Необхідною умовою, що сприяє кращому розумінню об'єктивних процесів, що діють поза і всередині політики, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об'єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обгрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою ймовірності.

По-друге, політика -- це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії. «Політика як мистецтво -- це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і в той же час утри-матися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Вирішення першого завдання зв'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей та їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп та окремих осіб і т.п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання -- залишатися у сфері раціонального -- вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т.п.

Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння.

Як свідчить історична практика, політика, як мистецтво, залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставина вимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідально ставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З.Фрейд, "в політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т.п. Якщо проблема встановлена, мета поставлена-- треба діяти".

Треба постійно пам'ятати про те, що політичні події обов'язково несуть на собі "відбиток" тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Так само, як багатоманітні умови та напрямки будь-якої політики, так само багатоманітні й її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування -- це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності й винахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень.

Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики виступає як процес: вже на початку політичних дій несподівано можуть з'явитися нові, непередбачені обставини та чинники, що можуть не тільки вплинути на кінцевий результат, а й стати вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини і моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.

Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н.Макіавеллі полягає в тому, що "всі мудрі державці повинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною". Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.

Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може ви-никнути й політична харизма (дар божий), а саме: вміння політика породити довіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що мистецтво без міри -- це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

Ось чому мистецтво політики полягає в дуже важкій праці із забезпечення та погодження досить багатоманітних властивостей цього явища, у здатності ніколи не впадати в крайнощі та абсолютизувати будь-які з його різноманітних аспектів. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли "велику" й "малу" політику часто зводять до суб'єктивістських дій як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.

Політична свідомість і політична культура.

Політична свідомість - опосередковане відображення політ, життя сусп-ва, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політ, суб'єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності.

Теоретичним дослідженням феномена П.с. займаються різні науки. Філософія розглядає її як форму сусп. свідомості й аналізує у поєднанні із сусп. буттям. Політична соціологія виділяє у П.с. ідеологічний і масовий рівні, зосереджуючи увагу на розкритті суттєвих характеристик консервативної, ліберальної, реформістської, радикальної та ін. типів П.с., досліджує масову П.с. як поєднання усгановок, що склалися у сфері ідеолог. та політ, діяльності, і висновків, отриманих суб'єктом внаслідок самостійного аналізу сусп.політ. діяльності. Психологія політики поєднує аналіз змісту П.с. з індивід, механізмом її існування. П.с. входить до складної психічної діяльності особистості й функціонує за її законами. П.с. - це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивний образ політ, системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивід, свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході політ, соціалізації.

Структура П.с. складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класи4)ікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки,переконання,воля та ін.), політико-ідеологічний (цінність, ідеал, ідея, доктрина, концепція, погляди, теорія та ін.), політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформістська, радикальна та ін.). За суб'єктом П.с. класифікують на П.с. сусп-ва, нації, класу, групи, особистості, масову П.с., а також громад, думку. За ставленням до влади розрізняються автократична П.с. і демократична П.с. з їх численними підтипами. У гносеолог. плані виділяють П.с. на емпіричному і теоретичному рівнях, буденну і наукову П.с. та ін. П.с. складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: представницької (законодавчої), виконавчої і судової, а також сукупності політ, інтересів суб'єктів, установки і цінності яких синтезовані в колективну волю, виражену в меті й завданнях політ, дій і спрямовану на здійснення функції народовладдя, управління і самоуправління. Важл. фактором формування П.с. є політ, виховання.

Усвідомлення політики на теорет. рівні сприяє вирішенню стратег. і тактичних політ, завдань і цілей, визначенню засобів і методів їх досягнення, виробленню різноманітних концептуальних підходів до втілення і коригування політ. рішень і програм. Емпіричний рівень П.с., що відображає політ. дійсність у формі відчуттів, уявлень, ілюзій, переживань і т.ін., слугує живильним грунтом для формування політ, культури суспва. До осн. функцій П.с. належать: пізнавальна, норматчвно-регулятивна, інтегративна, прогностична.

П.с. покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополіт. і міжнар. розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспва, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соц. і політ, вибору. В Україні на сучас. етапі розпочався й постійно відбувається складний і тривалий процес формування дем. П.с.

Політична культура

(від лат. -cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політ. життя; історично і соціально зумовлений продукт політ, життєдіяльності людей, їх політ, творчості, який відбиває процес опанування сусп-вом, націями, класами, ін. соц. спільнотами та індивідами політ. відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб'єктів політ, життя.

