Виховання в сім’ї як першооснова інтелектуального розвитку особистості молодшого школяра

У сім'ях, де атмосфера взаємовідносин не є благополучною, у дітей порушуються психічний та фізичний розвиток, і педагогам-вихователям потрібно виправляти помилки у навчально-виховному процесі.

Якщо аналізувати їх загальний розвиток, то ми можемо побачити, що вони характеризуються низьким рівнем розвитку окремих сторін психічної діяльності (пам'ять, мислення, увага).

Досліджуючи особливості розвитку мислення дітей із неблагополучних родин, відомий психолог М. Мурачковський зазначав, що вони не володіють раціональними прийомами запам'ятовування. Таким дітям важко зосереджувати увагу на одному предметі, у них швидко настає втома, спостерігається низька концентрація уваги.

У будинки-інтернати потрапляють різні діти, нормально розвинені діти, розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку.

Тому педагог повинен трепетно ставитись до вихованця, виховувати і навчати, звертаючи увагу на індивідуальні особливості.

«Знедолена природою людина, - писав В. Сухомлинський, - не повинна знати про те, що вона малоздібна, що у неї слабкий розум. Виховання такої людини повинно бути в сто разів чуйнішім, ніжнішим, дбайливішим» [68, c. 590].

У розумово-відсталих і у дітей з затримкою психічного розвитку спостерігаються або надмірна рухливість або надмірна повільність.

Діти з затримкою психічного розвитку неуважні, вони не можуть довгий час зосереджувати увагу на предметі чи явищі, почувши будь-який рух чи звук, відволікаються, викрикують; не можуть до кінця осмислити сказане; не можуть спокійно сидіти; вдаються до різних рухів і за власним бажанням можуть встати і піти.

Розумово-відсталі діти ведуть себе спокійно, інертно, уважно слухають сказане, але, здебільшого не сприймають того. Все це пов'язане з особливостями їх нервової системи (швидка стомлюваність). Іноді навіть розумове навантаження викликає роздратованість і небажання його виконати.

Щоб навчити дітей, про яких вище написано, потрібно їх зацікавити, створити їм ситуацію успіху.

Інтелектуальну готовність до розумової діяльності дітям-учням з вадами розвитку (розумового) ми вивчали і розглядали в контексті проблеми психолого-педагогічного забезпечення корекційної спрямованості їх навчання. Така готовність є предметом колекційного впливу на дітей і розглядається як властивість особистості, що включає систему розумових якостей (узагальненість, усвідомленість, самостійність, усталеність), а також індивідуальний спосіб діяльності. Вона визначає успішність здійснення інтелектуального компонента праці та ефективність виконання завдань і дає змогу людині довільно регулювати діяльність.

На мою думку і на думку багатьох вчених, дітей з вадами розумового розвитку навчити можна тільки граючись. Тому великого значення в роботі з дітьми набуває гра як «найважливіший шлях включення дітей до навчальної діяльності, спосіб емоційного відгуку на виховні впливи і нормальних умов життєдіяльності». У дітей, з таким розумовим розвитком, повільніше проходять усі психічні процеси і властивості, тому, граючись, у них в підкірці головного мозку відкладаються яскраві моменти, хоч і до кінця неусвідомлені.

Основою інтелектуальної готовності є якості, що характеризують розумову сферу на всіх рівнях організації психіки та на всіх етапах навчальної діяльності. Найбільше вони можуть виявлятися та брати участь у довільній регуляції інтелектуальної праці на рівні вмінь як усвідомлених способів дій. Розумові якості насамперед впливають на загально трудові вміння інтелектуального характеру: аналізувати завдання, планувати, контролювати та корегувати його виконання.

Спосіб діяльності як певна послідовність дій або операцій, відтворює об'єктивні й суб'єктивні умови виконання завдань.

Дітям із вадами розумового розвитку дуже важко засвоїти ази мінімальних знань. Їм дуже важко проводити психологічні процеси, тому вихователь повинен підібрати низку завдань.

Ігри мають підносити дітей - всіх разом і кожного зокрема - до рівня їх розвитку [88, с. 85]. Дітям потрібно пропонувати такі заманливі вправи, до яких вони можуть приступити не коли-небудь, а зараз же: і перші кроки, … які б привели… до перших успіхів [76, с. 194].

У процесі порівняльного експериментального дослідження вивчали інтелектуальну готовність до розумової праці нормально розвинених учнів, розумового відсталих та учнів із затримкою психічного розвитку молодшого віку.

Виявлено, що найістотнішими якостями розумової діяльності в структурі готовності є вміння аналізувати та узагальнювати. Вони розглядаються як спрямованість розумової діяльності на виявлення істотного в матеріалі. Розумовій діяльності ці якості визначають варіативну ефективність, спосіб досягнення мети в змінних умовах.

Здобуті дані свідчать, що аномальний розвиток дітей з будь-якими інтелектуальними вадами характеризується насамперед значним відставанням в узагальнюючій діяльності на теоретичному (змістовому) рівні.

Як розумово відсталі діти, та і учні із затримкою психічного розвитку не здатні розпізнавати в умовах завдання нову істотну ознаку, що вимагає зміни засвоєної послідовності операцій. Ці діти не можуть обґрунтувати обрані чи застосовані ними способи роботи, порівняти їх та узагальнити.

Ми проводили цей експеримент за методикою О. Хохліни [84, с.73-80],бо вона кілька років виховувала дутей інтернатного типу і досконало вивчила їх психологію,а також вплив середовища на розумовий розвиток.

Проте в узагальнюючій діяльності на емпіричному, генетично більш ранньому рівні, що здійснюється під час аналізу аналогічних завдань, виразні недоліки спостерігалися лише в розумово відсталих учнів.

Під час вивчення нового матеріалу за допомогою гри, діти із затримкою психічного розвитку достатньо успішно засвоюють матеріал (на рівні їх розвитку). Водночас якісний аналіз графічних даних щодо визначення учнями необхідних для виконання завдання дій показує, що крива нормально розвинених дітей більш мінлива порівняно з кривою школярів з затримкою психічного розвитку. Особлива відмінність між ними полягає в тому, що майже половина нормально розвинених здатна одержати максимальні оцінки за цим показником, у дітей із затримкою психічного розвитку такого не спостерігається.

