Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні

Розвиток вищої освіти в Європейському регіоні. Університет як інтелектуальний осередок. Започаткування Болонського процесу – інтеграційної реформи вищої освіти на Європейському просторі. Забезпечення якості освіти. Вступ України до Болонського процесу.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 13.12.2010
Размер файла 208,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Сьогодні в Україні ступінь бакалавра визначено як освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця тільки з базового вищою освітою, у зв'язку з чим у багатьох галузях (освіта, медицина, наука тощо) використання фахівців цього рівня є проблематичним, оскільки в класифікаторі професій для бакалаврів є дуже мало первинних посад або й зовсім немає. Нормою було б, якби громадянин навчався в базовому форматі на бакалавра, отримував повну вишу професійну освіту, потім працював там, де його диплом визнається, та доучувався на магістра. Таким чином можна вирішити проблему працевлаштування випускників та забезпечити умови для навчання упродовж життя.

2.3 Забезпечення якості освіти - провідна тенденція розвитку сучасної вищої освіти

Однією з важливих складових стандартизації та інтеграції у світовий освітній простір є якість вищої освіти. На нашу думку, якість освіти лише певною мірою орієнтована на освітні стандарти. Вона визначається не стільки витратними кредитами, які чомусь вимірюють переважно кількістю годин. Скільки рівнем професійного розвитку майбутнього фахівця, його професійної культури і громадянською позицією, яку він займає у житті. Позиції не навчиш погодинно, як неможливо навчити і професіоналізму - це особистісні якості, яких не можна па вчитися, їх треба виховувати. Як виміряти ці витрати кредитами та модулями -- це проблема, яку ще слід вирішувати фахівцям у галузі психології і педагогіки вищої школи.

Професійне виховання у вищій освіті має враховуватися Державною акредитаційною комісією, завдання якої - забезпечувати додержання вимог щодо якості підготовки фахівців у вищій і базовій професійній школі.

Справу формування особистості фахівця важко, а мабуть, і неможливо стандартизувати, тому чиновники, які впорядковують нормативні документи, це питання обходили. Нам слід подбати про якість вищої освіти не лише з позицій нормативних положень, а й з позицій людської гідності викладача вищої школи, який не лише передає своїм вихованцям інформацію, а вкладає в них своє ставлення до професії, виконання професійних обов'язків, свою професійну культуру. Тобто викладачу треба підраховувати не лише кількість знань, умінь, навичок, які за відведені години засвоїв студент, а й те, яку людину він виховав за роки навчання у вищому навчальному закладі.

Українськими вченими досягнуто значних успіхів у розробках дидактичної організації педагогічного процесу, що базується на персоналізації, диференціації та інтеграції змісту навчального матеріалу. Модульна технологія навчання може забезпечувати стимулювальну, розвиваючу й особистісно-творчу функції одержання знань, їх самостійність і мобільність, можливість вибору в процесі професійно-особистісного навчання, контролю і самоконтролю, саморозкриття і самостановлення фахівця. Все це -- за умови, що навчання буде залишатися складовою виховного процесу. Тоді модульно-кредитна система стане справді основою розвитку конкурентоспроможного професіонала.

Отже, особливу увагу слід звернути на проблему професійного виховання особистості фахівця, критерії оцінювання рівня сформованості професійних якостей і пропонувати зарубіжним колегам вивчати і враховувати наш вітчизняний досвід, як, наприклад, це роблять освітяни таких високорозвинених країн, як Японія, Німеччина тощо.

Ядром системи вищої освіти України залишаються університети, інститути, академії, консерваторії й ін. Вони складають групу вищих закладів освіти 3-го і 4-го рівнів акредитації і присуджують дипломи бакалавра (4 роки навчання на базі повної середньої школи), спеціаліста (5 років навчання) і магістра (5,5 або 6 років навчання).

Як і всюди у світі, лише для медичних профілів навчання триває довше.

Усі 90-і роки кількість державних вищих шкіл 3-го і 4-го рівнів акредитації постійно зростала, перевищивши в травні 1998 року межу 205 (з урахуванням усіх закладів міністерства оборони й інших «силових» міністерств або відомств). Великим успіхом є факт перевищення контингентом студентів закладів цього рівня рубежу 1 млн. чол. Новіші загальні дані про вищі навчальні заклади України та еволюцію загальних характеристик приводяться в таблицях 2.2 і 2.3.

Для розширення кількості даних, у Додатку 1 ми наводимо також таблиці, в яких відображена еволюції показників системи вищої освіти України в попередні роки. У вересні 2003 р. загальна кількість державних закладів 3-го і 4-го рівнів акредитації досягла 235, а акредитованих приватних - 104. З загального контингенту в 1 843 831 студентів у приватних вищих навчальних закладах навчалося майже 222 400 чол. У вересні 2004 р. кількість студентів закладів університетського рівня перевищила 1,9 млн. чоловік.

У цілому система вищої освіти України зберігає свій обсяг, але усередині її швидко скорочуються контингенти закладів 1-го і 2-го рівнів акредитації (хабілітації) і зростають - 3-го і 4-го рівнів акредитації.

Стрімко росте частка студентів першого курсу, що оплачують своє навчання. За даними Міністерства освіти на початку 1997/98 навчального року у вищих закладах освіти всіх видів власності їх було 36%, а у вересні 1998 р. вона вперше перевищила половину студентів - 51,6%. Настільки ж швидко розвивається контингент мережі приватних вищих закладів освіти.

Важливе значення для успішності діяльності системи вищої освіти має рівномірність розподілу закладів по її території. Хороше уявлення про саме карта „освітньої України”.

Таблиця 2.2

Еволюція мережі і контингентів вищих закладів освіти І і ІІ рівнів акредитації (початок 2003/04 навчального року)

Характеристики

1995/96

2000/01

2002/03

2003/04

2003/04 рік % до 95/96

Усього вищих навчальних закладів

782

664

667

670

85,68%

З них державних

727

593

590

586

80,61%

З них приватних

47

71

77

84

178,72%

Кількість студентів

617660

528041

582855

592917

95,99%

З них денного навчання

455582

400810

432701

434721

95,42%

З них вечірнього навчання

17099

3451

3015

2902

16,97%

З них заочного навчання

144979

123780

147139

155294

107,11%

Прийом на 1-й курс (чол.)

