Соціально-педагогічна робота з профілактики насильства в дитячому середовищі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-педагогічна робота з профілактики насильства в дитячому середовищі



Вступ

насильство дитина педагогічний

Актуальність. Як відомо, Україна сьогодні переживає часи політичної й економічної нестабільності. Та поряд з цим, вона велика незалежна європейська країна, що розвивається. Тому в нашій державі актуальним являється проблема розвитку принципів гуманних міжособистісних відносин. Та, на жаль, в сучасному суспільстві нас всюди застає насильство. Ним активно «пригощає» телебачення, сучасні літературні описи рідко обходяться без принизливих і жорстоких сцен, ми самі часто стаємо свідками, а то й учасниками хамської поведінки на вулиці. Хвиля насильства не минає ні мегаполіси, ні забуті Богом провінційні куточки. Та що найстрашніше, навіть в сім'ї людина тепер не може знайти захисту, бо найпоширенішим стає домашнє насильство. Останнє десятиріччя насилля над дитиною в родині було визнане суспільством та науковцями як серйозна та масштабна проблема, що породжує множину інших соціально-психологічних, індивідуальних та соціальних проблем. Зокрема сформувалося розуміння того, що вже не достатньо лише наказати винних, а необхідно проводити роботу з тим, хто вчинив насилля, для виключення вірогідності повторення насильницьких актів над дитиною, а також реабілітувати жертву (дитину). Більш ніж мільйон виїздів на рік здійснюють працівники міліції в сім'ї, що стикаються з насильством, для встановлення правопорядку. Батьки б'ють та знущаються над власними дітьми. Згідно з результатами, отриманими Державним комітетом України у справах сім'ї і молоді, 33440 неповнолітніх із 52600 сімей потребують соціально-правового захисту; 90% дітей, які втекли з дому, хоч і мають батьків, але не можуть повернутися додому із-за негативного ставлення до них в сім'ї. Взагалі статистика по Україні просто вражає своєю жахливістю: кожна третя дитина не виживає до трьох років; кожна п'ята стає безпритульною; кожна десята закінчує життя самогубством; здоровою до школи вступає лише кожна дев'ята; закінчує школу здоровою лише кожна двадцята; кожну тридцять другу дитину покидають або гублять; у кожному будинку дитини на шістдесят ліжечок утримуються дев'яносто покинутих немовлят. Практично щодня по телебаченню і в пресі з'являються шокуючи повідомлення про чергове побиття, чи про те, що батьки покидають або просто виганяють на вулицю власних дітей. А скільки випадків насильства не зареєстровано. Тому, на нашу думку, проблема насильства над дитиною сьогодні не втрачає своєї актуальності, її аналіз виходить за межі вивчення офіційної статистики звернень, оскільки ця проблема має глибоке коріння.

Вчені-дослідники, суспільні діячі, психологи-практики, соціальні педагоги і працівники, юристи звертаються до теми насильства. Актуальними являються теорії ненасильства М. Ганді, Г. Сковороди, Л. Толстого та ін., котрі орієнтовані на розвиток кращих людських якостей. Питання попередження насильства дітей розглядались в роботах представників гуманістичного напрямку виховання: Дж. Локка, М. Монтессорі, Ж.-Ж. Руссо, В. Сухомлинського, К. Ушинського та ін. Ідеї ненасильства відображались в педагогічній практиці А. Макаренка, Є. Ільїна, Ш. Амонашвілі, В. Шаталова та ін. До сучасних дослідників, які займаються попередженням насильства над дітьми можна віднести: О. Черепанову, І. Звереву, С. Хлебік, А. Мудрика, Л. Коваль, Г. Голованову, З. Білоусову, В. Бондаровську та ін.

Аналізуючи дослідження по проблемі профілактики насильства в дитячому середовищі, можна дійти висновку, що на сьогодні відсутня чітка концепція соціальної профілактики насильства в дитячому середовищі, несистематичною є соціальна робота у цьому напрямі, недостатньо розкрито зміст, форми і методи такої роботи.

Мета: теоретично проаналізувати основи проблеми насильства дітей та визначити технології соціальної роботи з дітьми, які зазнали насильства.

Завдання дослідження:

1. На основі аналізу наукових досліджень виявити характеристику насильства в дитячому середовищі як соціальної проблеми.

2. Розкрити сутність і зміст проблеми насильства в дитячому середовищі та його наслідки.

3. Проаналізувати систему соціально-педагогічної профілактики насильства в дитячому середовищі.

4. Вивчити технологію соціальної реабілітації дітей, які постраждалих від насильства.

Об'єкт дослідження - явище насильства в учнівському середовищі.

Предмет дослідження - технології соціальної роботи з дітьми, які зазнали будь-якого виду насильства.

Методи дослідження: аналіз літературних джерел; порівняльно-типологічний; понятійно-категоріальний; емпіричний.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що теоретично здійснено аналіз проблеми насильства в дитячому середовищі як актуальної проблеми соціальної роботи та охарактеризовано основні технології соціальної роботи з дітьми, які зазнали насильства. Практичне значення дослідження полягає в тому, що теоретичний аналіз технологій соціальної роботи з дітьми, які постраждали від насильства може бути використаний різними соціальними службами, соціальними працівниками, соціальними педагогами і волонтерами у своїй діяльності з даною категорією клієнтів і для розробки власних програм і технологій.

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів та висновків до кожного з них, загальних висновків та переліку використаних джерел (53 примірники), загальний об*єм роботи 71 сторінки.



1. Теоретичні засади соціально-педагогічної роботи з профілактики насильства в дитячому середовищі

1.1 Проблема насильства над дітьми у філософській, соціологічній, правовій та психолого-педагогічній літературі

Суспільство завжди приділяє особливу увагу проблемі поведінки людей, яка не відповідає загальноприйнятим або офіційно встановленим соціальним нормам. Проблема насильства над дітьми залишається актуальною для нашої країни, незважаючи на те, що на законодавчому рівні будь-які прояви насильства по відношенню до дитини, зокрема фізичне покарання, заборонені. Різні види насильства над дітьми, ігнорування їх основних потреб тощо негативно впливають на розвиток, здоров'я та життя дитини, порушують її соціалізацію, породжують бездоглядність та злочинність серед дітей.

Насильство є не лише правовою, але й значною мірою психологічною та соціокультурною проблемою. Різні аспекти насильницької поведінки особи - предмет вивчення філософії, психології, соціології, кримінології, педагогіки та медичних наук.

У загальноприйнятому значенні, під насиллям розуміють незаконне використання сили, тобто примусовий, проти волі іншої особи вплив на неї.

Кримінальне законодавство України (Кримінальний Кодекс України), зокрема в конкретних нормах про відповідальність за насильницькі злочини, оперує категорією «насильство» [3, с. 163].

У деяких кримінально-правових нормах йдеться про насильство: а) яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; б) яке є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; в) фізичне. На практиці термін «насильство» юристи трактують довільно, виходячи з власного досвіду. Відсутність законодавчо закріпленого поняття «насильство» впливає на з'ясування змісту зазначеної категорії та застосування його в юридичній практиці. Поняття «насильство» має юридичні й фактичні ознаки: протиправність насильства; умисний характер діянь; фізичний і (або) психічний вплив; предмет впливу - фізична та психічна основи особистості; об'єкт впливу - свідомість та воля потерпілої особи; функція насильства - придушення (знищення) або примус; соціально шкідливі наслідки насильницького впливу в формі суттєвого збитку або небезпека його спричинення [12, с. 26-27].

Великий енциклопедичний юридичний словник визначає насильство як умисний фізичний чи психічний вплив однієї особи на іншу, проти її волі, що спричиняє цій особі фізичну, моральну, майнову шкоду або містить у собі загрозу заподіяння зазначеної шкоди зі злочинною метою. Такий вплив на особу здійснюється вчиненням злочинцем певних умисних діянь (дії або бездіяльності) [8, с. 501].

Філософія розглядає насильство як будь-яке приниження людини, що призводить до обмеження фізичного та духовного потенціалу індивідів, заважає опанувати реально визначену повноту можливостей особистісного розвитку. Дослідники наголошують на пануванні однієї людини над волею іншої. У визначенні поняття «насильство» наявні два підходи: а) вузьке розуміння (пряме застосування сили або погроза застосувати силу); б) широке розуміння (застосування будь-якою соціальною групою (класом) засобів примусу щодо іншої соціальної групи (класу), щоб зберегти або завоювати політичне чи економічне панування, права або привілеї) [11, с. 257].

А.А. Піонтковський зазначав, що «насильницький вплив на особу полягає у будь-якому примусі її до дій, які суперечать її бажанням». У філософському сенсі, насилля є формою необмеженого, довільного панування. Воно пов'язане з виявом свавілля, яке орієнтоване на персону у виді природної агресії. Але посилання на природну агресію аніскільки не знімає відповідальності з людини за вияв насилля та його наслідки.

У філософському розумінні щодо визначення поняття насилля, існують два підходи, один з яких можна назвати абсолютистським, інший - прагматичним.

Згідно з абсолютистським підходом, поняття насильства несе чітко виражене негативне оцінювальне навантаження. Вживається в дуже широкому значенні, що включає всі форми фізичного, психологічного, економічного придушення і відповідних їм душевних якостей, таких як брехня, ненависть, лицемірство і т.д.

Насильство, по суті справи, прямо ототожнюється (у всіх його різноманітних проявах) зі злом взагалі. За такого підходу виникають, як мінімум, двоє труднощів: по-перше, знімається проблема виправдання насильства, можливості його конструктивного використання; саме поняття як би передрішає проблему, з самого початку містить в собі відповідь на питання, яке підлягає обговоренню. По-друге, заперечення насильства виглядає як суто моральна програма, що вступає в непримиренну конфронтацію з реальним життям. Чи невипадково, наприклад, Л.Н. Толстой, який найбільш послідовно дотримувався цієї інтелектуально-духовної традиції, вкладаючи в поняття насильства суто негативний і гранично широкий зміст, був одночасно радикальним критиком сучасної цивілізації, всіх властивих їй форм егоїзму і примусу; для нього, зокрема, в плані ставлення до насильства, не було великої різниці між розбійниками з великої дороги і законними монархами, а якщо й було, то ніяк не на користь другого.

Прагматичний підхід орієнтується на ціннісно-нейтральне та об'єктивне визначення насильства і ототожнює його з фізичним і економічним збитком, що люди завдають один одному; насильством вважається те, що, очевидно, є насильством - вбивство, пограбування та ін. Така інтерпретація дозволяє ставити питання про виправданість насильства, можливості його використання в певних ситуаціях, але при цьому відсутній критерій для його вирішення.

Насильство виправдане в порівняно малих дозах, - у тих випадках, коли воно запобігає більше насильство, яке до того ж ніяким іншим способом запобігти неможливо. На це слід перш за все зазначити, що не існує одиниці виміру насильства.

Проблема стає особливо безнадійною, коли мова йде щодо упередження насильства. Толстой говорив: поки що насильство не вчинено, ніколи не можна з абсолютною вірогідністю стверджувати, що воно буде здійснено і тому спроби виправдати одне насильство необхідністю запобігання іншого, - завжди будуть логічно уразливими і морально сумнівними. Насильство неможливо прорахувати, виміряти, навіть якщо його можна було б охопити чисто зовнішнім чином. Насправді насильство не зводиться до зовнішніх своїх проявів.

Проблема ставлення до насильства втрачає моральну напруженість.

Труднощі, пов'язані з визначенням насильства, отримують дозвіл, якщо помістити його в простір свободи волі і розглядати як однин з різновидів владо-вольових відносин між людьми.

Кант у «Критиці здатності судження» визначав силу як «здатність подолати великі перешкоди. Та ж сила називається владою, якщо вона може подолати опір того, що саме має силу». По-іншому, владу в людських взаєминах, можна було б визначити як прийняття рішення за іншого, множення, посилення однієї волі за рахунок іншої.

Насильство є одним із способів, що забезпечують панування, владу людини над людиною. Підстави, в силу яких одна воля панує над іншою, підміняє її, приймає за неї рішення, можуть бути різними.

З філософської точки зору, насильство - такий примус і така шкода, які здійснюються всупереч волі того або тих, проти кого вони спрямовані. Насильство - це узурпація вільної волі. Воно є зазіхання на свободу людської волі.

При такому розумінні поняття насильства набуває більш конкретний і строгий зміст, ніж якщо просто ототожнювати його з владою або трактувати як взагалі руйнівну силу.

Проблема виправданості насильства пов'язана не зі свободою волі, а з її моральною визначеністю, із її конкретно-змістовною характеристикою, як доброї чи злої волі. Коли говорять про виправданість насильства, то зазвичай розглядають тільки один аспект - проти кого воно спрямоване. Але не менш важлива й інша сторона - хто б міг, маючи достатні підстави, чинити насильство, якби ми визнали, що в якихось випадках воно цілком виправдано. Адже недостатньо вирішити, хто може стати жертвою. Треба ще відповісти, хто гідний бути суддею.

Отже, насильство є зло, що визнається більшістю філософських і релігійних вчень. Існують теорії, що включають насильство в позитивний контекст людської діяльності, що як правило, не деградують до апології насильства. Марксизм, наприклад, в якому міститься відома романтизація насильства, проводить відмінність між різними формами насильства (справедливі і несправедливі війни), розглядає його в затухаючій перспективі, постулюючи певний ідеальний стан, в якому не буде насильства.

І. А. Ільїн, що написав розгорнутий трактат проти Л.М. Толстого з програмною назвою «Про опір злу силою», вводить замість поняття насильства поняття фізичного примусу та припинення, а його допустимість обумовлює такими умовами (треба, щоб мова йшла про справжнє зло, щоб воно було вірно сприйнято, щоб не було інших засобів опору, і щоб той, хто вирішує, надихався справжньою любов'ю і знаходився у вольовому ставленні до світу), які ніколи не можна практично засвідчити і завжди теоретично можна оскаржити. Чи не саме по собі насильство стає запеклим теоретичним завданням і духовним викликом, а питання про те, чи можна використовувати насильство в ім'я благих цілей, чи годиться воно як засіб для боротьби із злом.

Соціологія під насильством розуміє завдання фізичної шкоди тілу або власності людини за допомогою сили чи зброї [13, с. 154].

Словник С.І. Ожегова визначає насильство як: 1) застосування фізичної сили щодо когось; 2) застосування впливу на когось; 3) пригноблення, беззаконня [13, с. 180]. Для В. Даля насильство - це «діяння обтяжливе, образливе, незаконне, свавільне» [14, с. 469].

За формою прояву насильство поділяють на фізичне та психічне, правомірне (необхідна оборона, затримання злочинця, крайня необхідність, виконання службового обов'язку тощо) і протиправне (вчинення злочинів із застосуванням насильства).

Як бачимо, уніфікованого підходу до поняття «насильство» не існує. Стосовно насильства щодо дитини слід говорити про протиправні умисні дії винної особи, якими завдано дитині фізичної, моральної, психічної шкоди, порушено її право на нормальний розвиток особистості.

1.2 Сутність поняття «насильство» та його види

Аналіз наукової літератури показав, що останніми роками проблема насильства в сім'ї почала вивчатися більш детально в нашій країні. Зокрема вивчаються соціально-психологічні аспекти проблеми насильства, специфіка родинного насильства, вплив ситуації насильства на особистісний розвиток людини; аналізуються особливості впливу сім'ї на девіантну поведінку неповнолітніх; розробляються методичні рекомендації щодо попередження насильства в сім'ї та допомоги жертвам домашнього насильства.

Згідно з чинним українським законодавством насильство розглядається як будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування однієї особи щодо іншої, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи особи як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю [5, c. 55].

Ми розглядаємо насильство як реальну дію або погрозу навмисного фізичного, сексуального, психологічного або економічного впливу, змушення з боку однієї особи по відношенню до іншої, з метою контролю, залякування, навіювання почуття страху. Може проявлятися в словесних образах, фізичних нападах, побоях, погрожуваннях тощо.

Зазвичай існує широко розповсюджений міф, що насильство в дитячому середовищі - це проблема тільки неблагополучних родин, і майже завжди насильство пов'язане з пияцтвом і бідністю. Однак за деякими дослідженнями це зовсім не так. Насильство властиве для всіх соціальних груп і не залежить від економічного становища родини в цілому.

Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., положення якої розвивають і уточнюють міжнародні стандарти в цій галузі. Відповідно до цієї конвенції Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Україна є учасницею Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., яка в ст. 3 передбачає свободу особи від катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання. Україна також ратифікувала 24 січня 1997 р. Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню 1987 р., яка не дає визначення катувань, але передбачає дійовий міжнародний механізм реалізації ст. 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Таким чином, законодавство про попередження насильства наділяє нас досить широкими можливостями щодо звернення до органів та установ за допомогою у ситуації насильства, що тягне за собою вжиття визначених заходів по його запобіганню. Захист від насильства врегульований навіть на міжнародному рівні, про що свідчать ратифіковані Конвенції. Проте законодавство з питань попередження сімейного насильства стане ефективним інструментом захисту від насильства в родині лише за умови широкого доступу до інформації із проблеми профілактики насильства в сім'ї, плідного співробітництва громадських організацій та органів влади й місцевого самоврядування, а також активної протидії кожного з нас в цьому принизливому для людської гідності явищу. Немає рецепту на усі випадки життя, тому що ситуації можуть бути дуже-дуже різними. У різних людей різні духовно-моральні сили, різні можливості. Те, що один може сам осмислити, зрозуміти і змінити ситуацію, інший - не в силах. Але боротися з насиллям просто необхідно для нормального повноцінного життя.

Взагалі, насильство - дії, пов'язані з прямим спричиненням фізичної, психологічної чи моральної шкоди іншій людині, або загроза такого спричинення з метою спонукання до певної поведінки. [32, c. 23]

Основними формами насильства дітей являються: психологічне (емоційне), фізичне, сексуальне, економічне і нехтування потребами дитини. Кожна з цих форм має свої особливості і наслідки, розглянемо їх детальніше.

Психологічне (емоційне) насильство, як самостійна форма жорстокого поводження з дітьми, стало прийматись до уваги в кінці 70-х на початку 80-х років ХХ століття. Зараз практично всі спеціалісти, які займаються цією проблемою, вважають, що психологічне насильство зустрічається набагато частіше, ніж прийнято думати, і що його вплив більш руйнівний для особистості постраждалої дитини в порівнянні з фізичним і навіть сексуальним насильством [33, c. 67]. І знову таки немає єдиного твердження психологічного насильства. У ЗУ «Про попередження насильства у сім'ї» психологічне насильство визначається як насильство, пов'язане з дією однієї людини на психіку іншої шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю. [36, c. 14]

Психологічне насильство дитини - постійна чи періодична словесна образа дитини, погрози з боку батьків, опікунів, друзів, знайомих приниження її людської гідності, обвинувачення в тому, у чому вона не винна, демонстрація нелюбові, ворожості до дитини; обман дитини, а також ситуації коли вимоги до дитини не відповідають її віковим можливостям. [22, c. 24]

Багато дослідників встановили зв'язок між емоційним насильством і затримкою інтелектуального розвитку у дітей, а також порушенням фізичних функцій їх організму. Існує навіть таке поняття як «психологічна карликовість» - коли дитина, яка росте в умовах психологічного насильства сильно відстає в зрості від ровесників і має затримку психічного розвитку. Для дітей, відчуваючи вербальну агресію з боку батьків, характерний високий рівень фізичної агресії, делінквентності і міжособистісних проблем. Постійна критика словесні образи дитини призводять до розвитку «комплексу неповноцінності». Ретроспективні дослідження показали, що материнське відторгнення дитини сприяє збереженню дитиною навіть в дорослому віці низької самооцінки, нездатністю подолати різні стресові ситуації, схильності до самоізоляції. У дітей, які живуть в умовах психологічного насильства, можуть розвиватись психосоматичні і нервові розлади.

Фізичне насильство також не має єдиного визначення. Сафонова Т.Я. вважає, що фізичне насильство - це навмисне нанесення фізичної шкоди або травм дитині, в результаті чого відбуваються серйозні (потребуючі медичної допомоги) порушення фізичного психологічного розвитку і здоров'я дитини або наступає летальний випадок.

В інших джерелах зустрічається таке визначення: фізичне насильство включає в себе фізичне травмування дитини, причому не тільки коли наявні його відповідні ознаки (синці, поранення, переломи тощо), а й такі різновиди фізичного насильства, коли ознаки неможливо виявити одразу, оскільки вони проявляються пізніше. [22, c. 25]

У ЗУ «Про попередження насильства у сім'ї» вказується, що фізичне насильство - це умисне нанесення одним членом сім'ї іншому побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності.

Ще є твердження, що фізичне насильство - це дії, які здійснюються у формі побиття, катування, штовхань, у вигляді ударів, ляпасів, припікання гарячими предметами, рідинами, запаленими сигаретами, у вигляді укусів і з використанням різноманітних предметів як знаряддя для здійснення насильства. [22, c. 25]

Найбільш розповсюдженим свідченням фізичного насильства являються синці. Але синці у дітей явище розповсюджене, можна сказати «нормальне» в силу їхньої гіперактивності. Як же відрізнити синці, придбані під час гри чи випадкового падіння від навмисне заподіяних? Перш за все треба звернути увагу на їх локалізацію. Про фізичне насильство, як правило, свідчать синці на сідницях, в нижній частині спини і внутрішній поверхні бедр або в області статевих органів. При даній формі насильства форма синців на тілі дитини нагадує ті предмети, якими вони були нанесені, наприклад, відбитки пальців, рук, ременя тощо. При фізичному насильстві, оскільки побиття бувають достатньо регулярно, синці мають багато численний характер і знаходяться на різних стадіях свого розвитку - від покраснівших припухлостей, до жовто-коричневих чи зелених плям.

Навмисні опіки можуть бути викликані зануренням окремих частин тіла дитини у гарячу воду, тому вони мають специфічну форму, наприклад «рукавичок» при зануренні рук. Сигаретні опіки найчастіше розташовані на стопах, зап'ястях рук і на грудях.

Підозрілим на фізичне насильство являються переломи основних кісток, наприклад, стегна чи голені у маленьких дітей. Ще одним переломом характерним для фізичного насильства є переломи ребер. Вони викликані сильним здавленням чи тряскою, коли руки насильника охоплюють грудну клітку дитини. [22, c. 25]

Одним з найбільш серйозних видів жорстокого поводження, від якого страждають маленькі діти, є «синдром тряски дитини», коли дорослий, схопивши дитину за плечі, сильно трясе її взад-перед. При цьому сила дії на кровоносні судини мозку така, що може трапитися внутрішня кровотеча, а також контузія мозку. Такі серйозні пошкодження можуть стати причиною тяжкої інвалідності чи, навіть, смерті дитини. Із зовнішніх показників синдрому тряски дитини можуть бути кровопідтіки в сітчатці ока, нудота, блювота, запаморочення і втрата свідомості.

Фізичне насильство часто супроводжується поганим доглядом за дитиною і нехтуванням його потребою в харчуванні. Часто діти, які потерпають від фізичного насильства відстають у вазі і в зрості, організм обезводнений (шкіра як у «маленького старичка»). [33; c. 34]

До основних психологічних наслідків фізичного насильства належать симптоми, обумовлені стресом, такі, як напруга, головний біль, психосоматичні симптоми. З-за того, що дитина не знає, коли станеться наступний напад, вона завжди насторожена, для неї характерна підвищена збудливість, готовність нападати. Аби запобігти цьому дитина намагається не думати і не говорити про травмуючи ситуації, вона намагається витісняти всі думки і спогади про заподіяне їй лихо. На всі питання, пов'язані з цими подіями, маленькі діти часто відповідають «не знаю». У більш старших дітей наслідки частіше проявляються у формі агресивної поведінки, депресії, переживань тощо. Прояви жорстокості сприймаються оточуючими як неконтрольовані агресивні імпульси, що викликає неприйняття дитини і дорослими і дітьми, в результаті дитина опиняється в соціальній ізоляції.

Сексуальне насильство стосовно дітей - явище, яке, на жаль, стало все частіше зустрічатись у сучасному суспільстві. Різні автори роблять свій внесок у визначення цього поняття. Так, наприклад Сафонова Т.Я., визначає його як втягнення дитини з її згоди чи без неї в сексуальні дії з дорослими (чи з людиною старшою не менш, ніж на 3 роки) з метою отримання останнім сексуального задоволення чи користі. [40, c. 28]

В іншому джерелі, сексуальне насильство чи спокушання - це використання дитини дорослою особою чи іншою дитиною для задоволення сексуальних потреб чи іншої вигоди. Воно в себе включає статеві зносини (коїтус), оральний і анальний секс, взаємну мастурбацію, інші тілесні контакти зі статевими органами; а також залучення дитини в проституцію, порнобізнес, оголення перед дитиною статевих органів і сідниць, підглядання за нею, коли вона цього не підозрює.

В посібнику для дільничних інспекторів міліції зазначено, що сексуальне насильство - це всі види сексу між дорослими і дітьми, а також примушення дітей займатися сексом між собою. Сексуальне насильство та експлуатація є одним з найбільш тяжких порушень прав дитини. За тяжкістю завданих травм сексуальне насильство прирівнюють до тортур і катування. Навіть якщо дитина без спротиву приймає хтиві дії дорослого, це все одно є сексуальним насильством. [21; c. 13]

У ЗУ «Про попередження насильства у сім'ї» вказано, що сексуальне насильство в сім'ї - протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканість іншого, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітніх членів сім'ї.

Згода дитини на сексуальний контакт не дає можливості вважати його ненасильницьким, оскільки дитина: не володіє свободою волевиявлення, знаходячись в залежності від дорослого; може не усвідомлювати значення дій дорослого; не може в повній мірі усвідомлювати і передбачити всі негативні для неї наслідки цих дій.

Прийнято розрізняти контактний і неконтактний способи сексуального насильства стосовно дітей.

До контактного сексуального насильства дітей відносять:

· Статевий акт з дитиною, здійснений вагінальним, анальним, оральним способом;

· Мануальний, оральний, генітальний чи будь-який інший тілесний контакт зі статевим органом дитини, а також ласки ерогенних зон дитини;

· Введення різних предметів у влагалище чи анус дитини;

· Мастурбація з боку дорослого чи по примусу з боку дитини.

До неконтактного сексуального насильства відносять:

· Демонстрація еротичних і порнографічних матеріалів дитині;

· Здійснення статевого акту в присутності дитини;

· Ексгібіціонізм (демонстрація оголених геніталій, грудей, сідниць);

· Вуаєризм (підглядування за дитиною під час здійснення нею інтимних процедур);

· Примушення дитини до роздягання. [21; c. 15]

Сексуальне насильство впливає на фізичне та психологічне здоров'я і розвиток дитини, порушує процес соціалізації. Його наслідки можуть проявлятись на протязі всього життя, тому розрізняють наближені і віддалені, або фізичні і психологічні.