У здобутих результатах спостерігається істотна відмінність між групами досліджуваних за сумарним показником узагальненості розумової діяльності розумово відсталі діти значно відрізняються не лише від нормально розвинених , а й від дітей із затримкою психічного розвитку. Так, різниця між групами розумово відсталими та із затримкою психічного розвитку становить 39 %, нормально розвинених та із затримкою психічного розвитку - 82 %. У розумово відсталих спостерігаються найбільша мінливість і широкий діапазон значень узагальненості розумової діяльності, що свідчить про неоднорідність складу учнів допоміжної школи. Проте, навіть найвищі оцінки за цим показником у розумово відсталих свідчить про нижчий рівень інтелектуального розвитку у них якості, ніж у нормально розвинених та учнів із затримкою психічного розвитку. Характерною особливістю розумово відсталих дітей є те, що вони найменш чутливі до допомоги в узагальнюючий діяльності.

Дослідження доводить, що основним показником інтелектуальної готовності у нормально розвинених учнів, із затримкою психічного розвитку та розумово відсталих є усвідомленість у інтелектуальній діяльності - свідоме ставлення дитини до особистої розумової діяльності в процесі розв'язання завдань, вміння вербалізувати послідовність роботи.

Під час виконання завдань учасники дослідження визначених груп демонструють відносно постійний рівень сформованості цієї якості. Спостерігається значна різниця між даними учнів різних експериментальних груп: розумово відсталі та із затримкою психічного розвитку - 31%, нормально розвинені та із затримкою психічного розвитку - 21,4%.

Усвідомленість розумової діяльності сприяє здійсненню дій як у внутрішньому, так і в зовнішньому плані. Якісний аналіз даних показав характерні особливості прояву усвідомленості учнів різних категорій:

Чим нижчий рівень розумового розвитку дитини, тим більше розходжень між розв'язанням проблемних ситуацій та усвідомленням цієї діяльності. Навіть правильне розв'язання завдання учень може не усвідомлювати. Так, серед розумово відсталих правильно виконали завдання 57,7%, а усвідомили суть виконання лише 18,8%. Ці дані в інших групах набагато кращі: у дітей із затримкою психічного розвитку - відповідно 62,5% та 40%, нормально розвинені - 63,8% та 62,5%.

Наслідок усвідомлення виконання або діяльності до її самооцінки та корегування здатні лише у групі нормально розвинених. А у групах із затримкою психічного розвитку та розумово відсталих цього не спостерігається. Проведення спеціальної колекційної роботи поліпшує дані дітей з вадами розвитку. При цьому виконання кожного із затримкою психічного розвитку у бік збільшення їх діапазону, мінливості та коливання, тобто відбувається диференціація учнів цієї категорії: одні з них за своїми результатами наближаються до нормально розвинених, інші -- до розумово відсталих. Результати розумово відсталих при цьому залишаються на відносно незмінному рівні. Дані нормально розвинених мають тенденцію до постійного збільшення.

Спостереження показують, що учні з вадами розумовому розвитку краще усвідомлюють у разі використання ними наочно-дійової опори. Опори на зразок чи заготовку, повторення виконання завдання, окремих операцій потребували 100% розумово відсталих дітей, 60% -- із затримкою психічного розвитку і 5% -- нормально розвинених.

Допомога, яку надають учням під час виконання завдання, на рівень усвідомленості розумової діяльності в розумово відсталих безпосередньо не впливає. Це особливо простежується на фоні нормально розвинених учнів, а також дітей із затримкою психічного розвитку, які виявляють підвищену чутливість до пропонованої допомоги.

Чим нижчий рівень інтелектуального розвитку дитини, тим важче знаходити слова, необхідні для вербалізації предмета, засобів праці, операцій та їх послідовності, грамотно оформляти свої висловлювання. Чим більше дитина наближається до норми, тим адекватніше та правильніше вона вербалізує процес своєї діяльності.

Референтним показником розумової діяльності в процесі праці виявлено також її самостійність -- здатність розв'язувати інтелектуальну задачу в процесі виконання завдання без сторонньої допомоги. Із самостійністю розумової діяльності пов'язана її усталеність як доцільне акцентування на вже виділених суб'єктом істотних для розв'язування задачі ознаках протягом виконання завдання. Усталеність створює можливість відносно довготривалої діагностичного діяльності в умовах діяльності й доведення виконання розумового завдання до кінця. Дослідження показало найнижчий рівень сформованості зазначених якостей, особливо самостійності, у розумово відсталих дітей. Групи учнів із затримкою психічного розвитку за цим показником наближаються до нормально розвинених: різниця середніх значень між нормально розвиненими учнями та із затримкою психічного розвитку -- 2,75%, а між дітьми із затримкою психічного розвитку та розумово відсталі -- 17,25%.

Аналіз результатів експерименту показав, що серед нормально розвинених повністю самостійно виконують навчальне завдання 60% учнів, серед дітей із затримкою психічного розвитку -- 25%. Ні один розумово відсталий учень не зміг виконати індивідуальне завдання самостійно. У ході експерименту допомогу надавали всім групам досліджуваних, проте нормально розвинені потребували її лише під час виконання першого завдання, розумово відсталі - у процесі виконання всіх завдань і на всіх етапах діяльності; група дітей із затримкою психічного розвитку у цьому пл. ані характеризувалась неоднозначністю. розумово відсталі учні і деякі із затримкою психічного розвитку сприймали аналогічні завдання як нові. Виконуючи їх, вони йшли методом проб та помилок і, незважаючи на допомогу, не відкривали для себе необхідного способу роботи, не засвоювали його і не переносили в нові умови.

Відмінність між групами учнів спостерігалась і в характері допомоги, яку їм надавали. Майже всі нормально розвинені намагалися виконувати завдання самостійно, а в разі непереборних труднощів зверталися за допомогою до вчителя. І це спостерігалося передусім на початку виконання системи завдань. Нормально розвиненим учням для успішної роботи достатньо було повторно визначити мету роботи, проаналізувати умову задачі (зразок, заготовку і т.д.), вербально підказати початок виконання завдання, а інколи -- тільки схвалити виконуване. Вони виявилися дуже чутливими до допомоги вчителя. Учні із затримкою психічного розвитку уже потребували більшої вербальної допомоги, особливо під час розв'язання першого завдання. А сприйнята допомога сприяла позитивному перенесенню застосованого способу роботи на інші завдання та ефективному їх виконанню.

