Принцип поділу влади в країнах, що розвиваються

Зачатки доктрини поділу влади убачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади і Древнього Рима. Серед них можна виділити Аристотеля (384 - 322 р. до н.е.), Эпикура (ок. 341 - ок. 270 р. до н.е.), Полібія (ок. 201 - ок. 120 р. до н.е.). Однак авторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою мірою провісниками революційних змін у своїх країнах: англійцеві Джону Локку (1632 - 1704) і французові Шарлю Монтеск'є (1689 - 1755). Ш. Монтеск'є додав цієї концепції цілком завершений і стрункий вид. І, що не менш важливо, у його інтерпретації концепція поділу влади одержав своє відображення і закріплення в конституційних актах, багато хто з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.

Серед цих актів особливу увагу залучають дві: Декларації незалежності Північноамериканських Сполучених Штатів від 4 липня 1776 р. і французька Декларація прав людину і громадянина 1789 року.

Американська Декларація незалежності - це свого роду апофеоз особистої волі.

"Усі люди рівні від народження, - проголошує Декларація, -і вони наділені Творцем визначеними невід'ємними правами; серед них право на життя, на волю і на прагнення на щастя". Тільки для огородження і захисту цих і інших прав засновується держава. Його влада оправдана і легітимна (правомірна), лише якщо вона служить народу, існує і діє в ім'я захисту основних воль. Як тільки державна влада перестає служити цієї мети. служити інтересам людини, вона перестає бути легітимної. Виправдань для її існування більше ні, а це значить, що опір подібної влади правомірно і необхідно.

Звичайно, багато чого в цій Декларації продиктовано конкретними історичними умовами. Її положення підтверджували справедливість війни Північноамериканських Штатів, що були колоніями Великобританії, за свою волю і незалежність. Опір колоніальній сваволі і владі, що зневажала волю, ставало не тільки виправданим, але і зовсім правомірним. І все-таки було б невірно зводити положення цієї Декларації тільки до сиюминутным інтересів і потреб. Раціоналізм цього акта і його практична спрямованість очевидні. Але головне полягає в тому, що в цій Декларації, можливо, вперше в офіційному документі, проголошені ідеї справедливості визвольної боротьби, протиправності ангіна" "рідної влади і легітимності боротьби за її скинення.

Ідеї, покладені в основу американської Декларації, прийшли переважно зі Старого Світла. Цілком природно, що хвиля визвольних революцій, почата у Франції, несла ті ж ідеї, що надихали борців за волю й у Новому Світлі. Видатним документом тієї епохи устала французька Декларація прав людину і громадянина 1789 року.

Вона починається зі слів, що, здається, сьогодні відомі кожному: "Усі люди народжуються вільних і рівними в правах". Метою "будь-якої політичної асоціації" (тобто держави) є огородження "природних і невід'ємних прав людини". У невеликому по обсязі документі, що складається усього із сімнадцяти статей, сконцентровані найважливіші ідеї і принципи, що не утратили свого значення і по сьогоднішній день. Декларація 1789 року є складовою частиною нинішньої Конституції і діючого праворуч Франції.

Особливий інтерес для з'ясування того, як законодавчо проголошувався і закріплювався принцип поділу влади, представляє ст. XVI Декларації. "Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав і не закріплений поділ влади, - говорить ця стаття - не має конституції".

Звичайно, автори Декларації мали на увазі не просто який-небудь письмовий текст, названий конституцією або основним законом держави (наступний досвід підтвердила, що диктаторські і деспотичні режими дуже люблять видавати такого роду акти. Їхнім головним призначенням завжди було і залишається одне - прикрасити і закамуфлювати антинародний режим). Під словом "конституція" вони мали на увазі демократичний конституційний лад, заснований на визнанні і реалізації основних прав і воль людини і поділі влади. Тільки там, де ці принципи здійснені на практиці, є дійсна, а не фіктивна конституція, є дійсний демократичний конституційний правопорядок, тобто такий порядок, що заснований на принципах і розпорядженнях права, яким випливають і закон, і влада.

