Аргументація у політичному дискурсі

Аргументування є міжсуб'єктною грою [63, с. 27]. У цьому сенсі аргументування соціальне за своєю природою. Якщо розмова є структурованою соціальною діяльністю [42, с. 69], то аргументація тим більше, оскільки націлена на конкретного адресата. Правила гри повинні бути відомі співбесідникам (internalized), опонент повинен мати право і можливість застосувати прийоми і аргументи ті ж, що і пропонент. Аргументування успішне тільки в тому випадку, якщо її учасники утворюють "єдність розуму. Якщо учасники суперечки вирішили домовитися і добитися сумісного вирішення проблем, то в їх інтересах дотримуватися лінії співпраці і сумісних дій, однієї стратегії аргументування і вносити корективи в свої дії. Це так звана імпліцитна згода або напівконвенціонали.

Представники комунікативної філософії сходяться в тому, що до неодмінних правил та передумов аргументації належать фундаментальні етичні норми. В.Кульман це пояснює так: пошуки суттєвих етичних норм серед правил аргументації мають сенс лише тоді, коли до умов можливості осмисленої аргументації, що має сенс, належать норми та правила, що стосуються взаємин суб'єктів, які діють разом або один проти одного. Тільки серед таких передумов аргументації можна шукати норми, котрі були б ядром етики.

До основних норм комунікативної етики відносять наступні:. «Норма перша -- абсолютність волі до раціональності, що звучить у вигляді своєрідного категоричного імперативу: «аргументуй раціонально». Норма друга -- абсолютність волі до розумного консенсусу… Коли ми насправді хочемо розв'язати ті чи інші проблеми, ми повинні не просто застосовувати при цьому раціональні аргументи, а й пам'ятати, що раціональна аргументація можлива лише в необмеженій комунікативні спільноті та з урахуванням її вимог. Тому потрібно намагатися досягнути розумної згоди. Таке намагання є не лише обов'язком (особливо коли має справу з практичними питаннями), а й природним та закономірним. Адже аргументація… -- це водночас і об'єднання аргументуючих: «Перше, що повинні знати -- під час серйозного аргументованого розв'язання певної проблеми потрібна наявність об'єднання аргументуючих. Аргументація -- це форма комунікації, а комунікація без об'єднання, кооперації неможлива» [4, с. 99]... Третє положення -- «обов'язкова умова розумної згоди у розв'язанні практичних питань загалом, зокрема питання про особливості ідеальної та реальної комунікативної спільноти (норма четверта)» [4, с. 99].

Виходячи із загальної теорії комунікації, будь-який письмово зафіксований текст може розглядатися як окремий випадок створення комунікативної ситуації, в якій комунікантом, адресантом виступає автор тексту, а реципієнтом, адресатом - читач [1, с. 133]. Отже, одним із постулатів теорії комунікації може бути визначено розуміння тексту як прояву особливого типу дискурсу, в якому відбувається комунікативна інтеракція адресанта, тобто автора промови, й адресата, на якого спрямовано здійснення когнітивного, емоційного, інтелектуального, прагматичного, соціолінгвістичного впливу.

Аргументація також може розглядатися як особливий вид комунікації, суть якої міститься у специфічному впливі на свідомість адресата за допомогою мовних висловлювань, які організовані відповідно до прийнятих у даній культурі принципів переконування (Баранов).

Вважається, що аргументація як комунікативний процес, який здійснюється за допомогою природної мови, має семантику, синтактику і прагматику (Баранов, Ряполова).

Під семантикою розуміють зміст аргументів і тез, який визначається відношенням актів аргументування до предмета бесіди.

Синтактика аргументації - це передусім послідовність тез, аргументів, контраргументів у процесі діалогу. Для синтактики аргументивного акту є суттєвим його позиція серед інших аргументативних актів.

До прагматичного аспекту аргументації належать принципи й правила, що забезпечують доречність, дієвість і успішність аргументації, стосовно аргументації суттєвим є вплив аргументування на процес прийняття рішень адресатом, який здійснюється за допомогою зміни його моделі світу (Баранов, Ряполова).

1.3.2 Аргументативний дискурс, політична полеміка

Дискурс (від лат. discursus -- міркування, довід, аргумент) -- це текст, що містить міркування, тобто фіксована система певного руху думок. Існують два види дискурсу: по-перше, це текст-опис, що має свою логіку (у кращому випадку вона є структурним планом розповіді); по-друге, це комунікативний дискурс, тобто текст, що містить взаємозалежні міркування декількох суб'єктів (наприклад, протокол або стенограма «круглого столу», дискусії, суперечки) [49, с. 33].

Проблеми дискурсу є ключовими у дослідженнях таких зарубіжних науковців, як Тойн ван Дейк, Е. Бенвеніст, Ю. Габермас, М. Фуко, Г. Кук та інших. Серед вітчизняних дослідників дискурсом цікавились Г.А. Орлова, В.Г. Борботько, Ю. Степанов та інші.