Сам термін «політична культура» уперше вжив нім. філософ XVIII ст. І.Гердер. Як особлива концепція П.к. завдячує теорії «суб'єктивно мотивованої соціальної дії» М.Вебера і його вченню про роль цінностей як каталізаторів соц. змін. Концептуальна розробка проблем П.к. вперше розпочалася в 50-х -на поч. 60-х pp. XX ст. в працях амер. вчених Г.Алмонда, С. Вер-би, Д.Пауелла та ін.

П.к. включає в себе культуру політ, мислення і поведінки індивідів і соц. спільнот, культуру організації та функціонування політ. ін-тів і всього політ, життя в сусп-ві. За структурою П.к. складається із політ, знань, політ, ідеології і психології, політ, досвіду і традицій, політ, ін-тів, норм, зразків і засобів політ, діяльності. У П.к. особи, поряд з політ, знаннями, ідеолог. позиціями та зразками політ. діяльності, велике значення мають емоційно-психолог. компоненти політ, переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоутворюючими у П.к. є політ, ідеологія, політ, знання і переконання. П.к. виконує такі функції: забезпечення реалізації інтересів відповідних соц. спільнот людей і політ, стабільності сусп-ва (гол. функція); опанування політ. відносин; нормативно-регулююча; політ. соціалізації; комунікативна; прогностична тощо.

Характер і стан П.к. справляють істотний вплив на формування і функціонування політ, системи та ін-тів, на особливості політ, режиму, взаємовідносини між громадянами і владою, на політ, поведінку людей та їх громадсько-політ. орг-цій. Характерні риси і особливості П.к. зумовлюються конкретно-іст., екон., соціально-класовими, національно-етнічними, регіон., профес. та ін. чинниками. Як підсистема загальної культури П.к. взаємодіє з її підсистемами - культу-рами екон., моральною, правовою, естет., еколог, і т.ін. П.к. містить у собі елементи особистого, класового, національного і загальнолюдського.

У політичній науці використовується метод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб'єктом розрізняються П.к. сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові П.к., П.к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн. політ, цінностей і правил політ, «гри» розрізняється «фрагментарна» й «інтегрована» П.к.; за орієнтацією на режим політ. життя - «тоталітарна», «авторитарна» та «демократична» ; за орієнтацією на засоби політ, дій - «реформістська», «революційна», «контрреволюційна», «консервативна» П.к. тощо.

Незважаючи на складність виділення іст. типів П.к., у світовій науковій думці закладені основи її класифікації за цією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи до класифікації іст. типів П.к. Згідно з марксист, традицією використовується формаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякими ін.характеристиками П.к., що функціонують у межах одного типу формаційної П.к. Амер. політологи Г.Алмонд і С.Верба через порівняльний аналіз різних П.к., враховуючи специфіку властивих їм почіт. орієнтацій, виділили три її «чистих типи»:

1) «патріархальну П.к.», якій властиві такі риси: брак у сусп-ві чітко виражених спеціалізованих політ, ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні політ. системи; орієнтація членів сусп-ва на вождів племені, шаманів і т.ін.; невіддільність політ, орієнтацій від реліг. і соц.; 2) «підданську П.к.», що характеризується сильною орієнтацією на політ, систему і наслідки її функціонування, усвідомленням особливого авторитету влади, низьким рівнем участі підданих у політ, житті; 3) «активістську П.к.», яка відзначається значним інтересом громадян до політ, системи і наслідків її функціонування, а також активною орієнтацією на особисту участь у політ. житті. Сполучення цих «чистих типів» П.к. дає кілька змішаних типів П.к., що реально (функціонують у політ, процесі. Вищим з них визнається а в горами цісї типології «громадянська культура», в якій переважає активістська П.к. із збереженням елементів патріархальної та підданської П.к. Типи П.к., виділені Г.Алмондом і С.Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різних іст. епох. Розгорнуту класифікацію іст. типів П.к. розробив також польськ. політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв'язок П.к. із сусп.-політ. формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє такі типи П.к.: 1) традиційна П.к., що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і має три різновиди: племінну, теократичну і деспотичну П.к. Поряд з основною - традиц. П.к. функціонує другорядний тип - П.к. станової демократії із різновидами: патриціанською і дворянською П.к. 2) буржуазно-демократична П.к., як оси. тип П.к. капіталіст. сусп-ва з різновидами: консервативно-ліберальною і лібсрально-демократичною П.к. Як другорядний тип тут виділяється автократична П.к. із різновидами - авторитарною і тоталітарною П.к. 3) П.к. соціалістичної демократії як осн. тип П.к. соціаліст, сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип - реліктова автократична П.к. Кожен іст. тип П.к. характеризується певним редукціонізмом і має доповнюватися нац., соціально-класовими і регіон, підходами до аналізу.

