Пошук форм роботи волонтерів з дітьми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Історичні аспекти становлення різних форм соціальної підтримки і виховання дітей-сиріт в Україні.

2. Особливості соціальної адаптації дітей в дитячих будинках і притулках.

3. Волонтерський рух студентів вузу як форма педагогічного впливу на виховання дітей у притулку.

Висновки.

Література.

Вступ

У сучасному українському суспільстві за останні 20 років існування незалежності країни відбулися кардинальні зміни не тільки у політичній сфері, а й економічній, культурній, освітній тощо. Актуальність проблеми полягає у тому, що значні зміни спостерігаються також у вихованні дітей в сім'ї, дитячих садках, школі тощо. Люди втратили стабільність і впевненість у майбутньому. Економічна і фінансова криза позначились на зменшенні робочих місць, банкрутстві підприємств, на збільшенні безробітних, безхатченків, волоцюг тощо. В цих умовах найбільше страждають діти, особливо у тих сім'ях, де батьки (або одна тільки матір) поводяться аморально, не прагнуть роботи (працювати), не дбають про дітей, а навпаки, змушують їх красти, жебрачити тощо. Такі діти опиняються на «вулиці», поповнюють притулки і дитячі будинки. Однак, переживши за своє коротке життя справжні жахіття долі, діти потребують спеціального підходу у їх вихованні і наближенні до нормального життя. Саме небайдужість до таких дітей, бажання допомогти у їх вихованні сприяло формуванню волонтерського руху в нашому інституті, а згодом і вплинуло на вибір наукової роботи - «Волонтерський рух студентів вузу як форма педагогічного впливу на виховання дітей у притулку».

Метою дослідження є пошук форм роботи волонтерів з дітьми, які опинилися у дитячому притулку, для позитивного педагогічного впливу на їх свідомість і поведінку.

Предметом дослідження є зміни у поведінці дітей під впливом спілкування зі студентами-волонтерами.

Об'єктом дослідження виступає дитячий колектив у Горлівському міському притулку для малолітніх дітей.

Для досягнення мети дослідження необхідно розв'язати наступні задачі:

· ознайомитися з науковою літературою стосовно історії розвитку соціальної підтримки і виховання дітей-сиріт в Україні;

· ознайомитися з організацією адаптації дітей-сиріт у притулках і дитячих будинках, виявити їх особливості;

· провести вивчення поведінки дітей у притулку, використовуючи метод спостереження, оформити результати спостереження і зробити висновок стосовно доцільності спілкування як форми педагогічного впливу на дітей.

Питанням виховання дітей у притулках і дитячих будинках завжди приділялося багато уваги з боку державних органів освіти. Перші спроби комплексного підходу до виховання дітей у таких спеціалізованих закладах зробив відомий педагог А.С.Макаренко у важкий період становлення радянської влади після громадянської війни на початку ХХ століття, досвід якого переосмислюється і досі. Сьогодні ця проблема також досить гостро стоїть перед суспільством, яке зазнало руйнівних впливів внаслідок політико-економічних зрушень в країні, що негативно позначилось на ситуації з безпритульністю дітей, яка стає все гостріше. Зростає страшна статистика сиріт при живих батьках: соціальні сироти. Так, на 1 січня 2010 року в Україні було офіційно зареєстрована 31 тисяча дітей, які потребують усиновлення, і більше 100 тисяч дітей - сиріт. За офіційними даними, в інтернатах, в тому числі в притулках, дитячих домах і домах для малюків, знаходиться близько 20-ти тисяч дітей - сиріт і дітей, які позбавлені батьківської опіки.

Щорічно в Україні сиротами стають 15 тисяч дітей, а згідно статистиці Міністерства у справах сім'ї, молоді і спорту, 138 тисяч дітей виховуються в кризових сім'ях. Саме ці діти і потрапляють згодом у притулки і дитячі будинки. Як правило, туди потрапляють діти, які вже багато років вештаються по підвалах і давно втратили зв'язок із сім'єю. Значна більшість таких дітей вживають алкоголь, психотропні речовини, палять цигарки. У них, найчастіше, втрачені звичайні побутові навички, вони не дотримуються правил гігієни тощо. Слід зазначити і те, що, в основному, ці діти мають нервові порушення, страждають підвищеною агресивністю, різними хронічними і шкірними захворюваннями, затримкою психічного розвитку.

Соціальні притулки є спеціалізованими дитячими закладами стаціонарного типу, які і покликані здійснювати всебічну допомогу безпритульним дітям.

1. Історичні аспекти становлення різних форм соціальної підтримки і виховання дітей - сиріт в Україні

Історично обумовлено, що будь-яке суспільство завжди здійснює соціальну допомогу і підтримку своїм дітям, оскільки це є беззаперечним способом збереження і стабілізації життя. Існує певна закономірність між розвитком суспільства і соціальною допомогою дітям, які стають сиротами з різних причин і не мають можливості забезпечувати, утримувати себе і навчатись. Чим більше розвинуте суспільство, тим більше воно піклується про дітей.

