Як нам відомо, до часу Аристотеля накопичилося безліч спірних рішень важливих світоглядних проблем і не було загальноприйнятої картини світу. Чи існує порожнеча і чи нескінченний Всесвіт, як стверджували атомісти - прихильники вчення Левкіппа і Демокріта? Чи прав був піфагорієць Філолай, що вважав, що Земля рухається? Чи вічно існував Космос, або він колись виник, як вважали Фалес і Платон? Чи допустимо пояснювати природу на основі суперечності услід за Гераклітом Ефеським? Чи обертається Земля навколо своєї осі, як стверджував Гераклід Понтійський? Чи є чуттєво сприйманні речі лише тінями ідеальної суті - ідей (ейдосів), як учив Платон, або окремого від речей царства ідей немає?

Ці і багато інших питань бурхливо обговорювалися, але тривалі спори не приводили до згоди. Належало перш за все розібратися в тому, як взагалі виникає знання, що таке наука і які її завдання, в чому полягають причини змін і незмінності речей, які цілі пізнання. Ці найважливіші для філософії і науки проблеми вимагали комплексного, універсального вирішення. Саме за них і узявся Аристотель, що увійшов до історії світової науки і культури як найуніверсальніший мислитель.

Він поставив перед собою мету розібратися з позицій здорового глузду в хаосі суперечних думок, у величезному безладному оберемку суперечностей, яким була до цього часу антична наука. І треба визнати, в його епоху не існувало жодного факту, якому б він не дав наукового пояснення. Проте, як це не парадоксально, немає майже жодної думки Аристотеля, яка згодом не була б спростована або оспорена.

Аристотелівська фізика: за і проти

Французький письменник і учений-популяризатор Бернар Ле Бовье Фонтенель, один з тих, хто підготовував епоху Просвітництва, в 1686 р. писав: "Ничто так сильно не задерживает прогресс, ничто так страшно не ограничивает умы, как излишнее поклонение древности. Поскольку последующие поколения посвятили себя культу Аристотеля и искали истину исключительно в его загадочных писаниях, а ни в коем случае не в природе, то не только философия не получала никакого развития, но, более того, она погрязла в трясине галиматьи и непостижимых идей, вытянуть её из которой стоило миру глобальных усилий. Аристотель никогда не был истинным философом, но он подавил многих тех, кто стал бы истинным философом, если бы им это было дозволено. Беда в том, что если такого рода фантазии однажды получают право на существование среди людей, то это надолго; пока умы освобождаются от них, проходят века, даже после того, как все признают их смехотворность".

Таке відношення до Аристотеля і його вченню про природу стало в епоху Просвітництва загальноприйнятим. У підручниках фізики XІX-XX ст. про Аристотеля згадують, як правило, лише для того, щоб на його помилках швидше навчити основним принципам механіків Галілея-Ньютона.

І дійсно, як сучасна людина може сприймати, наприклад, наступні твердження Аристотеля: повітря допомагає руху каменя, кинутого під кутом до горизонту; важчі тіла завжди падають швидше менш важких; рівномірний прямолінійний рух тіла неможливий без прикладеної до нього зовнішньої сили; верхні шари повітря можуть згущуватися і від цього запалати так, що здається, ніби падають зірки. Та чи була взагалі у фізиці Аристотеля хоч одна вірна думка?

Не випадково багато сучасних учених і історики науки вважають Аристотеля лише хрещеним батьком фізики (саме він ввів у вживання сам термін "фізика"), але не її засновником. У трактатах мислителя "Фізика", "Про небо", "Про виникнення і знищення", "Метеорологіка" зроблені деколи дуже сміливі узагальнення, які науці, можливо, взагалі не під силу, бо вони не мають під собою достатньої кількості досвідчених фактів. (Галілей, наприклад, вважав, що "людська наука ніколи не вирішить, чи кінцевий Всесвіт або нескінченний".) Ці узагальнення необхідні були Аристотелю для створення закінченої картини світу, що є характерною межею натуральної філософії, а не фізики.

З погляду завдань, що вирішуються наукою Нового часу, фізика Аристотеля виглядає абсолютно безпорадною, даремною і наївною. У ній виявляється стільки безглуздостей, що може показатися незрозумілим, як Аристотеля впродовж сторіч могли вважати найбільшим авторитетом в науці про природу. Проте початок фізиці як науці, що виникає з ретельних спостережень і строгих міркувань, покладений саме Аристотелем. Йому глибоко суперечили фантазії філософів, їх легковажні думки, що приводять пізнання в безвихідь із-за неможливості відрізнити істину від брехні. Він став першим, хто твердо вирішив не нехтувати фактами спостережень і логікою, добитися їх гармонійного поєднання, в якому повинні проступити риси божественності Космосу. Через 17 сторіч Ньютон черпав натхнення з цього ж джерела - прагнення осягнути божественну суть всесвіту. "Лише тоді, - відзначав Аристотель, - коли є достатнє число спостережень небесних явищ, можна знайти докази у вченні про небесні світила. Рівним чином йде справа і у всякому іншому мистецтві і науці". Своїх опонентів Аристотель часто "б'є" вказівкою на факти, що не вписуються в їх теорії: "Ті, хто краще знає природні явища, скоріше можуть робити припущення про першооснови, що дозволяють зв'язати разом багато що. Навпаки, ті, хто надмірно вдається до просторових міркувань і не спостерігає за тим, що властиво речам, легко виявляють вузькість своїх поглядів".

Наприклад, досліджуючи місячні затемнення, Аристотель отримує важливе підтвердження ідеї про кулястість Землі: тінь, падаюча від неї на Місяць, завжди має круглий край, адже тільки куля у всіх положеннях відкидає круглу тінь. "Спостереження зірок, - пише Аристотель, - з очевидністю доводить не тільки те, що Земля кругла, але і те, що вона невеликого розміру. Варто нам трохи переміститися на південь або на північ, як горизонт виразно стає іншим: картина зоряного неба над головою значно міняється, і при переїзді на північ або на південь видно не одні і ті ж зірки. Таким чином, з цього ясно не тільки те, що Земля круглої форми, але і те, що вона невелика куля: інакше ми не помічали б [вказаних змін] так швидко в результаті такого незначного переміщення".

Прагнучи шукати всьому вагомі підстави в досвіді і логіці, а не фантазувати, Аристотель тим самим заклав традицію, якій пізніше слідував і Ньютон, що вибрав своїм девізом вислів "Гіпотез не вигадую". Проте багато думок Аристотеля, висловлених ним через нестачу досвідчених даних лише імовірно, надалі було "канонізовано" - послідовники великих учених нерідко бувають категоричніші в думках, ніж їх вчителі. Сам же Аристотель писав: "Якщо йдеться про явища, не доступні плотському сприйняттю, доказ можна вважати достатньо обгрунтованим, якщо ми зведемо їх до можливих причин".

Аристотель, нарешті, винайшов і основний жанр наукової творчості - трактат. До нього традиційними формами філософського твору були поема і діалог. І у наш час наукові праці по структурі нагадують Аристотелівські. Спочатку Аристотель ставить проблему, про яку збирається говорити. Потім, приступаючи до її розгляду, розбирає думки по даній темі своїх попередників і сучасників, детально аналізуючи їх достоїнства і недоліки (в основному недоліки, тому що достоїнств в думках філософів минулого і своїх сучасників Аристотель знаходить небагато). І лише зробивши, як ми сказали б сьогодні, літературний огляд, висловлює власну думку про поставлену проблему.

Що таке природа?

Багато філософів до Аристотеля створювали поетичні і прозаїчні твори під традиційною назвою "Про природу". Але єдиного погляду на світ не існувало. Щоб встановити дійсну природу речей, потрібно було створити науку, яка, спираючись в першу чергу на логіку і спостереження, зайнялася б вивченням питання про те, що таке природа взагалі, і звідси виводила б її приватні прояви. Аристотель узявся розробити новий, більш довершений метод, який дозволив би прийти до згоди з принципових питань.

Науку про природу він назвав фізикою (від греч. "физис" - "природа"). І природно, перше питання, на який філософ спробував знайти відповідь: що ж таке природа? Якщо знання природи припускає розуміння причин, що відбуваються, отже, природа речей - те, що відповідає на питання, чому яке-небудь явище протікає саме так, а не інакше. Природа речі - її суть, те, що робить дану річ саме тим, чим вона є. По-іншому суть речі можна назвати її поняттям, ідеєю (стародавні греки говорили "ейдос", а римляни - "форма"). Природа не просто те, що нас оточує, що нам дано в плотському досвіді. Вона не лежить на поверхні явищ, а прихована в плотський даних речах. Розпізнати її за допомогою спостережень і строгих міркувань і є завдання фізики.

Пізнати природу, по Аристотелю, - означає проникнути розумовим поглядом за лаштунки тієї сцени, де розігруються всі явища, зрозуміти неспостережувану, приховану суть - причини.

Аристотель виділив чотири види причин: матеріальну, формальну, виробляючу (або рушійну) і цільову (або кінцеву). "Причина в одном смысле обозначает входящий в состав вещи материал, из которого вещь возникает, - каковы, например, медь для статуи и серебро для чаши. В другом смысле так называется форма и образец, иначе говоря - понятие сути бытия и более общие роды этого понятия. Далее, причина - это источник, откуда берет первое своё начало изменение или успокоение: так, например, человек, давший совет, является причиною, и отец есть причина ребёнка, и вообще то, что делает, есть причина того, что делается, и то, что изменяет, - причина того, что изменяется. Кроме того, о причине говорится в смысле цели; а цель - это то, ради чего, - например, цель гулянья - здоровье. В самом деле, почему человек гуляет, говорим мы. Чтобы быть здоровым. И сказавши так, мы считаем, что указали причину".

Перші дві причини в основному характеризують незмінний стан речі, а дві інші - процес її виникнення. Для новоєвропейської фізики пояснення явищ через цільові (кінцеві) причини виявилося неприйнятним, і в цьому полягає одна з найважливіших її відмінностей від фізики Аристотеля. Але хіба для того, щоб з'явився будинок, не важлива мета його будівництва? І не підведе рано чи пізно нас питання, чому світ влаштований так, а не інакше, до питання, навіщо він був створений саме таким? Фізика Нового часу, в основі якої лежить геліоцентрична система світу, могла приймати подібного роду міркування, тільки коли йшлося про речі, створені людиною, а не про природні об'єкти і явища.

От як діють всі чотири Аристотелівські причини у випадку, наприклад, падіння каменя. Матеріальна причина каменя - це те, з чого він складається. Кінець кінцем він складається з першої матерії, що не володіє ніякими властивостями. Формальна причина каменя - це певний набір характеристик, які роблять його саме даним каменем, а не шматком дерева або заліза. У дереві, наприклад, змішано два елементи (земля і вогонь), на які воно, на думку Аристотеля, і розкладається при горінні. У камені ж міститься тільки елемент землі, якому властиве прагнення зайняти центральне положення Всесвіту. От чому камінь, що опинився в неприродному для себе місці (наприклад, в повітрі), прагнутиме повернути всю повноту власної форми, тобто повернутися в своє, встановлене природою місце. У цьому полягає цільова причина падіння каменя. А знайти завершеність форми (впасти) йому допомагає весь Всесвіт - саме він повідомляє каменю інформацію про порушення природного порядку речей і сприяє його виправленню. Така відтворююча причина.

Оскільки падіння каменя відбувається без видимої сторонньої допомоги, то джерело цього руху знаходиться в самій природі світо устрою. Значить, падіння каменя відбувається за природою, або природно.

