Вивчення ліричного твору на уроках літератури

Такий зміст, такі мотиви програмного вірша «Кобзаря», розвинуті в інших поезіях раннього періоду.

«Три літа». Поезія «Три літа», написана в грудні 1845 року, є ключовою для розуміння творчості Т. Г. Шевченка другого періоду (1843--1847 років).

Перед тим, як приступити до аналізу вірша, необхідно повторити відомості з біографії поета, що стосуються цього періоду. Це найдоцільніше зробити в формі бесіди.

Далі учні самостійно працюють над статтею підручника «Поезія 1843--1847 років», готуючи відповіді на запитання, заздалегідь написані на класній дошці чи на плакаті [3]:

1. Чим збагатила поета перша подорож на Україну 1843 року?

2. Як позначилися на розвиткові суспільно-політичних поглядів Т. Г. Шевченка його знайомство з передовою російською літературою і зв'язки з передовою російською інтелігенцією?

3. Які зміни сталися в цей період у творчості великого поета?

Із творів, написаних у період 1843--1845 років, Т. Г. Шевченко склав рукописну збірку «Три літа», яка відкривається програмним віршем цієї ж назви. У ньому поет «підводить підсумки свого духовного життя за останні «три літа», говорить про зміни, які сталися за цей час його світогляді» [].

Після самостійного опрацювання учнями статті підручника переходимо до роботи безпосередньо над текстом поезії.

-- Прочитайте уривок від початку вірша -- до слів: «Заразом украли». За допомогою яких образів поет передає ті зміни, що сталися в його поглядах і почуттях за «три літа»?

-- Поет говорить про «три літа» як про щось живе, це уособлений образ. Вони забирають «все добре з собою», «окрадають добрі думи», «розбивають серце» о «холодний камень». Ці «три літа» опустошили серце поета, «погасили усе добре, запалили лихо».

-- Які ж почуття й переживання передають ці метафори?

-- Ліричний герой глибоко розчарований. Він вірив у добро, лив «добрі сльози» над гіркою долею Катерини, з захопленням згадував славні козацькі часи, оплакував «зорю» своїх дитячих літ :Оксану. А тепер у нього спустошене серце.

-- Що ж було причиною такої глибокої зміни в настроях, почуттях ліричного героя, якого ми маємо всі підстави ототожнювати з автором? Прочитайте наступну частину вірша -- до слів: «Не люди, а змії».

-- Поет розчарувався в людях, які його оточували. Він любив їх, вірив їм, а вони його зрадили. Письменник прозрів і тепер бачить, що навколо нього «не люди, а змії».

-- Говорячи про «людей», в яких він розчарувався, поет мав на увазі українське панство, ліберальну інтелігенцію, а не народ. Після появи «Кобзаря» ліберально настроєні дворяни хвалили Шевченка, захоплювалися його творами, зустрічали поета як співця «неньки-України», називаючи себе українськими патріотами. Але якщо для поета-революціонера Україна означала знедолений, покріпачений народ, то для панів-лібералів вона була краєм їхніх великих маєтків. Поїздки на Україну, знайомство з передовими ідеями свого часу розкривали очі поета. Він побачив справжню, кріпосницьку суть своїх українських поміщиків, які вважали себе прихильниками його поезії.

-- Які ж нові почуття зародилися в серці поета, як він їх образно передає?

-- Поет з болем зізнається:

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

-- Поет гоїть своє серце «ядом», тобто він сповнений ненависті, гніву. Яка сильна метафора -- вию! Поруч зі словом «поет», як правило, вживалося дієслово «співати». Поєднання ж несумісних понять справляє дуже сильне враження. Виття сови, за народною прикметою, віщує лихо, нещастя. І голос поета тепер став провіщати лихо, кару отим «зміям», яких він побачив на Україні. Так Т. Г. Шевченко прощається з юнацькими мріями й сподіваннями і вдається до сатири -- гнівного, нещадного викриття й засудження пригноблювачів народу.

Поет знову, як і в «Кобзарі» 1840 року, називає свої твори «Думами», «дітьми», але це вже не «квіти», а «злії діти». Письменник усвідомлює, що його нові викривальні, революційні сатиричні твори не будуть до смаку фальшивим «друзям», та це його не турбує:

Що хочете,

То те і робіте...

