструктивну; проектовану; комунікативну.

Отже, з аналізу означеного вище можна зробити висновок, що в основу педагогічної системи покладено взаємозв'язки структурних і функціональних її компонентів. Одним з перших елементів системи практичних форм вивчення охорони природи є єдність навчальної, розвиваючої та виховної мети, досягнення якої має забезпечити високий рівень сформованості екологічної культури особистості.

Поняття «екологічна культура» пов'язується з оволодінням школярами різноманітними знаннями про навколишнє середовище (соціальне і природнє у їх взаємозв'язку та взаємозалежності), набуття умінь і досвіду вирішення екологічних проблем на місцевому рівні, прогнозування можливих наслідків власної поведінки діяльності у довкіллі, потребою в постійному спілкуванні з природою як результат бажання брати особисту участь в її охороні.

Знання та інтелектуальні вміння відіграють провідну роль у формуванні екологічної культури особистості, проте вони не визначають у повному обсязі відношення та діяльність людини у природі. Не менш важлива роль належить емоційним реакціям, які визначаються як «діяльність оцінювання» інформації, що опрацьовують учні. Саме у процесі оцінювання об'єктивні наукові знання про природу набувають суб'єктивного емоційного спрямування і особливого значення для особистості. Тільки особисто пережиті знання набувають сили переконань і корегують поведінку школярів у природі [62].

Практичні форми вивчення і охорони природи, зокрема різноманітна за складністю, географічними межами та часом виконання дослідницька робота школярів сприяє ефективному розвитку сфери їхнього мислення, потреби пізнання нового та забезпечує формування стійкого інтересу, який спонукає особистість до самостійної пошукової діяльності, збагачуючи її інтелектуальну й емоційну сферу. Провідними завданнями, які вирішуються у процесі такої діяльності полягають у усвідомленні морально-етичних компонентів регулювання стосунків особистості з природою, виховання відповідальності за стан довкілля, пріорітет загальнолюдських цінностей, що в кінцевому результаті визначило навчально-виховну мету таких форм, яка відіграє велике значення у розвитку реальних творчих можливостей учнів. Тим паче, що реалізація на практиці важливого положення є складовою частиною загального завдання над вирішенням якого повинен працювати кожний педагог навчального закладу - ефективне формування екологічної культури особистості. Реалізація цих положень у навчально-виховному процесі здійснюється через систему самостійної цільової установки:

а) усвідомлення учнями сутності екологічних проблем своєї місцевості та можливих шляхів їх вирішення;

б) усвідомлення структури, функції природних об'єктів в цілому та їх взаємозв'язаних між собою елементів;

в), усвідомлення виявлених у процесі практичних дій у довкіллі нових функцій уже відомого об'єкта чи екосистеми в цілому;

г) визначення та моделювання альтернативних шляхів вирішення екологічних проблем своєї місцевості та реалізація їх у практичній діяльності;

д) комбінування нових підходів, засобів та альтернативних рішень з раніше відомими у процесі розв'язання місцевих екологічних проблем;

є) самостійне застосування набутих знань, вмінь та навичок у нових умовах вирішення екологічних проблем.

На основі аналізу досліджень 90-х років можна виділити декілька конкретних видів дослідницьких робіт учнів екологічного спрямування у навчальних закладах, які здійснюються в позакласній і позашкільній роботі:

а) засвоєння системи нових наукових знань та оволодіння уміннями їх самостійно набувати;

б) закріплення здобутих знань;

в) формування та розвиток умінь використовувати здобуті знання у практичній діяльності з вивчення і охорони природи;

г) формування умінь та навичок практичного спрямування;

д) формування умінь творчого змісту;

є) виховання відповідальних рис особистості.

Другим важливим етапом є визначення змісту дослідницьких робіт учнів, від ефективності вибору останнього, залежить успіх у проведенні навчальних занять. Саме зміст дослідницької діяльності учнів визначає предмет та характер їхньої практичної діяльності у довкілля.

Г.П. Пустовіт, спираючись на власні дослідження з вивчення охорони природи та вимоги щодо реалізації дослідницького методу у навчально-виховному процесі визначив основні критерії відбору змісту робіт, який максимально сприяє формуванню екологічної культури учнів, а саме:

а) доступність розуміння проблеми напрямів і рівнів її вирішення;

б) усвідомленість сутності, функцій та структури об'єкту (явища), який вивчається;

в) системність і наступність знань, які здобувають (їх взаємозв'язок і спрямованість на вирішення місцевих екологічних проблем). Основні критерії передбачають застосування різних методів дослідження у комплексі, так і кожного окремо, таких як: порівняльно-історичного; методу аналогій; статистичного методу; визначення причин і наслідків; визначення мети діяльності людей і груп у відповідності до їх дій і наслідків цієї діяльності в довкіллі; метод спостережень; метод експерименту; реконструкція цілого за частинами; метод моделювання4 екологічний моніторинг.

Третім компонентом системи практичних форм вивчення і охорони природи є засоби навчання, провідними серед яких є самостійна дослідницька діяльність та природоохоронна робота учнів.

Самостійна дослідницька робота учнів розглядається як дидактичний засіб, тобто створена педагогічна конструкція, за допомогою якої педагог організовує їх навчальну діяльність.

Отже, передбачивши мету, зміст та обсяги діяльності вчителя з вирішення проблем екологічної освіти і виховання, можна стверджувати, що дослідницька діяльність та конкретна природоохоронна робота є специфічним і водночас ефективним засобом формування екологічної культури особистості, тому вона тісно пов'язана з іншими компонентами педагогічної системи.

У 90-х роках у психолого-педагогічній літературі набули визнання різні самостійні підходи щодо оцінки видів самостійної діяльності учнів. Так, одні науковці самостійну роботу поділяють на самостійну і несамостійну [17], розуміючи під цим виконання її за допомогою або без допомоги вчителя.

П.І.Підкасистий класифікує самостійну творчу діяльність учнів, залежно від зростання ступеня самостійності, за декількома рівнями: перший включає визначення мети і складання плану діяльності учнів, і здійснюється за допомогою педагога; другий - визначення мети, і здійснюється за допомогою педагога, а планування дослідницької діяльності здійснюється учнями самостійно; третій - визначення мети і планування дослідницької роботи виконується учнями самостійно в рамках визначеного педагогом завдання; четвертий - визначення мети, змісту, складання плану роботи та його здійснення відбувається без допомоги педагога, який виконує роль консультанта.

Зазначені вище рівні здійснення учнями самостійної дослідницької роботи перебувають у тісному взаємозв'язку з певними рівнями діяльності педагога. Це дозволяє виділити відповідно чотири рівні доцільної педагогічної допомоги в організації і проведенні учнями самостійної дослідницької роботи екологічного спрямування, а саме:

1) детальне визначення мети, завдань, плану роботи, джерел інформації й інструктаж на кожному з етапів дослідницької діяльності учнів.

2) визначення загальних контурів мети, завдання та джерел інформації, планування роботи, короткий інструктаж за необхідності;

3) визначення завдання та джерел інформації;

4) визначення завдання.

Однак, така класифікація не дозволяє охопити всіх елементів педагогічного керівництва навчально-пізнавальною, дослідницькою діяльністю та практичною природоохоронною роботою учнів. За такого розуміння проблеми самостійна дослідницька діяльність та природоохоронна робота може розглядатися у двох якостях: як умова формування і як основний показник рівня сформованості екологічної культури учнів.

Комплексний аналіз мети, змісту, предмету, засобів та структури і практичних форм вивчення і охорони природи дозволяє виробити загальні вимоги до дослідницьких робіт екологічного спрямування в навчальних закладах, як засобу формування їхньої екологічної культури. Серед цих вимог провідними є: ефективність (оптимальність) - вибір такого змісту і структури роботи, форм і методики її проведення, які сприяли б ефективності екологічної освіти і виховання; системність і наступність - полягає в логічному взаємозв'язку цієї роботи з попередніми і наступними, як за змістом, географічними межами здійснення, так і за характером самостійної діяльності учнів у навколишньому середовищі; різноманітність та постійне оновлення робіт - передбачає зміни змісту робіт, пізнавальних завдань з метою одержання ефекту новизни, тобто діяльність за принципом «навчання - акт відкриття»; забезпечення самостійності - за умов зменшення допомоги з боку педагога та максимального розширення сфери самостійної творчої діяльності, забезпечення високого емоційного тонуса; актуальність та природоохоронна значущість - передбачає творчу діяльність учнів в природі, спрямовану на ефективне вирішення місцевих екологічних проблем.

Отже, сукупність прийомів: самостійний аналіз джерел інформації, синтез і узагальнення набутих знань, умінь та навичок - дозволяє розкрити зв'язок між компонентами педагогічної системи через методи навчання і виховання.