Вже у давніх слов'янських общинах спостерігаються общинно-родові форми допомоги і підтримки, які були пов'язані з язичницьким родовим простором - верв'ю, що означало кругову поруку. Саме через неї була закладена традиція турботи про слабих і немічних, до яких відносили старих, дітей і жінок.

В якості основних інститутів того часу, які підтримували дітей і фактично зберігали їм життя, можна відмітити інститут дитячого сирітства. Він виріс з домашнього рабства, коли у голодні роки дітей продавали, віддавали жерцям богів, щоб зберегти життя їм та собі. Тоді ж виник і інститут приймацтва, коли сім'я приймала до себе сироту, яка повинна була вести господарство, шанувати нових батьків і, навіть, достойно їх поховати після смерті.

Однією з форм підтримки сироти була общинна, мирська допомога, коли дитина переходила з дому в дім на, так зване, «кормління». Сироті також могли призначити «суспільних» батьків, які брали його на свій прокорм.

Таким чином, у давній період слов'янської історії зароджуються форми допомоги і підтримки, які у подальшому складуть основу християнської моделі допомоги і підтримки нужденних дітей.

В період з ІХ століття до першої половини ХYІІ століття парадигма допомоги і підтримки дітей - сиріт в суспільстві суттєво змінюється. Для цього часу характерні три основні тенденції: монастирська система допомоги, державна система захисту і перші світські тенденції благодійності. Як відзначає В.Шарін [1, c.18], «із змінами суспільних відносин система соціальної допомоги також змінюється: суспільство створює нову її модель, яка відповідає його потребам і уявленням. Система соціальної допомоги в період феодалізму носила багатосуб'єктний характер і мала поліморфізм економічних основ».

Спочатку тенденції допомоги були пов'язані з княжим захистом і піклуванням: князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище; однією з головних турбот князя Володимира Мономаха також була опіка бідних і сиріт.

З появою монастирів та великих храмів, при них утворюються притулки, вони утримують лікарні, богадільні тощо. А в ХІY - XYI ст. основним суб'єктом соціальної допомоги стає церква. Милосердя базується на релігійних догмах, в першу чергу на любові до ближнього як до самого себе: «Блаженні милостиві, адже вони помилувані будуть» [2, c.6]. Слід відзначити, що церква заклала основи милосердя, але основна допомога дітям - сиротам йшла не від неї, а від простих мирян (приходу), хоча саме суспільство в той час не сприймало дітей як цінність. Тому в цьому періоді слід виділити особливий інститут церковно-приходської допомоги сиротам - скудельниці. Скудельницями були спільні могили, де ховали людей, які помирали під час епідемій, замерзлих взимку тощо. При скудельницях будувалися сторожки, до яких привозили кинутих дітей. Їх опікою і вихованням займалися спеціально підібрані скудельники - старці і старі жінки. Вони виконували роль і сторожа, і вихователя [3, c.30]. Утримувалися сироти у скудельницях за рахунок благодійності населення навколишніх селищ. Люди ділились з сиротами хто чим міг: приносили одяг, продукти харчування, іграшки тощо. Таким чином, скудельниці були своєрідними дитячими домами, а їх утримання носило характер благодійності з боку населення.

На початку ХYІ ст. намітилася тенденція державної благодійності у підтримці і допомозі дітям - сиротам. А вже на початку ХYІІ ст. відбувається зародження перших державних форм опіки і відкриваються перші соціальні заклади. До речі, історію опіки дитинства на Русі пов'язують з указом царя Федора Олексійовича, в якому він зазначає про необхідність навчання дітей грамоті і ремеслам. Але всебічну державну систему опіки нужденним створив цар Петро І. Він систематизував категорії нужденних, заснував заходи боротьби з соціальними пороками, врегулював приватну благодійність, а головне - свої нововведення закріпив законодавчо.

Об'єктом опіки держави за правління Петра І стають діти - сироти, які з'явилися після стихійних лих, воєн тощо. Однак найперше він встановив визнання сирітства для дітей, що народилися поза шлюбом. В ті часи таке траплялося досить часто, але і церква, і суспільство ставилося до таких дітей упереджено, нетерпимо. Звісно, що були випадки вбивства новонароджених, за що Петро І карав смертю. У 1682 році таких дітей починають виділяти окремо, тим самим визнаючи, що вони не з власної долі опинилися на вулиці і жебрачать. З іншої сторони, держава і суспільство тим самим визнавали свою відповідальність за рішення цієї проблеми [4].

На початку ХYIII століття відкриваються притулки для немовлят, до яких влаштовували незаконнонароджених дітей з дотриманням анонімності походження. В казні передбачалися певні кошти для утримання дітей і тих, хто їх доглядав. Більше того, навіть у дорослому віці колишні вихованці притулку мали можливість знов повернутися туди у разі втрати душевного або фізичного здоров'я. Згодом цариця Катерина Велика наказала для незаконнонароджених дітей відкривати виховні будинки, де діти не тільки утримувалися, а й відповідно виховувалися.

