рівень, характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок;

політ, цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи;

політ, ідеологія; політ, свідомість;

політ, інститути; політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ. житті;

політ, переконання;

рівень розвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян.

Політ, культуру конкретного суспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними, конфесіями, регіональними та ін. суб'єктивними відмінностями учасників політ. процесу.

Функції політичної системи суспільства:

обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;

нормотворчість формування юрид., моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни, так і в міжнар. плані;

організація діяльності суспільства по виконанню цілей, завдань і програм загального розвитку, соц. політ, легітимація яких досягнута на інтегративній основі;

визначення і розподіл матер. і духовних цінностей у відповідності з інтересами і положенням соц. спільностей;

гармонізація, узгодження інтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і достатніх темпів сусп. поступу;

політ, соціалізація членів суспільства, становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки;

політ, комунікація складових політичної системи суспільства, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує;

духовноідеолог. вплив на політ, свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватності сутності і завданням даної політ, системи або ж маніпулювання особистісною і груповою свідомістю;

ствердження і всебічне зміцнення відповідного політ, режиму (устрою);

забезпечення внутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності екон., політ., соц., духовній, а також на міжнар. арені.

Типології політ. систем змушені враховувати значну кількість наукових підходів до сутності та структури політичної системи суспільства.

Виділяють наступні типи політ. систем:

консенсусні

інтегративні

общинні

відкриті

закриті

інструментальні

ідеологічні

традиційні (патріархальні)

змішані

сучасні

демократичні

авторитарні

тоталітарні

формаційні (рабовласницькі феодальні капіталістичні соціалістичні перехідні).

Еволюція політичної системи суспільства може бути досліджена як послідовна зміна станів рівноваги і кризи її підсистем і структур у довільній комбінації. Найбільш глибокі кризи пов'язані із змінами кардинальних, сутнісних параметрів функціонування системи (форми власності, екон. відносини, геостратег. орієнтири) і можуть супроводжуватися революц. зрушеннями загальносусп. і навіть надсусп. (регіонального, блокового) масштабів.

Держава в політичній системі суспільства

Держава - основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Держава володіє суверенною владою, що і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного суспільства.

Держава - це публічна влада, що поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має права на проведення від імені суспільства внутрішню і зовнішню політику, має виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:

виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;

є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права та самовизначення;

зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;

встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки та юридичні норми;

володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-яких організацій чи особи.

Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

Держава існувала на всіх етапах розвитку суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства.

В наш час нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій: колоній, суверенізації державоподібних формувань. За останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.

Відповідно до сфер діяльності функціями держави є:

1. Внутрішня функція;

2. Зовнішня функція.

до внутрішньої функції належать:

1) гуманістична;

2) екологічна;

3) соціальна;

4) культурно-виховна;

5) господарсько-стимулююча;

6) господарсько-організаторська;

7) науково-організаторська;

8) створення демократичних умов життя своєму населенню;

9) забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народів, що проживають на території держави;

10)охорона і захист конституційного ладу.

до зовнішньої функції відносяться:

1) участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

2) допомога населенню інших країн у випадку стихийного лиха чи кризи;

3) участь у захисті природного середовища;

4) участь у міжнародному культурному співробітництві;

5) участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва та праці;

6) оборона країни від нападу;

7) участь у забезпеченні миру на Планеті. Враховуючи все це, можна зробити висновок, що держава у політичній системі суспільства відіграє найважливішу роль - забезпечує життєздатність суспільства, його розвиток, злагоду, забезпечує права і свободи людини.

Політичні партії та партійні системи.

І. Визначення та суть явища "Політична партія".

Політична партія -- це найбільш активна та організована частина населення, певного класу, класів, соціальної верст-ви, верств, яка виражає їхні інтереси беручи участь боротьбі за державну владу і реалізуючи набуті в процесі цієї боротьби можливості.

Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про-грамні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність.

Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою. До-сить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом про-ведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Наприкінці XX ст. партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім -- партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, нада-ють перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто проти-лежними за інтересами групами -- тільки б завоювати виборців.

У 80-ті рр. стали з'являтися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Напри-клад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внут-ріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апа-рату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно офор-мленого постійного членства.

Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між на-родом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висува-ти вимоги до нього.

ІІ. Функції партій та їх класифікація.

Таким чином ми розуміємо виняткову роль яку відіграють партії в політичному житті суспільства. Однак така їх роль визначається перш за все функціями, які вони виконують. Тож спробуємо розглянути функції політичних партій.

У сучасних розвинених суспільствах політичні партії виконують такі функції:

виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп;

активізація та об'єднання великих суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

участь у здійсненні державної влади;

формування громадської думки;

політичне виховання всього суспільства або його частини;

рекрутування й соціалізація нових членів партії;

підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

В залежності від того яким чином політичні партії виконують свої функції, які верстви населення вини репрезентують тощо, їх можна класифікувати. Але оскільки існує велика кількість різноманітних партій то і класифікацій є багато (за різними класифікаційними параметрами). До того є поділ певною мірою умовний, однак можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.

За класовою визначеніс-тю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа-лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале-жать і відповідні прошарки інтелігенції.

За ставленням до сус-пільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор-містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі-тиці не існує).

За формами і методами правління: ліберальні, де-мократичні, диктаторські.

За принципами організації та членст-ва: кадрові та масові.

За місцем у системі влади: легальні та неле-гальні.

За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс-тичні, анархістські та ін.

За ставленням до релігії: релігійні (християнські, мусульманські), атеїстичні, світські.

За територіальними межами діяльності: всенаціональні, "столичні", регіональні, локальні.

За ставленням до суспільно-економічних відносин: ліві, праві та центристські.

За ставленням до міжнаціональних та міжетнічних стосунків: шовіністичні або расистські, агресивного націоналізму, національно спрямовані партії, національні ненаціоналістичні партії, інтернаціональні, космополітичні партії.

За демократичністю внутріпартійної організації: демократичні, авторитарні.

IІІ. Партійні системи.

Цілком зрозуміло, що партії не існують відокремлено, а входять в політичну систему суспільства, відповідно вони формують підсистему, яка дістала назви "партійна система". Тип цієї системи в кожній країні залежить від багатьох обставин, особливо від характеру на-явного політичного режиму. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

-- однопартійна: коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається - характерна для тоталітарних суспільств, приміром для колишнього СРСР;

домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за під-сумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років - це визначається вже не юридичними нормами а частіше за все певними обставинами (наприклад традицією), прикладом довгий час могла слугувати Індія ;

-- двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпли-вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостій-но здійснюють владу - класичний приклад Демократична і Республіканська партії в США;

-- трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформува-ти уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в пар-ламенті;

-- двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її - така партійна система може характеризувати нові незалежні країни, де один блок (в даному випадку лівий) є відображенням старої системи і напрямку розвитку, а другий (в даному випадку правий) відображає трансформаційні тенденції;

-- партійна система обмеженого, чи поміркованого, плю-ралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між пар-тіями - система характерна для багатьох розвинених країн Європи;

-- партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, дво-сторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного кон-флікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне роз-межування між ними;

атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку чис-ла партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій -- де-сять, двадцять чи більше вже не має великого значення.

В літературі ще також часом виділяється безпартійна система. У сучасному світі під цю категорію підпадає Оман та Саудівська Аравія, які є абсолютними монархіями і існування там партій є до певної мірі нонсенсом. Також були прецеденти запровадження тимчасової безпартійної системи у деяких африканських країнах після військових переворотів (Нігер).

Громадські організації та рухи.

Різноманітні об'єднання громадян - це елемент будь-якого демократичного суспільства. Об'єднання допомагають людям розв'язувати проблеми повсякденного життя, відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Сенс існування громадських об'єднань - спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.

Громадські організації - це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації.

Їх ознака - документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.

Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об'єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.

Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .

Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.

Функції громадських об'єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.

Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.

Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.

На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску - громадські об'єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив - пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив - особисті зв'язки, шантаж, насильство, тероризм.

Громадські організацій та рухи - сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом” і “верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.

Політична ідеологія

Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учен-ня) - система концептуально оформлених уявлень, ідей і погля-дів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. сві-домості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх ду-ховного виробництва. Але її спе-цифіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяль-ністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.

Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій по-літ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соц. спільно-ти, політ, партії - носія цієї ідео-логії, через що І.п. більш уперед-жена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжні-ми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, від-носини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, уто-піях. Політ, міфологія спотворе-но відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, пове-дінці мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричини-ти тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що ви-ражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеа-ли. приналежність власника пев-ного символу до певного това-риства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір пе-реслідується не тому, що він чер-воний, а тому, що він символ ду-мок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що кон-фронтація поміж окремими про-шарками сусп-ва нерідко йде на-вколо символів.

І.п. виконує важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізацій-ну. нормативно-регулюючу, кон-трольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її систе-мою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті спра-ви ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для під-тримки цієї мети та участі в її здій-сненні. Разом з тим існує пробле-ма межі взаємопроникнення ідео-логії й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, по-збавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому від-буваються, ефективно вирішува-ти життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у сис-темі сусп.-політ. орієнтацій і ре-гуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.

Необхідністю І.п. для сучас. Ук-раїни визначається потребами вироблення певної системи по-літ. поглядів, надання цій ідеолог. системі основоположного зна-чення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю на-селення. Це уможливить вироб-лення цілісної політики в еконо-міці та соціальній сфері, усунен-ня суперечностей у процесі дер-жавотворення.

Консерватизм. Неоконсерватизм.

Корнсерватизм - суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем і норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в ідеалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які відображали ідеологію аристократії періоду Французької революції кінця 18 ст.

Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди існували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.

В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази - дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми інтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.

Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) - політ, іде-ологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збере-ження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цін-ностей і морально-правових за-сад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав іде-ологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. ре-волюції кінця XVIII ст. Ця ідео-логія різко критикувала ідеї про-світництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. нале-жить духовним батькам цього на-пряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Гли-боко вражені спробами ради-кального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької ре-волюції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприро-дність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх по-глядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічності людського співто-вариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження те-перішнього й тому має розгляда-тись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Ціл-ком природно, що такі принци-пи заперечували оптимізм лібера-лізму і радикалізм соціалізму.

На відміну від обох вищезгада-них течій, К. не має сталого ідей-ного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як пра-вило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах: як апологія тради-ційних порядків (політичний К.) і як ностальгія за втраченим соц. статусом (реакція типу антисемі-тизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін.). Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси: визнання недоскона-лості людської природи й обме-жених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-реліг. порядок; переко-нання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції, як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності пану-вання закону й законопослушності як форми індивід, свободи і т.ін. Можна виділити кілька різ-них інтерпретацій К.

1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна ре-акція на Велику французьку ре-волюцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття лі-беральних прагнень.

2. Антропологічна інтерпрета-ція. У даному випадку К. розгля-дається як вічна загальнолюдсь-ка позиція з визначними ідеями й цінностями. До останніх відно-сять традиції, стабільність, авто-ритет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витіка-ють з її обов'язків.

3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки і дій класів, шарів і соц. верств, які на-магаються зберегти існуючі по-рядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь істор. ситуації: К. роз-глядається як позиція, котра по-стійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами.

Можна говорити також про ціннісний і структурний К. У пер-шому випадку К., зберігаючи вір-ність принципам, готовий пого-дитись зі змінами соц.структур, у другому - займається негатив-на позиція щодо сусп. змін.

У XX ст., захищаючи цінності й ін-ти індустр. сусп-ва, К., як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, пору-шити привілеї представників круп-ного капіталу. У післявоєнний пе-ріод, коли К. змушений був засто-совувати більш тонку і складну апологетику капіталіст, способу життя, з'являються, поряд з тради-ційними, національні форми ідео-логії, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторсь-кий та ін. різновиди К. Останні де-сятиліття виявили прагнення К., з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного типу (напр. «нові праві» у Франції), а з ін. - схиль-ність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі - ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна від-повідь на екон. кризу 1973-1974 pp., - масові молодіжні рухи про-тесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.

Неоконсерватизм - су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»).

Кредо «нового консерватазму» в економіці - заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері - більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізму», скороченню соц. витрат, антиегалітарним тен-денціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії, політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократії в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технолог., соц.-екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами; неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц.-політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н., сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступає як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у собі за-значені риси, об'єднуються у кон-сервативні партії. Найбільші з них - це Консервативна партія Великобританії (виникла 1867 p.). Консервативна партія Данії (ви-никла 1916 p.) та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деякі загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому.

Лібералізм та неолібералізм.

Лібералізм (від лат. liberalis -вільний) - політична та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламент, ладу, вільного під-приємництва і дем.свобод. Тер-мін «Л.» увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст., коли в ряді країн зх. Європи ви-никли політ, партії «лібералів». Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відіграва-ла прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн. принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодаліз-му. Прибічники Л. вимагали об-меження прав монарха парла-ментом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. рево-люцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику пар-ламент. устрою. Пізніше багато з ідей, витриманих у дусі концепції «правової держави» - конституцій-ного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, вико-навчу і судову; забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віроспові-дань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л.

Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану (купців, підприємців, управлін-ців, інтелігенції) з різночинців, тобто недворян; інституцій соц. спрямування і різної політ, орі-єнтації, незалежних від д-ви. Внас-лідок багатолітньої еволюції на-званих чинників і сформувались цінності сучас. Л. як системи соц.-екон. та політ, поглядів, яка за-хищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну кон-куренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядко-вується законам, які нам не під-владні. Тому природним принци-пом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високомораль-ної особи, яка діє зважено, поєд-нує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відпові-дальність. Л., на думку його ідео-логів (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін.),-це за-снований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готов-ність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий «спонтанний порядок», на думку деяких вчених (Гі Сорман), спро-можний забезпечити саморегулю-вання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спон-танного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток при-ватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціа-цій, які не мають тієї чи ін. приму-сової влади. Найважл. постулат Л. - встановлення балансу між сфе-рами сусп. та особистих інтересів. Вважається, що Л. - це не ідеолог. догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих іст., нац. і культурних умов.

Згідно з ліберальним ідеалом мета створення д-ви - збережен-ня і захист природних прав лю-дини, відносини між окремою людиною і д-вою повинні мати договірний характер, а верховен-ство закону є інструментом соц. контролю. У сусп-ві надається пріоритет громадян, свободам над політ., юрид. та моральн. нормами. Вплив д-ви конститу-ційне обмежений, вона не повина втручатись в екон. життя сусп-ва. Політ, стилю Л. властиві праг-матизм, меркантилізм, раціона-лізм. Спосіб політ, відносин - по-шуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення сусп. умов -реформування, філантропія, до-бродійність.

«Етатистським» різновидом Л. є неолібералізм з характерними для нього посиленням держ.-монопо-ліст. регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм держ. втручання в сусп. життя.

Більшість партій - прихильників Л. - об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 p. Партіями-засновниками прийня-то «Маніфест лібералів». В Євро-парламенті ці партії (понад ЗО) ма-ють п'яту за чисельністю фрак-цію.

Неолібералізм (від грец. neos - новин і лат. liberalis - віль-ний)-сучас. політ, течія, різновид традиц. ліберальної ідеології і пол-ітики, що сформувався як відоб-раження трансформації бурж. сусп-ва від вільного підприємниц-тва до державно-монополіст. ре-гулювання економіки, інституціо-налізації нових форм держ. втру-чання в сусп. життя; «етатистсь-кии» різновид лібералізму зі збе-реженням вірності принципам де-мократії, вільної конкуренції, при-ватного підприємництва.

Практичне втілення Н. дістав у політиці «нового курсу» Ф.Руз-вельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мі-рою науково-техніч. революцією, яка потребувала значних держ. капіталовкладень в основні фон-ди невиробничої сфери, у розви-ток освіти й науки, у підвищення кваліфікації робочої сили, в охо-рону здоров'я. В основу політ. програми Н. лягли ідеї: консенсу-су між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхід-ності участі мас у політ, процесі, демократизації процедури прий-няття управлінських рішень; плю-ралізм форм організації і здій-снення держ. влади. Завдячуючи теорет. розробкам відомих неолі-бералів Р.Даля, Ч.Ліндблюма, Ф.Хайєка, Д.Ешера, Г.Олсона, формуються принципово нові уявлення про роль і 4)ункції д-ви. Місце ліберальної теорії «держа-ви нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань, тобто втручання д-ви в економіку, що має на меті ство-рення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Держ. ре-гулювання соц. життя через ве-личезні соц.витрати і перерозпо-діл коштів засобом держ. бюдже-ту створювало певні соц.-політ. умови для збереження сусп. ком-промісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх гро-мадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово проти-стоїть ідеї ринкового регулюван-ня відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практи-ки неолібералів були піддані критиці в 70-80-х pp. представ-никами «неоконсервативної хвилі», які побачили в державі -покровителі небезпеку для ефек-тивного функціонування капіта-лів, а також для існуючої систе-ми цінностей. Нові явища у роз-витку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології Н., деякі з представників якого (Д.Белл, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.