Звертає на себе увага, що Декларація в рамках однієї статті поєднує, здавалося б, два різнопорядкових принципи: гарантію прав і воль і поділ влади. На перший погляд, може показатися, що подібне з'єднання випадкове або є результат редакційної погрішності. У дійсності це не так.

Проблема здійснення прав і воль і принцип поділу влади тісно взаємозалежні. У визначеному змісті можна навіть говорити про їхню органічну єдність.

Дійсно, основні права, про які мова йде в Декларації, віднесені до природних прав людини. Це значить, що вони властиві людині від природи як до розумної істоти. Можна, звичайно, по-різному трактувати, що являє собою розумна людина, чи створена він . Творцем або це вінець природної біологічної еволюції. Але очевидно одне, що кожна людина, відповідно до концепції, що лежить в основі Декларації, має ці права не тому, що вони даровані або визнані державою або якою-небудь іншою владою. Це права, котрі органічно властиві людині. Вони невід'ємні, оскільки держава не вправі них віднімати.

Звичайно, усі ці ідеї не потрібно розуміти спрощено. Захисників концепції природних і невід'ємних прав людини дуже часто обвинувачують в ідеалізмі, відірваності від реалій, оскільки повсюдно можна знайти приклади попрання прав людини з боку держави і його органів. Безумовно, таких прикладів безліч. Прихильники природної природи і прав людини і їхньої невід'ємності від індивіда зовсім не мають на увазі, що ці права не зневажаються. Вони саме вказують на їхнє недотримання. Їхня теорія покликана довести інше. Що всі ці зазіхання протиприродні і протиправні. А закон, що санкціонує подібні діяння, сам по собі протиправний і не може бути основою законності. Неправомірний закон це приблизно та ж саме, що нелегітимна влада. Вони не можуть породжувати підпорядкування, а вимагають опору. Законна тільки та влада і дійсно носить правовий характер тільки той закон, що виходять з необхідності гарантувати права людини. У цій своїй якості права і волі людини і громадянина суть засіб обмеження влади і попередження сваволі.

Цілком природно, що в країнах, що лише недавно покінчили з авторитарними або тоталітарними режимами, ступінь захищеності основних прав і воль ще порівняно невисока. У всякому разі, у порівнянні з країнами з віковою демократичною традицією. У молодих демократіях, як правило, ще відсутні досить усвідомлені необхідність і потреба в особливому захистові особистих прав і воль. Тоталітаризм, там, де він протримався порівняно тривалий час, привчив основну масу населення сприймати конституційно закріплені права як свого роду гасла. Ніяк не почуває себе зв'язаним цими нормами і бюрократичне чиновництво, успадковане від часів тоталітаризму. Для нього нерідко відомча інструкція або наказ начальника значать набагато більше, ніж стаття конституції. Змінити це положення на рівні свідомості мас і адміністративної практики -і задача надзвичайно важка і складна. У цих умовах повинний впроваджуватися і діяти механізм, що надавав би визначені правові гарантії проти зловживання владою, виключав би або запобігав відновленню деспотичної влади або тоталітарного режиму.

Твердження інституту прав і воль, їх гарантованість - це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади. Але настільки ж необхідний і аналогічний внутрішній механізм. Він би перешкоджав надмірної концентрації влади, чреватої її повним зосередженням у руках однієї особи або обмеженої вузької групи осіб, яка б правила за своїм розсудом, не вважаючи ні з правовими розпорядженнями, ні з правами і волями людини. Відповіддю на цю потребу в механізмі, який би перешкоджав узурпації влади, стали концепція і конституційний принцип поділу влади.

