Аргументація у політичному дискурсі

Академічне красномовство поділяється на три різновиди: власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд); вузівське красномовство (лекція); шкільне красномовство (розповідь, бесіда, опис тощо).

Справжній розквіт мистецтва публічного слова нерелігійного напряму в Україні пов'язаний з розвитком університетського красномовства.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Суспільно-побутове красномовство -- це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації. Соціально-побутове красномовство охоплює соціально значущі побутові ситуації. Воно відображає певні суспільні відносини, разом з тим є втіленням давніх звичаїв, народних традицій [39, с. 103].

Побутове красномовство («Нікомахова етика») виділяється у пізній античності, яке називали тоді гомілетикою (грецький письменник римської пори Плутарх в «Застольних бесідах» називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики -- епітафію («У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).

Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до «зниженого».

Судове красномовство - це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства [58, с. 63].

Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології -- промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.

Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова -- це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Судова промова має своїм об'єктом певну особу чи групу осіб, а точніше - скоєний ними злочин.

Розрізняють такі різновиди судових промов: прокурорська; адвокатська; самозахисна; промова громадського обвинувача; промова захисника.

Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови.

Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось у 30-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв'язку з глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей вид ораторського мистецтва включає три основні підвиди: науково-теоретичні лекції; науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія); науково-методичні лекції.

У кожному з цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у трьох видах аудиторій: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів).

Дипломатичне красномовство розвивається в тих країнах, які проводять активну державотворчу політику. Українське дипломатичне красномовство зазнавало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, а також у період розбудови незалежної України у 90-і роки XX ст.

Дипломатична промова - суто офіційний виступ особи, що є представником певної держави. Мета дипломатичної промови - досягти максимального взаєморозуміння між державами, утілити в життя плани про активне співробітництво на вигідних умовах.

Дипломатичне красномовство почало активно розвиватися в Україні після здобуття нею незалежності. Воно включає в себе такі два основні види:

· промова на міжнародній конференції;

· промова в процесі дипломатичного акту.

Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.

У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди: промова-наказ; інструктивна промова; виступ на військово-політичну тему; промова-заклик.

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів'ями, приказками, цікавими випадками з життя.

Рекламне красномовство - це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі [70, с. 88].

Церковне красномовство -- це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь -- коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить «ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.

РОЗДІЛ 2.

2.1 Структура і семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

Термін “політична аргументація” був запропонований В.І.Курбатовим. Він вважає цей тип аргументації важливим елементом суспільно-політичних відношень і стверджує, що роль аргументації в обґрунтуванні політичних програм, маніфестів, у пропаганді дуже велика [45, с. 67].

Розвиток культури політичної політики свідчить про удосконалювання демократії в суспільстві і стає необхідним компонентом політичного мислення.

Необхідно звернути увагу на те, що соціально-політична аргументація пронизує усі сфери суспільного життя - зв'язок соціально-політичної аргументації з ідеологією та пропагандою реалізується в теорії й практиці політичних відношень. Соціально-політична аргументація відображує ідеали та цінності певного способу життя, культури, світогляду, філософії та моралі.

Проблеми, які розглядаються у соціально-політичній аргументації, численні та різнопланові: від конфронтації до психології взаємного співробітництва, а також проблеми державно-політичних та воєнних компромісів.

Нова політична культура пов'язана з гуманістичним напрямком у розробці політичного мислення, з практичною реалізацією гарантій прав особистості і громадянина.

Вище перечисленні риси становлять об'єктивну основу соціально-політичної аргументації.

Розвиток соціально-політичної аргументації здійснюється у межах конфронтації двох типів світогляду:

світогляду, який віддзеркалює дійсні інтереси народу і перспективи суспільного розвитку;

тип світогляду, який пропонує ідеологічно утримання історії у межах тих відношень, які вигідні певним соціальним групам і партіям.

Важливою задачею соціально-політичної аргументації є пропаганда і агітація, особливо в період виборчих кампаній.

Мета дослідження соціально-політичної аргументації визначається як вивчення її специфіки та ролі в теорії і практиці політичних відношень, аналіз структури і особливостей аргументування, виявлення соціально-політичних аргументів, їх природи.

Соціально-політична аргументація тісно пов'язана з аналізом її лінгво-прагматичних особливостей. Лінгво-прагматичний аспект соціально-політичної аргументації робить дослідження спрямованим на практичну сферу застосування і ставить проблему вивчення соціально-політичної аргументації лінгво-прагматичними методами.

До елементів риторики, які застосовуються в аргументації, відносять стиль публічного виступу, його мову, композиційну структуру мовлення і риторичні прийоми [45, с. 214].

Стиль публічного виступу буквально означає прийом, спосіб, метод побудови промови.

