Софісти і Сократ

Сократ (469-399 рр. до н.е.) мав надзвичайний вплив на античну і світову філософію. Сократ цікавий не тільки своїм ученням, а й способом життя. Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів життя філософа, проводячи час у філософських бесідах і суперечках, навчаючи філософії (на відміну від софістів плату за навчання не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини.

Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Тому все, що знаємо про Сократа, відоме з чуток, від його учнів - історика Ксенофонта й філософа Платона.

Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом.

Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає.

Його мудрість - ніщо у порівнянні з мудрістю Бога - це девіз філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Аристотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував».

Сократ - дуже важка тема для історика. Є багато історичних осіб, про яких відомо, безперечно, дуже мало, і є багато таких, про кого відомо, безперечно, дуже багато; але щодо Сократа ми навіть не знаємо до пуття, мало нам відомо про нього чи багато. Він був, ми це знаємо напевне, афінський громадянин помірного достатку, що проводив свій час у дискусіях і навчав молодь філософії, але не за гроші, як це робили софісти.

1. Політика за Сократом

Втіленням творчої сили, що сприяла перетворенню зародкових ідей у чітку філософську систему, був Сократ, і, причому цікаво, що йому в рівній мірі приписували всі людські можливості. Глибоко хвилююча привабливість його особистості справляла враження на людей найрізноманітніших характерів, спілкування з ним будило думку, підводило до висновків, нерідко зовсім несумісних з точки зору логіки, хоч, безперечно, похідних від Сократа. Так, Антисфен пояснював секрет його особистості вмінням володіти собою і міг перебільшити цю його властивість, поклавши її в основу етики мізантропії, в той час як Аристип вбачав секрет тієї ж особистості у безмежній здатності до насолоди і міг утрирувати цю рису, звівши її до етики насолоди, - дві цілком різні версії калліклеської сильної людини, здатної розтоптати закони товариськості. Деякий час ці дві філософії видавалися менш значними, немов затемненими славою Платона і Арістотеля, але коли кожна з них намагалась створити свій ідеал філософа, то цим ідеалом, в обох випадках, виявлявся Сократ.

Однак видається безсумнівним, що і особистість Сократа, і сутність його ідей найкраще проступають у вченні найвизначнішого із учнів Сократа - Платона. Але для всіх учнів Сократа є характерним, що вони завершили ту гуманістичну реакцію, в якій починали свою діяльність софісти. У зрілі роки Сократ виявляв найбільший інтерес до етики, до інтригуючого питання про локальне розмаїття і мінливість звичаїв, про істинність існуючого права.

Проте, на відміну від софістів, у його гуманізмі відчутна раціональна традиція більш ранньої фізичної філософії. Основною суттю вчення, що вважається найбільш характерним його досягненням, була віра, що доброчесність - це знання, - саме так її треба розуміти і проповідувати, - а також метод пошуку точного визначення, який йому приписує Аристотель. Отже, якщо брати до уваги ці дві складові вчення Сократа, то не виключена можливість відкриття загального дієвого правила поведінки і впровадження його у життя шляхом освіти. Або ж, висловлюючи цю думку дещо іншими словами, якщо можуть бути визначені етичні принципи, можливе їх наукове застосування у конкретних випадках. Такою наукою можна було б керуватися для створення і підтримки життєдіяльності суспільства зразкової якості. Ось таке бачення політичної науки, раціональної, наочної, було характерне для Платона протягом всього його життя [2, с. 42].

Якими саме були висновки Сократа щодо політичної діяльності - невідомо. Але взагалі смисл ототожнення доброчесності зі знаннями надто очевидний, щоб залишити його поза увагою. Сократ, певно, був відвертим критиком афінської демократії з її припущенням, що будь-яка людина може обіймати будь-яку посаду. Про це багато говориться в «Апології», і, по суті, про це заявляє Ксенофон в «Меморабілії»; в усякому разі, суд над Сократом і винесений йому вирок було б дещо важко зрозуміти, якби за всім цим не було «політики». Отже, цілком ймовірно, що якась значна частина політичних принципів, розвинутих у «Державі», насправді належала Сократу і була безпосередньо запозичена у нього Платоном. Як би там не було, інтелектуальний характер «Держави», схильність шукати порятунок у добре освіченого правителя, безперечно, є наслідком впливу і подальшого розвитку сократівського переконання, що доброчесність, не виключаючи і політичну доброчесність, - це знання.