Зовсім інша картина спостерігалася в розумово відсталих дітей, які в більшості виявляли пасивність, коли стикалися з труднощами в розв'язанні завдань: вони майже не зверталися за допомогою до експериментатора, не виявляли ніякої активності в подоланні перешкод. Тому їхня діяльність у цілому характеризувалася недостатньою цілеспрямованістю, відволіканням, переключанням зусиль на виконання другорядних, а інколи і зайвих з точки зору досягнення основної мети дій. Саме розумово відсталим учням необхідно було допомагати протягом виконання всієї системи завдань як у вербальному, так і практичному плані (показ операцій та їх послідовності). Але й це інколи не приводило до успіху: деякі з досліджуваних ніби кружляли навколо виконання однієї й тієї ж операції -- повторювали кілька разів виконану дію, так і не змігши перейти до наступного етапу роботи. Інші ж були не здатні застосувати до своєї особистої діяльності інструкцію, пояснення завдання, підказку показ операції. В результаті учасник дослідження, ніби завмирав, відмовляючи, таким чином від можливості виконати завдання.

Незважаючи на те, що експериментальна ситуація створювала всі необхідні умови для усталеної розумової діяльності під час виконання системи завдань (створення мотивації, стимуляції, надання допомоги), відволікалися від роботи не лише розумово відсталі, а й досліджувані із затримкою психічного розвитку. Проте дані оцінок з усталеної розумової діяльності свідчать про більшу відмінність між групами учнів із затримкою психічного розвитку та розумово відсталими, ніж між дітьми з затримкою психічного розвитку та нормально розвинені; учні із затримкою психічного розвитку наближаються до нормально розвинених. За даними дослідження, сформованість індивідуального способу діяльності є показником вивчення інтелектуальної готовності до навчальної діяльності не тільки нормально розвинені, а й учнів з вадами розумового розвитку. Результати експерименту свідчать про таку залежність: чим вищий рівень розумового розвитку учнів, більша відповідність способу їхньої самостійної діяльності еталонному і тим менший діапазон та варіативність даних. Отже, нормально розвинені діти та із затримкою психічного розвитку менше, ніж розумово відсталі, відходять від раціональної технологічної послідовності роботи.

Результати експерименту дали змогу виявити рівні сформованості в досліджуваних індивідуального способу діяльності:

1) первинне додержання еталонного способу роботи під керівництвом педагога;

2) відходження від еталонного способу роботи як результат самостійного пошуку послідовності операцій, щоб набути особистого досвіду;

3) вторинна, самостійна орієнтація на еталонний спосіб роботи в результаті узагальнення суспільно виробленого та набутого досвіду.

Якщо говорити про цих дітей, то у них маса проблем, які невідомі дитині у нормальній сім'ї. Але через 3-4 місяці у дітей зникає почуття самотності, особливо з неблагополучних сімей, покращується сон і зникає страх перед оточуючими.

Згодом дитина вливається в колектив, стає однією із них, займає певне місце. На поставлене запитання може дати коротку відповідь, лише через 9-12 місяців - повну.

Але які б не були умови в Будинку, дітям ніколи ніхто і ніщо не замінить матір, її любов, ласку.

Ці дітки завжди почувають себе одинокими, бракує їм ласки, любові.

2.2 Ігротерапія як метод подолання педагогічної занедбаності молодшого школяра в умовах будинку-інтернату

Гра - найприродніша і найпривабливіша діяльність дітей [88, с. 3].

За даними Н.І. Уткіної [76, с.5], діти 3-5 років отримують задоволення від процесу гри, а в 5-6 років - не лише від процесу, а й від результату. Тому важливо дати відчути школяреві радість успіху, перемоги. «Від успіху й до успіху - в цьому й полягає розумове виховання дитини», - зазначав В. Сухомлинський [72, c. 512].

Тому у «проблемних» дітей основною пізнавальною діяльністю залишається гра. Василь Олександрович Сухомлинський називав гру величезним світлим вікном, через яке в світ дитини вливається живильний потік уявлень, понять про навколишній світ. Найперша цінність гри у тому, що в ній дитина легко засвоює те, до чого в інших умовах довелося б докласти значних зусиль.

Всі психічні процеси і явища пов'язані із іншими віковими особливостями і обумовлюють необхідність використання гри при розумовій діяльності. Відомий педагог Ш. Амонашвілі зазначив: «… за будь-якого рівня знань вони залишаються дітьми, для яких гра - зміст життя»[4, с.44].

Ігротерапія розглядається як засіб динамічної корекції розбалансованої емоційно-вольової, комунікативної й опорно-рухової сфер дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Доцільність використання ігротерапії в організації тривалого відбудовного періоду для поліпшення самопочуття дітей із наведеними медико-психологічними показниками в зазначених сферах обумовлена: по-перше, тим, що гра для них залишається найбільш основним і органічним видом діяльності й спілкування, по-друге, тут представлена єдність психологічної природи гри і спілкування, по-третє, у грі дитина може вільно виражати себе, звільниться від напруги і повсякденного життя. Нарешті, ігротерапія представляє унікальний досвід для соціального і психологічного розвитку дитини, відкриваючи йому можливість для вступу до значимого особистісного зв'язку і з вихователем, педагогом та батьками.

За допомогою гри у дитини формуються довільні психічні процеси: довільна увага і пам'ять, уява - переходу дитини до мислення в плані уявлень, розвитку знакової функції мови, удосконалення опорно-рухової активності, рефлексивного мислення дитини.

У ігротерапії виділяють три основні функції:

1. Ігротерапія необхідна для корекційно-розвивальної взаємодії дорослого з дітьми.

2.Ігтерапія має сприяти формуванню системи міжособистісних стосунків дітей.

3. Ігротерапія допомагає формуванню довіри між педагогом тих дітей, що мають потребу в психологічній корекції.

Розрізняють дві форми ігротерапії, які є специфічними щодо функцій і ролей дорослого наставника у грі:

а) спрямована - вона поділяється на такі різновиди (директивна ігротерапія): ляльковий гурток, сюжетно-рольові ігри, пізнавальні ігри. Ці форми можуть з'єднуватися також з іншими видами мистецтва - музичною ігровою імпровізацією, іграми-танцями, іграми-театралізацією.

б) неспрямована - вона не поділяється на різні види. Вона спрямована на вираження свого «Я», на вираження самопочуття, дозволяє дитині розкрити свій внутрішній світ.

Недирективна (неспрямована) ігротерапія дозволяє розв'язати такі задачі:

а) розширити коло самовираження дитини;

б) досягнути саморегуляції дитини, а також емоційної стійкості;

в) внести корективи у систему «дитина - дорослий» (робота на взаємо).