Пошук найкращих форм організації влади, дослідження механізму її здійснення пронизують всю історію політичної думки. Вже в роботах Аристотеля утримуються визначені елементи договірної теорії походження держави, виведені з природи людини. По Аристотелю, людина -- це політична істота. А з різноманітних видів спілкування логічно вибудовується і його вища форма - політичне спілкування. Це останнє і суть держава. "...Людина по природі своєї є істота політичне, у силу чого навіть ті люди, що анітрошки не мають потреби у взаємодопомозі, беззвітно прагнуть до спільного проживання".

В основі держави, відповідно до Аристотеля, лежить прагнення до вищого блага. Але конкретні форми його організації неоднакові. Вони у вирішальному ступені зв'язані з порядком здійснення влади. У свою чергу, демократія, олігархія й інші форми правління неминуче проробляють визначений цикл еволюції, що включає зародження, підйом і занепад. Цей своєрідний круговорот неминучий і являє собою загальний закон розвитку. Давньогрецький мислитель намагається з'ясувати причини упадка і розкрити умови, при яких досяжна максимальна стабільність держави. При цьому він відходить від чисто правових початків і застосовує, користуючись сьогоднішньою термінологією, соціологічний підхід.

У кожній державі є три частини населення. Це дуже багаті, дуже бідні і ті, хто "коштує посередині між тими й іншими. ...Помірність і середина - найкраще". Доводи розуму виявляються неприйнятні для сверхсильних, надбагатих і т.п., а дорівнює і для понадбідних. Тому стійким може бути лише та держава, де домінують середні громадяни, тому що вони набагато менше піддані звадам. Навіть сама можливість демократичного ладу і його стійкість залежать від місця займаного середніми громадянами (по сучасному - середніми шарами).

"Демократії... користуються більшої в порівнянні з олігархіями безпекою; існування їхній більш довговічне завдяки наявності в них середніх громадян (їхній більше, і вони більш причетні до почесних прав у демократіях, ніж в олігархіях). Але коли за відсутністю середніх громадян незаможні придушують своєю численністю, держава виявляється в нещасливому стані і швидко йде до загибелі". Слова, написані майже дві тисячі триста років тому, звучать досить актуально.

Аристотель, звичайно, ще досить далекий від принципу поділу влади в тім виді, як ми його знаємо сьогодні. Однак його міркування про стримуючі і стабілізуючі елементи про небезпеці панування крайностей уплинули на наступних мислителів. І не випадково Монтеск'є настільки цікавився працями великого грека.

Проблема співвідношення волі і влади привертає увагу видних мислителів в усі наступні століття. Особливо пильний інтерес вона викликає у видатних представників епохи Освіти. Саме об цей період одержує всебічну і глибоку розробку концепція договірного походження держави.

Її прихильники далеко не завжди однаково підходили до характеристиці джерел, змісту і наслідків суспільний або політичний договори. Але є щось загальне, що поєднує практично всі різноманітні концепції. Це визнання того, що природним станом людини є воля.

Що ж змусило людей погодитися на часткове обмеження своєї волі? Є дві найбільш типові і суперечливих відповіді на це питання. Англійський філософ Томас Гоббс (1588 - 1679) і його послідовники вважали, що люди в природному стані знаходяться в стані війни всіх проти усіх за принципом "людин людині - вовк". Тому, щоб не знищити один одного, вони повинні були погодитися на обмеження своєї волі.

Принцип досить простий: життя і безпека в обмін на волю. "Така загальна влада, що була б здатна захищати людей від вторгнення чужоземців і від несправедливостей, заподіюваних один одному, і, таким чином, доставити їм ту безпеку, при якій вони могли б годуватися від праць рук своїх і від плодів землі і жити в достатку, - вважає Гоббс, - може бути споруджена тільки одним шляхом, а саме шляхом зосередження усієї влади і сили в одній людині або в зборах людей, що більшістю голосів могло б звести усі волі громадян у єдину волю. ...У цій людині або зборах осіб складається сутність держави, що має потребу в наступному визначенні: держава є єдину особу, відповідальним за дії якого зробило себе шляхом взаємного договору між собою величезна безліч людей, для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їхній так, як визнає за необхідне для їхнього світу і загального захисту ".