Еволюцію в інтерпретації даного поняття у латинській мові простежують В.І. Герасимов та М.В. Ільїн. Вони спочатку трактують його, як "розмова", "бесіда", а згодом "пояснення", "аргумент" та "логічне міркування" [22, с. 62]. Загалом у своїй статті "Политический дискурс-анализ" згадувані науковці окреслюють його найважливіші параметри. В свою чергу, В.З. Дем'янков визначає дискурс передусім як текст у його становленні перед інтерпретатором [29, с. 32]. Дискурс у сучасній його інтерпретації, стверджує Л.П. Нагорна, є явищем дійсності зі знаковою природою та певною структурованістю [52, с. 33]. Отже, вітчизняні лінгвісти зробили значний внесок у дослідження дискурсу, давши своє визначення поняттю, простеживши його розвиток у рамках різних галузей та дослідницьких підходів.

Проте, на мою думку, найвлучніша гіпотеза належить Т.А. ван Дейку стосовно того, що дискурс є комунікативним явищем, складовою якого є ще й соціальний контекст, тобто надання інформації про учасників комунікації та процеси сприйняття повідомлень [3, с. 62]. Не можна не погодитися з Г.Куком, який охарактеризував дискурс як "єдність і взаємодію тексту й контексту" [6, с. 33].

Науковець у сфері порівняльно-історичного мовознавства - Е.Бенвеніст - також зробив свій внесок у дослідження дискурсу, зазначивши, що структуру розмовного дискурсу формує ряд етапів (вступ у мовний контакт, введення теми розмови та її ратифікація, зміна ролей і теми в процесі комунікативного акту, закінчення комунікативного акту), кожен з яких зумовлено комплексом зовнішніх і внутрішніх чинників [15]. Свою точку зору стосовно визначення поняття "дискурс" мав М. Фуко. У нього дискурс -- це й те, що створено з сукупності знаків, і сукупність актів формулювання, і ряд словосполучень та суджень. Цей автор ввів поняття "дискурсивні практики", що, на його думку, є "сукупністю анонімних історичних правил, які встановлюють умови виконання функцій висловлювання в конкретну епоху і для конкретного соціального, лінгвістичного, економічного чи географічного простору" [15].

Сучасні лінгвісти послуговуються термінами "політичний дискурс" та "політична мова". Суперечки у лінгвістиці існують стосовно вживання цих двох понять. Серед науковців, що вживають концепт "політична мова", В.З. Дем'янков знаходить риси, які для нього характерні. Це - термінологічність лексики, особлива структура дискурсу та його реалізації [29, с. 34]. Російські дослідники А.М. Баранов та Є.Г. Казакевич переконані, що політична мова - це "особлива знакова система, призначена саме для політичної комунікації..." [10, с. 23]. Як стверджує В.В. Петренко, "політична мова" - дещо ширше поняття, оскільки охоплює не лише мову публічних політичних дискусій, але й вміщає мовні особливості політичних документів [56, с. 7]. автор Л.П. Нагорна зазначає, що терміни "політичний дискурс", "політична комунікація", "політична мова", "мова суспільної думки", "мова публічної сфери", "мова політики" часто вживають як синонімічні. Проте дослідник дає своє визначення політичної мови, яке полягає у трактуванні її як "сукупності дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації" [52, с. 72].

Із наведених визначень випливає, що політичну комунікацію розглядають науковці як поняття широке, на базі якого й реалізується політичний дискурс. Щоб дослідити змістову суть цих термінів, потрібно звернутися до визначення концепту "мова" та повернутися до вже згаданого раніше поняття "дискурс".

Як стверджував Вільгельм фон Гумбольдт: "Мова - це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини" [15]. Він продовжив: "У пошуках мови людина прагне відшукати знак, за допомогою якого вона могла б, враховуючи фрагменти своєї думки, представити ціле як сукупність єдностей" [15]. За Фердинандом де Соссюром, мова є соціальним елементом мовленнєвої діяльності, зовнішнім відносно індивіда, який не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Ф. де Соссюр наголошує на її психологічній природі: "Мова - це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю" [15]. Подані визначення є надзвичайно влучними, проте дещо метафоричними. Підсумувавши їх, вважаємо мову системою звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, яка розвивається і має соціальне призначення.

Окрім уже наведених вище інтерпретацій, поняття "дискурс" у лінгвістиці інколи трактують як концепт, що включає в себе одразу два компоненти: динамічний процес мовної діяльності і її результат (текст). Саме таке визначення вважається найбільш влучним. Так званий концепт "політична мова" налічує переважно лексику національно-патріотичного характеру, отож поділяємо думку А.П. Чудинова, який вбачає політичну мову як варіант мовлення, орієнтований на сферу політики [5, с. 23]. За О. Алтуняном, увага політиків зосереджується не на уже всім відомих ідеологічних конструкціях, а на засобах і змінах у їхньому трактуванні [2, с. 7]. Існування політичної мови заперечує П.Б. Паршин. Науковець, дослідивши сферу політичної мови, зробив висновок, що вона відрізняється від мови звичайної лише за своїм змістом [5, с. 23]. Це означає, що мовні явища, які виокремлюють політичну сферу серед інших суспільних сфер, таки існують, однак цей факт не є гарантом виникнення та існування політичної мови як окремого феномену. Уже згадуваний О. Алтунян стверджує, що саме політичний дискурс і є сукупністю політичних текстів та усних виступів, обмежених рамками соціуму й часу [2, с. 6]. Продовжує гіпотезу Е. Опаріна, зазначаючи, що політичний дискурс поєднує у собі тексти, що були створені та створюються для комунікації в суспільно-політичній діяльності [54, с. 20].