Політичний конфлікт

(від лат. conflictus - зіткнення) -зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.

Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.

У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.

Архітектура виникнення та технологія гасін-ня політичного конфлікту.

Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту при-плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго-стрюють протиріччя та роблять сутичку неми-нучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усві-домлюють несумісність своїх інтересів і розг-лядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називаєть-ся конфліктною ситуацією. Для безпосеред-нього початку конфлікту потрібний певний сти-мулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при-водом до конфлікту. Після нього конфлікт всту-пає в свою активну фазу.

Схожим явищем в політиці виступає полі-тична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі-тична криза може перерости на конфліктну си-туацію.

Види політичних криз

Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою.

Парламентська криза -- це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза до-лається. як правило шляхом розпуску парла-менту та призначенням нових виборів.

Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така кри-за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпуще-ний парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому -- подаєть-ся новий проект.

Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом сис-теми відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий кон-флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.

Соціально-політична або загальнонаціональна криза -- це яви-ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політич-ного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.

Шляхи врегулювання конфліктів.

Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово-лені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.

На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчу-вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.

Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу пере-вагу має метод досягнення компромісу за учас-тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра-цьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністич-ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в ли-ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог-ли ефективно впливати представники владної еліти.

Розвиток політичної думки в Україні

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського сус-пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре-гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень -- племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запро-вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, -- часів Київської Русі (X--XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич-них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелекту-альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сфор-мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі-тописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, від-носин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві-домими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Прав-да» (XI ст.), що складалася з трьох частин -- «Правди Ярос-лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073--1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113--1116), написана монахами -- літописця-ми Нестором і Сильвестром, -- перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053--1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), на-писане невідомим автором, -- найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено такі політичні пробле-ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм пра-ва князями; верховенство світської влади над церковною; об-ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на-родом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейова-них груп населення та княжої адміністрації); засудження кня-зівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чин-ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег-шували її загарбання іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе-ріодами української історії (XIV -- перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав -- Зо-лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста-новище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкор-порована до складу Польського королівства. Розвиток укра-їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути -- 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі-тичні погляди -- щодо централізації держави, зміцнення ко-ролівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі-тичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвива-лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї мо-рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за-кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви-явились у творчості С. Оріховського (1513--1566; основна пра-ця -- «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на-магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь-кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об-ґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політично-го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу-манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі-тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, -- радив Орі-ховський королю, -- щоб ти перебував у межах свого обов'яз-ку»; «...король вибирається задля держави, а не держава за-для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль-шим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (за-довго до виникнення самої концепції правової держави): вер-ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза-ність законами дій державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI -- в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?--?), Вишенський (1560--1620), П. Могила (1597--1647).

X. Філалет (основна праця -- «Апокрисис») будував свою кон-цепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату -- релігійна толе-рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро-ду його володарями; право народу на захист порушених сво-бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь-ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра-ціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус-пільного договору і природного права, обмеження влади зако-ном тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду-ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн-ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли-вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько-го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не-обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки-нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда-ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен-тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома-дянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об-стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк-тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право-славної церкви та збереженню ідентичності українського на-роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли-ву на українських теренах у XVII--XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст. і ство-рення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII-- XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по-силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османсь-кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами то-гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста-тусу українського народу і створенням перших конституцій-но-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595--1657) у «Березне-вих статтях» 1654 p. та І. Виговським (?--1658) і Ю. Немиричем (1612--1659) у «Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому -- про створення феде-ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь-кого та України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: у першому випадку через свідоме по-рушення Росією умов укладеної угоди, у другому -- через відсутність соціальної бази.

Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682--1736) і С. Яворський (1658--1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпоряд-кування Української церкви Російській державі та за вста-новлення абсолютистсько-монархічної форми правління -- царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро-сійський «цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом (1672--1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як «Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне-ність української політико-правової традиції з західноєвро-пейською Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивову-вала національно-державну незалежність України; закріплю-вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра-їнського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й спра-ведливості.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Ско-вороди (1722--1794). Його політична концепція нагадує вит-риману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існую-чого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синте-зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав-ління (в ідеалі) -- демократичну республіку, де буде забезпе-чено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення ок-ресленого суспільного ідеалу -- просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові», «доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних

Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя