Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні

Розвиток вищої освіти в Європейському регіоні. Університет як інтелектуальний осередок. Започаткування Болонського процесу – інтеграційної реформи вищої освіти на Європейському просторі. Забезпечення якості освіти. Вступ України до Болонського процесу.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 13.12.2010
Размер файла 208,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

У цілому, аналіз розвитку вищої освіти в розвинених країнах світу свідчить, що цей процес був тісно пов'язаний як із зовнішніми, так і з внутрішніми чинниками, які спонукали покращення рівня освіти та підготовки висококваліфікованих кадрів. Не дивлячись на суттєві відмінності в соціально-економічному розвитку, європейські країни при формуванні єдиного освітнього простору накопичили значний досвід, котрий відображається у доступності вищої освіти для всіх бажаючих, наявності умов для того, щоб закінчити навчання без перешкод, організації нових форм і методів навчального процесу, виробленні стандартів освіти, здійсненні реформ в галузі державного управління вищою школою, підготовці державних управлінців і керівництві якістю освіти. Цей досвід став вирішальним чинником на шляху модернізаціїї вищої освіти України та її входженні у європейське освітнє поле на засадах Болонського процесу.

Україна мала і має одну з найбільших і авторитетних систем вищої освіти у світі. Однак ця система формувалась та розвивалась за інших соціально-економічних, політичних та культурних умов. Кризовий стан освіти в Україні був зумовлений цілим рядом причин, які дістались у спадщину від недалекого минулого, а саме: надмірною централізацією управління та фінансування освіти у колишньому Союзі, відсутністю національної системи освіти, заідеологізованістю та повним її одержавленням, тривалою ізоляцією від світового освітнього досвіду. На нашу думку, радянський акцент на традиційні галузі промисловості, які вимагали великої кількості робітників з низькою кваліфікацією, та невисока заінтересованість громадськості у підтримці вищої освіти та високих технологій ще й досі впливає на ситуацію в Україні. Україна залишається виробником сталі та енергомістких товарів для країн СНД і світового ринку. Вона не претендує на “постіндустріальні” технології. І, що найтрагічніше, інтелектуальний потенціал нових поколінь молодої держави може ще довго марнуватися у галузях з низькими технологіями.

Протягом існування незалежної України реформи, які мали місце у вітчизняному освітньому комплексі носили половинчатий характер.“Норма” освітніх цілей в Україні кінця ХХ ст. залишалась на рівні “норм” Союзу 70-х років. Звідси витоки сформульованих проблем і напрями їх вирішення. Ринкові умови вимагали грунтовних змін у системі вищої освіти України. Проведення таких змін в часі співпало із реформуванням європейської системи освіти. Варто зауважити, що спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися ще в 1957 році з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти 1971 та 1976 років, у Маастріхтському договорі 1992 року.

Фактично Болонський процес розпочався 18 вересня 1988 р. під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету - альма-матер європейської вищої освіти. Ректори 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику Хартію (Magna Charta Universitatum) де були проголошені фундаментальні засади, які повинні були назавжди зостатися основою ролі університетів як центрів культури і знань. Серед університетів, які підписали Велику Хартію були і 4 українські вищі навчальні заклади. Однак, враховуючи бюрократичність вітчизняного освітнього комплексу, централізованість управління - вищі навчальні заклади України не поспішали виявляти ініціативи, побоючись, що вона може бути і покараною.

Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це, насамперед, програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці, створення системи навчання впродовж усього життя та багатовимірні завдання зі зближення освітніх програм і систем, які вирішувались у рамках численних програм TEMPUS/TACIC.

Нарешті, 1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни. Це був перший офіційний документ у контексті Болонського процесу, до якого приєдналася Україна. Наша держава ратифікувала дану угоду в грудні 1999 року. А набула чинності конвенція на території України у 2000 році. Більшість учасників Лісабонської конференції і сформулювали згодом принципи Болонської декларації. Важливе значення для вироблення європейської концепції безперервної освіти мали також документи Всесвітньої конференції з вищої освіти, що відбулася у Парижі в жовтні 1998 р. [20].

У травні 1998 р. чотири країни - Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина - підписали так звану Сорбонську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який, на думку авторів, мав стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг [13]. Особливо слід виділити дві тези Сорбонської декларації: міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти з наданням йому права продовжувати навчання за програмами магістра і дотримання положень Лісабонської угоди. Перше було досить революційним для більшості країн Старого Світу (зауважимо, що Україна зробила крок у цьому напрямі ще 1993 року). А важливість другої тези для нашої держави полягало в тому, що всі підписанти потенційно ставали і учасниками Болонського процесу.

Правове втілення ідей Великої Хартії отримало у формі Болонської декларації 1999 р. У ній 29 країн Європи взяли зобов'язання створити “європейський простір вищої освіти” на основі єдиних критеріїв і стандартів в освіті і модернізувати національні системи так, щоб він став працювати на розвиток “економіки знань” і прискорення прогресу всіх країн-учасниць. Фундатори Болонського процесу виходили з розуміння нових світових реалій і тих вимог, які вони диктують щодо підготовки людини до життя. Вони враховували, що характер сучасної епохи визначають такі головні світові тенденції, як глобалізація і самоідентифікація національних інтересів; становлення інформаційного та громадянського суспільства; демократизація суспільного життя й тотальне утвердженя ринкових відносин; пріоритет особистості; духовності, культури й загальнолюдських цінностей; утвердження толерантних міждержавних відносин; розширення прав і свобод особистості, зростання авторитету і значення інтелекту (науки і освіти), який поступово перетворюється на стратегічний чинник суспільного розвитку.