Проаналізувавши дефініції концепту "політичний дискурс", Н.В. Кондратенко робить висновок, що однозначного розуміння та трактування зазначеного поняття серед учених немає: поняття "політичний дискурс" та "політична комунікація" О. Шейгал вважає синонімічними; Ю. Сорокін стверджує, що політичний дискурс є лише різновидом ідеологічного [41, с. 11].

Сучасний американський вчений Е. Буш наголошує на важливості використання "конституційних положень" ("constitutional issues") у політичній риториці [9, с. 8]. Сама ж науковець надзвичайно влучно охарактеризувала взаємозв'язок між поняттями "політична комунікація", "політичний дискурс" і "політична мова". Дослідник підсумувала, що "політична комунікація реалізується в різноманітних жанрових формах політичного дискурсу, а політичний дискурс обслуговується засобами політичної мови" [5, с. 24].

Дискурс складається з пропозицій або їх фрагментів, а зміст дискурсу часто, хоч і не завжди, концентрується навколо деякого «опорного» концепту, званого «топіком дискурсу».

Логічний зміст окремих пропозицій - компонентів дискурсу - називається пропозиціями; ці пропозиції зв'язані між собою логічними відносинами (кон'юнкції, диз'юнкції, «якщо - то» і т.п.). Розуміючи дискурс, інтерпретатор компонує елементарні пропозиції в загальне значення, поміщаючи нову інформацію, що міститься в черговій пропозиції, що інтерпретується, в рамки вже одержаної проміжної, або попередньої інтерпретації, тобто:

- встановлює різні зв'язки усередині тексту - анафоричні, семантичні (типу синонімічних і антонімічних), референціальні (віднесення імен і описів до об'єктів реального або ментального світу) відносини, функціональну перспективу (тему вислову і те, що про неї мовиться) і т.п.;

- «занурює» нову інформацію в тему дискурсу.

В результаті усувається (якщо це необхідно) референтна неоднозначність, визначається комунікативна мета кожної пропозиції і крок за кроком з'ясовується драматургія всього дискурсу.

По ходу такої інтерпретації відтворюється - «реконструюється» - уявний світ, в якому, по презумпції інтерпретатора, автор конструював дискурс і в якому описуються реальне і бажане (хай і не завжди досяжне), нереальне і т.п. положення справ. Цей уявний світ включає характеристики дійових осіб, об'єктів, часу, обставин подій (зокрема, вчинків дійових осіб), домислювані інтерпретатором (з його неповторним життєвим досвідом) деталі і оцінки.

Цією обставиною і користується автор дискурсу, нав'язуючи свою думку адресату. Адже намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор хоч би на мить переселяється в чужий уявний світ. Досвідчений автор, особливо політик, передує такому мовному навіюванню підготовчою обробкою чужої свідомості з тим, щоб нове відношення до предмету гармонізувало із сталими уявленнями - усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчата семантика мови сприяє гнучкому впровадженню в чужу свідомість: новий погляд модифікується (це своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених думок інтерпретатора, а разом і міняє цю систему [58, с. 18].

Аргументативний дискурс є складним комунікативним феноменом і уявлення про нього лише як про зв'язну послідовність повідомлень або мовних актів є вкрай недостатнім тоді, наприклад, коли виникає необхідність моделювати той спосіб, яким люди думають про аргументування, що здійснюється їхніми опонентами.

Аргументативний дискурс (дискурсивний текст), який розглядається як частина дискусії, реальної або уявної, визначається як низка висловлювань, промовлених або письмово зафіксованих, які були винесені на захист однієї або декількох точок зору [3, c. 17]. Точка зору може мати будь-який зміст, оскільки можна мати точку зору відносно будь-якої події, ідеї, дії, будь-якого факту, будь-яких відносин, а також кожен має право на свою точку зору, яка збігається чи не збігається з поглядами опонента. Причиною виникнення аргументативного дискурсу можна також вважати необхідність виявлення різниці у думках. Роль протагоніста в структурі аргументативного дискурсу первісно належить адресанту, тоді як адресат стає антагоністом, який приймає або не приймає точку зору протагоніста [3, с. 20].

