Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні

Збільшенню кількості структурних модифікацій підготовки вчителів сприяє поширення в країнах Західної Європи модульних навчальних програм та введення циклічної структури навчальних планів. Суть принципу циклічності полягає в розподілі курсів навчання на досить самостійні періоди, протягом яких студент оволодіває певною сумою знань та вмінь з майбутнього фаху. Йдучи шляхом індивідуалізації та диференціації підготовки вчителів, у деяких країнах студентам дають право самим визначати черговість навчальних модулів, через що спостерігається велика кількість індивідуальних навчальних планів.

Принципові відмінності існують між так званими однофазною та двофазною моделями базової підготовки вчителів. За першої учитель, успішно завершивши базову підготовку, може одразу посісти педагогічну посаду. За другої - теоретична підготовка майбутніх учителів зосереджується у вищому навчальному закладі (перша фаза), а практична (друга фаза) - переноситься в школу й спеціальні регіональні центри. На другій фазі практична робота в школі поєднується з навчанням на спеціальних курсах, де засвоюються методики викладання спеціальних дисциплін і питання психолого-педагогічної підготовки. Статус повноправного вчителя надається лише після успішного завершення другої фази навчання, написання диплома та складання державного іспиту.

Різноманітність навчальних програм виявляється не тільки в різній структурній побудові, а й у змісті. Приміром, кількість навчальних годин на педагогічну практику коливається від 0 до 50% сумарного освітнього часу. Такі самі показники характерні й для інших складників - загального та специального.

Дуже різниться організація управління й контролю системи педагогічної освіти різних країн: від автономії (Німеччина) до контролю державними національними службами (Агентство педагогічної освіти в англії) та прямих інструкцій уряду й міністра національної освіти (Франція).

Зв'язки навчальних закладів, які готують учителів, зі школами різні за ступенем інтенсивності. Якщо практична підготовка вчителів початкової школи здійснюється у тісному контакті зі школами або безпосередньо на їх базі, то університетські програми традиційно характеризуються автономністю й відокремленістю від школи.

Різноманітність педагогічної освіти в усіх її проявах множиться і зростає. Водночас, педагогічна освіта розвивається повніше, виявляючи свої закономірності та спільні тенденції. До найголовніших з них можна віднести: обумовленість розвитку педагогічної освіти історичним, політичним та соціальним контекстом; збереження національних традицій і звичаїв у підготовці вчителя; вплив сучасних педагогічних ідей (інтеграція, професіоналізація, універсалізація). Доповнюючись новими напрямами (якість, мобільність тощо), вони сприяли розвитку явищ і тенденцій, спільних для національних систем педагогічної освіти в Західній Європі. Слід відзначити, що більшість систем і моделей будуються на статичних концепціях педагогічної освіти. За влучним висловленням Ф. Бухбергера, в їх основі лежить так звана рюкзачна філософія, яка абсолютизує базову педагогічну підготовку, розглядаючи її як достатню для тривалого професійного життя вчителя. Традиційні методологічні орієнтири ігнорували проблему професійного розвитку вчителя. Під впливом поширених в останнє десятиріччя ідей неперервної педагогічної освіти розвивається підхід до базової професійної підготовки як до відкритої динамічної системи. Елементи такого підходу певною мірою було реалізовано в процесі реформ педагогічної освіти в середині 80-х - першій половині 90-х років. У ході реформування виявилась загальна тенденція розвитку національних систем професійної підготовки вчителів, яка проявилася в переході до вищої багаторівневої педагогічної освіти не тільки по лінії інституційних та організаційних засад (об'єднання під «дахом» вищої освіти всіх інституцій професійної підготовки вчителів, які у посиленій роботі з формування науково обгрунтованого змісту педагогічної освіти на порозі XXI ст.

На основі наукових розробок з відбору (конструювання) змісту навчання та адекватних цьому змісту методів професійної підготовки майбутніх учителів перманентне переглядаються навчальні плани та програми базової педагогічної освіти. Проте вчені одностайно вважають, що загальною для всіх західних країн перешкодою в цій роботі є невизначеність мети та завдань професійної підготовки вчителів з урахуванням нових вимог до вчителя з боку суспільства, шкіл та учнів. Термін базової професійної підготовки педагогів поступово збільшується. Мінімальна тривалість підготовки вчителя початкової школи на базі повної середньої освіти становить три роки, а вчителів загальних предметів для старшої середньої школи - не менше, ніж чотири роки.

Критерії відбору на педагогічні професії стають більш виваженими й чіткими, а обов'язковою умовою для вступу в педагогічні навчальні заклади в більшості країн є повна середня освіта. Важливою тенденцією в реорганізації педагогічної освіти країн Західної Європи є створення на інституційному рівні спеціальних високорозвинутих структур для підготовки педагогічних кадрів сфери професійної та спеціальної освіти, причому нерідко використовується позитивний досвід країн Центральної та Східної Європи, зокрема України.

Європейська практика забезпечення якості вищої освіти свідчить про те, що існують значні розбіжності між різними державами щодо методів моніторингу якості вищої освіти і тих засобів, які вони постійно використовують для виконання подібного складного завдання [77].

Таблиця 3.1

Загальні дані про агентства й установи, що виконують оцінку програм і ВНЗ (середина і друга половина 1990-х рр.)

КРАЇНА	Сутність назви	Легальний статус	Джерело фінансування	Керівний склад	Штат (чіл.) і рік початку роботи
Австрія	Университ. Кураторіум	Міністерство	Міністерство	Співробітники Міносвіти	2, 1993
Бельгія (голландськ.)	Рада університетів	Незалежний	Університети	Ректори 8 університетів	9, 1991
Бельгія (французьк.)	Університети зовсім автономні, формальної оцінки немає. Із середини 90-х років поширюється практика самооцінки й взаємного відвідування.
Великобританія	Рада якості вищої освіти	Орган уряду	Держава	18 ректорів вузів	>20, 1992
Німеччина	Інформсистема для вищої освіти	Неприбыльн. агентство	Плата за послуги	Представники ВНЗ і держорганів	>20, 1969
Данія	Центр забезпечення якості	Незалежний	Міністерство освіти	5 професорів призначаються міністерством освіти.	10-19, 1992
Ісландія	Міносвіти = МО	Частина МО		Склад призначає міністр МО	До 9, 1996
Ірландія	Національна рада нагород	Незалежний	Плата за послуги	Всі 23 члени прзначає уряд	До 9, 1972
Іспанія	Нац.комітет забезп. якості вищої освіти	Спільний орган (МО й Рада унів.)	Субвенції уряду	8 чол. призначає МО, 4 - від уряду	До 9, 1996
Нідерланди	Асоціація університет.	Орган ун-тів	Плата від факультетів	14 президентів університетів	8, 1986
Норвегія	Інститут досліджень ВО	Незалежний	Контракт із Радою по науці	Незалежний НДІ, робота по контракту	До 9, 1992
Туреччина	Орган оцінки якості В	Незалежний	Бюджет університетів	15 чоловік призначає Рада ректорів	>20, 1996
Фінляндія	Рада по оцінці якості ВО	Незалежний	Міністерство освіти	Кандидатури 12 чол. затверджує міносвіти.	До 9, 1996
Франція	Нац.комітет оцінки	Незалежний	Держбюджет	Всіх 17 чол. затверджує Президент	14, 1986
Швеція	Відділ оцінки й аудиту якості	Незалежне держагентство	Держбюджет	Держслужбовці, усього 10 чоловік	До 19, 1994
Італія	До 1994 р. в Італії була відсутня система оцінки якості вузів. Лише в 1997 р. заснований Національний комітет, завданням якого є оцінка якості всієї системи вищої освіти. Можна припустити, що зразком для його створення вибраний французький Комітет оцінювання.
Швейцарія	Немає єдиної системи оцінки вузів. Лише Швейцарська Рада Науки проводить аудит викладання окремих наукових дисциплін у країні.
Екс-соціалістичні країни
КРАЇНА	Сутність назви	Легальний статус	Джерело фінансування	Керівний склад	Штат (чіл.) і рік початку роботи
Білорусь	Державний інспекторат	Міністерство	Держава	Склад призначає Міністр МО	50, 1982
Болгарія	Нац. орган оцінки й акредитації	Держагенство	Держава	14 від вузів, 7 від Академії Наук, 2 від Міносвіти	14, 1997
Угорщина	Акредитац. Комітет	Незалежний	Парламент	15 від вузів, 10 від НДІ, 1 студент	8, 1994
Латвія	Центр по оцінці якості ВО	Незалежний	Плата за послуги	Усього 4 - по одному від МО, НАН, Ради рект.	До 9, 1995
Литва	Центр по забезпеченню якості ВО	Незалежний	Субвенції уряду	Рішення приймає Конфер. Ректорів	До 9, 1995
Естонія	Рада по оцінці якості ВО	Держорган	Міністерство освіти	6 від ректорів, 6 від МО, затверджує уряд	1, 1997
Румунія	Рада по оцінці й акредитації	Незалежний	Плата за послуги з оцінювання	20 кандидатур від уряду затверджує Парламент	До 9, 1994
Словаччина	Акредитац. Комітет	Незалежний	Плата за послуги з оцінювання	21 від вузів і Академії Наук	Немає даних
Словенія	Комісія з якості ВО	Незалежна	Бюджети вузів і держбюджет	По одному від всіх дисциплін	0, 1996
Польща	Закон про вищу освіту створив Генеральну Раду по вищій освіті країни, що у другій половині 90-х рр. поширив свою діяльність і на аудит вузів. Процедура подібна до варіанту Нідерландів.
Чехія	Створено Урядову Комісію по акредитації аспірантських програм, нових факультетів і вузів. Процедури копіюють зразок Нідерландів - самооцінка, візити робочих груп на місце, обговорення й створення заключної доповіді.

Ознайомлення з таблицею свідчить - лише Білорусія вказала, що єдиним методом спостереження за якістю програм навчання у вузах є інспекторат. Всі інші країни так чи інакше віддають перевагу експертним видам перевірок навіть у тих випадках, коли агентство оцінки фінансується з бюджету (характерний приклад - Болгарія). Помітна загальна тенденція зробити агентство оцінки як можна більш незалежним і обмежити його функції рекомендаційними звітами, використовуваними для загального інформування ВНЗ, вищих органів і широкої громадськості.

У відповідях на питання про «наявність системи акредитації або визнання всіх або частини професійних кваліфікацій (медичних, юридичних і інших профілів)» лише деякі європейські країни відповіли ствердно (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Акредитація для професійних кваліфікацій

КРАЇНА	Коментарі
Естонія	Проектує Закон. Професійні асоціації створені в 1993 р.
Франція	Є процес хабілітації - дозволу на присудження національних дипломів. Він відрізняється від оцінювання якості.
Ірландія (обидва сектори)	Є відома система акредитації для професійних дисциплін
Ісландія	Міністерство освіти, науки й культури акредитує професійні кваліфікації, але поки там немає ніякого зв'язку з оцінкою якості.
Латвія	Сертифікація профкваліфікацій по медицині
Литва	Проект закону
Норвегія	Система акредитації незалежна від системи оцінки якості навчання й вузів
Румунія	Під егідою профільних міністерств проводяться окремі іспити для одержання кваліфікації по медицині, праву й педагогіці.
Великобританія	Є система загальної професійної акредитації. Де це доречно й здійсненно, візити експертних груп комбінуються з перевіркою комісіями по фінансуванню

У таблицю 3.3 ми акумулювали доступні дані про процедуру створення підсумкової доповіді перевірки програми й/або вузу, рівні відповідальності за його правильність, способах використання й наслідках перевірки.

Як і слід було сподіватися, у країнах розвинутої демократії доповідь по оцінці є відкритим документим, що має головним чином інформаційний статус. Практично ніколи в цих країнах він не використовується як основа яких-небудь санкцій щодо ВНЗ.

Цим самим підтверджується непорушність загальної основи культури оцінки ВНЗ у цих країнах - повна відкритість ВНЗ й информированість науково-викладацької громадськості й усього населення про його цілі, навчальні плани і рівні їхньої практичної реалізації. Саме це є найбільш прийнятним способом стимуляції відповідальності й поваги до власної праці всього персоналу ВНЗ - від ректора до молодих асистентів або лаборантів.

Зрозуміло, способи, які використовують різні країни в процесі оцінки програм навчання й всієї діяльності університетів та інших ВНЗ досить різноманітні, про що свідчать кілька прикладів.

