Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль-ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917--1918 pp.; головні представни-ки -- П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918--1919 pp.; головні представники -- Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев-ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше -- УКП (боротьбис-ти) (1918--1920 pp.; головні представники -- Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920--1925 pp.; головні представники -- М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-- 1920 pp.; головні представники -- Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920--1922 pp.; головні пред-ставники -- В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представником націонал-комунізму пись-менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде-алу європейської людини фаустівського типу -- людини-гро-мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус-пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч-ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» -- закликав мисли-тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад-щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични-ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу-ри складовою процесу кристалізації української нації та ство-рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор-ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви-явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос-тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо-нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства -- праця І.Дзюби «Інтер-націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від-хилення радянської національної політики в Україні від ле-нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада-лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під-става організованого (чинного) націоналістичного руху проми-нув у своїй еволюції три стадії:

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се-ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук-раїнством М. махновським, -- відновлення історичного легіти-мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. -- перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре-альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не-від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх-новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос-новні праці -- «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур-ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при-нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі-цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз-му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни-чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь-ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20--30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій-но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май-бутньої української державності запропонував один із чіль-них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці -- «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук-раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра-тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство-рення альтернативної державної форми -- націократії як «ре-жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних -- відпо-відно до їхніх суспільно-продукційних функцій -- у представ-ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об-стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз-глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав-ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На-селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга-нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту -- Дер-жавної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль-но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу-ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо-вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо-відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок-ратизація» інтегрального націоналізму.

Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона-лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60--80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра-їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі-тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів-ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова-ності та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі-бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре-зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь-ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере-ження монопольних позицій державного сектора в національ-ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо-делі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації -- Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо-шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз-в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус-пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця -- «Ук-раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас-ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на-ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз-му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе-ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут-ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер-ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень -- консенсус між різними група-ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста-новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака-демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо-логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі-тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо-логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ-ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі-тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб-лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод-ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли-телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державна влада і концепція розподілу влади.

Політична влада - здат-ність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді-яльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон-трольні засади політики.

Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї роз-вивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підхо-ду, виходячи з уявлення про полі-тику як регуляцію людських від-носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк-сист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пану-ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асо-ціативною діяльністю різнома-нітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до орга-нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.

До характерних ознак П.в. на-лежать: легальність використан-ня сили; верховенство, обов'язко-вість її рішень для всякої ін. вла-ди; публічність, тобто всезагаль-ність та безособовість, що є ви-разом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманіт-ність ресурсів та методів здій-снення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочен-ня й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосу-вання сили та обмеження свобо-ди, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру полі-тичного панування в сусп-ві. Від-бувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.

П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, заверше-ності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль-ки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно-сини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партія-ми, громадянами і т.ін.; управлін-ня справами сусп-ва і д-ви на різ-них рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав-ління, політ, режиму і держ. уст-рою (монархічного, республі-канського), відкритого або закри-того, замкнутого, відгороджено-го від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від-носин та ін. політичних характе-ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, ви-борі цілей, визначенні завдань ви-конавцям, їх підборі та розста-новці, орієнтації в політ, та непо-літ. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від-носини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.

На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взає-модіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по-ширюється на осн. внутр. проце-си сусп-ва і зовнішньополіт. дія-льність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до му-ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються пе-реконання, думки і т. ін. Мікро-рівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня-ється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.

Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту - судового утворення). У своїй фундаментальній роботі "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.

Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).

По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв'язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".

По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "

Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.

Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.

У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.

Проблема парламентаризму.

Парламент (від англ. Parlia-ment, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен-ня. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Нор-вегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначен-ня. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт-ва. Розрізняють одно- та двопа-латні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і форму-ється різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня па-лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун-кціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.

Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: зако-нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне-сення законопроекту особами чи органами, які мають право зако-нодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його об-говорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття зако-ну. Фінанс. повноваження П. - за-твердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає вико-навчій владі забезпечення надход-ження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має пра-во зажадати відставки уряду в ці-лому або окремих його членів. П. має право створювати органи ви-конавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в кра-їні. Час повноважень П. визнача-ється Конституцією д-ви або спец. законом.

Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) - система представн. органів влади, за якої чіт-ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі-шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон-кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си-стему взаємодії д-ви і сусп-ва.

П. - історично зумовлений на-слідок сусп.-політ, розвитку, по-роджений формуванням і станов-ленням державності. Його перед-історією можна вважати створен-ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор-гану - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - ге-неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин-ципи поділу влади, визнання про-відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар-ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла-мент. демократія (І.Бентам). Тео-рія П. набула розвитку в погля-дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про-цес становлення П.в сучас. розу-мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер-жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон-кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра-їні. У другій пол. XX ст. спосте-рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов-новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез-печення якісного, оперативного і профес. управління держ. справа-ми, посилення виконавчої влади.

Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра-їнах СНД. П. сьогодні - це реаль-на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечнос-тей, досягнення консенсусу, вико-ристання партіями трибуни пар-ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. бороть-би за владу.

NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститут президентства.

Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спе-реду) - глава д-вн; виборний го-лова, керівник установи, това-риства, орг-ції.

Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо-му Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові наро-ду» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряд-жатися, наказувати.) Щоб запобіг-ти авторитаризмові, повноважен-ня диктатора у конституц. поряд-ку обмежувалися 6-місячним стро-ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й по-чалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовни-ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда-лося підпорядкувати собі не тіль-ки парламент, а й увесь ним же ре-організований держ. апарат, жор-стко контролювати франц. бюд-жет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполу-чених Штатів Америки. Конститу-ція цієї країни 1787 р. передбачи-ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.

Правовий статус П. регулю-ється конституціями і спец. зако-нами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних кра-їнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноо-собове або з наступним схвален-ням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран-ція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан-дидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під біль-шим контролем з боку парла-менту, ніж у президент, респуб-ліках. У парламент, д-вах (Ні-меччина, Італія тощо) уряд фор-мується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, поклада-ються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол-ітики д-ви; забезпечення закон-ності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управ-ління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання догово-рів з іноземними країнами; наго-родження держ. нагородами; по-милування засуджених і оголо-шення амністії тощо. У багать-ох країнах П. має право розпус-кати парламент за наявності пе-редбачених для цього законом підстав і оголошувати нові ви-бори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припи-ненням повноважень П. та за-стосування щодо нього імпіч-менту.

Органи виконавчої влади

Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є по-хідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодав-чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизува-ти, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спи-раючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.

В.в. охоплює всю держ. діяль-ність, яка не відноситься ні до за-конодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здій-снюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну під-систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле-жить розгалужений апарат уп-равління, уряд на чолі з його гла-вою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід-них законопроектів. Гол. інстру-ментом управління уряду, підпо-рядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі-нет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і роз-пуску парламенту при дотри-манні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - пре-м'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабіне-ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато-мість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, рес-публіці В.в. формується парла-ментом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет мініс-трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основ-ному парламент обирає і прези-дента, який виконує переважно представницькі та консульта-тивні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина-міки співвідношення сил у пар-ламенті і тиску на нього депута-тів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози-тивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президен-том і урядом та його главою.

Відповідно до Конституції Ук-раїни вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра Ук-раїни за погодженням з Верхов-ною Радою України. Персональ-ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези-дент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - пос-танови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій форму-ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад-міністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан-ням Кабінету Міністрів України.

Вебер: про особливості влади Це питання поставляється на умовах as is

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич-не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла-ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси-лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз-бутися і своєї влади.

Другий тип -- харизматичний тип влади (харизма -- винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади ба-зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич-ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Ха-ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади -- раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація -- неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі-тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Моделі та форми демократії.

Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціону-вання державної влади на заса-дах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів-ність і добробут усіх при ро-зв'язанні проблем і питань сус-пільного врядування.

Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча най-більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. ре-жимам (авторитаризму, тоталіта-ризму, диктатурі, деспотизму, фа-шизму і т.ін.). За формою і спосо-бом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рі-шення приймаються через депута-тів та ін. народних представників.

Д. насамперед означає фор-мальне визнання народу джере-лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосов-но яких влада відіграє обслугову-ючу роль. Ознакою Д. є визнан-ня права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. вла-ди, контроль за їхньою діяльніс-тю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загаль-ного, рівного виборчого права і здійснення цього права у проце-дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чіт-ке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомо-гою регламентів. Цьому найбіль-ше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе-редбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан-ням прав і потреб меншості, куль-туру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, тер-пиме ставлення до ін. думок і по-зицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.

Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен-тралізму. Це такий стиль соц. вза-ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально поклада-ти на себе функції «центру», дола-ти відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто-ритетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенст-во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чіт-ким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й че-рез силові структури верховних органів, обраних народом і під-тримуваних ним» (А.Мігранян).

Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення на-роду. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти-туції й установи, а ще й демокра-тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія-тимуть демократично, якщо від-сутня дем. свідомість громадянст-ва, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, до-тримуватися її настанов. Демок-ратичність влади полягає в її від-повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різ-них, не тільки республіканських, формах держ. правління (примі-ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо-нархії в Швеції або Голландії).

За сучас. умов політ, демокра-тизм, окрім іншого, означає: осо-бисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснен-ня влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у роз-в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок-ремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсум-нівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож-ливість кожному самому захища-ти себе та свій добробут, свої гро-мадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи лю-дей. Проте, коли Д. розуміють тіль-ки як негативну, зворотну проек-цію тоталітаризму (як тоталіта-ризм навпаки), вона перетворю-ється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, куль-тури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важ-лива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, фун-кціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку осо-бистості.

Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.

Треба пам'ятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.

Політична система суспільства

Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.

До суб'єктів реалізації влади належать:

індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;

соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування;

організації політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;

держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичні суб'єкти.

Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:

організує політ., екон., соц. і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;

забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;

захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.

Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».

Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють: