80

Дипломна робота

Твори українського народного мистецтва як чинник формування національно-культурної свідомості молодших школярів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Народне мистецтво як засіб формування національно-культурної свідомості школярів

1.1 Сутність народного декоративного мистецтва

1.2 Характерні ознаки народного декоративного мистецтва

1.3 Можливості народного мистецтва у національному вихованні учнів

Розділ 2. Формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного мистецтва

2.1 Методика експериментального дослідження

2.2 Організація і зміст експериментального дослідження

2.3 Результативність експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Всебічний розвиток людини як особистості та формування її національної самосвідомості становить головну мету концепції гуманізації та гуманітаризації системи освіти, проголошеної державною національною програмою освіти “Україна ХХІ століття”. Про виховання особистості в дусі любові до Батьківщини й усвідомлення свого громадянського обов'язку на основі національних духовних цінностей в поєднанні із загальнолюдськими йдеться і в законах України “Про освіту” та “Про загальну середню освіту”. Проект “Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи” також виділяє формування особистісних якостей громадянина-патріота України серед пріоритетів змісту освіти.

За останнє десятиліття під гучними гаслами демократизації та гуманізації суспільства, відродження національної історії та культури фактично сталася їх політизація. На вістрі ідеологічної боротьби опинилася школа. Викладання ведеться за підручниками, написаними прозахідними та проросійськими авторами. Про низький стан патріотичних почуттів учнів початкових та середніх класів свідчать результати соціологічних і педагогічних досліджень [30, 12].

Любов до Батьківщини є однією з визначальних рис кожного справжнього громадянина. Будучи якістю синтетичною, патріотизм включає в себе емоційно-моральне і дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної природи, до своєї нації, до матеріальних та духовних надбань суспільства.

Система національного виховання школярів на сьогоднішній день регулюється такими законодавчими документами, як Указ Президента України з приводу покращення патріотичного виховання громадян, Національна програма патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства, затверджена постановою Кабінету Міністрів України. Проте основні положення цих документів на практиці не виконуються.

У сучасній педагогічній науці патріотичне виховання визначається як історично зумовлена сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь [47, 6].

Національне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу -- любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мирної та ратної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю.

Важливе місце у системі засобів формування національної свідомості учнів посідає народне мистецтво, яке унікальним чином інтегрує у собі побутові, мистецькі, педагогічні традиції (Н. Вишнякова, Є. Горунович, С. Діденко, О. Ковальов, С. Коновець та ін.) [29]. Своєрідним різновидом українського народного мистецтва є художній розпис, що якнайкраще підтверджує нерозривність становлення окремої людини і людства.

Аналіз педагогічних досліджень свідчить, що декоративному розпису відведено важливе місце у вихованні національної свідомості у сучасних початкових школах (Л. Артемова, О. Батухтіна, А. Грабовська, Е. Горунович, А. Грибовська, Г. Вишнева, Л. Калуська, Л. Сірченко та ін.) [25]. Однак поза спеціальною увагою залишилися теоретичні і методичні аспекти використання декоративного розпису саме в цьому аспекті, хоча сучасній науці відомо, що твори народного мистецтва впливають на розвиток пізнавальної, емоційної сфер особистості, її творчих здібностей, сприяють національному вихованню.

Соціальна та педагогічна значущість проблеми формування національно-культурної свідомості підростаючого покоління, її недостатня теоретична та методична розробленість зумовили вибір теми дипломної роботи: "Твори українського народного мистецтва як чинник формування національно-культурної свідомості молодших школярів".

Об'єкт дослідження - твори народного мистецтва.

Предмет дослідження - педагогічні умови формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного декоративного мистецтва.

Мета дослідження - розробити, теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити методику використання народного декоративного мистецтва як засобу формування національно-культурної свідомості молодших школярів.

В основу дослідження було покладено гіпотезу про те, що ефективність формування національно-культурної свідомості молодших школярів підвищиться завдяки організації оптимальних педагогічних умов опанування ними історії, теорії та практики зображення творів народного декоративного мистецтва.

Об'єкт, предмет, мета і гіпотеза дослідження зумовили необхідність розв'язання таких завдань:

- вивчити сутність, історію, композиційні правила та прийоми творів народного декоративного мистецтва;

- розкрити педагогічні можливості творів народного декоративного мистецтва як засобу формування національно-культурної свідомості молодших школярів ;

- визначити критерії, показники і рівні сформованості національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного декоративного мистецтва;

- виявити педагогічні умови оптимізації формування досліджуваного феномена;

- науково обґрунтувати та експериментально перевірити методику формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного декоративного мистецтва.

У дослідженні використовувалися методи, які відповідали природі явища, що вивчалося, і були адекватні поставленим завданням: аналіз, порівняння та узагальнення даних з проблеми дослідження на основі вивчення мистецтвознавчої, психолого-педагогічної та методичної літератури; спостереження за навчально-виховним процесом; вивчення та узагальнення педагогічного досвіду; анкетування учнів і вчителів; опитування учасників експерименту; перегляд та аналіз продуктів народної та дитячої творчості; констатуючий та формуючий педагогічні експерименти; кількісний і якісний аналіз експериментальних даних.

Вірогідність результатів та висновків дослідження забезпечується теоретичним обґрунтуванням вихідних положень; використанням комплексу взаємодоповнюючих методів, що відповідають суті визначеної проблеми, меті та завданням дослідження; проведенням дослідно-експериментальної роботи у природних умовах навчально-виховного процесу початкових класів загальноосвітнього навчального закладу.

