Виховання особистості дитини в сім’ї

Дослідження соціально-педагогічних засад сімейного виховання та його впливу на розвиток особистості дитини. Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства. Аналіз педагогічної спадщини видатних педагогів у контексті розгляду сімейного виховання.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 27.05.2014
Размер файла 118,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ВАЖЛИВА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1 Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства

1.2 Сім'я - як специфічна, педагогічна система

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗМІСТУ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

2.1 Моральне виховання дітей у сучасній сім'ї

2.2 Фізичне виховання дітей у сім'ї

2.3 Реалізація мети і завдань розумового виховання дітей у сім'ї

2.4 Естетичне виховання дітей у сім'ї

2.5 Трудове виховання дітей у сім'ї

ВИСНОВКИ

СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

?????

Із самого народження людина потрапляє в суспільство. Вона росте, розвивається і вмирає в ньому. На розвиток людини впливає безліч різних факторів, як біологічних, так і соціальних. Головним соціальним фактором, що впливає на становлення особистості, є родина.

Сімейне виховання має величезне значення у вихованні, освіті і становленні будь-якої людини. Можна сказати, що це фундамент, на якому будується все подальше життя. І від того, наскільки добротний, і твердий цей фундамент залежить дуже багато чого в долі людини. Якими близькими для кожної людини є слова сім'я, родина, батько, мати…! Саме в сім'ї у нас формуються найглибші людські почуття: доброта, чуйність, любов, милосердя, взаємодопомога тощо. Основними суб'єктами виховання є батьки, які мають зрозуміти, що головною метою виховання і освіти має стати формування високоморальної, добропорядної, чесної особистості. Однак могутньою виховною та облагороджуючою силою для дітей сім'я стає тільки тоді, коли батько і мати бачать високу мету свого життя, живуть в ім'я високих цілей, що звеличують їх в очах дитини. Проблема виховання дитини в сім'ї завжди хвилювала людство і не втратила своєї актуальності в наш час. Чому ж сьогодні виховання дітей в сім'ї є актуальною проблемою?

Шкільний вік у нашій країні починається з 6-7 років. Дитина в цей час виходить із періоду безпечного дитинства, коли всі бажання зі словами «хочу» переходять у відповідь «ти повинен». Тобто, семирічна дитина переживає непросту стресову ситуацію у своєму житті. Якщо затримати процес виховання з цього періоду, то потім буде важко виховати особистість дитини, сформувати її світогляд. Тому батьки це не повинні залишати поза увагою. В їхніх обов'язках - вміти будувати систему виховання дитини. Ці знання і уміння допоможуть забезпечити ефективність результатів виховного процесу у подальшому. Деякі батьки не звертають увагу на ті зміни в дитячому світі, що і є проблемним питанням, не стараються знаходити ті методи, засоби, за допомогою яких можна допомогти дитині вийти на життєвий шлях, допомогти їм реалізувати свої ідеї, а головне, правильно це зробити, не визначають принципів, які допомогли б досягти позитивних результатів у виховному процесі. Основа виховання дітей - педагогічні знання батьків. Лише за наявності таких знань ми зможемо досягти успіху у формуванні особистості. Вже з дитинства батьки повинні реалізовувати мету і завдання основних напрямків виховання, для того, щоб закласти в дитині фундамент успішного життя. Цими основними напрямками є: фізичне, розумове, моральне, естетичне, трудове виховання. Але більшість батьків-вихователів не особливо дивляться на це, не підбирають певних методів, не ставлять чітких завдань, не вміють реалізувати закономірності виховання - зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.

Багато державних документів визначають роль сім'ї у вихованні дітей, підтверджують актуальність цієї проблеми. А саме: Міська програма підтримки сім'ї на 2008-2010 рр., яка вказує на те, що сім'я - найважливіший соціальний інститут суспільства, який виступає моделлю конкретного історичного періоду, його розвитку і відбиває його моральні та духовні суперечності, і відповідно через членів сім'ї впливає на його розвиток. Ця програма обґрунтовує шляхи і засоби розв'язання проблем. У ній вказано, що на сьогодні необхідно створити належні соціально-економічні умови повноцінного і самодостатнього функціонування сім'ї та виховання дітей, формування культури сімейних стосунків, підвищення знань і відповідальності батьків за виховання дітей. Також це питання розглядає Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію державної сімейної політики». Концепція визначає поняття сім'ї як інтегральний показник суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства і є могутнім фактором формування демографічного потенціалу. На сьогоднішній день зростає роль сім'ї у життєзабезпеченні та вихованні дітей, їх оздоровленні, отриманні освіти і спеціальності. Концепція відзначає, що більшість сімей недостатньо реалізує свої виховні функції. Сімейні тяготи, обмеженість батьків у часі для спілкування з дітьми призводять до розриву внутрішньо сімейних зв'язків, обмежують можливість батьків і дітей разом проводити дозвілля і відпочинок.

Державною національною програмою «Освіта(Україна ХХІ століття)» одним із пріоритетних напрямів реформування освіти визнано родинне виховання. Саме в сім'ї закладаються основи формування особистості, вона є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. Так, у ст. 59 Закону України «Про освіту» зазначається:

1) «Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку дитини як особистості»;

2) «Батьки і особи, які їх заміняють, зобов'язані: постійно дбати про фізичне здоров'я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу…».

Сім'я завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні суперечності. Тому сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі - все це відбивається на життєдіяльності сучасної сім'ї, при цьому поглиблюється її дезорганізація.

Сім'я виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини. Причому тільки та сім'я має позитивний вплив, яка допомагає дитині відчувати себе рівноправним членом сімейного колективу, де її люблять; вона має у сім'ї права і обов'язки ; до її потреб ставляться з розумінням. Саме в таких сім'ях діти найбільше цінують поради і допомогу батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній обстановці дитина виростає доброзичливою,гуманною, спокійною, здатною до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має тверді етичні правила. На визначальне значення сімейного виховання звертали увагу і видатні корифеї педагогічної науки. А саме: давньогрецький мислитель Конфуцій, Песталоцці, Г. С. Сковорода, О. В. Духнович, С. Ф. Русова, Г. Г. Ващенко, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський та ін.