Цар Павло І відзначився в історії ще й тим, що при його правлінні на державному рівні починають опікуватися не тільки дітьми-сиротами, яких, до речі, влаштовували у селянські сім'ї, а і дітьми, що були глухонімі. Саме в цей період починають створювати суспільні організації, процвітає приватна благодійність. А в 1842 році під керівництвом княгині Н.С.Трубецької розпочинає роботу опікунська рада.

Таким чином, до ХІХ ст. дитина в Україні, яка входила до складу Російської імперії, вже мала певні права, незалежно від віку і походження, а головне - право на життя.

Однак, аналіз історичних даних свідчить, що опіка над малолітніми дітьми-сиротами в більшості випадків здійснювалася не на державному рівні, а мала характер світської благодійності. Імператорські суспільні організації збирали пожертвування від приватних осіб і передавали їх на виховання сиріт. В ХІХ ст. відкриваються нові виховні і благодійні заклади по всій імперії, у тому числі і на території України, наприклад, Харківський інститут благородних дівиць (1817 р). Причому керівництво закладу повинно було турбуватися не тільки про працевлаштування випускниць гувернантками, але й розбирати їх конфлікти і непорозуміння з сім'ями, де вони будуть жити, піклуватися про їх видачу заміж, а також клопотатися по їх справах, навіть, після їх випуску з закладу. Імператор Микола І в період свого правління відкрив сирітські інститути, провів реорганізацію освіти у Виховних будинках Москви і Санкт-Петербургу. Таким чином, позашлюбні діти і діти-сироти в той час отримували таку якісну освіту, що були випадки, коли батьки самі підкидали своїх дітей у ці заклади, сподіваючись на їх щасливе майбутнє. Як відзначають деякі науковці [3, c.31], «визначною рисою цього періоду є зародження професійної допомоги і поява професійних спеціалістів в області суспільної опіки».

На початку ХХ століття після Жовтневої революції 1917 року і на протязі всієї історії існування СРСР благодійність стає виключно державною справою. Всі дитячі заклади, у тому числі притулки і дитячі будинки знаходилися на державному забезпеченні, а приватна благодійність була заборонена. За всіма проявами сирітства велась сувора і послідовна боротьба на державному рівні. Головним було те, щоб підготувати дітей до робочої професії і подальшого життя.

Безцінним вважається досвід видатного педагога А.С.Макаренка, який пройшов складний шлях у прагненні створити нову людину, пов'язав свою наукову діяльність з виховною практикою.

Глибоке знання вітчизняної педагогічної спадщини і власний педагогічний досвід дозволили йому вже в 20-ті роки ХХ століття підійти до розробки системи виховання, яка, на його думку, повинна була відповідати завданням будівництва нового суспільства. Він починав роботу в колонії педагогічно занедбаних, соціально та морально покалічених дітей - жертв воєн і соціальних потрясінь - в найскладніших умовах господарської розрухи в країні. волонтерський сирота педагогічний соціальний

У своїх закладах він створював організований колектив, заснований на принципах єдності виховання та навчання з продуктивною працею. Основою навчання Макаренка була теорія виховного колективу як форми педагогічного процесу, в якому формуються притаманні об'єднанню людей норми, стиль життя і відносини. Він розробив основи методики формування та організації колективу, методів виховання в ньому, взаємин з особистістю дитини і зв'язку з іншими колективами. Методику організації трудового і естетичного виховання, формування свідомої дисципліни, створення виховуючих традицій він розглядав у єдності з багатосторонньою діяльністю дітей.

Макаренко багато уваги приділяв емоційному настрою вихованців, мажорному тону їхнього життя, які згуртовували дітей, створювали оптимістичну атмосферу в колективі, в якому критерієм оцінки поведінки стає не тільки особистісна думка педагога, а й інтереси самого колективу.

У працях Макаренка також розроблені найважливіші питання сімейного виховання, у тому числі структури сім'ї, її культури, методів виховання в сім'ї. Він стверджував, що виховати дитину правильно легше, ніж потім її перевиховувати. Сім'я є той колектив, на його думку, в якому поведінка батьків у кінцевому рахунку визначає успіх виховання дітей.

Поступово дитячі будинки втратили свій первинний зміст і перетворилися на школи-інтернати. В суспільстві зникла дитяча (до речі, і доросла) безпритульність, рідкими випадками були і соціальні сироти.

На початку 90-х років ХХ ст. в Україні починається розбудова незалежної держави, яка опинилася на порозі економічної кризи. Саме економічна ситуація в країні в першу чергу спричинила сплеск безробіття, негативних явищ у сім'ях, дитячої безпритульності.