Наукова новизна та теоретичне значення одержаних результатів полягає у тому, що:

· уточнено поняття "народне декоративне мистецтво", розкрито його зміст, композиційні правила і прийоми зображення;

· вперше обґрунтовано положення про можливість формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного декоративного мистецтва;

· визначено педагогічні умови, які забезпечують ефективність формування досліджуваної якості;

· розроблено методику формування національно-культурної свідомості учнів початкових класів у процесі включення їх у різні види творчої діяльності по опануванню народним декоративним мистецтвом.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та впровадженні у навчально-виховний процес початкової школи методичних рекомендацій з формування національно-культурної свідомості учнів молодшого шкільного віку засобами народного декоративного мистецтва. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці програм, посібників з теорії та методики навчання образотворчого мистецтва.

Структура та обсяг дослідження. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ 1. Народне мистецтво як засіб формування національно-культурної свідомості школярів

1.1 Сутність народного декоративного мистецтва

Народне декоративно-прикладне мистецтво -- одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно „зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями” [38, 17]. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички.

Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах -- домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов'язані з ринком [63, 19]. Ці форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у XIX ст. негативно позначився на дальшому розвиткові художніх промислів, основа яких - традиційна художня рукотворність.

Типологія декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на різних принципах класифікації: за матеріалом -- камінь, дерево, метал, скло та ін.; за техно-логічними особливостями -- ткацтво, вишивка, плетіння, в'язання, розпис тощо; рідше за функціональними ознаками -- меблі, посуд, прикраси, одяг, іграшки. У декоративно-прикладному мистецтві застосовується близько 20 матеріалів та ще більше різновидів. Крім цього, існує понад 100 головних технік і технологій художньої обробки [69]. Усе це дає вагомі підстави стверджувати, що художні ремесла і промисли є найбільшою і найбагатшою галуззю художньої творчості. Для її повноцінного морфологічного аналізу ніяк не обійтися без диференціації на види, роди і жанри.

Декоративне мистецтво (естетичне освоєння життєвого середовища) складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлювального, декоративно-прикладного і художнього конструювання [39]. Як бачимо, сусідами декоративних видів є також види архітектури і види образотворчого мистецтва. Вони певною мірою визначають межі декоративно-прикладного мистецтва. З одного боку, в його прикладній галузі виступають об'ємно-площинні принципи побудови форми, аналогічно художньому конструюванню й архітектурі, а з другого -- у декоративній області мають місце зображальні принципи. У тематичних, фігуративних творах вони близькі до образотворчих видів.

До прикладної галузі декоративно-прикладного мистецтва відносимо ужиткові твори об'ємно-просторової форми, виготовлені переважно з твердих і тривких матеріа-лів, в яких доцільність і виразність конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг. Їх обробляють технікою різьблення, точіння та ін. [57].

Декоративна галузь ужитково-прикладного мистецтва має значну перевагу художніх засад оздоблення над утилітарними і складається із видів-технік. Для зручності останні групуємо за домінуючими виражальними ознаками [64, 88].

1) Поліхромна група: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, емалі, розпис (дерево, кераміка, скло та ін.).

2) Монохромна група: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.

3) Пластична: різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм.

4) Ажурно-силуетна група: кування і слюсарство, просічений метал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-силуетна пластика.

Між групами немає чіткої межі. Тому твір-інкрустація, твір-вибійка можуть мати не лише монохромні, а й поліхромні особливості, твір-різьблення -- монохромні, пластичні й ажурні, вишивка трапляється монохромна (біла по білому чи навпаки) й ажурна (мережка, вирізування, виколювання), а витинанки -- барвисті і не ажурні. У загальній масі таких творів з відхиленням небагато і вони не спростовують групування видів.

Між прикладною і декоративною галузями є проміжна -- декоративно-прикладна, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості об'ємно-просторової конструкції та художню експресію відповідного декору [14]. Вона підпорядковується аналогічним морфологічним концепціям.

Таким чином, декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матеріалів, декоруючих технік, помножених на функціональні типи побутових предметів утворює надзвичайно розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно насамперед скористатися низкою розроблених естетичних категорій: вид, рід, жанр, твір.

Види декоративно-прикладного мистецтва -- головна структурна одиниця типо-логії. Це -- художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки й рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, фото-фільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє ковальство, скань, просічний метал, витинанки, мереживо, виготовлення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів. Усі вони відносяться до декоративно-прикладного мистецтва, як частина до цілого, мають відповідні спільні риси і своєрідні ознаки [2, 84-85]. Кожен з видів унікальний за специфікою матеріалів і технологічним процесом обробки, за художньо-композиційними закономірностями структури образів.

Одні види широко функціонують у сфері побуту і загалом у візуальній культурі, наприклад, художній метал, дерево, кераміка, ткацтво. Інші, такі, як мереживо, батік, вироби з бісеру, писанки, навпаки, мають порівняно вузьке функціональне середовище. Звідси морфологічна структура у першому випадку поширена, а в другому -- звужена (або цілком відсутня). Поширення відбувається методом уведення додаткових, проміжних диференційних одиниць -- підвид, підгрупа тощо. Так, підвиди в кераміці ґрунтуються на якісних характеристиках матеріалів (майоліка, фаянс, фарфор, кам'яна маса, шамот) та технологіях виготовлення; підвиди в обробці дерева -- це техніки його обробки (різьбярство, столярство, токарство, бондарство). Інколи вони становлять значні самостійні галузі художньої творчості із своєрідними засобами виразності 14.