Основні діючі складові аргументів впливу на адресата можуть різнитися у залежності від емоційного стану протагоніста, його віку, гендеру, соціального статусу, його світогляду, системи цінностей, етнокультурних і національних особливостей тощо. Окремий тип аргументативного дискурсу виникає, коли подання інформації здійснюється від першої особи, тобто вектори адресанта й адресанта співпадають, а реципієнт стає адресатом аргументативного дискурсу, в якому експліцитно домінує особистість протагоніста, котрий дає свою версію подій, що відбулися і прагне експліцитно чи імпліцитно нав'язати свою точку зору, своє бачення проблеми адресату.

Більш складною структура дискурсивного тексту стає, коли оповідач змушений виступати посередником для інших персонажів, чиї погляди він описує, і тоді їх особисте розуміння ситуації або відношення до неї, які трансформуються свідомістю оповідача, матеріалізуються в аргументативному дискурсі. До того ж оповідач може захищати чи спростовувати точку зору інших персонажів, вступати в позицію конфронтації до точки зору інших персонажів.

Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка -- це процес обміну протилежними думками.

Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є: пропонент; опонент; аудиторія.

Пропонент -- це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент -- це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент [12, с. 43].

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія -- це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути: дискусією; диспутом; полемікою; дебатами.

Полеміка (грец. -- ворожий, войовничий) -- це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок [64, с. 223]. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Принципами політичної полеміки є загальні положення, які виконують роль регулятивів.

До принципів, що мають функцію регулятивів відносять такі принципи: правдивості, повноти, корективності, предметності та раціональності.

Правдивість соціально-політичної аргументації характеризує об'єктивність, доказовість, істинність полеміки.

Повнота соціально-політичної аргументації обумовлюється відповідністю необхідністю і достатністю в аргументуванні певного питання. Повнота повинна бути організаційною, інформаційною, концептуальною, політико-ідеологічною. До засобів, які забезпечують повноту соціально-політичної аргументації належить раціональна організація політичної полеміки.

Коректність аргументування - це передусім логічна, фактична, теоретична та соціально-політична несуперечність, за якою стоїть єдність слова (справи, лозунгу і дії програми і практичної політики).

Предметність соціально-політичної аргументації передбачає розуміння того, що становить предмет політичної полеміки.

Функціональність включає до свого складу декілька аспектів соціально-політичної аргументації, а саме: концептуалізацію знань, розвиток теорії та застосування її на практиці і т.п.

Раціональність у соціально-політичній аргументації забезпечується єдністю стратегії і тактики, незмінних підстав і політичної кон'юктури.

Дані принципи соціально-політичної аргументації розробляються і застосовуються у політичних полеміках.

1.4 Види аргументації

Існує практичне і теоретичне аргументування [11, с. 24]. У теоретичному аргументуванні важливі правила збереження істини (truth-preserving rule), щоб не дійти помилкових висновків. Об'єктом практичного аргументування є єдина нормативна думка. Практичне аргументування в спонтанній комунікації зводиться не до дійсних або помилкових тверджень, а швидше до вирішення конфліктної ситуації, що створилася. Тому, якщо і існують правила практичної логіки, то дотримання їх означає здатність дотримуватися плану, реабілітовуючого досягнення поставленої мети.

Види аргументації включають аргументацію від конкретного до абстрактного, від абстрактного до конкретного, асоціативну, описову, аналітичну аргументацію. Аргументування може бути прямим і непрямим; власне аргументуванням, контекстно-обумовленим аргументуванням і композиційно-обумовленим; імпліцитним і експліцитним.

Можливе виділення одиночної (single), множинної (multiple) і підлеглої (subordinate) аргументації. Аргументація для виразу і підтримки першої підстави - головна, для другої - другорядна. Номінативна аргументація дозволяє нав'язати концептуальну модель, інтеграційна аргументація - виділити шари в структурі знань.

Виділяють правову, немонотонну (nonmonotonic), аргументацію здорового глузду (соmmon sense reasoning), аргументування анулювання (defeasible argumentation) [49, с. 35].

Розрізняють аргументування знакове і каузальне. Знакове аргументування виходить за межі вербальної комунікації, але найчастіше ці види аргументування переплітаються.

Як підставу класифікації пропонують використовувати характер аудиторії, на яку розповсюджується дія аргументування. Тоді всі способи аргументування можна розділити на універсальні і контекстуальні.

Універсальне аргументування може застосовуватись в будь-якій аудиторії. До універсальних способів аргументування відносяться пряме (емпіричне) підтвердження, непряме емпіричне підтвердження (зокрема, підтвердження наслідків), багатообразні способи теоретичного аргументування: дедуктивне обґрунтування, системне аргументування, методологічне аргументування і ін.

Контекстуальне аргументування ефективне лише в певній аудиторії. Контекстуальні способи аргументування охоплюють аргументи до традиції і авторитету, до інтуїції і віри, до здорового глузду і смаку.

Межа між універсальним і контекстуальним аргументуванням відносна. Способи аргументування, на перший погляд універсально прикладені, можуть виявитися неефективними в конкретній аудиторії. І навпаки, деякі контекстуальні аргументи, подібні аргументам до традиції або інтуїції, можуть виявитися переконливими чи не в будь-якій аудиторії.

Універсальна аргументація іноді характеризується як «раціональна», а контекстуальна -- як «нераціональна» або навіть як «ірраціональна». Таке розрізнення не є виправданим. Воно різко звужує сферу «раціонального», виключаючи з неї велику частину гуманітарних і практичних міркувань, немислимих без використання «класики» (авторитетів), продовження традиції, апеляції до здорового глузду, смаку і т.п.

Всі багатообразні способи універсальної аргументації можна розділити на емпіричні і теоретичні.

Емпіричне аргументування -- аргументування, невід'ємним елементом якого є посилання на досвід, на емпіричні дані.

Теоретичне аргументування -- аргументування, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід [35, с. 44].

Відмінність між емпіричним і теоретичним аргументуванням відносне, як відносна сама межа між емпіричним і теоретичним знанням. Нерідкі випадки, коли в одному і тому ж процесі аргументування з'єднуються і посилання на досвід, і теоретичні міркування.

З різних способів теоретичного аргументування особливо важливе значення мають: дедуктивне аргументування (виведення обгрунтовуваного твердження з інших, раніше прийнятих тверджень), системне аргументування (обґрунтування твердження шляхом включення його в добре перевірену систему тверджень, або теорію), принципове спростовання (демонстрація принципової можливості емпіричного підтвердження і емпіричного спростування обгрунтовуваного твердження), умова сумісності (показ того, що обгрунтовуване положення знаходиться в згоді із законами, принципами і теоріями, що відносяться до досліджуваної області явищ), методологічне аргументування (обґрунтування твердження шляхом посилання на той надійний метод, за допомогою якого воно одержане).

Всі згадані способи універсальної (емпіричної і теоретичної) і контекстуальної аргументації складають основу всіх способів аргументування, але, звичайно, ними не вичерпується безліч можливих прийомів переконання.

Доказова аргументація -- це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку -- достовірне твердження [65, с. 36].

Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.

Виділяють три види недоказової аргументації:

Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації -- дедуктивне міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації -- недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації -- недедуктивне (правдоподібне)міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Пряма аргументація -- це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Непряма аргументація -- це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація; розділова аргументація.

Апагогічна аргументація -- це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.

Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези [64, с. 102].

Розділова аргументація -- це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень -- членів цієї диз'юнкції.

На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось [64, с. 105].

Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.

Аргументація за формою може бути: дедуктивною; недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація -- це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.

Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною, її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба використати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обґрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація -- це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань [64, с. 109].

Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Види аргументації можуть відрізнятися один від одного методикою організації, структурою і композицією, механізмом обміну аргументами і ін. Часто суперечка і діалог, полеміка і дискусія розглядаються як синоніми, проте необхідно їх концептуально розрізняти.

Промова, доповідь, лекція, бесіда як способи аргументування в методичній літературі вивчені достатньо повно. Структурні, композиційні і концептуальні особливості промови, доповіді, лекції і бесіди такі:

1. Суб'єктна структура даного виду аргументування відповідає процесу однонаправленого характеру по схемі: аргументатор -- адресат. У вказаній схемі аргументатор є суб'єктом аргументування, а адресат -- її об'єктом. Сторони аргументативного процесу відрізняються за ступенем активності: аргументатор активний, адресат пасивний.

2. Такий різновид аргументування не дає зразка боротьби думок, конфлікту, ігрової ситуації.

3. Основою аргументування служить не взаємодія, а однонаправлена дія, зокрема, передача інформації.

4. Зворотний зв'язок формулюється в неявній формі.

5. Поле аргументування залишається незмінним, бо визначається не ситуацією, не конвенцією сторін, не конфліктом думок з приводу спірного положення, а структурою початкового тексту, програмою, наперед поставленими пізнавальними завданнями.

6. Цілями даного виду аргументування є навчання, передача інформації або досвіду, наставництво, комунікація, огляд [14, с. 204].

Суперечка як вид аргументування також широко обговорюється в літературі, проте однозначного визначення його поняття в літературі немає. С. Поварнін кваліфікує суперечку як процедуру, в якій один доводить, що якась думка вірна, а інший -- що вона помилкова. До цієї точки зору приєднується А.А. Старченко, що трактує суперечку як відстоювання власної тези і спростування тези супротивника. Проти такого визначення заперечує А.Н. Соколов. Він вважає, що характеристика суперечки з позиції розбіжності тез і доказу істинності одного з них і помилковості іншого недостатня.