У поета немає жодних ілюзій щодо того, що принесуть нові літа поневоленій самодержавством і поміщиками Україні.

Учні читають закінчення вірша, починаючи від слів: «Добридень же, новий годе...»

Учитель пояснює, що «новий год в торішній свитині» -- алегоричний образ: новий рік у вигляді жебрака з латаною торбиною. Що доброго він може принести людям? Він несе народові нові царські укази, від яких нема чого чекати добра. Кріпацьку недолю поет іронічно називає «благоденствієм», висміюючи облудну балаканину апологетів царизму про піклування «батюшки-царя» за «благоденствіє» народу Як бачимо, поет-революціонер однаково ненавидить і російський царизм, і «своє» українське панство. Їх він вважає найлютішими ворогами українського народу.

Після аналізу поезії, для створення цілісного враження, учні слухають грамзапис вірша у виконанні артистів.

Далі вчитель підкреслює, що твори періоду «трьох літ» засвідчили про перехід Т. Г. Шевченка від романтизму до критичного реалізму. Учні вже знайомі з основними рисами сентименталізму і романтизму, тому після стислого повторення раніше вивченого (шляхом бесіди) вчитель переходить до розкриття поняття «критичний реалізм».

Реалізм як творчий метод виник задовго до XIX століття, однак його розквіт припадає саме на цей період. Реалізм передбачає правдиве, історично конкретне зображення дійсності. Але письменники-реалісти не копіювали життя. Вони відбирали з нього найбільш характерні факти, явища, людей і, узагальнюючи їх, створювали типові правдиво художні образи. Живуть, діють ці персонажі не в якихось незвичайних, виняткових обставинах, як романтичні герої, а в конкретних суспільно-історичних і побутових умовах. Тому з реалістичних творів читач дізнається про життя суспільства в цілому і окремих людей певної епохи [5].

Найвищим етапом у розвитку реалізму став критичний реалізм. Найвидатнішими його представниками в російській літературі були О. Пушкін, М. Гоголь, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Островський, І. Гончаров, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов.

Метод критичного реалізму в українській літературі знайшов втілення у творах Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та інших класиків.

Які ж особливості критичного реалізму? Представники критичного реалізму не обмежувалися правдивим відтворенням дійсності, вони гостро критикували, викривали, засуджували все зло, що панувало в експлуататорському суспільстві. Так, Т. Шевченко не лише в поемах («Сон», «Кавказ» та ін.), а н у ліричних творах («Три літа», «І виріс я на чужині», «Якби ви знали, паничі...» та ін.) змальовує страхіття самодержавно-кріпосницької дійсності, і ці картини викликали у читачів справедливий гнів, ненависть до порядків, заснованих на кривді й неволі. Для письменників цього напряму характерний глибокий інтерес до суспільних проблем. Саме їм присвячена переважна більшість поезій Кобзаря, його хвилює таке соціальне зло, як панщина, солдатчина, хвилює жіноча недоля, національне безправ'я народів.

Твори критичних реалістів, зокрема Т. Шевченка відзначаються глибоким демократизмом, вони сповнені глибокого співчуття до пригноблених і скривджених. Боляче відчуває поет гірку долю кріпака, покритки, сироти. І навпаки, ненависть палахкотить у його віршах, коли йде мова про гнобителів народу -- царя, панів.

Т. Г. Шевченко став основоположником реалізму і народності в українській літературі. «Автор «Кобзаря» як глибокий революційний мислитель, утверджувач високохудожнього реалізму, накреслив магістральні шляхи розвитку для всієї новітньої української літератури -- шлях народності, шлях вірного служіння трудящому людові.

3.2 Вивчення ліричних творів П. Г. Тичини

Вивчення ліричних творів у випускному класі середньої школи має свої особливості. На відміну від 5-9 класів, де на уроці текстуально вивчалися, як правило, не більше 1 -- 2 творів, в 11 класі уроки надзвичайно насичені. Сприймання учнями поезії стає осмисленішим. Цьому сприяє не лише їх життєвий досвід, а й глибше вивчення суміжних предметів -- зарубіжної літератури, історії, суспільствознавства. Учитель має можливість ширше практикувати лекційний метод, не відмовляючись і від бесід, спостереження та ін.

З сучасною поезією наша молодь знайомиться не лише на уроках, а й через пресу, радіо, телебачення. Певну роль відіграють і культурно-масові заходи: концерти, вечори поезії, огляди художньої самодіяльності, шкільні тематичні вечори, зустрічі з письменниками тощо. У певному розумінні можна твердити, що наш школяр живе в атмосфері сучасної поезії. Впливаючи на почуття, ми покликані зміцнювати ідейно-політичні переконання старшокласників.

Виступивши в українській поезії в гнітючі роки реакції після поразки революції 1905--1907 років, у період буяння блідих, отруйних квітів занепадницької поезії, Павло Тичина сказав своє нове слово в літературі. Першою книгою поета стала збірка «Сонячні кларнети» (1918), більшу частину якої становили поезії, написані в дореволюційний час. Кларнет -- духовий інструмент. Назва його походить від латинського слова clarus, що означає ясний. Так названо інструмент за його звук -- чистий, ясний, бадьорий. Сонячні кларнети -- музика сонця, а сонце -- джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту, щастя.

Поет прославляв всеперемагаюче життя, красу природи. І це було виявом гуманізму й демократизму юного Тичини, що відрікся від «божків», соборів, релігії заради величної прекрасної природи, в ім'я повноцінного життя серед людей і для людей. Ця радість життя звучить у кожній поезії «Сонячних кларнетів» [6, 84].

«Гаї шумлять». Основні образи поезії прості, зрозумілі: гай, хмарки, ниви, надвечірнє небо, позолочене сонцем, і золота річка, в якій відбилося небо... Здавалося б, оспіваний багатьма поетами український пейзаж. Чому лі вірш справляє враження чогось небуденного, освіжаючого душу? Насамперед новаторський ритм поезії. Такого в українській літературі до Тичини не було. Вірш розкований, строфа вільна, асиметрична; римування здебільшого внутрішнє. Кожне слово в ньому звучить вагомо, на правах рядка.

«Гаї шумлять» можна віднести до пейзажної лірики, тобто до творів, у яких настрої, почуття людини передаються через картини природи. Ми знаємо вже немало зразків пейзажної лірики. Згадаймо хоча б «Журбу» Л. І. Глібова, «Веснянки» П. А. Грабовського. Чим відрізняється від них вірш молодого Тичини? До нього в українській поезії природа була або фоном для змалювання життя людей, або протиставлялася йому; природа і людина або мирно співіснували, або, частіше, різко контрастували. У Тичини ж ліричний герой наче зливається з природою. Гаї шумлять -- щоб він слухав, хмарки біжать -- щоб він милувався ними, дзвін купає його, мов ластівку, трави голублять.

Нас вражає надзвичайна свіжість бачення світу. Поет бачить те, що й інші, але сприймає по-новому, усвідомлюючи навколишню красу. Вся природа прекрасна, треба лише зрозуміти це. Прекрасне й життя. Ліричного героя охоплює радісний настрій. Перед ним усе життя, в якому його -- він вірить у це! -- чекає щастя.

Перед нами наче малюнок, зроблений ніжними, напівпрозорими акварельними фарбами. Немає різких, грубих мазків, все ніби не до кінця визначене, нечітко окреслене: героєві весело, але причина точно не вказана:

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Дзвін збуджує якісь думки, «пряде» їх, але не сказано, які саме. Ліричний герой чекає, але кого -- невідомо: Когось все жду --Співаючи.

Оця недомовленість чарує читача, примушує його ставати «співавтором» поезії; наша уява доповнює, домислює те, на що лише натякає автор.

Тичина поділяв свої захоплення між поезією, музикою і малярством. У його поезії нерідко зливаються різні види мистецтва. Друга строфа вірша «Гаї шумлять» майстерно передає музику дзвону за допомогою алітерації та наголошених відкритих складів, вживання голосного у:

Гей, дзвін гуде -- Із далеку.

Думки пряде --Над нивами.

Це яскравий зразок звукової інструментовки вірша.