Висновок про те, що рух каменя вниз - природне, не витікає лише із спостережень. Потрібний теоретичний аналіз руху і його природи. Саме у цьому і полягає завдання фізики: відштовхуючись від спостережень, дійти до знання того, що відбувається за природою, а що - проти природи, і знайти всьому розумну підставу. За природою, або природно, рухаються ті тіла, для яких джерело руху знаходиться в них самих, їх не штовхають і не тягнуть інші предмети. Природний рух сам по собі направлений до певної мети, підкоряється кінцевій причині. Якщо ж джерело руху тіла знаходиться зовні, такий рух буде насильницьким. Будь-яке тіло, насильницький приведене в рух, обов'язково прагне до свого природного руху, який в даному випадку порушений.

Завдання фізики - вивчати тільки природні рухи. Величезна кількість насильницьких рухів не є у фізиці Аристотеля предметом дослідження. По-перше, тому, що фізика є наука саме про природу речей. По-друге, тому, що причиною будь-якого насильницького руху завжди врешті-решт є якийсь природний рух, інакше бути не може. Для того, щоб вирватися з лабіринту Аристотелізму, потрібно було насильницькі рухи зробити предметом фізичного розгляду, що і почав в XVІ-XVІІ ст. здійснювати Галілей, а закінчив Ньютон. Проте Ейнштейн в загальній теорії відносності в якомусь сенсі повертається на позиції Аристотеля. Відповідно до теорії відносності падіння каменя відбувається не під дією зовнішньої сили тяжіння, як було у Ньютона, а природним чином, слідуючи структурі викривленого Землею простору-часу. Ейнштейн мріяв всю фізику перебудувати так, щоб в ній залишилися тільки природні рухи, але здійснити цю мрію йому не вдалося.

Порожнечі не існує

З ідеї первинності природних рухів витікає думка про неможливість існування порожнечі. Заперечуючи Демокріту, Аристотель стверджував, що "або жоден предмет нікуди не переміщається за природою, або, якщо це відбувається, немає порожнечі". Природні рухи не можуть здійснюватися в порожнечі.

У порожньому просторі тіла взагалі не могли б зрушитися з місця. Насправді, в порожнечі, що оточує тіло, немає ні верху, ні низу, в ній всі напрями рівноправні і немає ніякої підстави для переваги однієї з них. Через порожнечу не може просочитися ніяка інформація про те, в якій стороні знаходиться Земля. Як же тоді тіло зможе почати падати?

З сучасної точки зору тіло падає тому, що на нього діє гравітаційне поле Землі. Проте чи не означає це, що між Землею і тілом знаходиться не зовсім порожній простір (простір без всякої матерії)? Учені говорять, що гравітаційне поле, що заповнює весь світовий простір, є особливий вид матерії, який не є речовиною. Виходить, Аристотель має рацію в тому, що абсолютної порожнечі не існує?

Зрозуміло, ні про які фізичні поля у Аристотеля і мови бути не могло. На його думку, весь простір Всесвіту заповнений тим або іншим видом речовини (в основному ефіром). Але, як би там не було, твердження про неможливість порожнечі знаходиться в повній відповідності, з одного боку, з досвідом, доступним за часів Аристотеля (важкі тіла в повітряному або водному середовищі, по-перше, падають і, по-друге, падають неоднаково), а з іншої - з логікою (у порожнечі рух початися не може).

Перетворення елементів

Найнадійнішим відчуттям, яке рідше за інших вводить в оману, Аристотель вважав дотик. Навіть зір частіше приводить до оптичного обману, ніж відчуття, що виникають від дотику до предметів. Тому саме якості, пов'язані з дотиком, можна вважати найбільш фундаментальними. Досвід показує, що всі предмети на Землі по відношенню до дотику діляться на теплі або холодні, вологі або сухі, м'які або тверді, шорсткі або гладкі і т.д. Проте тільки тепло і вологість можуть радикально міняти стан тіл. Вологе (сухе) і тепле (холодне) - це свого роду рушійні сили, що перетворюють абсолютно бездіяльну матерію на елементи, з яких у свою чергу складаються плотсько сприйманні тіла. Кожний з чотирьох елементів підмісячного свіу (земля, вода, повітря, вогонь) є матерією, сполученою з двома з цих чотирьох якостей: земля - поєднання матерії з сухим і холодним, вода - з вологим і холодним, повітря - з вологим і теплим, вогонь - з сухим і теплим.

"Вогню протилежна вода, повітрю - земля; адже вони складаються з протилежних властивостей. Проте оскільки їх чотири, то кожен елемент має одну властивість: земля скоріше суха, чим холодна, вода скоріше холодна, чим волога, повітря скоріше вологе, чим гаряче, вогонь скоріше гарячий, чим сухий", - писав Аристотель.

Елементи можуть перетворюватися один на одного. Цим пояснюються якісні зміни в речах. Легше переходять один в одного елементи, які розрізняються однією якістю, важче ті, у яких таких якостей дві. Наприклад, землі легше перетворитися на воду (якщо сухість в ній буде подолана вологістю), ніж в повітря, адже тоді доведеться подолати і сухість, і холод.

На небі ж не відбувається ніяких змін, воно вічно обертається по своїх законах. Небесні світила складаються з особливого, п'ятого, елементу, який Аристотель услід за Емпедоклом (V ст. до н. е.) іменує ефіром. Пізніше в латинських текстах він отримає назву "квінтесенція", що означає "п'ята суть". (Аристотель, правда, вважав її першою, бо вона божественна.) Ефір не перетворюється на інші елементи, як і останні в ефір. Тому небесний і земний світи принципово відрізняються один від одного.

Бог - першорушій

Російський філософ Олексій Федорович Лосев (1893-1988) відзначав, що "і простір, і час у Аристотеля. завжди мають свою фізіономію, завжди вирують життєвими прагненнями і завжди відповідають на те або інше питання ціннісного характеру". Космос Аристотель сприймав як живий витвір мистецтва, а завдання фізики бачив в тому, щоб дійти до споглядання розумом одушевленої вселенської краси і насолоджуватися нею. З цим пов'язано вчення про нерухомий божественний першорушій, який по праву вважають вершиною фізики Аристотеля.

Окремо існуюча річ є єдністю матерії і форми. Наприклад, мідна куля - втілення форми кулі в мідній матерії. Мідь сама по собі містить можливість існування мідної кулі, або, інакше, мідь - це мідна куля в можливості. Проте мідь, з якої складається куля, теж є якась реальність, що володіє набором відомих характеристик, складових форми даної реальності (мідь). А значить, мідь, що розуміється як річ (як шматок міді, форма і об'єм якого нас вже не цікавлять), теж повинна мати свою матерію. Такою матерією Аристотель вважав традиційні для античності елементи - землю, воду, повітря і вогонь. Вони містять в собі більше можливостей для втілення різних форм, ніж мідь.

Кожен окремий елемент (наприклад, земля) теж має ряд характеристик, що відрізняють його від решти елементів, тобто він володіє своєю формою. Відволікаючись від неї, ми отримаємо вже першоматерію, якій не властиві ніякі характеристики. Таку матерію, позбавлену форми, не можна представити. Вона є чиста можливість всіх речей, і її можна тільки мислити.

Тепер, якщо не спускатися, а сходити по сходах рівнів існуючих речей, ми прийдемо не до першоматерії, а до чистої форми. Вона є вже не чистою можливістю, а чистою дійсністю, це форма всіх форм, абсолютна досконалість. Куля з бронзи досконаліша за безформний шматок бронзи, а бронзова статуя Афродіти досконаліша за бронзову кулю. Але статуя Афродіти нежива, і вона не може сама рухатися, тоді як джерело руху живої істоти знаходиться в ній самій, тому вона досконаліша за неживий предмет. В той же час в тварині можна виділити те, що рухається, - тіло, і те, що рухає, - душу як осереддя тілесних бажань. Отже, душа як джерело руху тварини досконаліша за його тіло.

Людина, крім тваринної душі, володіє ще і розумом (або розумною душею). Вона може, виходячи з розумних спонукань, приборкати пристрасті душі. Значить, розум як повелителя пристрастей досконаліший за тваринну душу; це ще один крок до абсолютної досконалості.

Проте людина - лише частина Космосу. Частина залежить від цілого, і життя людини залежить від життя Космосу. Ціле ж досконаліше за свою частину. Оскільки Космос - абсолютне ціле, він володіє вищою досконалістю, і, значить, джерело його руху знаходиться в нім самому. Причому це джерело повинне приводити в рух все інше, тобто він повинен бути першим двигуном, за яким вже нічого стояти не може.

Першодвигун нерухомий, інакше виникло б питання про те, що є джерелом його руху. І якби такий відшукався, то наш першодвигун не був би першим.

Нерухомий першодвигун може служити джерелом руху, тільки виступаючи в ролі цільової причини, - він повинен бути тим, до чого прагнуть, тобто кінцевою метою, кінцевим благом для всього існуючого. А це означає, що першодвигун є абсолютним благом, справжньою досконалістю. Першодвигун, отже, відповідає всім характеристикам Бога. Значить, він і є Бог.

Таким чином, фізика Аристотеля виконує своє завдання - вона приходить до споглядання розумом вищої Божественної суті. Займаючись цією наукою, Аристотель і його послідовники досягали піднесеного і утихомиреного стану душі, наближаючись до античного ідеалу людського існування, - споглядальному життю філософа.

Геоцетризм: помилка або ступінь пізнання?

Фізику Аристотеля можна назвати фізикою геоцентризму, оскільки лише в рамках уявлення про нерухомість Землі вона цілком послідовна і красива. Аристотель відкинув ідею Філолая про звернення Землі навколо Центрального Вогню і ідею Платона про обертання Землі навколо власної осі, розвинену потім його учнем Гераклідом Понтійськім. Висновки з цих ідей Аристотель вважав такими, що суперечать фактам. Насправді, міркував Аристотель, якщо Земля за природою вічно рухається в просторі як єдине ціле, то кожна її частина повинна рухатися однаково. Проте камені падають на Землю, а не переміщаються паралельно їй, зависаючи на певній висоті. Крім того, якщо Земля вічно обертається навколо власної осі, круговий рух буде природним для всіх її частин, за винятком центральної крапки. Значить, камінь, відпущений на деякій висоті, повинен рухатися не до центру земної кулі, а по колу навколо нього, чого, як показує досвід, не буває.

Аристотель вважав, що не треба придумувати якісь неймовірні гіпотези про рух Землі, якщо всі відомі грекам факти можна пояснити простіше і природніше: "Це підтверджується і астрономічними теоріями математиків: спостережувані явища. відбуваються відповідно до передумови, що Земля знаходиться в центрі".

Того ж принципу дотримуються і сучасні учені: не висувати складну гіпотезу, якщо можна обійтися більш простою. Тому виникає питання: так чи не мав рацію Аристотель? Як повинен був поступити на його місці справжній учений, для якого істина є те, що здобуте за допомогою наукового методу?

Істина в науці про природу - це, скоріше, процес, шлях, а не існуюча вічно в незмінному вигляді, застигла сукупність ідей, які поступово відкриваються людьми і накопичуються, не зазнаючи надалі принципових змін, як, наприклад, відбувається в математиці. Питання: помилкою або необхідним етапом пізнання був геоцентричний світогляд? - дуже непросте.

Провал геоцентризму і в теорії, і на практиці був необхідним етапом для переходу пізнання на новий рівень. Проте цей провал не міг відбутися перш, ніж були вичерпані всі спроби відстояти старі, добре узгоджені з багатьма спостереженнями, уявлення. У часи ж Аристотеля геоцентризм не був застарілою теорією, його можливості ще далеко не були вичерпані. У той період саме геоцентризм і відповідно фізика Аристотеля були істинними в тому сенсі, що вони йшли в руслі наукового методу, як його розуміли греки. На вчення про нерухому Землю через шість століть після Аристотеля спирався александрійський вчений Клавдій Птолемей, створюючи "Альмагест" - шедевр грецької астрономії, не перевершений аж до Коперника і Галілея.

Сучасний американський історик і філософ науки Пауль Фейерабенд писав: "Астрономия, физика, психология, эпистемология (теория познания) - все эти дисциплины объединяются в аристотелевской философии и создают систему, которая последовательна, рациональна и находится в согласии с результатами наблюдения. Анализ показывает внутреннюю силу аристотелевской системы. Совершенно невероятно, чтобы идея движения Земли была подхвачена сразу же в момент её появления".

Спадщина Аристотеля

Универсалізм Аристотеля, його твердий намір побудувати струнку, всеосяжну і при цьому наукову картину світу, виявився палицею з двома кінцями. З одного боку, Аристотель дав початок безлічі наук, від фізики до філології, зробив найважливіший крок в становленні самого наукового методу. З іншої - пояснивши все, його учення надовго стало путами для розвитку живої думки. У своєму прагненні обійняти неосяжне Аристотель часто брався за питання, що представляли в ІV ст. до н. е. велику проблему для точного їх вирішення. Сам він був обережний, часто говорив лише про "можливі причини", вживав такі вирази, як "напевне", "приблизно", "виходячи з того, що нам тепер відомо" і т.д. Це і є науковий підхід - пояснювати на основі надійного встановленого. Якщо ж даних не досить, то пояснення розглядається як гіпотеза. Багато міркувань Аристотеля в його розумінні були саме гіпотезами, але потім вони стали догмами. А з догмою боротися дуже важко, тому що це вже не наука, а ідеологія.

Ймовірно, майбутні покоління з посмішкою подивляться на багато наших уявлень про Всесвіт, так само як ми сьогодні дивимося на фізику Аристотеля. Крім того, немає гарантії, що наука майбутнього не повернеться до деяких положень Аристотелівської фізики, але на новому рівні, адже в XX ст. подібні спроби вже робилися. Один з основоположників квантової механіки німецький фізик Вернер Гейзенберг (1901-1976) писав: "Понятие возможности, игравшее столь существенную роль в философии Аристотеля, в современной физике вновь выдвинулось на центральное место. Математические законы квантовой теории можно считать формулировкой аристотелевского понятия „дюнамис“ или „потенция“". Спокійний, урівноважений підхід Аристотеля до вирішення складних задач, що стоять перед наукою, його невикорінний здоровий глузд і віра в здатність розуму проникнути в таємниці природи актуальні і в наші дні. Знайомлячись з однією з найяскравіших сторінок в історії науки - з фізикою Аристотеля, ми розширюємо не тільки свій історичний горизонт. Залучення до живої думки великої людини - кращий спосіб зрозуміти, що таке наукове мислення і наука взагалі, що їй підвладно, а що ні.

Фізика Аристотеля вирішувала свої завдання, що принципово відрізняються від тих, що стояли перед фізикою Нового часу. Проте загальне для них те, що вони носили універсальний характер. Аристотелівська фізика була органічною частиною єдиного світогляду, який повинен був стати (і став) ідеологічною основою нового світового порядку, про який мріяв Олександр Македонський. Тому Аристотель отримав могутню підтримку з боку влади. Його Лікей протистояв платонівській Академії як символу минулого - полісній Греції. Наступала епоха еллінізму, що супроводжувалася розповсюдженням грецької культури по всій ойкумені. Платонізм з його консервативними ідеями для цього вже не годився, і не випадково він потім еволюціонував у бік релігії, все більше відходячи від науки. Полісна Греція, останнім видатним ідеологом якої був Платон, переживала глибоку кризу, що загрожувала знищити всю грецьку цивілізацію. Слід було обернутися лицем до світу, а не замикатися в полісі з його проблемами. Філософія повинна була охопити на той час проблеми всього людства, а не тільки греків.