ФРАНЦІЯ. Як відомо, система вищої освіти Франції по ступеню централізації й ролі міністерств у визначенні кількісних і якісних характеристик навчання в підлеглих їм університетах і закладах більш низького рівня, використанні інспекторату й т.п. досить подібна тому, що існує в Україні з 1991 року. Ця система в цілому працює цілком успішно й не акумулювала занадто недоліків, які б змушували до перебудови структури, до масового введення нових типів закладів і т.п. Створення нових ВНЗ та їхня акредитація регулюється законом відповідно до єдиних формальних вимог для будь-яких власників. Держава відповідає за якість роботи тільки тих вузів, які перебувають в її підпорядкуванні й фінансуються з бюджету.

І все-таки Франція, що має незрівнянно більші, ніж Україна, фінансові можливості (відмінність в 50 разів), не вважає свою вищу школу вершиною досконалості й постійно піклується про її модернізацію й кращу адаптацію до потреб ринку праці, що безперервно змінюється.

Явища демократизації й деякої децентралізації в країнах Європейського Союзу підштовхнула соціалістів, що прийшли до влади у Франції, шукати шляхи до соціального й економічного вдосконалювання вищої школи країни. Для цього вони обрали шлях нагромадження об'єктивних даних про ВНЗ і їхню різноманітну діяльність через залучення вчених як для перевірки цих відомостей, так і для вироблення загальних рекомендацій про стан і тенденції розвитку системи вищої освіти країни.

Після деяких дебатів на самому вищому рівні керівництва спільними рішеннями Президента й парламенту країни в 1985 р. був створений принципово новий орган - Національний комітет з оцінки державних закладів освітнього, наукового й культурного характеру (далі - Національний комітет з оцінки = НКО). Перед ним ставилися досить амбіційні завдання:

розробити й здійснити принципово нову схему оцінки ВНЗ у всіх основних областях їхньої діяльності;

щорічно направляти Президентові й вищим інстанціям доповіді про свою діяльність. Періодично публікувати доповіді й стані системи вищої освіти в цілому й у всіх своїх основних частинах;

вести аналіз окремих важливих питань сфери вищої освіти й публікувати звіти, підтримувати й розвивати міжнародні контакти з аналогічними по цілям агентствами в інших країнах;

нагромадити дані, що дозволяють розробити нову систему фінансування ВНЗ, що дозволяють підвищити рівень їхньої фінансової ефективності й відповідності запитам громадськості.

Національний комітет з оцінки підлеглий безпосередньо Президентові і є незалежним від міністра освіти й інших вищих виконавчих органів. Склад Комітету повністю обновляється кожні чотири роки й включає 17 постійних членів (кандидатури 11 пропонують вузи й НДІ, 6 - вищі державні органи типу Конституційного Суду або мінфіну), одного представника Президента, одного-трьох постійних радників і генерального секретаря Комітету. Крім нього до складу секретаріату входять звичайно 10-15 експертів і 10 осіб технічного персоналу [30]. Для проведення перевірок НКО може залучати необмежену кількість експертів по окремих дисциплінах або областям наук (їхні кандидатури НКО погоджує з ВНЗ).

На 1-ій фазі перевірки державного ВНЗ його керівництво одержує від Національного комітету з оцінки велику й ретельно розроблену анкету, деталі відповіді на яку уточнюються під час візиту у ВНЗ генсека НКО й декількох експертів з урахуванням типу й особливостей діяльності закладу. Численні питання охоплюють 5 великих тем:

Студенти (багато даних про контингент, форми й результати іспитів і т.п.).

Викладачі (навчальна й наукова діяльність, а також багато іншого).;

Адміністративний і допоміжний персонал (дослідники, особи за контрактом і ін.).

Керування й фінансова діяльність (включаючи зв'язок з регіоном, промисловістю й т.п.).

Допоміжна інфраструктура (всі інформаційні, господарські, спортивні та інші спорудження й служби).

2-а фаза складається з одноденного візиту у ВНЗ президента й генсека НКО, двох членів КНО й одного (або більше) експерта. Протягом цього дня відбуваються робочі зустрічі з керівництвом ВНЗ, із представниками місцевої влади й ділового світу, персоналу ВНЗ, студентів. У підсумку в дискусіях формується склад групи експертів, що по всіх наявних документах готовить проект доповіді й основний перевірочний візит (3-ю фазу). Це досить тривалий і відповідальний процес, що передбачає доступ експертів до всієї наявної в державних органах і ВНЗ інформації.

3-я фаза триває кілька днів і складається з більш скрупульозної роботи у ВНЗ групи представників НКО й залучених ними до справи експертів. Звичайний склад групи 6-12 чоловік, для невеликих ВНЗ їх може бути менше 5, для більших - 15-25 чоловік. Завданням цієї основної зовнішньої перевірки є зняття питань, узгодження формулювань, проведення необхідних зустрічей і співбесід та ін.

Використовуючи всі накопичені дані, робоча групи закінчує текст доповіді по перевірці ВНЗ йірозсилає його урядовим органам і самому закладу. Кожна подібна доповідь зобов'язана містити рекомендації, спрямовані на зміну й поліпшення роботи закладу. Доповідь не має ніяких юридичних наслідків, але її дані й висновки можуть використовуватися в процесі прийняття щорічних рішень по фінансуванню ВНЗ та ін.

Весь процес перевірки одного ВНЗ може тривати в середньому рік. За 1985-1995 роки були перевірені всі державні університети й більшість ВНЗ інших типів. Надалі кожний ВНЗ буде оцінюватися не рідше одного разу за вісім років.

Політики, учені й вся громадськість Франції досить позитивно оцінюють діяльність Національного комітету з оцінки, його висновки й публікації.

НІДЕРЛАНДИ. Всі важливі рішення в сфері освіти в цій країні можуть бути прийняті тільки законодавчими шляхом і після тривалих дискусій за участю всіх зацікавлених сторін, учених, об'єднань громадян та ін.

Глибокі реформи системи оцінки ВНЗ і забезпечення якості вищої освіти були розпочаті на початку 80-х років у відповідь на ускладнення ситуації зі сполученням розширення доступу молоді до вищих шкіл і збереженням колишнього рівня навчального процесу і його результатів. Урядові органи погодилися на свою відмову від детального інспекторського контролю в надії, що розширення автономії ВНЗ використовують на значне посилення збору інформації про себе й використання подібної самооцінки для підвищення якості своєї діяльності.

З 1985 року відбувся чіткий поділ повноважень:

Включена до складу міністерства освіти Інспекція з вищої освіти (ІВО) робить лише загальну оцінку ситуації з моніторингом якості вищої освіти (так звана «метаоцінка»);

процес поглибленої зовнішньої оцінки вузів університетського рівня проводить незалежними й фінансований самими вузами орган - Асоціація співробітництва університетів Нідерландів (АСУН);

таку ж оцінку закладів неуніверситетського типу веде аналогічний до АСУН орган - Рада не університетської освіти (РнУО).