Художній твір (виріб) -- особливий соціально-культурний предмет, який відбиває художньо-духовну концепцію та має утилітарну цінність [22, 48]. Якщо художня концепція відсутня або деформована, твір не належить до мистецтва.

Найпоширенішим видом народного декоративного мистецтва є художній розпис - це окремий вид декоративно-ужиткового мистецтва, технологічна та орнаментаційна система оздоблення будівель і їх частин, ужиткових речей і предметів розмалюванням. Художній розпис як галузь наукових знань виділяється з початку ХХ ст. Виявлення художньої специфіки розпису порівняно з іншими видами народного та професійного мистецтва, а також історичних зв'язків із мистецтвом минулих часів започатковується вченими-мистецтвознавцями К. Щероцьким, К. Кржемін-ським, Л. Левитською, М. Щепотьєвою, А. Зарембським, Є. Берченком та ін.

Із початку 30-х і до середини 50-х рр. ХХ ст. спостерігається перерва в дослідженні народного розпису, спричинена тим, що радянською наукою цей вид мистецтва визнано небезпечним націоналістичним виявом з огляду на глибинну автентичну символіку його форм. Із сер. 50-х і до сер. 80-х рр. ХХ ст. „становлення науки про художній розпис як особливу систему знань відбувається в межах ґрунтовних розробок науковців з інших галузей декоративно-ужиткового мистецтва” [37, 115].

Лише наприкінці ХХ ст. засвідчено зростання наукової зацікавленості мистецтвом художнього розпису. Це виявляється передусім у дисертаційних розробках, що зумовлено наміром відкоригувати наукові принципи й методи, застосовувані для аналізу матеріалів розпису.

За матеріалом, або об'єктом декорування, розпис диференціюють на розпис кераміки (підвиди - розпис кахлів, грубої й тонкої кераміки), розпис скла, дерева (підвид - розпис скринь), тканини, металу, настінний розпис (підвиди - монументальний фресково-мозаїчний та монументальний іконописний, хатній розписи), художній декоративний розпис (напр., петриківський, яворівський та ін. види розмальовування малих ужиткових форм) і писанкарство [42, 62].

Найдавнішою розписувальною технікою, за даними археологів і мистецтвознавців, є стінопис. З-поміж інших культивуються у дохристиянські часи, починаючи з доби неоліту, також розпис кераміки й настінний фресково-мозаїчний розпис. У період християнізації Київської Русі освоюють також техніки розпису металевих виробів, віднаходять новий вид розпису, зокрема кахлів у техніці емалевого малюнка.

Із ХV ст. після перерви в розвитку художнього розпису, спричиненої більш ніж столітньою татарською навалою, спершу в західноукраїнських містах, а з ХVІ ст. - і в Центральній Україні та Подніпров'ї з'являється розпис меблів. На другу половину ХVІ - початок ХVІІ ст. припадає й найбільший технологічний прогрес у галузі керамічного розпису. У ХVІІІ ст. потужний західноєвропейський мистецький вплив зумовив появу розпису на склі. Водночас у результаті еклектичного захоплення й бароковою мистецькою течією, і рококо, і класицизмом - світськими за своїм призначенням - занепадає народне сільське мистецтво, особливо в галузях розпису кераміки і виробів з дерева [48].

Дослідники українського мистецтва ХІХ ст. відзначають найбільшу продуктивність писанкарства і відчутний його вплив на мистецтво стінопису. У цей час посилюється роль художньо-промислових майстерень, заснованих у певних осередках народної творчості, наприклад, Миргороді, Глинську, Коломиї, Опішні, Хусті, Яворові - центрах розпису кухонного і столового посуду, дерев'яних ужиткових виробів. У ХХ ст. відбувається становлення мистецтва розпису тканини, порцеляни, підлакового декоративного розпису, особливо на Дніпропетровщині; спостерігається розквіт настінного розмальовування хат, водночас зникають як підвиди МХР малюнок на склі й печах, народне ікономалювання [68].

На сучасному етапі розвитку більшість дослідників відзначають нагальність вироблення поняттєвої бази художнього розпису та стандартизації його термінологічного апарату з метою адекватного сприйняття в постмодерній реальності таких форм художнього розпису, як сучасні петриківські мальовки на папері, опішнянські, косівські, хустівські гончарні вироби та ін.

Розписування стін хат, а часом і господарських будівель, було дуже популярне на українських землях в давнину, а місцями збереглося й донині. Стіни в українській хаті майже завжди білилися, як і піч, тому в хаті було багато вільних площ для прикрашування вішаними образами або ж мальованими різнобарвними орнаментами. Господині чи інші члени родини - жінки розмальовували стіни орнаментами різних кольорів [5]. Найчастіше це були фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами. Зовні розмальовували обрамування вікон та віконниці (задля кольорового узгодження житла із зеленню дерев та квітів довкола хати).

Традиція розписування формувалася протягом тисячоліть і була тісно пов'язана з магічними віруваннями та діями. Символіка цих орнаментів сьогодні вже призабута, особливо ж їхнє апотропеїчне значення (охоронні засоби). Самі ж мотиви "дерева життя" ("райського дерева", дерева-"гильця") не мають в собі нічого натуралістичного чи реалістичного, але як в цілому, так і в деталях є чистим витвором фантазії з певними абстрактними оздобами, вигаданими птахами тощо.