З окремих платонівських положень, як з цегли, Аристотель склав абсолютно нову будівлю, про яку його вчитель і подумати не міг. Будучи учнем талановитим, Аристотель привніс немало новаторського і багато тез Платона переглянув. У результаті їх учення вийшли майже протилежними. Але, не дивлячись на це, без Платона не було б і Аристотеля.

Коли ж в XVІ-XVІІ ст. прийшов час розлучатися з геоцентризмом, учення Платона і для Коперника, і для Галілея виявилося ближчим, ніж учення Аристотеля.

Класифікація наук

Грецька класична доксография

Александрійська школа - одна із шкіл еллінського мистецтва. Існувала у Стародавньому Єгипті за правління династії Птолемеїв (305-30 роки до н. е.).

Школа названа за головним художнім центром еллінського Єгипету - Александрії. На ранньому етапі (кінець ІV - середина ІІІ до н. е.) переважали риси грецької культури: будівництво Александрії за регулярної, так званої гіподамової системи, з прямокутною сіткою вулиць, схожою на шахову дошку, з головними магістралями, забудованими колонадами по всій довжині, з величними ансамблями. Проходив розвиток і садово-паркової архітектури та скульптури, елінської пластики та живопису (фрески та мозаїки художників Антифіла, Еванта, Галатона).

Грандіозне втілення архітектурного та інженерного мистецтва Александрійської школи - маяк на острові Форос, який не зберігся до наших днів (ІІІ століття до н. е.), архітектором якого виступив Сострат з Кніда. Це 3-ярусна вежа висотою 120 м. В середині ІІІ - середині ІІ до н. е. почали переважати місцеві елементи. В середині ІІ - І ст. до н. е. школа поступово переходить в стан застою.

Для більшості пам'ятників характерне поєднання форм грецького та єгипетського мистецтва. Катакомби Ком-еш-Шукафа в Александрії - приклад дивного сплаву місцевих та принесених елементів: планування в традиціях стародавньоєгипетських гробниць, використання грецьких та єгипетських колон і капителіїв, використання греко-елінських принципів скульптурної та живописної прикраси інтер'єрів. Скульптурний портрет Александрійської школи відрізняється використанням традицій стародавньоєгипетської портретної пластики, використанням кольорового каміння, монументальних образів. Характерні гротескні теракотові і бронзові статуетки, керамічні вази групи Гадра (слугували для зберігання попілу в некрополях), виготовлені на експорт розписані вази, вироби з кольорового скла з яскраво орнаментальним емалевим розписом в сміливих яскравих поєднань.

Александрійська школа була також відома й групою поетів та вчених, що зробили місто головним культурним центром античного світу в період з 331 до н. е. до 642 н. е. До неї відносяться поети Каллімах, Аполлоній Родоський, Теокріт; математики, основоположник геометрії Евклід та Гіппарх, який розробив тригонометричну систему; географ Ератосфен; астроном Птолемей (астрономічна система Птолемея проіснувала понад тисячу років); філософ Філон, граматик Аполлоній Діскол.

Якщо ж говорити про Александрійську бібліотеку, то це - найбільша скарбниця світу, що зберігала всі відомі тексти античності, прославилася не лише кількістю книг, а й насамперед сузір'ям блискучих учених. Фактично не було жодної галузі науки, в якій би генії Александрійської бібліотеки не перевершили весь світ. Вона не зникла в одній-єдиній пожежі, але стала жертвою повільного занепаду, що тривав століттями. Історія Александрійської бібліотеки - це реальні події, переплетені з легендами, що проіснували в пам'яті людства набагато довше, ніж цегляні мури її будівлі, які повалилися 1600 років тому. Трохи з історії цієї бібліотеки.