Психолого-педагогічні умови інтелектуального розвитку молодших школярів

Поняття та особливості інтелектуального розвитку молодшого школяра, його основні етапи. Методи психодіагностики інтелекту в молодому шкільному віці, врахування індивідуальних особливостей школярів у процесі діагностики. Розробка методичних рекомендацій.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 13.11.2009
Размер файла 73,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

2

ДИПЛОМНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

«Психолого-педагогічні умови інтелектуального розвитку молодших школярів»

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретико-методологічні підходи до розвитку інтелектуальних здібностей

1.1 Теоретичні основи дослідження інтелекту в психолого-педагогічній літературі

1.2 Поняття інтелектуального розвитку молодого школяра та його стадії

2. Методи психодіагностики інтелекту в молодому шкільному віці

2.1 Врахування індивідуальних особливостей молодших школярів у процесі діагностики і розвитку інтелектуальних здібностей

2.2 Методичні рекомендації щодо активізації навчального процесу і психодіагностики інтелекту

Висновки

Список літератури

Вступ

Серед численних факторів, що зумовлюють рівень матеріального та культурного життя у будь-якій країні, чільне місце займає досягнутий нею інтелектуальний потенціал. Історичний досвід розвитку суспільства свідчить про те, що за наявності могутнього інтелектуального потенціалу, який визначається здатністю його до розумової діяльності та до розвитку творчих нахилів особистості високого рівня життя можуть домогтися навіть ті держави, які не відзначаються багатством природних ресурсів (наприклад, Німеччина, Японія та інші), але в яких є наявний інтелектуальний потенціал. У наш час від нього залежать близькі та віддалені перспективи економічного, соціального та культурного розвитку країни. Максимальний розвиток та реалізація потенціалу в галузі політики, економіки, матеріального виробництва, управління, науки, техніки, літератури, мистецтва, освіти та інших сфер життя є запорукою виходу України з того стану, в якому вона зараз опинилася. У високорозвинених країнах інтелектуальна діяльність є предметом особливої уваги з боку держави, її розвиток всіляко стимулюється.

Інтелектуальна праця є не тільки вирішальним фактором соціально-економічного і культурного розвитку держави, а й ефективним засобом гармонійного розвитку людини, її духовного, морального, матеріального та фізичного вдосконалення.

Спроби молодої незалежної України здійснити перебудову у різних сферах суспільного життя переконливо доводять, що у інтелектуальній діяльності людей приховані невичерпні резерви підвищення ефективності матеріального виробництва та рівня життя. Однак інтелектуальний потенціал людства не з'являється просто так. Він потребує розпізнання, розвитку і стимулювання. Численні психолого-педагогічні дослідження доводять, що найсприятливіший період розвитку інтелектуальних здібностей людини - це дитинство.

Проблема інтелектуального розвитку досліджується як психологами, так і педагогами. Вона здавна була і залишається в центрі уваги вчених психологів, педагогів, методистів, вчителів практиків. Нею займалися такі вчені як Ж.Ж. Руссо, М. Монтессорі, Й. Герберт, Й.Г. Песталоцці (власне йому належить термін «розвивальне навчання»), К.Д. Ушинський, Л.В. Виготський, Л.В. Занков, П.Я. Гальперін, Н.Ф. Дусавицький, О.Я. Савченко. вирішенню проблем інтелектуального розвитку присвячені також праці Л. Богоявленського, Н. Менчинської, С. Рубінштейна.

На сучасному етапі розвитку освіти в Україні чільне місце займає збереження та збагачення інтелектуального фонду нації. Це яскраво відображено в документах про освіту, в сучасній психолого-педагогічній літературі та періодиці. Зокрема, Закон України «Про освіту» визначає освіту як «основу інтелектуального, соціального, економічного розвитку суспільства і держави» [2, с. 1], де на першому місці поставлено інтелектуальний розвиток нації. Державна національна програма «Освіта» розкриває основний зміст і шляхи реформування освіти на сучасному етапі, що має стати основою відтворення інтелектуального потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень. Концепція національного виховання, що була ухвалена Всеукраїнською педагогічною радою, також визначає основні методи і завдання національного виховання, серед яких чільне місце займає інтелектуальний розвиток дитини на всіх її вікових етапах, з урахуванням її природних здібностей і нахилів. Проблема розвитку інтелектуальних здібностей молодших школярів залишається актуальною, тому і обрана дана тема «Психолого-педагогічні умови інтелектуального розвитку молодших школярів»

Об'єкт дослідження - розвиток інтелектуальних здібностей дитини.

Предмет дослідження - зміст та структура інтелектуального розвитку молодшого школяра.

Мета дослідження:

розкрити фактори впливу загальних здібностей на розвиток інтелекту;

вказати особливості розвитку інтелекту молодшого школяра;

розкрити способи активізації навчально-виховного процесу, як засобу розвитку інтелектуальних здібностей;

описати методики, які визначають рівень розвитку інтелекту учня.

Гіпотеза дослідження полягає у припущеннях, що: на розвиток інтелекту в молодшому шкільному віці впливає рівень розвиненості загальних здібностей; способи активізації навчального процесу є одним із дієвих засобів розвитку інтелектуальних здібностей.

Завдання дослідження:

• проаналізувати психолого-педагогічну літературу, що висвітлює проблему інтелектуальних здібностей;

• визначити основні фактори, що впливають на розвиток;

• розкрити особливості розвитку інтелекту молодшого школяра;

• висвітлити основні методики дослідження інтелектуального
розвитку дитини;

• систематизувати та узагальнити матеріали щодо досліджуваної проблеми.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Теоретико-методологічні підходи до розвитку інтелектуальних здібностей

1.1 Теоретичні основи дослідження інтелекту в психолого-педагогічній літературі

Розвиток інтелекту дитини є чи найголовнішим завданням розумового виховання людини. У працях психологів та педагогів минулого і сучасного чітко розкриваються теоретичні підходи до висвітлення цієї проблеми.

Починаючи від Платона, в процесі розвитку теорії розумового виховання, такими просвітителями, як Й.Г. Песталоцці, Я.А. Коменський, Дж. Локк, Г.Ф. Герберт, М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський та багатьма іншими в основу розумового розвитку ставилося питання засвоєння учнями знань у процесі навчання, що були зібрані і систематизовані людством. На погляд цих вчених основою розумового виховання було міцне засвоєння узагальненого досвіду людства у вигляді знань та на їх основі розвиток здібностей дитини.

Ж.Ж. Руссо та його послідовники вважали, що розум дитини розвивається у відповідності з природними задатками та віком дитини, що стало складовою «вільного виховання». Яскравою послідовницею цієї теорії стала відома італійська вчена Марія Монтессорі.

Теоретичним підґрунтям для розуміння теорії інтелектуального розвитку є поняття здібностей, які є психолого-фізіологічною основою інтелекту.

Здібності - одне з найбільш загальних психологічних понять, яке розглядається як психологами так і педагогами.

Видатний психолог С.Л. Рубінштейн [63] розглядав під поняттям здібностей «складне синтетичне утворення, яке включає в себе цілий ряд даних, без яких людина не була б здібна до будь-якої діяльності, а також властивостей, які набуваються тільки в процесі спеціально організованої діяльності (наприклад - навчанні). Аналогічні визначення можна знайти в інших джерелах.

Б.М. Теплов виділяє такі три ознаки здібностей, які лягли в основу всіх визначень:

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості, що вирізняють одну людину від іншої;

Здібності - лише ті особливості, які мають відношення до успішного виконання діяльності;

Здібності не зводяться до знань, умінь і навичок, які вже набуті у людини, хоч і обумовлюють їх набуття… [72].

Однак, окремі вчені вважають, що успішність виконання дій залежить від мотивації, від особистих якостей, що крім успіху в діяльності детермінують швидкість і легкість оволодіння тією чи іншою дією. Отже, чим більші розвинуті у людини здібності, тим краще вона виконає діяльність, швидше нею оволодіє.

Найбільш повним визначення «здібностей» є визначення В.Д. Шадрікова, який відмічає, що здібності можна визначити як властивості психічних функцій, що мають індивідуальний характер та певну ступінь їх вираження. При цьому варто дотримуватись тих самих параметрів, що й при характеристиці любої діяльності: якість, надійність, швидкість [57].

В працях Б.Ф. Ломова знаходимо визначення розумових здібностей: «Здатність набувати, застосовувати, перетворювати та зберігати знання з можливістю вирішення задач на основі набутих знань» [45].

Складовою здібностей людини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчатися, пізнавати світ і переймати соціальний досвід; спроможність розв'язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, передбачати [45].

Структура інтелекту включає такі психічні процеси як сприймання і запам'ятовування, мислення і мовлення та інше. Розвиток інтелекту залежить від природних задатків (здібностей), можливостей мозку і від соціальних факторів [28].

Вивченням розвитку інтелекту займався російський психолог Л.С. Виготський. він визначив два рівні когнітивного розвитку:

І рівень - актуального розвитку дитини, що визначається здібністю самостійно розв'язувати завдання;

II рівень - потенційний розвиток, який визначається характером знань, які дитина могла б розв'язати під керівництвом дорослих чи в співпраці з більш здібними однолітками. Відстань між цими двома рівнями Л.С. Виготський назвав «зоною ближнього розвитку» і підкреслював, що до повного розуміння когнітивного розвитку дітей і відповідної будови навчання, необхідно знати потенційний рівень її розвитку [16].

Вчений Г. Стернберг вперше зробив спробу дати визначення інтелекту на рівні опису буденної поведінки, та визначив три форми інтелектуальної поведінки:

1. Вербальний інтелект (запас слів, ерудиція, вміння розуміти прочитане);

2. Здібності вирішувати проблеми;

3. Практичний інтелект (вміння добиватися поставленої мети та інше).

Універсальне визначення інтелекту, певно, важко знайти, адже наука не стоїть на місці, а підходів до визначень може бути безліч.

Розкриваючи теоретичні підходи, проблеми щодо розвитку інтелекту, було б несправедливо не звернутися до точки зору швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980). На відміну від інших теорій він дав біологічну модель інтелекту. Увага до цієї галузі психології посилилася тоді, коли йому доручило французьке керівництво створити стандартизований тест для виявлення рівня інтелекту школярів. Аналізуючи відповіді учнів, визначаючи їх причину, Ж. Піаже виявив закономірності розвитку процесу мислення у дітей, почав працювати над вивченням інтелекту. В ході проведення численних експериментів Він зробив висновок, що для досягнення певної стадії розвитку діти формують свої судження, опираючись в більшості на перцептивні, а не на логічні процеси. На його думку, процес розвитку інтелекту відбувається наступним чином:

від народження до 1,5-2 роки - сенсомоторна стадія;

від 2 до 7 років - доопераційна стадія;

від 7 до 11-12 років - конкретних операцій;

з 12 років - стадія формальних операцій [17].

Ж. Піаже вважав, що розвиток дитини - це процес, який має певні особисті, незалежні від волі людей внутрішні закономірності.

Коли говорять про здібності людини, зокрема дитини, то мають на увазі її можливості в тій чи іншій діяльності. Ці можливості призводять як до значних успіхів у оволодінні діяльністю, так і до високих показників у праці. При рівних умовах здібна дитина одержує максимальні результати в порівнянні з менш здібними дітьми [16].

Людина не народжується здібною, до тієї чи іншої діяльності, її здібності формуються, розвиваються в правильно організованій, відповідній діяльності протягом її життя, під впливом навчання і виховання.

Здібності часто виявляються в тому, як «людський» індивід учиться, набуває певні знання, уміння й навички, засвоює певні галузі діяльності, включається у творче життя суспільства. В них поєднується природне і соціальне [20, с. 135]. Природною основою здібностей є задатки, які закладені генетично по спадковості від батьків. Ціла сукупність задатків може виявлятися в обдарованості при умові виявлення цих здібностей у певних видах діяльності (малюванні, співі).

На розвиток здібностей дитини впливають різні фактори - постійно діючі обставини, що мають істотне і навіть вирішальне значення.

Спадковість є досить важливим фактором розвитку здібностей. Генетика розуміє спадковість, як здатність організму жити і розвиватися в певних умовах.

Біологія розглядає спадковість як здатність зберігати і передавати певну інформацію, яка закріплюється кількома поколіннями, а також здатність організму вимагати від середовища певних умов, що забезпечують його існування [46, с. 42].