Проводячи заняття, спілкуючись і працюючи з дітьми в групі і поза нею, можна виділити такі показники ігротерапії:

суттєве поліпшення емоційного самопочуття;

позитивні зміни особистості;

позитивну динаміку інтелектуального розвитку.

Уява у молодших школярів, надзвичайно бурхлива, яскрава, із характерними рисами некерованості. У процесі навчання вона поступово розвивається, зокрема, вдосконалюється відтворювальна уява, яка стає реалістичнішою та керованішою.

Інтенсивно формується і творча уява. На основі попереднього досвіду виникають нові образи, від простого довільного комбінування уявлень діти поступово переходять до логічно обґрунтованої побудови нових образів.

Зростає швидкість утворення образів, фантазії, а також вимогливість дітей до витворів власної уяви.

Тому не дивно, що діти молодшого шкільного віку люблять казки. В казках вони можуть відчути де добро, де зло. Із «героями» їм цікаво мандрувати, вивчати новий матеріал.

Ігротерапія - це метод терапевтичного впливу на дітей і на дорослих за допомогою гри. В основі різних методик, конкретизують поняття «ігротерапія», є великий вплив гри на розвиток особистості. Гра знімає напруження й тривогу, страх перед присутніми, підвищує самооцінку, дозволяє перевірити себе у різних життєвих ситуаціях [37, с. 126].

Характерною особливістю гри є її двоплановість [37, с. 126]:

Учасник гри виконує реальне завдання, яке потребує дій, пов'язаних з повним виконанням конкретних, часто нестандартних завдань.

Ряд моментів цієї дійсності носить умовний характер, що дозволяє відволіктися від реальної ситуації із її багаточисельними обставинами.

За допомогою гри між дорослими і дітьми досягається позитивний емоційний контакт. Гра корегує зниження негативних емоцій, страхів, невпевненості у собі, розширює здібності дітей, збільшує діапазон доступних дитині дій з предметами.

Структуру дитячої гри створюють ролі, взяті на себе учасниками гри; ігрове використання предметів - заміна реальних предметів ігровими (умовними); реальні стосунки між учасниками.

Одиницею гри і центральним моментом є роль.

Ігрова терапія передбачає взаємозв'язок дорослого з дитиною на особистих умовах останньої.

Ігрова терапія виявилася ефективною при роботі з дітьми різних діагностичних категорій за винятком повного аутизму і неконтактної шизофренії. Вона ефективна як допомога при агресивності поведінки; як засіб покращення емоційного стану дітей після розлучення батьків; потерпілих від насильства і покинутих дітей; зниження страхів; стресу і тривоги; при корекції успішності дітей із відставанням у навчанні; із розумово-відсталими дітьми; з дітьми із затримкою психічного розвитку тощо.

Початок ігрової терапії було покладено у 20-і роки ХХ століття в роботах М. Кляйн (1922), А. Фрейд (1921), Г. Гуг-Гельмут (1926).

Ігротерапію одною із перших стала використовувати Анна Фрейд у роботі із дітьми, які пережили бомбування Лондона під час Другої світової війни. Якщо дитина мала можливість висловити в грі свої переживання, то вона переборювала свої страхи, а пережите не перетворювалося у психологічну травму.

А. Фрейд встановила, що гра є важливим фактор встановлення емоційного контакту з дитиною і, за допомогою якого, дитина відчуває себе вільною. Отже, А. Фрейд працювала з дітьми з порушеною психікою, з дітьми з цілим «букетом» страхів. Діти, які виховуються у неблагополучних сім'ях, мають подібні психічні проблеми, велику «кількість» страхів, тому її надбання в ігротерапії, можна використовувати в практиці з дітьми із будинку-інтернату.

М. Кляйн вважає, що гра є символічною діяльністю, за допомогою якої дитина вільно себе виражає у діях. В ролях, які грає дитина, в ігровій діяльності, і прихований певний символічний смисл [37, с. 130].

Гра є єдиним видом діяльності, де дитина є вільною від зовнішніх проблем суспільства. У 1919 році М. Кляйн стала використовувати ігрову техніку при роботі з дітьми молодших 6-и років. Вона вважала, що дитяча гра і створена на її основі, ігрова терапія, дозволяє проникнути у дитячу свідомість. Термін «ігрова терапія» був запропонований саме Мелані Кляйн.

Слідом за З. Фрейдом, Герміна Гуг-Гельмут стала однією із перших терапевтів. Вона пропонувала дітям, з якими проводилася ігротерапія, іграшки для того, щоб вони могли виразити себе.

Ігрова терапія ґрунтується на природній потребі дітей у грі. Для її успішного проведення необхідні емоційна зацікавленість педагога, його гнучкість і здатність до «ігрового» перевтілення. На думку А. Захарова, ігрова терапія найбільш ефективна для дітей віком 4-7 років, коли відбувається інтенсивний рольовий розвиток особистості [76, с. 5].

Рекомендована тривалість ігрового сеансу - не довше 30 хв. Саме за такий відрізок часу діти не втрачають інтересу до гри й задовольняють потребу в ній. Менша тривалість гри викликає у дитини почуття незавершеності. Темою для ігор є казки, вірші, різноманітні оповідки, фантазії, зміст сновидінь або реальні події.

У процесі ігротерапії педагогові важливо дотримуватися таких основних правил [76, с. 5]:

встановити невимушені товариські стосунки з дітьми;

приймати дитину такою, якою вона є (без осуду і схвалення);

не гальмувати і не пришвидшувати ігровий процес;

здійснювати спрямований вплив на дитину через відтворювані нею і дорослим персонажі.

Інтерес до здобуття знань через гру стимулює пізнавальну діяльність і є своєрідним трампліном для пізнавальної активності, опорою для емоційної пам'яті. Він сприяє підвищенню емоційного тонусу, мобілізації уваги та вольових зусиль дитини.

Одним із провідних у ігротерапії називають принцип казкотерапевтичної психодіагностики, який передбачає таке:

за допомогою «казкових» прийомів мається на увазі проективна діагностика описує як цілісну картину особистості, так і окремі її проблемні і потенційні елементи;

корекція передбачає систематичне посилення потенційності і творчих здібностей людини за рахунок подолання проблемних елементів;

корекція виключає директивну зміну негативних форм поведінки. Замість цього пропонується принцип «розширення спектра альтернативних реакцій»: дитині у казковій формі пропонується безліч моделей поводження в різних ситуаціях і дається можливість програти, «прожити» якнайбільше з цих моделей. Досвід показує, що чим більше в людини арсенал можливих реакцій, моделей поводження, тим краще вона адаптована до умов навколишнього світу.