Так, родинне виховання, на думку М. Стельмаховича, завжди досягає свого повного довершення тоді, коли воно здійснюється у нерозривній єдності з педагогічним впливом школи та громадськості, а основою формування особистості виступає родинно-шкільне виховання. “Родина і школа - дві могутні сили виховання“, - писав М.Стельмахович. Родинне виховання повинно духовно збагачувати дитину, формувати її як особистість, впливати на її розвиток. Пробуджувати добрі почуття, сприяти виробленню морально-етичних норм, співжиття у суспільстві, формувати майбутнього громадянина незалежної держави України.

Отож проблема сім'ї та особливостей впливу сімейного виховання на формування особистості дитини залишається актуальним для сьогодення, що і зумовило вибір теми роботи.

Об'єкт дослідження - виховання особистості дитини в сім'ї.

Мета дослідження - визначення основних напрямків виховання дітей в сім'ї, показати роль цієї інституції у виховному процесі, проаналізувати соціально-педагогічні засади сімейного виховання та його вплив на розвиток особистості дитини.

Завдання:

- дослідити та проаналізувати стан розвитку теорії сімейного виховання дітей;

- проаналізувати науково - теоретичні засади ролі сімї у вихованні дітей; - дослідити і проаналізувати шляхи реалізації змісту виховання дітей;

- оцінити вагомість внеску сімейного виховання в становлення людини як особистості;

- окреслити структуру та соціально-педагогічну сутність сім'ї;

- проаналізувати педагогічну спадщину видатних педагогів у контексті розгляду сімейного виховання;

- висвітлити особливості впливу сім'ї на формування особистості дитини;

- окреслити типові помилки сімейного виховання та їх вплив на становлення особистості дитини.

Для того, щоб розв'язати поставлені завдання і досягнути мети дослідження були використані такі методи дослідження: метод вивчення наукової літератури, аналіз, синтез, узагальнення, спостереження, бесіда, вивчення передового педагогічного досвіду.

?????? 1. ??????? ????????? ?? ??????? ?????????-??????????? ????????

1.1 Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства

Одним із найскладніших видів наукового та художнього пізнання є дослідження історії народу на різних етапах розвитку, особливо його духовної культури. Однак, не осягнувши минулого, не проникнувши до джерел духовної діяльності наших пращурів, не вивчивши закономірності розвитку елементів духовності українського етносу, ми не зможемо повною мірою усвідомити внутрішній світ сучасної людини і передбачити, яким він буде через десять, двадцять чи, скажімо 50 років потому. Адже відомо, що минуле треба пам'ятати, жити сьогоднішнім, а думати про майбутнє.

За часів палеоліту зародився і тривалий час панував матріархат, коли домінуюче становище в суспільстві належить жінці, по материнській лінії вівся родовід. У той час існували екзогамні стосунки, тобто тимчасові шлюбні відносини з членами іншого роду. За таких умов батько залишався невідомим дитині. Всі діти вважалися синами й дочками матері і її роду. Родова община поділялася на жіночу і чоловічу групи. Хоча чоловіки і жінки роду працювали разом, жили вони в окремих приміщеннях. Така структура родової общини забезпечувала виховання підростаючого покоління.

Народившись, дитина опинялася в складі дитячої групи, яка була неподільно пов'язана із жіночою. Матері після виховання дитини до 4-6-річного віку залишали дівчаток у жіночому житлі, хлопчиків передавали до помешкання чоловіків. Відтепер хлопчики й дівчатка починали оволодівати відповідними статі трудовими вміннями.

Природною годувальницею дитини за часів первісного суспільства була мати. Спочатку вона вигодовувала її своїм молоком, потім піклувалася про забезпечення їжею під час розподілу між членами роду. Коли дитина ще не могла самостійно брати їжу, мати брала свою та її частку. За рівномірного розподілу в межах одного роду розміри отриманої частки суспільного продукту не залежать від внеску людини у його створення. Хоча різні люди отримують різні частини, співвідношення їх розмірів залежить від співвідношення потреб. Такі умови завжди забезпечували матір тією кількістю їжі, якої достатньо для утримання дітей.

Дорослі жінки були пов'язані економічно, з одного боку, з чоловіками свого роду, а з іншого-з чоловіками, які належали до другої половини дуальної організації і виконували роль їхніх чоловіків. З чоловіками свого роду жінок пов'язували стосунки рівномірного розподілу, з чоловіками союзного роду - дарообміну. Дарообмін виник у зв'язку зі змінами в соціально-економічних відносинах, що привели до виникнення зайвого продукту. З'явилася можливість не тільки використовувати засоби споживання, а й розпоряджатися певною їх частиною. Це був початок переходу до патріархального роду.

Дарообмін спричинює появу нового соціального утворення, яке складалося з чоловіка, дружини та її дітей, тобто парної сім'ї. Коли чоловік почав давати дружині більше продукту, ніж отримував від неї, він тим самим перетворювався на годувальника її дітей, тобто на їхнього батька. Поняття про батька й виникло у зв'язку з розумінням його як годувальника. Парна сім'я виникла у боротьбі з материнським родом, який ще довго їй протистояв. Тривале існування материнського роду зумовлювалося економічними відносинами між жінками та чоловіками свого роду. Чоловіки даного роду, на відміну від чоловіків союзного, дуального роду, і раніше брали участь в утриманні дітей-родичів. Хоча всі члени роду були єдині, однак більш тісні стосунки існували між людьми, які виросли разом, між дітьми однієї матері, тобто братами і сестрами, а також між ними і матір'ю. Природно, що, стаючи дорослими, чоловіки вступали у відносини неадекватного перерозподілу продуктів саме з матір'ю, а також сестрами, ставали нібито опікунами спочатку молодших братів і сестер, а згодом і племінників. Отже, до таких невеликих груп, які очолювали сестри, входили і брати. Цей осередок забезпечував утримання і виховання дітей. Ю. Семенов такий осередок позначив терміном «родья» [11, c. 205].

Парна сім'я і «родья» є суперниками, оскільки чоловік є, з одного боку, братом, а з іншого - чоловіком жінки з іншого роду. Якщо він віддає свою частку, за винятком необхідного для підтримання власного існування, племінникам, то нічого не залишається дітям дружини. А якщо його частку отримують діти дружини, то нічого не мають племінники. Коли сім'я і «родья» існують поруч, все, що отримує одна, втрачає інша. Тому ці дві форми стосунків виникали і розвивалися між собою.

Зміцненню парної сім'ї сприяла поява закону розподілу суспільного продукту за працею. Його впровадження відбувалося дуже повільно й поступово. Спочатку враховувався тільки внесок людини у створення продукту, згодом - рівень його відповідності можливостям людини, а потім і розмір внеску. Поряд існувала і стара система рівномірного розподілу.

В ідеальному вигляді розподіл за працею є розподілом суспільного продукту винятково між працівниками. Непрацездатні члени суспільства не отримують нічого. Більшість непрацездатних становлять діти. Звичайно, ними опікуються матері. Проте суспільство не могло б нормально існувати й розвиватися, якби утримання дітей повністю покладалося лише на жінок. Об'єктивною потребою за умов існування таких соціально-економічних відносин є входження до складу невеликих осередків хоча б одного працездатного чоловіка. Парна сім'я в такому разі була стабільнішим об'єднанням, ніж «родья».

Імовірно, що саме роз'єднання чоловічих і жіночих груп одного роду, а отже, й братів та сестер з дітьми, привело до того, що дарообмінні стосунки між чоловіком і дружиною поступово перетворювалися на стосунки годування між чоловіком, з одного боку, і дітьми його дружини - з іншого. Посилення сімейних зв'язків сприяло тому, що чоловіча і жіноча групи, які належали до різних родів, дедалі частіше перебували разом і врешті-решт утворили одну постійну локалізовану господарську одиницю-общину. Зрозуміло, що в кожній дуально-родовій організації виникло по дві общини. З появою общин саме вони, а не роди стають основними виробничими колективами. Чоловік і його дружина увійшли до складу одного господарського утворення, що сприяло формуванню парної сім'ї та поступовому перетворенню материнської сім'ї на патріархальну.

Перехід до патріархальної сім'ї був складним і тривалим, пережитки матріархату стійко зберігалися, створювалися особливі перехідні форми. Це виявилося, зокрема, у міцності материнського родовіду. Коли жінка йшла в сім'ю чоловіка, у материнській сім'ї залишалися чоловіки материнського роду. Більше того, діти ще належали материнському роду, наслідком чого було те, що, народившись у сім'ї свого батька, вони за особливим порядком переходили до сім'ї і роду своєї матері, тобто до своїх дядьків. Тому роль батька як вихователя дитини ще не була виражена, опікуном ставав рідний брат матері, саме він захищав і виховував дитину. Відгомін такого виховання знаходимо у давніх народних висловах: «Які дядьки, такі й діти», «В кого є дядько, в того ціле дитятко», «У доброго дядька добрі і дитятки», «Добрий дядько додає ума дитятці» [1, c.32].

Сім'я цього перехідного періоду мала оригінальний склад: вона утворювалася з чоловіків, їхніх дружин і дітей, але не власних, а дітей, які повернулися до сім'ї дядька - племінників і племінниць. Очолює таку сім'ю старший чоловік.

Жінка, яка йде до сім'ї чоловіка, не одразу і не повністю відривається від своєї сім'ї і свого роду, а навпаки, зберігає з ними досить міцні стосунки, особливо в перші роки. Це виявляється в тому, що заміжня жінка час від часу повертається в свою сім'ю: нерідко і народження дітей відбувалося саме в рідній сім'ї жінки [6, c.133].

Минає час, і батько, руйнуючи старі порядки, утримує і свою жружину, і власних дітей. Сім'я остаточно перетворюється на патріархальну. Проте ще довго зберігаються пережитки, які виражали материнський початок, зокрема авункулату ( з лат. - дядько по матері), що виявлялися в тісних родинних зв'язках між племінником і дядьком по матері. Архаїчний материнський дядько був прообразом історично більш пізньої особи вихователя - кума, який виник на етапі розпаду родової общини. Згодом християнська церква, як наголошує М. Косвен, пристосовуючись до народного побуту і народного світогляду, не могла не врахувати тієї ролі, яку в народі відігравав материнський дядько. І церква використала «авункуласа» для необхідної їй ролі хрещеного батька [5, c.104]. Варто звернути увагу на те, що в умовах двовір'я на Русі, коли хрещення немовляти здійснювалося під тиском церкви, багато дітей лишалося неохрещеними. У таких дітей не було ні хрещеного батька, ні хрещеної матері, але, за звичаєм, були кум і кума, що є свідченням давніх традицій.Не залишивши давніх форм авункулату, перетвореного на кумівство, вказує збереження пріоритетності родичів по матері під час вибору одного зі старших кумів.

Накопичення багатств у руках окремих осіб і становлення приватної власності потребувало подальшого зміцнення сімейних стосунків та перетворення парної сім'ї на моногамну. Але одразу стати самостійною економічною одиницею така сім'я не могла. Первинним осередком приватної власності могло стати лише більш-менш велике утворення, яким і стала патріархальна сім'я, або сімейна община.

Загальне управління всією господарською діяльністю патріархальної сім'ї належало сімейній раді. Вона значною мірою регулювала й особисте життя членів родини. Так, питання шлюбу молодих членів сім'ї не тільки обговорювалося, а й вирішувалося всією родиною. На сімейній раді рівний голос мали всі дорослі члени сім'ї - чоловіки і жінки, кожен - залежно від особистого авторитету. Відповідно до патріархального початку очолював велику сім'ю найстарший чоловік. Серед різноманітних функцій голови сім'ї був і нагляд за моральністю молодших її членів. Поруч із чоловіком сімейну общину очолювала й найстарша жінка, яка займалася «жіночим» господарством. Діти великої патріархальної сім'ї - маленькі хлопчики й дівчатка - перебували винятково у віданні своїх матерів та інших жінок сім'ї. З часом хлопчики переходили у розпорядження голови родини і брали участь у загальній посильній для них праці, дівчатка, відповідно, підпорядковувалися старшій жінці.

Існування великого шлюбно-родинного колективу, який нараховував 3-5 і більше чоловіків, визначалося на ранніх етапах обсягом праці, необхідної для підтримання життєдіяльності найменшого колективу людей, але яка перевищувала можливості одного - двох працівників у полі. Поступово з покращенням обробітку землі, зокрема переходом до оранки, розвитком ремесла, що дало населенню більш досконалі знаряддя праці, утворюється окрема власність (одружених і заміжніх). Водночас відбувається визрівання у складі великої сім'ї нової - малої сім'ї. Характерною рисою диференціації малої сім'ї є поступове зростання влади голові всієї общини, однак голова общини вже рухається з владою батька-чоловіка і в деяких випадках діє вже опосередковано через нього, наприклад, доручає йому покарати свою дружину або дітей. Виділення малої сім'ї супроводжується її локальним відокремленням у загальносімейному помешканні. Мала сім'я отримує або окреме приміщення у спільному домі, що відображає більш архаїчну форму, або ізольоване приміщення у вигляді прибудови до основного житла, або ж окрему будівлю на загальносімейній садибі. Усі ці явища згодом приводять до розпаду великої сім'ї і родової общини та формування сільської общини.

У VIII-IX ст. ще доживали свій вік укріпленні поселення патріархальних общин, з якими нас ознайомлюють вивчені археологами слов'янські городища цього часу. Проте більшість дослідників історії Давньої Русі - історики і археологи ( Б. Греков, М. Воронін, В. Мавродін, П. Толочко, І. Русанова та ін.) - вважають що до часу створення Давньоруської держави в IX ст. панівною формою соціальної організації вже була мала сім'я - самостійна з економічного погляду, яка об'єднувалася з іншими в теротиріальну общину. При цьому вони припускають для цього часу і наявність патріархальної сім'ї. М. Гаврилюк, О. Кравець вказують на залишки існування патріархальної сім'ї на території України ще й у XV-XVI ст. [3, c.193; 8, c.17], а на півночі Росії - до кінця XIX ст. [7, c.63]. Але патріархальна сім'я Х-ХІІІ ст. і більш пізніх періодів - це вже не та, що існувала на етапі розпаду первісного суспільства. Це був колектив родичів, який утворювали кілька малих сімей; певна юридична, суспільна, ідеологічна, але не виробнича єдність. Такий колектив М. Косвен позначив терміном патронімія [7].

Мала сім'я складалася з батька, матері та неодружених дітей. Мала сім'я як основна господарська одиниця епохи мала певні права й обов'язки, які не поширювалися на всю споріднену групу таких сімей, що підтверджено писемними пам'ятками. Голова сім'ї, батько, як за власні дії, так і за вчинки членів сім'ї був відповідальним перед поза сімейною публічною владою, якою б вона не була: чи то община, чи світський або церковний представник державної влади. Потрібно наголосити, що не тільки чоловік відповідав за дії дружини і дітей, а й сім'я розплачувалася, за вчинки її голови. За дітей, у тому числі й дорослих, але ще не одружених, відповідальність, імовірно, несли обоє батьків. Вони влаштовували шлюб власних дітей, причому могли робити це примусово. Отже, в малих сім'ях поступово виникають такі оцінювальні категорії, як відповідальність батьків за виховання дітей, авторитет батьків, гідність сім'ї.

Мала сім'я була багатодітною, по 5-7 дітей у кожній родині. В дітях батьки бачили насамперед тверду гарантію в нових робочих руках, які допоможуть забезпечити господарську стабільність сім'ї. В цілому й тогочасне суспільство було дуже молодим: частка дітей віком до 10 років становила понад 34% чисельності всього населення, а до 20 років - майже 60%. В умовах суворого життя діти рано ставали дорослими: дівчатка вступали в шлюб, починаючи з 12-13 років, хлопчики - з 14 років. Середній дітородний вік давньоруської жінки ледь перевищував 30-річний рубіж, за цей період вона могла народити не більш як 7 дітей. Варто наголосити, що до дорослого віку доживали не всі діти. Так до 50-річного віку доживали 60 відсотків хлопчиків і 40 відсотків дівчаток.

Отже, під впливом соціально-економічних факторів тривалий розвиток шлюбно-сімейних відносин спричинив появу малої моногамної сім'ї, яка стала як самостійною економічною одиницею, так і основним осередком виховання дітей.

«Усі ми родом з дитинства», «Усе - добре й погане - людина отримує в сім'ї». Ці педагогічні постулати відомі всім Українська родина споконвіку готувала дитину до Добра, Милосердя, Любові. Моральними цінностями українського народу завжди вважалися працьовитість, чесність, духовність. Практика народного виховання передбачає формування в людини системи моральних оцінок з позицій добра і справедливості, що випливають із народного поняття моралі: моральний той, хто добросовісний, цнотливий, доброчесний, праведний, людяний, доброзичливий. Це яскраво відображено в народних прислів'ях, приказках, у яких возвеличуються розум, дружба, порядність, чесність тощо.

Дитина не народжується моральною чи аморальною, вона поступово стає такою під впливом середовища і умов, у яких вона живе, особливостей виховання. Як наголошує М. Стельмахович, у народній педагогіці є три чинники, однаково важливі для формування особистості дитини, проте в різних ситуаціях кожний із них може стати вирішальним: спадковість, середовище, виховання, спадковість і виховання. Ці фактори у різні вікові періоди формування особистості, зокрема і в зрілому віці, проявляються тим чи іншим чином.

Виховання дитини - це систематичний і цілеспрямований вплив на неї, її розум, душу і тіло, який залежить не тільки від суспільно-політичного устрою суспільства, його внутрішніх та зовнішніх потреб, державотворчих процесів, а й від національних особливостей українців, світогляду та культури нації. Тому важливим напрямом виховання є його національне спрямування, націлене на засвоєння дітьми як національних, так і загальнолюдських цінностей та настанов, виховання поваги і доброзичливості, толерантності до членів сім'ї й оточення. Народна мудрість утверджує такі вихідні основні умови виховання, які мають обов'язковий вічний характер: родинне гніздо, сім'я, пам'ять роду, рідна мова, наступність і спадковість поколінь, гуманізм, творча праця, рідне національне середовище, культивування моральних чеснот народу. Батьки повинні виховувати на користь суспільства дітей, призвичаїти їх до доброчестя, піклуватися про душевне і тілесне блаженство, тобто мету і завдання сімейного виховання, відповідно, вбачав у тому, щоб дати дітям здоровий розум, добрий звичай і добру волю, а це вже є багатство.

Український народ здавна піклувався про міцну сім'ю, яка була заснована на мудрому, вдумливому керівництві її глави. Виходячи з того, що саме в сім'ї закладаються основи людяності, коріння духовності, працелюбності, традиційно у внутрісімейних взаєминах велике значення надавалося стосункам батьків і дітей.

У реалізації мети національного виховання Г. Ващенко на перше місце поставив родину, вважаючи, що батьки повинні прищеплювати дітям національні почуття, формувати в них національний ідеал, тобто «те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особистості» [1, c.104].

Важливу роль у родинному житті, а отже, й у національному вихованні, відіграють народні традиції, звичаї та обряди українського народу. Будучи різними за призначенням, змістом, характером, функціонуванням і виховним впливом на людину, вони, як стверджує О. Столяренко, є тим «життєдайним корінням, яке живить духовність, зокрема ідейність, моральність, естетику кожного…» [12,15].

У процесі різноманітної діяльності людей виникають нові родинні виховні звичаї, обряди, традиції як спосіб збереження та передачі підростаючому поколінню знань, умінь та навичок, бачення основних шляхів формування особистості через ставлення до себе й інших людей, до праці, створення сприятливого духовно-морального клімату в сім'ї для розвитку психічних якостей особистості (сфера потреб, почуттів, вольових дій і вчинків тощо). Великий дарунок природи - продовжити себе і повторитися у своїх дітях. Кожен з нас усвідомлює своє покликання - бути батьком, мамою. Традиційна народна мораль ґрунтується на авторитеті батьків, з обрами яких пов'язуються поняття добра, правди, справедливості. Тобто суспільство поклало на батьків відповідальність за організацію життя родини, дітей, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів, а сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька і матері, є величезною виховною силою.

Важливою умовою в системі родинного виховання є дотримання батьками відповідних виховних принципів: народності, природовідповідності, культуровідповідності, гуманності, демократизму, родинно-суспільної гармонії, обов'язкової участі у посильній праці, утвердження життєвого оптимізму.

Народна педагогіка навчає нас мудрості, на якій засновані взаємини між людьми. Доцільно наголосити, що за народним твердженням, засвоєння моральної істини має проходити через почуття людини, її переживання та розум, які втілюватимуться пізніше у її вчинках. Виховання чуйності, бажання прийти на допомогу дорослим слід починати в сім'ї.

В українській сім'ї здавна не допускалась неповага до батьків. Це вважалося великим гріхом і через порушення заповіді Божої: « Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, які Господь Бог твій дає тобі» (ІІ книга Мойсея, 20:12).

Класична і народна педагогіки завжди виступали за спільний вплив на дитину батька і матері. Проте провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Ще О. Духнович переконливо сказав: «Должность Матери больше есть, нежели Отца к отрочати» [3, 383]. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо у сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, відлюдні, злостиві, вперті.

Рід людський продовжується завдяки матері, яка не лише народжує дитину, а й вигодовує її, ставить на ноги. Така дитина і в дорослому віці керуватиметься материнськими настановами, тобто результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя. Народні традиції вимагали шанувати жінку-господиню, яка була головною берегинею сімейного вогнища. Виховання і «виведення в люди» дітей вважалося поряд із господарською найважливішими функціями сім'ї. Народне прислів'я говорить: «Умів дитину народити, умій і навчити», «Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів». Завданням батьків, з точки зору народної педагогіки, є виховувати дитину з раннього віку, дотримуючись основних християнських морально-етичних засад. Дитина набувала в сім'ї почуття впевненості, безпеки, життєвого оптимізму, а батьки - віру в світлу долю своїх дітей, у свою безпечну старість, у те, що їхня справа переходить у надійні руки. Дітям змалечку прагнули прищепити любов до праці, нетерпимість до неробства, байдикування, цінували її розум і повчали.

Українські діти на знак глибокої поваги за народною традицією завжди зверталися до матері й батька через увічливу форму «Ви». Теперішня сім'я переживає період серйозних змін. За народною педагогікою, ідеальним є традиційний розподіл ролей і обов'язків у сім'ї: для чоловіка - робота, а для жінки - дім, сім'я. Проте відбувається трансформація усталених гендерних стереотипів, хоча чоловіки менше схильні поступатися своїми традиційними позиціями в сім'ях, незважаючи на зайнятість жінок у виробничій сфері. Однак виконувати свої виховні функції вони можуть лише за умови, що є справжнім авторитетом для дітей, - сумлінно ставляться до праці, сімейних обов'язків, активні в громадському житті, уважні до дітей, цікавляться їхніми шкільними і поза навчальними справами, поважають їхню людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість. Проте інколи серйозні матеріальні проблеми приводять до дефіциту часу батьків, що обмежує їх можливість спілкування з дітьми.

Важливу роль відіграє місце проживання дитини. У сільській місцевості діти більше часу спілкуються з дорослими, допомагають їм поратися по господарству, переймаючи при цьому їхню поведінку в родинному колі й сусідському оточенні. Очевидно, сам спосіб життя сім'ї, взаємини між її членами впливають на дитину, формуючи задатки і навички виконання у майбутньому ролі батька чи матері. Важливу роль у підготовці дитини до самостійного життя відіграє також привчання до виконання постійних обов'язків по господарству. Діти вчаться піклуватися не тільки про себе, а й про інших, вчаться відповідальності.

Важливу роль у сім'ї відіграє культ рідної мови. Академік М. Стельмахович наголошував, що рідна мова є могутнім засобом виховання, і «батькам треба знати та й дітям своїм розказати, що українська мова є національною мовою великого європейського народу і виступає як одна з давніх, високорозвинених мов світу, якою повинен пишатися й залюбки користуватися українець» [11, 114]. На його думку, в сім'ї має панувати культ гостинності. Українцям здавна притаманні традиції пошанної переміографії (звертання, привітання, прощання, побажання), які створюють атмосферу доброзичливості, лагідності, спокою, толерантності, пестливості [11, 190].

Усе це діти спочатку слухають, сприймають, а потім і самі так вітаються зі старшими, висловлюють свої побажання.

Українські педагоги переконанні, що виховання юної особистості забезпечують різні чинники: родина, школа, середовище, церква і суспільство. Проте провідну роль у цьому процесі відіграє родина. Насамперед у сім'ї здійснюється формування національної свідомості, любові до рідної землі, рідної української мови, рідного міста чи села, відродження традицій, звичаїв, обрядів, знання власного родоводу, походження прізвища, історії своєї оселі тощо.

Ретроспективний аналіз педагогічних ідей мислителів минулого дає підстави стверджувати, що проблема духовності завжди була надзвичайно актуальною як у практичному, так і в теоретичному аспектах. Особливого резонансу це питання набуває, починаючи з 30-х років ХVII ст., аж до кінця ХVIII ст., коли Україна вступила у новий період розвитку педагогічної думки - добу українського бароко, або Козацьку добу, що і визначило своєрідність духовного життя українського народу. Стиль бароко був особливо принадним для українців - нації, котра перебувала між православним Сходом і латинізованим Заходом. Зважаючи на освіченість українців, які навчилися в західноєвропейських університетах, Петро І покликав їх очолити освітні та церковні установи не лише України, а й Росії.

Філософами того часу розроблена цілісна система поглядів на світ, проблеми сутності людства та його місця у Всесвіті, ставлення людини до природи й до Бога, розглядалися особливості пізнавальної діяльності та вивчення творчих здатностей людини, її відчуттів, логіки, проблеми мови, мислення, провадилася розробка натурфілософії, акцентувалася увага на проблемі виховання дитини в сім'ї.

Червоною ниткою в історико-педагогічній спадщині освітніх, культурних та церковних діячів ХVІІІ ст. проходить ідея сімейного виховання, а на цій основі формування у молоді таких важливих моральних рис, як повага до батьків, жінки, бабусі, дідуся; почуття милосердя, вдячності; слухняність ввічливість. Також батьки мають зрозуміти, що першорядною метою виховання та освіти має стати формування високоморальної, добропорядної та чесної особистості. Обов'язок батьків - не лише дати життя, а й виховати гідних людей.

Хочу наголосити на такому феномені в розвитку української педагогічної думки, як козацька педагогіка, породжена добою українського бароко і , зокрема, козацьким визвольним рухом. Це унікальне явище світової культури, де мирно співіснують і релігійні, і світські виховні традиції. Педагогіка, створена козаками, стала найвищим досягненням національної системи виховання. Основними завданнями вона ставила підготовку мужніх захисників рідного народу до захисту своєї землі; виховання у молоді загальнолюдських цінностей; формування пошани до старших та жінок, почуття милосердя тощо.

Козацька педагогіка передбачала три ступені виховання: дошкільне, родинне та родинно-шкільне виховання, отримання підвищеної та вищої освіти в колегіумах, академіях, університетах. Саме родинне виховання утверджувало найпочесніший статус батьківської та материнської народної педагогіки. Історичні факти, народна мудрість, художня література стверджують, що козацька сім'я відзначалася демократизмом, рівноправністю чоловіка і жінки. У козацькій сім'ї панував культ Батька та Матері. Дружина розв'язувала сімейно-побутові питання, а чоловік мав створити їй психологічний комфорт. Такий уклад сімейних відносин позитивно впливав на виховання як хлопчиків, так і дівчаток. Мати, готуючи синів до дорослого життя, співала пісні та розповідала про козаків, їхні героїчні походи. Хлопчики, виховані на козацькому фольклорі, виростали мужніми, рішучим, вольовими молодими людьми. Батько - захисник сім'ї і роду. Він символізує для дітей непорушний авторитет у ставленні до родини та всього народу, є взірцем мужності та відваги. Образ Батька - «символ предків, …символ свого життя і совісті». Батька діти сприймали як святу «золоту нитку історії», переривати яку - найтяжчий злочин, гріх. Батькові належала вирішальна роль у навчанні й вихованні дітей. Батько формував у сина твердість, витривалість, лицарську гідність і честь, загартовував його тіла, готував до захисту своєї землі. Дітей навчали поважати заповіді батьків і дідів, традиції, звичаї і обряди українського народу, здобутки християнської моралі. Родинні та релігійно-моральні цінності мали стати найвищими цінностями в житті юного покоління. Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що найхарактернішими рисами періоду українського бароко було поширення освіти, ідеї цінності людини, її гідності, пошуки сутності людини та її місця у світі. Саме період українського бароко став «зоряним часом» розвитку української національної системи виховання, невичерпним джерелом моральної та духовної енергії нашого народу.

Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей - як святий обов'язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генезував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру (М.Стельмахович).

В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов'язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам'яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя предків.

Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв'язок між поколіннями. Тому в родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.

Однією з найбільших доброчинностей була любов і повага до батьків. У багатьох родинах був звичай "віддавати чолом", тобто цілувати руку батькам і родичам. Змалечку привчали дітей молитися за батьків і за всю свою сім'ю. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на "ви". Вітаючись, діти мали вклонятися. У народній педагогіці такий послух і шана базувались на переконанні, що в суспільстві найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід.

Вихованням дітей у сім'ї опіковувалася в основному мати. Роль матері в родинному вихованні є неперевершеною. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість. Справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім'я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності. В. О. Сухомлинський. Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те, що хотіли бачити в своїх дітях. Адже в народі по батьках судили про дітей: "Яблуко від яблуньки далеко не котиться", "Яка хата - такий тин, який батько - такий син", "Який кущ, така хворостина, який батько, така й дитина".

В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків і дітей. Упродовж віків українці вважали працю мірилом духовних і фізичних якостей людини. Ще в часи Давньоруської держави хлопчиків готували до трудової діяльності, до виконання функцій годувальника сім'ї та її глави. Дівчаток залучали до жіночої праці, вчили прясти, ткати, шити тощо. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.

Родинна етнопедагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці завжди намагалися прикрасити свій побут, одухотворити працю, облагородити стосунки між членами родини. Дітей вчили привітності, ввічливості, вихованості у спілкуванні з людьми. Розвитку естетичних почуттів і смаків сприяла поетичність і мелодійність пісень, краса танців, обрядів, традицій, звичаїв. Виростаючи в цій атмосфері, діти розвивали творчі сили: вони вчилися співати, танцювати, приказувати, поводитися серед людей, виготовляти предмети ужиткового мистецтва. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні і етичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю.

Це свідчить про те, що за багатовікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов'ю до дітей і відданістю обов'язку їх виховання.

Протягом усього XX ст. сім'я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх аспектів її існування. З одного боку, сім'я подолала кризу патріархальності родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.

Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім'ї, стосуються, головним чином, її економічних та демографічних основ. Так, набула тенденції до зниження шлюбність (на 100 укладених шлюбів припадає 46 розлучень); народжуваність знизилася до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Неповні сім'ї, де немає батька, рідше - матері, становлять 13%. Характерними стали такі явища, як дитяче сирітство, безпритульність, бродяжництво.

Змінився сімейний склад населення: якщо ще ЗО років тому середня сім'я налічувала 4,0 осіб, то у 1994 році - 3,0, а у 1999 році - 2,6 осіб. Важливою ознакою сучасних змін є відхід від збереження сімей, які складаються з представників багатьох поколінь, процеси відокремлення молодих від батьківських сімей.

Економічні труднощі, які переживають держава та безпосередньо сім'ї, поставили під загрозу інтелектуальний і моральний потенціал родини. Основний свій час батьки витрачають на пошуки засобів для виживання (коштів, продуктів харчування, товарів), а не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соціологічних досліджень, жінка, яка працює, за добу приділяє вихованню дітей 16 хвилин, а у вихідні дні - 30 хвилин. Спілкування батьків з дітьми зводиться переважно до контролю за їх навчанням, а сам контроль - до з'ясування того, які оцінки одержав.

Істотно обмежені можливості соціального оточення дитини. Значну роль у цьому відіграли урбанізація населення, недооцінка "живого" спілкування як у колі сім'ї, так і з ровесниками. Це призводить до того, що спосіб засвоєння соціального досвіду з безпосереднього перетворюється на опосередкований, внаслідок чого значно знижується цінність набутого досвіду та рівень і можливості світосприймання. У багатьох сучасних сім'ях спостерігається значна плутанина з цінностями. На перше місце вони висувають ідею збагачення, прагнуть виховати в дітей прагматизм, раціональність, волю до успіху. Детермінантами поведінки старших щодо дітей стали комерція, маніпулювання, бездушність, постійне бажання займати переважно рольову чи особистісну позицію. Такі крайнощі призводять до відчуження дітей від батьків, встановлення між ними формально-ділових стосунків (зроби, прибери, принеси, мовчи) з відповідними реакціями - санкціями за порушення вимоги. Це сприяє ще більшому загостренню одвічної проблеми батьків і дітей.

Не всі батьки можуть усвідомити суть соціальної рівності між дітьми і дорослими, а тому відкидають навіть саму ідею. Насправді, рівність не передбачає одноманітність. Той незаперечний факт, що дитина не може зрівнятись із дорослим ні в знаннях, ні в навичках та вміннях, не віднімає у неї права на повагу й особисту гідність.

Батьки відчувають гостру нестачу педагогічних знань і потребують спеціальної підготовки для виконання виховної функції. Водночас відстань між сім'єю і школою збільшилась. Звичайна загальноосвітня школа, що внаслідок багатьох причин стала непрестижною і мало привабливою, майже відійшла від ролі помічника сім'ї. Нові ж суспільні інститути хоча і з'явились, але не зміцніли. Тому вони поки що не в змозі надати дієву допомогу сім'ї.

Сукупність цих та інших змін привела до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість - сім'я - суспільство.

Українська сім'я була і залишається осередком виховання дитини, її розвитку і мужніння. Можна з упевненістю сказати, що у сучасної молоді значно посилився інтерес до вивчення національної історії, традицій, побуту і звичаїв, витоків матеріальної та духовної культури свого народу, зокрема релігії. Це обумовлено не лише розширенням демократичних засад існування українського суспільства та особистості, а й спробою осмислення людиною свого духовного начала, його сутності та значення.

1.2 Сім'я - як специфічна, педагогічна система

Сім'я - найдавніша і найстійкіша соціальна спільність. Виникнувши на зорі людства вона пройшла через багатовікову історію, являючи собою унікальну опору для суспільства. Сім'я відновлює духовні і фізичні сили людини, заряджає її енергією для активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне народження людини, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання особистості. Першим навколишнім світом дитини, початковою одиницею суспільства є родина, де і закладаються основи особистості. Що ж таке сім'я? [9, c. 34]

Сім'я є моделлю суспільства на конкретному історичному етапі розвитку, відображає його моральні та духовні особливості.

Сім'я - невелика соціальна група, до якої входять поєднанні шлюбом чоловік та жінка, їх діти (власні чи усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язані родинними зв'язками з подружжям. Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління. Сім'я - осередок суспільства. Сім'я дає змогу створити найоптимальніші умови для відтворення людини: народження дитини, догляду за нею, виховання, навчання. Сім'я здійснює своєрідне накопичення, перерозподіл і передачу наступним поколінням досвіду, знань, навичок найнеобхідніших форм трудової діяльності і взаємодії із навколишнім середовищем, спілкування і співпраці з іншими людьми. Це найдосконаліша форма ведення власного господарства, побуту, відпочинку (з досить чітким розподілом функцій, прав і обов'язків). [6, c. 220]

Сім'я виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини. Причому тільки та сім'я має позитивний вплив, що допомагає дитині відчувати себе рівноправним членом колективу, де її люблять, вона має у сім'ї права і обов'язки, до її потреб ставляться з розумінням . Саме в таких сім'ях діти найбільше цінують поради і допомогу батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній обстановці дитина виростає доброзичливою, гуманною, спокійною, здатною до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має тверді етичні правила. Сім'я дає змогу задовольнити значну частину фізичних і духовних потреб людини. Це не тільки досконала форма організації спільного життя людей, це також один із найвагоміших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Так, особистість може реалізувати свої потенції і задатки в сфері матеріального виробництва, в науці, мистецтві, підприємстві тощо. Але бути добрим чоловіком чи жінкою, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, бути хорошим сином, онуком, братом тощо - це теж особистісні якості і важливі складові життя людини. І вона природно прагне до цього. Нормальна людина не може жити, не усвідомлюючи себе у таких якостях. А тому сім'я - це не тільки суспільна, а й особистісна цінність. Без сім'ї, сімейного, родинного життя особа не може повною мірою реалізувати свою природу, особистісні якості і не може бути повною мірою щасливою. Сім'я - історична форма організації життя людей. Її форми і функції змінюються із розвитком виробництва, техніки, технології, суспільних відносин, культури в цілому. Сімейні відносини - це складова суспільних відносин, і розвиток сім'ї - одна із найважливіших складових розвитку суспільства, його культури. [1, c. 524; 6, c. 220]