Таким чином, це "дерево життя" є не природним, але надприродним, святим, таким, що має магічну силу приносити щастя, відвертати нечисть, всяку зловорожу силу [21]. Це - своєрідний образ вигаданого дерева, що стоїть десь у Бога в раю, якого ніхто не бачив, але яке повинно бути надзвичайно гарним і чудодійним. Тому й кожне зображення цього дерева повинне бути найбільш фантастичним, а через те й найбільш магічно дієвим. Таку ж активну апотропеїчну силу мали й інші мальовані символи: хрести (прості і свастико подібні), зірки, розетки, очі тощо.

У пізніші часи почали з'являтись більш натуралістичні мотиви в розписах (листки дуба, клена, хмелю, барвінку, винограду, вінки й букети, сови і павичі). Орнаменти стінопису в окремих місцевостях наближаються до орнаментів вишивок (особливо в розписах над вікнами), килимів (особливо в розписах над полом), пічних кахлів (на печах), але, як правило, пишніші. Розписують хати пірцем, пензлями, рогозою, віхтями. Квіти й листки найчастіше малюють пальцем [30].

Деякі регіони України, як от Київщина, Уманщина, Катеринославщина, Херсонщина й Одещина, стали визнаними центрами народного розпису [46]. А вже з початку ХІХ століття на основі настінного розпису почав витворюватись розпис декоративний, який виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, глечиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння (давня традиція мистецтва Запорозької Січі). Нині цей декоративний розпис, що практикується народними майстрами-професіоналами, отримав назву "петриківського" (від назви села Петрівка).

Декоративний розпис - це „один з видів декоративно прикладного мистецтва, що передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах” [48, 103]. Останнім часом декоративний розпис виконують також на папері, полотні, картоні й експонують на художніх виставках як твори станкового мистецтва. Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів.

Яскравою сторінкою увійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Початок свого розвитку цей вид народного мистецтва бере з настінного малювання, поширеного з давніх часів у селах України, особливо на Дніпропетровщині, Поділлі, Буковині. Протягом тривалого часу в кожній місцевості вироблялись свої прийоми і технічні засоби зовнішнього оздоблення сільських будівель, хатнього інтер'єру, речей побуту. Залежно від цього у кожній місцевості поступово створився свій усталений характер орнаментальних мотивів, образи яких навіяно щедрою українською природою і, мабуть, ще щедрішою фантазією народних майстрів [57].

У наш час, із зміною побуту трудящих села, зазнало змін і мистецтво розпису. Велике орнаментальне багатство з народної архітектури, з сільського побуту перейшло в поліграфію, фарфоро-фаянсову і текстильну промисловість, широко застосовується в монументальному оформленні сучасних громадських споруд, а також стає самостійним видом народного мистецтва у формі малюнків на папері, картоні тощо.

Про еволюцію народного розпису розповідають твори майстрів Дніпропетровщини, Київщини, Черкащини, Чернігівщини, Хмельниччини, Херсонщини, які не тільки успадкували кращі мистецькі традиції, а й збагатили цей вид мистецтва новою тематикою, сучасними орнаментальними мотивами, яскравою поліхромною палітрою фарб [48].

Петриківка на Дніпропетровщині, є найбільшим центром українського декоративного живопису, тут склалася своя школа. Малюнки петриківських майстрів - це „імпровізації, виконані легко та віртуозно” [45, 43]. Художники використовують саморобні пензлі, анілінові, акварельні, темперні або гуашеві фарби, розведені на яєчному жовтку. Петриківський розпис широко відомий не тільки в нашій країні, але далеко за її межами.

Серед відомих майстрів декоративного розпису з Петриківки походять:

Білокінь Надія Аврамівна (1893 - 1981) -- українська майстриня народно-декоративного розпису.

Панко Федір Савович (* 1924) -- провідний майстер петриківського розпису, член Національної спілки художників України.

Пата Тетяна Якимівна (1884 - 1976) -- член Національної спілки художників України, родоначальниця петриківського розпису.

Пікуш Андрій Андрійович (1950) -- голова правління та художній керівник Центру народного мистецтва «Петриківка».

Соколенко Василь Іванович (?-1922) -- член Національної спілки художників України, заслужений майстер народної творчості України.

Тимченко Марфа Ксенофонтівна (* 1922) -- майстер декоративного розпису, учениця Т. Пати [57].

Яскравою сторінкою ввійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Далеко за межами України відомі імена народних майстрів села Петриківки. „Ажурний, графічно чіткий орнамент, що у минулому розвивався як настінний розпис і декор побутових предметів, сьогодні широко використовується в художній промисловості, книжковій графіці, оформленні і. т.п. Чарівна петриківська квітка розцвіла на чудовому порцеляновому блюді, загадковим візерунком ліг на шовкову тканину, коштовним самоцвітом заблискав на лакованій поверхні сувенірної скриньки” [51, 7].

Отже, декоративний розпис в Україні - один з найбільш поширених видів декоративно-прикладного мистецтва. Його твори - це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, адже в розписах народ висвітлював свої мрії настрої, своє світосприйняття. Це вид народного мистецтва, в якому яскраво і глибоко відобразились естетичні уявлення і художня культура народу. Використання і розвиток кращих народних традицій має велике значення у житті дитини.