Людський індивід від народження наділений відповідними задатками, здібностями і нахилами. Задатки - не готові психічні властивості. А природні потенції їх виникнення і розвитку. Вони реалізуються тільки в людських умовах життя індивіда, за допомогою створених суспільством [46]. Тому дуже важливим фактором впливу на розвиток здібностей є середовище.

Усі можливості, з якими дитина з'явилася на світ, перетворюються в дійсність у процесі її життя в певному соціальному середовищі. Сучасна біологічна наука твердить, що організм і навколишнє середовище становлять єдність. У поняття середовища включають усю сукупність умов, в яких розвивається організм. Але вплив різних умов на розвиток організму в різний час цього життя неоднаковий. Це особливо виразно виявляється при вивченні розвитку дитини в природному середовищі. Найбільше значення для розвитку дитини має, звичайно, соціальне середовище. Численні факти доводять, що поза суспільством дитина не може стати справжньою розвиненою людиною.

Середовище, в якому живе кожна дитина, має не одну, а кілька зон (шарів). Найближча і найперша зона - середовище сімейне. Більш широке середовище - товариші, вихователі, з якими дитина спілкується. Ще ширше і звичайно не таке близьке дитині середовище дорослих малознайомих її людей, родичів, сусідів. Нарешті, найширше - все суспільне середовище. Воно діє не тільки безпосередньо прикладами поведінки, міркуваннями окремих людей, а головним чином через книги і газети, радіо, кіно, телебачення, через встановленні в суспільстві закони, правила і звичаї, через вимоги й оцінки моралі, естетики. В суспільному середовищі виховний вплив має не тільки сучасне, а й факти, ідеї, події минулого (історія народу), а також майбутнє.

Людське середовище перебуває в русі і постійно змінюється. Його зміни найповніше виявляються в найближчий до дитини зоні, примушуючи її гнучко і швидко пристосовуватися до нових станів свого середовища. Склад сім'ї змінюється, відбуваються зміни і в способі життя членів сім'ї. Сім'я звичайно складається з кількох людей різного віку, характеру, темпераменту. Всі вони перебувають у різних відносинах один з одним і з дитиною. Всі вони по своєму впливають на дитину.

Від суспільних відносин людей залежить значною мірою можливості індивіда, які розвиваються. Можна зрозуміти і встановити зв'язок рівня розвитку суспільства та рівня інтелектуального фонду нації. Адже розвиток як розумових, так і інших здібностей, краще відбувається у високорозвиненому середовищі.

Надзвичайно важливим є біологічний фактор розвитку інтелектуальних здібностей. Психолог Г.О. Люблінська з цього приводу зазначає: «Для розвитку організму дитині потрібні певні фізичні умови: світло, тепло, харчування. Однак, щоб немовля стало дорослою людиною, перетворилося на особистість, для формування в нього фізичних якостей, самого процесу дозрівання недостатньо. Щоб здобуті від природи можливості були реалізовані, перетворилися на інтелектуальні та інші вміння і навички, вони мають бути «оброблені вихованням». Ось таким чином біологічний фактор розвитку інтелектуальних здібностей взаємопов'язаний із вихованням дитини. Тому говорячи про розвиток здібностей дитини не можна не звернути уваги на фактор виховання і навчання [48].

Проблемі виховання і навчання присвячено багато праць українських і зарубіжних вчених. Можливості раннього навчання досліджували М.І. Касаткін, О.М. Космарська, М.Ю. Кістяківська, А. Саммерофф, Дж. Канціані, Е. Ді-Фіоре, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк та інші. Позитивну роль навчання у розумовому розвитку довели багато дослідників: Н.О. Менчинська, П.Я. Гальперін, Г.О. Люблінська, Д.Б. Ельконін, Л.В. Занков, В.В. Давидов.

За Л.С. Виготським розвиток буде ефективним тільки тоді, коли навчання орієнтується на «зону найближчого розвитку» дитини. Це положення має винятково важливе значення. Висунувши це твердження автор підкреслив, що хоч провідну роль відіграють виховання і навчання, вони не можуть ставити перед дитиною таких завдань і вимог, які їй ще недоступні, не відповідають рівню її розвитку. Тому, знаючи, що дитина сьогодні може виконати ще з допомогою дорослого, а завтра - самостійно, вчитель, вихователь у своїх вимогах орієнтується на завтрашній день її розвитку. Таке врахування досягнутого дитиною рівня розвитку і водночас орієнтується на зону її найближчих, завтрашніх можливостей дуже перспективні, бо не тільки правильно показують взаємовідносини виховання і розвитку, а й підкреслюють провідну роль виховного впливу дорослих. Це пояснення дає безпосередній вихід теорії в практику, спрямовуючи вчителів і вихователів на керівництво розвитком дітей [46, с. 49]. Виховання і розвиток - дві сторони єдиного процесу. Дитина не навчається і розвивається, а розвивається, виховуючись і навчаючись [46, с. 50]. У цьому складному процесі виступає новий фактор - активність самої дитини. Завдяки активності дітей, що виявляється в різних видах і формах, процес впливу середовища на дитину перетворюється в складну двосторонню взаємодію підростаючої людини з навколишнім середовищем. Цей складний процес і є причиною розвитку дитини. Активність дитини - в її діях. Бути активним - означає бути діяльним. Активність дитини молодшого шкільного віку набуває організованого і різноманітного характеру. Вона виявляється в міркуваннях, суперечках, запитаннях, з якими дитина звертається не тільки до дорослих, айв процесі роботи з книгою і до самої себе [46, с. 53].

Одним з найголовніших факторів розвитку здібностей є діяльність - спосіб буття людини в світі, здатність її вносити зміни в дійсність [16]. Розвиваюча роль будь-якої змістовної і педагогічно правильно організованої діяльності полягає в тому, що вона є певною формою практики людини. В ній вправляються, а отже, й розвиваються фізичні і психічні сили, здібності, риси характеру, потрібні для даної діяльності. Кожний вид діяльності має свої особливості. Для того, щоб педагог міг з максимальним ефектом використати освітньо-виховні можливості тієї чи іншої діяльності, треба знати природу кожної з них [48].