188795

190077

203665

202537

107,28%

На денне навчання

142193

141156

148209

148144

104,19%

На вечірнє навчання

4612

1441

980

1001

21,70%

На заочне навчання

41990

47480

54476

53392

127,15%

Випуск (чол.)

191179

148605

155542

162845

85,18%

З денних відділень

131550

109546

113574

116925

88,88%

З вечірніх відділень

6373

982

768

1104

17,32%

З заочних відділень

53256

38077

41200

44816

84,15%

Студентів на 100 000 чол. населення

1200

1070

1210

1250*

104,17%

* Насправді - 1 245 з врахуванням населення України = 47,616 млн. чол. 103,75%

Таблиця 2.3

Еволюція мережі і контингентів вищих закладів освіти ІII і ІV рівнів акредитації (початок 1998/99 навчального року)

Характеристики

1995/96

2000/01

2002/03

2003/04

2003/04 рік % до 95/96

Усього вищих навчальних закладів

255

315

330

339

132,94%

З них державних

191

223

232

235

123,04%

З них приватних

64

92

98

104

162,50%

Кількість студентів

922838

1402904

1686912

1843831

199,80%

З них денного навчання

616313

859488

990534

1063831

172,61%

З них вечірнього навчання

24090

10671

13212

13594

56,43%

З них заочного навчання

282435

532745

683166

766406

271,36%

Прийом на 1-й курс (чол.)

206843

346359

408639

432452

209,07%

На денне навчання

150733

219455

255345

269681

178,91%

На вечірнє навчання

3549

2570

3192

2767

77,97%

На заочне навчання

52561

124334

150102

160004

304,42%

Випуск (чол.)

147935

273622

356743

416610

281,62%

З денних відділень

91759

189142

223138

245642

267,70%

З вечірніх відділень

5398

3225

2640

3244

60,10%

З заочних відділень

59778

81255

130965

167724

280,58%

Студентів на 100000 чол. населення

1800

2850

3520

3870*

215,00%

* Насправді - 3 873 з врахуванням населення України = 47,616 млн. чол. 215,17%

Рис.2.1. Карта „освітньої України” - розташування найбільших центрів вищої освіти на її території

З цього рисунку випливає, що Київ і Харків набагато перевищують будь-який інший освітній центр, хоч ми маємо ще три міста з мільйонним населенням - Дніпропетровськ, Одесу і Донецьк. Та кожне з них приблизно утричі поступається Києву і Харкову, що ми можемо пояснити лише тим, що ці два міста сповна скористалися своїм столичним статусом - Харків до другої світової війни, а Київ - після неї. Цей дух „столичності” не полишає сучасний Харків, який випереджає Київ по багатьох відносних показниках, зокрема, якості природничо-математичної та інженерно-радіотехнічної освіти, кількості студентів на 10000 мешканців міста та ін..

Нерівномірність розподілу ВНЗ посилюється і нерівномірністю та недостатністю фінансування системи освіти. Для прикладу, наведемо кількісні дані про джерела фінансування навчання у ВНЗ (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Розподіл студентів ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації за джерелами фінансування їх навчання

Джерела фінансування навчання

На початок навчального року

1999/20001

2000/20012

2003/20043

І-ІІ рівні акред.

III-IV рівні акред

І-ІІ рівні акред.

III-IV рівні акред

І-ІІ рівні акред.

III-IV рівні акред

Державний бюджет

51,3%

54,9%

46,8%

48,3%

39,6%

37,0%

Фізичні та юридичні особи

35,5%

43,0%

40,0%

50,0%

49,1%

61,6%

Місцевий бюджет

11,7%

0,4%

11,1%

0,5%

11,0%

0,6%

Галузеві міністерства, відомства, організації

1,5%

1,7%

1,1%

1,2%

0,3%

0,8%

Ці показники однозначні - система вищої освіти України втратила право вважатися “державною”, адже бюджет забезпечує навчання ледь більше третини всіх студентів.

Сумнівними лишаються претензії вирішення всіх стратегічних і тактичних питань розвитку вищої освіти без врахування точки зору тих, хто платить - у даний момент, це вже понад півтора мільйона студентів вищих навчальних закладів університетського рівня. Та не слід забувати і про складність цього „врахування”. Наприклад, на території Автономної Республіки Крим майже вся молодь за власні кошти намагається отримати економічну чи правничу освіту, хоч існує багато робочих місць для інженерів і техніків. Досить складно переконати тих, хто сам платить, отримувати не ту вищу освіту, якої вони прагнуть.

Слід також зауважити - відносне значення сектору вищої недержавної освіти в сучасній Україні знаходиться на високому рівні (приблизно - як у США), що відповідає середнім показникам розвинених країн, хоч і поступається лідерам (Японії, Бельгії та Нідерландів).

Не менш значні зміни відбуваються і з розподілом учнів за профілями підготовки. На фоні деякого скорочення підготовки інженерів і технологів швидко росте випуск економістів, менеджерів, юристів та інших спеціалістів. Подібні зміни мають і позитивні, і негативні аспекти. Важливо лише, щоб в Україні не були втрачені визнані всім світом високі показники якості природничо-математичної освіти, не припинилася підготовка науковців та інженерів, спроможних здійснювати відкриття і створювати кращі у світі технічні вироби.

Таблиця 2.5

Відносне значення приватного сектора у вищій освіті розвинених країн, Росії та України

Країна

Рік

Студентів у приватних ВНЗ (% загалу)

Японія

2002

75,3%

Бельгія

2002

65,4%

Нідерланди

2002

54,0%

США

2002

22,1%

Італія

2002

11,0%

Іспанія

2002

9,8%

Австрія

2002

3,0%

Швеція

2002

1,4%

Росія

2003

15,9%

Україна

2003

12,1%

Поступово - але дуже повільно - зростає фінансування вищої освіти. В 2002 році їй дісталося 6,9% бюджету і трохи більше третини (34%) всіх витрат на освіту. На жаль - їх надто мало для забезпечення навчального процесу, що охоплює понад 2,5 млн. студентів. Тому, як свідчить таблиця 4, постійно скорочується відсоток тих студентів, які навчаються на кошти бюджету, на податки, які платить все населення, а тому на них мають право претендувати всі студенти. Тому слід визнати - критика сучасного стану фінансування системи вищої освіти України є частково виправданою, адже вона не відповідає частини положень Конституції України.