2. Школа софістів і Сократ

Спочатку софістом (від грец. мудрий) називали людину, знаючу у всякому умінні, ремеслі, знанні. У V в. до н.е. цей термін набув специфічного сенсу, і софістами стали називати людей, що навчають за плату особливої мудрості - умінню керувати приватними і суспільними справами. Софісти навчали риториці, або мистецтву красномовства, еристиці, або умінню доводити яке-небудь положення поза залежністю від його істинності або хибності і діалектику, або «мистецтву доводів, що служить твердженню або спростуванню в питаннях і відповідях співрозмовників», у цілому - мистецтву суперечки. Софісти не належали до особливої філософської школи з установленою єдністю основної доктрини; софістика - специфічний інтелектуальний плин. З погляду повсякденної свідомості, софіст - той, хто лукаво розумничає, суєтно мудрує, заперечує авторитети, критикує релігійну традицію і забобони, скептично відноситься до богів. Античний дух вільного обговорення всіх справ мовами - природний і благодатний ґрунт софістики: «Ми самі обговорюємо наші дії або намагаємося правильно оцінити них, не вважаючи мову чимось шкідливим для справи; більше шкоди... походить від того, якщо приступати до виконання необхідної справи без попереднього з'ясування його мовами», - стверджував Перикл [5, с. 27].

У самому широкому змісті софісти здійснювали пошук людських початків полісного життя. Вони - свого роду «гуманісти» античності. Цей гуманізм може бути виражений одним з тез Протагора з Абдер (бл. 480-410 р. до н.е.):

«Міра всіх речей - людина, що існує, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують». На перший погляд протагорівська теза здається маючою сугубо релятивістський і суб'єктивістський характер: якою мені здається річ, такою вона для мене і є (Платон саме так і витлумачував її зміст). Але в даній тезі укладений також і інший зміст. «Мірою речей» є не кожна окрема людина, а людина взагалі. Таким чином, як критерій щирого знання виділяється не щось індивідуальне, а щось універсально-людське, якась «людяність» як міра, властива всім людям, - те, що робить людину людиною, відрізняючи її і від звіра, і від бога. Без людини неможлива була би істина. Відсутність же інваріантної істини - наслідок плинності речей: щораз ми одержуємо інше значення нашого «виміру», тому що ми додаємо ту саму мірку до постійно змінюючимся речам, - але сама міра незмінна й об'єктивна. У змісті тези є і ще один момент: усі люди, при всій розмаїтості їхніх думок, причетні до істини. У цьому змісті рівні (і повинні бути почуті і зіставлені) і їхні думки, а істина діалогічна.

У тезі Протагора, у самому дусі софістики відбилися атмосфера і характер полісної демократії: усім людям властива визначений ступінь мудрості, здатність правильно судити відносно справ, що представляють загальний інтерес. Але дуже тонкою і тендітною є грань, що відокремлює в даному випадку твердження принципу рівності всіх думок від суб'єктивізму, а також від морального релятивізму й анархізму (заперечення законів і держави): якщо істина (добро і справедливість) - те, що мені такою здається, то усе дозволено. Усвідомлюючи цю небезпеку, Протагор знаходить наступний спосіб установлення загальнозначущої норми закону: «...що кожному місту представляється справедливим і прекрасним, то для нього і є, поки воно так вважає». У цьому висновку укладені наступні моменти: по-перше, впевненість у тім, що вільна людина здатна зробити правильний вибір і прийняти розумне рішення; по-друге, правда-справедливість (тобто єдність, однодумність у визнанні закону чільним початком спільного життя - у розумінні закону і визнанні необхідності добровільно підкорятися йому) установлюються голосуванням; по-третє, це відповідає практиці декретування закону в рамках античної демократії [4, с. 41].

Однак у софістиці існував і інший напрямок, зв'язаний з крайнім суб'єктивізмом і агностицизмом, що заперечує можливість встановлення автентичного зв'язку між людьми, і тим самим мав асоціальну спрямованість. Класичним вираженням цієї сторони софістики є тріада Горгія (480-380 р. до н.е.):

«I. Ніщо не існує;

II. Якщо що-небудь існує, то воно непізнавано для людини;

III. Якщо і можна пізнати що-небудь, то не можна передати і пояснити це іншому».

Відзначимо, що перші два положення не виключають альтернативних висловлень, а третє безальтернативно, і в ньому стверджується неможливість спілкування між людьми. Тим самим всі обмеження маніпулятивної практики й анархізму (ще існуючі в позиції Протагора) зняті.