Соціалістична ідеологія

Соціалізм - суспільно-політична течія. Вона прагне створити суспільство, де панує свобода, як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливість як рівність стартових можливостей для всіх громадян, солідарність, як можливість для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Термін -соціалістична ідеологія зв'явився в др пол.19 ст. Його ввів Леру. Представники цієї течії Т.Мор, Кампанелла, Сен-Симон, Фур'є, Оуен, Макркс, Енгельс.

В основі соц. ідеї лежить концепція самоцінномті людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Зміст соціалізму - суспільство повинне не тільки проголошувати , а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство може взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом і спільність людей повинна забезпечити втілення цієї рівності. Зрівняльність в розподілі і в споживанні є вторинними.

Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив ці цінності, а урядовці. Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму.

Після Жовтневої революції соціалізм розвивався у двох напрямках - комуністичному і соціал-демократичному. Соціал-демократія орієнтується на формування капіталізму. Прихильники соціал-демократії вважають, що соціалізм може бути втілений в довгому процесі реформування капіталізму, ствердження політичний, економічної, соціальної демократії, свободи, справедливості, рівності, солідарності. Політика соціал-демократії впливає на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня життя найманих робітників.

Комуністична ідеологія втілює лад, основні риси якого монополія державної власності, директивне централізування , планування, диктатура верхівки партійно-державного апарату, який спирався на насильство, репресії. Господство тоталітарної системи, яка була в СРСР, призвела до економічної, політичної і духовної кризи.

Соціал-Демократизм.

Соціал-демократія - ідео-лог. і політ, течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва; важ-лива складова політ, лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи.

Як політ, течія С.-д. утворила-ся в міжнар. робітн. русі в остан-ній третині XIX ст. Після розко-лу II Інтернаціоналу під час пер-шої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами мар-ксистсько-ленінської течії - при-хильниками революц. методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформіст, засобів переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 80-х pp. У 70-80-х pp. сформувалися нові центри С.-д. в Лат. Америці, Африці. На межі 80-90-х pp. соціал-дем. партії по-новлені в країнах Сх. Європи та д-вах, що входили до складу ко-лишнього СРСР. У сучас. світі налічується понад 80 партій со-ціал-дем. орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чол. Пе-реважна більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, засн. у 1951 p.

Ідеолог, основою С.-д. є до-ктрина демократичного соціаліз-му, яка спирається на досить широке коло джерел (філософсь-ке вчення І.Канта, елементи мар-ксист. філософії, лібералізм, австромарксизм, християнство, соц. філософію франкфуртської школи). Значний відбиток в іде-ології С.-д. залишили ідеї й вис-новки Е.Бернштейна. Гол. базові цінності С.-д. - свобода, справед-ливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справ-жньої демократії. Прийнята 1989 p. на конгресі Соцінтерпу «Декла-рація принципів» проголосила вірність документам, що містять оси. цінності демократичного со-ціалізму. С.-д. не визнає принци-пу екон. детермінізму, віддає пе-ревагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етич-ної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, віль-ний розвиток кожної особи. У центрі уваги С.-д. - ідея створен-ня «соціальної держави» як інструмента формування «солі-дарного суспільства», в якому мають з'єднатися два великих до-сягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідар-ність. Визнається примат грома-дян. сусп-ва над д-вою.

70-90-ті роки засвідчили збли-ження С.-д. з лібералізмом, що позначається на організац. прин-ципах соціал-дем. партій (внутрі-парт. демократія, свобода диску-сій, терпимість до інакодумців). Політ, стиль С.-д. відзначається практицизмом, здатністю кори-гувати свою позицію з важливих проблем кожного разу, коли вони перестають відповідати ре-альностям; прихильністю до кон-сенсусної теорії «структурного функціоналізму». Практичними завоюваннями С.-д. вважаються створення інституту соц. партне-рства (на основі концепції «соці-ального партнерства», що замі-нила і вдосконалила концепцію «класової боротьби»), ефектив-ної системи соц. захисту, досяг-нення гідного життєвого рівня для трудових верств населення. Однак нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих С.-д. моделей «демократичного соціа-лізму», «держави всезагального благоденства», а також непере-конливість вирішення ряду соц. проблем, породжених техноло-гічним ривком індустр. д-в, підір-вали її авторитет в єврсп. сусп. думці.

