Главная База знаний "Allbest" Педагогика Важковиховуваність особистості та її причини

Важковиховуваність особистості та її причини

Сутність девіації, точки зору на її причини. Головні вияви девіантної поведінки. Соціологічний аналіз соціальних чинників і факторів формування девіантної поведінки молоді. Особливості формування девіантної поведінки у дітей та підлітків у родині й школі.

Рубрика Педагогика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 18.10.2012
Размер файла 100,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Страница:

Суїцид - намір позбавити себе життя, самогубство. Ця форма девіації пасивного типу є способом втечі від невирішених проблем, від самого життя. У різних народів, у різні епохи це явище оцінювалося по-різному. Християнство засуджує самогубство як тяжкий гріх.

Чинником, що провокує суїцидну поведінку, є специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний та сімейний стан.

Треба відзначити, що в багатьох країнах показники самогубства перевищують показники вбивств. Іноді ця різниця досягає десятикратної величини і більше. Наприклад, в Австрії чоловіки кінчають життя самі в 17 раз частіше, ніж їх вбивають, а жінки - в 6 раз; у Норвегії - в 14 раз чоловіки, жінки - в 5 раз [18, 26].

Серед чоловіків самогубців більше, ніж серед жінок. Єдина країна, де чоловіки більш "стійкі" перед життєвими проблемами, - Китай. Тут жінки випереджають чоловіків за показником самогубств.

Світовий досвід виявляє основні закономірності суїцидної поведінки. Суїциди більшою мірою характерні для високорозвинених країн, і тепер існує тенденція збільшення чисельності їх. Суїцидна активність має певні часові цикли. Ще Е. Дюркгейм встановив факт її весняно-літнього зростання і осінньо-зимового спаду. Кількість самогубств зростає у вівторок і знижується в середу та четвер. Кінець тижня "небезпечний" для чоловіків.

Співвідношення між чоловіками і жінками приблизно таке - 4: 1 за самогубствами, що вдалися, і 4: 2 - за спробами здійснення їх. Самогубства частіше здійснюються у віці до 20 років і після 55 років. Суїцидна поведінка частіше виявляється в містах серед самотніх і на крайніх полюсах соціальної ієрархії [18, 27].

На початку XX ст. в Росії було зареєстровано всього 4 самогубства на 100 тис. населення на рік. Колишній СРСР до початку 80-х років за цією формою девіації випередив деякі європейські країни (30 на 100 тис. жителів). При цьому в європейській частині країни самогубств було більше в селі, в азіатських республіках - у місті. За статистикою, 68 відсотків чоловіків і 31 відсоток жінок позбавили себе життя в стані алкогольного сп'яніння. Проте до кінця десятиріччя цей показник пішов різко на спад (19 самогубств на 100 тис. жителів). Зіграла певну роль зміна психологічної та політичної атмосфери в країні, поява оптимістичних очікувань змін до кращого.

Різке погіршення соціально-економічного становища у постсоціалістичних країнах після розпаду СРСР знову підняв показник самогубств. В Україні в 2000 р. було 15 тис. суїцидів, або 33 випадки на 100 тис. населення [18, 28].

У будь-якому суспільстві різні форми девіації неминучі, і воно прагне звести їх до мінімуму. Розрізняють чотири механізми соціального контролю, які сприяють зменшенню девіантної поведінки:

прямий контроль, здійснюваний ззовні, передусім за допомогою покарань. В цьому разі індивід боїться негативних санкцій з боку суспільства за порушення загальноприйнятих норм поведінки;

внутрішній контроль, заснований на інтеріоризованих нормах і цінностях. Індивід здійснює самоконтроль, самооцінку вчинків на основі суспільних уявлень, що стали його внутрішніми переконаннями, нормами, яких він дотримується добровільно, без тиску страху покарань;

непрямий контроль, пов'язаний з ідентифікацією, само-ототожнюванням особистості з батьками, друзями тощо. Особистість наслідує поведінку своїх близьких, свого кола спілкування;

контроль, заснований на широкій доступності різних способів досягнення цілей і задоволення потреб. Індивіду немає потреби шукати обхідні шляхи вирішення своїх життєвих проблем, оскільки суспільство для цього надає йому достатньо законних можливостей.

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз соціальних чинників та факторів формування девіантної поведінки молоді

2.1 Соціальна детермінація девіантної поведінки молоді

Вже стала загальним місцем фраза: молодь завжди уособлює майбутнє людства та країни. За відповідного соціального самопочуття, задоволеності власних потреб молодь може бути як стабілізуючим фактором розвитку суспільства, реалізації національних інтересів, так і навпаки - дестабілізуючим і навіть певною загрозою для таких інтересів. Розуміння цього приводить до зростання уваги до аналізу стану справ у молодіжному середовищі.

Соціально-економічні зміни і як наслідок звуження традиційного для країни примату суспільних і соціальних структур в справі виховання підростаючого покоління актуалізували потребу в посиленні впливу суб'єктивного фактору. Проаналізуємо напрямки концентрації зусиль цього "суб'єктивного фактору" і пам'ятатимемо, що молоді результат потрібен не завтра, а вже сьогодні, екстремізм та енергія не мають меж, а вчинкові акти легко переростають у поведінковий стереотип [5, 37]:

зростання національної самосвідомості та формування національної ідентичності. Дослідження констатують, що ця сфера інтересів в очах молоді не завжди зрозуміла і програє у порівнянні з вирішенням сьогоденних, переважно матеріальних, потреб і притягує до себе насамперед можливістю реалізувати нагромаджену енергію, дати вихід екстремізму. Такий стиль поведінки закріплюється, стає звичним, але досить часто призводить до конфронтацій і конфліктів як і з поміркованішою частиною суспільства, так і з національно орієнтованими громадянами;

активне залучення молоді до політичного життя. В цій сфері ми бачимо формування двох стійких груп. Перша група - це молоді люди, котрі свідомо прийшли до політичного життя і знайшли себе в цій сфері життєдіяльності. Друга група - молодь, яку привертає до себе зовнішня сторона суспільної діяльності знов-таки в її активних, екстремальних проявах. Найпривабливішими формами у вирішенні державних питань є "економічні страйки", "санкціоновані мітинги та демонстрації"", "масові політичні страйки", "політичні голодування". Конфлікти (переважно внутрішні) виникають тоді, коли особистість починає розуміти, що позитивних наслідків її дії не принесли, а в інших видах діяльності - навчальній, професійного становлення і т.п. - вона безнадійно відстала;

розшарування суспільства неминуче призводить до конфліктів і зовнішніх, особливо з-поміж представників страт, що тільки формуються, і внутрішніх, які частіше зустрічаються з-поміж молоді, що стартувала в житті на фоні відносного добробуту і не може пристосуватися до нових умов. Девіантна поведінка у цій сфері пов'язана з намаганням вирішити матеріальні проблеми за будь-яку ціну, а ціною в подібних випадках переважно є вступ до асоціального, кримінального середовища;

зміни в кількісному та якісному складі проявів злочинності, які з-поміж неповнолітніх та юнацтва все більш набуває корисливого та групового характеру, збільшення неформальних угруповань кримінального напряму, яких налічується понад 3,5 тис. Опитування навіть соціально позитивно орієнтованої молоді свідчать, що більшість її знає в обличчя або має особисті контакти з людьми, діяльність яких оцінюють як злочинну, що свідчить про досить поширену поінформованість та контакти молоді зі злочинним світом. За сучасних умов поширюється тенденція, за якої традиційна для молоді реакція групування реалізується як намагання підлітків увійти до авторитетних у місцях їх проживання злочинних угруповань в пошуку захисту та безпеки [5, 39];

зменшення вагомості традиційних соціальних інститутів виховання та соціалізації. Навіть школа за умов поступового переходу до принципу платної освіти втрачає і вчителів (зниження престижу професії, низька оплата праці, навантаження через підвищення кількості учнів), і учнів (у 1998 р. "не прийшли" до школи понад 100 тис дітей). Ця сфера перемін може вважатися однією з найважливіших тому, що породжує майбутні конфлікти, зумовлені рівнем освіти та ставленням суспільства до освіченості;

підвищення вагомості "вуличних" субкультурних молодіжних угруповань. Якщо традиційно ця сфера розглядалась як один з можливих варіантів ідентифікації та наслідування, то нині ширшає коло молоді, для якої цей пласт суспільного життя виступає єдино можливим. На круглому столі "Діти вулиці", який відбувся 18 листопада 2000 р. під егідою Представництва ЮНІСЕФ в Україні було відзначено, що в Україні 18 тис "дітей вулиці" [20, 15];

відсутність оптимістичних, життєстверджуючих прикладів у літературі, мистецтві, телебаченні;

індивідуалізація інтелектуального та індивідуального життя. Підлітковий вік сповнений бурхливими емоційними переживаннями і суперечностями, зумовленими процесом становлення свого "Я" та пошуком свого місця в суспільстві. Оскільки провідною діяльністю цього віку є спілкування - для них важливо висловити, обговорити свої проблеми, але батьки весь час шукають засобів до існування, а з-поміж молоді все більшого поширення набувають індивідуальні форми діяльності по проведенню дозвілля (комп'ютерні ігри, перегляд відеопрограм);

підвищення загальної тривожності й уразливості молоді внаслідок незадовільного стану здоров'я. Так, загальна патологічна ураженість молоді становить 919,7 на 1000 чол., особливо з-поміж дівчат, де здоровими вважають лише 15%, при цьому поширеність хронічних захворювань серед дівчат у 1,5-2 рази вища, ніж серед юнаків. Поширеність наркологічних захворювань з-поміж підлітків України на 1996 р, становить 2,34 на 10 тис. підлітків. Однак, як доводить світовий досвід та результати соціологічних досліджень, на одного виявленого неповнолітнього, який вживає наркотичні засоби і психотропні речовини, припадає 10-12 невиявлених осіб. А відтак загальна кількість молоді, що причетна до вживання наркотичних і психотропних речовин, може досягати понад 20 тис. осіб. В особливу групу, яка максимально відірвана від суспільства, об'єднується молодь із захворюванням на СНІД. На 1997 р. в Україні з-поміж 7 тис. інфікованих 15% дітей і підлітків [20, 23];

швидкоплинність змін - зміни в соціальному та культурному середовищі настільки швидкі, що недевіантними можуть бути тільки ті підлітки, які не формують в себе тих чи інакших переконань. Якщо ми вважаємо, що підліток повинен самоідентифікуватись, соціалізуватись і мати досить стійку життєву орієнтацію, то чи винен він в тому, що через місяць-інший його ідентифікація може стати асоціальною.

Усі зазначені фактори мають велике значення тому, що формують суспільне обличчя, загальноприйняті норми та стереотипи, і людина повинна шукати проводирів, які б змогли орієнтувати її у бурхливому вирі життя, допомогли розв'язати проблеми і конфлікти. За таких випадків усі насамперед звертаються до близьких їм людей, до батьків, оскільки розраховують, що там вони зможуть знайти допомогу й розраду.

2.2 Передумови формування девіантної поведінки у родині

З-поміж факторів соціалізації, якщо розглядати їх поодинці й аналізувати міру впливу на можливість формування девіантної поведінки, одним з найголовніших і вагомих є сім'я, вплив якої дитина відчуває раніше за інші, коли вона ще майже некритично сприймає усі зовнішні впливи. Умови сім'ї - соціальне становище, рід занять, матеріальний рівень і рівень освіти батьків - значною мірою зумовлюють життєвий шлях дитини. Окрім свідомого, цілеспрямованого виховання, якого надають їй батьки, на дитину впливає вся внутрішньородинна атмосфера, тим більше, що ефект цього впливу нагромаджується з віком, заломлюючись у структурі особистості. Практично немає жодного соціального чи психологічного аспекту поведінки людини, який не мав би коренів в умовах родинного життя в сучасному чи минулому.