Найкраща держава, створена за згодою між людьми і назване Гоббсом Левіафаном, має всю повноту влади. А ця влада для її ефективного використання повинна бути зосереджена в руках однієї особи. От чому Томас Гоббс був прихильником і захисником абсолютистської монархії. Люди ж, що створили по своїй волі Левіафана, утрачають влада над державою, а разом з нею і свою волю.

До зовсім іншим, прямо протилежним, висновкам приходить один з найвідоміших творців і захисників теорії суспільного договору Жан-Жак Руссо (1712 - 1778). Вихідна посилка приблизно однакова. Людина в його природному стані вільний від усяких суспільних зв'язків. Однак на визначеному етапі розвитку сили, що протидіють цьому природному станові, починають домінувати. Усвідомивши (або відчувши) це, люди добровільно вступають у союз, укладаючи суспільний договір (соціальний контракт). Головна мета і призначення суспільного договору складається в об'єднанні, що забезпечує збереження індивідуальної волі: "Знайти таку форму асоціації, що захищає й обгороджує загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, з'єднуючись з усіма, підкоряється, однак, тільки самому собі і залишається настільки ж вільним, як і колись".

Таким чином, суспільний договір служить підставою виникнення й існування держави і влади. Але цей договір не тільки не скасовує особисту волю на користь держави, але, навпроти, служить її огородженню і захистові. У результаті суспільний договір стає гарантією особистої волі, а загальна воля, що виражається владою, є лише додавання індивідуальних воль і інтересів. Воля, отримана за згодою, заради якої людина відмовилася від природної, забезпечує верховенство народу. Тільки він може бути джерелом влади і стає як би гарантом своєї власної волі.

Ідея волі як природного стану людини і необхідності забезпечення її захисту послужила основою створення і розробки концепції поділу влади. Згідно Дж. Локку, закон природи - це розум, що рухає людиною. З нього випливають рівність і незалежність людей, умови їхнього життя і поводження в суспільстві. У свою чергу, рівень і ступінь природного стану» тобто волі людини, стають мірилом відповідності влади потребам людини. Головна погроза волі складається в нерозділеності влади, у її зосередженні в руках абсолютного монарха, що сам установлює закони і примушує до їх виконання.

"Абсолютна деспотична влада або керування без установлених постійних законів не можуть ні в якій мері відповідати цілям суспільства й уряду", - констатує Дж. Локк. Звідси і випливає головний висновок, що склав серцевину концепції поділу влади: влада по прийняттю законів і влада по їх виконанню повинні бути розділені.

Автор концепції не виступав проти влади взагалі. Він вважав її необхідною умовою збереження суспільства і порядку і був прихильником монархії. Але цим остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчої влади. В умовах обмеженої монархії на перше місце висувається законодавча влада. Саме вона, по Локку, і утворить "першу галузь влади".

Найбільше повно і послідовно концепція поділу влади викладена в працях Ш. Монтеск'є й особливо в його двадцятилітній праці "Про дух законів", що принесли найбільшу славу авторові.

Усі у світі, на думку Ш. Монтеск'є, підлегло дії визначених законів. Розумні істоти мають як закони, що установлені ними, так і закони, що не ними створені. Відносини між людьми були відносинами справедливості. Справедливо, щоб люди, що живуть у суспільстві, підкорялися його законам. Але світ розумних істот не керується з такою досконалістю, як світ фізичний. Людина не вільна від оман і пристрастей. Тому він може відхилятися від первісних законів і навіть від тих, котрі їм створені для себе.

"Така істота здатна щохвилини забувати свого творця - і Бог нагадує йому про себе в завітах релігії; така істота здатна щохвилини забувати самого себе - і філософи направляють його законами моралі; створений для життя в суспільстві, він здатний забувати своїх ближніх - і законодавці призивають його до виконання своїх обов'язків за допомогою політичних і цивільних законів".