Проти софістів виступив Сократ (бл. 470-399 р. до н.е.). Він, як потім і його учень Платон, бачив у софістиці симптом духовної кризи Афін - і виступав як свого роду діагност і цілитель цієї «хвороби» духу. Сократ не був софістом, але сприймався багатьма його співгромадянами саме як такий (недарма Аристофан у «Хмарах» зобразив його головним софістом). Однак думка про нього як про софіста несправедлива, оскільки він вважав за можливе «знання» об'єктивної істини, що протиставляв «думкам». Але сократовий метод мав на увазі викриття упередженості некритично засвоєних думок. З метою перевірки істинності будь-якої тези Сократ протиставляв їй антитезис або приводив його до протиріччя зі зробленими з нього висновками. Тому він міг виглядати як порушник традиційного благочестя (відповідно до давньогрецького прислів'я: «Нечестиво хвалити і хулити ту саму річ»), міг здаватися скидаючим святині і заперечником богів софістом, що веде «двоякі мови» [1, с. 7].

Він не був софістом, оскільки його діалог мав серйозний характер, орієнтувався на відшукання спільними зусиллями істини і згоди. Але він міг здаватися таким, тому що викриття упереджень досягалося за допомогою іронії (тобто «удавання» у перекладі з грецького).

Він не був софістом, також і тому що, відповідно до його власної заяви, нікого нічому не «учив», - тобто не пересаджував у голови учнів уже відкриті «істини» у готовому виді і не навчав мистецтву маніпуляції чужою думкою за гроші. Сократ, по його власних словах, лише переконував своїх співгромадян у тім, що і багатство, і інші блага бувають від чесноти (яку він вважав тотожною знанню), а не навпаки: «Адже я тільки і роблю, що ходжу і переконую кожного з вас, молодого і старого, піклуючись швидше і сильніше не про тіла ваших або про гроші, але про душі, щоб вони були якнайкраще, говорячи вам: не від грошей народжується доблесть, а від доблесті бувають у людей і гроші, і всі інші блага, як у приватному житті, так і в суспільному». Але оскільки Сократ і для себе вважав за необхідне не домагання на мудрість, а аскетичне самоприменшення, і пропонував вибирати співрозмовникові як вихідну ступінь діалогу рівну по своєму положенню на шляху до істини сходинку незнання (я знаю, що я нічого не знаю), - і одночасно свідчив про покладену на нього богом місію стосовно міста, до співгромадян, - то він міг виглядати ошуканцем.

Усе це, а так само що щораз дає негативний результат «дослідження», почате Сократом на предмет з'ясування, чи володіє хто з його співгромадян або чужоземців дійсною мудрістю, дратувало зарозумілих афінян, переконаних у своїй безумовній перевазі і всееллінському лідерстві. Їхнє роздратування і вилилося в обвинувачення в 399 р. до н.е. проти сімдесятирічного Сократа. Обвинувачення висунули Мелет (малозначний трагічний поет), Аніт (багатий власник шкіряних майстерень, активний прихильник демократії) і оратор Лікон; їхнє обвинувачення говорило: «Сократ... переступає закон тим, що розбещує молодих людей, і богів, яких визнає місто, не визнає, а визнає інші, нові божественні знамення». У випадку визнання судом відповідача винним філософові грозила страта як одна з можливих мір покарання [3, с. 51].

В обвинуваченні проти Сократа почувається присмак провокації; обвинувачі як би говорять йому: «Ти учиш безтрепетному виконанню свого боргу, що не ухиляється від задачі його виконання, незважаючи ні на які небезпеки, і говориш про своє покликання стосовно міста, - так подивимося, чи відповідаєш ти сам висунутим тобою критеріям і наскільки щирою є твоя переконаність в існуванні своєї богоданної місії піклуватися про наші чесноти і твердість у її виконанні!» Сократ приймає цей виклик, тому що і його ціль - перевірка дійсності свого покликання.