Є ряд вчених, які займаються питаннями «казкотерапії». Джерелами їх концепцій стали роботи Д.. Ельконіна, Л.. Виготського, В. Проппа, дослідження і досвід Б. Бетельхейма, терапія історіями Р. Гарденера; позитивна терапія притчами та історіями Н. Кеземкяна.

На даний час в казкотерапії виділяють такі підвиди:

Казкова подорож у Країни Знань;

Розповідання казок;

Спонтанне «чарівне» малювання;

Постановка казок на піску;

Лялькотерапія;

Малювання казок;

Медитація на казку (статичні і психодіагностичні медитації).

На думку Л. Виготського, казкотерапія - метод, в якому використовується казкова основа, форма для інтеграції особистості, розвитку творчих здібностей, взаємозв'язку з навколишнім світом.

Д. Ельконін виділяє такі види роботи з казкою:

1. Використання казки як метафори (текст і герої казок викликають вільні асоціації, які стосуються особистого життя дитини).

2. Малювання за мотивами казки.

3. Оцінка поведінки і мотивів вчинків персонажа.

4. Інсценізація епізодів казки.

5. Творча робота за мотивами казки.

У тестуванні брали участь 22 дітей, які виховуються у будинку-інтернаті.

Із 22 дітей лише одна дитина набрала індекс емпатійності 0,9¦30/33 = 0,90, де число 30 - сума чисел, які співпали, що свідчить про низький рівень інших емпатійності і мовлення. Найнижчий індекс - 0,29-дитина не може висловити свою думку,внести пропозиції,поговорити з друзями на різні теми. У 12 осіб - середній показник,але за допомогою роботи вихователів за декілька місяців він покращиться.

Показник індексу емпатійності дітей із неблагополучних сімей.

Таблиця 2.2.

	Кількість співпадених відповідей	Індекс емпатійності
1-а	30	0,90
2-2-а	28	0,84
2-3-б	27	0,81
2-4-б	23	0,69
2-5-в	19	0,57
2-6-в	16	0,48
2-7-г	25	0,75
2-8-г	20	0,60
2-9-д	9	0,27
2-10-д	17	0,51
2-11-ж	12	0,33
2-12-ж	10	0,30
1-13-з	9	0,29

Кожна дитина із неблагополучної сім'ї , яка живе в умовах інтернатного типу, повинна адаптуватись до більшості чинників. Багато чисельність дітей і постійне їх перебування у одному постійному оточенні, завдають емоційного навантаження, тривоги, збільшуючи агресію дитини.

Тривожність проявляється в переживанні і невпевненості у власних діях. Як риса особистості вона характеризується в тій чи іншій мірі схильного випробовування більшістю дітей самих себе у ситуаціях небезпеки, страху.

Діти з неблагополучних сімей дуже бояться підвищення голосу, у них виникає страх, коли вони бачать дорослих; під час виконання певного завдання. Вони дуже бояться не виправдати довіру дорослого.

Є багато дітей, які вже мали прийомних батьків, але були знову повернуті до будинку -інтернату. Коли приходять дорослі і йде мова про всиновлення, то вони категорично відмовляються спілкуватися. Ці діти бояться, що їх знову залишать, то тоді вони вкотре залишаться самі, нікому не потрібні і ніким не любимі.

При спілкуванні з такою категорією дітей відчувається деяке напруження, небажання спілкуватися і бути завжди осторонь від будь-яких проблем.

За допомогою шкали Спілберганами було визначено рівень тривожності цих вихованців(див. Додаток А.2).

За результатами відповідей я зробила такий висновок:

у 13 осіб було вище 45 балів, а це означає високий рівень тривожності;

у 6 осіб (32, 40, 43б) було від 30 до 45 балів, а це означає середній рівень тривожності;

лише у 3 дітей було 30 білів - низький рівень тривожності.

Із дітьми,що виявили низький і середній рівнень тривоги майже 2 роки працюють психологи, вихователі, а інші 7 дітей виховуються в Будинку лише декілька місяців і потрапили вони до школи-інтернату з неблагополучних і прийомних сімей.

Отже, всім працівникам закладу потрібно наполегливо працювати з ними, проводити заняття, де б діти побачили, що на світі є не лише зло, але й добро, цікаво, щоб вони відповідали їхній психології та індивідуальним особливостям. Вирішальну роль у адаптації дітей таких категорій до оточуючого середовища відіграє ігротерапія.

2.3 Експериментальні дослідження та їх ефективність

На констатувальному етапі дослідження було здійснено аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми вивчення, аналізу та узагальнення основ досліджуваної проблеми, результати яких наведені у І розділі дипломної роботи, дозволили сформувати робочу гіпотезу: ігротерапія в умовах будинку-інтернату є дієвим чинником подолання педагогічної занедбаності дітей із неблагополучних сімей і забезпечення їх інтелектуального розвитку.

У І розділі ми вивчали історичний аспект родини, її функції і види, визначали значення сім'ї для розумового виховання.

У ІІ розділі опрацювала літературу, яка описує метод ігротерапії, проблему педагогічно занедбаних дітей.

При вивченні і аналізі наукової літератури можна зробити висновок, що проблема педагогічної занедбаності була і буде завжди активною з точки зору як і педагогіки, так і психології. Дану проблему досліджували В. Сухомлинський, Ю. Бабанський, В. Цетлін.

Щоб подолати педагогічну занедбаність вихованців будинку-інтернату, важливою умовою виступає побудова такої ефективної системи навчання, що буде враховувати психолого-педагогічні особливості молодшого школяра в умовах школи-інтернату, рівень його розвитку, специфіку навчання таких дітей, а також використання завдань і вправ, які забезпечуватимуть всебічну підготовку до навчання і життя в майбутньому, вирівнювання рівня їх успішності до рівня дітей, які виховуються в нормальних сімейних умовах.