Особливе значення у визначенні якості вищої освіти відіграє система оцінювання знань і рівня професійної підготовки фахівців. їх конкурентоспроможність можна визначити статистичними методами. Проте досягти об'єктивного оцінювання знань, яке крім контрольної має виконувати Мотивувальну та стимулювальну функції, - це проблема, яка не вирішена у нас і залишається нсвирішеною у країнах -- учасницях Болонської угоди. Тому, на нашу думку', слід активізувати роботу не тільки з впровадження європейських критеріїв оцінювання знань студентів, а й з вивчення і наукового аналізу критеріїв і технології оцінювання з погляду, що оцінюється і як оцінюється. Не слід поспішати і відкидати своє та впроваджувати одну з багатьох не зовсім досконалих європейських систем оцінювання. Вважаємо, що слід спільно з європейськими колегами виробити систему конвертаризації критеріїв оцінки якості знань і сформованості професійних якостей фахівця, систем відносної вартості прийнятих залікових одиниць відповідно до системи ECTS та її застосування в навчальних закладах України [77].

Процес об'єднання Європи, його руху на схід супроводжується формуванням загального освітнього і наукового простору, розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій галузі, де якість вищої освіти є основою створення цього процесу. Ніколи ще проблема якості освіти в Україні не мала такого важливого ідеологічного, соціального, економічного і технічного значення, як нині. Висунення проблеми якості на перший план зумовлене об'єктивними чинниками: по-перше, від якості люд ських ресурсів залежить рівень розвитку країни та її глобальної економічної конкуренто спроможності; по-друге, якість освіти набуває все більшого значення в забезпеченні конкурентоспроможності випускників ВНЗ на ринку праці.

Інноваційний шлях розвитку суспільства можливо забезпечити, лише сформувавши покоління людей, які і мислять, і діють по-інноваційному. Звідси -- значна увага до загального розвитку особистості, її комунікативних здібностей, засвоєння знань, самостійності в прийнятті рішень, критичності та культури мислення, формування інформаційних і соціальних навичок. До таких підходів спонукає головна педагогічна ідея сучасності -- освіта впродовж життя.

У 2006 році затверджено новий Перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, котрий адаптовано до потреб економіки та до європейських вимог. Вища освіта продовжувала розвивальний поступ і досягла певних позитивних результатів.

Прийнято ряд урядових рішень, зокрема з питань заснування нових академічних стипендій та надання одноразової адресної грошової допомоги випускникам педагогічних спеціальностей вищих навчальних закладів.

Здійснено дії щодо скорочення і впорядкування мережі вищих навчальних закладів, насамперед подано Кабінету Міністрів України проект Постанови щодо передачі відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування МОН.

Розширено доступ до здобуття вищої освіти, зокрема на навчання за кошти державного бюджету.

Збільшено обсяги видатків з Державного бюджету України, призначені для цільового пільгового кредитування на здобуття вищої освіти.

Завдяки конкретним і дійовим крокам Міністерства освіти і науки, вищих навчальних закладів, місцевих органів виконавчої влади та громад ськості було забезпечено високий рівень об'єктивності й прозорості вступної кампанії.

При МОН створено відомчу робочу групу супроводу Болонського процесу у вищій освіті та міжвідомчу робочу групу впровадження Болонського процесу, здійснено ряд дій щодо подальшої реалізації його положень. Підготовлено проект закону щодо післядипломної освіти.

У 2006 році на утримання закладів і установ системи вищої освіти МОН було передбачено коштів на 19,8 відсотка більше, ніж у 2005 році. Зросла заробітна плата педагогічних і науково-педагогічних працівників, стипендія студентів. На розгляд Верховної Ради України було внесено проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» з окремих питань діяльності вищої школи». Протягом року здійснено низку заходів для координації та підтримки роботи органів студентського самоврядування. Продовжено роботу з удосконалення методики визначення рейтингу вищих навчальних закладів.

Зрозуміло, що всі наші дії щодо модернізації вищої освіти можуть бути позитивними, якщо будуть здійснюватись у правовому полі. Зрозуміло і те, що наша законодавча база ¬ Закон України «Про вищу освіту» ¬ починає поступово відставати від потреб вищої освіти, економіки та суспільства і рано чи пізно почне уповільнювати самі освітні реформи.

Є два варіанти розв'язання цієї проблеми: внесення фрагментарних змін і доповнень до чинної законодавчої бази або розробка нової редакції законів. У кожного із цих варіантів є і плюси, і мінуси. У першому ¬ можна оперативно реагувати на зміни з окремих напрямів діяльності, а проходження у Верховній Раді України окремих змін до законів з процедурної точки зору легше, ніж прийняття окремого закону.

Проблемною у нашій державі є недостатня робота з відстеження проходження законів, які прямо або дотично стосуються освітньої галузі. Так, як це сталося, наприклад, із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти (від 01.12.2006 року № 424) і за яким державне замовлення було переведено у розряд об'єктів, що проходять тендер. Отже, ця помилка тепер потребує термінової розробки пропозицій щодо внесення змін до цього закону.

У Комітеті з питань науки і освіти Верховної ради України знаходиться понад 10 проектів законодавчих актів у галузі освіти, але про їхнє існування ми дізнаємося тільки після їхнього надходження на погодження з міністерством.

Невдалими були і наші спроби розробити проекти законів про освіту дорослих, про залучення роботодавців до наукових і освітніх процесів. Не залучалися до роботи над проектами законів Ради ректорів і директорів, їхня співпраця з народними депутатами України від відповідних регіонів зводилася до розв'язання обмеженого кола місцевих проблем.

Як висновок ¬ розробка проектів нових законів або внесення змін до чинних не може мати аматорського характеру і бути об'єктом відповідальності однієї особи. До цієї роботи треба залучати широке коло освітян, які мають досвід з відповідних питань, і фахівців юридичних вищих начальних закладів. Водночас це і буде своєрідною перевіркою рівня їхнього професіоналізму.

Проблема якості освіти в Україні набула особливої актуальності останніми роками. Яскравим вираженням цієї тенденції є введення відповідних положень до нормативних документів, а також розвиток інституційних механізмів, що забезпечують якість освіти вищих навчальних закладів.

Якість освіти в України розглядається здебільшого як: якість освітнього середовища; якість реалізації освітнього процесу; якість результатів освітнього процесу.

За міжнародними освітніми програми якість освіти має розглядатися як: ступінь відповідності реальних результатів освіти ринковій кон'юнктурі; показник матеріально-технічної і ресурсної забезпеченості освітнього процесу; комплексний показник чинників престижності й економічної ефективності освіти; показник досконалості змісту, технологій і системи оцінки досягнень; показник інвести ційної принадності освіти тощо.