Таким чином, для України склалися надзвичайно сприятливі зовнішні обставини, оскільки у Болонському процесі було чітко визначено напрям руху вітчизняного освітнього комплексу. Крім того, для вступу в європейський простір вищої освіти можна було використати конкретні європейські програми та проекти підтримки та сприяння у проведенні реформ вищої української школи. На нашу думку, засвоєння міжнародного досвіду реформування вищої освіти і застосування всіх його позитивних елементів значно прискорили цей шлях. Важливо і те, що докорінна трансформація вищої освіти в Україні збіглася в часі з утвердженням незалежності, становленням ринкових відносин і переглядом під цим кутом зору системи цінностей у сфері освіти.

Пошук шляхів докорінної перебудови вищої освіти ведеться сьогодні в усьому цивілізованому світі, про що свідчить і постійний розвиток Болонського процесу. Отримавши значні переваги у економічній, політичній, соціальній та культурній cферах, Європейська спільнота почала активно формувати та реалізовувати програму узгодження інституцій та принципів різних європейських освітньо-наукових комплексів. Спочатку, після підписання “Болонської декларації” процес формування європейського освітнього поля стосувався лише університетів [21, 4-6]. Але в умовах глобалізації значно посилилась ще одна тенденція. За приблизними оцінками, за межами своїх країн нині у світі проживає від 100 до 150 млн. людей, що становить близько 2 відсотків населення Землі. Саме остання обставина спричинила необхідність створення міжнародної системи ліцензування, сертифікації й акредитації, покликаних забезпечити якість професійної підготовки із врахуванням зростання міграційних потоків професіоналів Системи освіти XXІ століття повинні випускати фахівців, які мають бути готові працювати не лише у своїй країні, а й за її межами. Постало питання щодо наближення рівнів освіти в різних державах, створення загальноєвропейської системи освіти з порівняльними національними переліками напрямків підготовки, близькими термінами навчання та високою якістю підготовки фахівців.

Учасники Болонського процесу стали усвідомлювати, що на шляху до виконання всіх дев'яти проголошених цілей перешкод значно більше, ніж видавалося у 1999 році [105]. Це підтверджувалось у державному звіті Франції, який був поданий до Празького саміту. З'ясовано, що при проведенні національних реформ основна увага приділяється структурним змінам, зростанню мобільності (зокрема, “вертикальної”) шляхом усунення правових та адміністративних перешкод, забезпеченню доступу до більш повної інформації і вищих рівнів освіти. Довелося визнати, що слід вивчити питання про шляхи включення розгалуженої мережі європейських вищих професійних закладів у цей процес.

Другий етап Болонського процесу розпочався у Празі 19 травня 2001 р., де вже представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Основні рішення цієї зустрічі такі: країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB); вони відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації.

Третій етап Болонського процесу почався в Берліні 18-19 вересня 2003 р., де була підписана відповідна заява. Якщо на попередніх зустрічах міністрів розглядались, в основному, проблеми вищої освіти, то вже на Берлінській конференції міністрів освіти, акцентувалися питання, котрі стосувалися формування єдиного європейського дослідницького простору. Новим на Берлінському саміті також стало поширення загальноєвропейських вимог і стандартів вже й на докторські ступені. Учасники домовилися про те, що має бути один докторський ступінь - “доктор філософії” у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні тощо). Була запропонована формула триступеневої освіти (3 - 5 - 8), згідно з якою не менше ніж три роки відводиться для отримання рівня “бакалавр”, не менше ніж п'ять років - для отримання рівня “магістр” і не менше ніж вісім років для отримання наукового ступеня “доктор філософії”.

Важливо, що освітньокваліфікаційні рівні і науковий ступінь розглядалися як складові цілісної системи навчаня людини. Акцентовано увагу на потребі сприяти європейському простору вищої освіти. Було приділено особливу увагу важливості контролю і дотримання європейських стандартів якості освіти на всьому просторі.

Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено також, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності -- дві взаємопов'язані частини спільноти знань. Знаковою подією для країн Східної Європи стало прийняття до Болонської співдружності, разом з іншими шістьма країнами, і Росії. Загалом до Болонського процесу приєдналися сорок країн Європи [87, 167 ].

Вивчення документальних джерел з теми дослідження та досвіду впровадження ідей Болонського процесу дає можливість стверджувати, що не всі країни були готові до швидких змін. Слід зазначити, що проголошення країнами-підписантами принципів побудови спільного європейського освітнього простору не означав, що в цих країнах вони вже реалізовані. Якщо бути точним, то перший етап такого завдання вони планували виконати до початку Бергенської конференції. Кожній з них зробити це було непросто, адже національні системи освіти характеризуються різноманітністю профілю вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетськими програмами.

Виявлено, що інтенсивно розвиваються події у тих державах, де є зацікавленість і реальні об'єктивні можливості прийняти великі контингенти іноземних студентів. Та чимало й таких країн, що обрали тактику “малих кроків”, акцентуючи лише вигідні для національних потреб напрями інновацій у вищій освіті. тому Бергенська зустріч підтвердила зміну дій із створення планів на майбутнє на практичне втілення у життя [5], а саме:

- прийняття спільної структури кваліфікаційних рівнів Зони європейської вищої освіти з обов'язковою розробкою національних структур кваліфікаційних рівнів до 2010 року - початок робіт із даного питання назначено на 2007 рік;

- прийняття директив та стандартів забезпечення якості, створення запиту до ENQA, EUA, ESIB, EURASHE щодо розробки подальших пропозицій, що стосуються запропонованої реєстрації агенцій забезпечення якості;

- подальше наголошення на важливості соціального виміру вищої освіти, що включає академічну мобільність (але не лімітується нею);

- необхідність взаємодії між Зоною європейської вищої освіти та іншими частинами світу (“зовнішній вимір”);

- зростаюча важливість адресації розвитку Зони європейської вищої освіти після 2010 року.

Слід зазначити, що механізм євроінтеграції вищої освіти передбачав створення cпеціалізованих міжнародних структур. Нині працюють офіційні структури, в основу яких покладено дві групи - “велику” і “малу робочу”. До першої групи увійшли представники (по 1-2 особи) від кожної країни, що підписала декларацію. Друга група - Керівний комітет (Правління), очолювана президентською владою ЄС, має спостерігати за роботою в періоди між зустрічами міністрів. На засідання обох груп запрошують членів різних неурядових організацій, які представляють інтереси університетських та студентських спільнот.