Під час здійснення експерименту, ми відвідували уроки з математики і української мови. Та помітили такі труднощі під час уроків математики з нормально розвиненими дітьми:

труднощі у первинному сприйманні матеріалу через слабку концентрацію уваги, несформованість прийомів навчальної діяльності, низький рівень розвитку сприймання та пам'яті;

невиконання завдань без докладного пояснення. Все це пов'язано із низьким рівнем пізнавальної активності, низьким рівнем зосередженості, мимовільним запам'ятовуванням, низькою активністю;

1/3 учнів не можуть списувати з дошки завдання через не сформованість прийомів навчальної діяльності, низький рівень розвитку пізнавальної активності;

невміння пов'язати попередньо вивчене із новим матеріалом через низький рівень обсягу пам'яті, уваги, невміння творчо мислити, не сформованість способів навчальної діяльності.

небажання виконання завдань без додаткового стимулювання та активізації досвіду учнів, не сформованість способів організації навчальної діяльності;

ускладнене сприймання фактичного матеріалу через не сформованість пізнавальних інтересів, елементарних понять, уявлень;

невміння і небажання самостійно й творчо працювати через не сформованість пізнавальних інтересів, творчого мислення.

З розумово відсталими дітьми проводила разом з вихователями комбіновані заняття: сенсорика і розвиток зв'язного мовлення. Протягом 3-4 місяців в дітей, у яких був низький рівень пізнавальних інтересів до навчання, низька самостійність, підвищилися показники вищеописані.

Було запропоновано 3 завдання.

Суть першого завдання полягає в тому, що учні на індивідуальних листках (див. Додаток Г), наприкінці 4-го місяця виконують завдання. Перші завдання із сенсорики. За допомогою казки про Незнайка, діти із задоволенням помагають подолати труднощі.

Дітям особливо було до вподоби завдання з малюнками, хоч вони і не знали як їх виконувати. Їх приваблювали малюнки, різнобарв'я кольорів.

Друге завдання полягало в тому, щоб у запропонованих текстах змінити малюнки на слова, підібрати правильні відмінки і поєднати їх у реченнях; із набору букв знайти межі слів; відповісти на запитання «так» чи «ні» та ін. (див. Додаток Г).

Потрібно відмітити інтенсивність виконання завдання, їх попередня підготовка стала їм у пригоді.

Третє завдання на тему «Транспорт» (див. Додаток Д) на виявлення смикалки у завданнях, рухливості, розподілення ролей і творчий підхід до них. Щоб діти самостійно відшукали шляхи, розв'язки, самостійно долали труднощів. Діти починають вірити у власні сили та можливості подолання труднощів.

Вихователь підтримує всіх дітей, радіє разом з ними їхнім успіхам, адже дуже важливо працювати з учнями на взаємовідносинах.

Кожне із завдань пропонувалось учням з врахуванням індивідуальних і психологічних особливостей. Види завдань, які були використані:

а) репродуктивні - відтворення фактичних знань;

б) розвивальні - на розвиток психічних процесів;

в) творчі - розвиток вмінь і навичок діяльності в нестандартних ситуаціях, розвиток самостійності учнів.

Дітям стало цікавіше на заняттях, прагнення розширити власні знання.

З учнями із затримкою психічного розвитку (ЗПР) ми провели заняття з елементами ігротерапії «Шлях у казку» (Додаток Ж).

Це заняття було проведене з метою корекції емоційно-психологічної напруги, мотивації подолання внутрішнього конфлікту, реальних і бажаних можливостей.

За допомогою заняття вдалося зняти втому, тривожність, мовні і м'язові затиски, вдалося вплинути на формування колективу тощо.

Під час проведення дослідження нами виведено таблицю ефективності методів навчання і їх роль у розумовому розвитку (таблиця 2.2.)

Таблиця 2.2.

Таблиця ефективності методів навчання

Метод, який використовується	Труднощі, обумовлені специфікою педагогічно занедбаних учнів	Позитивний аспект використання метода
Розповідь вчителя і робота з книжкою	швидка втомлюваність; розповідь не підсилена наочними матеріалами не сприймається; існує проблема нерозуміння деяких слів; надмірна розсіяність.
Аудіовізуальні методи (спостереження і демонстрація)	надмірна розсіяність; невміння виділяти головне і сприймати інформацію на слух.
Колективне обговорення	діти, які виховуються в будинках-інтернатах, не можуть вільно спілкуватись; розділяють на світ «я» і «ти», «ми» і «ви».
Демонстрування	- швидка втомлюваність.
Дидактичні ігри		встановлюються невимушені товариські стосунки; у будь-якій грі діти мають змогу імпровізувати; здійснюється спрямований вплив на дитину через відтворені нею і дорослим персонажі.

Згідно із результатами спостережень за організацією навчального процесу можна виявити особливості використання методів навчання у будинку-інтернаті, які ми представляємо у діаграмі 2.1.

Діаграма 2.1.Використання методів навчання

Із даної діаграми можна сказати, що всі методи в тій чи іншій кількості впливають на розумовий розвиток дітей.

Але, за діаграмою можна зробити висновок, що гра - це один з найефективніших способів навчання. Дитина навчається, граючись, і робить це із задоволенням. У грі проявляється інтерес дитини, що дає змогу стимулювати пізнавальну діяльність і є своєрідним пізнавальним трампліном для пізнавальної активності, опорою для емоційної пам'яті.

Із методів соціального опитування, на констатувальному етапі ми використовували анкетування, інтерв'ювання та бесіди.

Під час опитування (див. Додатки А1, А2) було обстежено такі категорії:

вихователі будинків-інтернатів (20);

вчителів початкової ланки освіти (10);

студенти-вчителі заочної форми навчання;

учні школи-інтернату (40);

батьки дітей з неблагополучних сімей (28).

Із кожної категорії респондентів за допомогою методу бесіди визначалася сутність проблеми занедбаності дитини, які живуть і виховуються в умовах будинку-інтернату.

Під час опитування вихователів будинків-інтернатів нашими основними завданнями були:

визначення рівня обізнаності вчителів з даної проблеми;

з'ясування актуальності проблеми занедбаності школярів на сучасному етапі;

визначення причин і ефективних прийомів, заходів щодо подолання педагогічної занедбаності дітей будинку-інтернату із неблагополучних сімей.

В опитуванні брали участь педагоги-вихователі Коропецького і Петриківського будинків-інтернатів.

Одним із перших запитань «Чи важко працювати з дітьми із занедбаних родин і з дітьми з будинків-інтернатів». 68 % респондентів відповіли «ні», 22 % - «так», 10 % зазначили, що вихователь повинен володіти всіма нормами моралі, знати досконало методику предметів (45 %), педагогіку і психологію (19 %). Основними причинами занедбаності дітей вважають: діти залишені поза увагою батьків (10 %); виховання дітей у неблагополучних сім'ях (10 %); на даний час збільшується кількість дітей покинутих напризволяще при живих батьках; а також значне збільшення дітей, які потрапили до категорії занедбаних в силу різних причин та обставин (5 %).