Дитяча безпритульність - це відсутність у дітей та підлітків сімейного або державного піклування, педагогічного нагляду і нормальних умов життя. Але причини безпритульності мають не тільки соціально-економічний характер. Безпритульність як крайній прояв дитячої бездоглядності може бути викликана також такими причинами, як конфліктна обстановка в сім'ї, навчальних закладах, аморальна поведінка батьків, жорстоке поводження з дітьми (у тому числі зловживання владою з боку батьків, опікунів або осіб, які їх замінюють). Безпритульність неминуче супроводжується важкими соціальними наслідками: зростання правопорушень, проституція неповнолітніх, алкоголізм, наркоманія, а також хвороби і небезпека виникнення епідемій. Безпритульні діти не включаються в систему цінностей суспільства, стають лише спостерігачами чужого життя, втрачають своє минуле, не набуваючи певного майбутнього. Постійний страх перед фізичною розправою з боку дорослих і однолітків, голодом, хворобою, міліцією в свою чергу породжує в дітях агресивність, прагнення знайти захист у будь яких групах (зграйках, бандах тощо). Але і там вони часто перебувають на службі у мафії, зазнають експлуатації (у тому числі й сексуальної), втягуються в злочинний бізнес. Такі формування являють собою серйозну небезпеку для суспільства.

За таких умов ліквідація та профілактика безпритульності знову стають найважливішими суспільними проблемами.

Держава не мала можливості одразу подолати ці негаразди, але робота державних органів опіки не припинялася ні на мить. Однак, відбулися певні зміни в статусі сиріт, знов відкрилися притулки для дітей, будинки малюків, дитячі будинки сімейного типу та інші форми соціального влаштування дітей-сиріт та дітей, що позбавлені батьківської опіки. Все більших обертів набуває приватна благодійність, волонтерські рухи, система всиновлення дітей. Верховна Рада України розробила цілу низку законів, які регулюють сирітські питання.

Основними формами влаштування дітей виступають:

· державно-суспільні форми;

· суто державні форми.

До першої групи належать наступні форми влаштування дітей:

· сімейний дитячий дім, або прийомна сім'я;

· дитячі селища SOS (перші такі селища з'явилися в Австрії в 1949 році, зараз їх налічується 132 по всьому світу; декілька таких селищ вже є в Росії, але в Україні вони не набули визнання);

· тимчасова прийомна сім'я;

· фостерівська (замістильна сім'я);

· патронатна сім'я.

Друга група включає такі форми влаштування дітей, як:

· дім малюка (в ньому виховуються діти від народження до двох років);

· дитячий будинок (в ньому знаходяться діти від двох років до 18-ти);

· школа-інтернат, де виховуються і навчаються діти шкільного віку (з першого до дев'ятого класів);

· притулок, де діти в більшості проходять соціальну адаптацію і згодом переводяться до відповідних дитячих будинків;

· центри тимчасового утримання дітей.

Кожна форма влаштування дітей має свої різновиди, законодавчу базу існування, прискіпливий нагляд з боку державних органів опіки.

Однак, досвід багатьох країн світу свідчить, що традиційні заходи профілактики безпритульності (створення спеціальних виховних установ, дитячих будинків, притулків тощо) не завжди виправдовують себе. Не завжди в дитячих установах умови утримання і виховання відповідають нормальному рівню життя дітей. Не виправдані і такі заходи, як позбавлення волі і утримання в закритих установах безпритульних дітей, які скоїли злочин. Як правило, замість виправлення діти під впливом кримінальних елементів у місцях позбавлення волі набувають асоціальний досвід і перетворюються на потенційних злочинців. Часто в результаті цього у дітей відбувається затримка фізичного, психічного та інтелектуального розвитку.

За результатами спілкування більшість дітей, які мешкають в дитбудинках та школах-інтернатах вважають себе нещасливими. Інтернат ніколи не стане альтернативою сім'ї, його можна розглядати лише як місце тимчасового перебування дитини. Формується особистість дитини, яка виховується в інтернаті за умови існування таких проблем як:

· емоційні (психотравмуючі проблеми; відсутність спілкування з біологічними батьками; деформація родинних зв'язків; дефіцит любові, ласки, уваги; замкнутість кола спілкування; регламентація проведення часу; жорстоке ставлення персоналу, дітей у колективі; несформоване "Я"; підвищене почуття тривожності, відчуття ворожості соціуму; закомплексованість; відсутність диференційованого підходу до дітей з боку вихователів; відсутність свободи вибору;);

· соціальні проблеми (деформований соціальний особистий досвід; соціальна незахищеність після виходу із закладів опіки, відсутність матеріальної та моральної підтримки; надмірна опіка з боку вихователів; відсутність соціальних навичок власного життя; відсутність навичок щодо вирішення власних проблем з офіційними структурами; неспроможність протидіяти негативному сторонньому впливу; погана спадковість через наркоманію, алкоголізм, психічні захворювання батьків, що впливає на стан здоров'я;);

· економічно-територіальні проблеми (економічна депривація - у дітей немає власних заощаджень, відсутній досвід розпорядження грошима; відсутність особистого простору: власної кімнати, місця, де можна було б усамітнитися; постійне перебування у вузькому комунікаційному просторі; відсутність власних речей (крім одягу та предметів особистої гігієни).