До фізичних наслідків відносять: захворювання, які передаються статевим шляхом (сифіліс, гонорея, ВІЛ/СНІД, тріхомоніаз, хламідіоз тощо); інфекції сечовивідних шляхів; вагітність; нетримання калу; енурез; нервово-психічні розлади; психосоматичні захворювання (хронічний біль в області живота при відсутності патології з боку органів черевної порожнини і тазу).

До психологічних наслідків сексуального насильства дітей мають щонайменше 3 стадії:

1. Початкова реакція, що включає пост травматичні стресові розлади, порушення нормального психічного розвитку;

2. Акомодація (адаптування) до проявів насильства, поведінка дитини направлена на зменшення болю в процесі віктимізації;

3. Окремі наслідки, персональні особливості жертви. [40, c. 28]

За характером психологічні наслідки сексуального насильства можна розділити на емоційні розлади, посттравматичні стресові розлади, проблеми поведінки, особистісні проблеми і розлади когнітивної сфери.

Емоційні розлади або дистрес включає: тривожність і страхи; депресія (більш притаманна підліткам); гнів - неочікувані, неконтрольовані приступи гніву.

Посттравматичні стресові розлади (ПТСР) - це певної тривалості психологічні симптоми, які розвиваються у відповідь на сильні вражаючі травматичні події. Симптоми ПТСР: часті нічні кошмари; віддаленість, відсторонення від людей; нервозність, розлади сну, погана концентрація.

Частіше симптоми ПТСР спостерігаються у дівчат.

Когнітивні розлади у вигляді: низької самооцінки; самозвинувачень; сприйняття себе як безпорадного, нікчемного.

Такі симптоми притаманні як маленьким дітям, так і підліткам. Вже будучи дорослими, вони сприймають всі негативні події, як покарання за те, що вони погані від народження.

Сексуалізована поведінка притаманна більшості дітей, переживши сексуальне насильство, для дівчат - сексуальна тривожність, для хлопчиків - еротизм. Виділяють 3 стадії сексуалізованої поведінки дітей-жертв сексуального насильства: сексуальна озабоченість; мастурбація, демонстрація інтимних частин тіла; діти вливаються в сексуальну активність дорослих, що може супроводжуватись споживанням алкоголю, агресивністю, втіканням з дому, спробами суїциду.

Оскільки, переживши сексуальне насильство, діти не схильні довіряти іншим людям, вони сприймають себе як «не такий як всі», і тому їм важко встановлювати міжособистісні контакти. Крім того, притаманні їм особливості не являються привабливими для інших людей, що ставить їх в стан вигнанців. [40; c. 34].

Нехтування основними потребами дитини - як вид насильства дітей - це гостре або хронічне нехтування основними потребами дитини, відсутність її захисту від різних небезпечних ситуацій, включаючи холод, голод, а також недобросовісне виконання обов'язків по вихованню дитини, внаслідок чого спостерігаються значні розлади його здоров'я і розвитку.

Зневага до інтересів і потреб дитини - відсутність належного забезпечення основних потреб дитини в їжі, одязі, житлі, вихованні, медичній допомозі з боку батьків, чи осіб, які їх заміняють, у силу об'єктивних причин (бідність, психічні хвороби, недосвідченість) і без таких. Це ставлення є результатом безвідповідальності дорослих.

Більшість авторів не виокремлюють нехтування потребами дитини в окремий вид насильства дітей, а відносять таку поведінку до психологічного насильства.

Особливості зовнішнього вигляду дитини, яка страждає від нехтування власних потреб: стомлений, сонний вигляд; санітарно-гігієнічна запущеність, педікульоз; не відповідний віку зріст і вага; затримка мовного і моторного розвитку; часті захворювання хворобами дихальних шляхів; повторні травми, нещасні випадки, отруєння.

Психологічні і поведінкові особливості дитини, яка страждає від нехтування власних потреб: постійний голод, жага; крадіжка їжі; бажання будь-яким шляхом привернути до себе увагу дорослих; потреба ласки і уваги; подавленість настрою, апатія; пасивність; агресивність і імпульсивність; делінквентна поведінка; труднощі в навчанні, погана успішність; низька самооцінка; мастурбації.

Деякі автори ще виділяють як окрему форму насильства дітей економічне насильство - умисне позбавлення людини житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення його фізичного чи психічного здоров'я. Та більшість дослідників відносять описані дії до того ж таки нехтування основними потребами дитини.

Таким чином, можна зробити висновки: оскільки проблема насильства дітей на сьогоднішній день вивчається і досліджується великою кількістю вчених, дослідників, суспільних діячів, то не існує єдиного тлумачення цього поняття. Кожен з дослідників робить свій внесок в розробку цього поняття. Та ми візьмемо за основу юридичне визначення даного питання, яке звучить так: насильство - будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування однієї людини по відношенню до іншого, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному та психологічному здоров'ю. Вирізняють такі види насильства: фізичне, сексуальне, психологічне, нехтування основними потребами дитини, економічне.

1.3 Нормативно-правова база захисту дитини від насильства

Захист дітей, забезпечення їх повноцінного розвитку - проблема національного значення, яка повинна розглядатися і розв'язуватися в різних контекстах: історичному, соціологічному, культурологічному, демографічному, педагогічному і, безумовно, юридичному. Мова йде про закріплення певними законами та іншими нормативно-правовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації життєдіяльності дитини.

Першим міжнародним документом, в якому розглядалась проблема прав дитини, була Женевська декларація 1924 року, спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист. Важливим документом стала прийнята 10.12.1948 р. Генеральною асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини (введена в дію з 1976 р.). У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей [16, c. 206]. Свій розвиток Декларація отримала в пакетах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення розв'язання їх основних соціальних проблем.

Генеральна асамблея ООН 20.11.1959 р. прийняла Декларацію прав дитини - документ, який регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватись фізично, розумово, морально, духовно [16, c. 58].

Документом, де проголошується, що людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніх громадян, стала Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20.11.1989 р [16, c. 69]. Україна ратифікувала Конвенцію в 1991 році та внесла відповідні зміни до національного законодавства. Її ратифікували 189 країн світу. Серед тих, хто не ратифікував Конвенцію - США та Сомалі.

Держави-сторони, зокрема, мають вживати на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всі необхідні заходи щодо протидіїї схиляння або примусу дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності, використання дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці, використання дітей з метою експлуатації у порнографії та порнографічних матеріалах; щодо попередження викрадення дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди в будь-яких цілях і в будь-якій формі. Вони повинні захищати дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини [42, c. 91].

Головні положення, які пронизують майже всі міжнародні правові акти - це абсолютні заборони на жорстоке поводження з особою, перш за все з дітьми. Цей принцип не має порушуватись в жодній з ситуацій, без виключення. Але, на жаль, він порушується досить часто, різними способами і в різних країнах.

Міжнародний принцип заборони усіх видів жорстокого поводження з людиною став одним з основних принципів національного законодавства України. Ратифікувавши основні міжнародні документи з прав дитини, Україна взяла на себе зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 19 Конвенції про права дитини вжити всіх заходів (законодавчих, адміністративних і просвітницьких) щодо захисту дітей від насильства у всіх його проявах, недбалого піклування, чи депривації. Україна вперше в Конституції зазначила, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом, держава забезпечує гарантії державного утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування (ст. 52). Правова база складається з Конституції України, відповідних кодексів України, законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, а також відомчих правових актів, державних програм.

На підставі положень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини 26.04.2001 р. в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом із метою забезпечення реалізації прав дитини на все життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Держава через органи опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді у порядку, встановленому законодавством, має надавати дитині та особам, які піклуються про неї, необхідну допомогу у запобіганні та виявленні випадків жорстокого ставлення до дитини, передачі інформації про ці випадки для розгляду до відповідних уповноважених законом органів для припинення насильства, відповідно до чинного законодавства, дитина вправі особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів. Розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється [29, c. 86].

Згідно з Сімейним кодексом, сім'ю визнано основним осередком суспільства, найкращою умовою для виховання та розвитку дітей. У Кодексі по-новому визначені права членів сім'ї, захист яких через створення умов для їхньої реалізації є метою соціальної роботи [16, c. 67].

Права членів сім'ї у новому Сімейному кодексі відображають міжнародні стандарти прав людини в суспільстві з урахуванням особливостей сім'ї та її соціального інституту - шлюбу (вперше законодавчо визнані позашлюбні сім'ї) і спрямовані на забезпечення виховання та розвитку дитини в сім'ї, охорону батьківства і материнства, розвиток подружжя, що є можливим за умови виконання членами сім'ї своїх обов'язків стосовно один одного на основі домовленостей (угоди) щодо правил сімейного життя або захисту прав членів сім'ї через суд.

Захист від найбільш небезпечних порушень прав неповнолітніх забезпечує Кримінальний кодекс України. Він містить як загальні норми, що захищають всіх громадян від жорстокого поводження, так і норми, безпосередньо спрямовані на захист життя та здоров'я та недоторканності неповнолітнього.

Отже, до Міжнародних правових документів, які спрямовані на подолання насильства над людьми відносяться:

· Загальна декларація прав людини (10.12.1948);

· Декларація прав дитини (20.11.1959);

· Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (16.12.1966);

· Конвенція про права дитини (20.11.1989);

· Закон України «Про охорону дитинства» (26.04.2001, остання редакція - 24.04.2008);

· Закон України «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю» (26.06.2001, остання редакція - 31.01.2009);

· Кримінальний кодекс України (1.09.2001, остання редакція - 30.04.2009);

· Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» (15.11.2001, остання редакція - 1.01.2009);

· Сімейний кодекс України (10.01.2002, остання редакція - 7.05.2009);

· Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису» (15.05.2003);

· Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 23.01.2004 р. №38 «Про затвердження заходів щодо виконання Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» та Примірного положення про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї»;

· Указ президента України від 5.05.2008 р. №411/2008 «Про заходи щодо забезпечення захисту прав і законних інтересів дітей»;

· Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства стосовно протидії насильству в сім'ї» (25.09.2008) [16, c. 34].

На національному рівні в Україні прийнято ряд законодавчих та нормативно-правових актів, які захищають людину від насильства, а також регламентують діяльність правоохоронців щодо попередження та припинення насильства.

Конституція України є тією юридичною базою, норми якої визначають та гарантують охорону і захист прав, свобод та інтересів сім'ї та людини. Це такі статті Конституції України як: право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); ніхто не може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 32); право на звернення до державних інституцій (ст. 40); право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст. 41); право на житло (ст. 47); права та свободи людини й громадянина захищаються судом (ст. 55); право знати свої права та обов'язки (ст. 57).

Кодекс про шлюб та сім'ю України визначає сферу сімейних та родинних відносин. Ним передбачені відповідні правові гарантії з охорони й захисту прав та інтересів сім'ї, регулюється порядок вирішення спорів між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами родини, а також визначені правові наслідки щодо недотримання ними своїх обов'язків [16, c. 56].

15 листопада 2001 року в Україні прийнято Закон «Про попередження насильства в сім'ї».