Досить важлива особливість нідерландської системи - навчальний процес і наукова праця перевряються різними експертними групами. Друга унікальна якість - присутність у групах експертів під час головної зовнішньої перевірки ВНЗ одного експерта-іноземця, що володіє голландською мовою й добре інформованого про систему вищої освіти країни.

Асоціація співробітництва університетів Нідерландів як орган оцінки складається з багатьох комітетів спостерігачів у складі 6 чоловік для кожної дисципліни або області знань. Асоціація співробітництва університетів Нідерландів пропонує вузам запропонувати свої кандидатури до складу комітетів, але остаточний вибір робить Раду АСУН.

На 1-ой стадії процедури перевірки ВНЗ готує великий самозвіт, загальні рубрики якого стандартні й дозволяють провести порівняння подібних закладів, але деталі й додаткових аспектів факультети й департаменти можуть уводити за своїм розсудом. Самозвіт направляється в АСУН і стає об'єктом уваги його комітетів.

На 2-ой стадії група експертів АСУН відвідує відповідний ВНЗ і протягом двох-трьох днів проводить детальний аналіз пунктів самозвіту, зустрічається із представниками студентів і викладачів, прагнучи зібрати всі дані про складанню звіту по своїх дисциплінах і навчальних планах.

На 3-їй стадії експерти АСУН готовлять підсумковий звіт по перевірці. Він складається із загальної частини, постановки проблеми, пропозицій шляхів і коштів її рішення, очікуваних підсумків виконання рекомендацій для профілів і дисциплін, що піддавалися перевірці.

Матеріали перевірок та їхніх звітів направляються зацікавленим закладам і органам, їхні дані доступні для всіх бажаючих, включаючи пресу. Відповідно до вихідних домовленостей, вищі державні органи не мають права використовувати ці звіти АСУН для адміністративних кроків або фінансових покарань вузів, де були відзначені ті або інші недоліки.

Роки роботи нідерландської системи довели її високу ефективність і демократизм, значний позитивний вплив на підвищення якості навчального процесу, наукових досліджень і кінцевих знань, умінь і навичок випускників ВНЗ країни. Орієнтація оцінок і доповідей на інформування широкої громадськості також виявилася правильним кроком. Не дивно, що багато країн Європейського Союзу обрали саме цей варіант організації моніторингу якості вищої освіти.

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ. З 60-х років ХХ ст. Великобританія поступово нарощувала зусилля по поліпшенню контролю якості навчальних планів і програм ВНЗ. Спершу майже 30 років працювала Рада по національних академічних нагородах комплексного складу (професори, представники промисловості й профспілок), що регулярно оцінювала навчальні програми коледжів і політехнічних інститутів. Кілька доповідей відомих експертів, що очолювали різні університетські комітети (найбільше враження зробили доповіді Рейнольдса й Джерата) в 80-х роках довели необхідність зміни політики в сфері моніторингу якості вищої освіти, зокрема, більш активного залучення в неї керівництва й колективів університетів. Актуальність цієї проблеми підсилювалася прагненням Великобританії вступити в змагання зі США, Францією й Німеччиною за студентів-іноземців. Природно, країні був дуже важливий імідж не тільки Оксфорда або Кембриджу, але й десятків менш відомих університетів.

В 1991 році реорганізації привели до формування колективного органу керівництва всіх ВНЗ Англії - Ради по якості вищої освіти (аналоги виникли в Уельсі й Шотландії). Виконавчими органами цих Рад є спеціалізовані Комітети оцінки якості.

Аналогічно викладеному вище для Франції й Нідерландів, комітети оцінки якості спочатку одержують самозвіти ВНЗ по окремих програмах підготовки фахівців даного профілю або спеціальності, знайомляться з ними й іншими документами, роблять візит у заклад для перевірки на місці й збору даних, необхідних для написання заключного огляду з аналізом стану справ у ВНЗ й рекомендаціями про вдосконалення навчального процесу.

Як і в Нідерландах, наукова діяльність оцінюється комісією іншого складу, у якій домінують вчені-дослідники. У складі груп, що відвідують ВНЗ із перевіркою навчальної або наукової діяльності, всі частіше з'являються закордонні експерти. Думають, що це підвищує якість і об'єктивність зовнішньої оцінки.

ДАНІЯ. До початку 90-х років ХХ ст. у питанні забезпечення якості вищої освіти Данія задовольнялася системою зовнішніх екзаменаторів для рубежных і випускних іспитів, регулярною експертизою навчальних планів і програм держорганами й візитами інспекторів в університети й інші навчальні заклади.

В 90-х роках за зразком описаних вище Нідерландів і Великобританії в Данії створена подібна система моніторингу якості. У ролі незалежного органа по оцінці ВНЗ виступає із червня 1992 р. Центр забезпечення й оцінки якості вищої освіти. Він субсидується з державного бюджету і є більше автономним, як його аналог у Франції. Закон 1991 р. передав йому наступні повноваження:

Почати практику незалежної й об'єктивної оцінки ВНЗ у Данії.

Розвинути методику забезпечення якості програм і навчального процесу.

Стимулювати ВНЗ вести самооцінку й контроль якості й допомагати їм у цьому.

Узагальнювати й поширювати національний і закордонний досвід забезпечення якості вищої освіти.

За перших три роки роботи Центр перевірив всі ВНЗ країни й заслужив позитивну оцінку своєї діяльності, зробивши повністю відкритими заключні доповіді експертних груп. Істотно те, що він перевіряє тільки навчальні плани по профілях підготовки, але не оцінює ВНЗ у цілому й не проводить акредитацію. Із середини 90-х років він веде експерименти по одночасній перевірці різними групами експертів якості навчального процесу й наукових досліджень.

Типовий процес оцінки складається з наступних стадій:

Складання проекту, формування складу робочої групи й невеликого секретаріату.

Самооцінка закладом вибраної програми підготовки фахівців даного профілю по анкеті, розробленої Центром.

Складання групи експертів змішаного й представницького складу (учені, викладачі, випускники даного ВНЗ, підприємці й т.п.). Робота над документами й складання проекту звіту.

Відвідування ВНЗ й перевірка його самоаналізу. До складу групи майже завжди входять експерти з інших країн Скандинавії.