Слід підкреслити тісний і нерозривний зв'язок здібностей зі знаннями, вміннями і навичками. Наприклад, в процесі набуття математичних знань, умінь і навичок у школярів розвиваються такі здібності як математична пам'ять, здатність до геометричних просторових уявлень, здатність до логічного мислення. З іншої сторони при наявності у дитини математичної пам'яті, здатність логічно мислити, оволодівати знаннями, уміннями і навичками в області математики відбувається легше, швидше і результативніше.

Ототожнення здібностей і знань, умінь, навичок було б грубою помилкою. Недостатні знання чи вміння не можна приймати за відсутність здібностей [45].

Важливе значення у розвитку здібностей дитини має трудова діяльність, тобто праця. Змістом цього виду діяльності є система практичних дій, що їх спрямовує дитина на досягнення якоїсь зрозумілої їй і бажаної мети. Праця розвиває фізичні, розумові і моральні здібності, розвиває і удосконалює всі психічні якості дітей, зокрема, точність, сприймання, спостережливість і чутливість до виконуваних рухів. Активність дитини в праці (не тільки фізична, а й розумова) відкриває широкі можливості для розвитку її мислення й уяви. Праця дає дитині радість, емоційне задоволення завдяки результатам, яких вона досягає і які мають суспільну значимість, схваленню дорослих, відчуттю власного зростання в процесі активної діяльності [46, с. 100].

Здібності дитини розвиваються і процесі засвоєння нею суспільного досвіду, виховання й навчання, в процесі трудової діяльності. Вони поділяються на загальні - такі, що виявляються у всякій діяльності, і спеціальні, характерні для певних її видів (математичні, технічні, музичні).

Кожна здібність становить складну синтетичну якість людини, в якій поєднуються окремі психічні властивості (чутливість, спостережливість, особливості пам'яті, мислення). Вищим ступенем розвитку здібностей особистості є талант [6, с. 135].

1.2 Поняття інтелектуального розвитку молодшого школяра та його стадії

Розвиток людини в онтогенезі підлягає тим самим законам, що діють у будь-яких явищах, які розвиваються: єдність і боротьба протилежностей, перехід кількісних змін в якісні і навпаки, стрибкоподібний характер перетворень, незмінність стадій і фаз розвитку. Однак виявляються ці закони своєрідні, відповідно до особливостей процесу розвитку людини як особистості. Так у розвитку психіки дитини вчені відмічають періоди посиленого, швидкого нагромадження якісних змін та періоди росту і розвитку.

Розвиток особистості - це наслідок взаємодії біологічного і соціального факторів та її власної активності, тобто технічний розвиток дитини зумовлений взаємодією біологічних даних, соціального середовища, власної активності. Ці ж самі фактори є актуальними і впливовими в розвитку розумових здібностей дитини.

Молодший шкільний вік - період життя й розвитку дитини від 6 (7) до 10 років. Розвиток психіки дітей у цей період відбувається головним чином на основі провідної діяльності - навчання. Молодший шкільний вік - важливий етап у формуванні в дитини ставлення до навчальної діяльності як відповідальної, суспільно значущої праці. Протягом цього періоду дитина оволодіває значним обсягом знань, умінь і навичок, збагачується досвід її соціальної поведінки, з'являються перші, відносно стійки ціннісні орієнтації, відбувається розвиток вищих почуттів - моральних, інтелектуальних, естетичних [5].

Важливою у висвітленні особливостей розвитку інтелекту молодшого школяра є провідна діяльність, яка визначає своєрідність та якісну специфіку розвитку в певному віці. Відомий психолог О.М. Леонтьєв дає таке визначення: «Провідна діяльність - це не просто діяльність, яка найчастіше зустрічається на даному етапі розвитку дитини, якій віддає найбільше часу. Провідна діяльність - це така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку. Для молодшого школяра - це навчання, яке є основою розумового розвитку» [44].

Інтелектуальний розвиток відбувається головним чином у школі. Він являє собою здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчатися, пізнавати світ і переймати соціальний досвід; спроможність розв'язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти і передбачати [56, с. 146].

Для педагогів-практиків великий інтерес викликає теорія швейцарського психолога і педагога Ж. Піаже (див. табл. 1).

Отже, аналізуючи таку схему розвитку когнітивності можна визначити послідовність стадій:

сенсомоторна;

доопераційна;

конкретні операції;

формальні операції.

Нас цікавить стадія конкретних операцій, яка припадає на вік молодшого школяра. Щоб проаналізувати особливості інтелектуального розвитку молодшого школяра. Варто звернути увагу на його загальний розвиток та новоутворення в цьому віці [54, с. 5].

Провідною діяльністю учнів початкових класів стає учіння, хоча велике місце в житті дитини ще займає гра К.Д. Ушинський підкреслював, що учбова діяльність суттєво відрізняється від ігрової, а перехід дитини від гри до учіння є серйозною подією в житті. Пов'язаною з виникненням нових мотивів. Але це не означає, зазначав він, що гра має бути виключена з діяльності школяра. У навчанні молодших школярів, зокрема першокласників, повною мірою використовуються ігрові дії.

Таблиця 1. Стадії інтелектуального розвитку дитини

Стадія

Вік

Характерна поведінка

Сенсомоторна

Від народження до 1,5-2 років

Малюки пізнають світ тільки через певні дії: хапання, смоктання, кусання та через роздивляння

Доопераційна

Від 2 до 7 років

Маленькі діти формують поняття та використовують символи, такі як мова. Ці поняття обмежені їх особистим досвідом. На цій стадії діти мають дуже обмежені, іноді «магічні» уявлення про причини та наслідки та відчувають труднощі при класифікації об'єктів або подій.

Конкретні операції

Від 7 до 11-12 років

Діти починають мислити логічно, класифікувати об'єкти за декількома ознаками та оперувати математичними поняттями. На цій стадії діти досягають розуміння самозбереження

Формальні операції

3 12 років і старше

Підлітки здібні провести аналіз, рішення логічних задач, як конкретного так і абстрактного змісту, вони можуть систематично обдумувати всі можливості, будувати плани на майбутнє або нагадувати минуле.

Гра як вид діяльності не тільки зберігається в їх житті, але й продовжує розвиватися. Вміло спрямована вчителем і батьками гра молодших школярів може стати одним із засобів організації та поліпшення навчального процесу, підвищувати пізнавальну активність дітей, сприяти розвитку здібностей [21].

У процесі розвитку в дітей молодшого шкільного віку поліпшується робота органів чуття; нечітке сприйняття поступово стає точним, увага з мимовільної стає довільною. Мислення і пам'ять молодших школярів наочно-образні, тому все, з чим стикаються у школі, має бути яскравим, красивим, розповідь учителя цікавою, доступною, емоційною.

У цей віковий період активізується діяльність другої сигнальної системи, яка є фізіологічною основою мовлення. Молодші школярі все глибше й глибше усвідомлюють слово, з'являється абстрактне мислення. Удосконалюються пізнавальні процеси, розумові операції, прийоми запам'ятовування, якість розуму та інші психічні пізнавальні особливості. У процесі пізнання не тільки відбувається розвиток інтелекту, але й формуються вольові риси дитини, розвивається особистість в цілому.

Розвиток пізнавальної діяльності молодшого школяра виявляється в тому, що дитина поступово оволодіває дедалі досконалішими способами відображення дійсності. Вона вчиться спостерігати, запам'ятовувати вибірково найістотніше. А потім свідомо відтворювати лише потрібний їй матеріал. У процесі розвитку дитина навчається порівнювати і групувати однорідні речі, міркувати, робити висновки із спостережуваних явищ, а далі критично перевіряти їх [58, с. 38]. Широта інтересів молодших школярів проявляється в тому, що їх цікавлять явища навколишнього життя, які не входять до програми навіть середньої школи (сюжети з книг, кінофільмів).

Проте інтереси школярів недостатньо дійові, бо самі по собі довго не підтримують навчальну діяльність; нестійкі, тобто ситуативні, швидко задовольняються і без підтримки вчителя можуть згасати і не з'являються знову (навчальний матеріал і завдання часто швидко набридають учням. Викликають стомлення); малоусвідомлені, що проявляються в невмінні школяра назвати, що і чому йому подобається в даному предметі; слабоузагальнені, тобто охоплюють лише один або кілька навчальних предметів, але об'єднаних за їхніми зовнішніми ознаками; вміщують в собі орієнтування школяра частіше на результат учіння, а не на способи навчальної діяльності; до кінця початкової школи часто не сформується інтерес до переборення труднощів [59, с. 78].

Узагальнена характеристика розвитку і поведінки дітей молодшого шкільного віку відображена в табл. 2.

Таблиця 2. Психічний розвиток молодшого школяра

Структури розвитку

Характеристика розвитку

Фізичний

• короткозорість;

• під час праці низько схиляє голову до парти;

• дуже міцно тримає олівець, натискуючи на кінчик;

• виконує письмову роботу дуже акуратно та охайно;

• часом напружена, любить обмежений простір;

• відчуває багато страхів, реальних і уявних

Соціальний

• занурюється в себе, уникає спілкування;

• часом насуплена, пригнічена, похмура або сором'язлива;

• почувається так, ніби ніхто її не любить;

• почуття постійно змінюються;

• потребує відчуття безпеки, впорядкованості;

• покладається на вчителя; вимагає допомоги, підтримки;

• не любить помилятися або ризикувати;

• сумлінна; серйозна;

• утримує в порядку парту, кімнату;

• має сильні вподобання й антипатії.

Мовний

• Хороший слухач.

• Точно висловлюється.

• Любить розмови віч-на-віч.

• Швидко розширює свій словниковий запас.

• Цікавиться значенням слів.

• Любить відправляти листи, застосовувати шифри.

• Пізнавальні

• Любить повторювати вивчене, задане.

• Потребує завершеності, відчуває потребу закінчувати розпочату справу.

• Любить працювати повільно, часто наодинці.

• Може класифікувати спонтанно.

• Любить, щоб їй читали.

• Проявляє зростаючу здатність до відображення.

• Постійно робити виправлення, прагне вдосконалити виконану роботу.

• Полюбляє маніпуляційні та настільні ігри.

• Прагне довідатись, як що влаштоване; любить відокремлювати одне від одного.

Пізнавальний

• Любить повторювати вивчене, задане.

• Потребує завершеності, відчуває потребу закінчувати розпочату справу.

• Любить працювати повільно, часто наодинці.

• Може класифікувати спонтанно.

• Любить, щоб їй читали.

• Проявляє зростаючу здатність до відображення.

• Постійно робить виправлення, прагне вдосконалити виконану роботу.

• Полюбляє маніпуляційні та настільні ігри.

• Прагне довідатись, як що влаштоване; любить відокремлювати одне від одного.

Моторика

• Письмо, малювання, робота з числами становлять малу частину занять.

• Діти працюють, низько схилившись головою до парти, часто примружуючи одне око.

• Часте примушування їх копіювати з дошки може призвести до перевтоми очей.

• Ефективність роботи під час тиші в класі; безперервні, спокійні періоди роботи чергуються з маленькими послабленнями в поведінці.

• Діти надають перевагу іграм на дошці, ніж у спортивному залі

Отже, загальна характеристика розвитку молодшого школяра показує, що природа людська створює всі необхідні умови для якісного когнітивного розвитку.

Важливим показником є також поведінка дитини під час виконання завдань, й ставлення до роботи. В умовах цілеспрямованого спостереження вчитель чи психолог фіксують:

1. Загальний стан дитини під час виконання завдань:

а) спокійна, зібрана;

б) невпевнена, боязка;

в) скута.

2. Ставлення до завдань:

а) зацікавлена, зосереджена;

б) уважна, але напружена, збуджена;

в) неуважна, байдужа, надто збуджена.

3. Виконує завдання:

а) одразу ж;

б) після його повторення;

в) після допомоги.

4. Розуміє завдання:

а) одразу і повністю;

б) після повторення;

в) після повторення і додаткового пояснення.

5. Уважність під час роботи:

а) завжди, в усіх завданнях;

б) після нагадування;

в) неуважна.

6. Організованість, наполегливість:

а) закінчує роботу самостійно;

б) періодично потребує додаткового стимулювання;

в) перериває роботу і не закінчує її.

7. Самостійність:

а) виконує завдання повністю самостійно;

б) іноді потребує допомоги;

в) постійно потребує допомоги [72].