Посилання на стародавню мудрість про те, що в суперечці народжується істина, не дає гносеологічної визначеності в даному питанні. Одним з контрдоказів проти стійкої думки про те, що суперечка пов'язана зі встановленням істинності тези, може бути вказівка на софістичні суперечки. Вони взагалі не ставлять своєю метою з'ясування правильності або неправильності того або іншого погляду і орієнтовані тільки на перемогу в суперечці, тільки на переконання супротивника. Доказ істини тут не має ніякого значення. До того ж нерідко суперечка ведеться в неврегульованих і неорганізованих формах. Сперечальники в більшості випадків цураються яких-небудь правил і принципів (окрім власних, зрозуміло).

На думку Л.В. Соловей, родовим поняттям суперечки може бути поняття обміну думками. Але в суперечці обмін думками часто носить конфліктний характер. Більшість нелояльних доводів і прийомів відносяться саме до суперечки [64, с. 123].

Можна виділити наступні структурні композиційні і концептуальні риси суперечки:

1. Суб'єктна її структура характеризується наявністю щонайменше двох суб'єктів.

2. Суб'єкти суперечки рівнозначні по своїй ролі в процесі обміну думками, по ступеню активності, по зв'язках один з одним.

3. Предметом суперечки є спірне положення, про яке кожна сторона має власну думку, названу тезою.

4. Відмінність позицій сторін, виражена думками про спірне положення, робить суперечку обговоренням на рівні явища, а не на рівні суті.

5. Тезиси сторін суперечать один одному в контрадикторній формі.

6. Процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі думок.

7. Боротьба думок в суперечці досягає своєї вищої форми -- конфлікту або війни думок, особливістю чого є доказ кожною стороною істинності своєї тези і складності тези опонента. Згідно цьому кожен доказ в аргументації такого типу є заперечення попереднього доказу супротивника. Характер обговорення набуває вигляду спростування, відхилення, заперечення, неприйняття, елімінації.

8. Поле аргументування, як правило, не буває чітко визначеним. Його розмитість також обумовлена тим, що йдеться не про суть, а про явище, і боротьба ведеться не підставами, а думками. Зміна поля аргументування в суперечці можлива, проте названий процес звичайно не характеризує його розвитку.

9. Суперечка як вид аргументування не регламентована ні в процедурному, ні в просторовому, ні у тимчасовому відношенні [64, с. 125].

Дискусія як вид аргументування нерідко ототожнюється з суперечкою і з полемікою. Термін «дискусія» в перекладі з латинського означає «досліджую». Історія науки показує, що роль дискусій у формуванні наукової картини світу дуже велика. Ознаки дискусії пов'язані з організованістю, впорядкованістю, колективною діяльністю по проясненню істинності і помилковості кожної тези. Цей вид аргументування завжди прагне до всестороннього обговорення предмету розбіжностей, а її засобами служать не думки сторін, а обґрунтовані позиції.

Основні риси дискусії:

1. Суб'єктна структура зовні така ж, як і в суперечці. Але її суб'єкти представлені не аргументатором і адресатом, не опонентом і пропонентом, а співавторами в колективному процесі обговорення.

2. Тези сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але і взаємодоповнюючими.

3. Мета обговорення полягає не в спростуванні тези опонента, а у встановленні міри істинності і міри помилковості кожної (у тому числі і своєї) тези.

4. Дискусія характеризується як форма обговорення предмету на рівні суті.

5. Обговорення спірного положення зв'язане зі всесторонністю аналізу, колективною діяльністю, формуванням універсального суб'єкта.

6. У структурному відношенні дискусія регламентована і організована.

7. Поле аргументування дискусії розвивається під дією процесу обміну думками по мірі прояснення предмету розбіжностей.

8. Дискусія може бути визначена як форма наукової пізнавальної діяльності.

9. На відміну від суперечки з її конфліктністю і боротьбою думок дискусія тяжіє до компромісу, до підведення тез під загальну підставу, до уточнення термінології, узагальнення методик, формулювання єдиної методології.

Полеміка як вид аргументування (у перекладі із старогрецького -- ворожий, непримиренний) відрізняється від раніше проаналізованих форм, хоча в літературі вона часом висвітлюється то як синонім суперечки, то як рівнозначне поняттю дискусії [14, с. 123].

Ключем до розуміння полеміки може служити така її характеристика, яка кваліфікує полемічність не як тенденційність, спірність, дискусійність, а як вираження суперечностей дійсності в концептуальній суперечності. Принцип віддзеркалення «подібного в подібному», означає, що неможливе дослідження і обговорення різних аспектів суперечливої дійсності методом ігнорування вказаних суперечностей в теорії. Полеміка як форма організації аргументації найбільш зримо і повно здатна виразити в собі різні суперечності.

Л.В. Соловей виділяє наступні ознаки полеміки:

1. Це боротьба, конфлікт думок, що доходять до суперечності.

2. У полеміці засобами протистояння служать певні думки, доведені до підстав. Відмінність між думками і підставами пов'язана з тим, що перші виражають рівень явища, а другі -- сутнісний рівень. Відповідно до цього концептуальна суперечка про суть є полемікою. Отже, сенс полеміки полягає саме в тому, що боротьба думок, доведена до конфлікту підстав, виражається специфічним чином у формі суперечності. Суперечність характеризує позиції, що принципово не зводяться. Можна сказати, що полеміка є сутнісною суперечкою суперечливих підстав.

3. Якщо суперечка як боротьба думок полягає в затвердженні власної тези і в спростуванні, запереченні тези опонента, то полеміка є діалектичне заперечення, зняття підстави протилежної сторони.

4. Кваліфікація полеміки як зняття протилежностей, характеризує її як певну форму розвитку уявлень про предмет обговорення, хоча вона не досягається компромісом в області підведення тез під загальну підставу. Безкомпромісність полеміки обумовлена непримиренністю, протилежністю підстав, їх антагоністичним характером.

5. На відміну від суперечки полеміка ведеться в організованих формах, але ця організованість не ріднить її з дискусією. Дискусія регламентована, вона звичайно протікає у формах конференцій, конгресів, наукових симпозіумів, в роботі проблемних груп і т.п. Полеміка в цьому сенсі не має регламенту, вона організована не конвенціями наукового співтовариства, а існуючими в суспільстві стереотипами і нормами.

6. Полеміка представляється найбільш адекватною формою обговорення питань, що мають соціально-політичне значення [64, с. 133].

Диспут, дебати як вид аргументування в літературі часто розглядаються як рівнозначні поняття. На думку А.Д. Бєлова, пануюча точка зору полягає в тому, що дані форми аргументування є формою наукової суперечки. Не викликає сумніву, що такий підхід не зважає на всю специфіку представлених форм аргументації.

Відмінними рисами диспуту, на відміну від суперечки, є наступні:

1. Диспут -- це завжди публічна суперечка (суперечка ж може здійснюватися і в міжособовій формі).

2. Предметом диспуту як публічної суперечки служить наукова або суспільно-значуща тема.

3. По організаційній структурі диспут характеризується широко варійованою формою обговорення: публічний захист тез, обговорення дисертації і т.д.

4. На відміну від дискусії диспут не тільки прояснює підстави, але і затверджує позиції тих, хто сперечається. Нерідко остання обставина в диспуті має домінуюче значення [14, с. 43].

1.5 Красномовство

У свій час ще Платон казав, що “красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх мистецтв!

Красномовству властиво захоплювати серця й хвилювати їх усякими способами. Воно то вривається в думки, то закрадається в них, сіє нове переконання, визволяє вкорінене” [34, с. 102].

Красномовство -- це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого звертаються, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Істинне красномовство виникає самим природним способом із того, що говорять, про те, що думають і чим щоденно живуть,-- з думок і уявлень, цілком буденних.

Красномовство -- це дар, який дозволяє оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що потрібно.

Завдяки красномовству може полонити людина, на яку звичайно не звертають уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя і надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Красномовство давніх часів, тобто красномовство високе й пристрасне більше відповідає правильному смаку, ніж красномовство сучасне; воно є розумнішим і досконалішим, якщо ним правильно користуватися, воно завжди матиме великий вплив на людство. Наше сучасне красномовство належить до такого роду красномовства, яке критики давніх часів іменували красномовством античним, тобто помірним, вишуканим і тонким, яке більш повчало розум, ніж торкалося почуттів, і при якому промова йшла у тоні простої розмови й розвитку аргументації.

Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягнуло високого рівня ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассірії, Китаї. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де почала складатись його теорія.

Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів - політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному” [61, с. 84].

Майстром академічних бесід-діалогів у Греції був Сократ. Саме він вперше застосував іронію як засіб критичного ставлення до догматики. Сократ створив не лише нову етику, методику суперечки, але й нове мислення. Якщо Сократ ще багатьма дотичними був пов'язаний з вченням софістів, то його духовний спадкоємець Платон зрештою став його найбільшим критиком. Платонівські діалоги вважаються своєрідними філософськими драмами, що складаються з яскравих художніх образів, глибоких за змістом і відшліфованих за формою. Ці діалоги і досі викликають незмінний інтерес до предмета бесіди і неухильно ведуть читача до потрібної мети.

Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, якою закінчувався період народовладдя. Будучи великим оратором і патріотом, Демосфен намагався зберегти віджитий державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Уся тріумфальна слава римської риторики може бути позначена одним звучним іменем - Марк Тулій Цицерон. Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі і виховання, він став уособленням цілої епохи в римській історії і найвизначнішою постаттю в латинському красномовстві взагалі.

Ораторське мистецтво чи красномовство має свою тисячолітню історію. І почалося воно, певно, із оракульства, яке виникло у релігіях Сходу, стародавніх Греції і Римі як пророцтво, котре ніби повідомляли людям боги устами жерців.

Саме слово оракул (від лат. oraculum - прорікання) - місце, де проголошувалося пророцтво; переносно ? людина, усі судження якої визнаються непохитною істиною, одкровенням. Звідси походить і слово оратор [38, с. 124].

Оратор (від лат. orare - говорити) вказує на:

1 ) особу, що виголошує промову, виступає з промовою на зборах;

2) красномовну людину, яка володіє даром майстерності слова.

Красномовство -- це не що інше, як уміння надати красу логічним побудовам.

Немає красномовства без думок. Але для красномовства недостатньо заготовленого достатнього запасу думок: вони надають тільки силу й служать основою. Відчуття становлять його чарівність. Вони лише надають творінню того цілющого тепло-твору, який зігріває душу, полонить її й рухає нею. Стрімкість, яка є достоїнством красномовства, може бути плодом тільки душі полум'яної, чутливої й абсолютно прив'язаної до свого предмета.

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.

Справжнє красномовство полягає у сутності, але зовсім не у словах.

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

Красномовство -- це теж вид мистецтва, і та обставина, що воно не розвивається саме як вид мистецтва, здавалося б, суперечить духові нашої епохи, епохи словесних битв... Можливо, слід передусім розширити коло людей, які виступають публічно, щоб красномовство знову змогло воскреснути як вид мистецтва. Тоді можна було б побачити, що ораторське мистецтво може виявитися у різноманітних формах і, скажімо, поряд з промовою на зборах, надмогильним словом тощо, і доповідь, і лекція можуть стати творами мистецтва.

Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він повинен бути людиною справедливою і тямущою у справах справедливості.

Оратор користується народною прихильністю лише тоді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість народу, а той, хто не турбується, як буде сприйнята його промова, діє як людина, яка більше спирається на силу, ніж на переконання.

Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.

Не може бути оратором і ніколи ним не був той, хто, наче воїн, який вступає у всеозброєнні в битву, не з'являвся на форум, озброєний усіма знаннями.

Найбільша цінність оратора -- не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Вчити -- обов'язок оратора, давати насолоду -- честь, яка надається слухачу, справляти ж сильне враження -- необхідність.

Оратор говорить не лише для того, щоб його розуміли. Головний його намір, щоб переконати й схвилювати, у чому він не зможе перемогти, якщо не відшукає насолоди. Він хоче увійти у розум і серце, а це він зможе зробити не інакше як проходячи через уяву.

Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою божевільного.

Оратор з'являється для того, щоб говорити, а не для того, щоб виставляти себе напоказ: він виступає у своєму власному вигляді, грає не когось іншого, а тільки самого себе, говорить від власного імені, висловлює чи повинен висловлювати тільки власні думки; оскільки людина і дійова особа тут єдині, він на своєму місці.

Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

Той, хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов'язково добре мислити й мати хороший смак.

Тільки забуваючи про самих себе, можна захопитися якоюсь справою і зробити її апостолом. Політичний діяч захоплює маси, коли бореться за дорогу для нього справу; оратор, коли виступає з промовою і турбується тільки про успіх тієї ідеї, яку він хоче викласти перед своїми слухачами; чим глибше у ній переконаний, чим більше захоплений нею, тим менше він буде думати про власну особу, про те, як він увійде, як поклониться аудиторії, чи про ефектне завершення, яке він приготував для закінчення своєї промови.

У красномовстві є своя міфологія. Згідно з нею спершу ним володіли божественні сили, а потім вони наділяли цим даром і своїх земних обранців та героїв.

Види й роди ораторського мистецтва поділяються на такі, що викладені в монологічній і діалогічній формах. П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п'ять різновидів красномовства: юридичне (судове); академічне; політичне; церковне; суспільно-побутове [53, с. 13].

Відомі спроби виділити 10 різновидів красномовства: соціально-політичне; парламентське; академічне; соціально-побутове; судове; лекційно-пропогандистське; дипломатичне; військове; рекламне; церковно-богословське.

Соціально-політичне красномовство вважається найдавнішим родом красномовства, найвидатнішими представниками якого були Цицерон, Сократ та інші оратори античності пізнішого часу.

Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція (слово «політика» походить від грецького -- місто). Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним та політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання активність політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови [36, с. 214].

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не з'являється на голому місці.

У наш час цей різновид красномовства зустрічаємо на зборах, мітингах, засіданнях Верховної Ради і місцевих Рад народних депутатів.

Парламентське красномовство. Світовий досвід учить: ступінь розвитку політичного монологу свідчить про ступінь розвитку демократії в суспільстві. Демократія ? це не тільки сукупність процедур і їх застосування, але й взаємодія між різними політичними партіями, громадськими рухами.

Політична мова взагалі і парламентська зокрема - це особлива знакова система, призначена для досягнення консенсусу, прийняття і обґрунтування політичних і соціально-політичних рішень в умовах плюралістичного суспільства, в якому людина є суб'єктом політичної дії.

Академічне красномовство. Академічне красномовство -- це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.

Творцями українського академічного красномовства були видатні науковці й письменники Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода, Петро Могила. Під терміном академічне треба розуміти строго наукове за характером красномовство, основними рисами якого є глибока аргументованість, висока логічна культура, строгий мовний виклад, вживання великої кількості спеціальної термінології. Слово походить від грецького «акабеміа» -- так називалися сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).