Ще на Берлінському саміті (2003 р.) було визначено Групу підтримки (контролю) Болонського процесу для організації поточної перевірки результатів та підготовки звіту за визначеними пріоритетами конфедерацій промисловців та роботодавців Європи (UNІСЕ). Вона збирається не менш як два рази на рік. Очолює групу представник тієї країни ЄС, у якій відбуватиметься зустріч міністрів. Дворічні проміжки між зустрічами міністрів насичені величезною кількістю зустрічей, конференцій, семінарів.

Приєднання України до Болонського процесу привело за собою введення нових понять і термінів, які використовуються в європейських країнах та пов'язаних зі створенням єдиного європейського освітнього простору.

Слід звернути увагу на ту роль, котру вони грають у підвищенні мобільності наших студентів, їхньої конкурентоспроможності на ринку праці за кордоном.

Ключовими поняттями в переліку завдань Болонського процесу, обов'язкових до виконання в короткий термін для тих університетів, які мають намір увійти чи увійшли в процес, є поняття Європейської системи трансферу та акумуляції кредитів (залікових балів), ECTS, а також поняття додатку до диплому (DS), яке використовує систему ECTS та її компоненти.

Європейська система трансферу та акумуляції кредитів (ECTS) є орієнтованою на студента системою опису освітніх програм (або учбових планів) шляхом кількісної оцінки їх компонентів у залікових балах (кредитах), Система кількісної оцінки компонентів освітніх програм (предметів, модулів, блоків) у кредитах базується на повному учбовому навантаженні студента, необхідному для осягнення декларованих цілей (знань, умінь, навичок) відповідного компоненту програми.

ECTS впроваджується в Європі з 1989 р ECTS була перевірена в ході пілотних проектів та удосконалена у 145 європейських університетах. Система дає можливість підтримати мобільність студентів у межах країн-учасниць, забезпечує взаємне визнання учбових досягнень студента за періоди навчання в різних університетах (і навіть різних країнах). Система ECTS дозволяє акумулювати досягнення студента в умовах вибору ним власної траєкторії та темпу навчання, Вона робить учбові програми легкими для читання та порівняння студентам, як місцевим, так і іноземним. Нарешті, ECTS є обов'язковим євростандартом Болонського процесу,

Головні складові ECTS є такими:

ECTS базується на угоді, що 60 кредитів вимірюють повне учбове навантаження студента за один учбовий рік (відповідно ЗО кредитів за один семестр, 20 кредитів - за триместр).

Повне учбове навантаження включає всі види роботи, включно з самостійною роботою студента, підготовкою до іспитів, їх складання, практиками, тощо.

Кредити оцінюють всі компоненти річної учбової програми -модулі, учбові курси, практику, дипломне проектування, тощо і відображують лише кількість учбової роботи, необхідної студенту для їх виконання та засвоєння, у співвідношенні до повного обсягу роботи за учбовий рік (60 кредитів). Кредити не оцінюють складності, або відносного рівня окремих курсів, предметів, або інших компонент учбової програми.

Кредити є також шляхом кількісної оцінки учбових досягнень. Студент отримує кредити лише за ті компоненти програми, в яких досяг сформульованих цілей і виконав всі необхідні роботи , а також склав іспит, або пройшов іншу передбачену учбовим планом форму контролю.

Успішність студентів оцінюється в національній шкалі оцінок. Втім, доброю практикою вважається дублювання національної шкали оцінок успішності в залікових книжках студентів та інших відповідних відомостях в шкалі оцінок ECTS, яка є елементом системи. Наведена нижче порівняльна таблиця дає уявлення про співвідношення української шкали оцінок та шкали ECTS.

Таблиця 2.1. Співвідношення української шкали оцінок та шкали ECTS.

Шкала ECTS

Статистичні критерії шкали ECTS

Відповідні рівні діючої української шкали успішності

Співвідношення між національною шкалою та ECTS

A - excellent

кращі 10%

відмінно

5 - відмінно

B - very good

наступні 25%

добре

4.5 - дуже добре

C - good

наступні 30%

4 - добре

D - satisfactory

наступні 25%

задовільно

3.5 - цілком задовільно

E - sufficient

останні 10%

3 - задовільно

FX

два типи неуспішних студентів

незадовільно

2.5 - недостатньо

F - fail

2 - незадовільно

Примітка до таблиці: Оцінки двох останніх рядків таблиці стосуються двох різних типів неуспішних студентів. Зокрема оцінка FX означає - "недостатньо, студенту необхідно трохи більше роботи для заліку курсу", тоді як оцінка F означає -"незадовільно, студенту потрібний значний обсяг роботи для заліку курсу". Обидві ці оцінки виставляються у залікові, або екзаменаційні відомості, але не у залікову книжку студента, так само, як це практикується відносно існуючої української оцінки "незадовільно".

Отже, Болонський процес - це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи [ 64, 81-184 ]. Його метою є створення до 2010 р.європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, зростання конкурентоспроможності європейської вищої школи.

На всіх етапах Болонського процесу проголошувалось, що цей процес добровільний; полісуб'єктний; такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нівелює національні собливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний; гнучкий; відкритий; поступовий. На рівні держави входження освітньої сфери України до міжнародного освітнього простору визнається сьогодні важливою складовою частиною модернізації освіти в контексті інноваціиної моделі розвитку [55].

2.2 Вступ України до Болонського процесу

Проблема врегулювання розвитку вищої освіти в Україні у контексті Болонського процесу надзвичайно актуальна, оскільки порушує питання адаптування вітчизняної системи вищої освіти до загальноєвропейського освітнього простору.

