Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія як наука. Розвиток політичної думки в україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-го ст. Вебер: про особливості влади. Моделі та форми демократії. Держава в політичній системі суспільства. Релігія і політика. Політична еліта.

Рубрика Политология
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 07.12.2007
Размер файла 164,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

-- інтерес нації та держави -- найвищий критерій істо-ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве-ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);

-- обґрунтування права українського народу на самовиз-начення в межах власної етнічної території;

-- ідеї демократичного політичного режиму і республікансь-кої форми правління як основи політичного ладу української нації;

-- визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес-лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою -- несоціалістичних елементів демократичного народниц-тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм

В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера-лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід-ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе-редня його поява була викликана необхідністю захисту націо-нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі-каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818-- 1822 pp.) -- полемічна праця з виразним антиросійським спря-муванням.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро-падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично-му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни-ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917--1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва-тивної концепції -- очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько-го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці -- «Україна на переломі», 1657--1659; «За-мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь-кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», -- таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа-ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук-раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж-ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою -- монархії англійського взір-ця. До такої форми правління як оптимального способу органі-зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана-лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу-дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату-рою; класократія з правовою -- «законом обмеженою і зако-ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу-мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією -- необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією -- владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність -- релігійну, регіональну, полі-тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) -- єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво-рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо-літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст-ва; християнська етика -- ірраціональний чинник, що має спри-яти процесові державотворення.

Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона-лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето-дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред-ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про-цесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не на-був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради-цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде-ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм

Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс-тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук-раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь-ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано-вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком-промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав-ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо-нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди-ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль-ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917--1918 pp.; головні представни-ки -- П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918--1919 pp.; головні представники -- Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев-ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше -- УКП (боротьбис-ти) (1918--1920 pp.; головні представники -- Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920--1925 pp.; головні представники -- М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-- 1920 pp.; головні представники -- Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920--1922 pp.; головні пред-ставники -- В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представником націонал-комунізму пись-менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде-алу європейської людини фаустівського типу -- людини-гро-мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус-пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч-ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» -- закликав мисли-тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад-щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични-ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу-ри складовою процесу кристалізації української нації та ство-рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор-ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви-явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос-тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо-нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства -- праця І.Дзюби «Інтер-націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від-хилення радянської національної політики в Україні від ле-нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада-лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під-става організованого (чинного) націоналістичного руху проми-нув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873--1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883--1973), М. Сщборський (1897--1941), С. Бандера (1906--1959), Я. Стецько (1912--1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА--УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед-ників.

Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці -- «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва -- суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран-ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са-мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього -- «Україна ірредента», 1895) та знач-ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці-онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се-ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук-раїнством М. махновським, -- відновлення історичного легіти-мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. -- перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре-альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не-від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх-новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос-новні праці -- «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур-ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при-нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі-цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз-му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни-чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь-ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20--30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій-но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май-бутньої української державності запропонував один із чіль-них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці -- «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук-раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра-тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство-рення альтернативної державної форми -- націократії як «ре-жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних -- відпо-відно до їхніх суспільно-продукційних функцій -- у представ-ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об-стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз-глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав-ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На-селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга-нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту -- Дер-жавної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль-но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу-ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо-вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо-відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок-ратизація» інтегрального націоналізму.

Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона-лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60--80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра-їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі-тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів-ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова-ності та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі-бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре-зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь-ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере-ження монопольних позицій державного сектора в національ-ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо-делі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації -- Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо-шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз-в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус-пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця -- «Ук-раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас-ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на-ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз-му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе-ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут-ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер-ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень -- консенсус між різними група-ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста-новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака-демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо-логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі-тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо-логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ-ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі-тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб-лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод-ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли-телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державна влада і концепція розподілу влади.

Політична влада - здат-ність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді-яльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон-трольні засади політики.

Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї роз-вивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підхо-ду, виходячи з уявлення про полі-тику як регуляцію людських від-носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк-сист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пану-ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асо-ціативною діяльністю різнома-нітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до орга-нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.

До характерних ознак П.в. на-лежать: легальність використан-ня сили; верховенство, обов'язко-вість її рішень для всякої ін. вла-ди; публічність, тобто всезагаль-ність та безособовість, що є ви-разом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманіт-ність ресурсів та методів здій-снення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочен-ня й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосу-вання сили та обмеження свобо-ди, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру полі-тичного панування в сусп-ві. Від-бувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.

П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, заверше-ності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль-ки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно-сини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партія-ми, громадянами і т.ін.; управлін-ня справами сусп-ва і д-ви на різ-них рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав-ління, політ, режиму і держ. уст-рою (монархічного, республі-канського), відкритого або закри-того, замкнутого, відгороджено-го від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від-носин та ін. політичних характе-ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, ви-борі цілей, визначенні завдань ви-конавцям, їх підборі та розста-новці, орієнтації в політ, та непо-літ. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від-носини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.

