Більш як 200 років збігло від того осіннього, прихопленого морозяною сивиною світанку 9 листопада 1794 року, коли в с. Пан-Іванівка на Харківщині змучене стражданнями тлінне тіло Григорія Сковороди полишила молода душа. Земний шлях Григорія Савича проліг від села Чорнухи на Полтавщині, де він побачив світ 3 грудня 1722 року, через Київ, Петербург, Харків, Відень, Братиславу, Будапешт, інші відомі міста Європи, а головне - через Україну до останнього тихого притулку біля гаю в маєтку поміщика А. Ковалевського.

Душевний лад, внутрішня гармонія, чиста совість, сердечний спокій - це той ідеал самовдосконалення, до якого, за Сковородою, і повинна через самопізнання прагнути людина. Інакше вона не почуватиме себе щасливою, а суспільство - гармонійним, морально здоровим.

А жити йому довелося в суспільстві поруйнованому, з втраченими надіями на повернення козацьких вольностей. Ліквідація гетьманства в Україні, відновлення сумнозвісної Малоросійської колегії, знищення Запорозької Січі, закріпачення селян Слобідської та Лівобережної України, селянські повстання 1768 - 1769 та 1773 - 1775 рр., масові кривав розправи над гайдамаками - ці та інші трагічні події національної історії випали на добу Григорія Сковороди. Україна втратила не лише політичну свободу, а й морально знищувалася, бо в умовах тоталітарного абсолютизму занепадає духовне життя і водночас внутрішньо руйнується особа.

Тому в таких умовах Григорій Сковорода спрямовував свої прагнення до самовдосконалення через вчитування в Біблію, через осягнення себе й набуття віри в Бога.

Для того, щоб відчути, усвідомити себе щасливою людиною, треба передусім пізнати себе - перейти через "друге народження". Для Сковороди це означало духовно народитися через здобуття вічного, абсолютного, через відкриття в собі "ока віри", "ока прозорливого". Тільки "око віри" дає змогу людині побачити в собі отого справжнього - не тілесного, а духовного - дивного чоловіка, тінню якого ми всі є. Бо цей другий - духовний, віруючий чоловік - є господом людини, її справжньою суттю, є Богом. Бог перебуває в людині, вона ж, пізнаючи себе, водночас пізнає Бога.

Ідея боголюдини для філософа є визначальною в його системі пізнання людини, свободи світу. Ісус Христос казав: "Я - дорога, і істина, і життя". Треба йти дорогою віри - дорогою пізнання, дорогою сприйняття Божого Слова. Й тоді спізнаєш солодку мить "другого народження".

Тілесна людина, себто та людина, яка не пізнала себе, не виявила в собі себе справжнього, духовного, не подивилася на себе "оком віри", ця людина не є вільною. Тільки духовна людина є вільною і може духом безмежно сягати у висоту, в глибину, в ширину. Така людина осягає безмежність. Пізнавши свободу через духовну віру як Дар Духа Святого, людина вступає в органічну духовну єдність із Богом і стає "подобою Божою".

Григорій Сковорода не так тікав від світу, як прагнув відсторонитися від його мерзот, тілесних зваб і викликів задля вглиблення себе в себе самого, у свою душу через посилення напруги протилежностей - темного і світлого, доброго і злого, брехні та правди, дерева живого і дерева мертвого, яблуні та тіні її… Адже в тілі людськім, писав філософ, є дві храмини: храм земний, тілесний, видимий, і храм небесний, невидимий, ймення якого - бог. Ці два храми, два сутнісні означення єдиного, нероздільного та нерозривного в людині, в природі, у світі перебувають у парадоксальному протистоянні, в боротьбі протилежностей, які й визначають устремління до старіння-оновлення, народження-вмирання. Все у світі, сам світ повсякчас гине й народжується, вмирає та оживає, зникає й триває, бо світ існує від вічності, він створений Богом поза часом, разом із часом і простором. В усьому, не лише в людині, в природі є таємна і невидима правда, яка володіє могутньою силою - силою духовною. І цією силою і правдою є Бог. Тому й матерія, за Сковородою, не є Бог, як і Бог не є матерією. Бог перебуває в матерії, поза матерією, вище матерії.

Чи можна пізнати Бога? Можна. Слід пізнати себе самого. Як служити Богові? Служити самому собі, осягаючи себе самого, пізнаючи й розуміючи "дійсну Людину". Як наповнити себе любов'ю до Бога? Занурюючись у джерело святе душі своєї, думок і бажань людських, у "безодню" людської душі, проникаючи до кореня життя та обителі вогню й любові - до серця, людина наповнює себе любов'ю до себе і водночас любов'ю до Бога.

Як зауважив Дмитро Чижевський, все, що всередині нас і навколо нас, світ, природа, людина, - в Богові: "Усе наше прагнення є по суті Богопізнання". Бог, за Сковородою, не лише створив світ, природу, людину, - він перебуває в ній, тому Богопізнання є Людинопізнанням. Справжня, тобто пізнана, самоусвідомлена людина зосереджена в серці, думках, у духові. Серце є осередком духовного життя людини.

Ось таке оригінальне трактування Сковородою Біблії, його мислення образами і метафоричними спогляданнями засвідчують новий, більш високий рівень тогочасної національної культури, піднятої вгору сковородинівськими філософськими ідеями. Своїми поглядами на світ, на духовність Сковорода висвітлив морок самодержавного абсолютизму й накреслив шлях до самовдосконалення тодішніх українців через освіту, знання, моральне оздоровлення української людини, а в перспективі - всього українського суспільства.

Після гучних збройних звитяг гетьмана Богдана Хмельницького, рішучих батальних поривань до свободи Івана Виговського, Івана Мазепи, після доби Руїни, яка знесилила Україну, та методичного поневолення української людності в системі Російської імперії вільна духовно, внутрішньо суверенна людина для Григорія Сковороди була ідеалом. В його роздумах і вченні про людину органічно сусідували Піфагор, Сократ, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Епікур поряд з Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким, Петром Могилою, Симеоном Полоцьким, Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським, Еразмом Ротердамським, іншими відомими філософами його часу. Своїм життям, своїми повчаннями, своїми мандрівками Україною Сковорода наче заново відкривав людям прості істини, що їх народ український формував протягом тисячолітнього буття і які було органічно вписано в "найдосконаліший і наймудріший орган" - у Біблію. Для Григорія Савича Біблія була своєрідною аптекою, призначеною "для лікування душевного стану, не виліковного жодними земними ліками", бо "людина є всієї Біблії і кінець, і центр, і гавань".

Він не замірявся духовно перереформувати все суспільство - треба зцілювати конкретну людину, відкрити їй сенс буття, способи досягнення людського щастя, а вже тоді вільно мисляча людина, яка пізнала саму себе, зможе змінити довколишній світ і віднайти способи й засоби оздоровлення суспільства.

Духовне оздоровлення та моральне зміцнення людини мислилося Сковородою через удосконалення не лише освітою, навчанням, самопізнанням, а й працею як найвищою формою вираження людської сутності.

У "Дружній розмові про душевний мир" Григорій Сковорода переконував: тоді буде плодоносити суспільства сад, коли "…кожна людина не лише добра, а й споріднену собі, розлиту по всьому складу тіла, відправляє роботу". А суспільство, держава, на його переконання, мають бути у внутрішній гармонії, діяти злагоджено, як годинниковий механізм, який без завзятості і невтомної праці зупиниться: "Праця - живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості".

Григорій Сковорода жив так, як заповідали еллінські філософи, згідно з власним ученням, подаючи приклад гармонійної відповідності духу і слова, вчинку і вчення, являючи доброчесність, душевну гармонію, сердечний лад. Тому тональність його життя світла, переможна. Світ не опанував його, бо він - переможець у боротьбі за себе, за Людину.

"Знайдімо нове серце. Одягнімося в одежу нових нетлінних надій, в нутро братолюб'я. Тоді нам все живе просвітлиться, весь мир заграє і заскаче. Буде нам щодня Великдень, не зайде сонце нам, і місяць не умалиться нам. Ми ж наречемося народом святим, людьми оновлення".

Хай справдиться його побажання, хай світлою і невмирущою буде пам'ять величного філософа України!

сковорода філософ україна боголюдина

Використані джерела