Основними заходами профілактики безпритульності, на наш погляд, повинні бути усиновлення та опіка, і тільки при неможливості забезпечити дитині сімейне виховання альтернативою йому повинні виступати дитячі будинки, в яких виховні групи здатні частково замінити дитині сім'ю. Пошуки нових форм піклування спрямовані на відтворення умов виховання, близьких до сімейних, ресоціалізації дітей, їх адаптацію до нормального життя в суспільстві. З цією метою для дітей потребують житла, створюються сімейні будинки, громади, дитячі села та ін. Вуличні діти, які ще не повністю розірвали зв'язки з родиною, об'єднуються (під керівництвом педагогів, психологів та ін) в громади для різної суспільно корисної діяльності (в першу чергу трудової, в тому числі і на виробництві, у сфері обслуговування, благодійної і т. п.), у групи самодопомоги та ін. Безпритульні діти отримують можливість вирватися з вуличного життя, включитися в корисну діяльність. Допомагають їм у цьому соціальні педагоги, старші за віком наставники, з яких багато хто - самі колишні безпритульні. У ряді країн до роботи з безпритульними дітьми залучаються студенти. Переконані, що ліквідувати проблему безпритульності може лише суспільство, що ставить дитину в центр своїх інтересів і надає першорядного значення етиці піклування та благодійності.

Таким чином, слід відзначити, що проблема сирітства існує з давніх часів (і не тільки в нашій країні), але вона завжди була в центрі уваги як суспільства, так і самої держави. Діюча система влаштування і виховання дітей-сиріт в нашій країні в 90-ті роки ХХ століття в силу різних чинників не змогла впоратися з тою кількістю дітей, що залишилися без опіки батьків. Саме тому в цей період в Україні починає розвиватися система дитячих притулків.

2. Особливості соціальної адаптації дітей в дитячих будинках і притулках

Існуюча система роботи з дітьми у державних закладах залежить від багатьох факторів, які, на жаль, не завжди сприяють успішної адаптації дитини. Стартові позиції у дітей-сиріт різні і обумовлені, в першу чергу, рівнем психічного і фізичного здоров'я. Дослідження свідчать, що серед цих дітей практично немає повністю здорових. Справа в тому, що за своє коротке життя ці діти встигають пережити стільки усього негативного, скільки не переживає більшість дорослих людей за все життя. Звідси наявність психічних травм, всіляких неврозів, різноманітних фобій тощо. Сюди ж додаються грижі, виразки, фізичні ушкодження, дерматити, інфекційні захворювання. Все це потребує лікування, але без активної позиції дитини з тими проблемами впоратися важко.

Крім цього, навчання і виховання сиріт у дитячих будинках завжди має великі складності, першою серед яких є відсутність батьків. Кожна дитина від народження мріє про батьків, яскраво їх уявляє і згодна на все заради того, щоб їх мати. Якось одна з дівчаток 7-ми років озвучила свою мрію в розмові з волонтерами, на що вони здивовано запитали: « Тебе байдуже, хто вони такі будуть? А якщо вони будуть чорношкірі?» І отримали відповідь, що їй дійсно байдуже все це, аби тільки б у неї вони були. Кожну дорослу жінку, яка відвідує притулок чи дитячий будинок, діти розглядають як потенційну маму. Малі діти намагаються підійти ближче, доторкнутися, взяти за руку, зазирнути у вічі, назвати мамою, сказати своє ім'я. Найближчою людиною стає вихователька. І добре, якщо вона не просто виконує свою роботу, а стає для дитини справжнім другом.

На адаптацію сироти у дитячому закладі впливає і наявність братів, сестер, родичів, а також відносини, які з ними склалися. За законами України діти, потрапляючи у дитячі будинки, повністю втрачають усі родинні зв'язки. Братів і сестер розділяють, відправляють до різних навчально-виховних закладів за віковим цензом, за потребою корекції навчання, лікування тощо. Між ними не відбувається спілкування, зустрічі. Більше того, навіть у дорослому житті мало хто з них намагається відшукати один одного. Найчастіше вони просто не знають про існування своїх сестер і братів. Слід відзначити, що за законами України під час всиновлення дитини іноземцями таких дітей, навпаки, збирають до купи і іноземці повинні всиновити не тільки ту дитину, яку вони обрали, але ї її братів і сестер. Оскільки діти до того моменту не знали один одного, не мали родинного потягу, то в прийомній сім'ї часто трапляються трагедії, коли діти негативно ставляться один до одного, розглядаючи всіх інших дітей суперниками і перешкодою до свого щастя. Ми назвали це «синдромом дитячого будинку». Вивчаючи відповідну літературу, періодику, спілкуючись з батьками прийомних сімей (у тому числі, і з іноземцями - наприклад, сім'ї Йорів з Вашингтону і Крісті з Нью-Джерсі), з'ясували, що діти, які ніколи не відчували батьківської любові і не жили в нормальній сім'ї, отримують інформаційний стрес, що вибиває їх з рівноваги: своєю поведінкою вони вимагають надзвичайної уваги до себе, виконання їх бажань, намагаються підкорити власним бажанням прийомних батьків, вдаються до різноманітних форм маніпуляцій від вимагань до істерик - інакше кажучи, поводяться як зозулята. Цікаво, що подібну поведінку таких дітей відмічають практично всі прийомні сім'ї, незалежно від їх місця проживання. Підсвідомо діти відчувають страх втрати нової родини і намагаються тут і зараз переконатися у тому, що вони, дійсно, прийняті у цю сім'ю назавжди. Не маючи відповідного досвіду поведінки у сім'ї, вони тим самим зашкоджують собі. Тому історія всиновлення має негативні випадки повернення всиновлених дітей у дитячі будинки, чим ще більше завдають психологічних травм дітям і їх невіри у щасливе майбутнє.