Розглянемо в зв'язку з цим його цивільну (моральну) позицію й аргументацію в її захист, тому що він захищає не себе самого, а своє призначення, своє «служіння богові», здійснюване заради міста. Він говорить: «...я захищаюся тепер зовсім не заради себе, як це може здаватися, а заради вас, щоб вам, засудивши мене на смерть, не прогледіти дарунка, що ви одержали від бога. Справді, якщо ви мене уб'єте, то вам нелегко буде знайти ще таку людину, що, смішно сказати, приставлена до міста, як ґедзь до коня, великого і шляхетного, але злінившого від тучності і нужденного в тім, щоб його підганяли. Справді, мені здається, що бог дав мене місту як такого, котрий цілий день, не перестаючи, усюди сідає і кожного з вас будить, умовляє, дорікає. Іншого такого вам нелегко буде знайти, про чоловіка, а мене ви можете зберегти, якщо ви мені повірите. Але дуже може статися, що ви, як люди, яких будять під час сну, ударите мене і з легкістю уб'єте, послухавши Аніта, і тоді все інше ваше життя проведете в сні, якщо тільки бог, шкодуючи вас, не пошле вам ще кого-небудь. А що я такий начебто б даний місту богом, це ви можете доглянути от з чого: чи схоже на що-небудь людське, що я закидав усі свої власні справи і скільки вже років терпляче переношу занепад домашнього господарства, а вашою справою займаюся завжди, звертаючись до кожного приватно, як батько або старший брат, і переконую піклуватися про чесноті» [1, с. 10].

3. Ідея Сократа про законність

Чеснота і її стрижень, справедливість - це, у представленні Сократа, те загальне, що зв'язує афінян у єдине ціле, у місто (цивільну громаду). Мудрість же - знання-володіння цим цілим. Але справа в тім, що на мудрість своєкорисливо претендують багато хто, підмінюючи і заміщаючи це єдине (загальне) і єдине приватним і частковим. Сократ у такий спосіб демонструє це своє переконання. Він, приводячи відповідь Піфії на питання Херефонта, є чи хто-небудь на світі мудріше Сократа (Піфія відповідала: «Софокл мудрий, Еврипід мудріше, Сократ же - мудріший із усіх людей», говорить, що ця відповідь змусила його задуматися про те, що ж бог хотів сказати, - якщо він сам (Сократ) нітрохи не визнає себе мудрим. З метою випробувати, немає чи кого, хто насправді мудрий, і викрити себе самого в неуцтві, він пішов спочатку до державних людей, потім до поетів і, нарешті, до ремісників. Державні чоловіки були тільки по видимості мудрими (вони здавалися мудрими особливо самим собі); поети не змогли пояснити свої утвори (які вони діють не мудрістю, а природженою здатністю й у несамовитості); ремісники ж, як і очікувалося, знали те, чого не знав Сократ, однак і вони грішили тим же, що і поети: «...от того, що вони добре володіли мистецтвом, кожний вважав себе самим мудрим також і щодо іншого, найважливішого, і ця помилка заслоняла собою ту мудрість, що у них була...

І однак усе це не є для Сократа підставою для сумніву в тім, що саме місто, громада є носієм правди і справедливості, - як і в тім, що останні дійсно існують. Сам судовий іспит і погрозу смертного вироку він вважає способом підтвердження тези про існування об'єктивної й абсолютної міри справедливості. Його позиція в даному відношенні може бути визначена як законослухняна воля: і збереження власної законослухняності (добровільного підпорядкування законові, незважаючи на несправедливість обвинувачень і суду), і збереження своєї волі і цивільного достоїнства (відкидання несправедливої думки, незважаючи на силу і погрозу смерті) повинні підтвердити істинність місії і наявність справедливості [5, с. 28].

У вірності своєму призначенню Сократ порівнює себе з Ахіллом, що, довідавшись про уготовану для нього долю, про швидку неминучу загибель у тому випадку, якщо він виконає свій борг і наважиться помститися убивці Патрокла, - «набагато більш убоявся залишатися в живих, будучи боягузом і не мстячи за друзів». Якби тепер, міркує Сократ, - після того як я в битвах під Потидії, Амфіополі і Делії, незважаючи на смертельну небезпеку, залишався у військовому строю, тому що мене поставили обрані вами начальники, - якби тепер, коли сам бог поставив мене жити, займаючись філософією, «і випробувати самого себе й інших», я злякався б смерті і біг зі строю, це було б жахливо. Тоді мене справді треба було б судити за те, «що я не визнаю богів, тому що не слухаюся оракула, боюся смерті і вважаю себе мудрим, не будучи таким, тому що боятися смерті є не що інше, як думати, що знаєш те, чого не знаєш».