На завершення учні слухають запис чудового романсу Г. Верьовки на текст поезії П. Тичини «Гаї шумлять». При цьому пропонуємо простежити, як звуково-зоровий образ останньої строфи передано в музиці протягом усього її звучання [6, 85].

«Ой не крийся, природо...». Іншим настроєм пройнятий вірш «Ой не крийся, природо...». Автор говорить у ньому про осінь, осінні настрої. Образ осені персоніфікований, вона -- ніби жива істота, що може відчувати, як людина.

Настрої вірша концентруються в кількох образах. Колись були «буря з громом», «ніч на Купала» -- так символічно сказано про повноцінне, повне сил і буяння життя навесні, влітку. А тепер -- «сичі розридалися в лузі», скрізь «безгоміння і сум. Безгоміння і сон» (зразок звукової інструментовки). Все оповито сумом, печаллю. Та поет не впадає у розпач: серце хоч «у тузі», але здатне сміятися. Так переплітаються почуття, настрої осені. А може, не осені, а людини, яка переживає тяжкі часи духовної кризи, і їй здається, що все краще минуло? Але впала зірка, немов майнула згадка про колишню радість, щастя -- і «засміялося серце у тузі!».

Поезія П. Тичини «Ой не крийся, природо...» звучить оптимістично, в ній утверджується радість життя.

«Коли в твої очі дивлюся...». Дві строфи цього вірша -- два контрастні образи. У першій -- чарівна картина:

прозоре небо, море брильянтових зір,

Що десь там горять-усміхаються,

Чудові, ясні!..

У другій -- сумне осіннє поле:

Туман поглядає.

Суха бадилина хитається...

Спить груддя важке.

Ліричного героя обіймає туга, оскільки в очах коханої замість любові він бачить холод, байдужість до себе. В її серці так холодно, як в осінньому полі.

Згадується поезія І. Я. Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Мотив подібний, та система образів зовсім інша. Франко вірний духові народної пісні, Тичина ж створює свою образність.

«Розкажи, розкажи мені, поле...». Не слід думати, що в поезії П. Тичини дожовтневих часів не звучали соціальні мотиви. Вірш «Розкажи, розкажи мені, поле...» є свідченням роздумів поета над гіркою долею хлібороба. Перед нами -- поле: на ньому «рідко ростуть колосочки», воно родить «кукіль та волошки»; над убогими нивами пролітають безплідні хмари. Даремно гине важка праця плугатаря. Гіркою іронією звучать слова:

-- Ех, хіба це уперше!

Така моя доля.

Хоч кукіль та волошки я буду родити --

Все ж плугатарю є щось із поля.

Пропонуємо учням з'ясувати, як побудована поезія. Це своєрідний діалог ліричного героя з полем, з хмарами. Такий прийом -- звертання до сил і явищ природи -- має давню традицію. Згадаймо хоча б «Слово о полку Ігоревім» («Плач Ярославни). Поле -- образ персоніфікований. Ліричний герой звертається до нього, як до близької істоти, якій співчуває, з якою готовий поділити долю:

Що ж тепер нам з тобою робити?

У вірші немає якихось соціальних висновків, але ми відчуваємо, що в поета болить серце за рідну землю, виснажену й убогу, за той люд, що проливає на ній піт, маючи за це гірку винагороду -- «кукіль та волошки». В образі плугатаря втілено тяжку долю селянина-бідняка [6, 86].

«Арфами-арфами...». Вся поезія сповнена звуковими образами. Наче самодзвонні золоті арфи, звучать весняні гаї, потоки -- як дзвіночки, переливається золотом спів жайворонка. У супроводі цієї симфонії

Йде весна

Запашна.

Квітами-перлами

Закосичена.

Автор малює світлу, радісну картину. Зразу ж пригадуються народні веснянки. Поезія передає не лише весняну радість. По блакитному небу, наче думи, пливуть хмари. Образ дуже оригінальний, справді тичинівський і водночас близький до фольклорної загадки. Весна несе не лише тепло, цвітіння, а й грози -- бій вогневий.

Та вірш «Арфами, арфами...» -- не лише про природу, а насамперед про прекрасне почуття кохання. Це воно робить світ таким чудовим, сповненим радості й цвітіння.