Створена 1990 p. в Україні соці-ал-дем. партія, що неодноразово зазнавала структурної перебудо-ви, намагається поєднати традиції укр. С.-д. початку XX ст. з кращи-ми надбаннями зх. С.-д.

Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку

Клерикалізм, як політичний напрямок, склався в XIX ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспіль-но-політичне життя. В багатьох країнах, поряд з релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об'єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.

Релігійних переконань і нині дотримується більша частина люд-ства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є като-лицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів. Понад половина з них -- у країнах Латинської Америки і США. Ка-толиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики станов-лять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угор-щині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.

Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціаль-на доктрина була розроблена в енцикліці папи Льва XIII "Про нові речі", що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією енциклікою іде-альна модель соціального устрою має створюватися на основі хрис-тиянської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р., рівно через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", в якій про-голосив подальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сфор-мулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглиб-ленні християнської демократії.

З нових позицій розглядає ця енцикліка і ставлення церкви до за-гальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідар-ності між всіма народами, між віруючими і атеїстами в ім'я збере-ження миру на Землі. У зв'язку з цим засуджуються війни, викорис-тання зброї масового знищення тощо.

Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання като-лицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віро-сповіданнями. Відтак, хоч католицька церква продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє релігійне вчення, вона встанови-ла дійове співробітництво з іншими християнськими віросповідан-нями й релігіями.

До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники --понад мільярд мусульман -- проживають у 52 країнах Азії та Афри-ки і проголосили іслам основою своєї державності. Ці країни дотри-муються різної політичної орієнтації, в них склалися й різні структу-ри влади: абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та інші), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та інші), республіки (Іран, Пакистан, Лівія та інші).

У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної "ісламської революції" в Ірані, в країнах мусульманського Сходу по-мітно зріс вплив ісламу: масовими стали релігійні свята, посилило-ся відвідування святих місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" в політиці, економіці та культурі.

Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи зв'язують свої біди, зростання злиден-ності й безправ'я.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою за-лучення до себе максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємо-відносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приво-ду суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

Релігія і політика

(від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу) - одна із форм суспільної свідомості у взаємозв'язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв'язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи, які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою політпорядків, «які вона освячує і захищає». Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях:

духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту.

У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об'єднання і партії, складовою програм яких є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного об'єднання (ісламські партії в мусульманських країнах). Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами (навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей).

Збройні сили

Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви; одне з найваж-ливіших знарядь політичної вла-ди, що створюється й утримуєть-ся д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с., як загаль-не для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає: ар-мію (сухопутні війська, флот, аві-ацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу без-пеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття «армія» інколи використовується у визначенні З.с., однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включа-ти до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с., по-перше, зобов'язані захищати загально-держ. інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. озна-кою З.с., яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об'єднань озброєних лю-дей. По-третє, З.с. -це держ. війсь-кова орг-ція особливого призна-чення, здатна вести війну, озброє-ну боротьбу на всіх рівнях - так-тичному, оперативному і страте-гічному. Ця здатність досягаєть-ся забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с., заснова-ної на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової тех-ніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично на-строєного особистого складу, від-повідної організац. структури, розвиненої воєнної науки.

З.с. як соц.-політ. ін-т суспільст-ва виникають на терені сусп. жит-тя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. без-перервно розвивалися і удоскона-лювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. - закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдос-коналення З.с. Перша з них - за-кономірності соціально-полі-тичні, які відображають залеж-ність З.С. від сусп-ва, його окре-мих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які поряд з пер-шими визначають розвиток орга-нізації З.с., їх озброєння, техн. ос-нащення, комплектування, війсь-кового управління і т.п. З.с. є од-ночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важ-ливо, щоб суб'єктивність З.с. за-вжди залишалась на рівні її пов-ної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже не-безпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тен-денцію посилення держ. і особли-во громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відпо-відність їх діяльності Конституції та чинному законодавству Укра-їни.