Главная
База знаний "Allbest"
Философия
Основні античні школи, мислителі, наукові напрямки і досягнення
Основні античні школи, мислителі, наукові напрямки і досягнення
Філософські напрямки, школи й досягнення в Античному світі, встановлення між ними зв’язків. Специфіка античного способу філософствування. Періоди розвитку грецької філософської думки. Еволюційна космологія і "будова космосу". Принципи античного виховання.
| Рубрика | Философия |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.01.2012 |
| Размер файла | 674,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на httр://www.аllbеst.ru/
ВДНЗ "Ужгородський національний університет"
Історичний факультет
Кафедра нової і новітньої історії та історіографії
Дипломна робота
"Історія науки і техніки"
на тему:
Основні античні школи, мислителі, наукові напрямки і досягнення
Виконала студентка V курсу
денного відділення
освітньо-кваліфікаційний
рівень - “магістр”
Кичак О.Ю.
Викладач: Ганус С.О.
Ужгород - 2010
Зміст
- Вступ
- Мілетська школа
- Піфагорійський союз: історія виникнення та основні ідеї
- Геракліт та Емпедокл
- Еволюційна космологія і "будова космосу"
- Атомізм Левкліппа і Демокріта
- Філософське учення Платона
- Принципи античного виховання
- Аристотелівська картина світу перша фізична картина світу
- Класифікація наук
- Александрійська школа; музей, бібліотека
- Розвиток науки періоду еллінізму
- Архімед - новий тип ученого
- Евдокс - гіппарх - птолемей - вершина геометризації античної картини світу
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Термін "античність" походить від латинського слова аntіquus - древній. Ним прийнято називати особливий період розвитку древньої Греції і Риму, а також тих земель і народів, які перебували під їх культурним впливом. Хронологічні рамки цього періоду, як і будь-якого іншого культурно-історичного явища, не можуть бути точно визначені, проте вони значною мірою співпадають з часом існування самих античних держав: з XІ-ІX ст. до н. е., часу становлення античного суспільства в Греції і до V н. е. - загибелі Римської імперії під ударами варварів.
Загальними для античних держав були шляхи соціального розвитку і особлива форма власності - античне рабовласництво, а також заснована на ній форма виробництва. Загальною була їх цивілізація із загальним історико-культурним комплексом (міфологією, релігією, мистецтвом, політичними ідеями).
Головними, стержневими в античній культурі були релігія і міфологія. Міфологія була для древніх греків змістом і формою їх світогляду, їх світосприйняття, вона була невід'ємна від життя цього суспільства. Але і античне рабовласництво було не лише основою економіки і громадського життя, воно було і основою світогляду людей того часу. Далі слід виділити в якості стержневих явищ в античній культурі науку і художню практику.
Антична грецька і греко-римська філософія має тисячолітню історію - з VІ ст. до н. е. по 529 р. н. е., коли візантійським імператором Юстиніаном (482/483-565) були закриті язичницькі школи (передусім платонівська Академія в Афінах), де викладалася філософія.
Розрізняють наступні періоди розвитку грецької філософської думки, критеріями виділення яких виступають, з одного боку, оригінальність в постановці і рішенні інтелектуальних проблем, з іншої - хронологічна дистанція різних напрямів один відносно одного:
антична філософська мислитель школа
І. Рання натурфілософія (філософія природи), VІ-V ст. до н. е. Ранніх грецьких філософів цього часу називають в історії філософії також досократиками, тобто тими, хто не торкнувся впливом Сократа і заснованій ним традиції. Основними проблемами в цей період виступають проблеми природи (фюсиса) і космосу, речової, матеріальної основи природи (чотири стихії - вода, повітря, вогонь, земля), проблеми виникнення космосу (космогонія) і наступного розвитку, але також тут уперше розглядаються проблеми знання і його засобів, абстрактного пізнання (передусім - математичного). Основними школами цього періоду були іонійська, мілетская школа (у Малій Азії, представники - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен) і італійські, піфагорійська і елейська, школи (у Італії, представники - Піфагор, Парменид, Зенон).
ІІ. Гуманістичний період (середина V - 1-а половина ІV ст. до н. е.): головна увага приділяється етичній, моральній проблематиці (проблема справедливості і доброчесного способу життя), даються визначення суті людського буття; школи: Сократ і сократики, софісти;
ІІІ. Період класичної грецької філософії, синтетичний період (кінець V - кінець ІV ст. до н. э): відкриття надчуттєвого (ідеального) світу, школи: академія Платона, ліцей Аристотеля. Цьому періоду належить заслуга підведення підсумків усієї попередньої філософської традиції і створення найбільш розроблених філософських систем: ідеалізму, діалектики Платона, метафізики, етики, політики Аристотеля;
ІV. Період елліністичних шкіл (епоха Олександра Македонського (2-а пів. ІV ст. до н. е.) - до кінця язичницької ери (V-VІ ст. н. е.): вирішення проблем трагічного людського існування, розвиток попередньої проблематики передусім Платона, Аристотеля і Геракліта, залучення ідей східної філософії - єгипетської, персидської, індійської. Провідними школами були: циніки, епікурейці, стоїки, скептики, еклектики;
V. Релігійний період (середина ІІІ - середина VІ в): містично-інтуїтивне пізнання вищого, звільнення людини від гніту матеріального, аскеза як шлях філософії і життя, школи: неоплатонізм (засновник - Гребель), що синтезував ідеї Платона і Аристотеля.
VІ. Християнський період (І-ІІІ ст. - VІ-VІІ ст.): досвід раціонального визначення догм нової релігії в мові категорій грецької філософії. Проте перемога релігійного християнського світосприйняття була, по суті, подоланням способу мислення древніх греків. Це підготувало ґрунт для середньовічної цивілізації.
Специфіка античного способу філософствування пов'язана передусім з переробкою як власної міфологічної спадщини на природних, натурфілософських принципах, так і з переробкою позитивних знань стародавніх Східних цивілізацій (єгипетської, вавилонської), що виникли з практичних потреб техніки, торгівлі, шляхів сполучення. У грецьких філософів головним є прагнення дати наявним знанням детальне теоретичне і логічне обґрунтування в космологічних і фізичних побудовах. Греки виявляють схильність саме до обґрунтування, виведення, раціонального розуміння висунених положень, що стало причиною виникнення наукової культури мислення, специфічної для європейської цивілізації. Фізика, логіка, математика як обґрунтовані системи знання, а не збори тез і відкриттів, стали наслідком вказаних прагнень грецьких філософів.