Твори декоративного мистецтва перебувають під впливом духовної наповненості часу. Чим більший вік твору, тим його духовна наповненість сильніше збуджує наші естетичні почуття. Можна навести чимало прикладів, коли предмет-твір, знайдений археологами, мало чим відрізняється від теперішнього виробу.

1.2 Характерні ознаки народного декоративного мистецтва

Народне декоративне мистецтво - складне, багатогранне художнє явище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі змістовні і не тотожні. Між ними існують тісні взаємозв'язки і суттєві розбіжності. Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій [21, 167]. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «свою руку», «власний почерк». Але що б нового не творила кожна людина, вона завжди залишалась у межах художніх традицій того осередку, де працювала.

На кожній виставці образно та манерою виконання виділяються художні твори, авторами яких є народні майстри чи професіонали-художники або ж самодіяльні умільці. Ці твори різні за своєю суттю, різні за рівнем професійної підготовки їх автори, неоднакові критерії їх оцінок тощо [5]. А в загальному, між цими напрямами існують тісні взаємозв'язки і проходять цікаві процеси взаємозбагачення. На творчість народних майстрів впливають своїми новаторськими пошуками художники-професіонали, а в свою чергу самодіяльні умільці часто здобувають професійну освіту. В той же час вершин мистецького злету досягають художники-професіонали, які працюють на основі народних художніх традицій.

Народні художні промисли -- одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, сутність якої полягає у виготовленні художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці [39]. Сучасні народні художні промисли України -- підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, асоціації.

Самодіяльна художня творчість -- непрофесійна творчість широких народних мас, це спосіб самовираження, а не традиційне народне мистецтво [43]. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні сімдесят років. Люди, різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різьблять, плетуть, роблять макраме тощо. Часто вони -- члени тих чи інших самодіяльних колективів, студій, гуртків і т. ін. Художня самодіяльність відрізняється від народного і професійного декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття. Вони дещо наслідують професіоналів, але не володіють професійними знаннями. Самоосвіта, ерудиція, особисте обдарування і бачення навколишнього світу -- важливі питання самодіяльної творчості.

Художня самодіяльність -- важливий фактор розвитку соціальної активності громадян, залучення найширших народних мас до безпосередньої участі в художній творчості [5]. Керівництво самодіяльною творчістю здійснюють обласні і міські науково-методичні центри. Їм надають допомогу мистецтвознавці, музейні працівники, художники.

Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться у єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У зв'язку з колективним характером творчості віками кристалізувались творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і декоративність [64]. Майстри робили гарними звичайні речі, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скрині. Ці вироби переконливо засвідчують факт, що народні майстри працювали «за законами матеріалу», бо добре знали їхні фізичні -- структурні, еластичні властивості.

За змістом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає національної замкненості, територіальних обмежень. Воно увібрало багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину художнього засвоєння дійсності, що зумовило правдивість образів, захоплюючу силу їхнього художнього узагальнення.

Одним з найяскравіших видів мистецтва, які здавна поширені в Україні, є декоративний розпис. Чимало видатних майстрів українського декоративного розпису здобули своєю працею світову славу [57]. І ні технічний прогрес, ні нові матеріали та технології не зможуть знецінити, применшити того, що створене людським талантом упродовж століть. Навпаки, люди нового тисячоліття ще більшою мірою потребуватимуть справжнього мистецтва, живого і неповторного. Одним із найбільш розвинених на Україні видів декоративно-прикладного мистецтва є декоративний розпис.

Декоративний розпис передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах [69]. Останнім часом декоративний розпис виконують також на папері, полотні, картоні й експонують на художніх виставках як твори станкового мистецтва. Твори декоративного розпису виконують олійними, темперними, гуашевими, акварельними фарбами та керамічними барвниками з подальшим випалюванням у керамічних печах.

Своєрідний декоративний орнамент має давні традиції, свою пластичну мову, техніку і свій арсенал художніх образів. З покоління в покоління передавалися традиції розпису, самобутнього, переважно рослинного орнаменту, що згодом усе більш удосконалювалися. Побутові речі з петриківським розписом, що знаходяться в музеях, відносяться до ХVШ-ХІХ сторіч. Сам же орнамент бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорожців, які прикрашали ним житла, начинку і зброю.

Так, характерною рисою петриківського розпису є те, що „весь малюнок розпису, ніби розгорнутий на площині стіни, аркуша паперу чи декоративної тарілки, має поверхневе зображення. При цьому лінії стебел і гілок не перетинаються між собою, а багато елементів розпису (квіти, листя, ягоди тощо) мають силуетне зображення, що само собою підкреслює декоративне зображення розпису. Фігури птахів, звірів, людей мають здебільшого контурне зображення. Тварин малюють у профіль, а квіти -- в анфас” [57, 29].

Зберігаючи усі традиційні мотиви настінних розписів, декоративний розпис вирізняється розширенням діапазону зображень садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) та польових (ромашки, волошки) квітів, залученням до узорів мотиву ягід (калини, полуниці, винограду) та акантового листу ("папороті"), також бутонів. Крім того, петриківські орнаменти і мотиви розпису мають більше рис натуралізму [5]. Окрім традиційних фарб рослинного походження, малювання якими потребувало періодичного підновлення (двічі на рік), у декоративному розписі часто використовують олійні фарби.