Слід згадати ще кілька документів, які тісно переплітаються з насильством. Мова йде про викрадення дітей, адже дуже часто, рятуючись від жорстокої поведінки, саме діти стають «живим товаром» для не менш жорстоких дорослих. Тому прийняття Постанови Кабінету Міністрів України «Про виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» (від 10 липня 2006 р. №952) дає можливість долучитися до міжнародно-правового механізму впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують за кордоном [21, c. 146].

Іншим важливим документом, який спрямований на подальший розвиток умов для захисту прав та інтересів дитини є Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей» (від 3 серпня 2006 р) [16, c. 38]. Ратифікація Конвенції є свідченням про готовність України дотримуватись міжнародно-правових стандартів у сфері захисту прав дітей, зокрема дітей, що постраждали від насилля.

В Україні діє національне законодавство, що регулює певні питання протидії насильству. Насамперед, це Конституція України, яка не тільки визначає основні права та свободи громадян, а й гарантує їхній захист.

5 березня 1999 р. було прийнято Закон України «Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок», який спрямовано на зміцнення інституту сім'ї, формування партнерських відносин в родині, рівного розподілу обов'язків між подружжям.

У Кримінальному кодексі України (№2341-ІІІ від 5.04.2001 р.) визначаються види злочинів, які пов'язані із жорстоким поводженням з дітьми, зокрема, умисне вбивство дітей; доведення дітей до самогубства; нанесення тілесних ушкоджень; побої та мордування; катування; незаконне позбавлення волі або викрадення дитини тощо.

У січні 2006 року Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, зокрема до ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» та ст. 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією», що дає підстави стверджувати про приведення необхідних норм українського законодавства у відповідність із Палермською Конвенцією [16, c. 94].

Міжнародне право, щодо захисту прав людини, тлумачить насильство, як порушення прав людини й накладає на всі країни зобов'язання знайти ефективні правові засоби протидії насиллю. Тому питання протидії насильству в сім'ї є предметом численних міжнародних актів, ратифікованих багатьма країнами світу.

1.4 Соціально-педагогічна робота щодо запобігання насильства

Згідно Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», соціальна робота з дітьми та молоддю - це діяльність уповноважених органів підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і форми власності, та окремих громадян, яка спрямована на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку дітей та молоді, захист їх конституційних прав, свобод і законних інтересів, задоволення культурних та духовних потреб.

Соціальна робота в аспекті протидії жорстокому поводженню з дітьми має такі завдання: інформувати про сутність і наслідки жорстокого поводження з дітьми, відповідальність за них; показувати моделі сімейного та суспільного виховання, людських стосунків, які засновані на гуманних і демократичних засадах; роз'яснювати права членів сім'ї, вчити їх реалізовувати та захищати і на цій основі будувати власні моделі сімейного життя і сімейного виховання; змінювати ставлення суспільства до жорстокого поводження з дітьми, активізує громадську позицію людей; сприяти самореалізації дітей і дорослих [42, c. 217].

Методологією соціально-педагогічної роботи в аспект протидії жорстокого поводження з дітьми є концепція «допомоги для самодопомоги», яка змінює свідомість і поведінки дорослих і дітей.

«Допомога для самодопомоги» розглядає людину як суб'єкта соціальної роботи і власного життя, передбачає комплекс послуг, які спрямовані на підтримку, допомогу і самодопомогу особистості. Особливістю цієї концепції в нашому випадку є стимулювання людини до навчання самостійному розв'язанню проблем через навчання: правам людини; життєвим умінням і навичкам, які реалізують ці права в реальному житті, дозволяють запобігти їх порушенню; толерантності, зміну ставлення до жорстокого поводження з дітьми на неприйняття та відмову від такого поводження.

Таке навчання поєднується із соціальною підтримкою (психологічною, педагогічною, юридичною), яка дозволяє стабілізувати, не погіршити ситуацію, закріпити позитивні зміни в особистості. Разом з цим, необхідною є спрямованість соціальної роботи на самодопомогу: в нашому випадку це здійснення рефлексії свого поводження тими, хто жорстоко ставиться до дітей, у поєднанні із самоконтролем. Цьому теж треба навчати: як оцінити ситуацію з огляду на жорстокість, як загальмувати свої емоції та поведінку, нагадувати про батьківські та професійні обов'язки щодо дітей. При цьому опора в соціальній роботі здійснюється як на життєвий досвід дорослих і дітей, так і на зразки гуманної поведінки з дітьми.

У «допомозі для самодопомоги» акцент робиться на відповідальність кожної людини, яка здійснює жорстоке поводження з дітьми, на бажанні змінитися, на власному виборі життєвого шляху. Це реалізує добровільність прийняття послуг у соціальній роботі і це є можливістю попередити застосування правових норм і покарання [47, c. 168].

Основними методами соціальної роботи з дітьми, що зазнали насильства, можна назвати такі, на наш погляд:

· соціально-психологічні, спрямовані на внутрішній світ дитини, які передбачають певну корекцію його системи цінностей і орієнтацій, а також уявлень і переваг, які удосконалюють його психологічні можливості і надання відповідної підтримки і допомоги (методи психодіагностики і психокорекції, психологічне консультування тощо);

· соціально-педагогічні, які дають можливість підвищити освітній і інтелектуальний рівень дитини, сформувати адекватну оточуючим його умовам систему ціннісних орієнтацій і уявлень (методи освіти і просвіти, педагогічної корекції і педагогічного консультування);

· соціально-медичні, які призначені для надання дитині своєчасної і необхідної медичної допомоги (лікування, соціально-медична реабілітація і адаптація, організація необхідного і комфортного середовища існування тощо);