А тому вивчення античних шкіл, мислителів, наукових напрямків і досягнень - важлива умова формування загальної культури, оскільки воно дає знання про процес розвитку теорії і практики виховання та освіти і допомагає становленню світогляду історика, дозволяє бачити процес зародження основ науки як такої.
Досліджуючи і вивчаючи історію античних шкіл, мислителів, наукових напрямків і досягнень з прадавніх часів, нам, майбутнім вчителям-історикам, стає легше уявити хід і результати взаємодії суспільства, з одного боку, і думки та науки - з іншого. Виникає система знань про те, як школа і філософія впливали на суспільства й цивілізації, як в сфері виховання і навчання закріплювались набуті культурні цінності.
Формується уява про те, що школа і наука ще з давніх часів завжди були помітними (хоча і не єдиними) рушійними силами культурної та громадської еволюції. Досліджуючи основні античні школи, мислителів, наукові напрямки і досягнення, слід вказати на актуальність вивчення цього періоду в історії науки і техніки. Вона полягає в тому, що саме в цю добу, і саме на цій території наука, освіта та виховання набули свого найбільшого розмаху.
Метою даної роботи є вивчення філософських напрямків, шкіл та досягнень в Античному світі, встановлення між ними зв'язків, а також дослідження творчої спадщини видатних педагогів і мислителів минулого.
Предмет - система античних шкіл, мислителів, наукових напрямків і досягнень.
Об'єктом нашого дослідження є розвиток філософської думки і науки в епоху Античного світу.
Завдання:
1. дати характеристику основним античним школам, мислителям, науковим напрямкам і досягненням;
2. розкрити основні філософські думки цього часу, зокрема таких грецьких філософів і мислителів як Сократа, Платона та Аристотеля тощо.
Мілетська школа
Початки культури стародавньої Греції сягають у сиву давнину. У VІІ-V ст. до н. е. на узбережжі Іонійського моря (східна частина Середземного моря) були розташовані квітучі грецькі міста-колонії Мілет, Ефес, Кротон та ін. їх географічне положення сприяло розвитку економіки й культури. Греки наполегливо працювали над установленням тісних зв'язків з могутніми й культурними сусідніми державами Сходу, такими, як Єгипет, Фінікія, Вавілон. Зв'язки ці мали, насамперед, економічний характер і розвивались у формі торговельних відносин, а це, природно, впливало на культуру грецьких колоній.
У VІІ-VІ ст. до н. е. з'являються перші елементарні праці грецьких учених з астрономії, метеорології, геометрії, медицини тощо. Учені філософи того часу, спостерігаючи явища природи, робили практичні висновки. Розвиток мореплавства, хліборобства зумовлювали потребу глибшого вивчення явищ природи.
Зароджуються перші натурфілософські теорії. Найвидатнішим представником такої, філософської течії, що творчо й плідно вивчала навколишній світ, була так звана Іонійська (Мілетська) школа, заснована філософом і вченим Фалесом Мілетським у VІ ст. до н. е. в м. Мілеті. Крім нього, її основними представниками були Анаксімандр (610-546 рр. до н. е.) та Анаксімен (588-525 рр. до н. е.).
Фалеса (близько 624-548 рр. до н. е.) за давньою традицією відносять до так званих "семи мудреців" світу: він був одним з найвидатніших математиків свого часу. Історичних документів чи будь-яких першоджерел про життя вченого немає, бо його праці до нас не дійшли. Про діяльність Фалеса Мілетського ми дізнаємося лише з коментарів і переказів учених та авторів наукових праць пізнішого часу - Евдема Родоського, Діогена Лаердія, Прокла та ін. За цими переказами допитливий юнак ще в молоді роки вирушив у подорож до Єгипту, щоб ознайомитися з єгипетською культурою і вивчити природничі науки. Здібний та обдарований, Фалес не тільки швидко оволодів знаннями, що нагромадили єгипетські вчені, а й зробив ряд відкриттів у науці. Він самостійно обчислив висоту єгипетських пірамід за їхньою тінню, чим немало здивував єгипетського фараона Амазіса.
Повернувшись на батьківщину, Фалес заснував так звану Іонійську філософську школу, в якій ознайомлював учнів із своїми філософськими поглядами і передавав знання, здобуті в Єгипті. Фалес за своїми поглядами був матеріалістом. Він учив, що все суще не створене богом, а саме виникло з початкової стихії - води. Учні і послідовники Фалеса Мілетського розвивали і поглиблювали його науково-філософське вчення. Анаксімен доводив, що жива та нежива природа розвинулась з повітря внаслідок згущення виникли тверді і рідкі тіла, а в результаті розрідження - вогонь. Анаксімандр учив, що першоосновою світу є безконечна матерія. Він висував теорію розвитку з цієї матерії живих істот.
Фалес спрямовував зусилля своїх учнів на спостереження явищ природи, на розробку нових важливих питань математики і астрономії. Історики вважають, що Фалесу належить доведення теореми про рівність вертикальних кутів, теорем про рівність кутів при основі рівнобедреного трикутника, про рівність двох трикутників за стороною і двома прилеглими кутами. Він довів теорему про те, що вписаний у коло трикутник, одна із сторін якого є діаметром, прямокутний.
Фалес знайшов також розв'язання задачі на визначення відстані від корабля, що перебуває в морі, до гавані без безпосереднього вимірювання цієї відстані.
Можливо, Фалес уже знав властивості подібних фігур, принаймні рівнобедрених прямокутних трикутників. Найбільшим досягненням його в математиці було введення у геометрію ідеї доведення. Геометрія як наука, в якій усі твердження доводились на основі аксіом, починає розвиватися саме в Іонійській школі.
У галузі астрономії Фалесу і його учням приписують визначення тривалості року (365 днів), думку про те, що Земля є серединою Всесвіту і має кулясту форму. Як гадають історики, Фалес встановив, що поперечник Сонця становить 1/720 частину його шляху, тобто відношення діаметра Сонця до довжини екліптики дорівнює 1/720. На той час цей результат був досить точним. Фалес передбачив сонячне затемнення, яке відбулося 28 травня 585 року до н. е. Цей факт справив велике враження на його сучасників.