Водночас поет передчуває життєві грози, які віщують не лише радість, а й плач. Правда, той плач перламутровий -- світлий. Поет твердить, що людина повинна прагнути боротися за своє щастя. Отже, цей вірш має життєстверджуючий характер.

Як бачимо, поезія П. Г. Тичини дожовтневого часу є мажорною, оптимістичною. Це не випадково, адже вчителями молодого поета були такі визначні письменники, як Максим Горький і М. М. Коцюбинський. Саме їхній революційний оптимізм надихав поета, який рішуче «зненавидів ікони» і став співцем радості життя.

Це підкреслив критик Л. Новиченко: «Вірші молодого поета сповнені великої людської ніжності, їх переймає чиста юнацька довіра до людини й світу. Світлий оптимізм, тверда впевненість в перемозі сонячного і людського над всіляким мороком і тліном створюють в книзі ту провідну мелодію, для виконання якої, мабуть, справді-таки могли придатися лише особливі, незвичайні -- Сонячні -- кларнети»

3.3 Вивчення ліричних творів Б. Олійника

Думки й почуття ліричного героя творів Б. Олійника -- то думки й почуття нашого сучасника, найактивнішого співучасника великих всенародних звершень. Тому вони викликають такий щирий відгук у серцях нашої молоді.

«Кредо». З усім циклом учні знайомляться вдома напередодні уроку. На уроці роботу над твором починаємо зі з'ясування значення назви циклу. Словом «кредо» позначають два поняття: основи світогляду, переконання людини; висловлення людиною своїх поглядів, переконань. Чиї ж погляди й переконання висловлює ліричний герой циклу?

Устами ліричного героя промовляє людина найпередовішого світогляду, нової моралі, борець проти кривди й зла, творець нового світу.

-- Чому, на вашу думку, автор назвав свій цикл кантатою? Згадаймо, що кантатою в стародавній поезії називали вірш урочистого характеру.

-- Певно, поет хотів підкреслити урочистість, піднесеність звучання свого твору.

Справді, ми відчуваємо цю піднесеність вже під час першого знайомства з твором. Бо ж і мовиться в ньому про небуденного, величного героя -- людину. З цим значним змістом гармонійно узгоджується й форма: урочисто звучить п'ятистопний ямб; його ще сповільнюють цезури -- паузи, що підкреслюються розбивкою окремих рядків у першій, третій, п'ятій та шостій строфах. Особливого колориту надають віршеві архаїзми: темниці, отча хата, грядущі покоління, пред образами, яко свято, десниця.

З огляду на обмежений час на уроці прочитаємо окремі поезії циклу -- першу, третю та п'яту. Мета виразного читання (вчителем або заздалегідь підготовленими учнями) -- глибше збагнути ідейно-естетичне багатство твору. Після читання кожної з частин циклу коментуємо (або ж це роблять учні) окремі деталі, важливі для розуміння ідейного змісту.

Перша частина.

Я-- від коріння.

Я -- із первовіку.

Ліричний герой відчуває себе спадкоємцем духовної спадщини людства; його погляди, ідеї -- то цвіт людської думки, викоханий протягом століть.

Та пам'ятай: в незвідане дороги

Я першим клав. Собою. І -- в собі.

Своє щастя ліричний герой вбачає у безмежній відданості ідеям комунізму, в боротьбі за щастя всіх людей. Він відчуває величезну відповідальність і перед тими, хто віддав своє життя за здійснення мрії про «Місто Сонця», і перед «грядущими поколіннями».

Третя частина. До кого звертається в ній ліричний герой? До Батьківщини, яку він першим піде захищати, коли «чорний ворог крилами закреше» [6, 136].

Водночас ця частина -- апофеоз справжньої дружби, істинна суть якої виявляється в тому, щоб захистити друга від біди, поділити з ним його горе. Особисте почуття -- вірність дружбі та громадянське -- вірність Вітчизні.

П'ята частина. Щемким болем сповнені дуже короткі, але наповнені глибоким, щирим почуттям згадки про матір, яка «одцвітає», про батька, що загинув на фронті, і його сміх син знає лише «у рамці на стіні». Життя продовжується, «сад цвіте», і тим болючіше відчувати втрату найрідніших.