У стилістиці ораторського виступу виділяють такі типологічні різновиди ораторського стилю, як: художній, офіційний, діловий, публіцистичний, науковий, суспільно-політичний, розмовно-комунікативний стилі.

До мовних особливостей політичного виступу відносять дотримування граматичних норм мови, таких як коректність вимови, узгодження закінчень, правильність наголосу і відмінкових форм і т. п. Граматична коректність - це передусім уникнення тавтологій, штампів та канцеляризмів, загальних і пустих фраз і занадто довгих суджень.

Композиційна структура політичного виступу складається зі вступу головної частини та висновків. Серед риторичних прийомів, які посилюють вплив на слухачів, виділяють:

прийом звертання, який представляє собою адресацію виступу і звертання до конкретного слухача з метою встановлення тісного контакту;

прийом повтору, який виражається у повторенні слів і висловлювань і служить засобом посилення емоційного впливу і нагнітання обстановки;

інверсія, яка вважається риторичним прийомом, що навмисне порушує порядок слів у реченні завдяки чому досягається ефект імпровізації;

градація, яка міститься в тому, що розміщення слів встановлюється відповідно до їх значущості;

антитеза, яка як риторичний прийом поєднує в одному висловлюванні протилежні за значенням поняття, характеристики. Оксюморон є різновидом антитези. Він поєднує в собі різнорідні ознаки [47, с. 67].

Концептуально-організаційний аспект - це організаційні правила, за якими будується аргументація. Основним правилом, на якому базується аргументація - це правило однозначності визначення аргументів і тезису.

Правило свободи позиції, правило позиції теж вважаються необхідними в організаційній структурі аргументації.

Соціально-психологічний аспект аргументації обумовлюється психологічними особливостями людей, які приймають участь у процесі комунікації.

Групова динаміка об'єднання колективу, сили об'єднання і роз'єднання, природа конфліктів, психологічний потенціал суспільства - також є проблемами соціально-психологічного аспекту аргументації.

Психологічна мотивація в аргументації - це потреба, яка примушує суб'єкт діяти з певною метою.

Тільки приймаючи до уваги усі аргументативні аспекти, такі як: методологічний, тактичний, моральний, риторичний, концептуально-організаційний і соціально-психологічний - аргументація досягає переконливості, що позитивно впливає на результат.

Аргументи, які використовують у соціально-політичній аргументації залежить від концептів, які стають об'єктами дебатів. Ці концепти буквально нескінченні: життя (його походження, доля, права), юриспруденція (її моральна та соціальна сторони застосування на практиці), світ (його форми, умови), нація (цінності), природа (її розробка та захист), свобода, відповідальність, добро, зло, прощення, не говорячи вже про Бога, вічність і т.п.

Стосовно різновидів соціально-політичних аргументів слід виділити: оціночні аргументи, підведення політичних підсумків, політичну констатацію, політичне розпорядження і т.п.

До оціночних аргументів відносять аргументи, які стосуються оцінки політичних програм, лозунгів, ідейних принципів та засобів їх обґрунтування. Іноді оціночні аргументи направлені на оцінку політичних, а іноді і особистих якостей прихильників тих чи інших позицій.

Підведення політичних підсумків вважається різновиди політичної оцінки. Аргументи цього типу пов'язані з характеристикою певного рубежу, з реалізації програми або мети. Підведення політичних підсумків передбачає порівняння і зіставлення і використовується при характеристиці тактичних засобів, які орієнтовані на досягнення стратегічних цілей.

Політична констатація близька до поняття політичних підсумків і можу бути їх моментом. Вона встановлює наявність деякої властивості суспільного явища.

Політичне розпорядження висловлює вимогу реалізації на практиці тих сторін суспільних відношень, які усвідомлюються як позитивні, або прогресивні. Розпорядження має форму обґрунтування необхідності тієї чи іншої дії, обов'язку її здійснення. Аргумент теоретичного розпорядження теоретично усвідомлює та обґрунтовує практичну дію.

Відомий французький вчений К. Пэйрутэ вважає, що принципи будь-якої аргументації, включаючи і політичну, базуються на таких аргументах як:

аргумент авторитету (спирається на плануючу моральну, літературну та політичну норму);

каузальність (доводить, що за законами детермінізму певний факт веде до певних наслідків);

історичні та достовірні дані факти (це доказ часу);

цифрові дані (надають мовленню достовірності);

переваги та недоліки (дозволяють зробити різноплановий огляд);

альтернатива (ґрунтується на тому, що потрібно неодмінно вибирати з двох можливих варіантів один);

відмова від інших рішень (вказує на недоліки цих рішень);

“рівні” (існують для доказу того, що завдяки деяким зусиллям, можливо досягти першого рівня і т. ін.);

апеляція до вічних цінностей [68, с. 103].