Сучасний декоративний орнамент характеризується, насамперед, як рослинний, переважно квітковий. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори і створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі квітів (наприклад, "лучка" чи "кучерявки"). Широке застосування мають мотиви садових (жоржини, айстри, троянди) і лугових (ромени, волошки) квітів і ягід калини, полуниці і винограду. Характерними є також зображення листя, що називають "папороттю", бутонів і пір'ястого ажурного листя [69].

Для орнаменталістів характерні надзвичайно точний окомір і дивна спритність руки - усі майстри малюють без попередньо наміченого контуру, не користаючись жодним вимірювальним інструментом. Віртуозність виконання досягається писанням за допомогою тоненького пензлика з котячої вовни. Крім кисті, петриківські майстри застосовують стебла, щіпочки, а ягоди і деякі квіти малюють просто пальцем [48].

Характерною рисою традиційної композиції, наприклад, "букета" є розташування в центрі трьох великих квіток, зі сторін яких відгалужуються менші за розміром квіточки і бутони, що завершуються граціозно вигнутими вусиками і стеблинками лугових трав. Кольорове рішення такого букета завжди тримається на основних плямах, що акцентують, (у даному випадку - на трьох центральних квітах), яким ритмічно відповідають - перегукуються з ним - маленькі кольорові цятки другорядних елементів композиції.

Для колориту традиційного розпису характерне контрастне з'єднання основних і додаткових квітів спектра, причому переважають червоні і зелені фарби. Нині петриківські майстри, що мають уже визначену художню професійну освіту, часто виконують свої композиції в теплій або холодній гамі. Цікаво відзначити, що пишуть вони від себе, а не до себе, як це роблять, наприклад, хохломські майстри декоративного розпису.

Традиційно „в центрі візерунку - розкішний букет різних відтінків червоного й помаранчевого із звичайних садових і лугових квітів, доповнений яскравими вигаданими фантастичними рослинами. Багате зелене оздоблення з папороті, бутонів і пір'ястого ажурного листя відтіняє і доповнює яскраві квіти, створюючи неповторні композиції, що майстрині малюють за натхненням без попередньої розмітки” [69, 65].

У роботах петриківських майстрів, особливо старшого покоління, привертає увагу така особливість: тоненькі прожилки листочків проводяться загостреним кінчиком дерев'яного держальця пензлика, а пелюстки деяких квіток, наприклад айстр,-- трісочкою завширшки до 3 мм або рогозинкою. Це роблять тоді, коли нанесена фарба ще мокра і зображення має вигляд суцільної кольорової плями. Пензлик зразу ж повертають щіточкою догори і кінчиком держальця проводять по мокрій лінії прожилок, або проводять трісочкою від центра квіткової плями кілька рівчачків-стрічок, що утворюють малюнок пелюсток.

Рослинний декоративний розпис використовують і для оздоблення різних побутових речей з дерева [5]. Це -- скрині та скриньки, миски й тарілки, посуд для зберігання сипких продуктів, хлібниці, цукорниці, ложки, сільнички, великі та малі меблі тощо. Для малювання по дереву беруть олійні, гуашеві і найчастіше темперні фарби (акварель з жовтком можна віднести до темпери). Використовують також розчинники і лаки.

Перш ніж приступити до малювання, необхідно підготувати поверхню виробу. Дрібнозернистою наждачною шкуркою зачищають деревину, проклеюють 8%-ним розчином харчового желатину або 10%-ним розчином столярного клею чи казеїну. Після висихання поверхню покривають тонким шаром лаку (4С). Через дві доби виріб розписують, висушують при кімнатній температурі протягом двох діб і тільки після цього знову покривають лаком.

Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, лю-дей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.

Серед великого гурту відомих українських народних художників особливо яскравою зіркою спалахнув талант народної художниці України, лауреата державної премії імені Т.Г. Шевченка -- Марії Примаченко [90]. Жила і творила Марія Примаченко в селі Болотня, що розташоване неподалік від Києва. Її композиції декоративні й оригінальні.

Орнаментальність - першооснова народного декоративного мистецтва, а симетрія в ній є закономірністю організації кольорових плям і мас. У Марії Примаченко і композиція, і колір несуть глибоке змістове навантаження. У зображенні квітів простежується нерозривний зв'язок авторки з народного уявою про добро і красу в народному фольклорі.

Земля -- сад, город, поле суцільно вкриті чудовими квітами і плодами -- це «Райські кущі»: вічний образ щастя і миру. У своїх квітах вона йде від селянських вишивок, килимів, декоративного живопису «мальовок». З ними її картини-панно споріднює також принцип строгої симетрії, повторення орнаментальних форм. В основі композиційних схем нерозривний синтез декоративного й образотворчого, що властиво і народній творчості, і живопису Марії Примаченко [42].

Великі сині айстри в червоній вазі сприймаються урочисто і водночас буденно; білі, обведені рожевою фарбою, квіти в жовтому горщику на синьому тлі -- це вишуканість з ознаками ліризму; сюжет із темно-червоними жоржинами в синьому горщику на оранжевому фоні, подібно до орган-ної музики, викликає звукові асоціації урочистості та святковості. Живопис квітів фантастично багатий, у їхньому зображенні талант М. Примаченко випромінює вищу правду мистецтва, фантазії.