Після денної конференції за участю всіх зацікавлених сторін робоча група завершує текст звіту із зауваженнями й рекомендаціями. Текст направляється в зацікавлені інстанції, ВНЗ і коштам інформації. Важливим завданням Центра оцінювання є відстеження реакції закладу на рекомендації й поширення інформації про те, що зробив ВНЗ і як він урахував звіт Центру забезпечення й оцінки якості вищої освіти.

Отже, датська система забезпечення якості вищої освіти є вдалою компіляцією зразків, створених раніше у Франції, Нідерландах і Великобританії.

Узагальнюючи ці приклади, дозволимо собі зробити висновок про те, що нідерландська модель оцінки й забезпечення якості вищої освіти розглядається в Західній Європі як найбільш досконала і ефективна в сучасних соціально-економічних умовах. Для успішного застосування цієї моделі необхідно насамперед демократизувати законодавство й створити передумови для плідної взаємодії освітньої громадськості й державних установ.

Подальші кроки очевидні - створити представницькі комісії з окремих профілів підготовки фахівців і незалежний координуючий орган («Агентство»). Завданням цих комісій і органу є формування комплексу критеріїв і вимог для глибокої і якісної самооцінки вищих навчальних закладів. Останні зобов'язані повністю обновити й дуже розширити всю інформаційну базу про себе, зробити збір і аналіз даних безперервним процесом.

Надалі для проведення оцінки установи нідерландська модель передбачає наступні послідовні дії:

Нормалізацію діяльності координуючого державного або недержавного агентства по оцінці вищої освіти;

звернення вищого навчального закладу до того агентства з повідомленням про завершення самооцінки;

перевірку цього повідомлення незалежними експертами на місцях і проведення ними незалежної оцінки ВНЗ і його програм;

створення звіту або повідомлення, що узагальнює результати перевірок. Публікація звіту і його широка відкритість.

Використання цього звіту зацікавленими групами, а також перевірка рівня виконання закладом рекомендацій звіту.

Аспекти ситуації з контролем якості вищої освіти й діяльності установ в Україні, які є стратегічно важливими:

Сучасний Державний Акредитаційний Комітет є малофункціональною “освітньою” копією класичних радянських відділів технічного контролю на промислових підприємствах, Його неможливо вдосконалити, тому в рамках європейських підходів до моніторингу якості освіти його варто не поліпшувати, а ліквідувати.

Розвиток системи вищої освіти України й наближення її до європейських і світових стандартів можливі лише у випадку серйозних законодавчих змін (зразком для нас можуть бути Польща, Словенія, Чехія деякі інші країни Центральної Європи, а також Нідерланди, Данія, у певній мері - Франція, Великобританія й США).

Серйозне вдосконалення системи вищої освіти України та її рівноправна інтеграція в європейський освітній простір вимагають нового стратегічного підходу до формування врівноваженої й ефективної трьохрівневої структури вищої освіти з одночасним відновленням і узгодженням програм підготовки студентів по всіх профілях і спеціальностях.

Подібні зміни структури й змісту вищої освіти повинні логічно й послідовно сполучатися з використанням пристосованої до наших умов нідерландської моделі оцінки й забезпечення якості вищої освіти. Для цього потрібна й воля, і загальні дії керівників і працівників державних і недержавних установ, науковців і викладачів, суспільних об'єднань і організацій. Ми, як свідчить хід і майже нульові результати проекту вдосконалення системи акредитації вищих навчальних закладів, фінансованих у рамках відомої програми ТАСІС, не можемо сподіватися на закордонну допомогу або на позитивний результат саморозвитку системи в умовах збереження успадкованого менталітету й викривлених понять про вищу освіту та критерії її якості.

Висновки до ІІІ розділу

Отже, ніколи раніше вища освіта не змінювалася так швидко та глибоко, як в останні десятиліття ХХ ст. Якщо в розвинених країнах найістотнішим було її безприкладне розширення й утворення все більшого числа нових університетів, аніж за всі попередні століття, то в новоутворених державах здобуття незалежності супроводжувалося створенням національних систем освіти, орієнтованих на їхні потреби. Отже, наймогутнішими ініціаторами змін у вищій освіти виступають не її власні проблеми чи негаразди, а ті чинники, які лежать поза нею, насамперед, пріоритети та вимоги до освітньої системи, породжені генеральним рухом світового співтовариства у майбутнє, змінами в засобах виробництва тощо. Безсумнівно, що на рівні світового співтовариства ці тенденції зростатимуть і поглиблюватимуться, тому Україні слід врахувати їх у процесі стратегічного та тактичного планування змін власної системи освіти й виховання.

Педагогічна освіта країн Західної Європи, у тому числі й України, функціонує розвивається як єдність загального та особливого інтегральними чинниками є: зумовленість історичним, політичним, соціально-економічним контекстом в межах окремих країн і Європи в цілому; збереження національних традицій і звичаїв фахової підготовки учителів; вплив сучасних концептуальних ідей (інтеграція, професіоналізація, універсалізація тощо).

Надзвичайна структурна різноманітність базової професійної підготовки, яка бере початок в традиційному для Європи дуалізмі систем педагогічної освіти (фактичне існування двох систем підготовки вчителів - для дошкільної ланки і початкової школи та для середньої школи), нині зумовили нові структурні модифікації, які забезпечують варіативність навчання (вибір різних освітніх і професійних програм, курсів), його гнучкість щодо соціальних змін.

Більшість систем та моделей професійної підготовки вчителів будується на статичних концепціях педагогічної освіти, які абсолютизують базову педагогічну підготовку, розглядаючи її як достатню для тривалого професійного життя вчителя. Проте під впливом Ідей неперервної педагогічної освіти в сучасних умовах утверджується погляд на педагогічну освіту як на відкриту динамічну систему.

Системи професійної підготовки вчителів, незважаючи на різноманітність структурної організації, змісту тощо, усе більше зближуються. Це зумовило нове суспільне явище - створення загальноєвропейського освітнього простору.

Висновки

У магістерській роботі проаналізовано розвиток університетської освіти в Європейському регіоні в межах Болонського процесу, обґрунтовано його сучасні та перспективні тенденції розвитку.

Під тенденціями розвитку освіти розуміють напрями її еволюції, що зумовлюються впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

На основі аналізу науково-педагогічних джерел визначено: якість освіти - це сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що надають йому спроможність формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, які є або які будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави.