Сьогодні в шкільній практиці склалось подвійне ставлення до дослідницької діяльності і природоохоронної роботи учнів. З одного боку визначається можливість цього аспекту діяльності школярів з вивчення і охорони навколишнього середовища, як такої, що сприяє усвідомленню причинно-наслідкових зв'язків, які функціонують між неживою і живою природою, природою і людиною. З іншого, цей вид самостійної роботи учнів оцінюється як виключний тому, що вимагає використання та аналізу додаткових джерел інформації в поєднанні з іншими матеріалами, більших затрат часу, спеціальної підготовки учнів, що в кінцевому результаті і визначає його невелику питому вагу в системі самостійної діяльності школярів у позаурочний час, у гуртковій та секційній роботі з природознавства.

Складніше вирішується проблема з визначенням частоти проведення дослідницьких робіт, а отже і практичні роботи учнів з охорони довкілля. Так, у шкільних навчальних предметах природничого циклу є певні напрацювання з вирішення даної проблеми, однак переконливого наукового обґрунтування частоти проведення практичних, а тим більше дослідницьких робіт на занятті і за його межами, вибір їх теми, часу і географічних меж проведення у методичній літературі і навчально-виховній діяльності годі шукати.

У методиці проведення дослідницьких робіт є два основних варіанти форм організації самостійної діяльності школярів: перший - організація дослідницької самостійної діяльності і конкретної природоохоронної роботи з одного питання теми, що вивчається учнями; другий - організація такої роботи з декількох питань теми (логічно поєднаних між собою за метою, завданнями, напрямами), що вивчається у процесі викладу його керівником гуртка чи вивчення (дослідження) окремими дослідними групами, діяльність яких має на меті поглиблене (комплексне) вивчення даної теми.

Згадані вище аспекти проблеми організації дослідницької діяльності та природоохоронної роботи учнів дозволяють визначити певні тенденції, а саме:

1. Проведення дослідницької діяльності або природоохоронної роботи учнів перед вивченням нового навчального матеріалу (за умови сформованості системи наукових знань, практичних вмінь та навичок учнів).

2. Організація дослідницької діяльності чи природоохоронної роботи учнів протягом всього заняття і за його межами, безпосередньо в природі після вивчення нового навчального матеріалу.

3. Організація дослідницької діяльності чи природоохоронної роботи певної групи учнів гуртка вимагає колективного розв'язання навчальної проблеми, що сприяє формуванню моральних норм поведінки в суспільстві.

В 90-х роках в психолого-педагогічній науці відпрацьовано понятійно-термінологічний апарат у галузі екологічної освіти і виховання школярів, тому за основу провідних компонентів екологічної культури учнів покладені наступні компоненти: інтелектуальний ціннісно-мотиваційний та діяльнісно-практичний. [20; 22; 23; 57; 60; 61] Г.П. Пустовіт визначає три основні критерії рівня сформованості екологічної культури школярів: низький, середній і високий за кожним з означених вище компонентів. Оцінювання рівня сформованості екологічної культури учнів є логічним продовженням дослідження сфери їхнього інтелектуального і фізичного розвиту і здійснюється шляхом аналізу здобутих ними навчально-виховних результатів.

Інтелектуальний компонент сфери активності учня, враховуючи виділені Г.І. Щукіною способи їхнього прояву, є: цілеспрямованість пізнавальної діяльності, характер, глибина і широта знань, сформованість практичних вмінь і навичок, способів діяльності, гнучкість та мобільність інтелектуальної діяльності за умови їх застосування. Всі ці елементи тісно пов'язані між собою і узагальнені категорією «інтелектуальні вміння», замість діючого до нині в шкільній практиці «якість знань». Тим паче, що під поняттям «знання» переважно розуміється рівень засвоєння сукупності фактичного матеріалу, основних понять шкільного курсу, які визначені вимогами програми. У сучасній дидактиці «навчальні знання» розглядаються набагато ширше, включаючи тим самим суди сукупність певних знань (фактичного матеріалу, певної системи термінів і понять тощо), знань способів практичної діяльності, загальних, іноді навіть абстрактних понять з їх застосуванням у конкретних навчальних чи життєвих ситуаціях.