Думка Сократа полягає в тому, що щораз треба досліджувати, що таке правда-справедливість: «...розмовляти про доблесті і про все інше, про що я з вами розмовляю, катуючи і себе, і інших, є... найбільше благо для людини, а життя без такого дослідження не є життя для людини», - і від цього боргу людяності не можна (несправедливо і неправедно) ухилятися. Тому справедливість і праведність полягають, по-перше, у збереженні людяності, гідності-волі перед особою будь-якого «іспиту» - навіть при смертельній небезпеці (не залишати своє місце в строю, не принижувати себе страхом перед тим, чого не знаєш, і не підлещуватися перед несправедливою думкою заради збереження життя); і, по-друге, вони складаються в підпорядкуванні тому, що вище окремої людини - закон (виконувати те, що велить бог і людина, місто). От чому він говорить: «...я і під страхом смерті нікого не можу послухатися всупереч справедливості», - тому що це недобре і ганебно, так само, як і «порушувати закон і не слухатися того, хто краще мене, будь це бог або людина». Причому головними орієнтирами для Сократа є дві речі - нерозривно зв'язані між собою «душу» (розум як здатність до вільного дослідження, що виявляє міру, правду-справедливість) і честь «міста Афін, найбільшого з міст і більше всіх прославленого за мудрість і силу». Він не утомлюється повторювати, що його про справедливість, про душу, про честь міста і його громадян, що він захищає себе від неправих обвинувачень не заради себе, а заради міста і доблесті його чоловіків; я не буду, говорить Сократ, просити і благати суддів з рясними сльозами і приводити своїх дітей, рідних і друзів, щоб розжалобити суддів, тому що це применшує моє достоїнство і мою волю, а головне, тим самим безчестить місто і його громадян, позбавляючи його волі і достоїнства, зв'язаних із законом і законослухняністю. «Не говорячи вже про честь, - зауважує він, - мені здається, що це і неправильно, про людину, - просити суддю уникати покарання просьбою, замість того, щоб роз'ясняти справу і переконувати. Адже суддя посаджений не для того, щоб милувати по сваволі, але для того, щоб вершити суд; і присягав він не в тім, що буде милувати кого захоче, але в тім, що буде судити за законами» [2, с. 43].

В даному пункті, що укладає в собі констатацію взаємозв'язку між честю всього міста і цивільними гідністю-волею самого Сократа, укладена можливість звертання обвинувачення проти суддів (а разом з ними і проти міста) - у тому випадку, якщо вони будуть керуватися не законом, а особистими схильностями і пристрастями. Адже коли винесений свідомо несправедливий вирок, неважливо, яким буде покарання, - у будь-якому випадку суд несправедливий, і святотатственений, тому що порушується закон.

Так і відбувається: обвинувачуваний звертає визнання судом його провини в обвинувачення проти суддів. Після оголошення судом обвинувального вердикту від Сократа була потрібна пропозиція по встановленню для самого себе міри покарання (Мелет від імені обвинувачів запропонувала страту) - і Сократ робить усе, щоб спровокувати суд на винесення смертного вироку. Він знущально пропонує судові віддати йому по заслугах і нагородити почесним правом - безкоштовним обідом у Пританії і т.п.

Після винесення смертного вироку Сократ ще раз заявляє про те, що навіть перед особою смертельної небезпеки безчесно, ганебно і безсоромно «робити через це що-небудь рабське», і потім установлює свій діагноз, виносячи моральний вирок, і пророкує: «Від смерті піти неважко, про людину, а от що набагато сутужніше - піти від морального псування, тому що воно йде скоріше, ніж смерть. І от я людина тиха і стара, настанута тим, що йде тихіше, а мої обвинувачі, люди сильні і моторні, - тим, що йде моторніше, - моральним псуванням. І от я, засуджений вами, іду на смерть, а вони, засуджені істиною, ідуть на зло і неправду; і я залишаюся при своєму покаранні, і вони - при своєму. Так воно, мабуть, і повинно було случитися, і мені здається, що це правильно [4, с. 44].

А тепер, про мої обвинувачі, я бажаю пророчити, що буде з вами після цього. Адже для мене вже прийшов час, коли люди особливо бувають здатні пророкувати, - коли їм вмерти. І от я стверджую, про людей, мене що убили, що негайно за моєю смертю прийде на вас помста, що буде багато важче тієї смерті, на яку ви мене засудили». І потім він демонстративно починає іронізувати над змістом вироку - уже над самою смертю...

Висновки