З урахуванням явищ глобалізації та континентальної інтеграції виявлено загальні для європейського регіону тенденції розвитку вищої освіти: перетворення елітарної вищої освіти на загальну, кількісне зростання контингенту студентів та їх мобільності, подовження тривалості обов'язкової освіти, ускладнення структури вищої освіти та урізноманітнення мережі ВНЗ, збільшення та зростання ролі сектору недержавної вищої освіти, професіоналізація вищої освіти, удосконалення системи управління вищою освітою, забезпечення її якості, розробка механізмів інтеграційної політики в галузі вищої освіти. Ці явища проаналізовано під кутом їх важливості для досягнення цілей Болонського процесу.

Досліджено проблему якості освіти як провідну тенденцію розвитку в системах вищої освіти європейських країн. Вивчення еволюції поняття “якість освіти” в Україні дало змогу виявити зростання ролі освітньо- наукового комплексу як головного суспільного пріоритету і джерела суспільного поступу. Воно стало асоціюватися не лише з формуванням суспільно бажаних особистісних рис молоді, але і з процесом та результатом діяльності окремих рівнів та всієї освітньої системи України. Виявлено, що безперервність змін у науково - освітній сфері ускладнює визначення поняття „якість освіти” в різних європейських країнах і для різних складових частин навчально-виховного комплексу. Це зумовлено неоднозначністю самого поняття й безпосередньою участю основних суспільних груп в освітньому процесі та оцінюванні, використанні його результатів (студенти, викладачі, освітні керівники, роботодавці).

Встановлено, що національна вища освіта може вважатися якісною лише тоді, коли вона охоплюватиме практично всю спроможну до того чи іншого виду навчання молодь і надаватиме їй необхідну для виходу на ринок праці професійну компетентність. Це завдання може бути вирішене лише у разі перетворення вищої освіти не на державний, а на загальносуспільно - державний пріоритет. Визначена інша важлива передумова “якісної вищої освіти” - надання молоді професійної компетентності перспективного плану, тобто з орієнтацією на майбутній ринок праці, а не на той, який існував раніше. Держава та політично - керівні органи повинні стати координатором, джерелом встановлення доцільних правил функціонування ВНЗ усіх форм власності і гарантом забезпечення дотримання світових і національних “стандартів” тривалості, змісту і методів навчання.

Враховуючи вищевикладене, на основі аналізу науково-педагогічних джерел визначено: якість освіти - це сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що надають йому спроможність формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, які є або які будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави.

Порівняльний аналіз систем вищої освіти країн-ініціаторів Болонського процесу дозволив виявити великі відмінності у структурах вищої освіти та комплексах дипломів, які суперечать інтеграційним процесам в Європейському Союзі, істотно гальмують освітньо-наукові обміни та інші форми співпраці.

Зміни, які Великобританія, Італія, Німеччина та Франція досягли на початку Болонського процесу, стосувалися переважно структурних показників систем вищої освіти, а не змісту і методів навчання. Протягом 1999-2004 років модифіковано побудову навчального процесу, запроваджено двоступеневу модель вищої освіти, змінено правила прийому абітурієнтів (селекційних процедур), впроваджено нові назви дипломів і додатки до них.

Виявлено роль тенденції професіоналізації вищої освіти як фактору поширення Болонського процесу на систему вищих професійних закладів освіти. Вона полягає у тому, що розвинені європейські країни ліквідують сектор базової (початкової) професійно-технічної освіти і намагаються надавати всім учням середню освіту різних варіантів, забезпечити цим можливість здобуття вищої освіти. Підготовлена у середніх професійних закладах молодь скеровується переважно в неуніверситетський сектор вищої освіти, який слід називати “сектор вищої професійної освіти”. У цьому секторі випускники отримають дипломи типу “В”, а сама підготовка коротша і дешевша від того, що пропонує університетський сектор на довготривалих програмах, що ведуть до дипломів типу “А”.

Болонський процес є найбільш масштабною спробою поєднання, узгодження і зміцнення систем вищої освіти й науково-дослідної діяльності, пов'язаної з перетворенням Європейського Союзу на найпотужнішу економічну структуру на планеті. Його створенню передувало підписання представниками країн Європи трьох документів: Великої Хартії університетів, Лісабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбоннської декларації (1998 р.) щодо необхідності руху до узгодження структур систем вищої освіти в Європі.

Болонський процес зазнав істотних змін за перші роки свого розвитку. Зіставлення текстів документів конференцій міністрів освіти країн Європи у Болоньї, Празі Берліні, Бергені дав змогу виділити дві тенденції:

- географічне розширення територіальних меж європейського простору вищої освіти (The European Higher Education Area) за рахунок збільшення кількості його членів;

- урізноманітнення цілей, які ставлять перед собою країни-учасники, та намагання охопити не лише університети, а всі вищі навчальні заклади Старого Світу. До шести головних цілей, проголошених у Болоньї, у Празі додалися ще три, у Берліні запропоновано дослідити можливість залучити до процесу і вищі професійні заклади з короткими навчальними програмами, а в Бергені у відповідь на вимоги побудови суспільства знань та інноваційної економіки акцентована необхідність доповнення двоступеневої структури „бакалавр - магістр” третім ступенем „докторантура”. Наголошено, що Європа має нагальну потребу в кількісному і якісному розширенні підготовки молодих науковців, спроможних до самостійних досліджень.

Визначено перспективні напрями розвитку Болонського процесу: підвищення міжнародного рейтингу європейської вищої освіти; розвиток транснаціональної освіти в інших регіонах світу та нормативне забезпечення її якості.

Список використаної літератури

1. Абашкіна Н.В. Принципи розвитку професійної освіти в Німеччині: /Монографія/. - К.: Вища шк., 1998. - 207с

2. Алексєєв Ю.М. Україна: освіта і держава (1987-1997).- К.: ЕКСПРЕС-ОБ'ЯВА.- 1998.- 109 с.

3. Алферов Ю.С. Участие общественности в управлении образованием в зарубежных странах // Социально-гуманитарные знания.- 1999.- № 2.- С. 164-173.

4. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтер. -- К.: Знання України, 2004. - 804 с.

5. Андрущенко В.П. Педагогічна освіта України: болонські виклики і напрями модернізації // Практична філософія. - 2004. - №1(11). - С. 124-128.

6. Андрущенко В.П. та ін. Науково-освітній потенціал нації: погляд у XXI століття. ~ У 3 Кн. / За ред. В.М.Литвина. - К.: Навч. книга, 2003.