Один з талановитих послідовників Фалеса Анаксагор (V ст. до н. е.) висловив думку, що небесні тіла складаються з каміння і не падають на Землю тому, що перебувають у постійному коловому швидкому русі. Закони руху небесних тіл через дві тисячі років встановив великий німецький математик Йоганн Кеплер, а математично обґрунтував їх великий англійський учений Ісаак Ньютон. і Наукові дослідження у галузі математики, астрономії та інших наук Фалес поєднував з широкою державно-політичною діяльністю. Він був людиною високоосвіченою, мудрою й енергійною. Особливо цінними були його поради, що стосувалися військової справи.
Гадають, що Фалес трагічно загинув на стадіоні під час великих олімпійських ігор, коли йому було майже 80 років. Про причини його загибелі існує кілька версій. Одна з них свідчить про те, що смерть сталася від сонячного удару, інша, що людський натовп, виходячи із стадіону, мимоволі заподіяв смерть старому мудрецеві. На пам'ятнику Фалесу, що стоїть серед широких ланів, вирізьблено: "Наскільки мала ця гробниця, настільки велика слава цього царя астрономії в галузі зірок".
Другим представником Мілетської школи, як я вже відзначала, є Анаксимандр - давньогрецький філософ, учень Фалеса, автор першого грецького наукового твору, написаного прозою - "Про природу" (547 до н. е.). У цьому творі, відомому з переказів та єдиному фрагменту, що зберігся, Анаксимандр дав опис космосу від часу його виникнення до походження живих істот і людини. Джерелом виникнення всього сущого він вважав, як вже говорилось, певну безкінечність (апейрон), "нестаріючий" божественний початок, якому властивий безперервний рух. Апейрон у результаті вихороподібного процесу поділяється на фізичні протилежності гарячого і холодного, вологого і сухого і т.д., взаємодія яких породжує кулеподібний космос, у центрі космосу у вигляді циліндру знаходиться Земля, утворена із твердих і холодних частинок, а із легких і гарячих - небо і зірки. У єдиному фрагменті праці Анаксимандра, що дійшов до нас, стверджується, що речі на час, "в борг", набувають своє буття і склад, а потім, за законом, в певний термін, повертають необхідне породившим їх началам. Анаксимандр запропонував пояснення походження живих істот із морської тіни; крім того, він робив припущення, що перші люди повинні були зародитися у рибоподібних істотах, тому що людське немовля не може самостійно харчуватися і вижити без батьків. Анаксимандр першим із греків накреслив географічну карту Землі (яка до нас не дійшла, але може бути відновлена з описів давніх авторів), ввів у використання сонячний годинний (гномон) і небесний глобус. Також він пробував порівняти величину Землі з іншими відомими на свій період планетами.
Космологія. Небесні світила Анаксимандр вважав не окремими тілами, а "віконцями" в непрозорих оболонках, які приховують вогонь. Земля має вигляд частини колони - ціліндра, діаметр основи якого в три рази перевищує висоту: "із двох поверхонь по одній ходимо ми, а інша їй протиставлена".
Земля витає у центрі світу, ні на що не спираючись. Землю оточують ісполінські трубчасті кільця-тори, наповнені вогнем. У найближчому кільці, де вогню небагато, є невеликі отвори - зірки. У другому кільці с більш сильним вогнем знаходиться один великий отвір - Місяць. Він може частково або повністю перекриватися (так Анаксимандр пояснює зміну місячних фаз і місячні затемнення). У третьому, найвіддаленішому кільці знаходиться найбільший отвір, розміром с Землю; через нього сяє найсильніший вогонь - Сонце. Всесвіт Анаксимандра замикає небесний вогонь.
Таким чином, Анаксимандр думав, що всі небесні світила знаходяться на різній відстані від Землі. Мабуть, порядок чергування відповідає наступному фізичному принципу: чим ближче воно до небесного вогню і, відповідно, чим дальше від Землі, тем воно яскравіше. Згідно сучасній реконструкції, внутрішній і зовнішній діаметри кільця Сонця складають, за Анаксимандром, відповідно, 27 і 28 діаметрів земного циліндру, для Місяця ці величини складають 18 і 19 діаметрів, для зірок - 9 і 10 діаметрів. В основі Всесвіту Анаксимандра лежить математичний принцип: всі відстані кратні трьом.
У системі світу Анаксимандра шляхи небесних тіл являються цілими колами. Ця точка зору, на даний час цілком очевидна, була новаторською у часи Анаксимандра (ми не можемо безпосередньо спостерігати ту частину траєкторії, яка лежить "під землею", і для подібного висновку необхідною була неортодоксальність висновків). Ця перша в історії астрономії геоцентрична модель Всесвіту з орбітами світил навколо Землі дозволяла зрозуміти геометрію рухів Сонця, Місяця і зірок.
Всесвіт вважався центрально-симетричним; звідси у Землі, що знаходилась у центрі Космосу, є відсутнім прагнення рухатися в якому-небудь напрямку. Тим самим Анаксимандр виявився першим, хто запропонував, що Земля вільно покоїться в центрі світу без опори.
Деякі античні автори приписували Анаксимандру уявлення про існування безкінечної кількості світів; на цей рахунок достовірних даних не існує.
Натомість Анаксимандр вважав, що Всесвіт подібний живому організмові. На відміну від нестаріючого часу, він народжується, досягає зрілості, старіє і повинен загинути, щоб відродитися знову: "…совершается гибель миров, а намного раньше их рождение, причем испокон бесконечного веку повторяется по кругу все одно и то же".
Розмірковуючи про різні види існування первинного начала, Анаксимандр висунув ідею про паритетності матеріальних станів. Вологе може висохнути, сухе - зволожитися і т.д. Протилежні стани мають під собою спільну основу, будучи зосереджені в чомусь єдиному, із якого вони всі вичліняються. Ця ідея проклала шлях до одного із найважливіших діалектичних понять наступної філософії - поняття "єдності і боротьби протилежностей".
Учнем Анаксимандра був Анаксимен - філософ-матеріаліст, стихійний діалектик. Так же як і учитель він написав твір "Про природу". Коло наукових інтересів Анаксимена більш вузьке, ніж у Анаксимандра: питання біології і математики Анаксимена, по-видимому, не цікавили. Він перед усім - астроном і метеоролог.