Ефективність виховання в сім'ї залежить від створення у неї належних умов. Головна умова сімейного виховання - міцний фундамент, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх вихованця, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя. [6, c. 221]

Усім відомий вислів «Сім'я - осередок суспільства». Можна було б визначити її і як своєрідну модель або навіть ген суспільства? адже в сім'ї виявляють багато визначальних характеристик особистості. В ній відбиваються риси соціального буття. Водночас саме через сім'ю (в ході соціалізації нових поколінь) зберігається стійкість і спадкоємність соціуму. В житті будь-яких суспільств бувають періоди, коли руйнуються всі зв'язки, коли воно розпадається, розвалюється, і лише сім'я залишається місцем, де зберігається «соціальний генотип», який передає пам'ять майбутньому. Чому ж люди живуть сім'ями? Чи завжди існувала сім'я? Чи залишиться вона в майбутньому? її створення - особиста справа людини, чи цей процес певним чином пов'язаний з суспільством? Ці запитання цікавлять людство уже давно. Соціологія сім'ї як спеціальна галузь науки вивчає умови життя сім'ї, чисельність і структуру, етапи життєвого циклу, рольову поведінку її членів, суспільні функції, мотивацію шлюбів і розлучень тощо. Звичайно, сім'ю визначають як засноване на шлюбі та кровній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю. [6, c. 222]

У чому ж полягає соціальна сутність сім'ї? Справа в тому, що маючи глибинну природно-біологічну, інстинктивну природу, сім'я пропускає історичні суспільні відносини через призму своїх конкретних форм. З'явившись у глибині віків, у надрах первісного суспільства, вона пройшла тривалий шлях, поки з'явилася сучасна нуклеарна сім'я. І навіть тепер термін «сучасна сім'я» має значною мірою європоцентристський характер. Це поняття навряд чи можна наповнити точно окресленим змістом. Адже і в наш час сім'я в Європі, в Північній і Латинській Америці, в арабському світі, в Азії за способами і мотивами її створення, структурою, рольовою поведінкою її членів та іншими ознаками дуже різниться. В будь-якому суспільстві сім'я має подвійний характер. З одного боку, це загальна соціальна інституція, а з іншого - мала соціальна група, що має специфічні закономірності функціонування та розвитку. Це обумовлює залежність сім'ї від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних і релігійних відносин і водночас досить значну самостійність. У сфері сімейного життя традиції дуже стійкі. Вони не змінюються відразу за змінами в економічній та політичній сферах суспільства. Причинами, що підштовхують людей до створення сім'ї, є потреби суспільства та людини. Сім'я - одна з найперших соціальних інституцій. Вона виникла набагато раніше, ніж з'явилися такі соціальні інституції, як релігія, гроші, держава, освіта. Людське суспільство розвивалось і удосконалювалось, але контроль у сфері сімейно-шлюбних відносин все одно існував, адже сім'я залишалася потрібною суспільству. Ще 100 років тому в багатьох суспільствах розлучення були ускладнені чи, навіть взагалі, заборонені. Неодружені чоловіки, як правило, мали нижчий соціальний статус, не мали права голосу, ні на сільських сходах, ні на виборах до інших громадських установ, а неодружена жінка могла жити лише в родині батьків і аж ніяк не окремо. Неправильно вважати, що тільки тиск з боку суспільства приводив до утворення сім'ї. Кожна людина в усі часи прагнула до цього. Причина цього в тому, що людина, як правило, вступає в шлюб з метою задовольнити власні потреби. І налічується їх багато: потреба в дітях, в батьківстві, контактах з дітьми, їхньому вихованні; потреба в одержанні матеріальних засобів існування одними членами сім'ї від інших у разі непрацездатності чи в обмін на послуги; одержання господарсько-побутових послуг подружжям один від одного; духовне спілкування; одержання індивідами психологічного захисту, емоційної підтримки; потреби у соціальному просуванні; потреби у спільному проведенні дозвілля; фізіологічні потреби тощо.


Подобные документы

  • Аналіз сімейних відносин: типи, стилі, вплив на формування особистості молодшого школяра. Функції та завдання сім’ї у соціалізації дитини, дезадаптуючі види сімейного виховання. Залежність розвитку особистості дитини від внутрішньосімейної взаємодії.

    курсовая работа [97,7 K], добавлен 22.11.2014

  • Розвиток і формування особи дитини як психолого-педагогічної проблеми. Вивчення типових помилок сімейного виховання. Сім'я як чинник гармонійного і усебічного розвитку особистості дитини. Методичні рекомендації батькам по її розвитку і формуванню.

    курсовая работа [77,6 K], добавлен 28.03.2015

  • Сім’я як соціальний інститут суспільного розвитку. Поняття про сім'ю як один з факторів розвитку особистості. Типи сімей за стилем виховання. Шляхи і засоби підвищення психолого-педагогічної культури батьків. Вимоги до батьків у процесі виховання дитини.

    курсовая работа [59,2 K], добавлен 17.10.2010

  • Роль ранньої діагностики порушень розвитку мовлення. Поняття мовного порушення. Роль батьків у розвитку дитини й помилки сімейного виховання. Попередження та профілактика мовленнєвих порушень. Мистецтво спілкування як основний елемент виховного процесу.

    курсовая работа [54,5 K], добавлен 22.10.2009

  • Методи виховання дітей у сім'ї, їх напрями та еволюція з найдавніших часів до сьогодні. Гра як найбільш доступний і цікавий вид діяльності для дитини, її значення в становленні особистості. Методи трудового виховання. Народна педагогіка про виховання.

    контрольная работа [32,7 K], добавлен 18.10.2010

  • Інтелектуальний розвиток дитини в сім’ї у сучасних умовах. Методика підвищення рівня розумового виховання в сім’ї та для дітей, позбавлених родинного виховання. Ігротерапія як метод подолання педагогічної занедбаності школярів в умовах будинку-інтернату.

    дипломная работа [223,7 K], добавлен 06.11.2009

  • Розвиток поняття "естетика". Проблеми духовного збагачення людини, її виховання за законами краси. Процес формування естетичного досвіду особистості. Сім'я - природне середовище первинної соціалізації дитини. Форми роботи з естетичного виховання у школі.

    курсовая работа [72,5 K], добавлен 07.06.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.