Усе своє життя М. Примаченко малювала, крім квітів, ще звірів, риб, птахів. Оглядаючи створений художницею світ звірів, відчуваєш її внутрішню цільність, співрозмірність, завершеність. Примаченко населила світ домашніми тваринами і лісовими мешканцями, небесними птахами, болотними тваринами, океанською рибою; звірами добрими й усміхненими, ласкавими та злими, хижими, страшними; звірами, що живуть на Поліссі, у далекій Африці чи в Київському зоопарку; побаченими в книжці і народженими уявою. Існують вони разом у єдиному, нероздільному просторі творчої фантазії художниці: сміючись і плачучи, дружачи і ворогуючи, вони утворюють багатолику, але гармонійну цілісність, у якій урівноважені добро та зло, краса і потворність, реальність і фантастичність, світ тварин і людей.

Цілком іншою ми бачимо народну художницю Катерину Білокур [25]. Вона малювала олійними фарбами, але її живопис матовий, фарби не блищать, мазки дрібні, часто проступає полотно, фон чистий, колір синій або блакитний. Підрамник Катерина Білокур використовувала один для багатьох картин, полотно закріплювала шпагатом. Після закінчення роботи художниця знімала картину, а на її місце кріпила інше полотно. Ці прийоми роботи свідчать про тісний зв'язок методів роботи художниці та вишивальниць, які формувалися протягом століть.

Основне у Катерини Білокур -- це хліб і квіти. Квіти, зображені у вінку, ростуть від весни до глибокої осені. На картинах художниці співіснують комахи, птахи, дерева, квіти, фрукти, овочі, хліб і чимало іншого. Усе рослинне царство живе, динамічне. Колосся, квіти, фрукти, овочі -- це не просто об'єкти відображення, а рослинні символи, образи життя, Чимало композицій традиційно симетричні, що є характерною рисою древнього народного і прикладного мистецтва. Але симетрія ця своєрідна -- вона проходить здебільшого по діагоналі, її права частина не завжди повторює ліву. Інша характерна риса у творчості художниці пов'язана з архаїчністю. У центрі багатьох картин, на найвиднішому місці зображений хліб, зерно, пшеничні колоски. Одна з її картин називається «Цар-колос».

Усі елементи на картинах Білокур ідеально намальовані з найдрібнішими деталями: прожилками листочків, стебел, тичинок квітів. І хоча кількість елементів -- квітів, рослин, листків, овочів, фруктів-- вражаюча, композиція не розпадається, а тримається вкупі, залишаючи враження завершеного, замкнутого світу, при цьому жодна деталь картини не губиться, а навпаки, виграє серед собі подібних [57].

Малювала К.Білокур тоненькими пензликами, часто саморобними. На відміну від професіоналів, які малювали від великих, загальних кольорових плям до дрібних деталей, художниця робила все навпаки: від маленьких деталей -- до цілого, загального, закінченого твору. Художниця тоненьким пензликом, наче голкою, малювала квітку до квітки, аж поки вся картина не була завершеною.

Для К. Білокур полотно -- це матеріал, до якого можна дошивати додаткові шматки тканини в необмеженій кількості. її живопис вінчає й розкриває ідею полотна як вишивки народних майстрів, як сучасних, так і тих, що жили і творили багато віків тому. Таким чином, в олійному живописі геніальної художниці відбувається внутрішній зв'язок між об'єктами відображення та його засобами, площиною, на якій усе діється, і фарбами.

У західних областях України народний живопис не набув поширення, як у центральній та південній Україні. Лише сюжетно-декоративне малювання Параски Хоми -- художниці з Івано-Франківщини -- позначене високим професійним рівнем художньої майстерності, яскравою творчою індивідуальністю автора [63].

Процес формування творчої особистості П.Хоми був складним і тривалим. З дитинства вона захоплювалась малюванням та вишивкою. Вишивкою Параска Хома оздоблювала ужиткові речі та одяг. Перші її самостійні малюнки побачили світ у 1968 році. Це такі творчі композиції, як «Золоте літо», «Луки», «Сонце сходить» тощо.

Художниця живе у селі, працює у полі, і тому однією з основ її творчості с щоденне спілкування з природою, людьми та іншими джерелами, що живлять творчу уяву художниці, -- народними переказами, легендами, піснями, на які так багата Гуцульщина. Свої композиції П. Хома об'єднує в серії, що складаються з 10-15 замальовок і розкривають певний задум автора. Зображуючи навколишній світ, художниця не йде шляхом натуралістичного копіювання, вона вільно і творчо осмислює натуру, досягаючи символічної образності, великої художньої виразності. Поетична творчість народу, історія рідного краю, не раз надихала Параску Хому на створення оригінальних сюжетних творів.

Такою є її «Бондарівна». Композиція твору виконана у вигляді вінка, усередині якого зображена дівчина-селянка в національному одязі Покуття XVIII ст. Творчість Параски Хоми слід розглядати як інтерпретацію сучасності, виражену персоніфікацією зображуваних квітів, композиційним ладом замальовок, символікою кольорів. Синтез реального світу й оптимістичної народної символіки допо-магає автору розкрити закладений у творі зміст [57]. Прикладом цього можуть служити композиції «Новорічна фантазія», «Жар-птиця», «Жоржини», «Папороть цвіте». Особливо цікавий останній твір. Радість буття, творчої праці відчуваються в мажорному звучанні червоно-вишневого кольору тла.

У більшості замальовок майстриня дотримує традиційної для українського народного живопису композиційної схеми вазона («Квіти в корзині», «Гвоздики у вазоні», «Ромашки») або дерева життя («Гвоздики у вінку», «Квіти в сонячний день»), але є і композиції, підпорядковані темі руху. Численна група аркушів відтворює сюжети відомих у народі пісень, казок, поетичних творів. Сюди належать такі композиції, як «Солов'їна пісня», «Чорнобривці», «Ой вербиченько», «Любисток», «Лісова пісня». Для них, як і для більшості творів народного мистецтва, характерна вільна симетрія, композиційна врівноваженість, що досягається ритмічним чергуванням кольорів.

Ознайомлюючись з уманським розписом, слід відзначити перш за все народних майстрів -- сестер Ірину та Софію Гоменюк, які є яскравими представниками цього виду народного мистецтва. Майстрині відчули, вистраждали та відобразили у своїх творах, кожна по-своєму, ту досконалу естетичну гармонію, яка ніколи не порушується у природі. Такі твори І.Гоменюк, як «Степові маки» та «Степовий бур'ян» -- найбільш характерні для уманського народного розпису [69]. Тут своє ба-чення природи і своє мистецьке звучання. Доволі вільне компонування на площині елементів (квітів, листків, стебел тощо), відсутність строгої симетрії, характерний ритм елементів, які створюють враження, що стебла бур'яну на картині «Степовий бур'ян» вільно рухаються під подихом вітру. В іншій картині «Степові маки», за характером більш статичній у центральній частині, також присутня динаміка, особливо із правого й лівого верхнього країв. Елементи розпису здебільшого спрямовані вгору, створюють певний ритм, який характерний для всієї картини. Кольори розпису насичені, яскраві, соковиті.

Найбільшим центром українського декоративного живопису, де склалася своя школа, є се-ло Петриківка, що на Дніпропетровщині. Малюнки петриківських майстринь і майстрів -- це імпровізації виконані легко та віртуозно, переважно на білому фоні. Художники використовують саморобні пензлі, анілінові, акварельні, темперні або гуашеві фарби, розведені на яєчному жовтку. Петриківський розпис широко відомий не тільки в нашій країні, але і далеко за її межами [57].

Щодо петриківського розпису, то варто наголосити, що саме організація простору відіграє тут головну роль, але в жодному випадку не його механічне заповнення. У творах кращих майстрів петриківського розпису біле тло набуває змістовності й активності. Воно трактується як один із засобів художньої виразності, значення якого далеко не обмежується функцією підсвічування фарби та підсилення її форми і зручності. То, власне кажучи, білий колір, у якому стебла і листки, квіти і пуп'янки саме «прозрівають», а не просто нанизуються на умовну лінію схеми. Звідси й та дивовижна технічна пружність «вазонів», «бігунців», «букетів», що аж випромінюють життєву силу, без будь-якого натуралізму виражаючи своєю красою глибокі ідеї постійного руху природи, суть вічних процесів відтворення. Композиціям класичного петриківського розпису притаманна рівновага, масштабність мотивів стосовно сусідніх елементів і цілого аркуша, чіткий ладовий інтервал (а не поступова, ледь помітна розтяжка) у наростанні розмірів окремих елементів, що нагадує акордові співзвуччя у народній музиці. Важлива роль належить гармонійному контрасту. Гостре чергується з округлим, пряма лінія -- із хвилястою, великі елементи -- із дрібними тощо, основні барви спектра зіставляються з додатковими.

Так, головна колірна гама класичного петриківського розпису -- червоно-зелена, а побічна -- жовто-синя. Засоби виразності дуже лаконічні, зате використовуються вони на повну силу. Лише з двох-трьох першоелементів (лінія, відтиск, пляма) утворюється різноманіття мотивів, хоч у кожній окремій роботі їхня кількість також обмежена. Та жива імпровізація дає незліченну кількість варіантів.

Одним з найяскравіших представників прославленої петриківської школи декоративного розпису є Федір Панко -- художник талановитий і самобутній [30]. Народився він у селі Петриківка. З дитинства художник спостерігав красу південного степу Й чарівність та неповторність народного ми-стецтва розпису. Докладно вивчивши традиційний Петриківський розпис, майстер не обмежився лише традиційними елементами, він пильно вивчав в натурі різноманітні рослини та квіти й створює нові орнаментальні мотиви: колоски різних злаків, квіти соняшника, гороху, хміль, пухнасту голівку кульбаби тощо. Беручи з натури форми реальних птахів -- павича, півня або фазана, він інколи поєднує окремі елементи і створює образ казкової жар-птиці. Митець захоплюється скромною й непомітною сивою зозулею й часто малює її на гілочці з ягодами червоної калини -- символом дівочої краси.

Про здатність автора образотворчими засобами створювати складні психологічні сюжети промовляє серія живописних панно, виконаних темперою на картоні, об'єднаних загальною темою «Легенда про петриківську вишню». Цікаво простежити, як вдало здійснює свій задум митець, використовуючи емоційний вплив кольорів у цій серії. Вони то гармонійно спокійні, тональні в сцені побачення закоханих, то тривожні, контрастні в картині, присвяченій рокам лихоліття. А на останньому, заключному, панно серії, на синьому, спокійно-величному тлі неба зобра-жена біло-червона петриківська вишня, що виросла на могилі закоханих. Вона стоїть, наче стародавнє дерево життя, наче символ перемоги над смертю. Такс образне висвітлення теми - безумовно, нове явище в мистецтві петриківців.