Якість вітчизняної освіти формувалася зусиллями кращих представників професорсько-викладацького склад} наших університетів: історика М. Костомарова, хірурга М. Пирогова, фізика М. Авенаріуса, таких видатних вчених, як В. Антонович, В. Вернадський, М. Грушевський, М, Драгоманов та інших. Фундаментальною має бути загальна і професійна освіта. Це стане відповіддю на виклик глобалізації і водночас умовою розвитку інтелектуального ресурсу України, гарантією виходу України на рівень країн, де інтелектуальна еліта здатна створювати і впроваджувати високі технології.

Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована на її розвиток і набуття нових якісних ознак. Водночас слід зважати на те, що ці зміни не мають призвести до втрати кращих традицій, заперечення національних ознак якості освіти.

Приєднання України до Болонського процесу слід розцінювати не як революційну подію, що підмінить устої вітчизняної вищої освіти, а як планомірну інтеграцію української вищої школи до європейського і світового освітнього і наукового простору. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу -- це не стільки "впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу", скільки тривалий процес узгодження рекомендацій, вироблених країнами - учасницями процесу, створення зони європейської вищої освіти та пріоритетів національної системи освіти.

Щоб іти в ногу з життям, на рівних співпрацювати з європейськими університетами, ми повнні вчитися демократії, займати гідну позицію у повсякденному житті, в громадянському суспільстві. Нам слід щоденно, по краплині вичавлювати із себе все рабське, не гідне європейської людини, громадянина демократичного суспільства.

Демократизація системи вищої освіти, як і демократизація цілого суспільства, -- це складний, тривалий процес, який потребує важкої праці, виховання академічної спільноти, студентства в дусі демократизму.

Вибір нашої держави -- європейська інтеграція -- це рух до демократії, інформаційного суспільства, соціально орієнтованого ринкового господарювання на засадах верховенства права і -забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Разом з тим, проголошуючи курс на інтеграцію у сфері освіти, не можна не прислухатися до застережень щодо Болонського процесу. Є загрози та ризики, і їх багато. Це й можливий відплив кращих наукових і педагогічних кадрів, висококваліфікованих фахівців, талановитих і перспективних студентів. Це різне ставлення до змісту навчання, фундаментальної науки. Є ризики, які стосуються навчально-матеріальної бази -- у нас вона застаріла на 70%. Бар'єром на шляху інтеграції стає наша бідність, інші соціальні негаразди.

Дещо наївною видається думка про можливість запозичити найкраще з досвіду іноземних освітніх систем. Висмикнутий із певної системи елемент, перенесений в іншу систему з іншими якісними характеристиками, часто-густо не приживається. Історія української системи освіти знає чимало таких прикладів. Тому неприпустимими є помилки у практиці запозичень та технології впровадження сторонніх системних компонентів розвинутого демократичного суспільства в умовах правового поля України. Це може призвести до невиправданих втрат.

Інтеграція освітніх систем має супроводжуватись і підтримуватися створенням відповідного правового поля. Радою ЄС було продеклароване бажання сприяти процесу адаптації законодавства України до норм ЄС. Проте потрібні воля і зусилля наших освітян, науковців, законодавців щодо створення такого правового поля, яке б відповідало інтересам українського суспільства й адекватно сприймалося Європейським Союзом.

Багато зусиль за останні роки було докладено до створення стандартів вищої освіти. Освітні стандарти, їх відповідність чи невідповідність певним критеріям впливають на процес інтеграції в європейський освітній простір, вони є показником рівня функціонування (наявності) освітнього правового поля України. Держава, як завжди, поскупилася виділити потрібну суму на їх розробку, і це було однією з причин того, що процес стандартизації проходив важко, а завершується не зовсім вдало.

Для того щоб вступити Україні до Болонської співдружності, треба було зробити два істотні кроки. По-перше, провести ґрунтовний порівняльний аналіз вітчизняної системи науки й освіти з європейською (за болонською моделлю). За результатами цього аналізу визначити, що потрібно буде змінити в нашій системі науки й освіти і які започаткувати реформи. Починаючи з 1999 року, Україна виконала величезний за обсягом і дуже складний за змістом обсяг робіт, спрямованих на входження в Болонський процес. Добре скоординована і дуже активна діяльність України здійснювалася у зовнішній політиці на рівні вищого керівництва держави. Зокрема, питання реформування освіти України активно були поставлені в Указі Президента України від 14 вересня 2000 р. (№ 1072) “Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” так і всередині країни на рівні Міністерства освіти, Асоціації ректорів, Української академії наук, наукових товариств та громадських організацій. З питання приєднання до Болонської декларації Міністерство освіти і науки України звернулось до міністрів освіти країн Європи. Від їх абсолютної більшості отримані запевнення в підтримці, проведені переговори з чільними представниками Європейського Союзу, Ради Європи, де також наші устремління знайшли повну підтримку [84]. Хоча, безумовно, вирішальну роль відіграла наша власна робота по модернізації вищої освіти як у загальнонаціональному масштабі, так і в кожному університеті та інституті.

Державне керівництво зосередило головну увагу на виробленні нормативно-правових і організаційних заходів, які мали забезпечити входження України в Європейський освітній простір. Так, Закони України “Про освіту” та “Про вишу освіту”, Національна доктрина розвитку освіти, підписана Президентом України, пройшли експертизу Ради Європи. Для цього в Україну приїздили спеціальні комісії експертів, які не тільки вивчали ці закони, а й обговорювали їх з народними депутатами, ректорами, студентами та представниками громадських організацій. Експерти безпосередньо в наших університетах і коледжах знайомились із практикою впровадження задекларованих законодавством норм . Важливою подією в контексті приєднаня України до Болонського процесу став міжнародний семінар “Реформування вищої освіти і Болонський процес”, який працював 25--26 листопада 2003 р. в Києві за участю групи експертів Ради Європи на чолі з головою комітету вищої освіти та досліджень Ради Європи п. Є.Берганом. Висновок європейських експертів був позитивний. За період з 1993 по 2004 р. вищі навчальні заклади України разом із провідними університетами Європи виконали 135 проектів ТЕМРUS/ТАСІS, що дало змогу запровадити спільні навчальні програми, нові принципи управління вищою освітою, підготувати умови до вступу в Болонський процес [13, 127].

Четвертий саміт Болонського процесу “Загальноєвропейський простір вищої освіти - досягнення цілей” відбувся на конференції міністрів країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти у м. Берген 19-20 травня 2005 р. Крім країн, що є членами Bologna follow-up group - BFUG та Європейської комісії, у Бергенській конференції брали участь такі міжнародні організації (у якості консультативних членів), як Рада Європи; Асоціація Європейських університетів, Європейська асоціація закладів вищої освіти, Національні спілки студентів Європи, Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО.

На конференції Україну було прийнято повноправним членом цієї співдружності. Було також прийняте рішення розширити коло консультативних членів БП за рахунок Пан-європейської структури міжнародної освіти (Education International (El) Pan-European Structure), Європейської асоціації забезпечення якості вищої освіти (the European Association for Quality Assurance in Higher Education (ENQA), та Спілки конфедерацій промисловців та роботодавців Європи (the Union of Industrial and Employers Confederations of Europe UNICE) .

Однією з передумов входження України до єдиного європейського освітнього простору є досягнення системою вищої освіти України основних цілей Болонського процесу:

* побудови європейської зони вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян із можливістю їх працевлаштування: формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу України як складової Європи;

* посилення міжнародної конкурентоспроможності як національної, гак і європейської систем вищої освіти, підвищення їх престижності у світі;

* змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж;

* підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та європейських культурних цінностей (університети як носії національної та європейської свідомості);

* досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти.

Для цього в Україні введено ступеневу структуру вищої освіти, формується система стандартів вищої освіти із застосуванням прийнятих у Європі критеріїв, механізмів та методів оцінювання її якості.

Разом з тим багато ще потрібно зробити, передусім чергу домогтися:

* визнання усіма учасниками освітнього процесу факту, що у системі вищої освіти України історично склалося просторове і часове поєднання академічної освіти та професійної підготовки, тобто здобуття особою академічної та професійної кваліфікацій;

* завершення нормативного та методичного забезпечення освіти громадян України за двоступеневою структурою вищої академічної освіти, яка відповідає базовом та повному рівням вищої освіти, та професійної підготовки за дворівневою структурою вищої професійної освіти, яка відповідає освітньо-кваліфікаційним рівням молодшого спеціаліста та бакалавра-спеціаліста-магістра;

* гармонізації вимог системи стандартів вищої освіти з вимогами освітніх стандартів провідних університетів і стандартів професійних спілок європейських країн та з прийнятими у Європі критеріями, механізмами й методами оцінювання якості вищої освіти (наприклад, застосування тестових технологій оцінювання успішності навчання, сертифікації фахівців тощо);

* організації навчального процесу за модульним принципом та використання системи кредитних залікових одиниць;

* введення прийнятних для Європи градацій дипломів, ступенів, академічних кваліфікацій та додатків до дипломів;

* створенім умов для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців.

Досягнення цілей Болонського процесу неможливе без застосування таких складних і багатоаспектних механізмів та інструментів, як:

* перехід до чіткої структури ступенів освіти (прозорість, порівнянність);

* впровадження Європейської кредитної трансферної системи (далі -- ECTS -- European Credit Transfer System);

* забезпечення зближення систем контролю якості вищої освіти та акредитації.

На цей час відбувається становлення нової парадигми економічних відносин, у якій найголовнішою складовою є знання. У XXI ст. визначальним загальносвітовим принципом є глобалізація, а головним чинником її проявів є розмивання національних бар'єрів і занурення країн у високотехнологічне, до речі, об'єктивно вороже для нас середовище. І від цього не можна сховатися. Саме такий об'єктивний процес сьогодні визначає магістралі розвитку людства.

Чи готові ми до міжнародної співпраці в таких умовах, чи забезпечує вища освіта в Україні підготовку фахівців, які б на рівних могли конкурувати з випускниками престижних європейських і заокеанських ВНЗ, почувати себе захищеними у цьому світі? На жаль, не готові! Адже з усієї продукції, яку виробляє Україна, лише 0,3% є високотехнологічною. Тільки кожне двадцяте українське підприємство застосовувало у 2004 р. інноваційні технології.

Інноваційна тріада освіта -- наука -- виробництво у нас працює неефективно. Розрив між цими складовими інноваційного процесу, недостатня законодавча забезпеченість, а ще радше -- ігнорування чинної законодавчої бази, концентрація зусиль великого приватного капіталу на визискуванні природних монополій, людських ресурсів, незацікавленість капіталу в запровадженні НТП, брак державної волі до зміни такого порядку -- все це разом призводить до негативних наслідків.

Україна, попри всі заяви урядів щодо інноваційного характеру економіки, "впевнено" стала на шлях сировинного, екстенсивного розвитку. У 2010 році частка сировинної складової ВВП сягнула майже 2/3, тоді як, наприклад, у Швеції, Фінляндії, Малайзії, Сінгапурі цей відсоток не перевищує кількох одиниць. Між іншим, у Росії -- це майже 70%. Отже, ми повинні визначитись зі шляхом свого розвитку, тому що, як кажуть англійці, слід пливти не за течією, не проти течії, а туди, куди потрібно.

Розглядаючи проблему приєднання вищої освіти до Болонського процесу, ми ще раз повинні наголосити на жорсткій раціональній доцільності такого кроку. Перша доцільність -- економічна. Піднятися в економічному розвитку можна лише через розвиток згаданої вище інноваційної тріади. Для рішучого стрибка економіки потрібні значні інноваційні зрушення в усіх сферах державного та суспільного життя. Наприклад, для створення потужної основи електронного виробництва потрібні десятки мільярдів доларів, тоді як для освоєній інформаційних технологій, вироблення інтелектуальної продукції -- в сотні разів менше. У нас для цього поки що є підготовлені кадри, досвід.

Під законодавчим урегулюванням розвитку освіти мається на увазі посилення ролі і відповідальності держави за стан справ у вищій освіті" Цей процес повинен проходити одночасно із підвищенням автономної самостійності ВНЗ -- університетів. Передусім йдеться про зміни до Закону "Про освіту": слід зробити так, щоб у державному бюджеті 10% на фінансування освіти обчислювалося не від національного доходу, як нині, а від ВВП. Це збільшення частки державного фінансування у кошторисі витрат вищих навчальних закладів.

Не є таємницею, що частка держави у фінансуванні університетів сягає 40%, а плата за навчання юридичних осіб, тобто простих людей, які з усіх сил намагаються вчити дітей, перевищила вже 55% Такого немає ніде у світі, навіть у США цей показник набагато скромніший. У нас є державні університети, у яких частка студентів, які навчаються на контрактній основі, перевищує 80%. Особливо це стосується відомчих ВНЗ. Це є однією з підстав для того, щоб вимагати кардинального вирішення питання про передачу усіх відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування Міністерству освіти і науки України. Можливо, на деякий час буде зроблено виняток для університетів і академій силових міністерств та Міністерства охорони здоров'я України.

У поданих законопроектах передбачається посилення автономії ВНЗ, демократизація їхнього життя. Мова йде про надання права керівникам, вченим радам самостійно формувати штатний розпис, вносити зміни до бюджету. Внесено низку змін до Бюджетного та Земельного кодексів, законів України "Про податок на додану вартість", "Про прибуток підприємств", "Про електроенергетику", "Про оподаткування власників транспортних засобів" тощо.

Ще одна проблема стосується доступності навчання, держзамовлення й перспектив обсягів підготовки студентів. Критична демографічна ситуація в Україні потребує негайних дій з боку уряду у вирішенні цих питань.

Постановою Верховної Ради України урядові доручено розробити адекватні заходи щодо врахування демографічної ситуації, потреби у фахівцях. Передусім мова йтиме більш жорсткіші вимоги до ліцензування численних філій вищих навчальних закладів, які. заполонили Україну від столиці до найдальшого райцентру. Передбачається відкриття філії лише за наявності трьох факультетів, будуть створені перепони для появи псевдоосвітніх навчальних закладів, обов'язковим стане вказування на Дипломі повної назви вищого навчального закладу.

Настав час для домінування освіти в нашому житті. Вищі навчальні заклади, університети мають стати центрами політичного, економічного і культурного життя України. Справжнє економічне піднесення і культурне зростання країни розпочнуться з підвищення ролі і місця вищої школи в житті суспільства і держави.

Основний зміст Болонської декларації полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися протягом 10 років здійснити реформування освітньої системи. Вихідні позиції учасників конвенції в декларації формулюються так: "Європа знання" це визнаний і нічим не замінний фактор соціального і гуманітарного розвитку, абсолютно необхідний компонент для становлення і збагачення поняття "громадянин Європи", забезпечення для громадян Європи можливостей і необхідних компетенцій для відповіді на виклики нового тисячоліття, а також розвитку загальних цінностей, належності до загального соціального і культурного простору. Болонська декларація виокремила проблему створення європейської системи вищої освіти як ключовий момент для розвитку мобільності громадян, їхньої затребуваності, глобального розвитку континенту.

Центральні положення Болонської декларації можуть бути зведені до трьох пунктів.

1. Створення системи академічних ступенів, що були б максимально порівнюваними, зокрема, завдяки повсюдному введенню уніфікованого додатка до диплома або еквівалентного йому документа, запропонованого ЮНЕСКО (у даний час навіть у межах однієї країни можна знайти відмінні системи підсумкової атестації, що зводяться до присвоєння відповідних кваліфікацій). Єдина система академічних кваліфікацій у "болонських" країнах сприятиме формуванню єдиного європейського ринку висококваліфікованої праці, а також міжнародній конкурентоспроможне європейської вищої освіти.

2. Перехід на дворівневі, систему вищої освіти: бакалаврат (не менше трьох років) і магістратуру. Закінчення бакалаврату як завершеної вищої освіти надає право займати вакансії на європейському ринку праці.

3. Уведення системи кредитів і механізмів, що відповідають кредитам, оцінки. Система кредитів -- прикладом може служити відома ECTS (European Credit Transfer System) -- має сприяти мобільності студентів, для яких бажано принаймні один семестр навчатися поза стінами "свого" ВНЗ, у том\ числі за кордоном, з можливістю перезарахування результатів атестації з прослуханих дисциплін. Принцип мобільності має поширюватися не тільки на студентів, а й на викладачів.

Першочергова мета Болонського процесу -- не уніфікація освітніх систем, а їхня взаємовідповідність. порівнюваність, сумірність. Це досягається завдяки близькій за структурою і змістом моделі додатка до диплома, розробленого Європейською комісією. Радою Європи і ЮНЕСКО/SEPES, яка передбачає, серед іншого, відомості про загальну структуру освітньої системи і місце в ній певної кваліфікації. Без цього цілком фактично не дійсний.

Очевидним завданням є ретельний аналіз освітньої системи в України Адже в нас дотепер немає повної чіткості у співвідношенні різних освітніх циклів, ступенів та різних кваліфікацій. Норми закону і постанови уряду не узгоджені між собою.

Основними напрямами цієї роботи є:

- адаптація до українських умов системи, побудованої на двох основних циклах навчання;

- впровадження у практику системи залікових одиниць (система кредитів) і відповідних механізмів оцінювання;

- участь у створенні й роботі наднаціональних систем оцінювання якості освіти, наприклад, шляхом залучення до проектів Асоціації європейських університетів.

Перше завдання -- впровадження додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО, Радою Європи і Європейською комісією. Для цього необхідно чітко законодавчо визначити статус європейського додатка до диплома, а потім організувати заміну додатків до дипломів за аналогією з практикою заміни паспортів на документи нового зразка. Цю роботу можна виконати у два етапи. Перший -- визнання рівнозначності європейського і українського додатків до диплома і встановлення терміну, протягом якого ВНЗ мають право видавати документи як національного, так і європейського зразка. Другий етап полягає у повному переході усіх закладів вищої освіти на єдиний додаток до диплома. На наш погляд, другий етап неминучий, тому що практика йде шляхом уніфікації українських документів відповідно до міжнародних стандартів. Можливий і такий варіант: громадянам, що мають у дипломі додаток старого зразка, видати додатково додаток європейського зразка з метою надання можливості працевлаштування за кордоном.

Друге завдання -- формування системи дворівневої освіти, що передбачає доступеневий цикл (3 - 4 роки) з одержанням ступеня бакалавра і шсляступеневий (1 - 2 роки після першого циклу) з одержанням ступеня магістра і (або) доктора (за загальної тривалості навчання 7--8 років). Проблема переходу України до європейського варіанта дворівневої освіти полягає в тому, що в нас історично склалася інша структура системи освіти: вона поділяється на вищу і післядишюмпу ("освіту дорослих"), причому вища освіта не дає наукового ступеня і складається з трьох ступенів: бакалавр, спеціаліст, магістр. Післядипломна освіта включає підвищення кваліфікації, перекваліфікацію, одержання другої вищої освіти, аспірантуру (не більше 3 - 4 років) з присвоєнням наукового ступеня кандидата наук і докторантуру (не більше 3 років) з присвоєнням наукового ступеня доктора наук.

Один із варіантів вирішення проблеми полягає в тому, щоб залишити два ступені одержання вищої освіти з трьох, встановлених в українському законодавстві. Болонська декларація не обумовлює жорстко назв ступенів, Досить того, щоб вони були порівнювані з бакалавром і магістром. Основна складність упровадження дворівневої системи освіти полягає як у законодавчому врегулюванні цього питання, так і в розробці нормативних Документів - нового покоління програм і стандартів вищої освіти для оакалаврату і магістратури, а також визначенні набору кваліфікаційних компетенції цих фахівців відповідно до посадових виробничих функцій, затребуваних європейським ринком праці.

Окремого законодавчого, а також процесуального та фінансового, вирішення потребує проблема піелядипломної освіти у сфері підвищення кваліфікації, перекваліфікації та другої вищої освіти, що здійснюється нині переважно за кошти фізичних і юридичних осіб, як правило, без відриву від виробництва, знижуючи ефективність та якість такої освіти в цілому.

Щодо учених ступенів є досвід різних країн з їх модифікації та збереження. Оскільки наявна в Україні система прекрасно вписується в європейську концепцію "навчання протягом усього життя", можливо їх доцільно зберегти. Варто лише вирішити, як зіставити два наукові ступені кандидата і доктора наук з одним європейським - доктора. Це можна зробити за двома критеріями: за термінами навчання і за якістю. Український учений ступінь кандидата наук за термінами порівнюваний з європейським ступенем доктора. Залишається невирішеним і проблематичним: питання щодо статусу ученого ступеня доктора наук у системі освіти Європи.

Трете завдання - упровадження системи кредитів (залікових одиниць трудомісткості) на кшталт ECTS -- європейської системи перезарахування залікових балів, що передбачає перезалік обсягу вивченого матеріалу і термінів навчання за кордоном. Основне завдання ECTS - забезпечення порівнюваності національних систем освіти за змістом навчальних дисциплін (курсів) і за термінами навчання. Для вирішення цього завдання варто розробити шкалу зіставлення нашої системи освіти з кредитною. Постановою уряду можна було б затвердити методику переведення нормативів державного освітнього стандарту в кредитну систему з метою однакового її застосування на території України. Вона має передбачати можливість переведення не тільки академічних годин навчального план в кредити, а й кредитної системи - у формат державного освітнього стандарту держави.

Четверте завдания - сприяння мобільності викладацького персоналу і студентів. її розвиток здійснюється з ініціативи як уряду, так і самих ВНЗ. На рівні урядових програм регулюється порядок прийому іноземних студентів до українських ВНЗ. Прийом іноземних студентів до державних освітніх установ за кошти бюджету здійснюється відповідно до міжурядових угод. У Болонській декларації закладена інша концепція - не на основі двосторонніх угод між урядами, а шляхом усунення будь-яких перешкод ефективному здійсненню вільного пересування викладачів і студентів. Створення умов для академічної мобільності лягає зараз на плечі ВНЗ. З ініціативи закладів вищої освіти і місцевої влади створюються і розвиваються міжвузівські і регіональні центри міжнародного співробітництва й академічної мобільності, що активно сприяють ефективному проведенню міжнародної і зовнішньоекономічної діяльності у сфері освіти. Такі програми потребують спрощення візового та реєстраційного режиму для студентів і викладачів: українських - на території європейських держав, іноземних - на території України. Крім того, мобільність і співробітництво викладацького персоналу українських ВНЗ на європейському рівні мають здійснюватися як за рахунок партнерства між закладами вищої освіти, так і на основі міждержавних угод та за рахунок спеціальної державної програми.

П'яте завдання - співробітництво в забезпеченні якості освіти Національна система акредитації освітніх установ в Україні активно працює Ця обставина полегшує входження нашої країни в Болонський процес. Вищим навчальним закладам, що одержали державну акредитацію, видається відповідний сертифікат, що встановлює або підтверджує на черговий термін статус вищого навчального закладу, перелік спеціальностей, що пройшли державну акредитацію і за якими ВНЗ має право видавати випускникам документи державного зразка про вищу освіту, а також ступені вищої освіти і кваліфікації.