Певним негативним фактором соціальної адаптації дітей-сиріт є неодноразова руйнація «домашніх» зв'язків. Перша така руйнація спостерігається, коли відбувається розлучення з родичами, біологічними батьками (якщо вони були позбавлені батьківських прав), сестрами і братами. Діти важко переносять ці розлучення, відчувають себе нікому не потрібними і адаптація йде важко. Психологи відзначають, що дитина або пристосовується к існуючим умовам, або змінює себе виходячи з власних особистісних резервів, або самовідсторонюється і не приймає цінності середовища як свої. І.Назарова вказує, що в даному випадку у людини може зникнути відчуття власної цінності або цінності того, що оточує [5, c.70]. У подальшому руйнація «домашніх» зв'язків відбувається тоді, коли дитина починає відчувати дитячий заклад своїм домом, а вихователів і дітей - родичами, і в силу обставин (вік, опіка, прийомні батьки тощо) доводиться переїжджати на нове місце проживання. Подібні переїзди також залишають психічну травму на все життя. Більше того, діти втрачають почуття постійного дому, що позначається на їх адаптації і подальшій поведінці.

Знаходження дітей-сиріт на державному вихованні, коли відсутні всі родинні особливості спілкування і виховання, сприяє формуванню у них деяких особливостей особистості, які у подальшому стануть для них доленосними. На жаль, у таких дітей досить часто в тій або іншій формі проявляється соціальна дезадаптація, девіація. В звичайних умовах початковий адаптаційний потенціал надає дитині її сім'я, причому його не завжди можна описати, визначити, виміряти тощо. Так, при відвідуванні притулку нам довелося поспілкуватися з жінкою, яка привела з собою сина десь 7-8-ми років. Як вона пояснила, щоб привернути його увагу до благодійних вчинків і не виростити з нього егоїста. Навіть, і у такий спосіб, але мати намагається прищепити своєї дитині те, що буде сприяти формуванню позитивних рис характеру сина. В дитячому будинку опиняються діти, які відносяться до групи ризику, а отже їх початковим стартовим капіталом є ті риси характеру, та форма поведінки, які зовсім не сприяють адаптації ні в дитячому закладі, ні у подальшому житті. За даними, які наводить І.Назарова, з 15 000 випускників дитячих державних закладів (дітей-сиріт) протягом року 500 стають засудженими, 3 000 - безпритульними, 1 500 - закінчують життя самогубством [5, c.71]. Ми глибоко переконані, що сирітство легше попередити, ніж потім адаптувати дитину для нормального життя у суспільстві. Але в країні повинні бути не просто відповідні заклади, а відповідні умови життя.

3. Волонтерський рух студентів вузу як форма педагогічного впливу на виховання дітей у притулку

Педагогічних прийомів, методів і форм впливу на дитину у дитячих закладах накопичено багато. Однак, відомо, що до кожної дитини необхідно мати індивідуальний підхід. Сама система виховання у дитячому будинку майже не передбачає такого підходу, оскільки спрямована на абстрактну задачу виховання всіх, хто там перебуває в даний момент. Вихователь проводить роботу зо всіма дітьми групи одночасно, організує їх на виконання певних правил внутрішнього розпорядку (підйом, особистий туалет, сніданок і т.д.), але, практично, не опікується особистими переживаннями кожної дитини. Це її робота, після виконання якої вона йде до власного будинку і приділяє особисту увагу власним дітям. Отже, за межами уваги вихователя залишається внутрішній світ дітей, їх власні почуття, думки, внутрішні фактори поведінки тощо.