А тепер спробуємо більш вузько охарактеризувати цей віковий період з позиції розвитку інтелекту. Інтелектуальний розвиток дитини відбувається головним чином у школі, хоч не можна зменшувати роль сім'ї також. Згідно теорії Ж. Піаже, саме вік між 5 та 7 роками є перехідними від доопераційного мислення до мислення на рівні конкретних ситуацій. Причому зазначено конкретний вік: 5,6 чи 7 років, через те, що це питання індивідуальне. Що ж відбувається з мисленням в цей період? Воно стає менш інтуїтивним та егоцентричним, поступово перетворюючись в логічне. Мислення стає більш гнучким і складним. Діти даного періоду здібні за допомогою логічних роздумів пояснювати зміни, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки навіть коли об'єкт знаходиться прямо перед ними. Ці здібності уявно виходять за межі ситуації або стану, створюють фундамент для систематичних роздумів на рівні конкретних операцій, а пізніше на рівні формальних операцій.

Школа, яка стоїть на позиціях розвивального навчання, робить багато, щоб підготувати творчу, мислячу особистість. Тому виховання активної життєвої позиції особи органічно пов'язане з формуванням її мислення, розвитком та удосконаленням усіх якостей розуму.

За В.О. Сухомлинським «мислення - це дискретна робота мозку: мозок вмить відключається від однієї думки і переключається на іншу, потім знову повертається до першої і т.д.» [70]. Ця особливість мозку і є механізмом мислення, так вважав він.

Школяр вчиться, думаючи, і думає - навчаючись: мислення починається там, де необхідно знайти відповідь на запитання, або щось зрозуміти. Важливо враховувати, що розвиток мислення школярів здійснюється поступово від наочно-дійового в дошкільному віці до образно-мовленнєвого в молодшому та до понятійного, теоретичного в середньому та старшому шкільному віці.

Розвиток мислення молодших школярів виявляється в їх здатності усвідомлювати і розв'язувати дедалі складніші пізнавальні і практичні задачі, здійснювати потрібні операції, виражати їх результати в судженнях, поняттях, міркуваннях і умовиводах [21, с. 10].

Етапи розвитку інтелекту проявляються поступово. Це досягається шляхом здобуття знань, засвоєння їх в процесі діяльності та пізнанням особливостей природних і соціальних явищ. Діти набувають цю найбільш складну і тонку форму мислення і процесі активного дослідження природного середовища, створюючи для себе проблемні ситуації і, в основному, самостійно на них відповідаючи [75, с. 15]. Певно, що Марія Монтессорі, відомий італійський педагог, дуже добре усвідомлювала цю прямопропорційну залежність між активним пізнанням навколишнього світу та розвитком розумових здібностей дитини, створюючи цілий ряд дидактичних ігор типу «Шумові коробочки», «Нюхові баночки», «Рамки та втулки» та інше. Практичність знань про особливості інтелектуального розвитку молодшого школяра полягає для педагогів в тому, що вони повинні зрозуміти важливість та особливості періоду «конкретних операцій в процесі навчання». При чому діти виступають не пасивними спостерігачами, а активними учасниками цього процесу [45, с. 18].

Було б несправедливо не згадати про соціальний фактор, що має великий вплив на розвиток розумових здібностей та сприйняття і пояснення життєвих явищ, на успіхи в навчальній діяльності. Найближче соціальне оточення дитини є її сім'я та мікросередовище. Виховання в сім'ї - одна з форм виховання дітей, що поєднує педагогічні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту. Сім'я здійснює виховний вплив на дитину з перших днів народження. Завдання батьків полягає в розвитку мислення і мови дітей, активності і витримці, самостійності в різних проявах життєдіяльності. У шкільному віці, коли основним змістом дитячого життя стає навчальна діяльність і формується характер, важливо, щоб родина підтримувала тісний зв'язок зі школою. Роль батьків у інтелектуальному розвитку дітей надзвичайно важлива. Якщо батьки надають вагоме значення освіті, читанню книг, обговоренню кінофільмів, екскурсіям, домашній бібліотеці, то зрозуміло, що вони будуть стимулювати різноманітними методами і шляхами розвиток розумових здібностей своїх дітей. Крім того, батьки є першими прикладами для наслідування в будь-якій сфері, в тому числі й сфері інтелектуального життя.

У молодшому шкільному віці дитина формується всесторонньо. Не можна вважати, що головне для неї навчання, а все інше додається. Головне у формуванні особистості учнів початкових класів - взаємозв'язок розумового, морального, трудового, фізичного, естетичного виховання.

У цьому віці дитина стає більш дисциплінованою. Навчальна діяльність вимагає постійного вольового напруження, наполегливості, старанності, працездатності. Вільні вольові дії доступні для молодших школярів. Однак, вони не витримують тривалого напруження, тому зміна видів діяльності, способів учіння, ігрові моменти при вивченні навчального матеріалу необхідні в роботі вчителя. Вони полегшують навчальну працю школярів і мають великий вплив на розвиток інтелектуальних здібностей дитини [22, с. 4]. Таким чином ми підійшли до висвітлення питання особливостей інтелектуального розвитку молодшого школяра.

2. Методи психодіагностики інтелекту в молодшому шкільному віці

1.2 Врахування індивідуальних особливостей молодших школярів у процесі діагностики і розвитку інтелектуальних здібностей

Розвиток і формування всебічно та гармонійно розвиненої, незалежної, впевненої в собі, самостійної особистості, людини з високим рівнем самоповаги та самооцінки, здатної до свідомого суспільного вибору - головне завдання сучасної освіти. Виховання особистості повинне відштовхуватися від сформованої у дитини позитивної Я-концепції [3]. Але це неможливо без глибоких знань учителем конкретного стану особистісного розвитку, самосвідомості дитини, кризових етапів, які супроводжують її в кожному віковому періоді. Я-концепція - це динамічна система уявлень людини про себе, в неї входить усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших якостей, самооцінка та суб'єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на дану особистість. Я-концепція виникає у людини в процесі соціальної взаємодії як результат психічного розвитку і як психічне набуття. Навколишній світ, інші люди сприймаються нами крізь призму Я-концепції, яка сформувалась у процесі соціалізації, виховання, але мала також й індивідуальні передумови, тому її зміст є одним з найбільш важливих результатів виховання та навчання [5 6]. Тому важливим є вивчення різних компонентів самосвідомості дитини, її емоційно-ціннісного ставлення до себе, мотиваційної сфери, прояву креативних здібностей. У навчально-виховному процесі досить часто потрібно диференціювати форми організації навчання, методи педагогічного впливу на особистість, навчально-виховні завдання, способи оцінювання знань, умінь та навичок учнів тощо, враховуючи індивідуальні особливості і цим самим сприяти розвитку інтелектуальних здібностей [7, с. 14].