Натепер стає все більш зрозумілим, що відповідність реальних результатів і змісту освіти вищих навчальних закладів державним стандартам є необхідною, але недостатньою умовою якості. Тому досягнення оптимальної якості професійної освіти зумовлено створенням системи якості, яка на рівні конкретного вищого навчального закладу забезпечувала б узгоджену реалізацію державних, суспільних і особистих інтересів.

Оскільки діюча система значною мірою є системою контролю за якістю, а не забезпечення якості, то розробка нової системи має бути побудована на основі:

1) розробки моделі стандартизації професійної освіти вищого навчального закладу як компонента системи якості;

2) моделювання менеджменту якості професійної освіти як компоненти системи якості;

3) визначення концептуальних і методологічних основ проектування системи якості в контексті регіональної системи професійної освіти.

На державному рівні варто змінити зовнішні критерії оцінки якості роботи вищого навчального закладу. Адже поки діє принцип «більше студентів ¬ більше грошей» страждає якість освіти. У зв'язку з цим доцільно розробити комплексні критерії якості освітнього процесу, які містять в собі: контроль змісту навчання; контроль технологій, які застосовуються під час навчання; контроль здобутих знань; вимоги до організації і контролю за здійсненням навчального процесу; вимоги до викладачів, вимоги до студентів; чітку і прозору процедуру самообстеження вищого навчального закладу як підґрунтя системи забезпечення якості. Необхідно також створити відповідні умови для підвищення кваліфікації всього викладацького складу вищого навчального закладу всіх форм власності. Зокрема, відновити єдину державну систему обов'язкового підвищення квалі фікації викладачів із наступною переатестацією. Ввести рейтингову систему оцінювання знань студентів і кредитно-залікову систему навчального процесу. Це сприятиме переходу з навчання предметно-інформаційного типу на креативно-розвиваюче, що забезпечує здатність до інновацій в майбутньому. Для забезпечення адекватної якості необхідні інвестиції в інформаційні ресурси, створення єдиних інформаційних середовищ, бібліотек, матеріалів на електронних носіях, використання інтерактивних методів навчання.

Нагальною потребою є введення рейтингової системи оцінювання як вищого навчального закладу, так і навчальних курсів. До цільним є також поступовий розвиток рейтингових експертних оцінок - від рейтингу вищого нав чального закладу до рейтингу освітніх програм. Підвищенню якості освіти повинен сприяти комплексний підхід до співробітництва з роботодавцями впродовж усього циклу надання освітніх послуг.

Контроль за якістю освітніх послуг має стати головною функцією Українського центру оцінювання якості освіти та Державної інспекції навчальних закладів.

Висновки до ІІ розділу

Отже, інтеграція в європейський освітній простір потребує системних змін в організації та державному регулюванні вищої освіти для реалізації завдань Болонської декларації потрібні заходи правового економічного, ідеологічного характеру. У законодавчому й іншому нормативному регулюванні потребують вирішення такі питання.

Вжиття заходів для подальшого удосконалювання правового статусу суб'єктів освітніх відносин покликане забезпечити належні умови для реалізації конституційного права громадян України на якісну загальну і професійну освіту, реальну дієвість принципів доступної і безкоштовної вищої професійної освіти. Визначення статусу європейського додатка до диплома на території України.

Уведення двох ступенів вищої освіти шляхом внесення змін до Закону України "Про вищу освіту". Надання освітньо-кваліфікаційному рівню "бакалавр" статусу повної вищої освіти.

Прийняття закону про піелядилломну освіту ("освіту дорослих").

Розмежування та визначення статусу державної освітньої та державної (або іншої) кваліфікаційної атестації випускників.

Встановлення еквівалентності наукових ступенів "кандидат наук" і "доктор наук" європейському ступеню "доктор" шляхом укладення міжнародного договору на продовження Болонської декларації і прийняття відповідного закону України.

Затвердження методики і шкали зіставлення нормативів державного освітнього стандарту з європейською системою перезарахування кредитів шляхом прийняття постанови уряду. Для вирішення цього питання потрібно використовувати не тільки кількісний підхід при зіставленні академічних годин і одиниць трудомісткості, а й якісний метод зіставлення змісту досліджуваних курсів.

Сприяння академічній мобільності студентів і викладачів та наукових працівників шляхом затвердження урядом програм сприяння мобільності, необхідність яких не викликає сумнівів, тому що програма мобільності Європейського Союзу TEMPUS/TACIS, розроблена для країн Східної Європи і Центральної Азії, не може задовольнити всі потреби в академічній Мобільності. Програма сприяння академічній мобільності, прийнята на рівні уряду, має містити умови одержання грантів індивідуальної мобільності для студентів і викладачів, а також для організацій, у тому числі ВНЗ. Фінансування цієї програми може здійснюватися з бюджетів і позабюджетних фондів.

Вступ у європейську мережу забезпечення якості вищої освіти. Реалізація завдання передбачатиме зіставлення українських і європейських освітніх стандартів, а також знань, умінь, навичок (компетенцію, набутих випускниками ВНЗ. Ці питання є визначальними для встановлення рівня української вищої освіти і можливості вступу в європейську мережу забезпечення якості вищої освіти.

Отримання на законодавчому рівні інтеграції науки і вищої школи, правових умов, які стимулюють розвиток науки у вищих закладах освіти шляхом зняття обмежень на одержання статусу організації і проведення стимулювальної податкової політики.

Розширення автономії університетів і забезпечення єдності освіти і науки шляхом зміни статусу університету через розширення академічних і господарських прав. Особливий статус університетів можна визначити за допомогою внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" або прийняти спеціальний закон "Про університети". Подальший розвиток законодавства може йти шляхом зміцнення правової бази двоциклового навчання, закріплення правових гарантій академічної мобільності студентів, розвитку автономії університетів, демократизації системи вищої освіти в цілому.

Розділ ІІІ. Компаративний аналіз розвитку вищої освіти у країнах Західної Європи та України у контексті болонських реформ

3.1 Співставлення вищої освіти в Україні та зарубіжних країн”

Розглядатимемо системи вищої освіти таких Західноєвропейських країн, як Франції, Австралії, США, Японії, Швеції й України з метою співставлення освітніх систем у країнах, що є лідерами в царині навчання й освіти, з українською освітньою системою, що почала розвиватися десять років тому (1991 рік), після отримання Україною статусу незалежної держави.

Франція. Управління сучасною системою освіти Франції характеризується високим ступенем централізації (у порівнянні з іншими країни Європейського Союзу) і водночас більшим розмаїттям навчальних закладів післяшкільної освіти. В управлінні освітою, крім Міносвіти, беруть участь професійні асоціації, а також об'єднання викладачів різних рівнів і ступенів освіти. Про це свідчить велика кількість науково-професійних академій, виведення всієї наукової та дослідницької роботи за межі систем вищої освіти.

Наукові дослідження проводяться спеціалізованими закладами: Коледж де Франс (заснований у 1530 р.), Паризька обсерваторія (заснована в 1672 р.), Практична вища школа (1868 р.), Національний центр наукових досліджень (1936 р.) та іншими.

Особливістю французької системи вищої освіти є високий ступінь диверсифікації й ієрархії навчальних закладів. Крім приналежності (приватний або державний), навчальні заклади розподілені за типами підготовки та прикріплені до відповідних сфер соціальної активності. Зовнішня ієрархія поділяє навчальні заклади на:

університети та їхні відділення, що дають вищу освіту в царині гуманітарних наук мистецтві, юриспруденції, природничих наук;

технологічні інститути й інженерні школи;

спеціалізовані навчальні заклади, які дають спеціальну підготовку в галузі управління, іноземних мов, політики, комунікації, фізичного виховання тощо;

GrandesEcoles - професійні недержавні або державні вищі школи, з суворими правилами прийому, які дають вищу професійну освіту.

Університети є державними навчальними закладами; вони вважаються найбільш демократичною формою отримання освіти, яка дає загальнонаукову або загальногуманітарну підготовку. Це дозволяє потім тримати професійну освіту у вищих школах. Університети об'єднують програми різного типу: одно-, дворічні програми загальногуманітарної та природничонаукової підготовки (після яких можна продовжувати навчання в університеті або вступати до Grandes Ecoles); трирічні технічні програми; повні програми з семирічним циклом навчання. Кожен додатковий рік навчання після отримання загальноуніверситетського диплому завершується присвоєнням диплому певного типу. У рамках університету існують програми загальнотехнічної, інженерної та спеціальної підготовки (близько 72 видів).

Вищі професійні школи (Grandes Ecoles) є навчальними закладами "тривалого циклу". Вони приймають студентів за результатами іспитів після закінчення спеціальних підготовчих курсів або після завершення загальноуніверситетського циклу. Професійні школи поділяються на такі типи:

професійні наукові школи для підготовки військових і цивільних інженерів (близько трьох років);

школи для підготовки шкільних учителів. Слід зазначити, що у Франції підготовка викладачів супроводжується низкою серйозних тестів та іспитів на професійну зрілість, тільки після цього присвоюється кваліфікація вчителя;

сільськогосподарські та ветеринарні школи;

школи управління й адміністрування (слід зазначити, що тут дуже високий рівень підготовки).

Важливим параметром освітньої системи Франції є спосіб забезпечення балансу елітарності та масовості за рахунок існування системи раннього вибору типу освіти. Ранній вибір спеціальності та професійної кар'єри дозволяє навчальним закладам зберігати високі вимоги та забезпечувати спадковість курсів на різних етапах навчання.

Швеція. Управління системою освіти у Швеції покладено на державне міністерство освіти та створювані ним комісії, що розробляють окремі освітні програми, готують реформи окремих ступенів освіти. Освіта на всіх рівнях від середньої до вищої школи безплатна. Освітні заклади за своїм статусом належать до державного сектора. Основною характеристикою шведської системи освіти є її масовість і демократичність. Державне планування прагне мінімізувати обмеження на прийом до ВЗО. Всі ВЗО є державними, а отже, надають свої послуги безплатно. Слід зазначити, що ВЗО прагнуть до універсалізації освітніх послуг. Це не тільки спрощує систему управління й акредитації, але й сприяє встановленню зв'язків між навчальними закладами та програмами, переходу студентів і викладачів із одних ВЗО в інші тощо. Водночас, універсалізація навчальних планів і програм дозволяє індивідуалізувати навчальні програми кожного студента в рамках загальних навчальних планів ВЗО. За типами можна виділити такі заклади вищої освіти в Швеції:

університети й університетські коледжі;

неуніверситетський сектор вищої професійної освіти.

Періодизація навчання у вищий школі Швеції є такою: навчання до отримання першого диплому (еквівалентного ступеню бакалавра) у середньому становить 3-3,5 року. В університетах після навчання протягом двох років студентам надається можливість продовжити навчання в університеті до отримання першого диплому - після здачі Kandidatexamen, або перейти в професійний навчальний заклад і отримати професійний ступінь (іспит на отримання професійного ступеня - ProfessionalDegree).

Подальше навчання в університетському секторі припускає перехід до маґістратури, навчання протягом двох років і проходження Magister examen. Далі можливе написання та захист докторської дисертації Для професійного сектора після перших трьох років навчання необхідні ще чотири роки навчання в ліценціаті. Між ВЗО одного та різних секторів можливі переходи.

Ступені та дипломи, що присуджуються після закінчення ВЗО, розділяються на загальні та професійні. Неуніверситетські коледжі видають тільки професійні дипломи. Постградуальне навчання здійснюється в університетах, де є науково-дослідні підрозділи.

Навчальний рік традиційно поділений на два семестри. Академічний контроль за навчанням здійснюється за допомогою системи балів, що присуджуються за виконання навчальної програми, яка складається з лекційних і практичних занять, а також самостійних дослідницьких робіт. Кількість балів, отримуваних за рік навчання, становить приблизно 40. Якість засвоєння програми перевіряється також постійними тестами (усними та письмовими).

Швеція бере активну участь у міжнародних освітніх проектах, як на державному, так і на інституціональному рівнях. Шведські ВЗО мають достатню самостійність у виборі партнерів і визначенні своєї міжнародної політики.

Австралія. Система освіти в Австралії багато у чому нагадує (завдяки своєму походженню) британську та шотландську. Встановлення стандартів вищої освіти перебуває в компетенції федерального міністерства. Державний контроль якості й акредитації сертифікатів і дипломів здійснюється як на рівні державних навчальних закладів, так і на рівні приватних вищих шкіл. Така процедура сприяє майже повній еквівалентності заліків і визнанню дипломів між ВЗО.

Система післяшкільної освіти в Австралії поділяється на:

систему вищих навчальних закладів - університетів, коледжів продовженої освіти і технологічних інститутів;

навчальні заклади продовженої освіти, до яких також відносяться за статусом приватні професійні навчальні заклади (школи бізнесу тощо).

Основними університетськими програмами є ті, що спрямовані на отримання ступеню бакалавра (тривалістю від 3 до 4 років). Типи постградуальних програм університетів:

спеціалізація, терміном на один рік. Такі програми дають додаткову практично орієнтовану підготовку;

маґістратура, що передбачає також один або два роки підготовки, яка складається з навчання та самостійної дослідницької роботи;

найвище академічне досягнення - доктор філософії, що вимагає від двох до чотирьох років підготовки, досліджень і написання дисертації, в якій відображено результати робіт.

Вища університетська та неуніверситетська освіта в Австралії платна, як приватна, так і державна. Слід зазначити, що система освіти в Австралії інтеґрована в освітню структуру Тихоокеанського реґіону.

Сполучені Штати Америки. Основними рисами освітньої системи США є:

сильна децентралізація в управлінні (різні навчальні заклади підкоряються місцевим, професійним органам управління чи комітетам і комісіям штатів);

плюралізм при заснуванні навчальних закладів (немає державної монополії на створення навчальних закладів);

розмаїття типів навчальних закладів та їхніх програм.

У США кожен ВЗО має достатню незалежність від центрального органу влади, але не є повністю самостійним сам по собі (у цьому полягає значна відмінність від європейської традиції вищих навчальних закладів, де централізація управління дозволяє ВЗО бути більш самостійними у визначенні своєї політики, навчальних програм).

Уся післяшкільна освіта в США проходить під назвою вищої (HigherEducation), тому система вищої освіти доволі неоднорідна. Половина усіх ВЗО належить до недержавних. Відповідно до свого статусу усі ВЗО поділяються на:

професійно-технічні молодші дворічні коледжі, що видають дипломи про професійну чи передпрофесійну підготовку;

чотирирічні коледжі, що дають гуманітарну освіту та ступінь бакалавра;

університети, що пропонують як доградуальні загальні, так і професійні програми, а також градуальне та постградуальне навчання (з присвоєнням ступенів Master & Doctor).

Загальновизнаним є той факт, що вища освіта в США є не правом, а привілеєм, який слід заслужити.

Японія. Японська система освіти має давню традицію, а за останні десятиліття пережила низку серйозних змін, які поступово перетворили елітарну, орієнтовану на підтримання традицій освітню систему в демократичну і одні із найбільш масових у світі (близько 85% випускників High School продовжують навчання на вищому ступені у порівнянні з приблизно 25% в Європі).

Після Другої світової війни велику роль у становленні нової освітньої системи в Японії відіграли США. Спеціально створені комісії, що складаються з адміністраторів, управлінців і викладачів, розробили комплексні програми реформ в освіті, які дозволили зберегти національну специфіку японської освіти і водночас наблизити її до міжнародних стандартів.

Ключова роль в управлінні системою освіти належить державі. Система вищої освіти в Японії нагадує американську, відрізняючися водночас більшою централізованістю. Більше 80% усіх ВЗО Японії є приватними. Проблему масовості вищої освіти вирішують в Японії за рахунок приватних ініціатив, на відміну від США, де рішенням подібних проблем займається держава в особі федеральних і місцевих органів влади.

ВЗО в Японії поділяються на такі:

університетський сектор (національні, реґіональні, приватні університети). Університети й університетські коледжі дають загальну освіту, підготовку з іноземних мов, охорони здоров'я та фізичної культури, а також спеціалізовану підготовку;

неуніверситетський сектор: молодші коледжі з 2 або 3-річним терміном навчання, призначені в основному для жінок, які, отримуючи загальногуманітарну післяшкільну освіту, виходять заміж;

технічні коледжі, до яких приймають після закінчення загальної дев'ятирічної школи і протягом трьох років дають повну середню освіту та професійну підготовку, а також можливість вступу на відповідні відділення технічного університету;

спеціальні професійні школи (від одного до двох років підготовки).

Особливістю японської освіти є сувора екзаменаційна система при вступі до ВЗО. Усі національні університети, а також приватні університети з високим статусом, беруть участь у загальнонаціональній програмі вступних іспитів.

Університетські програми складено за зразком американських, зі ступенями бакалавра, маґістра та доктора. Однак, індивідуальність і чітко визначене місце кожного ВЗО в ієрархії майже унеможливлюють перехід із одного ВЗО до іншого. Навчальний рік триває з квітня до травня протягом 35 тижнів. Навчальний розклад скомпоновано з курсів загальної освіти, іноземних мов, фізичної культури та спеціальної професійної освіти.

Слід зазначити, що закритість японського суспільства зумовила необхідність віднайдення спеціальних форм міжнародних академічних програм. Більшість же міжнародних програм у галузі освіти припадає на США.

Україна. Система освіти в Україні має централізований характер, коли більшість ВЗО керуються міністерством освіти та науки України. За останні роки спостерігається процес збільшення кількості недержавних ВЗО, що, як правило, пропонують освітні послуги зі здобування спеціальностей, на які нині є попит у молоді та роботодавців. Проте сектор державної університетської освіти залишається значним. ВЗО України поділяються за ступенем акредитації, коли найвищим вважається 4-й, що дає ВЗО статус національного.

В Україні у всіх приватних і більшості державних ВЗО прийнято світову практику структурування освіти: після 4-річне навчання у ВЗО є можливість отримати ступінь бакалавра, після 5-ти років - спеціаліста, а шестирічна програма дає ступінь маґістра. Існує можливість для спеціалістів і маґістрів навчатися на постградуальних програмах для здобуття ступеня кандидата або доктора наук (Ph.D). Тривалість таких програм, залежно від типу ВЗО та умов прийому, від 1-го до 3-х років.

У приватних ВЗО навчання платне. Що ж до державних ВЗО, то навчальні програми функціонують як за рахунок держави, так і за рахунок сплати студентами (або іншими особами) вартості навчання. Крім того, держава має ряд пільг для студентів, які належать до соціально вразливих верств суспільства.

Слід зазначити, що в Україні все більше студентів ВЗО беруть активну участь у міжнародних освітніх програмах; сама ж освітня система наближається до міжнародних стандартів, зберігаючи водночас пріоритетні риси вітчизняної освіти: фундаментальність отримуваних знань, диференційований підхід до студентів, високий рівень вимог до студентів, що забезпечує незмінно високий рівень знань.

Отже, можемо сказати, що з отриманням незалежності вища школа України стала справді національною. Було запроваджено багатоступеневу систему підготовки кадрів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, маґістр). Крім того, значно розширилася мережа ВЗО, насамперед, за рахунок зростання рівня підготовки фахівців у колишніх технікумах і перетворення їх на заклади освіти вищого рівня. Також відновлено зруйновану ще в 1920 р. мережу вищих закладів освіти недержавних форм власності, де за певну плату можна отримати вищу освіту. Вища школа в Україні відмовилася від надмірно вузької спеціалізації фахівців і перейшла до формування спеціалістів ширшого профілю на основі їх фундаментальної підготовки.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що ніколи раніше вища освіта не змінювалася так швидко та глибоко, як в останні десятиліття ХХ ст. Якщо в розвинених країнах найістотнішим було її безприкладне розширення й утворення все більшого числа нових університетів, аніж за всі попередні століття, то в новоутворених державах здобуття незалежності супроводжувалося створенням національних систем освіти, орієнтованих на їхні потреби. Отже, наймогутнішими ініціаторами змін у вищій освіти виступають не її власні проблеми чи негаразди, а ті чинники, які лежать поза нею, насамперед, пріоритети та вимоги до освітньої системи, породжені генеральним рухом світового співтовариства у майбутнє, змінами в засобах виробництва тощо. Безсумнівно, що на рівні світового співтовариства ці тенденції зростатимуть і поглиблюватимуться, тому Україні слід врахувати їх у процесі стратегічного та тактичного планування змін власної системи освіти й виховання.

3.2 Професійна підготовка вчителів в університетської освіти Європи: різноманітність і спільність

Для дослідження систем підготовки вчителів у країнах Західної Європи з точки зору їх різноманітності і спільності слід визначити інтеграційні чинники в розвитку цього суспільного явища. На нашу думку, до них можна віднести такі:

1. Національні системи та моделі педагогічної освіти розвиваються в певних історичних, політичних і соціальних умовах;

2. Педагогічна освіта та її головні Інституції відображають культурно-національні традиції, погляди на роль учителя, його статус, компетентність та професійні функції;

3. Розвиток і реформування педагогічної освіти в останні десятиріччя значною мірою визначаються сучасними міжнародними педагогічними ідеями (професіоналізація, інтеграція, універсалізація тощо).

Розгляньмо ці чинники детальніше.

Ф. Бухбергер та Ф. Ванікотт встановили, що різноманітність, яка є найхарактернішою рисою педагогічної освіти в Західній Європі, зумовлюється історичним часом, національними особливостями та соціальними умовами. Відмінності ж між системами й моделями поглиблюються в межах окремих країн. Наприклад, у Німеччині в кожній із 16 земель існує своя система та модель педагогічної освіти, а в Швейцарії функціонує більш як 150 таких систем і моделей.

За одностайною оцінкою західних учених, саме названі чинники (історичний шлях, національні традиції, соціологічна ситуація), а не науково обґрунтовані аргументи й рекомендації щодо раціональної системи планування та експертизи відіграють провідну роль у створенні й розвитку моделей і систем педагогічної освіти в країнах Західної Європи. Це спричинило виникнення багатьох проблем в ході педагогічних реформ 80-х - першої половини 90-х років. Зокрема, аналізуючи наслідки реформи у Великобританії, X. Джарх зазначає: «Система педагогічної освіти в Англії та Уельсі є переважно продуктом історії, ніж результатом наукового підходу, хоча досягнуте за останні двадцять років зробило її виразнішою і послідовнішою». Так можна схарактеризувати освіту в усіх країнах Західної Європи.

В основу багатьох особливостей систем і моделей педагогічної освіти в країнах Західної Європи покладено національні традиції й стереотипи професійної підготовки вчителя. Європейська традиція так званої типізованої підготовки вчителів, тобто автономної підготовки, для різних ланок шкільної та професійної освіти сягає своїм корінням у XIX ст. Відмінності між підготовкою вчителів початкової школи, молодшої й старшої середньої школи та професійно-технічної освіти зумовлені традиційним для Європи розривом між початковою школою для більшості населення та середньою - для привілейованої меншості.

На педагогічну освіту, зокрема на Її структурні модифікації досі впливають дві традиції в підготовці вчителів. Насамперед, це традиції нормальних шкіл, або так званої семінаристської" педагогічної освіти для вчителів початкової школи, де на концептуальному рівні увага акцентується на практичній професійній підготовці вчителя (навчальна практика, методика), а з педагогічною теорією й системою загальних і спеціальних знань слухачів ознайомлюють лише побіжно. Головною метою такої підготовки є оволодіння моделлю вчительського ремесла. На організаційному рівні ця традиція проявляється в існуванні різних моделей вчительської підготовки як у межах окремих країн, так і в західноєвропейському масштабі.

Традиція академічної підготовки вчителів середньої школи, нехтуючи педагогічною теорією, методикою й навчальною практикою, натомість абсолютизує теоретичне наукове знання, вивчення академічних дисциплін. Мета підготовки вчителя зводиться до оволодіння ним науковими знаннями, сучасними теоріями й поглядами на постать учителя. Таку підготовку традиційно здійснюють університети.

Концептуальні ідеї інтеграції, професіоналізації, універсалізації тощо (педагогічні реформи 60-х та 80-х рр.), ставши головним напрямом у галузі освіти на європейському континенті, реалізуються в оптимальному структуруванні та інтеграції знань у змісті підготовки вчителя, в різних теоретично обґрунтованих моделях і підходах. Об'єднуючим центром професіоналізації викладання є Європейська асоціація педагогічної освіти. Вона організовує й проводить загальноєвропейську дискусію з даної проблеми, вихідним положенням якої є невідповідність вимогам професії.

Нині розв'язання проблеми професіоналізації підготовки вчителя пов'язане з науковим обґрунтуванням і практичним удосконаленням змісту педагогічної освіти в напрямі більшої збалансованості її складників: загального, спеціального й професійного (педагогічної теорії та практики). Першочергової розробки потребує база професійних знань учителя, яка має включати не тільки знання концепцій, технологій і володіння педагогічною технікою, а й уміння розвивати й оцінювати свою професійну діяльність.