У народу «руки з праці вузлуваті», «душа ж його пречиста, яко свято». Справжня краса людини -- це душевна краса, людина красива не тим, якою вона є зовні, а тим, що створила своїми руками, своїм розумом.

Ліричний герой усвідомлює себе невід'ємною частинкою свого народу: Я весь у нього. Весь він -- у мені...

Отже, у циклі «Кредо» Б. Олійник розкрив багатий внутрішній світ людини. Це людина високої громадянської свідомості, невіддільна від народу, спадкоємець усіх душених багатств людства. Вона керується принципами, найцінніші норми загальнолюдської моралі.

«На березі вічності». У циклі «Кредо» є вражаючий образ: «мертві очі двадцяти мільйонів», що «чатують у пильному безсонні». І в інших творах Б. Олійника повторюється мотив величезної відповідальності нас, живих, перед тими, хто живе в народній пам'яті («Батьки і діти», поема «Урок»). Ці твори перегукуються своїм ідейним змістом з такими відомими поезіями, як «Я знаю, никакой моей вини...» О. Твардовського, «Реквием» Р. Рождественського.

По-різному можна провести аналіз чудового твору Б. Олійника.

Перший варіант. Тихо звучить музика. То може бути пісня «Степом, степом...» (слова М. Негоди, музика О. Пашкевича) або «Мрії» Р. Шумана. І на тлі цієї мелодії учитель проникливо читає «На березі вічності». Потім -- кілька хвилин зосередженого роздуму над почутим. І все.

Цей спосіб аналізу забезпечує високу емоційність сприймання. Але ж завдання вчителя значно ширше, він повинен впливати і на почуття, і на розум учнів, розвивати їх мову, вчити висловлювати свої думки й почуття. Тому такий метод можна застосувати не в кожному класі.

Другий варіант. Учитель читає уривок поезії від початку -- до слів: «і нєсть їм кінця і начала» (можна теж на фоні музики). Вірш написаний п'ятистопним амфібрахієм, ритм якого нагадує ритм траурного маршу. Розбивка рядків на сходинки допомагає читцю підібрати правильні інтонації, паузи та логічні наголоси.

Після хвилини роздумів учні відповідають на запитання:

1. Який прийом вжив поет у творі? Чи можете привести приклади його використання з історії української літератури?

У поезії Б. Олійника використано прийом видіння, тобто образ, що постає в уяві, уві сні. Поет наче буквально «розшифровує» метафоричний вислів: живі у пам'яті народу. І перед нами проходять, наче живі, ті незабутні двадцять мільйонів, що навічно залишилися на полі битви -- і в наших серцях [6, 137].

Цей прийом іде від класичної літератури. Згадаймо хоча б видіння в поемі «Сон» Т. Г. Шевченка, в поезії «Каменярі» І. Я. Франка. Наш поет, застосувавши традиційний прийом, створив картину, яка вражає нас і зворушує до сліз, викликає почуття святої шани до тих, хто віддав своє життя за щастя прийдешніх поколінь, збуджує прагнення бути гідними синами й внуками безсмертних героїв.

2. Які поетичні образи і деталі особливо нас хвилюють?

Напевно, юнаки й дівчата скажуть про матерів, наречених, дружин, які до смерті не перестають чекати повернення з війни своїх рідних і близьких. Звернімо увагу на порівняння жінок зі «зляканими птицями» (в пам'яті постане Ярославна, що готова полетіти «зигзицею» за милим), на стилістичну роль архаїзмів (грядущі, сущі, нєсть їм кінця і начала та ін.).

Серед тих, хто проходить у величному мовчанні, і батько ліричного героя, тепер уже молодший за свого сина.

3. Який заповіт дають нам герої, що загинули під час Великої Вітчизняної?

Учні читають уривок від слів: «Сини наші вірні» -- до слів: «І наших знамен краснотали».

Третій варіант. Учні самостійно працюють над поезією, готуючи відповіді з широким використанням тексту за даним планом:

1. Вічно живі.

2. Прокляття вбивцям.

3. Заповітне Слово.

4. «...доля великого світу На наші рамена ляга».