На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взає-модіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по-ширюється на осн. внутр. проце-си сусп-ва і зовнішньополіт. дія-льність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до му-ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються пе-реконання, думки і т. ін. Мікро-рівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня-ється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.

Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту - судового утворення). У своїй фундаментальній роботі "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.

Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).

По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв'язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".

По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "

Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.

Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.

У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.

Проблема парламентаризму.

Парламент (від англ. Parlia-ment, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен-ня. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Нор-вегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначен-ня. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт-ва. Розрізняють одно- та двопа-латні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і форму-ється різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня па-лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун-кціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.

Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: зако-нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне-сення законопроекту особами чи органами, які мають право зако-нодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його об-говорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття зако-ну. Фінанс. повноваження П. - за-твердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає вико-навчій владі забезпечення надход-ження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має пра-во зажадати відставки уряду в ці-лому або окремих його членів. П. має право створювати органи ви-конавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в кра-їні. Час повноважень П. визнача-ється Конституцією д-ви або спец. законом.

Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) - система представн. органів влади, за якої чіт-ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі-шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон-кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си-стему взаємодії д-ви і сусп-ва.

П. - історично зумовлений на-слідок сусп.-політ, розвитку, по-роджений формуванням і станов-ленням державності. Його перед-історією можна вважати створен-ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор-гану - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - ге-неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин-ципи поділу влади, визнання про-відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар-ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла-мент. демократія (І.Бентам). Тео-рія П. набула розвитку в погля-дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про-цес становлення П.в сучас. розу-мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер-жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон-кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра-їні. У другій пол. XX ст. спосте-рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов-новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез-печення якісного, оперативного і профес. управління держ. справа-ми, посилення виконавчої влади.

Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра-їнах СНД. П. сьогодні - це реаль-на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечнос-тей, досягнення консенсусу, вико-ристання партіями трибуни пар-ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. бороть-би за владу.

NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститут президентства.

Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спе-реду) - глава д-вн; виборний го-лова, керівник установи, това-риства, орг-ції.

Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо-му Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові наро-ду» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряд-жатися, наказувати.) Щоб запобіг-ти авторитаризмові, повноважен-ня диктатора у конституц. поряд-ку обмежувалися 6-місячним стро-ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й по-чалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовни-ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда-лося підпорядкувати собі не тіль-ки парламент, а й увесь ним же ре-організований держ. апарат, жор-стко контролювати франц. бюд-жет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполу-чених Штатів Америки. Конститу-ція цієї країни 1787 р. передбачи-ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.

Правовий статус П. регулю-ється конституціями і спец. зако-нами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних кра-їнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноо-собове або з наступним схвален-ням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран-ція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан-дидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під біль-шим контролем з боку парла-менту, ніж у президент, респуб-ліках. У парламент, д-вах (Ні-меччина, Італія тощо) уряд фор-мується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, поклада-ються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол-ітики д-ви; забезпечення закон-ності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управ-ління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання догово-рів з іноземними країнами; наго-родження держ. нагородами; по-милування засуджених і оголо-шення амністії тощо. У багать-ох країнах П. має право розпус-кати парламент за наявності пе-редбачених для цього законом підстав і оголошувати нові ви-бори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припи-ненням повноважень П. та за-стосування щодо нього імпіч-менту.

Органи виконавчої влади

Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є по-хідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодав-чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизува-ти, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спи-раючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.

В.в. охоплює всю держ. діяль-ність, яка не відноситься ні до за-конодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здій-снюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну під-систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле-жить розгалужений апарат уп-равління, уряд на чолі з його гла-вою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід-них законопроектів. Гол. інстру-ментом управління уряду, підпо-рядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі-нет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і роз-пуску парламенту при дотри-манні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - пре-м'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабіне-ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато-мість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, рес-публіці В.в. формується парла-ментом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет мініс-трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основ-ному парламент обирає і прези-дента, який виконує переважно представницькі та консульта-тивні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина-міки співвідношення сил у пар-ламенті і тиску на нього депута-тів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози-тивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президен-том і урядом та його главою.

Відповідно до Конституції Ук-раїни вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра Ук-раїни за погодженням з Верхов-ною Радою України. Персональ-ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези-дент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - пос-танови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій форму-ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад-міністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан-ням Кабінету Міністрів України.

Вебер: про особливості влади Це питання поставляється на умовах as is

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич-не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла-ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси-лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз-бутися і своєї влади.

Другий тип -- харизматичний тип влади (харизма -- винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади ба-зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич-ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Ха-ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади -- раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація -- неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі-тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Моделі та форми демократії.

Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціону-вання державної влади на заса-дах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів-ність і добробут усіх при ро-зв'язанні проблем і питань сус-пільного врядування.

Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча най-більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. ре-жимам (авторитаризму, тоталіта-ризму, диктатурі, деспотизму, фа-шизму і т.ін.). За формою і спосо-бом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рі-шення приймаються через депута-тів та ін. народних представників.

Д. насамперед означає фор-мальне визнання народу джере-лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосов-но яких влада відіграє обслугову-ючу роль. Ознакою Д. є визнан-ня права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. вла-ди, контроль за їхньою діяльніс-тю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загаль-ного, рівного виборчого права і здійснення цього права у проце-дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чіт-ке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомо-гою регламентів. Цьому найбіль-ше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе-редбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан-ням прав і потреб меншості, куль-туру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, тер-пиме ставлення до ін. думок і по-зицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.

Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен-тралізму. Це такий стиль соц. вза-ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально поклада-ти на себе функції «центру», дола-ти відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто-ритетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенст-во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чіт-ким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й че-рез силові структури верховних органів, обраних народом і під-тримуваних ним» (А.Мігранян).

Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення на-роду. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти-туції й установи, а ще й демокра-тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія-тимуть демократично, якщо від-сутня дем. свідомість громадянст-ва, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, до-тримуватися її настанов. Демок-ратичність влади полягає в її від-повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різ-них, не тільки республіканських, формах держ. правління (примі-ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо-нархії в Швеції або Голландії).

За сучас. умов політ, демокра-тизм, окрім іншого, означає: осо-бисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснен-ня влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у роз-в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок-ремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсум-нівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож-ливість кожному самому захища-ти себе та свій добробут, свої гро-мадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи лю-дей. Проте, коли Д. розуміють тіль-ки як негативну, зворотну проек-цію тоталітаризму (як тоталіта-ризм навпаки), вона перетворю-ється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, куль-тури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важ-лива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, фун-кціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку осо-бистості.

Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.

Треба пам'ятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.

Політична система суспільства

Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.

До суб'єктів реалізації влади належать:

індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;

соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування;

організації політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;

держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичні суб'єкти.

Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:

організує політ., екон., соц. і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;

забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;

захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.

Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».

Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють:


Подобные документы

  • Політична наука в контексті історії розвитку світової політичної думки. Становлення політології як наукової, навчальної та практичної дисципліни. Типологія та функції політики. Держава як форма організації суспільства. Політичні свідомість та культура.

    учебное пособие [998,3 K], добавлен 03.05.2010

  • Теоретико-методологічні підвалини політичної науки. Політика і влада. Механізм формування і функціонування політичної влади. Інституціональні основи політики. Політична свідомість і політична ідеологія. Політичні процеси. Політична думка України.

    учебное пособие [468,6 K], добавлен 02.01.2009

  • Визначення політології як багатогалузевої наукової дисципліни, її суть, особливості, комплексність, функції. Сутність, основні концепції, форми, типологія політичної влади, а також її специфіка в Україні. Поняття легітимності, її особливості в Україні.

    контрольная работа [52,2 K], добавлен 02.12.2009

  • Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки. Політична думка в Україні за литовсько-польської, польсько-литовської доби. Суспільно-політичні засади козацько-гетьманської держави.

    реферат [32,4 K], добавлен 07.11.2008

  • Політичні знання та культура політичної поведінки. Політика, як теорія і соціальне явище. Предмет політології, її функції. Методи політології, категорії, закони та принцип політичної науки. Суб’єкти і об’єкти політики. Основні функції політики.

    реферат [30,3 K], добавлен 12.01.2008

  • Політичні ідеї українських мислителів Київської Русі, литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні XVIII-XIX ст. Характеристика та особливості української політичної думка в XX ст.

    реферат [33,2 K], добавлен 10.06.2010

  • Армія і політична влада. Класифікацій ресурсів влади. Типи політичних режимів (типи влади) та їх сутність. Армія в політичній системі суспільства. Структура політичної системи. Політичні принципи й норми. Політична свідомість. Політична культура.

    курсовая работа [26,8 K], добавлен 04.01.2009

  • Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.

    реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009

  • Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Базові характеристики політичних об'єднань. Основні напрямки становлення політичної системи в незалежній Україні. Громадсько-політичні об’єднання та рухи. Типологія партійних систем.

    реферат [48,6 K], добавлен 29.01.2011

  • Політична думка стародавнього Сходу та Заходу. Політичні ідеї Раннього Християнства та Середньовіччя. Політична думка епохи відродження та Реформації. Світська політична думка Нового часу. Утвердження політології як науки. Політична думка Київської Русі.

    лекция [167,2 K], добавлен 15.11.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.