Першопочатком усього сущого Анаксимен вважав повітря, шляхом згущення або розрідження якого виникають всі речі: "Подобно тому как воздух в виде нашей души скрепляет нас, так дыхание и воздух охватывают всю Землю". Сама людська душа є тільки повітря и дихання, тому що життя виявляється тільки посередництвом вдихання і видихання. Першопочаток Анаксимен визнавав безкінечним і слідом за Анаксимандром вчив про численних світах.
Викладаючи своє вчення, Анаксимен часто застосовував образні порівняння. Згущення повітря, "породжуюче" плоску землю, він уподібнює "линянню шерсті"; Сонце, Місяць - плаваючим всередині повітря вогняним листям. Хаотичне повітря у Анаксимена охоплює собою весь світ, є джерелом життя і дихання живих істот.
Анаксимен перший вказав на відмінність між нерухомими зірками і планетами, висунув гіпотезу, яка пояснювала затемнення Сонця і Місяця, а також фази Місяця. Анаксимен виправив помилку Анаксимандра і помістив зірки дальше Місяця і Сонця. Стан погоди він пов'язував з активністю Сонця.
Таким чином, історичне значення філософів Іонійської (Мілетської) школи полягає в тому, що вони не тільки зробили важливі відкриття в математиці, а й сформували нову матеріалістичну ідеологію, спрямовану проти релігійних поглядів реакційної землевласницької верхівки. Найяскравіше погляди прогресивних філософів витлумачив філософ Геракліт Ефеський (кінець VІ ст. до н. е.), який твердив: "Усе тече. Не можна двічі ввійти в той самий струмок - вода не та, і ми не ті". І ще: "Цей світовий порядок - однаковий для всіх речей - не створив ніхто з богів, ніхто з людей; він завжди був і буде вічно живим вогнем, який точною мірою загоряється і точною мірою згасає".
Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами із хаосу. Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття "Логос". Вперше цей термін ввів послідовник мілетської філософії Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому ззовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподоблення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повітря - Анаксімен, вогонь - Геракліт) продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон" (див. вище), який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнутий лише розумом, являє собою крок до суто поняттєвого відображення світу.
Визначальна тенденція цієї школи - намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.
Перші філософи стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса із Хаосу. Існування Логосу поряд із Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності було здійснене Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі шляхом боротьби протилежностей.
Філософські і наукові надбання Іонійської школи стали тим сприятливим ґрунтом, на якому почала бурхливо зростати і розвиватися в наступні епохи славнозвісна еллінська культура.
Піфагорійський союз: історія виникнення та основні ідеї
Розпочинаючи розповідь про Піфагорійський союз, не можна оминути таку важливу постать античності як Піфагора (580 до н. е. - 500 до н. е. ) - давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму. Подам його коротку біографію. І так, Піфагор народився на Самосі. Згідно з легендою, його батько, Мнесарх, звернувся до Піфії з приводу однієї дуже важливої для нього подорожі. Він отримав відповідь, що подорож буде успішною, а його дружина народить дитину, яка буде виділятися з-поміж усіх, хто жив коли-небудь, красою й мудрістю, і принесе людському роду дуже велику користь на всі часи. Після пророцтва Мнесарх дав своїй дружині нове ім'я - Піфаїда, а новонародженому - Піфагор.
Батько дав Піфагору добру освіту, навчаючи його в найзнаменитіших учителів того часу. Багато хто вважав, що він - син бога Аполлона. За словами Ямвліха, "набираючи сили й від такої репутації, і від виховання з дитинства, і від богоподібної зовнішності, він ще більше прагнув бути гідним цих чеснот". Після смерті батька Піфагор вирушає до Мілета, де його вчителями були Ферекід, Анаксимандр і Фалес. Саме за порадою Фалеса Піфагор, у віці 20 років, їде до Єгипту, аби в спілкуванні з жерцями стати ближчим до Бога й набути мудрості.
В Грецію Піфагор повернувся на п'ятдесятому році життя. В Кротоні він засновує "піфагорійський союз" - прообраз майбутньої філософської школи. Союз виникає як певне братство чи релігійний орден, підкорений жорстким правилам спільного життя й поведінки. У піфагорійців перш за все культивується певний образ життя, що передбачає особливий погляд на людську душу, її безсмертя й потойбічне існування, а в теперішньому житті - певне виховання. Вчення сприймалося піфагорійцями як таємниця.
Піфагорійський союз був одночасно і філософською школою, і політичною партією, і релігійним братством. Статут піфагорійського союзу був дуже суворим. Кожний, хто вступав до нього, відмовлявся від особистої власності на користь союзу, зобов'язувався не проливати крові, не вживати м'ясної їжі, берегти таємницю вчення свого вчителя. Членам школи заборонялось навчати інших за винагороду.
Джерела піфагореїзму
Хоча без піфагорійців важко собі уявити античну філософію і навіть античну культуру, нічого повністю достовірного ми про піфагореїзмі, особливо ранньому, не знаємо. Інформацію про піфагорійця можна розбити на три частини: ранню (VІ-V ст. до н. е.), середню (ІV-І ст. до н. е., головним чином ІV ст.) та пізню (І-V ст.). Рання інформація виходить від сучасників піфагорейського союзу, але вона бідна.
Історія піфагорейського союзу
Відомості про піфагорейський союз дають нам лише пізні джерела. Деякі сумніваються в його існуванні, вважаючи його вигадкою пізніх греків. Тим часом з цієї пізньої інформації вимальовується велична картина піфагорійського "спільного товариства" (Ямвлих) як науково-філософської і етико-політичної спільноти однодумців. Правда, політичне обличчя союзу неясне. Спочатку піфагорійці в Кротоні і в інших містах "Великої Еллади" нібито прийшли до влади. Але їм протистояв якийсь Кілона і його прихильники. Коли піфагорійці зібралися в Кротоні в будинку Мілона на з'їзд, прихильники Кілона оточили цей будинок іспалили їх. Історію піфагореїзму і піфагорійського союзу можна розділити на шість частин:
1. Організація піфагорійського союзу Піфагором - остання третина, а можливо, і десятиліття VІ ст. до н. е. Це зародження піфагорійської філософії і науки в рамках піфагорійського "товариства", яке мало своє коріння в орфічному громаді. Це й час встановлення політичного панування піфагорійців у "Великій Елладі".