Під час написання дипломної роботи і в результаті інтерв'ювання були отримані такі результати щодо визначення причин педагогічної занедбаності молодших школярів:

вади у загальному розвитку дітей (99 %);

неможливість навчання і виховання у сім'ї (88 %);

вплив суспільства, економіки та навколишнього середовища (82,7 %);

недосконалість навчально-виховного процесу в умовах школи-інтернату (62,3 %).

Одним із болючих питань було питання співпраці школи-інтернату з сім'ями у яких до будинку-інтернату виховувались діти. Були одержані такі результати:

- співпрацюємо (23,7 %);

- не співпрацюємо (57,3 %);

- вважаємо неефективними (20 %).

Педагоги-вихователі у своїй практиці з дітьми використовували такі види робіт:

а) індивідуальний підхід (57,6 %). Це один із основних і найефективніших видів робіт.

Кожна дитина, яка потрапляє до будинку-інтернату, має порушену психіку, значні вади у фізичному розвитку. Тому слід враховувати індивідуальні особливості дитини, одержати реальну оцінку можливостей, з'ясовуються перспективи її розвитку, намічаються цілі і завдання роботи із врахуванням специфіки причин педагогічної занедбаності.

Тому предметом вивчення для сучасної дидактики є система методів навчання, яка забезпечує ефективне засвоєння знань педагогічно занедбаними учнями. Індивідуальний підхід забезпечує правильний відбір методів і прийомів навчання, диференційований підхід (32,4 %) забезпечується через принцип від найлегшого до найскладнішого (підвищення складності) за допомогою вправ та завдань. Важливою є також співпраця школи-інтернату та батьків (10 %).

Але, проблема педагогічної занедбаності вимагає більшої обізнаності у специфіці навчання і виховання таких учнів з боку педагогів-вихователів будинків-інтернатів. Через недоліки у цій сфері підготовки фахівців спостерігаються труднощі з таких питань роботи з дітьми, а саме:

немає достатньої кількості спеціальної педагогічної літератури щодо роботи з дітьми, у яких є вади розвитку (90 %);

бар'єр, який діти психологічно ставлять і не хочуть співпрацювати з педагогами (75 %);

складність у організації роботи з батьками дітей із неблагополучних сімей (43 %).

Аналізуючи відповіді вчителів початкової ланки освіти і вчителів, студентів заочної форми навчання, можна зробити такий висновок: дітям, у яких порушена психіка і є вади в фізичному розвитку, набагато краще жити в будинках-інтернатах, де з ними будуть працювати кваліфіковані спеціалісти, які допоможуть виправити низку проблем; робота з такими дітьми, повинна забезпечувати кожному учневі оптимальні умови навчання і розвитку.

Спілкуючись з батьками тих дітей, які виховуються і навчаються в будинках-інтернатах, можна зробити висновок: більшості батьків (82 %) вважають, що їх діти такими стали не через їх специфіку (мінімально розвинену увагу, обмежене спілкування, сімейні чвари), а через мінімальну увагу школи, вчителя до цього контингенту дітей. Лише 18 % батьків цікавляться успіхами та невдачами власних дітей.

Під час експериментальної роботи з метою визначення рівня тривожності, рівня емпатійності і уміння спілкуватися ми провели тестування. Як показали результати, у більшості педагогічно занедбаних дітей підвищений рівень тривожності (85 %), вони не можуть висловити свої почуття (68 %), тяжко переживають зраду (73 %), погане ставлення до них (62 %), до тварин (59 %).

Ґрунтуючись на результатах дослідження під час опитування різних груп респондентів, власних даних можна попередньо окреслити такі основні заходи та тенденції у запобіганні педагогічної занедбаності учнів молодшого шкільного віку:

профілактика типових причин педагогічної занедбаності молодших школярів;

широке ознайомлення педагогів із типовими причинами неуспішності, засобами запобігання та їх подолання у процесі навчання й виховання учнів, які виховуються в будинках-інтернатах;

педагогічно-психологічний всеобуч батьків педагогічно занедбаних дітей, специфіки роботи із такою категорією дітей;

щоб допомогти цим дітям, повинна бути єдність дій усього педагогічного колективу;

узагальнення передового педагогічного досвіду роботи із запобігання неуспішності, його широке обговорення та впровадження в практику.

Отже, можна зробити такий висновок, що педагоги будинків-інтернатів не мають достатньо знань і практики з даної проблеми, негативно ставляться до учнів.

Щоб відшукати шляхи подолання неуспішності, відшукати ефективні прийоми, потрібно пильно ставитися до особистості дитини-школяра, яка виховується в умовах школи-інтернату, враховувати в процесі навчання вікові та індивідуальні особливості.

На формувальному етапі було здійснено експериментальну роботу, яка передбачала запровадження ігротерапії, як засобу подолання педагогічного занедбання учнів будинку-інтернату та підвищення їх інтелектуального розвитку на уроках математики і мови та у процесі позаурочної діяльності.

Діти навчалися граючись, але вони цього не знали. Крім вище описаних уроків, метод ігротерапії вводився і у процес позаурочної діяльності, у вигляді заняття «Пізнай самого себе», тренінгу тощо.

Експериментальне дослідження проводились із дітьми 7-8 років Коропецького будинку-інтернату - з нормальними фізично розвинутими із неблагополучних сімей дітьми, але із психічними і мовленнєвими вадами.

Охарактеризуємо на констатувальному етапі дослідження, вивчення основних психолого-педагогічних проблем педагогічної занедбаності молодших школярів, які виховуються в умовах школи-інтернату, проводилось шляхом соціологічного опитування, спостереження, тестування.

Як один із шляхів подолання занедбаності дітей із неблагополучних сімей ми запропонували ввести у практику навчання метод ігротерапії, що дозволяє активно співпрацювати дитині з вихователем і своїми товаришами і дає змогу подолати труднощі, йти до поставленої мети.

Експеримент з нормально розвиненими учнями у другому класі Коропець кого будинку-інтернату, під час вивчення теми «Усне і письмове додавання і віднімання двоцифрових чисел». Із врахуванням їхніх психологічних відхилень педагогічно занедбаних дітей ця тема вивчалася 12 годин. Група була поділена на 2 підгрупи - по 11 осіб в кожній.