Дієвість інтелекту особистості проявляється в умінні застосовувати знання на практиці в різних життєвих ситуаціях, тоді системність передбачає встановлення послідовності усвідомлення і засвоєння знань, розуміння їх місця в структурі наукових теорій і власного життєвого досвіду. Тільки дві якості знань - повнота і правильність базуються на таких процесах як пізнання, пам'ять, уява та мислення, Тим самим даючи характеристику зовнішній стороні оцінки здобутих особистістю знань. Інші чотири якості знань: усвідомленість, дієвість, системність і міцність - відображають внутрішню сторону оцінки знань. Завдяки запровадженню у навчально-виховний процес активних форм і методів екологічної освіти і виховання спостерігається підвищення рівнів знань, практичних вмінь і навичок. Отже, підвищення ефективності екологічної освіти і виховання школярів у навчально-виховному процесі можливе за умови надання організації дослідницької діяльності та природоохоронної роботи учнів системності, доцільного поєднання мети, змісту, засобів педагогічного впливу з завданнями вивчення і збереження природи своєї місцевості, а також за умови поетапного формування більш високих рівнів відповідних знань, умінь і навичок учнів, від репродуктивного до конструктивного і творчого рівнів вивчення і охорони довкілля.

Висновки

Кінець ХХст. - початок ХХІ століття характеризується загостренням відносин між людським суспільством і навколишнім середовищем, що сприяє розвитку екологічної кризи. Людство опинилося перед вибором: вижити або зникнути внаслідок нерозумної діяльності в природньому середовищі. Однією з головних причин такої криза є споживацька психологія, дії екологічно неграмотної людини, яка дбає лише про власне благополуччя. Саме тому особливого значення набувають в цей період екологічне виховання та екологічна освіта, формування екологічного світогляду і культури.

Аналіз психолого-педагогічної літератури, результати останніх педагогічних досліджень свідчать, що в досягненні мети екологічної освіти (освіті в галузі навколишнього середовища) переважають тенденції до використання активних засобів і форм організації навчальної діяльності школярів, які спрямовуються на розвиток мислення, мотиваційно-ціннісної сфери, набуття павичок і вмінь практичного вирішення проблем навколишнього середовища, формування соціального досвіду, індивідуальної засвоєнню системи знань, але й ставлять школярів перед проблемою морального вибору. Це, зокрема, сприяє гуманізації і гуманітаризації освіти, покликаній формувати у підростаючою покоління цілісну картину світу, їхню ціннісно-мотиваційну і духовну сферу, виховувати відповідальне ставлення до навколишнього середовища, суспільства і людини, створити умови для подолання екологічного невігластва і технократизму.

Історико-генетичний аналіз проблеми екологічного виховання показав, що вже в 60-ті роки ХХст. педагоги почали приділяти значну увагу даній проблемі, яку вони намагались вирішити через активізацію дослідницької діяльності учнів, внаслідок запровадження системи пізнавальних завдань і організації проблемного навчання. Поступово відбувається переорієнтація гурткової роботи учнів від простого вивчення явищ чи окремих об'єктів природи до формування навичок її охорони. Зароджуються перші паростки сучасної системи природоохоронної роботи та екологічного виховання учнів.

У 70-80-ті роки спостерігаються тенденції використання активних засобів та форм організації навчання школярів до охорони навколишнього середовища, які спрямовуються на розвиток мислення, набуття навичок і вмінь практичного вирішення проблем, до аналізу наукових основ охорони природи з урахуванням факторів глобального, регіонального, локального рівнів. Пізнавальна діяльність стимулює учнів до моделювання екологічних ситуацій морального вибору, який узагальнює досвід прийняття рішень, формує ціннісні орієнтації, розвиває інтереси і потреби учнів. Однак, при цьому необхідно активізувати естетичні почуття і переживання творчими засобами. Мистецтво дозволяло компенсувати синтетичний підхід до дійсності, емоційність особливо важлива для розвитку мотивів вивчення і охорони природи.

В 90-х рр. після проголошення суверенітету, а потім і незалежності України, ідея розвитку творчих здібностей особистості знайшла важливе відображення в концепції національної школи, яка включає вдосконалення змісту, форм і методів екологічної освіти і виховання, формування екологічного мислення і культури учнівської молоді у напрямку гуманізації, гуманітаризації, екологізації. Ці процеси, так чи інакше, базуються на інтеграції змісту освіти, встановленню його єдності, орієнтації на формування цілісної свідомості, глобальності мислення особистості. Підвищення ефективності екологічної освіти і виховання школярів у навчально-виховному процесі позашкільних закладів можливе за умови надання організації дослідницької діяльності та природоохоронної роботи учнів системності, доцільного поєднання їх мети, змісту, засобів педагогічного впливу з завданнями вивчення і збереження природи своєї місцевості, а також за умови поетапного формування більш високих рівнів відповідних знань, умінь і навичок учнів, від репродуктивного до конструктивного та творчого рівнів вивчення і охорони довкілля.