Закони, що випливають із самої суті людини, Монтеск'є називає законами природи. За цим законами людини жив у часи, що передували утворенню суспільства. Отже, для того, щоб них довідатися, треба з'ясувати, яке місце займала людина в той час. При цьому вихідним є припущення, що людина в природному стані володіє не пізнаннями, а тільки здатністю до пізнання.

Які ж основні природні закони? По-перше, прагнення до світу. (Прямо протилежне тому, що затверджував Гоббс.) По-друге, необхідність добувати їжа, що штовхає до з'єднання. По-третє, взаємний потяг, викликуваний задоволенням від спілкування, взаємний позив, множений розходженням двох статей. По-четверте, поступове знаходження знань, що множить взаємне зближення. У результаті виникає бажання жити в суспільстві собі подібних.

Які ж наслідку виникнення такого суспільства, що рівнозначно державотворенню? На жаль, саме на цій стадії починаються війни між народами й окремими особами. Подібний висновок не уражає свідомість сучасників. Один з видних просвітителів тієї пори Д.Дідро (1713 - 1784) пояснює, що безвинність і світ - плоди дикої природи. Навпроти, цивілізоване стан породжує всякого роду злодіяння. І проте саме останнє переважно, тому що тільки воно здатна принести щастя і благополуччя людині.

Поява двох видів воєн спонукає до встановлення законів, що регулюють відносини між людьми. Правила, що визначають відносини між народами, утворять міжнародне право. Відносини між істотами, що живуть у суспільстві, також повинні бути підлеглі законам. Ті з них. які регулюють відносини між правителями і керованими, утворять право політичне, а ті, котрі регулюють відносини між індивідами, - право цивільне (Помітимо попутно, що і понині нерідко конституційне право визначають як право політичне).

Суспільство не може існувати без уряду. Закони, у ньому прийняті, повинні відповідати природі і принципам встановленого в ньому правління. Ці закони повинні, утім, відповідати також властивостям народу (національному характерові), фізичним властивостям країни (кліматові, положенню, розмірам території), способові життя її народу, ступеня волі, релігії, багатству країни, чисельності населення, вдачам і звичаям, нарешті, цілям самого законодавця. Звичайно, легко побачити, що значимість різних факторів, що визначають природу або, інакше, дух законів, далеко не однакова. Але важливо відзначити інше. Закон не простий волевиявлення якоїсь особи, групи або навіть цілого народу. Це утілення взаємодії великого числа факторів. І з ними необхідно вважатися, якщо мати на меті створення працюючих законів, що відповідають потребам суспільства. Утім, і сам Монтеск'є підкреслює особливу важливість взаємозв'язку між законами і природою і принципами правління, що затвердилося в даній країні. Саме принцип, покладений в основу організації влади, впливає на закони.

Згідно Монтеск'є, існують три "способи правління": республіканський, монархічний і деспотичний. Республіканське - це таке правління, при якому верховна влада знаходиться в руках усього народу або частини його. Монархічним іменується правління, здійснюване одною людиною, але на основі і за допомогою встановлених незмінних законів. Нарешті, деспотичним є правління, здійснюване волею і сваволею однієї особи.

Республіка, у якій влада належить усьому народові, - це демократія. Якщо ж вона знаходиться в руках частини народу, то мова йде про аристократію (правлінні обраних). Народ, що володіє верховною владою, повинний робити сам усе, що він у стані добре виконати. Те, що він сам не в змозі виконати, він повинний здійснювати за посередництвом своїх представників.

Кожному видові правління відповідає визначений принцип, що пускає в хід державний механізм.

Представлення Монтеск'є про політичну чесноту носять значною мірою ідилічний характер. Сама по собі чеснота розглядається як прояв почуття, а не розуму. Йому повинні супроводжувати прагнення до рівності і помірність (цієї останньої він додає майже таке ж значення, як і Аристотель).