Хоч би які методи застосовував учитель, в центрі його уваги повинно бути слово поета. Розкрити всю глибину, показати красу поетичного слова -- таке основне завдання.

ВИСНОВКИ

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем методики викладання української літератури - вивчення ліричних творів на уроках української літератури. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення:

Лірика -- рід літератури, в творах якого відображуються почуття, думки людей, викликані певними подіями чи обставинами життя.

Специфіка лірики виявляється в тому, що в ній дійсність відображається не шляхом розповіді про події, що відбуваються з людьми, а через передачу думок, почуттів, переживань, у ліриці бачимо єдність думки й почуття.

Залежно від змісту ліричні твори здебільшого поділяють на такі групи: лірика громадянська (або суспільно-політична чи просто політична), пейзажна, філософська, інтимна.

Ліричні твори класифікують ще й за такими жанрами: пісня, гімн, ода, послання, сатира, епіграма, епітафія, мадригал та ін.

Часом вид ліричного твору визначається особливостями його форми: сонет, рондель, газель і т. п.

Зміст ліричного твору -- це почуття, роздуми, переживання, зумовлені явищами дійсності, які письменник, відповідно до свого світогляду, відібрав, осмислив і емоційно й естетично оцінив у творі.

Форма ліричного твору -- це вся сукупність художніх прийомів і засобів вираження змісту, те, що пов'язує елементи змісту воєдино і без чого неможливе його існування. Форма так само багата й різноманітна, як і зміст. Поняття форми включає в себе і жанр твору, і його композицію, і образи.

Зміст і форма -- поняття історичні, але єдність їх слід розуміти не як раз і назавжди визначений кінцевий результат, а як безперервний діалектичний процес. Ось чому й аналіз ліричного твору сьогодні не може бути точнісінько таким, як учора, а завтра -- таким, як сьогодні. У поезії, що народилася навіть у сиву давнину, для учнів повинна звучати симфонія сьогодення. Поезія -- не засушений гербарій, а вічно живий квітник.

Специфіка лірики випливає з особливостей відтворення у ній світу, з своєрідності її поетичної мови. У ліриці життєві явища змальовуються через почуття, переживання, роздуми, які викликані суспільно-політичними подіями, картинами природи, особистими моментами в житті людини. На відміну від епічних творів, які накреслюють широку панораму життя, у ліричних творах немає розгорнутого сюжету, думки поета виражаються лаконічно, дуже сконцентровано. В одному рядку вірша передається те, що іноді в епічних творах розгортається у цілі розділи.

Ліричні вірші відзначаються і особливостями художньої мови, розуміння якої вимагає добре розвиненої уяви, мислення образами, тонкого чуття, вразливості, загального розвитку людини. Тому-тo під час вивчення ліричних творів дуже помітна строкатість учнівських вражень. Широта художніх узагальнень у ліричних творах об'єктивно породжує в учнів різні асоціації залежно від їх особистого досвіду. Порівняно з іншими родами літератури сприймання лірики відзначається найбільшою суб'єктивністю.

Інтерес учнів до ліричних творів необхідно постійно розвивати. Якщо у школі організовуються вечори поезії, зустрічі з поетами, конкурси на краще читання, колективне прослуховування віршів у виконанні визначних майстрів художнього слова, якщо уроки відзначаються високою емоційністю, учні не можуть бути байдужими до ліричних творів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Бандура О. Вивчення художнього твору // Українська література в загальноосвітній школі. - 2003. - № 1. - С. 2- 8.

2. Кирилюк Є. Шевченко Т.Г.: Життя і творчість.-- К., 1959.

3. Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка: Сучасна інтерпретація: Посібник для вчителя. - К., 1998.

4. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушевський: Хроніка його життя.-- К., 1991.

5. Пасічник Є.А. Українська література в школі. - К., 1983. - 319 с.

6. Пелипейко І.А. Вивчення ліричних творів у 9-11 класах. - к., 1992. - 141 с.

7. Степанидин Б. Давня українська література в школі. - К., 2000. - 504 с.

8. Фролова К.П. Аналіз художнього твору - К., 1983. - 119 с.

Размещено на Allbest.ru