7. Артемчук Г.Л., Попович В.В., Січкаренко Г.Г. Вища школа України: реальність і тенденції розвитку: Монографія. - К.: Ленвіт. 2004. - 176 с.

8. Афанасьев А.Н. Болонский процесс в Германии // Высшее образование сегодня - 2003.- №5. - С. 54-57.

9. Бідюк Н.М. Підготовка майбутніх інженерів в університетах Великої Британії: Монографія / за ред. Н.Г.Ничкало. -Хмельницький: ХДУ, 2004.-306 с.

10. Белов В. Оценка качества образования в Румынии // Высшее образование в России. - №8. - 2004. - С. 143-147.

11. Білорус О.Г. Загрози, виклики та імперативи глобалізації світового розвитку // Наука та наукознавство. -2001.- №3. - С. 24-36.

12. Болдырева С.К. Исторические предпосылки и тенденции формирования единого образовательного пространства в СНГ // Мир образования - образование в мире. - 2004. - №3. - С. 57-74.

13. Болонський процес: тенденції, проблеми, перспективи / Укл. В.П.Бех, Ю.Л.Маліновський: за ред. академіка В.П.Андрущенка. - К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. - 221 с.

14. Борисова Е. Качество образования и место высшей школы в обществе // Вестник высшей школы (Alma mater). - 2003. - №11. - С. 9-14.

15. Булах І.Є. Комп'ютерна діагностика навчальної успішності. - К.: ЦМК МОЗ України, УДМУ, 1995. - 221 с.

16. Василюк А., Пахоцінський Р., Яковець Н. Сучасні освітні системи: Навчальний посібник. - Ніжин: Редакційно-видавничий відділ НДПУ, 2002. - 139 с.

17. Ващенко Л.М., Жебровський Б.М. Школа Зарубіжжя: шляхи реформ. - К., 1999. - 152 с.

18. Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку” Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 17-18 квітня 1996 р.: Част. 1-4, -- К.- 1996.

19. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І.Бабин. - Тернопіль: Навчальна книга -Богдан, 2004. - 384 с.

20. Высшее образование в ХХ1 веке. Подходы и практические меры: Всемирная конференция по высшему образованию ЮНЕСКО. Париж, 5-9 октября 1998 г.- 136 с.

21. Галактионов В. Международная практика взаимного признания документов об образовании и профессиональных квалификаций // Высшее образование в России. - 2004. - №2. - С. 28.

22. Глузман А.В. Университетское педагогическое образование, опыт системного исследования: Монография. К.: Видавничий центр “ Просвіта”, 1996. - 312 с.

23. Гончаренко С. Український педагогічний словник. - Київ, Либідь, 1997. - 376 с.

24. Губин В. Знание и понимание в гуманитарном образовании // Высшее образование в России. - 2004. - №5. - С. 39-42.

25. Гудим В.В. Підготовка адміністраторів освітньої галузі: досвід США // Державне управління в умовах інтеграції в Європейський Союз. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (2002, 29 травня, Київ). Гол. ред. В.І. Луговий.- К. : УАДУ, 2002.-Т. 2.- С. 121-123.

26. Долженко О. Америка сдает позиции // Alma Mater Вестник высшей школы. - 2004. - №5. - С. 38-39.

27. Євтух М. Болонський процес: стратегічні цілі й тактика реалізації // Освіта і управління.- 2005.- № 3-4.- С. 181-184.

28. Ефремова Н.Ф. Единый государственный экзамен и мониторинг качества образования // Высшее образование сегодня. -2002.- №12. - С. 28-33.

29. Жарая С.Б. Зарубіжний досвід підготовки кадрів з питань європейської інтеграції (на прикладі Німеччини) // Державне управління в умовах інтеграції в Європейський Союз. Матеріали наук.-практ. конф. за міжнародною участю (2002, 29 травня, Київ). Гол. ред. В.І. Луговий.- К. : УАДУ, 2002.-Т. 2.- С. 128-130.

30. Жерухов Б., Анахаев К. Об основных проблемах и путях реформирования системы образования // Вестник высшей школы (Alma mater) -2002. - №9. - С. 31- 33.

31. Журавський B.C. Процес модернізації освіти України в контексті Болонського процесу / Кол.мон. „Болонський процес: тенденції, проблеми, перспективи” . - К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. - С. 19-22.

32. Журавський В. С. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. -- К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.- 416 с.

33. Журавський В.С., Згуровський М.З. Болонський процесс: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. - К.:Політехніка КТУУ, 2003.-195 с.

34. Журавський В. Основні завдання вищої школи щодо реалізації в Україні принципів і завдань Болонського процесу // Вища школа. - 2004. - №1. - С. 42-44.

35. Загальноєвропейський простір вищої освіти - досягнення цілей: Комюніке Конференції міністрів країн Єропи, відповідальних за сферу вищої освіти м. Берген, 19-20 травня 2005 року // Освіта України.- 2005.- 5 липня.

36. Закон України “Про вищу освіту” // Освіта. - №12-13, 20-27 лютого 2002 р. - С. 5-12.

37. Зербіно Д.Д. Наукова школа: лідер і учні. -Львів: Євросвіт, 2001. - 208 с.

38. Зовнішнє тестування. Аналітичний звіт. - 2003. - К.: Центр тестових технологій, 2003. - 68 с.

39. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 червня 1992 р. №303 “Про акредитацію вищих навчальних закладів». - ЗП України - 1992. - №6. - с.142.

40. Зернов В. Негосударственный сектор: анализ, прогноз развития // Высшее образование России. - 2004. - №9. - С. 52-58.

41. Зязюн І.А. Освіта і вчитель у контексті українського державотворення // Педагогіка і психологія професійної освіти. - 1999. - №1.

42. Зязюн І.А. Реформа освіти в Японії. // Рідна школа, 1993, №8.

43. Каким быть стандарту общего образования? // Стандарты и мониторинг в образовании. - №6. - ноябрь-декабрь - 2002. - С. 27-29.

44. Калашнікова С. Роль громадськостіі в управлінні вищою освітою США // Вісн. УАДУ.- 1999.- №1.- С. 215-224.

45. Карлоєв В. Державна політика України у сфері культури в контексті європейських інтеграційних процесів // Державне управління в умовах нтеграції в Європейський Союз. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (2002, 29 травня, Київ). Гол. ред. В.І. Луговий.- К.: УАДУ, 2002.-Т. 2.- С. 132-131.