Протягом занять контрольна група вивчала тему за структурою звичайного заняття; експериментальна група - за схемою нестандартного уроку - заняття-казки. Після проведення підсумкових занять за тими ж структурами (див. Додаток В1 та В2), ми провели тести (див. Додаток Б) і одержали такі результати за формулою [25, с. 216]

Ку = N1 / N * 100 %,

де Ку - успішність,

N1 - число правильних відповідей;

N - загальна кількість запропонованих запитань.

У контрольній групі, де вивчення проходило за традиційною структурою комбінованого уроку, у експериментальній - за нетрадиційною.

Показники інтелектуального розвитку педагогічно занедбаних учнів будинку-інтернату на підсумковому етапі дослідження.

К-ть дітей	К-ть балів	Ку. Контрольний клас	К-ть балів	Ку. Експериментальний клас
2	9	75 %	Середній показник інтелектуального розвитку - 49 %	11	91 %	Середній показник інтелектуального розвитку - 70 %
2	7	58 %		10	83 %
2	6	50 %		9	75 %
2	5	41 %		8	66 %
2	4	39 %		7	60 %
2	4	33 %		6	50 %

Якщо побудувати на діаграмі результати успішності, то це виглядатиме:

Е - К середнє = 2 * (91 % + 83 % + 75 % + 66 % + 60 % + 50 %) : 12 = 70 %.

К - К середнє = 2 * (75 % + 58 % + 50 % + 41 % + 39 % + 33 %) : 12 = 29%

Отже, у експериментальній групі показники інтелектуального розвитку педагогічно-занедбаних дітей вищий (70 %) ніж у контрольній групі (49 %). Це пояснюється тим, що метод ігротерапії ефективно впливає на засвоєння знань

Щоб подолати педагогічну занедбаність дітей молодшого шкільного віку в умовах будинку-інтернату, необхідно враховувати такі дидактичні умови:

1. Забезпечення індивідуального та диференційованого підходу до педагогічно занедбаних учнів через цілеспрямоване використання системи дидактичних вправ: репродуктивних, розвивальних і творчих.

2. Самостійна і творча діяльність, її спрямування на формування пізнавального інтересу до навчання у педагогічно занедбаних учнів.

На підсумковому етапі дослідження проводилися узагальнення, математична обробка та аналіз одержаних на формувальному етапі експерименту даних.

Основним критерієм ефективності проведеного дослідження були позбавлення страхів, переживань (у дітей з неблагополучних сімей розвиток психологічних процесів, творчих здібностей за допомогою ігротерапії; розвиток пізнавальних інтересів у педагогічно занедбаних учнів.

Про тестування на емпатійність і тривожність дітей, які виховувались в умовах інтернату, на час завершення експерименту, показники покращилися в 2 рази. Це доводить, що метод «ігротерапія» ефективно впливає на психіку дитини, сприяє їх розумовому розвитку.

На основі отриманих результатів експериментального дослідження ми виділили такі 2 рівні розвитку пізнавальних інтересів:

1) низький - щодо пізнавального інтересу, то він є ситуативним, і досить часто носить тимчасовий характер. Але учень майже не проявляє самостійності, а цікава інформація, малюнки викликають пізнавальний інтерес, що найчастіше проявляється в міміці, пантоміміці дитини.

2) середній - пізнавальний інтерес проявляється у таких видах діяльності, які не вимагають значного розумового навантаження, а творчість проявляється у вмінні віднайти необхідну інформацію, яка їх цікавить лише впродовж уроку.

Для досліджуваної категорії учнів ІІІ і ІV рівні сформованості пізнавальних інтересів не характерні.

Результати вивчення у досліджуваної категорії учнів рівня сформованості пізнавального інтересу свідчать про його взаємозв'язок із рівнем успішності, а саме:

І рівень сформованості пізнавального інтересу - 40 % - 80 % успішності.

ІІ рівень сформованості пізнавального інтересу - 81 % - 100 % успішності.

Узагальнення одержаних експериментальних даних представлено нами у систематизуючій таблиці (Таблиця 1.1.).

Таблиця 1.1.

Порівняльний аналіз динаміки розвитку пізнавальних інтересів педагогічно занедбаних учнів молодшого шкільного віку в процесі експериментальної роботи.

Рівні сформованості пізнавального інтересу	На початку експерименту	Наприкінці експерименту
	контрольна група	експериментальна група	контрольна група	експериментальна група
середній	40 %	80 %	81 %	100 %
низький	20 %	40 %	40 %	70 %

Зокрема, позитивна динаміка у співвідношенні рівнів сформованості пізнавальних інтересів на початку та наприкінці експерименту підтверджують, що у навчанні педагогічно занедбаних учнів були зафіксовані такі зміни у навчанні:

У дітей виник інтерес до самого процесу навчання, завдяки цікавим формам роботи на основі методу ігротерапії.

Зникла розсіяність, роздратованість, невпевненість у своїх силах.

Діти, без страху почали висловлювати свої думки, вносити свої пропозиції.

Стала проявлятися творча уява, творче мислення і вміння виконати задану роль.

Спостерігалася позитивна динаміка розвитку емпатійності учнів.

Отже, у процесі експериментального дослідження була підтверджена гіпотеза: ігротерапія в умовах будинку-інтернату є дієвим чинником подолання педагогічної занедбаності дітей із неблагополучних сімей і забезпечення їх інтелектуального розвитку.

Висновки

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передавання культурних цінностей від покоління до покоління.

З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки і діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління - формування всебічно розвиненої особистості, сім'я, як і школа, здійснює моральне, розумове виховання тощо.

Щира сутність виховної роботи, імовірно, полягає зовсім не у розмовах з дитиною, не в прямому впливі на дитину, а в організації самої родини, особистого і громадського життя й в організації життя дитини.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їх вчинків, радіють їх успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й поза навчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.

Важливим є також єдність виховного впливу школи, сім'ї та громадскості. Також, варто сказати, що не всі діти мають власну сім'ю, а отже, виховуються в будинках-інтернатах, де батьків їм замінює педагогічний колектив.

Отже, всім працівникам закладу потрібно наполегливо працювати з дітьми, проводити заняття, де б діти побачили, що на світі є не лише зло, але й добро, цікаво, щоб вони відповідали їхній психології та індивідуальним особливостям. Вирішальну роль у адаптації дітей таких категорій до оточуючого середовища відіграє ігротерапія.