У сучасних умовах матеріальний добробут сім'ї знову починає зумовлювати рівень, якість і тривалість освіти дітей. Процес розшарування суспільства, який тільки-но розпочався, призвів вже до виникнення низки освітніх закладів, які цілковито орієнтовані на заможні верстви населення, і змінив стартові умови набуття освіти в країні. Компенсаторним механізмом виступає рівень освіти батьків, їхня орієнтованість на інтелектуальні сфери життєдіяльності. Неминущими, сталими факторами впливу залишаються склад сім'ї і характер взаємин в ній, неповні сім'ї досить часто лишають для дитини невирішеними питання, розв'язувати які вона починає девіантними засобами. Співвідношення зазначених факторів уможливлює додержання висновку щодо якості сімейних умов. І якщо вони характеризуються як несприятливі, то зростає імовірність формування стилю поведінки, яка належить до девіантної.

Водночас значний вплив на формування особистості підлітка, а згодом і дорослої людини справляє стиль взаємин з батьками, який тільки почасти зумовлений їхніми соціальним і матеріальним станом.

Проаналізуємо три загальних стилі взаємин: авторитарний, демократичний та ліберальний. Вважають, що найкращі взаємини з батьками складаються лише тоді, коли вони підтримують демократичний стиль виховання. Цей стиль найбільш сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи, соціальної відповідальності. Поведінка дитини спрямовується в цьому разі послідовно і водночас гнучко й раціонально [15, 22]:

батьки завжди роз'яснюють мотиви своїх вимог та заохочують їх обговорення з дитиною;

батьківська влада використовується лише в разі настійної потреби (наприклад, коли дії дитини загрожують її житло, а часу на пояснення немає);

в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;

батьки встановлюють правила і послідовно перетворюють їх у життя, але не вважають себе непогрішимими;

вони прислуховуються до думок дитини, хоча й не стають рабами її бажань.

Крайні стилі відносин - і авторитарний, і ліберальний - найчастіше призводять до негативних наслідків. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, формує почуття власної незначущості та небажаності в сім'ї. Вимоги батьків, якщо їх вважають необгрунтованими, викликають або протест та агресію і провокують виникнення девіантних форм поведінки, які спрямовані проти усього світу, або викликають перманентну апатію й пасивність, наслідком якої може бути девіантна поведінка у вигляді аутоагресії. Водночас і ліберальна вседозволеність має свої хиби. Батьки сприймаються як пасивні та незацікавлені, у підлітка формується відчуття, що він не входить у коло їхніх інтересів. А раз так, то і сам він спрямовує увагу на інших. Прикладом для ідентифікації та наслідування стають зразки зовнішнього світу - вулиці, різних молодіжних субкультур, засобів масової комунікації. І за контрастом із батьками обирають ідеали стенічні, активні, нерідко асоціальні, в яких вбачають виклик та енергію.

У реальному житті стиль взаємин грунтується на багатьох засадах. Він залежить від національних, культурних традицій, індивідуальних особливостей батьків, їхнього власного досвіду родинного життя. Переважно батько уособлює авторитарне, диктаторське начало, а матері віддають перевагу більш ліберальним формам взаємин, хоча на сучасному етапі, коли традиційний розподіл обов'язків у сім'ї подеколи кардинально змінився, носієм і фемінних, і маскулінних зразків життєдіяльності може бути кожен із батьків. Головним же моментом є те, що кожна окрема сім'я - це єдиний, неподільний соціальний організм зі своїм власним характером і лише їй одній властивою біографією. Риси характеру дитини, стиль взаємин з нею закладається в перші роки її життя. Вже тоді батьки обирають шлях чи то уседозволеності, чи то диктатури, відкладаючи на майбутнє діалог повноправних партнерів, бо "що ж вона зараз зрозуміє?" А потім змінити найчастіше нічого не вдається - як неможливо в одну мить "відмінити" ефект минулого досвіду [15, 23].

У більшості випадків батьки реалізують відносно себе принцип самовиправдання, а стосовно дітей - принцип: "нащадки повинні бути кращі за попередні покоління". Батьківський максималізм рідко коли буває задоволений реальним станом речей, а вихід із цього становища вони вбачають у підвищенні зовнішнього контролю, тобто вчащається використання елементів авторитарного стилю. Цей процес пов'язаний і з дією зовнішніх для окремої сім'ї чинників, які провокують нарощення авторитаризму:

по-перше, це традиції; у дорослому стані батьки відтворюють стиль відносин, який домінував в їхньому дитинстві;

по-друге, характер взаємин в сім'ї відтворює характер відносин, які домінують у суспільстві іноді підсвідомо, а інколи і свідомо - як необхідність формування готовності до життя в жорстокому, бездушному світі;

по-третє, батьки досить часто підсвідомо зганяють на дітях зло з приводу службових неприємностей, матеріальної незабезпеченості, роздратування, непевності у власному майбутньому;

по-четверте, формування наказу завжди суб'єктивно легше за співрозуміння, яке потребує достатню високого рівня педагогічної та загальнолюдської культури.

Творчий гуманістичний підхід до формування соціальної, позитивно-орієнтованої особистості вимагає творчо застосовувати різноманітні механізми і принципи психологічного впливу, з-поміж яких велику роль відіграють прямі підкріплення (заохочення поведінки, яку дорослі вважають бажаною та покарання за порушення встановлених правил дозволяє батькам укорінити в свідомості дитини певну систему норм, дотримання якої поступово стає звичкою та внутрішньою потребою); ідентифікація (використання потреби дитини наслідувати своїх батьків, орієнтуватися на їх приклад); розуміння (вивчення внутрішнього світу дитини, чутлива реакція на її душевні потреби дозволяють сформувати самосвідомість, потребу в рефлексії та комунікативні якості). Зазначені принципи іноді доповнюються, а іноді й контрастують із непрямими механізмами рольової взаємодоповнюваності (в сім'ї, де мати любить куховарити, дочка може не знати, як підійти до плити, оскільки ця соціальна роль вже зайнята, а в квартирі, де батьки миряться з наявністю "творчого розгардіяшу", син може стати уособленням принципу "кожній речі - своє місце") та механізмом психологічної протидії (жорстка регламентація свободи провокує іноді активізацію спроб уникнути контролю і формує самостійність в характері, тимчасом як уседозволеність може сформувати залежність та очікування, щоб рішення приймав хтось інший) [15, 24].