Проаналізуймо головні ознаки інституційних та організаційних різноманітностей у європейській педагогічній освіті, що проявляються в найбільш узагальненому вигляді в існуванні різних категорій учителів (вихователів дошкільних навчальних закладів, учителів початкової школи, молодшої й старшої середньої школи, профтехосвіти, спеціальної освіти), різних типів професійної підготовки педагогічних кадрів та різних інституцій, де здійснюється базова професійна підготовка та перепідготовка вчителів.

Навчальні заклади, де майбутні вчителі здобувають базову педагогічну освіту, перебувають на різних рівнях освітньої системи. Базову підготовку педагогічних кадрів для роботи в дошкільній системі здійснюють: середні педагогічні навчальні заклади (Бельгія), вищі педагогічні навчальні заклади (Нідерланди), університети (Німеччина). Учителів початкової школи готують середні педагогічні навчальні заклади (Швейцарія), педагогічні навчальні заклади після середнього рівня (Данія), вищі педагогічні навчальні заклади (Португалія) та університети (Іспанія); вчителів середньої школи - університети (більшість країн Заходу). Базова підготовка вчителів профтехосвіти характеризується великою кількістю рішень на інституційному рівні.

Сучасні університети пропонують студентам різні організаційні моделі підготовки вчителів. Ще донедавна в країнах Західної Європи випускник університету, одержуючи диплом, одночасно одержував і дозвіл на викладання в різних навчальних закладах, зокрема в школах. Для призначення на роботу в державну середню школу професійна педагогічна підготовка як така не вимагалася. У 80-х р. для роботи в європейських школах було введено вимогу наявності двох дипломів: про загальну вищу освіту та про кваліфікацію. Диплом про кваліфікацію засвідчував оволодіння професійно-педагогічною підготовкою (теоретичною й практичною), яка навіть у межах одного університету є багатоваріантною. За підготовку вчительських кадрів відповідають спеціальні відділення під патронажем педагогічних факультетів, університетські педагогічні школи чи Інститути, педагогічні факультети університету.

У деяких країнах, зокрема в Німеччині, університети відповідають за теоретичну частину підготовки майбутнього вчителя, а місцеві органи народної освіти і школи - за практичну. У Франції загальна й спеціальна підготовка вчителя середньої школи проходить в університеті, а професійно-педагогічна (теоретична й практична) - у спеціальних центрах. У Великобританії нині вибудовується нова модель, за якою університети здійснюють цілісну теоретичну підготовку вчителів, а практична професійна підготовка повністю переноситься в школу. Таким чином, можна говорити про багатоваріантність взаємозв'язку університетів з іншими інституціями у справі підготовки вчителів.

Терміни професійної підготовки варіюються від курсів для вчителів профтехосвіти, технічних і комерційних шкіл (у більшості країн) до програм, які здійснюються протягом п'яти - семи років (Франція, Німеччина, Іспанія). Навчальні програми теж мають різну організацію та структуру, особливо в країнах з децентралізованою системою управління освітою, де вузи самостійно складають навчальні плани й програми навіть у межах одного й того самого вищого навчального закладу.

Взаємозв'язок та взаємопов'язаність складових навчальної програми загальної освіти, спеціальної підготовки простежується у функціонуванні кількох найпоширеніших моделей.

Перша - «паралельна» - будується за принципом паралельності всіх складових навчальної програми протягом усього терміну підготовки майбутнього вчителя. Наприклад, у Англії, для одержання диплома бакалавра освіти треба пройти чотирирічну програму базової підготовки вчителя, яка передбачає паралельне вивчення всіх означених компонентів цілісної підготовки.

У другій моделі - «Інтегрованій» - вивчення складових навчальної програми здійснюється не тільки одночасно, а й у взаємозв'язку одна з одною загалом на професійно доцільних темах та через інтеграцію теорії з практикою. Особливо поширена названа модель у скандинавських країнах переважно в галузі підготовки вчителів початкової школи.

Третя модель - «послідовна» - є найпоширенішою в Західній Європі. Вона передбачає вивчення загальних і спеціальних дисциплін на першому етапі навчання, а вивчення дисциплін психолого-педагогічного циклу й навчальну практику - на другому, завершальному етапі. Існує кілька варіантів «послідовних моделей», серед яких вирізняється «цюрихська модель» (психолого-педагогічна підготовка здійснюється раніше від вивчення спеціальних дисциплін і методик їх викладання).


Подобные документы

  • Актуальність проблеми Болонського процесу в контексті об’єднання Європи. Історія інтеграції вищої освіти в Європі. Започаткування сучасного Болонського процесу та його основні цілі. Вступ України до Болонського процесу. Кредити ЕСТS і кредитна система.

    реферат [26,9 K], добавлен 27.12.2006

  • Гуманизація педагогічного процесу. Тенденції розвитку вищої освіти на Європейському просторі. Концепція інклюзивної освіти та її ключові принципи. Використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі соціалізації та реабілітації інвалідів.

    реферат [252,8 K], добавлен 20.02.2015

  • Перелік матеріалів і документів, які стосуються розвитку вищої освіти в України в контексті Болонського процесу. Особливості впровадження та обґрунтування кредитно-модульної системи навчання. Інтеграція педагогічної освіти в європейський освітній простір.

    методичка [3,3 M], добавлен 27.03.2010

  • Концепція вдосконалення освітнього процесу на економічних факультетах класичних університетів України в контексті Болонського процесу. Вимоги до організації процесу освіти. Положення про індивідуальний навчальний план студента і результати його виконання.

    реферат [24,0 K], добавлен 28.04.2010

  • Зміст та головні принципи Болонського процесу та відповідність вищої освіти України його вимогам з огляду на перспективу інтеграції її системи в європейський освітній і науковий простір. Основні напрямки структурного реформування вищої освіти України.

    реферат [210,1 K], добавлен 08.04.2012

  • Вивчення особливостей системи вищої освіти, яка може бути унітарною або бінарною, однорівневою або дворівневою. Вчені ступені у Великобританії та Німеччині. Вимоги вступу до ВНЗ, особливості навчального процесу. Роль Болонського процесу для систем освіти.

    реферат [30,6 K], добавлен 15.12.2012

  • Болонський процес - процес перебудови вищої освіти, який є складовою історичного розвитку Європейського Союзу. Введення у навчання системи переведення і накопичення кредитів. Гармонізація системи європейської вищої освіти. Реформування освіти України.

    контрольная работа [99,7 K], добавлен 16.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.