Аргументи які входять до складу принципів, на яких ґрунтується соціально-політична аргументація, дозволяють досягти певних можливостей у процесі аргументування і сприяють різноплановому вивченню феномену соціально-політичної аргументації.

2.2 Політичний дискурс

Соціально-політична аргументація як вид комунікативної діяльності розглядається в межах політичного дискурсу, який вважають засобом реалізації аргументації.

У сучасних дослідженнях використання мови політиками розглядається як реалізація її політичної функції (Г. Дасуел), “спонукальної функції” (Д. Блумфілд), “агітаційно-пропагандистської” (Н. А. Слюсарева).

Г.Г. Почепцов вважає, що “вербальна комунікація носить головний характер в будь-якій області людської діяльності” в тому числі і в області соціально-політичної аргументації.

Вербальна комунікація впливає на людину на багатьох рівнях.

Т.А. ван Дейк аналізуючи прояви ідеології в вербальних структурах, підкреслює, що “ідеологи повинні втілювати соціальне значення і думку” [51, с. 32].

Сучасна ситуація характеризується тим, що зараз більше, ніж будь-коли в політиці, мова є не тільки інструментом формування та вираження думок, але й засобом їх приховування. “Возможность манипулирования аудиторией с помощью языка заложена в медлетингтивности (неразчленённости) форм содержания языкового знака” [73, с. 103].

Отже, політичний дискурс - це проблема не тільки політична, але й лінгвістична та культурна, “…говорить о языке и не говорить о состоянии общества и общественного сознания невозможно” [71, с. 57].

Стосовно концептуальної основи політичного дискурсу, слід відзначити, що він складається з ієрархії цінностей з великим аргументативним потенціалом. Ціннісні структури формують міфологію суспільної свідомості, до якої часто звертаються політики.

Ровиток “політичного дискурсу” пов'язують з розвитком засобів масової інформації, котрі створюють “великомаштабний політичний дискурс” зв'язуючі в одне ціле когнітивні та соціальні аспекти, цінності, фрейми, моделі, символи, міфи. На підставі оціночних суджень комунікант їх класифікує, формуючи таким чином певні предметні каталоги [14, с. 115].

Детальний аналіз та моделювання політичного дискурсу ведеться з 50-х років ХХ ст.

Незважаючи на те, що політичний дискурс є одним з найбільш авторитетних з видів аргументативного дискурса, його вивчення заслуговує особливої уваги.

Слід відзначити, що сам термін “дискурс” має декілька визначень. П. Серіо дає їх характеристику:

еквівалент поняття “мовлення”, тобто будь-яке конкретне висловлювання;

одиниця за розміром більша ніж фраза, висловлювання в глобальному смислі, тобто предмет вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих висловлювань;

у рамках теорії висловлювання або прагматики “дискурсом” називають вплив висловлювання на його отримувача і його внесення в “мовленнєву ситуацію”, до складу якої входить суб'єкт висловлювання, адресат, момент та певне мвсце висловлювання;

мовлення мовця в протилежність “розповіді”, яка розвертається без експліцитного утручання суб'єкта висловлювання;

іноді протиставляються “мова” і “мовлення” як, з одного боку, система малодиференційованих віртуальних значень, а, з другого боку, як диверсифікація на поверхневому рівні, яка зв'язується з різноманітністю вживань, що стосуються мовних одиниць (розрізняється дослідження елемента “у мові” і його дослідження у “мовленні”);

система обмежувань, які накладаються на необмежену кількість висловлювань залежно від певної соціальної або ідеологічної позиції [69, с. 10].

Аналіз дискурсу традиційно визначає свій предмет дослідження розрізняючи “висловлювання” і “дискурс”.

П. Серіо вважає, що висловлювання - це послідовність фраз, яка міститься між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс - це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує. Таким чином, погляд на текст з позицій його структурування “у мові” визначає даний текст як висловлювання, лінгвістичні дослідження умов виробництва текту визначає його як дискурс [44, с. 158].

Базуючись на визначенні П. Серіо ми вважаємо, що поняття “дискурсу” відкриває взаємодію між чисто лінгвістичним підходом і підходом, який розчиняє мову в ідеології.

Політичний дискурс формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- прийняття і обґрунтування певних політичних та соціально-ідеологічних стратегій в умовах множинних суспільних інтересів плюралінгвістичного суспільства;

- підтримання або руйнування “статусу кво”;

- “промивання умів”, нав'язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки. [2, с. 22].

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв'язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика, інагураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету [2, с. 25].

Успіх у комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, але й поведінку у зв'язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам'ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним [2, с. 28].

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера - це мовленнєві жанри, суб'єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії - керівники держави, міжнародних об'єднань, політики установ та партій [7, с. 57].

Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови [3, с. 86].

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об'єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб'єкт політичної дії [2, с. 158].

Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості [4, с. 12].

Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав'язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

За останні роки політичний дискурс став активним об'єктом лінгвістичних досліджень. У зв'язку з глобалізацією соціальних змін, технологізацією політичного дискурсу, соціологи, лінгвісти та інші спеціалісти, доходять висновку, що мова - це влада. У періоди радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до аспектів соціального життя, здатних визначити подальшу побудову нової системи аксіологічних координат з іншими акцентуваннями рубрик цілісних шкал [6, с. 60]. На особливу увагу заслуговує політичний дискурс, адже мова є невід'ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.

У сучасному політичному дискурсі вплив переконання та сприйняття адресатом мовлення політика є значним. Переконання здатні формувати, чи навіть передбачати рівень взаємовідносин між політиком та виборцем. Ефективність же спілкування політичного діяча залежить від його здатності взаємодіяти з іншими людьми та встановлювати так званий рапорт, налаштовуючись щодо їхніх моделей світу і навичок поведінки, внутрішньо приєднуючись до них, бо “різниця полягає не в самому світі, а в його фільтрах, через які його сприймаємо: мова - це фільтр, переконання - також “фільтр” [46, с. 25].

Останнім часом змінився статус усної комунікації в політиці завдяки освітленню в засобах масової інформації політичних подій. Завдяки телебаченню адресат сприймає не тільки зміст повідомлення, але й зовнішній вигляд мовця разом з вербальною та невербальною поведінкою.

Осмислення даних реалій примушує лінгвістів піти за дійсно мовні межі і розглядати політичний дискурс як єдність вербального, невербального і екстралінгвістичного аспектів.

Політичний дискурс співвідноситься з широкою сферою свідомості суспільства, оскільки до її складу входить значна кількість суспільних відносин. Ідеологічна спрямованість політичного дискурсу тісно пов'язана з політикою яку запроваджує держава та уряд. Однак не тільки політика впливає на формування політичного дискурсу, який реалізується в вербальній формі, а й він сам є інструментом впливу на формування політики через свого адресата (читача, глядача, слухача). Функція впливу споруджує комплекс лінгвістичних засобів усіх мовних рівнів, а також на рівні текстової композиції.

Для політичного дискурсу характерні дві головні функції: інформаційна (комунікативна) та впливаюча (прагматична), які реалізуються у постійній єдності.

Соціальна спрямованість прагматичної комунікації політичного дискурсу - бути видом оперативного впливу на масову аудиторію у політичних та ідеологічних цілях.

Політичний дискурс існує в усній та письмовій формах. Прикладом першої є - публічні виступи політиків, їх інтерв'ю, виступи по радіо і телебаченню, прес-конференції, парламентські дебати, блоки політичних новин у телерадіопередачах.

Традиції усної форми були закладені ще в античні часи. Підвидами політичного дискурсу вважають: дипломатичний та релігійно-проповідницький. Усна форма політичного дискурсу сприймається у єдності вербального, невербального та екстралінгвістичного факторів. Письмова форма політичного дискурсу охоплює різноманітні договори, протоколи, інформацію в газетах про політичні події, а також політичну рекламу.

Соціологічний аспект політичного дискурсу пов'язаний з його прагматичною функцією, тобто конотація слів змінюється в залежності від того, який прагматичний ефект йому надає адресант чи адресат.

У світі сучасної теорії комунікації вивчення вербальної інтерапції привертає увагу багатьох лінгвістів (О. Ребуль, С. Пекареп, К. Кербра-Орекьоні та ін.), які розглядають політичний дискурс як комунікацію соціально-значущих факторів з метою певного впливу на означеного суспільного адресата.

Суспільне призначення політичного дискурсу полягає в тому, щоб вселити адресатам - громадянам співтовариства - необхідність «політично правильних» дій та оцінок. Інакше кажучи, мета політичного дискурсу - не описати (тобто, не відзив), а переконати, збудивши в адресаті наміри, дати грунт для переконання і спонукати до дії. Тому ефективність політичного дискурсу можна визначити щодо цієї мети.

Мова політика (за деякими виключеннями) оперує символами, а її успіх зумовлюється тим, наскільки ці символи співзвучні масовій свідомості: політик повинен уміти торкнутися потрібної струни в цій свідомості; вислови політика повинні укладатися в «всесвіт» думок і оцінок (тобто, у всю безліч внутрішніх світів) його адресатів, «споживачів» політичного дискурсу.

Далеко не завжди таке навіювання виглядає як аргументування: намагаючись привернути слухачів на свій бік, не завжди вдаються до логічно зв'язних аргументів. Іноді досить просто дати зрозуміти, що позиція, на користь якої виступає пропонент, лежить на користь адресата.

Захищаючи ці інтереси, можна ще впливати на емоції, грати на почутті обов'язку, на інших моральних установках. Втім, все це може так і не знайти відгуку в душі недостатньо підготовленого інтерпретатора. Ще хитріший хід - коли, висуваючи доводи у присутності кого-небудь, зовсім не розраховують прямолінійно впливати на чию-небудь свідомість, а просто роздумують вголос при свідках; або, скажімо, висуваючи доводи на користь того або іншого положення, намагаються - від протилежного - переконати в тому, що абсолютно протилежно тезі.

Будь-який дискурс, не тільки політичний, по своєму характеру направлений на навіювання, враховує систему поглядів потенційного інтерпретатора з метою модифікувати наміри, думки і мотивування дій аудиторії. Як свого часу відзначав А. Шопенгауер, мистецтво переконання полягає в умілому використанні ледве помітно дотичних понять людини. Саме завдяки цьому і здійснюються несподівані переходи від одних переконань до інших, іноді всупереч очікуванням того, що говорить.

Успіх навіювання залежить, як мінімум, від установок по відношенню до пропонента, до повідомлення в мові як такому і до референтного об'єкта.

Перший вид установок характеризує ступінь довірливості, симпатії до пропонента, а завоювання вигідних позицій в цій області залежить від мистецтва говорити і від характеру реципієнта. Змінити установки адресата в потрібну сторону можна, зокрема, і вдало скомпонувавши свою мову, помістивши положення, що захищається, в потрібне місце дискурсу. Тільки створивши у адресата відчуття добровільного прийняття чужої думки, зацікавленості, актуальності, істинності і задоволеності, оратор може добитися успіху в цьому навіюванні. Люди завжди чогось чекають від мови своїх співбесідників, що позначається на ухваленні або відхиленні точок зору, що доводяться. Мовну поведінку, що порушує нормативні очікування доречних видів поведінки, може зменшити ефективність дії (якщо несподіванка неприємна для реципієнта) або різко збільшити її - коли для адресата несподівано відбувається щось більш приємне, ніж очікується в нормі.

Політична промова представляє собою один із видів публічного монологічного мовлення, для якого характерні такі елементи мовної ситуації, як чисельна аудиторія та офіційна обстановка [1, с. 15]. Саме політична промова була і є основним об'єктом дослідження риторики.

Композиція текстів політичних промов складалася, як правило, з трьох основних частин: вступу, основної частини і закінчення. Мета вступу полягала в тому, щоб привернути та опанувати увагу аудиторії, а також мотивувати її вибір, тобто підготувати аудиторію для подальшого сприйняття інформації. Основна частина, як структурна одиниця політичної промови містила виклад матеріалу та аргументацію. Основними методами викладу інформації були індуктивний (хід від конкретного до загального) і дедуктивний (переміщення від загального до часткового). Закінчення текстів політичних виступів, що аналізувалися, представляло собою ретроспективний хід мовця - він повертався до найважливіших пунктів основної частини й будував закінчення як нагадування про них. Характерним для текстів політичних промов було використання рамочного повтору: останні абзаци промови майже дублювали відповідні абзаци вступу.

З метою встановлення тіснішого контакту з аудиторією, оратор в політичних промовах намагається ідентифікувати свій образ через ототожнення себе зі слухачами. Це здійснювалося завдяки використанню займенників множини, таких як “wir”, ”unser”. Для здійснення подальшої сугестії оратори часто використовували засоби вираження авторської модальності через вживання таких дієслів як „ glauben, uberzeugen ” та ін.

На лексичному рівні образність та виразність мови публічних промов досягалася завдяки використанню тропів - засобів фігурального зображення предметів та явищ, до найпоширеніших з яких відносилися метафора, епітет, гра слів, іронія та ін. Механізм їх дії полягав в здійсненні переносу конотативних значень з об'єкту, з яким порівнюється даний об'єкт, на той, що порівнюється. Таким чином відбувалися спочатку кодування мовцем інформації, а потім в свідомості аудиторії мало місце її декодування.

На синтаксичному і лексико-синтаксичному рівні поширеними виявилися такі засоби, що забезпечують реалізацію риторичної стратегії, як паралельні конструкції, риторичні питання, антитези, градації та ін. З синтаксичної точки зору для текстів політичних промов найбільш характерним було використання нееліптичних та складних речень.

Отже, політичні промови, що представляють собою взірець ораторського мистецтва, використовуючи розвинутий інструментарій риторики для здійснення головної мети - переконання, - виявили наявність великої кількості засобів впливу, що дає змогу дійти висновку про велику сугестивну силу політичного виступу як типу тексту. Реалізація риторичної стратегії, що передбачає дотримання принципів і методів риторики як теорії переконуючої комунікації відбувається в таких промовах на кожному рівні мовної системи.

У політичному виступі мовний акт виражений рядом висловлювань, що залежать від перзуазивного наміру адресанта і комунікативної ситуації. Основною функцією політичного виступу являється перзуазивна, тому що домінуюча ілокутивна дія є директивною. Проте ця дія неможлива без додаткових дій, що обґрунтовують, пояснюють, підготовляють розуміння і реалізацію певних установок. Основними компонентами цього ряду є адресант (комунікативний суб'єкт), адресат-об'єкт, мета комунікації і комунікативна ситуація.

Комунікативний акт реалізації політичного виступу має деякі загальні характеристики, властиві всім політичним виступам: адресант добре підготовлений, має манускрипт виступу і використовує виступ для зміцнення своїх позицій; комунікація первісно являє собою усні, безпосередньо відтворені офіційні політичні виступи; між адресантом і адресатом не існує локальних і часових бар'єрів. Проте на практиці виступ виходить за рамки малої групи й орієнтований на масову аудиторію, до якої звертаються за допомогою технічного медіума (ЗМІ). Таким чином, мова йде про масову, несиметричну комунікацію. Тип комунікації політичного виступу - гібридний, тому що політичний виступ - це письмово підготовлений текст і промова в тісній комунікативній єдності, де усна презентація є проміжною ланкою між письмово підготовленим манускриптом промови і її письмовим відображенням у пресі. За своєю природою політичний виступ монологічний, із присутністю елементів діалогу. Визначальною рисою політичного виступу є його колективний характер, тому що, по-перше, політичний виступ відбиває інтереси групи політиків, і адресант лише представляє ці інтереси і, по-друге, створюється за участю інших авторів (референтів, спічрайтерів). Таким чином, у сучасному політичному виступі ланцюжок комунікативного акту подовжено, тому що адресант поданий, як правило, двома фігурами: спічрайтер, тобто власне автор тексту, що для адресата завжди залишається анонімним, і політик, який озвучує цей текст і якому офіційно приписується авторство.

Важливе значення для дослідження політичного виступу має аналіз комунікативної ситуації, тобто всіх факторів, що впливають на дії адресата й адресанта. Політичний виступ сприймається з урахуванням потрійного контексту: контекст виступу (значення слів і речень у системі тексту), контекст мовної ситуації (хто виступає, з якою метою, при яких обставинах), контекст глобальної суспільно-політичної ситуації.

Адресантом політичного виступу є представник певної соціальної, політичної та історичної групи, який озвучує ідеї, позиції й уявлення даної групи (партії, класу, організації і т.д.) і яким (для якого) створюється відповідний текст.

Адресат політичного виступу - ті, на кого адресант впливає відповідно до поставленої мети з використанням системи аргументації і мовних засобів. Важливою ланкою в ланцюзі адресант - адресат у політичному виступі є звертання і використання конкретних прономінальних форм, що є типологічною характеристикою будь-якого політичного виступу. Співвідношення певних прономінальних форм і звертань залежить від комунікативної ситуації і різновиду виступу.

Ведучими категоріями для політичного виступу можна вважати категорії прагматичної спрямованості, оцінної модальності та інформативності. Остання має в політичному виступі власну специфіку, що виявляється в особливому виділенні і переважанні змістовно-концептуальної інформації (ЗКІ) і композіційно-мовленнєвої форми (КМФ) міркування, які базуються на специфічно переосмисленій змістовно-фактуальній інформації та КМФ повідомлення. Міркування відзначається перевагою причинно-слідчих зв'язків, реалізується за допомогою системи аргументації, має яскраво виражену прагматичну спрямованість на реципієнта і є основним носієм ЗКІ у виступі, відображаючи більш-менш повно систему поглядів політика і його групи. КМФ розповіді/повідомлення використовується в політичному виступі як інформаційна підтримка КМФ міркування і ЗКІ [46, с. 29].

У основі політичного виступу лежить трихотомічна структура античної риторики: вступ, основна частина і висновок. Вступ (exordium, narratio) орієнтовано на слухача. Головна частина орієнтована на інформаційний аспект і будується, використовуючи про- і контраргументацію (argumentatio: confirmatio/ refutatio), відповідно до часової системи координат: минуле є причиною ситуації в теперішності, яку можна перетворити у благополучне майбутнє. Висновок (peroratio) знову орієнтований на слухача і підводить підсумки сказаного. Як правило, у вступі і/або на початку основної частини чітко визначається проблема, далі називаються причини, що викликали її, і заходи для її вирішення, а у висновку міститься заклик усунути дану проблему запропонованими засобами. Для парламентського виступу можливо відволікання від основної теми виступу як реакція на репліки з місця, що, проте, у цілому не порушує наведеної вище риторичної структури.

Аналіз синтаксичної структури текстів політичного виступу показав, що парламентські, партійні, передвиборні і привітальні виступи за обсягом приблизно рівні, проте середня довжина речень у парламентському виступі більше, а синтаксис, відповідно, складніше. Значно меншим обсягом відрізняються святкові виступи (насамперед за рахунок новорічних звертань). Середній обсяг політичного виступу складає 2487,0 словоформ, включених у 143,77 речення, середня довжина котрих, відповідно, 17,34 слова. Більш складним синтаксисом відрізняються парламентські і святкові виступи [37, с. 24].

У цілому ж можна свідчити про те, що сучасні політики віддають перевагу простим реченням, і багато складних речень або мають характер формально простого, або головне речення не несе значного інформаційного навантаження, але лише вводить підрядне. Такі речення легше сприймаються, створюють видимість міркування з наступним висновком, мають апелятивний, стверджувальний характер. Подібне спрощення синтаксичної структури сучасного політичного виступу пов'язане з загальними тенденціями розвитку мови і з впливом на виступ ЗМІ і мови реклами. Останнє виявляється також у широкому використанні неповних речень. Вони здебільшого наповнюються асоціативно діючими наочними елементами, що посилюють їхній емоційний потенціал. Такі речення можуть розглядатися як стилістична фігура, що надає тексту динамічність і більшу експресивність.

Аналіз дозволив виявити важливу роль у виступі питальних і умовних речень. Частіше всього вони вживаються в парламентському виступі, що пояснюється дебатним характером цих виступів, а також представниками опозиції як засобу негативної оцінки партії влади. Всі питальні речення вживаються або у вигляді риторичного питання, що залишається без відповіді, або на поставлене питання відразу дається відповідь самим виступаючим, тобто використовується "питально-відповідний хід", що виконує функцію актуалізації теми, полегшує адресату перехід до неї, а також виступає в якості засобу "інтимізації", оскільки "співрозмовником" є адресат, який представляється вже в якості послідовника, однодумця, виразника спільної думки. Умовні речення спираються на систему аргументації і мають у такому контексті модальне значення.

Серед стилістичних фігур у політичному виступі можна виділити парентезу, паралельні конструкції і повтор. Ці фігури підвищують загальну експресію, створюючи особливий ритм фрази або цілого смислового фрагменту, служать засобом акцентування найбільш важливих, із погляду автора, змістовних елементів промови, посилюючи тим самим вплив виступу на адресата; тому вони особливо часто використовуються у виступах, що мають передвиборний характер.

Реалізації директивної установки в політичному виступі сприяє, насамперед, широке використання модальних дієслів і конструкцій. Участь наказового способу у виступі мала, дещо більше місця займає умовний спосіб, основним же способом у політичному виступі є дійсний.

Часте використання модальних дієслів пов'язане з їхньою спроможністю подавати висловлення як обґрунтоване, необхідне, можливе, і регулювати модальність усього висловлення, готуючи свідомість адресата і сигналізуючи про наміри, побажання, вимоги політика. Вони мають імперативний характер і здобувають у політичній комунікації підвищену ідеологічну значущість. Найбільша кількість модальних дієслів використовується в партійному і передвиборному виступах, що пояснюється приналежністю зазначених виступів до genus demonstrativum, тобто виступів, що мають агітуючий характер, найменша - у парламентських. Особливо важливими для всіх виступів є дієслова: mussen, що служить вираженню основної цілі виступу - необхідності виконання адресатом дії, wollen і konnen, що мають підтримуючий основну ціль виступу характер і виражають можливість і бажання виконання цієї дії, створюють необхідний настрій в адресата для сприйняття установки [69, с. 10].

Для здійснення прагматичної спрямованості виступів широко використовується граматичний час. У політичному виступі переважають часові форми презенса, далі слідують перфект, футурум, претерит. Розходження у вжитку в окремих різновидах не є значними [44, с. 158].

Перфект вживається, в основному, тоді, коли оратор посилається на попередній виступ, що надає виступу певні риси діалогу. Цим же можна пояснити дещо частіше вживання перфекта в парламентському і партійному виступах.

Претерит широко вживається при історичних екскурсах, що обумовлює його високу участь у святкових виступах.

Форми футурума частіше вживаються в партійних, передвиборних виступах і новорічних звертаннях. У них же він представлений найбільше акцентовано, тобто частіше в заключній частині виступу, разом із закликом.

Досить часто вживають форми футурума й у привітальних виступах. Це пов'язане з тим, що політики, які знаходяться при владі, виступаючи на яких-небудь заходах, дають прогноз на майбутнє.

Крім того, футурум, висловлюючи преференцію якоїсь дії і співвідносячи що-небудь із майбутнім, може використовуватися для вираження модальності, в результаті чого висловлення сприймається як упевнене твердження, заклик, претендує на характер істини.

Характерною рисою всіх політичних виступів є широке використання іменників, які походять від дієслів і партиципіальних конструкцій, що відповідає тенденціям сучасної німецької мови, дозволяє спростити синтаксичну структуру виступу, і, з одного боку, відбиває раціоналізацію мови, з іншого боку, виражає прагнення політиків до узагальнюючого викладу своїх поглядів, тобто не до дії, що виражається дієсловом, а до результату, вираженому номінативними мовними засобами.

Особливе значення для всіх різновидів ПВ має використання прономінальних форм I особи множини, тому що вони дозволяють політику реалізувати свої цілі: звертатися до різноманітних груп населення, установлювати зв'язки в рамках групової свідомості в залежності від своїх намірів, створювати почуття спільності, залучати адресата на свою сторону, прямо звертаючись до нього, і побічно представляючи себе і свою програму. Відповідно до прийомів ідентифікації й інтимізації, використання прономінальних форм пов'язане з оцінністю. Говорячи про "ми", "нашу групу", політики використовують тільки позитивну конотацію, політичний же противник характеризується в негативному плані.

Форми I особи однини характерні для політиків, які вже перемогли і займають високу посаду (канцлер, міністр) і для передвиборних виступів, особливо реалізованих на з'їзді партії. Це може пояснюватися тим, що, проводячи передвиборну кампанію, кандидат бажає сформувати імідж сильного, рішучого, здатного до реформ політика, і частий ужиток "я" повинен продемонструвати, що в партії і для виборців є лідер, спроможний зайняти керівну посаду [31, с. 57].

Цілком незначним є вжиток у політичних виступах форм II особи. Вони вживаються лише на з'їзді партій (переважно лівих) і відносяться до членів власної партії.

Категорія оцінки є однією з головних для будь-якого політичного виступу, а оцінні прикметники - одним із найважливіших засобів для її вираження. У політичному виступі вони орієнтуються на біполярну систему оцінок (правильний - неправильний) і співвідносяться із системою ідентифікації: "ми/своя група - позитивно" - "вони/чужа група - негативно". Таким чином, провадиться спроба нав'язати адресату певну систему оцінок (ширше - картину світу) і позицію в системі координат "ми - вони". У різновидах політичного виступу оцінні прикметники вживаються відповідно до напрямку усього оцінювання: негативні особливо характерні для опозиції, позитивні для партії влади (відповідно в партійних і передвиборних виступах), переважно позитивні у привітальних і святкових.

В основі будь-якого політичного виступу лежить використання загальновживаної літературної лексики, відомої усім членам комунікативного співтовариства, яка набуває політико-ідеологічних значень і відтінків тільки у певних політичних ситуаціях. Принцип ідеологічної пропагандистської заданості в мові політики пускає в хід механізм спрямованого семантико-прагматичного моделювання семантичного змісту мовних одиниць на всіх рівнях мови. Це означає актуалізацію одних смислових відтінків і нейтралізацію інших, прояв коливань, зсувів у семантиці слова, словосполучення, у семантичному змісті речення і тексту. Мова починає пристосовуватися до тих цілей, які політика ставить перед собою, у результаті чого існуючі в загальному словниковому запасі слова актуалізуються в політичному та ідеологічному контексті для формулювання теорій, позицій, доктрин і стають тематичною (політичною) лексикою.

Одним із прикладів актуалізації загальнолітературної лексики в політичних виступах як особливому типі тексту є використання ключових слів, слів-гасел, що стають такими завдяки своєму семантичному змісту і частоті вжитку.

Ключові слова і слова-гасла зв'язані між собою, є найважливішими елементами і типологічною особливістю будь-якого політичного виступу. Можна зробити висновок про їхню ведучу роль у впливі на адресата завдяки їхнім особливостям: по-перше, стислості, простоті, і в той же час певній семантичній нечіткості, що дає можливість вживати ці слова так часто в різноманітних ситуаціях і контекстах, а також їхній емоційній зарядженості й оцінній поляризації, що сприяє розмежуванню груп "свої/чужі".

Слова-гасла і ключові слова повинні якнайшвидше викликати в адресата очікувану реакцію - асоціацію. Успіх виступу політика пов'язаний із простотою у вираженні складного, чому в чималому ступені сприяє вжиток ключових слів і слів-гасел.

Ключові слова можна розділити на групи: "загальні", "програмні", "вузкотематичні".

"Загальні" є, як правило, словами-гаслами, що використовують усі без винятку політики у всіх різновидах політичних виступів, і які є політичними афективами, словами-класифікаторами, що викликають певну реакцію адресата і представляють, як правило, абстрактні поняття. Вони завжди мають позитивну оцінність і імунітет проти критики. Їх уживають усі партії і рухи, вони можуть служити гаслами на стягах, що знайшло вираження в терміні Fahnenwurter (флагові слова) [24, с. 7].