Багатство можливих комбінацій засобів виховання, соціальних ролей та стилів взаємин призводить до того, що конкретні якості особистості дитини в принципі не можуть бути виведені ні з якостей особистості її батьків, ні за контрастом, ні з якогось окремого механізму виховання. Водночас усі зазначені фактори зумовлюють напрямок внутрісімейної комунікації (від дитини до дорослих чи від дорослих до дитини) і протікання процесу емансипації дитини від батьків, який характерний для "перехідного" віку.

Емоційний зв'язок з батьками, як первинний стосовно інших зв'язків, значною мірою зумовлює формування особистості, але його максимізація нерідко призводить до небажаних наслідків. На одному полюсі - надлишок тепла, яке дитина отримує від батьків, і формування потреби в гіперопіці.

Ефект "матусиного синочка" породжує конфлікти спочатку з однокласниками, а потім - і з іншим світом, який не дає підлітку необхідного співчуття, оскільки й він сам не навчився співчувати. З часом рівень досягнень дитини починає не вдовольняти батьків, і вони підвищують свої вимоги. Але домінантною в цих відносинах для підлітка виступає емоційний фактор і зміну вимогливості він інтерпретує як зменшення любові до нього. На цьому грунті можливе виникнення конфліктів, у центрі яких перебуває аутоагресивна девіантна поведінка дітей.

На іншому полюсі знаходяться сім'ї, де дитина не отримує того тепла, на яке вона може сподіватися. За таких випадків рано формується відчуття автономії і незалежності від інших, а здатність до рефлексії запізнюється. Активні, подеколи нав'язливі вчинки, як засіб привернули до себе увагу та отримати відчуття, що оточення тебе помічає, поступово переростають у девіантні форми поведінки, які викликають конфлікти з усіма оточуючими, крім представників асоціальних спільнот. І ці спільноти, які дозволяють підтримувати рівень самооцінки, стають світоглядницьким взірцем і зразком для ідентифікації.

Поведінковий аспект емансипації насамперед характеризує зростання самостійності, поведінкової автономії та обмеження функцій батьківської влади. Найбільш вдалим компромісом вважають розподіл сфер автономії між батьками і підлітком. Наприклад, підліток сам вирішує, як він може використовувати вільний час, радиться з приводу вибору друзів і повністю підкорюється в питаннях матеріальних витрат. У сім'ях, де домінує авторитарний стиль взаємин, кожен крок підлітка до самостійності сприймається як виклик і викликає санкції. Найчастіше спрацьовує ефект "сніжного кому", коли кожен поведінковий чи вербальний акт провокує виникнення не завжди адекватної реакції, а емоційний фон все підвищується. Крім конфліктів із батьками, що лежать на поверхні явищ, життя підлітка сповнене перед-конфліктними ситуаціями з друзями, для яких він вимушений вигадувати якісь історії, щоб пояснити свою життєву стратегію, зумовлену "війною" з батьками. Але і ліберальний стиль має свої вади. Дозволяючи все, батьки не бачать необхідності пояснювати що добре, що погано і взірцем стають якісь інші зразки, і нерідко самі батьки бувають вимушені розпочинати поведінкову емансипацію проти дітей, які займають вільну соціальну роль "зверхника" [15, 24].

Нормативний аспект емансипації можна розглядати як вторинний стосовно інших аспектів. Його змістовним наповненням виступають, по-перше, завищені вимоги до батьків відносно їхнього матеріального та соціального статусу і, по-друге, зміни в орієнтаціях в процесі обирання авторитетів для соціальної ідентифікації. Між тим, якщо перші висуваються на передній план підлітками компенсаторно, переважно під час суперечок, коли вони не можуть відкрито поскаржитись на нестачу тепла або самостійності, то другі мають стійкіше підгрунтя. Зі взрослінням особистість розширює сферу, з якої черпає ідеали і приклади для наслідування (це можуть бути суспільні чи фінансові діячі, герої масової культури, а іноді й асоціальні авторитети).

Водночас усі недоліки та протиріччя в життєдіяльності близьких людей сприймаються особливо болісно й гостро. На передній план висувається недодержання обіцянок і розбіжність між словами та ділами. Недодержання обіцянок значуще для підлітків з огляду на швидкість формування їх життєвих планів. Зобов'язання дорослого береться за основу, і на нього набудовується досить розгорнутий життєвий план, який, безумовно, має призвести до неймовірного успіху. І коли виявляється, що цього успіху вже ніколи не буде, оскільки дорослий "пошуткував", це не може не сприйматись, як життєва трагедія.

Конфлікти, що виникають внаслідок нормативної емансипації, перебігають найтяжче, бо вони спрямовані не тільки на батьківський авторитет, а й на власну самооцінку старшого покоління. Для старших у цих конфліктах мова вже йде не тільки про взаємини з підлітками, а про сам факт їх самоповаги та усвідомлення як особистості.

В разі, коли суспільство вважає, що сім'я не зуміла вивільнити дитину від конфліктів і причин, що зумовлюють виникнення девіантних проявів, воно з надією звертає свої погляди у бік школи, де дитячі душі ліплять професійно підготовлені, душевні руки. Самі ж підлітки далеко не завжди прагнуть швидше опинитися за надійними мурами школи, бо й там є достатньо приводів для конфліктів і духовних тортур.

2.3 Особливості формування девіантної поведінки у дітей та підлітків у школі

Шкільна дезадаптація молодої людини значною мірою виступає передумовою її асоціальної поведінки, а в деяких випадках саме шкільне середовище можна розглядати як середовище виникнення девіантності. У ньому немає того розуміння та прощення як у сім'ї, особистість уведена в конкретні межі норм і обов'язків, постійно стикається з жорстокістю, що властива класним колективам, украй завантажені вчителі постійно намагаються і практично ніколи не встигають використовувати індивідуальний підхід, а тому вимушені сприяти уніфікації учнів, придушувати відхилення від шкільної норми.

Існують два загальних підходи до з'ясування причин шкільної дезадаптації і як наслідку - формування девіантного стилю поведінки та життєдіяльності.

Перший підхід за основу аналізу бере індивідуальні особливості особистості, які заважають нормальному входженню до шкільного середовища і провокують девіантність. У межах цього підходу першочергове значення надається успішності навчальної діяльності як провідної у цьому віці, і тому вважають, що низька культура дошкільного виховання в сім'ї, недостатня підготовка дитини до праці у школі, сімейна занедбаність створюють передумови для того, щоб забезпечити такому учню позицію "вигнанця" у класному колективі. Як супутні фактори, що можуть посилювати ризик навчальної непридатності, розглядають соматичну слабість дитини (Є.А. Глушкова, Є.Н. Попова, 1983; Д.Н. Ісаєв, Б.Н. Воронкова, 1984), порушення у формуванні шкільних навичок - дислексію, діскалькулію (Т.Б. Фелічева, 1989), емоційні порушення. Водночас до індивідуальних особливостей, що можуть інтенсифікувати процес формування девіантної поведінки, відносять гіперздібності, хоча вони й мають "позитивний" знак - феноменальну пам'ять, слух, зір, розумові здібності, випереджаючу інтелектуальність, досить часто призводять до непорозумінь і конфліктів з учнівським колективом та викладачами. Індивідуальні особливості учнів можуть компенсуватися чи, навпаки, посилюватись внаслідок дій зовнішніх умов [16, 33].

І другий підхід переважно аналізує зовнішні фактори навчання, що створюють передумови для недостатнього засвоєння навчального матеріалу і можуть спровокувати виникнення девіантних вчинків.

Окремі асоціальні вчинки в умовах школи особливо швидко переростають у стійку девіантну поведінку. Це пов'язано з тим, що в школі особистість девіантного підлітка характеризується примусовими мотивами стосовно навчального процесу, постійними конфліктами з більшістю викладачів, негативними реакціями на педагогічний вплив з виправданням у цих ситуаціях себе та порушенням позитивних контактів з учнівським колективом. На особистість впливає багато зовнішніх факторів (розшарування суспільства, зміни в економічному та соціальному становищі родин, відсутність нормативної сталості в суспільстві, де майже кожен громадянин перебуває в процесі пошуку своєї національної, суспільної ідентичності тощо), але на двох факторах хотілося б зупинитись докладніше.

Один з них - це мікро- і макроміграційні процеси в учнівському середовищі. Перші пов'язані зі зміною шкіл і класів у межах одного населеного пункту і відображають зміни в матеріальному становищі батьків. Другі - зміни місця проживання (які останнім часом спрямовані переважно з міста до села) - прийнято розглядати як реакцію на зміни в економічному становищі держави. І в першому, і в другому випадку підліток повинен досить швидко орієнтуватись у неписаних законах, за якими живе новий колектив, вміти знаходити спільну мову з вчителями та новими товаришами, у межах самопрояву пропонувати закріпити за ним ту соціальну роль, яку він вважає найпринадливішою для себе. Але ці дії можливі лише за умов позитивного ставлення до шкільного середовища, орієнтації на навчальну діяльність і тому вимагають великої підготовчої роботи з боку батьків і вчителів, в ході якої учня орієнтують "почати все спочатку". За іншого разу девіантність підлітка тільки зростає, бо він втрачає відомі орієнтири пристосувальної поведінки, одержує підкріплення позиції "всі проти мене", нагромаджує злість і агресивність [16, 34].

Другий з суто шкільних особливостей міжособистісної комунікації є несприйняття окремих індивідів внаслідок дефектів зовнішності або наявності хронічних захворювань, що перешкоджають участі в усіх колективних справах. За цих випадків негативні оцінки оточення накладаються на хибну самооцінку і практично ніколи не викликають навіть спроб активного самоствердження.

Таким чином, асоціальна поведінка неповнолітнього зумовлена впливом факторів насамперед зовнішнього соціального середовища (особливо мікросередовища), а також індивідуальними особливостями особистості підлітка, які зумовлюють його чутливішу реакцію на різні "життєві невдачі". Наведені фактори стають на заваді самореалізації підлітка у шкільному колективі і, внаслідок цього, спрямовують його активність на пошуки інших соціальних структур, де він міг би отримати позитивну емоційну оцінку і знайти можливість для самоствердження та реалізації потреби в співчутті, безпеці.

Ставши членом такої структури, підліток засвоює її субкультуру, а у разі асоціальної спрямованості групи - і стереотипи девіантної поведінки, Головним мотивом перших девіантних вчинків чи правопорушень у таких випадках є завоювання авторитету в очах більш дорослих членів групи та самоствердження у новій соціальній ролі. Пізніше, у міру набуття асоціального досвіду, девіантні дії набувають стереотипного характеру.

Як вже наголошувалось, однією з найактуальніших проблем аналізу девіантності поведінки сьогодні є зростання агресивності підлітків і молоді. Це передусім пов'язано із загальною соціальною напруженістю, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, що важко переживає перехід до ринкових відносин, зростаючу кризу соціальної системи, нелади у родинному житті.

З огляду на те, що агресивність школярів звичайно супроводжують неадекватна самооцінка (занижена або - частіше, навпаки, - завищена), неадекватний рівень домагань, що не відповідає можливостям підлітка, підвищена емоційна напруженість і тривожність, різний ступінь неадекватності уявлень дитини про своє місце у класному колективі, про ставлення до них однолітків, низький рівень сформованості комунікативних навичок тощо, головними напрямами виховної роботи з агресивними підлітками вважають такі [16, 36]:

1. Навчання учнів конструктивних форм поведінки та розуміння засад комунікації.

2. Розвиток здібності адекватного сприйняття і вироблення системи критеріїв в оцінці себе та інших людей.

3. Усунення надмірного напруження і тривожності школярів. Викорінювання бар'єрів, що заважають продуктивним конструктивним і комунікативним діям підлітків.

4. Регуляція соціальних відносин в учнівському колективі, подолання станів відчуження як проявів таких життєвих відносин суб'єкта зі світом, за яких деякі продукти його діяльності, він сам, а також інші індивіди й соціальні групи, що є носіями визначених настанов і цінностей, усвідомлюються ним як протилежні йому самому (від відсутності схожості до неприйняття та ворожості).

Кінцевим етапом виховної діяльності можна вважати формування "Я-концепції" підлітка на соціально позитивних засадах і підкріплення її в самооцінці. Можна вважати доведеним, що "Я-концепція" особистості, самооцінка, навчальна діяльність та відхилення у поведінці взаємопов'язані. Позитивні відмітки, отримані від прихильного вчителя, підвищують самооцінку та формують соціальні критерії в її структурі. Негативні ж впливи не тільки знижують самооцінку, а й "виводять за дужки" усі соціально прийняті критерії. Коли у структурі самооцінки лишаються тільки асоціальні мірки, зрозуміло, що підвищувати свою самоповагу підліток зможе лише в девіантному напрямку.

Важливий внесок в розуміння тенденцій розвитку девіантності зробив У. Джеме, який сформулював ідею про те, що важливим компонентом "Я-концепції" є самоповага. Вона пов'язана зі ставленням справжніх досягнень людини до того, на що вона претендує, розраховує. Джеме запропонував користуватись формулою самоповаги, чисельник в якій представлено реальними досягненнями особистості, а знаменник - його претензіями. Використання цієї формули дозволяє прогнозувати життєві шляхи особистості, виходячи з того, що один і той самий рівень самоповаги може бути досягнуто як рахунок збільшення досягнень у чисельнику, так і шляхом зменшення претензій у знаменнику. На жаль, девіантні підлітки переважно обирають другий шлях і доводять до майстерності вміння школярів обходити вимоги шкільної системи контролю [16, 37].

Коли ми розмірковуємо про шляхи виникнення та розвитку девіантності в школі, не можна обминути другого боку процесу - ролі вчителя, який повною мірою не тільки відповідає за соціальну спрямованість учнів, а й відчуває на собі усі труднощі співіснування з девіантними підлітками. Сучасні умови не змінили життя вчителя на краще, оскільки вимоги до нього стали невизначеними і суперечливими, матеріальне забезпечення навчального процесу застаріло, а проблеми деформації особистості внаслідок професійної діяльності залишились у повному обсязі.

І перша з цих проблем - постійна спокуса, випробування владою. Річ тут не тільки в суб'єктивізмі, власній упередженості в оцінках та ставленні до учнів, стереотипії мислення, які притаманні декотрим вчителям. Сама професійна кар'єра сповнена шкідливостями та вадами. У. Уоллер у книзі "Що навчання робить з вчителем" застерігав проти типових проявів професійної деформації. Чимало вчителів і в позашкільному житті не можуть звільнитися від настирливо-дидактичної, повної повчань манери триматись. Звичка спрощувати складні речі, щоб зробити їх зрозумілими дітям, призводить до розвитку негнучкого, прямолінійного мислення, формує схильність бачити світ у спрощеному, чорно-білому варіанті. А необхідність постійно тримати себе в руках ставить учителя у скрутне становище в емоційному плані, оскільки він не має можливості своєчасно відреагувати, нагромаджує негативні переживання, що провокує виникнення афективних реакцій у відповідь на незначні зовнішні подразники.

Ці професійні вади знаходять прояв і у специфіці взаємин вчителя із класним колективом та окремими учнями. З одного боку, вчитель і особливо класний керівник виступає першоінстанцією, що інформує клас про сильні та слабкі сторони когось з учнів, а з іншого - сам вчитель залюбки користується зворотним зв'язком з класом, що дозволяє йому отримати більше інформації і взагалі бути "в курсі справ". Таким чином, учень, який "випав" із загальної обойми, має усі передумови для того, щоб котитись все нижче і нижче в очах шкільного оточення. Тому так багато уваги приділяють рефлексії вчителя, яку вважають іманентним процесом, властивим викладацькій творчій діяльності. І на перше місце, поряд із предметною компетенцією, висувається досвідченість комунікативна, як здатність рефлексувати, уявляти та усвідомлювати себе на місці учня [16, 45].

Розуміння багатогранності сфер впливів вчителя призводить до необхідності розрізняти педагогічні технології, спрямовані на вирішення навчальних і освітньо-виховних завдань у межах викладання предмета, та психологічні технології, головними завданнями яких є розкриття, реалізація і розвиток індивідуальності учня, оптимізація його взаємин із іншими людьми у спільний діяльності у школі та за її межами. Якщо ці технології свідомо не розрізняти, частішатимуть випадки, коли вчитель, який декларує зацікавленість у вирішенні завдань психологічних, все ж таки більше уваги приділятиме проблемам педагогічним, намагаючись передовсім сформувати позитивне ставлення до свого предмета. Але для девіантних підлітків вже сама згадка про навчальну діяльність є психотравмуючим фактором, який може блокувати співпрацю з нормалізації психологічної атмосфери.

Нині існує досить багато психологічних технологій, розроблених науковцями та педагогами-новаторами. Наприклад, методика РЖЗ - психолого-педагогічна діагностична бесіда "Оцінка рівня життєвої зрілості старшокласників", методика ОУІЖ "Оцінка усвідомлення учнями 9-11-х класів самостійності індивідуального життя", праці Київського інституту психотехнологій та ін. Ці методики побудовані на принципі зворотного зв'язку, що дозволяє пробудити зацікавленість учнів в питанні, яке обговорюється, і стверджують його важливість [16, 46].

Висновки

Сучасна молодь є невід'ємним структурним компонентом всього суспільства і суб'єктом соціальних перетворень, які відбуваються в країні. Вікові межі молоді залежать від соціально-історичних умов, тому темпи змін у суспільному житті приводять до змін у вікових межах. Разом з цим, молодь як соціально-демографічна група є відносно самостійним соціальним середовищем, яке характеризується своїми особливими закономірностями, принципами організації міжособистісних відносин, потребами, інтересами тощо. Однак, самовизначення сучасної молоді здійснюється у суперечливих умовах перехідного періоду, періоду зіткнення конфліктуючих ідеологій, ослаблення державних і громадських регулятивів, що значно ускладнює процес її соціалізації, посилює внутрішні конфлікти, ставить молоду людину в ситуацію соціальної дезорієнтованості, невизначеності перспектив майбутнього та ін.

У сучасному молодіжному середовищі наявні, на жаль, усі передумови для прояву найрізноманітніших типів і видів соціальної девіантності, починаючи від дисциплінарних відхилень і закінчуючи тяжкими злочинами. Як показує аналіз динаміки і характеру злочинності в Україні, особливістю останніх років є зменшення організованих злочинних молодіжних у групувань і збільшення індивідуалізації злочинності. Причиною такого явища є посилення боротьби із організованими бандитськими угрупуваннями, знешкодження їх "авторитетів" та використання різноманітних форм роз'яснювальної роботи серед молоді.

Усе це є однією з соціальних передумов формування у значної частини сучасної молоді почуття вседозволеності, спотвореного уявлення про свої можливості та інших особистісних якостей, які часто спонукають молоду особу до девіантної поведінки.

Здійснене дослідження наукової проблеми дає можливість зробити наступні висновки:

1. Девіантність (лат. deviatio) - це відхилення від правильної лінії руху, відхилення від норми. Термін "девіація" вживається у фізиці, біології, радіотехніці, психології та інших галузях пізнання. Соціальна девіація, як науковий предмет соціальної філософії, є соціальним явищем, властивим для суспільних відносин, пов'язаним з відхиленнями поведінки людей від загальноприйнятих соціальних норм і властивим не лише окремим індивідам, але й соціальним групам, певним віковим категоріям, соціальним прошаркам суспільства. Соціальна девіантність молоді - це свідомо вибіркове порушення молоддю загальноприйнятих у нашому суспільстві соціальних норм співжиття.

Соціальна девіантність має відносний характер: будучи відхиленням від соціальних норм в одному суспільстві, у другому суспільстві або ж у тому самому, лише в різні історичні періоди, така відхиленість може вважатися нормою.

2. Проблема соціальної девіантності молоді останнім часом набула особливої значущості у зв'язку з соціальною дезорганізацією суспільства, яка характеризується відхиленням його від нормального, передбаченого законодавчими актами, розвитку. Така дезорганізація викликає порушення взаємозв'язків індивіда з суспільством, роз-інтегрованість соціальних груп, зростання безробіття та злочинності в усьому суспільстві і особливо серед молоді, що можна класифікувати як соціальну патологію.

3. Проблема виявлення передумов девіантності поведінки людини була об'єктом наукових дискусій серед багатьох філософських напрямків і течій, в процесі яких сформувалися різні концепції. Найбільш поширеними у минулому були біологічна, представники якої надавали перевагу у виникненні девіантності природженим чинникам, та соціальна, представники якої надавали перевагу соціальним чинникам. В процесі розвитку науки було виявлено, що крім біосоціальних передумов важливу роль у девіантності поведінки відіграє психологічний чинник. Дані чинники перебувають у тісних взаємозв'язках і взаємозумовленостях і у своїй єдності становлять передумови того чи іншого типу девіантної поведінки в залежності від того, який чинник у той чи інший період життя людини відіграє провідну роль. Крім того, суперечливість між зростаючими потребами сучасної молоді і відсутністю у сучасному суспільстві можливостей для їх задоволення, виникаючі у зв'язку з цим розчарування, апатія, втрата інтересу до духовного самоудосконалення також являють собою важливі передумови девіантності поведінки молоді.

4. Молодіжне соціальне середовище є тією сферою, де найбільш повно проявляється девіантність поведінки молоді. Оскільки молодь являє собою соціально-демографічну верству суспільства, яка характеризується своєрідними біо-соціо-психологічними особливостями і є частиною соціальної структури суспільства, то молодіжне середовище слід розглядати як складовий компонент загального соціального середовища суспільства. Молодіжне середовище функціонує і розвивається за загальними закономірностями суспільного розвитку, однак, будучи відносно самостійним, воно має певні особливості, зумовлені віковими характеристиками соціалізації особистості молодої людини.

5. Молодіжне соціальне середовище не є однорідним, а являє собою об'єднання декількох різних вікових груп молоді, зокрема: підліткову групу, ранню юнацьку групу та групу, яку прийнято називати зв'язуючою ланкою між юністю і дорослістю. Кожна вікова група - це своєрідні мікросередовища, які у своїй єдності утворюють молодіжне соціальне макросередовище, до якого окремими ланками входять також мікросередовища, утворені за спільними інтересами, за місцем проживання, за місцем навчання, трудової діяльності тощо. У таких мікросередовищах утворюється певна атмосфера, яка або сприяє девіантності поведінки своїх членів і може являти собою організоване злочинне угрупування, або ж стоїть на перешкоді поширення девіантності серед молоді. Кожна молода особа може входити до декількох мікросередовищ одночасно.

6. Диференціація соціальних відхилень у поведінці сучасної молоді здійснюється за різними ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є практика класифікації за характером спрямування девіантності поведінки, згідно якої виділяється два основних її типи: а) позитивного і б) негативного спрямування. Якщо перший тип найчастіше зумовлюється надзвичайною природною обдарованістю, геніальністю або ж "вибухом" позитивних емоцій, то негативний тип базується на внутрішніх суперечностях особистості, загостренні конфліктів між особистістю і соціальною групою чи суспільством в цілому, невизначеності соціального статусу, відсутності можливостей для задоволення особистісних потреб тощо. Крім того, девіантність поведінки диференціюється також в залежності від типу соціальної норми, яка порушується індивідом. За таким критерієм виділяються також два види відхилень: а) правопорушення; б) злочинність; окрему групу тут становлять відхилення від соціальних норм у сфері національних і міжнаціональних відносин. Класифікується соціальна девіантність за об'єктом і суб'єктом, за мотиваційними чинниками та іншими критеріями.

7. Найбільш характерною диференціацією девіантної поведінки молоді є виділення декількох її типів і видів за показниками психологічного стану молодої особи: а) антидисциплінарні відхилення; б) антисоціальні відхилення (порушення норм поведінки у громадських місцях); в) протиправний тип девіантності поведінки молоді (вчинки молодої особи, які порушують права інших людей); г) аутоагресивна поведінка особистості (демонстративне виявлення протесту, незадоволення проти існуючої несправедливості тощо); д) злочинні вчинки різного виду тяжкості. Окремим типом останнім часом вченими стала розглядатися саморуйнівна поведінка як різновид аутогенної, яка проявляється у захопленні молоді екстрасенсами, гадалками, ясновидцями, астрологами та іншими людьми такого типу.

8. Девіантні явища у поведінці людини властивими були для усіх епох суспільного розвитку, і людство завжди шукало ефективні засоби їх регулювання та попередження. Кожна епоха, кожна країна характеризуються властивими лише для них системами соціальних регулятивів відхилень від соціальних норм, хоч такі регулятори розробляються і узаконюються на міжнародному рівні, особливо на сучасному етапі, коли такий вид девіантності, як тероризм, набув всесвітнього поширення.

Дана проблема знайшла своє відображення і в філософських концепціях мислителів, починаючи від давнього Китаю, Індії, Єгипту, давньої Греції і Риму і закінчуючи сучасними дослідниками, внаслідок чого сформувалося багато різноманітних точок зору. Розроблялися навіть цілі моделі соціального регулювання девіантної поведінки, освітньо-виховні системи її попередження тощо. Однак одні з них характеризувалися надмірною жорстокістю (спалювання єретиків на вогнищах, суд інквізиції, гітлерівські та сталінські концтабори тощо), інші були малоефективними, недосконалими.

Сучасне суспільство також вимагає докорінного оновлювання змісту усіх законодавчих актів, спрямованих на регулювання суспільних відносин, а, значить, і девіантної поведінки молоді, розробки і прийняття нових законів, інших законодавчих документів, які б сприяли запобіганню відхилень від соціальних норм в усіх сферах життєдіяльності людини.

Список використаної літератури

1. Балакирева О.М., Дупленко П.Ю., Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л. Профілактика вживання алкоголю, наркотиків і токсичних речовин серед молоді // Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв'язання. - Вип.7. - К.: НТЗФ "Студцентр", 1998. - С.34-38.

2. Бех I.Д. Психологічний аналіз довільної поведінки особистості // Психологія: Наук. - метод, зб. / Редкол.: О.В. Киричук (відп. ред. ) та ін. - К.: Освіта, 1993. - С.45-48.

3. Ветров Н.И. Профилактика правонарушений среди молодежи. - М.: Наука, 1980. - 89 с.

4. Гилинский Я.И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социс. - 1991. - №4. - С.23-27.

5. Життєві кризи особистості: Наук. - методичний посібник: У 2 ч. / Ред. рада: В.М. Доній (голова), Г.М. Несен (заст. голови), Л.В. Сохань, І.Г. Єрмоков (керівники авторського колективу) та ін. - К.: ІЗМН, 1998. - Ч.1: Психологія життєвих криз особистості.

6. Кавалеров А.І., Довгополюк В.О., Кавалеров А.А. Молодіжне середовище в його девіантному вимірі: Монографія. - Одеса: Астропринт, 2005. - 128 с.

7. Капська А.Й. та ін. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р. X. Вайнола; Заг. ред. : І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. - К, 2001. - 129 с.

8. Ківенко Н.В., Лановенко І.І., Мельник П.В. Девіантна поведінка: сучасна парадигма: Монографія. - Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002. - 134 с.

9. Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учеб. Пособие для вузов. - М., 2001. - 160 с.

10. Коваль Л.Г., Зверева I.Д., Хлебік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. - К., 1997. - 392 с.

11. Козлов Т.И. Профилактика правонарушений несовершеннолетних. - К.: Юридическая литература, 1990. - 156 с.

12. Комарова В.В. Алкоголізм, сім'я, спадковість. - К.: Здоров'я. 1981.

13. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. - М., 1982. - 156 с.

14. Кудрявцев С.В. Изучение преступного насилия: социально-психологические аспекты // Психол. журн. - 1988. - №2. - С.18-23.

15. Ленцова Л.А., Шурупова М.Ф. Социологическая теория девиантного поведения // Социально-полит. журнал. - 1993. - №4. - С.22-27.

16. Лютий В.П. Соціальна робота з групами девіантної поведінки: Навч. посібник. - К, 2000. - 51 с.

17. Менделевич В.Д. Психология девиантного поведения. - М.: МЕДпресс, 2001. - 167 с.

18. Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. - К., 1996.

19. Підліток: як йому допомогти / Упоряд.Т. Гончаренко. - К.: Ред. загальнопед. газ., 2004. - 120 с. - (Б-ка "Шк. світу").

20. Психолого-педагогічні роботи з "дітьми-вулиці". / За ред. Толстоухової С.В., Пінчук І.М. - К.: ІДЦ ССМ, 2000. - 89 с.

21. Реан А.А. Агрессия и агрессивность личности // Психолог. журн. - 1996. - №5. - С.26-30.

22. Соціальні служби - родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред.І.М. Григи, Т.В. Семигіної. - К., 2002. - 128 с.

23. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. проф.Е.И. Холостовой. - М., 2001. - 400 с.

24. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг. ред. проф.А.Й. Капської. - К., 2000. - 372 с.

25. Технология социальной работы: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заведений / Под ред. И.Г. Зайнышева. - М., 2000. - 240 с.

26. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С Я. Харченко та iн.; За заг. ред. : І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 256 с.

Размещено на Allbest.ru

Страница:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.

© 2000 — 2023, ООО «Олбест» Все права защищены