Кожна дитина потребує для своєї адаптації, насамперед, виваженої і оптимальної соціально-педагогічної підтримки, яка базується на наступних принципах [6, c.37]:

· принцип цілісності, який передбачає створення умов для цілісного особистісного розвитку дитини;

· принцип суб'єктності - передбачає стимулювання особистої суб'єктної позиції дитини в процесі її соціалізації і подоланні життєвих труднощів;

· принцип гуманізму, який спрямовує на визнання особистості дитини як самостійного суб'єкта особистого розвитку, її права на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей;

· принцип індивідуалізації - передбачає врахування індивідуальних особливостей дитини;

· принцип адаптивності і актуальності діяльності, який передбачає вироблення здатності швидко реагувати на зміни нормативно-правової бази, економічного, політичного становища, врахування нових тенденцій усіх громадських установ;

· принцип своєчасності - заснований на попередньому виявленні проблемного поля дитини з метою запобігання негативних наслідків;

· принцип природовідповідності - враховує закономірності особистісного розвитку дитини (вікові, індивідуальні тощо) і виділення в ньому позитивного, на що можна спиратися у вихованні;

· принцип культуровідповідності - передбачає врахування цінностей і норм культурного середовища дитини, її здібностей до культурного саморозвитку, визнання самовизначення дитини у виборі цінностей;

· принцип милосердя, співчуття, терпимості - є передумовою вироблення здатності виявляти співпереживання, доброту, терпимість, безкорисливість.

Для адаптації дітей за цими принципами вихователям притулків і дитячих будинків суттєву допомогу можуть надати, на нашу думку, волонтери-студенти, які регулярно відвідують ці заклади з метою не тільки матеріальної допомоги, милосердя, а й спілкування з дітьми, організації певних виховних заходів тощо.

Волонтерський рух в нашому інституті існує вже багато років. І все більше студентів вливаються в лави волонтерів. Робота волонтерського руху студентів досить різноманітна, але одним з напрямків роботи є здійснення позитивного педагогічного впливу на адаптацію дітей в дитячому притулку і зміни у їх свідомості і поведінці на краще. Перші відвідування дитячого притулку дали можливість виявити дітей з труднощами адаптаційного періоду перебування у закладі. Це були діти:

· які довгий час перебували на вулиці;

· батьки яких нещодавно були позбавлені батьківських прав;

· які в силу обставин життя були замкнені, агресивні тощо.

Ці діти важко йшли на контакт з вихователями і працівниками притулку. В студентах-волонтерах вони не бачили тих дорослих, які «диктували» їм правила нового життя. Навпаки, студенти не набридали зауваженнями стосовно моралі. Вони були щирі у спілкуванні, відверто і охоче відповідали на різні запитання, з ними можна було спілкуватися на будь яку тему. Однак, не всі діти одразу пішли на контакт з волонтерами. Поява волонтерів-студентів в притулку завжди супроводжувалася матеріальною допомогою, організацією конкурсів, ігор, дрібних ремонтів іграшок, безпосереднім спілкуванням. Поступово діти звикали до таких відвідувань, почали з нетерпінням чекати зустрічей зі студентами, які також все частіше навідувалися до своїх підопічних. Так вийшло, що практично кожна дитина обрала для себе старшого друга з числа волонтерів, до якого тулилася своєю пораненою душею. Спостерігаючи з першого дня за вихованцями притулку, волонтери відзначали найменші зрушення у їх поведінці, цікавилися у вихователів і робітників притулку минулим життям, мріями і захопленнями дітей, намагалися стати справжніми друзями цим знедоленим.

Основним методом педагогічного впливу на дітей студенти-волонтери обрали спілкування: щире, невимушене, правдиве, небайдуже. Потреба в спілкуванні є не просто нормальною людською потребою, вона є необхідністю у формуванні людини людиною. Отже, вона є для дитини-сироти тою можливістю розвитку, яку нічим не замінити.

Спостерігаючи протягом усього періоду дослідження за дітьми-сиротами і міжособистісними взаєминами, які при цьому утворюються, ми виявили певні особливості в їхньому спілкуванні, які можна поділити на три періоди:

· по-перше, прибуття дитини до притулку та період адаптації;

· по-друге, постадаптивний період;

· по-третє, відносна стабілізація спілкування.

Перебування дітей у притулку впродовж усіх трьох періодів характеризується насамперед їхньою підвищеною збудженістю або, навпаки, загальмованістю. Серйозною перешкодою для встановлення позитивних взаємин дітей з однолітками і дорослими є та обставина, що діти прибувають у притулок регулярно. Отже, щоразу травмується психіка вихованців, які вже певною мірою адаптовані: з кожним новим прибулим вони знову пригадують і переживають момент свого прибуття.

Для першого, адаптивного, періоду спілкування, як показують наші спостереження, характерний стан розгубленості, безпорадності, невпевненості, дезорієнтованості в новому для дитини середовищі в цілому і в кожній ситуації зокрема. Цей період найбільш гострий, оскільки діти намагаються мимоволі зайняти відповідну «соціальну нішу» в новому житті. Стан депривації (незадоволення основних потреб), в якому перебувала дитина, ще більше загострюється. Дитина, залежно від віку, може плакати, кричати, намагатися сховатися, битися в істериці тощо. У цей період найбільш виражена потреба в спілкуванні з дорослими.

Під час постадаптивного періоду дитина зовні ніби вгамувалася, але ще невпевнено входить у спілкування з дорослими й однолітками. Даються взнаки попередній спосіб життя, брак навичок позитивного спілкування. Саме від уміння та особистісних якостей вихователя, стилю виховання залежить тривалість цього періоду, формування позитивних рис у стосунках.

Налагодження стосунків між дітьми-сиротами - тривалий процес: від появи у дітей потреби в простому спілкуванні з дорослими до позаситуативного, мовленнєвого спілкування. І саме в цей період дуже продуктивною виявилася допомога студентів-волонтерів. Відвідуючи притулок, студенти все частіше затримувалися з дітьми, грали з ними в різні групові і рольові ігри, намагалися зрозуміти і задовольнити бажання дітей у спілкуванні. Згодом це дало позитивні результати. Все частіше діти намагалися не тільки спілкуватися з різними студентами, а усамітнитися з одним з них, щоб повідати своє особистісне, спитати поради або поділитися своїми успіхами, іноді болем, доторкнутися чи обійняти людину, яка її вислуховує, приймає близько до серця її проблеми. Вони по-дорослому серйозні, спостережливі, прискіпливі, одразу відчують фальш. Ось чому з ними повинні працювати люди, яким проблеми цих дітей не байдужі.

В ході дослідження нами використовувалися методи спостереження та бесіда. Результати дослідження зведені у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1

Особливості поведінки дітей до і після педагогічного впливу волонтерів (період спостереження - рік)

Аналіз результатів спостереження свідчить про те, що спілкування як форма педагогічного впливу на дітей є тим фактором, який змінює їх поведінку на краще. Студенти-волонтери в розмовах з дітьми дотримувалися принципу толерантності, щирості, любові. В процесі спілкування діти почали довіряти студентам, ділитися інформацією про своє минуле, що сприяло переосмисленню важких подій у їх дитинстві і надихало на нове життя.

Слід відзначити, що це було не просте спілкування. Використовувалися різні його форми: спілкування у грі, спілкування як розмова, спілкування при підготовці і проведенні заходів, спілкування як переконання, спілкування під час вибору певної діяльності тощо.

Важливим моментом у налагодженні стосунків з дітьми, а отже для позитивного педагогічного впливу на зміни в їх поведінці, вважаємо благочинні дії студентів-волонтерів і спільні виховні заходи. Студенти організовують в інституті збір коштів, речей, книг, влаштовують благочинні концерти з цією метою. Вже традицією стають такі заходи як благодійна акція «Святий Миколай мандрує Україною». Кожна дитина отримує до свята подарунок, до якого включаються книги, фломастери, альбоми, солодощі тощо. Волонтери заздалегідь готують виставу до цього дня (в інституті працює СТЕМ - студентський театр естрадних мініатюр), святковий концерт за участю самих дітей. Все це потребує справжньої дружби, врахування здібностей і бажання дітей, а отже, вивчення особливостей особистості кожної дитини. Довіра дітей зростає ще більше, коли волонтерами використовується педагогічний прийом власного прикладу. Найголовніше в благодійній справі волонтерів є безмежна щирість, відкритість, бажання допомогти, небайдужість душі і серця.

Висновки

В ході дослідження встановлено, що проблема сирітства існує з давніх часів розвитку людського суспільства. Ця проблема завжди знаходилася і досі знаходиться в сфері уваги як держави, так і благочинних організацій. Встановлена закономірність: чим більш розвинуте суспільство, тим більше воно опікується дітьми-сиротами.

В роботі розглянуті різні форми влаштування дітей взагалі, відзначені основні форми, які використовуються в Україні. Наголошено на авторському переконанні стосовно переваг всиновлення і опікунства, доцільності існування притулків і дитячих будинків.

З'ясовані основні фактори, що впливають на адаптацію дитини в притулку і дитячих будинках: зовнішні - досвід минулого життя, умови перебування і виховання в державних закладах; внутрішні - психічні, фізіологічні і фізичні особливості особистості дитини.

Для дослідження нами обрано метод спостереження такої форми педагогічного впливу на зміни в поведінці дітей як спілкування в різних проявах роботи з дітьми. Аналіз результатів дослідження свідчить про доцільність використання такої форми педагогічного впливу при адаптації дітей до життя в притулку. З'ясовано, що саме щира зацікавленість у справах кожної дитини, особистісній приклад життя волонтерів, їх захоплень і інтересів сприяє їх зближенню з дітьми, довіри останніх і поступові позитивні зміни поведінки вихованців.

Література

1. Шарин В. Социальная помощь в средние века // Социальное обеспечение. - 2005. - №9. - С.18.

2. Библия. - М., Российское библейское общество, Мф. 5:7.

3. Галагузова М.А., Галагузова Ю.Н., Штинова Г.Н., Тищенко Е.Я., Дьяконов Б.П. Социальная педагогика. Учеб. пособие для ВУЗов - М., ВЛАДОС, 2001, с.30.

4. Назарова И.Б. Адаптация и возможные модели мобильности сирот, Глава 3 - Режим доступа: www.ecsocman.ru.

5. Назарова И. Возможности и условия адаптации сирот // Социс. - 2001. - №4. - С.70-71.

6. А.В.Скрипник. Соціально-педагогічна підтримка дітей, позбавлених батьківського піклування: змістовний аспект.

Размещено на Allbest.ru