Діти молодшого шкільного віку прагнуть до взаємин як із ровесниками, так із дорослими. Вони відчувають себе нещасними, коли перебувають поза взаємовідносинами. Потяг дитини до взаємовідносин - явище природно зумовлене. Воно впливає на кожний аспект життєдіяльності особистості.

Однак молодший школяр через відсутність необхідного досвіду взаємодії з ровесниками, так і дорослими, а також через недостатню сформованість усталених соціально значущих способів діяльності та поведінки часто потрапляє в ситуації так званих девіацій, тобто відхилень від заданих норм і вимог, які за відсутності певних корекційних заходів на наступних етапах розвитку можуть привести до психічних розладів. Адже школяр, який усвідомлює таке становище, може переживати і тривогу, і почуття сорому. Педагогу слід бути уважним до такого стану дитини і, найголовніше, своєчасно розпізнавати його, а далі вибудовувати єдино психологічно правильну тактику взаємин з вихованцем.

У дитини потрібно підтримувати всі її намагання зробити свою поведінку суспільно схвальною і надмірно не акцентувати її свідомість на всіляких прорахунках і негараздах, не застосовувати суворі каральні санкції. В іншому випадку дитина вироблятиме шкідливу звичку приховувати від авторитетних дорослих певні дії або вчинки і обманювати їх. Така поведінка, зрештою перетвориться в необхідність, зумовлену самими ж значущими дорослими [67]. У рамках цього процесу відбувається також формування попереджувальних прийомів і поведінкових проявів примирення, таких як. Наприклад, вербальне вибачення. Але такі дії дитини виявляються нещирими, призводять до розвитку в неї лицемірства. Особливістю молодших школярів є те, що у них проявляється схильність до піклування стосовно значущих людей. Однак, щоб ця тенденція мала подальший позитивний розвиток, потрібна тактовна поведінка цих людей до дитини. Уявімо собі, що на її піклування дорослий чи ровесник відповідає образою, глузуванням тощо. За таких обставин у школяра закладається основа до недоброзичливого ставлення до життя в цілому, за якого оточуючі люди бачаться ворогами [37]. Саме в цьому і полягає серйозна драма, яка тільки може статися у дитинстві, оскільки така позиція, як правило, служить суттєвою перепоною Для набуття корисного життєвого досвіду під час наступних стадій розвитку. Аналогічна ситуація може виникнути за умови, коли дитина відчуває потребу у піклуванні до самої себе [11]. Для її реалізації вона використовує дії, завдяки яким ця потреба вже одного разу була задоволена: звертається по допомогу, радиться тощо. Але подальша поведінка, яку вона відчуває з боку дорослого і яка, по-перше, не є тотожною попередній, а, по-друге, виявляється недоброзичливою, викликає у неї тривогу, а в деяких випадках навіть біль. Вихованець раптом виявляє, що прояв потреби у власному піклуванні, адресованій значущій особі, іноді обертається переживанням дискомфорту. Внаслідок цього дитина стає об'єктом глузування, вона відчуває себе приниженою, побитою у переносному, а інколи і в прямому значенні слова [14, с. 4].

У такій ситуації хід особистісного розвитку спотворюється і, відчуваючи потребу у піклуванні, дитина передбачає страх і біль. Вона розуміє, що їй зовсім невигідно демонструвати потребу у піклуванні й очікувати її прояву з боку оточуючих значущих для неї людей. Натомість дитина виражає дещо інше, - недоброзичливе ставлення, яке було б виправдане лише за умови ворожого щодо неї оточення [18].

Саме тому вихованець демонструє агресивну поведінку. Так у дитини
розвивається уявлення про те, що будь-який прояв потреби в піклуванні
неодмінно викликає біль, тривогу і страх. Друге надбання - недоброзичливість як домінуючий аспект ставлення до життя. Тож педагог має своєчасно і послідовно закладати у дитини основу її доброзичливого ставлення до людей і життя у цілому. З цією метою вчитель демонструє такий тип поведінки, який викликає у вихованця позитивні переживання радості, задоволення. Симпатії. Враховуючи закономірність, згідно з якою вчитель виступає для дитини у молодшому шкільному віці основною значущою фігурою, він має бути не просто пасивним об'єктом для наслідування. Цього замало. Оскільки його образ, який створює собі та чи інша дитина, досить спрощений, схематичний, не відображає всіх чуттєвих моментів його особистості.

Доцільно, щоб учитель у відкритій бесіді й у доступній для дитини формі розкривав важливі риси своєї особистості, розповідав про шляхи свого духовного зростання тощо. Виховний потенціал таких дій зростатиме, якщо вихователь прямо заявляє, що такий-то вихованець у таких-то діях схожий на нього [71, с. 16].

Теплі й дружні міжособистісні взаємини педагога і дитини призводять до розуміння нею того факту, що вона почувається затишно і безпечно, бо схожа на людину, яка є частиною її життя, і ця людина ніколи не залишить її наодинці з її проблемами, порадить і захистить її.