Створення національних акредитаційних агентств - тільки перший етап організації європейського співробітництва у сфері забезпечення якості освіти. Другий етап - об'єднання всіх цих агентств у єдину мережу на кшталт КМОА (Європейської мережі забезпечення якості у вищій освіті). Передбачається формування акредитаційних агентств, які не залежать від національних з'рядів і міжнародних організацій. Оцінювання буде грунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках (компетенціях), що їх набули випускники. Одночасно окреслюється введення стандартів транснаціональної освіти.

Потрібні законодавчі й нормативні документи, які дадуть можливість організовувати таку експертизу та офіційно визнавати її результати.

Шосте завдання - сприяння забезпеченню привабливості зони європейської вищої освіти, європейської» підходу до неї. Насамперед визначимо, що означає європейський підхід до вищої освіти і як він співвідноситься з традиціями вітчизняної вищої школи. Європейські традиції університетської освіти створили таку систему, за якої класична модель університету, що виникла в Європі, синтезувала в собі визначальні цінності європейської культури, науку і наукове пізнання, тобто право вільного дослідження істини. Вітчизняний університет відразу після створення став розглядатися не як "учене співтовариство", а як навчальна установа, підзвітна державі. Розрив між університетською освітою і фундаментальною наукою. по суті, закріплений у сучасному' законодавстві в галузі наукових досліджень і вищої школи. У Законі "Про вищу освіту" не закришена законодавча вимога і відповідальність за наукову діяльіость та винагорода за неї)' співробітникові освітньої установи. Разом з тим є норма про те, що вищі освітні установи займаються науково-дослідною діяльністю. Цей розрив призвів до того, що наші випускники університетів найчастіше неконкурентоспроможні на світових ринках висококваліфікованої праці, а вітчизняна наука втрачає основу механізму кадрового оновлення.

Необхідно змінити статус університетів, але зробити це не тільки реалізуючи комплекс правових заходів, а насамперед вживаючи виховних, просвітницьких й інших заходів, що формують у суспільній свідомості нове ставлення до університетів як науково-освітніх установ.

Сьоме завдання - проблема ступеня участі в Болонському процесі потрібно розглядати не тільки на користь професійних інтересів розвитку вищої, а ще й у контексті національних інтересів України, розвитку національної школи, інтересів усього суспільства. Входження в Болонський процес - це не лише освітня проблема, а й проблема нашої участі в європейському ринку праці. Будь-яка держава регіону може сприяти реалізації Болонського процесу, зокрема шляхом регулювання ринку праці й трудового законодавства. Тому проблема стосується співвідношення системи освіти з національним і міжнародним ринками праці.

У багатьох країнах чітко розмежовано освітній ступінь, який надається університетами та означає рівень освітньої підготовки з напряму (спеціальності), і кваліфікаційного рівня, який може визначатися як державою, так і роботодавцем чи професійною асоціацією або навіть громадським об'єднанням. В Україні за результатами державної атестації випускника ВИЗ державною комісією, до складу якої, як правило, входять викладачі та посадові особи вищого навчального закладу, йому присвоюєгься єдиний освітньо-кваліфікаційний рівень. Тому конкуренція на ринку праці не визначається компетенціями випускника, бо їх у нього при зайняти посади перевіряти не передбачено законодавством. Традиції європейських роботодавців такої спрощеної схеми визнання кваліфікацій та наймання на роботу не передбачають. Тому в Україні є нагальна потреба удосконалення системи атестації саме фахового (кваліфікаційного) рівня. Треба визначити освітній та кваліфікаційний (назви професійної роботи) статус бакалавра і магістра, адаптований до вимог ринку праці, спрямованість (академічну або професійну), зміст і терміни їх підготовки та обсяги прийому і критерії зарахування на магістерські програми.

Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників мають бути застосовані й практично використані на користь усій Європі. Усі академічні ступені та інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути полегшене. У цьому контексті потребує вирішення проблема працевлаштування випускників освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, який за болонськими вимогами відповідає закінченій вищій освіті.


Подобные документы

  • Актуальність проблеми Болонського процесу в контексті об’єднання Європи. Історія інтеграції вищої освіти в Європі. Започаткування сучасного Болонського процесу та його основні цілі. Вступ України до Болонського процесу. Кредити ЕСТS і кредитна система.

    реферат [26,9 K], добавлен 27.12.2006

  • Гуманизація педагогічного процесу. Тенденції розвитку вищої освіти на Європейському просторі. Концепція інклюзивної освіти та її ключові принципи. Використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі соціалізації та реабілітації інвалідів.

    реферат [252,8 K], добавлен 20.02.2015

  • Перелік матеріалів і документів, які стосуються розвитку вищої освіти в України в контексті Болонського процесу. Особливості впровадження та обґрунтування кредитно-модульної системи навчання. Інтеграція педагогічної освіти в європейський освітній простір.

    методичка [3,3 M], добавлен 27.03.2010

  • Концепція вдосконалення освітнього процесу на економічних факультетах класичних університетів України в контексті Болонського процесу. Вимоги до організації процесу освіти. Положення про індивідуальний навчальний план студента і результати його виконання.

    реферат [24,0 K], добавлен 28.04.2010

  • Зміст та головні принципи Болонського процесу та відповідність вищої освіти України його вимогам з огляду на перспективу інтеграції її системи в європейський освітній і науковий простір. Основні напрямки структурного реформування вищої освіти України.

    реферат [210,1 K], добавлен 08.04.2012

  • Вивчення особливостей системи вищої освіти, яка може бути унітарною або бінарною, однорівневою або дворівневою. Вчені ступені у Великобританії та Німеччині. Вимоги вступу до ВНЗ, особливості навчального процесу. Роль Болонського процесу для систем освіти.

    реферат [30,6 K], добавлен 15.12.2012

  • Болонський процес - процес перебудови вищої освіти, який є складовою історичного розвитку Європейського Союзу. Введення у навчання системи переведення і накопичення кредитів. Гармонізація системи європейської вищої освіти. Реформування освіти України.

    контрольная работа [99,7 K], добавлен 16.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.