2. Політичне панування піфагорійського союзу - перша половина V ст. до н. е.
3. Розгром союзу в середині V ст. до н. е.
4. Піфагорійська діаспора (розсіяння), Лізис і Філолай в Фівах. Це й час філософської вершини піфагореїзму у вченні філол. Тут же повернення Філол у "Велику Грецію" - др. пол. V ст. до н. е.
5. Архит Тарентський і його група - перетворення піфагореїзму в науку, втрата ним не тільки міфологічних пережитків, але і філософських підстав - п. п. ІV ст. до н. е.
6. Піфагорійці під Фліунте - останні з піфагорійців - середина ІV ст. до н. е.
Спростивши цю схему, ми говоримо про ранній, середній і пізній піфагореїзм.
Основні ідеї. Піфагорійський спосіб життя
Більш визначені відомості про піфагорійський спосіб життя. Платон пише, що і в його час піфагорійці називають свій спосіб життя піфагорейським і явно вирізняються з-поміж інших людей. Піфагорійський спосіб життя спирався на своєрідну ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці ставили прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне й корисне, на третє ж - приємне. До прекрасного й благопристойного піфагорійці відносили науку.
Статут піфагорійського союзу визначав умови прийому до союзу і спосіб життя його членів. У союз приймалися лише особи обох статей (зрозуміло, тільки вільні), що витримували багаторічну перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною. Всі, хто вступали у піфагорійське товариство, здавали свою власність, щоб більше заощадити. У союзі було два ступені. Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, а математики (вчені) займалися складнішими питаннями, які викладалися їм із обгрунтуванням. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення - таємним.
Піфагорійці вставали до сходу Сонця. Прокинувшись, вони робили мнемонічні вправи, після чого йшли на берег моря зустрічати схід Сонця. Потім обмірковували майбутні справи, робили гімнастику, трудилися. Увечері вони здійснювали спільне купання, після чого всі разом вечеряли і здійснювали їхні литі жертви богам. Потім було спільне читання. Перед сном піфагорієць давав собі відлік за минулий день.
В основі піфагорійської етики лежало вчення про "належне". "Належне" - це перемога над своїми низинними пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора.
Велику увагу піфагорійці приділяли медицині, психотерапії і проблемі дітонародження. Вони розробляли прийоми поліпшення розумових здібностей, уміння слухати і спостерігати. Вони розвивали свою пам'ять, як механічну, так і смислову. Остання можлива лише в тому випадку, якщо в системі знання знайдено початок. Незважаючи на свою політичну активність, піфагорійці понад усе цінували споглядальний спосіб життя, життя мудреця. Сам їх спосіб життя мав світоглядні основи - він випливав з їхнього уявлення про космос як упорядковане і симетричне ціле. Але краса космосу відкривається не всім. Вона доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя. Одні з сучасних вчених бачили в піфагорійцях ідеологів реакційної землевласницької аристократії, інші - ідеологів торгово-ремісничого міського населення, посилаючись на те, що при піфагорійському правлінні у великоелладських полісах почалося карбування монети.
Безсторонній аналіз політичних поглядів піфагорійців говорить про їх крайню ворожість до анархії. Джерело державних законів вони бачили в особі Бога.
Вчення Піфагора
Введення терміну "філософ" приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а "тим, хто любить мудрість". Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.
Про Всесвіт. Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт "Космосом" через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Началом, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: "Всі речі суть числа".
Всесвіт, за Піфагором, - шароподібний і складається з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі "вогонь", який піфагорійці називають "стражем Зевса". Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.
Про Бога. За вченням Піфагора, "Бог - це число чисел", це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону - Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.
Клятва: "Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи".
Про сакральну математику. У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять - досконалому числі. До заслуг Піфагора (швидше, членів його ордену, оскільки в більшості випадків винаходи останніх за звичаєм приписувалися Піфагору) належить відкриття та доведення теореми Піфагора - однієї із ґрунтовних теорем евклідової геометрії.
Про гармонію. Гармонія присутня кругом у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як "музика сфер", і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань - смутку й мук, другі - проти гніву й злості, а треті - проти пристрастей. Піфагорійцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.
Про еволюцію. Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію, як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно цього закону, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.
Про дружбу. Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: "між друзями всі речі - спільні". Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.
Про перевтілення душі. За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: "Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки. „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу“. "
Піфагор підіймав себе над іншими людьми. Він думав, що існує три види розумних живих істот: Бог, людина і "подібні Піфагору" (останні походять з насіння кращого, ніж людське). З пізньої інформації мит акож дізнаємося про різні табу Піфагора, у тому числі і про харчові. Ці заборони сходять до первісної магії. І в такому магік-міфологічному контексті вимальовується теза Піфагора про те, що "наймудріше - число", що число володіє всіма речами, у тому числі і моральними, і духовними якостями.
Гіппас
У Піфагорійскому союзі Гіппас протистояв Піфагору як демократ аристократу. Сам Піфагор був, мабуть, консерватором, прибічником "Батьківських звичаїв". Ім'я ж Гіппаса традиція пов'язує з тими, хто думав, що всі вільні люди повинні брати участь в управлінні. Можливість такої соціальної позиції Гіппаса підтверджується тим, що саме Гіппас виступив проти тієї елітарності науки, яка була характерна для Сходу, але яка, на щастя, не прищепилася в Європі. Гіппас одним з перших виступив на шлях демократизації науки, бо він "відкрив негідним" природу як сумірності і пропорції, так і неспівмірності. Останнє явище відкрив нібито сам Піфагор, Гіппас же видав це відкриття "недостойним". Такий вчинок сприймався піфагорійцями тим болючіше, що відкрите ними явище неспівмірності вони особливо ретельно приховували, бо вони бачили джерело організованості та розумності світу в числі. Числа ж, думали вони, складаються з однакових одиниць. Так що в основі світу лежить одиниця. І ось виявляється, що в основі світу лежать, принаймні дві різні одиниці, які один до одного не зводяться. Так що нерозумне, ірраціональне виявилося в самому серці світу. Піфагорійці не знали, що з цим робити. Явище неспівмірності руйнувало їх світогляд. Тому вони його приховували. Гіппас же явище неспівмірності видав, хоча, по-видимому, тільки акусматикам. За це він був вигнаний із союзу. Пішовши звідти, він, можливо, забрав з собою частину акусматиків, інакше б не говорили, що якщо Піфагор - глава математиків, то Гіппас - глава акусматиків. Піфагорійці прокляли Гіппаса і, застосовуючи первісну найбільш шкідливу магію, спорудили йому могилу. І дійсно, Гіппас незабаром потонув.
Ще немало піфагорійців час від часу виходили із Піфагорійського союзу або були вигнані із нього, як Гіппас, але більшість із них не віступала від основної концепції Піфагора, їх вчення тільки коректували її в тій чи іншій формі.
Піфагорійська медицина
Піфагорійці лікували тіло гімнастикою і зовнішніми ліками, а душу - музикою. Вони уникали негативних емоцій: гніву, зневіри і душевної тривоги. Для цього вони застосовували психотерапію. Вони прагнули запобігати хворобам, для чого розробляли режим харчування і відпочинку. При лікуванні піфагорійці вважали за краще зовнішні засоби внутрішнім, а тим більше хірургічному втручанню. Алкмеон - найбільш відомий лікар-філософ Кротонської школи. Його акме припадало на роки старості Піфагора. Будучи філософствуючим лікарем, Алкмеон цікавився загальною причиною хвороби, і цю причину він знайшов у порушенні "ісономіі", тобто рівноваги в змішуванні якостей тіла, або в пануванні одного з цих якостей (інакше кажучи, у "монархії"). Алкмеон - родоначальник анатомії. Він зауважив, що від мозку до очних западин йдуть якби "дві вузькі доріжки". Звідси він зробив висновок про те, що мозок - орган мислення. Алкмеон розрізняв відчуття і мислення. Тварина відчуває, але не мислить. Як піфагорієць, Алкмеон поділяв вчення раннього піфагореїзму про безсмертя душі: душа безсмертна і богоподібна, бо вона володіє вічним саморухом.
Таким чином, старовинний Піфагореїзм - найважливіша сторінка античної філософії і прогресивне явище античної культури VІ-ІV ст. до н. е., особливо в тій мірі, в якій йому були властиві зачатки наукового мислення. На матеріалі піфагореїзму добре проглядається формування філософії з міфології під впливом наукового знання (особливо математики) і взагалі все більше раціоналізованого мислення. Піфагорійці перетворили орфічне ритуальне очищення в наукове заняття, в культ розуму. І в міру того, як піфагорійці розуміли, що навколишній їхній світ не хаос, а космос, вони глибше уявляли реальний світ.
У вихідному пункті свого розвитку теоретична математика була схильна впадати під вплив боротьби двох типів світогляду - матеріалістичного і релігійно-ідеалістичного. Ми ж переконалися, що поряд із впливом світогляду на розвиток математичного пізнання має місце і зворотний вплив.
Як би не підвергалось вчення Піфагора критиці, неможна не визнати, що заслуги його хоча б у математиці величезні. Адже протягом двадцяти з лишнім століть теорії Піфагора обговорюються, критикуються, розвиваються і служать людині для пошуку нових вирішень у знову поставлених задачах.
Геракліт та Емпедокл
Одним із основоположників діалектики є Геракліт. Достовірних відомостей про його життя збереглось небагато. Він народився і жив у малоазійському місті Ефесеі, його акме є припадає на 69 олімпіаду (504-501 рр. до н. е.), із цього можна приблизно вивести дату його народження (бл.540 р. до н. е.). Геракліт відкидав традиційне неписане право еліти, вірячи в встановлений державою закон, за який потрібно боротися як за рідне місто. За деякими даними, належав до роду басилевсів (царя-жерця), однак добровільно відмовився від привілей, пов'язаних з походженням, на користь свого брата.
Діоген Лаертський повідомляє, що Геракліт, "возненавидев людей, удалился и стал жить в горах, кормясь быльём и травами". Він же пише, що до філософа в його добровільному вигнанні з'явився учень Парменіда Меліс і "представил Гераклита эфесцам, которые не хотели его знать".
Біографи підкреслюють, що Геракліт "не был ничьим слушателем". Безпосередніх учнів у нього також, скоріше за все, не було, однак його інтелектуальний вплив на наступні покоління античних мислителів значний. З твором Геракліта були знайомі Сократ, Платон і Аристотель, його наступник Кратіл стає героєм платонівського діалогу.
Похмурі і противоречиві легенди про обставини смерті Геракліта (велів обмазати себе навозом і, лежачи так, помер…, став здобиччю собак…) деякі дослідники інтерпретують як свідчення про те, що філософ був похоронений за зороастрійськими звичаями. Сліди зороастрійського впливу знаходяться і в певних фрагментах Геракліта.
Вчення про вогонь і логос. Згідно його вченню, все походить із вогню і перебуває в стані постійної зміни. Вогонь - найбільш динамічна, мінлива із усіх стихій. Тому для Геракліта вогонь став першопочатком світу, в той час як вода - тільки один із його станів. Вогонь згущується у повітря, повітря перетворюється у воду, вода - в землю ("путь вниз", який змінюється "путём вверх"). Сама Земля, на якій ми живемо, була колись розпаленою частиною загального вогню, але потім - остила.
Логос має функцію управління (речами, процесами, космосом).
Ідея загальної змінності і руху. Геракліт вважав, що все безперервно змінюється. Положення про загальну змінність пов'язувалось Гераклітом з ідеєю внутрішньої роздвоєності речей і процесів на протилежні сторони, з їх взємодією. Гераклітв важав, що все в житті виникає із протилежностей і пізнається через них: "Болезнь делает приятным и благим здоровье, голод - сытость, усталость - отдых". Логос в цілому є єдність протилежностей, системоутворюючий зв'язок. "Из Единого все происходит и из всего - Единое".
Твори
Єдиний твір Геракліта "Про природу" ("О Вселенной, о государстве, о богословии") дійшов до нас в 130 (за іншими версіями - 150 або 100) уривках.
У більш пізніх авторів (від Аристотеля і Плутарха до Климента Александрійського і Іпполіта Римського) зустрічаються багаточисельні (всього близько 100) цитати і перифрази із його праці. Досвіди збору і систематизації цих уривків робились з початку XІX ст., їх вершиною стала класична праця Германа Дильса (Dіе Frаgmеntе dеr Vоrsоkrаtіkеr, перше видання - в 1903 р.). Впродовж XX ст. зібрання гераклітовських фрагментів неоднократно доповнювалось, робились також спроби реконструювати їх оригінальний порядок, відтворити структуру і зміст вихідного тексту (Маркович, Муравйов).
Рецензія Сократа на творчість Геракліта: "Что я понял - прекрасно; чего не понял, наверное, тоже. Только, право, для такой книги нужно быть делосским ныряльщиком". Справа в тому, що інтелектуальні, мислительні процеси у стародавніх греків позначаються словом "френ" (у множині - "фре - нес") і локалізуються в грудочеревній перегородці або в легенях або "нус" (розум), місцепребуванням якого вважаються груди. Звідси і розшифровується дана рецензія, дослівно, як "нестача об'єму легень, для розуміння", що нашим сучасникам не зовсім зрозуміло, звідси багато і інтерпретують висловлювання Сократа досить помилково.
Діоген Лаертський наводить кілька заголовків твору Геракліта: "Музи", "Про природу", "Правило негрішиме способу жити" і ще ряд варіантів; скоріше за все, всі вони не належать автору. Він же пише про те, що "поема" Геракліта "разделяется на три рассуждения: обо всём, о государстве и о божестве". За його словами, Геракліт помістив свою книгу "в святилище Артемиды, позаботившись (…) написать её как можно темнее, чтобы доступ к ней имели лишь способные".
Аристотель вважав, що гераклітова діалектика зробила великий вплив на Платона. Важко не вірити Аристотелю - адже він був учнем Платона. В інтелектуальній долі багатьох наступних філософів, причому таких несхожих, як Гегель і Ніцше, можна знайти глибокий вплив гераклітовських ідей і образів. Отже, неперехідна заслуга Геракліта в тому, що він, уявивши світ множинних, смертних речей, людський світ подвижним, мінливим, плинним, поділеним на протилежності, в той же час утримував ідею єдності і закономірного порядку в безмірному, завжди задаючому загадки, до кінця не пізнаному і непізнаванному космосі.
Що стосується Емпедокла (бл.490 - бл.430 до н. е.), то він був родом з Акраганта, грецькій колонії на Сіцілії і вражав сучасників своїм незвичайним життям. Він був ярим прихильником демократії, відхиливши пропозицію стати царем Акраганта, і виступав за рівні права всіх громадян і борючись навіть за права тварин.
Емпедокл був першим, що відокремив у воді щось активне (рух) і пасивне (матерію), тому його в певному значенні можна назвати дуалістом. Як активний початок Емпедокл прийняв любов і ворожнечу. Пасивні початки: чотири елементи - вогонь, повітря, вода і земля.
Свої філософські переконання Емпедокл виклав в поемі "Про природу" в дві тисячі рядків, з яких до нас дійшло 340, і в поемі "Очищення" в три тисячі рядків, з яких збереглося тільки близько 100 рядків. Твори ці користувалися широкою популярністю, часто цитувалися і коментувалися, а поема "Очищення" співалася навіть на Олімпійських іграх. Емпедокла можна цілком зарахувати до физиків-елементників, хоча в його філософії були ідеї, характерні і для інших філософських течій, особливо, для елейської школи. У якості пасивної матеріальної основи, як вже мовилося, він узяв чотири елементи або, як він говорив, чотири корені речей, яких, проте, представляв у вигляді живих міфологічних персонажів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес - земля, Нестіда - вода. Міфологічні образи були близькі народному духу, звідси багато в чому пояснюється популярність цього філософа.
Писав Емпедокл приблизно про те ж, про що традиційно писали всі елементники, зокрема, Геракліт, але тільки з помітним еротичним забарвленням: "Они [элементы] господствуют по очереди, по мере того как оборачивается круг [времени], // И убывают друг в друга и возрастают [друг за счет друга] согласно предназначению судьбы, ибо они - одни и те же, но, проникая друг в друга, // Они становятся людьми и другими породами животных. // То под действием Любви они сходятся в один мирострой, // То от лютой Ненависти несутся каждый врозь, // Пока, сращенные в единое Целое, не будут повержены вниз. // Таким образом, поскольку они привыкли сращиваться в Одно из многого // И, наоборот, образуют много при распаде Одного, // Постольку они рождаются и жизненный век их нестоек, // Но поскольку это непрерывное чередование никогда не прекращается, // Постольку они есть всегда, неподвижные в круге [времени]".
Чотири основні стихії, учив Емпедокл, існують вічно і постійно знаходяться в русі під дією сил любові, що охоплює широке коло понять (дружба, приязнь, гармонія, веселість і т.д.) і ворожнечі (ненависть і ін.), які він також представляв у вигляді богів - Афродіти (або Кипріди) і Ареса. Доречно нагадати, що Любов (Ерос) виступала основною рушійною силою у Гесіода в його Теогонії. Крім того, варто звернути увагу, що не тільки у Емпедокла рушійні сили підрозділяються на чоловічий і жіночий рід, але і пасивні елементи чітко поділені за цією ознакою: вогонь і повітря, тобто те, що належить небу, представлені божествами чоловічої статі, а земля і вода - жіночої. Все це говорить про глибокий зв'язок його філософської доктрини з поетико-міфологічною традицією, закріпленою в підсвідомості на мовному рівні.
Взаємодія між активними і пасивними елементами у Емпедокла відбувається по наступній схемі. На першій стадії, яка називається стадією любові або стадією сфайроса (тобто сфери або кулі), всі елементи представлені однаково і в ній не зберігається своєрідність окремих елементів. Це - найдовершеніша суміш всіх елементів. Тут космос є безкачественною, однорідною кулею. Поступово виявляється дія ворожнечі і з'являються окремі речі. Друга стадія - стадія ворожнечі - характеризується повним пануванням сил розбрату. Колись єдине стає багатьом; на цьому етапі проступає своєрідність всіх елементів. Але потім любов все-таки відвойовує для себе життєвий простір, світ знову повертається до першої стадії, тобто до кулястого єдиного.
Любов, в розумінні Емпедокла, завжди повинна сполучати різнорідне і, таким чином, "из многого делать одно"; ворожнеча, навпаки, "из одного делает многое". Такий циклічний або діалектичний розвиток космосу, коли любов і ворожнеча поперемінно то відступають від центру на периферію Всесвіту, то знов рухаються від периферії до центру. При цих коливаннях самі первинні елементи не знищуються і не народжуються; вони тільки змішуються.
Симпліций помічає тут тонку відмінність між силами любові і ненависті: "Творящей причиной умопостигаемого космоса он полагает любовь, путем единения образующую Сфайрос, который он также называет богом, иногда обозначает в среднем роде - Сфайрон, а творящей причиной чувственного космоса - ненависть, которая творит этот космос путем разъединения элементов". Таким чином, сферичний космос, як геометрична фігура, є для Емпедокла скоріше умоглядна конструкція, ніж матеріальна форма. Змішення теоретичного і фізичного у філософів Стародавньої Греції зустрічається дуже часто; особливо характерний воно для піфагорійців (числовиків) і елейців (логіків).
Половинчатість учення Емпедокла виявилася в багатьох його частинах. Так, визнавши існування руху, він разом з тим заперечував наявність порожнечі в космосі; всі речі лише можуть мінятися місцями. За це його критикували і логіки, і атомісти: адже неясно, яким чином в суцільно заповненому просторі може здійснюватися рух. Логіки, крім того, не приймали множинності: оскільки немає порожнечі, стверджували вони, то все повинно бути єдиним. Атомістам не зрозумілий був механізм утворення конкретних речей з обмеженого набору елементів.
Наступний фрагмент з Псевдо-Плутарха говорить про те, що Емпедокл не цурався і піфагореїзму, оскільки саме цій філософії властиво захоплюватися складанням числових пропорцій: "Согласно Емпедоклу, мясо рождается из четырех элементов, смешанных в равной пропорции; жилы из смеси огня и земли с двумя частями воды; когти у животных получаются из жил, в меру затвердевших на воздухе; кости - из двух частей воды и двух частей земли и четырех огня, причем эти части смешивались внутри земли; пот и слезы образуются от еще большего разжижения крови, которая становится таковой вследствие утончения". Як і піфагорійці, він проповідував вчення про переселення душ. Про себе він говорив, що колись був дівчиною, птахом, рибою, віткою. Він також виступав проти убивання всього живого, проти підношення тварин до жертовного вівтаря.
Загалом, єгипетський містицизм, завезений до Греції фінікійцем Фалесом, був цілком ще затребуваний. Картина виникнення і розвитку космосу у Емпедокла була дуже схожа на аналогічні космологічні картини, зображені іншими філософами. Але поява на землі тварин і людини у нього пояснювалася своєрідно. Спочатку, учив він, із землі з'явилися незв'язані органи: "окремі руки блукали без плечей, самотні очі без очних ямок" і т.д. Потім вони стали безладно зростатися: "багато з'являлося дволицих і двогрудих", люди з бичачими головами і бики з людськими головами. Все те, що було життєздатним, продовжувало жити, інше гинуло. Так, якщо людська голова зійшлася з людським тілом, то істота, що виходила в результаті цього, продовжувала жити у формі людського організму, а якщо людська голова з'єдналася з бичачим тілом, то така істота гинула.
Подобные документы
Виникнення філософських ідей у Стародавній Греції, передумови їх формування, основні періоди. Відомі філософські школи давньої Еллади, славетні мислителі і їх вчення. Занепад грецької історико-філософської думки, причини, вплив на філософію сучасності.
курсовая работа [52,8 K], добавлен 30.11.2010Основні риси становлення суспільно-філософської думки в Київській Русі. Значення культури у становленні суспільно-філософської думки Київської Русі. Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників. Джерела суспільно-філософської думки Київської Русі.
реферат [38,5 K], добавлен 11.12.2008Зміст поняття "Філософія", її специфіка та шлахи її розвитку. Філософія як світогляд. Міфологія, релігія, філософія і наука. Напрямки філософської думки. Система образів і понять, які розкривають відношення людини до світу. Горизонти філософського пошуку.
дипломная работа [20,5 K], добавлен 28.02.2009Основні ідеї теорії пізнання і моралі Джона Локка та їх вплив на формування філософської думки Нового часу. Філософське вчення про виховання, що послужило розвитку філософсько-педагогічної думки епохи Просвіти. Головна праця "Досвід про людський розум".
реферат [27,8 K], добавлен 14.06.2009Веди як стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Знайомство з основними положеннями буддизму. Розгляд особливостей становлення філософської думки у Стародавньому Китаї. Загальна характеристика етичної системи Конфуція.
презентация [2,5 M], добавлен 09.03.2015Періодизація розвитку античної філософії. Представники мілетської філософії, принципи Анаксимандра. Уявлення про походження життя та природу. Атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта. Наукові ідеї Епікура та Платона, метафізика Арістотеля та софісти.
реферат [34,6 K], добавлен 06.03.2011Три основні напрями філософії історії. Специфіка філософського осмислення проблеми людини у філософії, сутність людини в історії філософської думки. Філософські аспекти походження людини. Проблеми філософії на сучасному етапі. Особистість і суспільство.
реферат [40,2 K], добавлен 08.10.2009Специфіка філософського знання, основні етапи становлення й розвитку філософської думки, ії актуальні проблеми. Загальнотеоретична та соціальна філософія, світоглядні і соціальні проблеми духовного буття людства. Суспільна свідомість та її структура.
учебное пособие [1,8 M], добавлен 13.01.2012Виникнення та періоди розвитку стоїцизму. Характеристика стоїчного вчення. Періоди розвитку стоїчного вчення. Морально–етичні вчення стоїків римського періоду. Вчення Марка Аврелія. Порівняльний аналіз вчень представників школи стоїцизму та софізму.
курсовая работа [65,1 K], добавлен 14.04.2015Аналіз твору "Думки" Блеза Паскаля, його зміст та основні ідеї. Сутність поняття "щастя" у баченні автора. Мислення як шлях до возвеличення людини, шлях до знаходження її місця у світі. Жадоба до визнання, її роль в житті людини. Шляхи досягнення щастя.
реферат [11,3 K], добавлен 16.11.2010