Педагогу, вибудовуючи систему виховних впливів на молодшого школяра, слід враховувати унікальність цього віку, пов'язану з якісно новою соціокультурною ситуацією його розвитку. Річ у тім, що в дошкільному періоді дитина жила в просторі безпосередніх бажань, які мали імпульсивну чи ситуативну природу і виражали реальний стан її внутрішнього досвіду. Незважаючи на певні нюанси родинного виховання, загальна тенденція зводиться до того, що більшість дитячих намірів, а то й примх повністю задовольняються. До того ж їх виконання - негайне, оскільки дитина у разі відстрочки проявляла б роздратованість та інші негативні реакції. Неминуче, таким чином, у дошкільника формується шкідлива звичка отримувати те, що він захоче, не враховуючи інтересів оточуючих його людей. Такий усталений стиль поведінки і взаємин зустрічає опір при переході дитини до наступного стану онтогенетичного розвитку. Бар'єром у цій ситуації виступає система соціальних взаємовідносин, на основі яких будується вся її життєдіяльність як школяра. Ця система і є опосередковуючою ланкою у тих прагненнях і бажаннях. Які виникають у дитини молодшого шкільного віку. Зрозуміло, що тепер усі дитячі спонуки оцінюються через унормовані соціальні відносини, і саме від них залежатиме, чи будуть вони задоволені [37]. Тому початкуючий школяр може вдатися до бурхливого прояву незадоволення, і щоб цей процес його особистісного розвитку набув позитивного спрямування і достатнього темпу, потрібна досконала корекційно-виховна робота педагога [19].

Причому, питома вага корекції у виховному процесі молодших школярів, з огляду на сказане, має бути значною. Якщо у молодшому шкільному віці діти не отримують доцільного виховання. То надалі у них невключений розвиток асоціального типу поведінки. І саме школа, основний інститут соціалізації молодшого школяра, бере на себе функцію корекції чи згладжування багатьох порушень, що виникають у процесі його особистісного функціонування під впливом батьків та інших оточуючих дитину людей.

Вихователь має бути готовим до того, що у молодшому віці, поряд із психологічними, активно проявляються соціальні механізми впливу на особистість, які визрівали й були у потенційній формі в дошкільному періоді розвитку дитини. Під соціальними механізмами розумітимемо ті способи взаємодії, які виникають у групі людей як певні соціальні одиниці, і які є надзвичайно дійовими у виховному плані.

Чому саме в молодшому шкільному віці соціальні механізми актуалізуються найкраще? Причина цього явища - входження молодшого школяра в розгалужену систему соціальних взаємовідносин, які, власне, створюють його індивідуальний світ [4]. Природа нашої соціальної системи така, що дитина постійно перебуває у контакті з оточуючими її людьми: рідними, дорослими, ровесниками. Через відмінності в задатках, здібностях, у темпах розвитку. В стані здорові і таке інше відбувається більш чи менш чітка диференціація молодших школярів на групи. Діти займають різне становище в системі соціальної ієрархії - лідери, середняки, ізольовані.

Школярі, яким властивий високий статус, об'єднуються в групи і недоброзичливо ставляться до дітей, які почуваються ігнорованими, так би мовити, ізгоями. Останні стають предметом глузування, і через це у них формується низька самооцінка, яка негативно впливає на їхній особистісний розвиток [62, с. 46].

Шкільний вік виявляється сприятливим для виховання у дитини такого фундаментального для її морального розвитку новоутворення, яким є здібність цінувати особистість людини. Це моральна здібність передбачає сформованість у дитини відповідних знань про певну людину і прагнення до їх реалізації у поведінці.

Якщо таке прагнення стає стійким, набуває ознаки поведінкової звички, то воно перетворюється в різноманітних добродійних вчинках. Це почуття має бути безумовним, таким, що не пов'язане з якоюсь користю для його носія [54].

Формування у дитини здібності цінувати особистість людини здійснюється двома шляхами. Перший із них - детальне розкриття дитині позитивних сторін близьких їй людей: дорослих, старших дітей чи ровесників.

Слід звертати увагу на те, чим саме вихованець відрізняється від людей, які ставляться йому за приклад для наслідування, чого йому не вистачає, щоб зрівнятися з ними в особистісному зростанні. Треба дітям нагадувати, якою важкою морально-духовною працею дається людині та чи інша суспільно значуща якість чи цінність [54]. Якщо вихованець переконуватиметься в обсязі і вагомості тих внутрішніх зусиль. Які мобілізує і витрачає людина в процесі свого морального вдосконалення, то у нього створюватимуться реальні підстави для об'єктивної її оцінки, виникнення почуття її значущості для себе.

Тільки у процесі виховання у дитини цінності людської особистості можливо сформувати у неї й адекватне оцінювання власної значущості, без якої неможливе її моральне удосконалення.

Другий шлях формування у дитини здібності цінувати особистість людини - застереження зневажливого ставлення до неї. Таке явище за недоцільних виховних дій може набрати загрозливого характеру. Часто формуванню у дітей зневажливого ставлення до інших сприяють батьки, які демонструють перед ними зневажливе ставлення до тих, хто докучає комусь із них, завдає клопотів. Деяких батьків лякає стрімке зростання кола спілкування дитини, і людей, порівняння з якими, як їм вважається, може бути не на їхню користь. Такими неадекватними діями батьки шкодять своїм дітям: нав'язуючи зневажливе ставлення до людей (дорослих і дітей), вони блокують формування уявлень про людську гідність [53, с. 6].

Виховуючи у дитини здібність цінувати особистість людини, педагог має пам'ятати про деструктивну дію такого захисного механізму як самоствердження за рахунок приниження інших. Він і сам не повинен його проявляти і запобігати його прояву у своїх вихованців [56, с115]. Цей механізм - свідчення особистісної недосконалості, а то й примітивності людини, коли вона замість професійно-морального самовдосконалення як основи для розвитку почуття власної значущості підтримує його, доводячи, наскільки негідні оточуючі її люди [56, с. 116]. Почуття любові як результат сформованості здібності цінувати людську особистість виникає у дитини наприкінці молодшого шкільного віку. Якщо на його початку у дитини розвивалася потреба мати товаришів переважно як партнерів по іграх та інших справах і більше подібних до неї, то надалі у молодшого школяра з'являється зовсім новий погляд на життя за своєю природою.

Для успішної роботи вчителю необхідно теоретично і практично знати психологію, у тому числі і проблему темпераменту [23, с. 12].

Темперамент - індивідуально-типологічна характеристика, що виявляється у силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу його психологічних процесів - сприйняття, пам'яті, уваги, уяви, мислення, відчуттів, мовлення. Темперамент - основна характеристика нервової системи дитини, що позначається на характері її діяльності і соціальній поведінці [18].

Діти молодшого шкільного віку суттєво різняться своїми темпераментами. Відповідно до свого темпераменту дитина може бути голосною і тихою, демонстративною і зніяковілою, відкритою і закритою.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.