46. Ковалева Г. Не впереди планеты всей … // Народное образование. - 1998. - №5. - С. 6-11.

47. Колесов В.П. Ступенчатость высшего образования и Болонский процесс // Экономика образования. - 2004. - №2(21). - С. 7-20.

48. Колин К. Информатизация образования: новые приоритеты // Вестник высшей школы (Alma mater) -2002. -№2 . - С. 16-23.

49. Колот А. Реалізація основних принципів Болонської декларації при підготовці фахівців економічного профілю // Вища школа. - 2004. - №2-3. - С. 20-33

50. Клехо Ю.Я. Образовательный императив. - М.: Издательство Исследовательского центра проблем качества подготовки специалистов, 1998. - 368 с.

51. Коміренко В. Приєднання до Болонського процесу, як євроінтеграційна стратегія України: аспекти, проблеми, прогнози // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2004.- № 47.- Ч.1.- С. 10-14.

52. Корсак К.В. Межі застосування стандартів в освіті // Рідна школа. - 2001. - №12. - С. 16-19.

53. Корсак К.В. Світова вища освіта. Порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів / за заг. ред. проф. Г.В.Щокіна: Монографія. - К.: МАУП-МКА, 1997. - 208 с

54. Корсак К.В. Педагогіка і освіта в період побудови суспільства знань // Новий колегіум. - 2004. - №5/6 (27/28). - С. 6-11.

55. Кремінь. В. Г. Модернізація системи освіти як важливий чинник інноваційного розвитку держави. Матеріали науково-практичної конференції "Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України". - К,: НТУ“КПІ”, 2003. - С. 62-68.

56. Кремень В. Освіта і наука в Україні -- інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. -- К.: Грамота, 2005. -- 448 с.

57. Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи). - К.: Грамота, 2003. - 216 с.

58. Кремень В., Ткаченко В. Орієнтири на перспективу // Шлях освіти.- 1997.-№ 2.- С. 2-6.

59. Кружалин В. Государственная система оценки высшего профессионального образования // Стандарты и качество. - 2002. - № 4. - С. 26-29.

60. Лігоцький А.О. Тенденції розвитку світових освітніх систем. Навч.-мет.посібник / Укр. академія внутрішніх справ. -К.,1995. - С. 171-176.

61. Луговий В.І. Управління освітою: Навч. посібн. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 302 с.

62. Луговий В.І Тенденції розвитку педагогічної світи в Україні (теоретико-методологічний аспект): Дис. канд. пед. наук: 13.00.01.-К., 1995.

63. Луков Вл. А. Мировая университетская культура // Знание. Понимание. Умение. -- 2005. -- № 3. -- С. 30-38

64. Ляшенко О.І. Якість освіти: проблеми оцінювання, моніторингу та управління // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002. Збірник наукових праць до 10-річчя АПН України. - Частина І. - X.: ОВС, 2002.

65. Матвієнко О.В. Стратегії розвитку середньої освіти у країнах Європейського Союзу: Монографія,- К:Ленвіт,2005.-306 с.

66. Мелащук А.І. Удосконалення державної політики у сфері зайнятості молоді (досвід Канади) // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ Львівський філіал / За ред А.О. Чемериса.- Львів: ЛФ УАДУ: Кальварія.- 2000.- вип. 4.- С. 247-254.

67. Мельникова Н.И. Академический капитализм в глобальном информационно-коммуникационном образовательном пространстве // Интеграция образования. - 2004. - №1. - С. 6-11

68. Навроцький О.І.. Вища школа України в умовах трансформації суспільства.-Х.: Основа, 2000.

69. Нечаев В., Шаронова С. Болонский процесс: мифы, иллюзии, реалии // Высшее образование в России. - №7. - 2004. - С. 86-95.

70. Ніколаєнко С. М. Освіта і наука: Законодавчі та методологічні основи: Навч. посіб. -- К.: ІВЦ "Видавництво «Політехніка»", 2004. - 280 с.

71. Ніколаєнко С.М. Вища освіта -- джерело соціально-економічного і культурного розвитку суспільства. -- К.: Знання, 2005. --319 с.

72. Одерій Л.П. Кваліметрія вищої освіти: Методологія та інструментарій: Монографія. - К.: МКА, ІЗМН, 1996. - 264 с.

73. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріалм 2003-2004 рр.) / За ред. Кременя В.Г. Упоряд. Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., Бабин І.І.- Київ-Тернопіль, вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2004.- 146 с.

74. Підвищення ефективності вищої освіти і науки як дієвого чинника розвитку та інтеграції в європейське співтовариство. Рішення Колегії МОН України. 27-02-2004 // Вища школа. - 2004. - №1. - С. 100-110

75. Порівняльний аналіз сучасних систем вищої освіти в реформуванні вищої школи України. Матер. міжнар. наук. конфер. - К., Вид. НаУКМА, 1996. - 276 с.

76. Про затвердження Програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004-2005 роки. Наказ МОН, №49, 23.01.2004 // Освіта. - 2004. - №8, 11-18 лютого. - С.6-7.

77. Проблеми якості вищої освіти Монографія: серія „Модернізація вищої освіти: світоглядно-педагогічні проблеми" / Корсак К.В., Козлакова Г.О., Похресник А.К. та ін. - К.: Педагогічна думка, 2007. - 231 с

78. Пузанков Д., Федоров И., Шадриков В. Двухступенчатая система подготовки специалистов // Высшее образование в России. - 2004. - № 2. - С. 5-11

79. Пуховська Л.П. Професійна підготовка вчителів у Західній Європі: спільність і розбіжності. - К.: Вища школа, 1997. - 179 с.

80. Реформа и развитие высшего образования. Программный документ. - Париж: ЮНЕСКО. 1995. - 56 с.

81. Рудавський Ю. Реалії та проблеми інтеграції вищої школи України в європейський освітній та науковий простір (на прикладі "Львівської політехніки") // Вища школа. - 2004. - №1. - С. 45-49.

82. Савіцька-Вільгусяк С. Освітні реформи по-італійськи // Науковий світ. - 2002. - №9. - С. 22-23.

83. Савченко О.Я. Альтернативні можливості початкової освіти // Поч.шк. - 1994.- № 4.

84. Савченко О.Я. Вимоги до якості освіти // Початкова школа. -1995.- № 1.

85. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: Навчальний посібник. - Суми: Редакційно-видавничий відділ СДПУ, 1999. - 300 с.