Основний принцип монархії - це честь. Закони, що відповідають цьому принципові, повинні підтримувати знати. Саме вона розглядається як "творець і створення цієї честі". Істотна перевага монархії перед республікою в тім, що справи тут виповнюються скоріше, оскільки ведуться одною особою. Утім, надмірна поспішність теж шкідлива, і закони повинні вносити в неї необхідне і розумне уповільнення. Перевага ж монархії перед деспотією складається в більшій стійкості і міцності, тому що монарх може спиратися на підтримку декількох станів. Усе це забезпечує, у свою чергу, високий ступінь безпеки самому правителеві.

"Принцип деспотичного правління - страх; але для народів боязких, неосвічених, пригноблених не потрібно багато законів" . Деспотична влада противна людській природі. Люди завжди спрямовані до волі. Чому ж деспотичне правління зустрічається настільки часто? Поряд з багатьма іншими, одна з істотних причин вбачається в тім, що утворити помірне й урівноважене правління набагато складніше. Треба так комбінувати влади, щоб одна врівноважувала іншу. Це свого роду "шедевр законодавства", досягнення якого досить складно. Деспотії ж мистецтво не потрібно. Для того щоб затвердити деспотичне правління, "не потрібно нічого, крім пристрастей", а на це всякий придатне.

Аналізуючи різні способи правління і принципи, на яких воно основане Монтеск'є підходить до проблемі політичної волі і її трактуванню. А відштовхуючи від неї, вирішує питання про пристрій влади. Політична воля існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що володіє владою, схильний до зловживання нею.

"Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати один одного. Можливий такий державний лад, при якому нікого не будуть примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок законові, і не робити того, що закон йому дозволяє".

Ідея, що формулює Монтеск'є, цікава в багатьох відносинах. Насамперед визначенням взаємозв'язку, установлюваної між правомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємне стримування. Таке взаємне стримування - гарантія від зловживання. Перешкода зловживанню владою є гарантія забезпечення волі. Нарешті, сама воля розуміється в прямому співвідношенні з законом. Воля має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок законові. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють зробити те, що йому заборонене законом. Таким чином, поділ влади не самоціль, а засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення волі.

Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані?

"У кожній державі, - пише Ш.Монтеск'є, - є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного". Приведене формулювання трохи відрізняється від тієї, котра має ходіння в наші дні. Утім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не залишають місця для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпека. У силу третьої влади карають злочинці і дозволяються зіткнення між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати - судової.

На перший погляд, може показатися трохи дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але порозумівається це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), на відміну від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення.

В одному випадку за допомогою урядової діяльності, в іншому - за допомогою судової діяльності. У цьому змісті можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати них, звичайно, неприпустимо.

Указівка на те, що з'єднання різної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної волі, складає серцевину самої доктрини поділу влади. "Якщо влада законодавчій і виконавча будуть з'єднані в одній особі або установі, то волі не буде, тому що можна побоюватися, що цей монарх або сенат стане створювати тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їхній". У приведених словах звертає на себе увага ще одна обставина -- закон аж ніяк не завжди справедливий і безперечний, бувають і тиранічні закони. До цього ми ще повернемося надалі.

Отже, законодавчі і виконавча влади повинні бути відділені. Але Монтеск'є одночасно констатує, що в більшості сучасних йому європейських держав монарх володіє двома першою владою. Як же повинно бути? Ідеал він бачить у британській конституційній монархії, де ці влади на практиці відділені, що і забезпечує збереження волі. Якщо, однак, з'єднання двох першої влади - це ще лише потенційна погроза тиранії, то з'єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків. "Не буде волі..., якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єднана з законодавчою владою, то життя і воля громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з'єднана з виконавчої, то суддя одержує можливість стати гнобителем".

Нарешті, що відбудеться, якщо з'єднані всі три влади? Відповідь досить лаконічна і простий. У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повна загибель волі. Підтверджень цьому як з історії класичних держав стародавності, так і сучасних йому Монтеск'є приводить більш ніж досить.

Доктрина, створена Ш. Монтеск'є, не обмежується вичленовуванням трьох галузей влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менш важлива й інша сторона цієї доктрини - міркування про те, чи не приведуть розчленовування влади і їхня взаємна збалансованість до паралічу влади, до безвладдя, при яких також неминучі руйнування держави і загибель волі. Запобігти подібний розвиток подій можуть, по Монтеск'є, погодженість і взаємодія влади.

Конкретні рецепти організації влади, пропоновані Ш. Монтеск'є, обмежені доступними йому знаннями і представленнями. Багато хто з них сьогодні не можуть бути сприйняті інакше як анахронізм, як щось застаріле. Але положення про те, що погано організована і погано здійснювана влада не менш небезпечна, чим її відсутність, залишається досить актуальним і в наші дні.

У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним з головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла своє пряме відображення і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала ведучим конституційним принципом практично всіх держав світу.

Але не коштує, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію. Далеко не відразу навіть записані в основному законі держави принципи реалізуються на практиці. Історія тієї ж Франції, де народилася і восторжествувала ця теорія, переконливо показує, як складний був пройдений шлях. За два сторіччя, що пройшли після Великої французької революції, у країні перемінилися дві імперії, дві цензових монархії, п'ять республік, не вважаючи всякого роду "перехідних" і "тимчасових" режимів.

Звичайно, за ці роки мінялися і концептуальне трактування, і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між її галузями.

Мабуть, варто особливо відзначити спроби ревізії концепції поділу влади з метою її пристосування до авторитарного або напівавторитарного режиму. Оскільки вже в XIX столітті поділ влади погоджувався з демократичними початками державного ладу, то з'являється ціла серія різних теорій, за допомогою яких намагаються довести необхідність особливої четвертої влади, що утворить окрему і цілком самостійну галузь.

Так, згідно Бенжамену Констану, видному французькому політичному діячеві і письменникові епохи Реставрації Бурбонов, тріада влади, запропонована Монтеск'є, повинна бути доповнена ще однієї. Її призначення - запобігати і врегулювати конфлікти, що виникають між трьома першими. Така четверта влада нібито повинна бути політично нейтральна і забезпечувати баланс і співробітництво трьох інших. Досить неважко побачити, що за подібною "політично нейтральною галуззю" ховалася королівська влада, що претендувала на те, щоб стояти над всіма іншими.

Це дуже добре простежується в тексті португальської хартії, прокламованої монархом (у той період Бразилії і Португалії одночасно) у 1824 році. Поділ влади з'являється в ній однієї з гарантій збереження прав громадян. А згідно ст. 71, основу політичної організації складає "влада, що врівноважує", що належить монархові. Саме ця влада коштує на стражі незалежності всіх "інших галузей політичної влади, їхнього балансу і згоди".

Чимало починалося спроб протягом двох минулих століть оголосити поділ влади застарілим, нереальним, суперечним нібито потребам соціального прогресу. Але всі спроби зрадити анафемі демократичний принцип в остаточному підсумку завершувалися фіаско для його супротивників і критиків.

У сучасній правовій науці принцип поділу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це значить, що він має основне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму. Конституційні положення, що відносяться до вищих державних органів і визначальний порядок їхнього формування, повноваження і сферу ведення, взаємини між ними, повинні відповідати головному конституційному принципові.

Разом з тим принцип поділу влади не може бути досить діючою й ефективним поза системою інших конституційних початків. До їхнього числа випливає, у першу чергу, віднести твердження правового характеру держави. Взаємозв'язок держави і права ніколи не обговорювались. Однак нерідко в минулому право розглядався лише як результат або продукт правотворчої діяльності держави. Держава, видаючи закони, діє право. Теорія правової держави дозволила поставити усі з голови на ноги. Суть справи не в тім, хто саме видає закон, а в тім, а держава зв'язана правом і у всій своїй діяльності повинна додержуватися правових розпоряджень. А непорушну основу права складають природні і невід'ємні права людини. От чому в правовій державі будь-який закон, у тому числі і конституція, повинні виходити з цієї вимоги.

Конституція, що відповідає сучасному рівневі і вимогам демократії, не просто прокламує права і волі, не тільки вказує на їхній гарантії. Вона повинна передбачати така побудова держави і всього механізму влади, яке б відповідало головній задачі - визнанню людини і його прав і воль вищою цінністю.

На жаль, при викладі основ теорії правової держави, як у популярній літературі, так іноді, і в солідних виданнях, допускаються неточності, що породжують нерідко досить серйозні омани. Одне з найбільш розповсюджених - це положення про верховенство закону. З нього ж часом робиться висновок, що коли незабаром законодавчим органом є парламент, те саме йому належить верховенство в загальній системі органів держави.

Джерела помилки полягають у тому, що змішуються два поняття - право і закон як форма вираження права. Не всякий закон, навіть прийнятий відповідно до процедури, передбаченою конституцією, носить правовий характер. Закон, що зазіхає на права і волі людини і громадянина, що лежать в основі демократичного ладу, носить протиправний характер. Боротьба проти сваволі, здійснюваного у формі закону, саме і викликала до життя такий порівняно новий для більшості держав інститут, як органи конституційного нагляду.

Одним із творців теорії правової держави був відомий німецький філософ І. Кант (1724 - 1804). (По його термінології мова йшла про створення "загального правового цивільного суспільства.) Він зв'язує необхідність створення такого суспільства з імперативами самої природи і необхідністю забезпечення волі. "Тільки в суспільстві, саме в такому, у якому членам його надається найбільша воля, а стало бути існує повний антагонізм і проте саме точне визначення і забезпечення волі заради сумісності її з волею інших, тільки в такому суспільстві може бути досягнута вища мета природи: розвиток усіх її задатків, закладених у людстві...".

Усвідомлення волі стає однією з умов формування правового цивільного суспільства і держави. Більш того, на думку видатного німецького філософа Ф. Гегеля (1770 - 1831), саме свідомість волі утворить зміст того принципу, розвиток якого і складає всесвітню історію. "Всесвітня історія є дисципліноване неприборканої природної волі й узвишшя її до загальності і до суб'єктивної волі".

Класична німецька філософія стала, як відомо, одним із джерел марксизму. Ця доктрина, створена К. Марксом (1818 - 1883) і Ф. Енгельсом (1820 - 1893) і розвита в Росії В.И. Леніним (1870 - 1924) зробила особливо великий вплив на історичні долі людства. Оголошена її прихильниками й адептами єдиної справді наукової (начебто може існувати монополія на істину в кінцевій інстанції), вона цілком відкидає природно-правову концепцію походження і ролі держави і права, а дорівнює і принцип поділу влади.

Відповідно до марксизму, держава, як і право, є результат і продукт непримиренності класових протиріч. Його історичне призначення складається в придушенні класового супротивника. Відповідно держава - носій політичної влади - є не що інше, як знаряддя і механізм насильства і придушення. Політична влада з'являється в цьому зв'язку як нічим не зв'язане і не обмежене насильство одного класу стосовно іншого.

Деспотичний тоталітарний режим цілком природно зрадив анафемі як ідеалістичні й утопічні природні права і волі. Усі цінності демократичного правління були оголошені брехливе і лицемірними, а їхнє призначення - в обмані і введенні в оману працюючих мас. Та ж доля осягла концепцію і принцип поділу влади як виражали інтереси визискувачів.

Звичайно, Дж. Локк і Ш. Монтеск'є, створюючи свою теорію, виражали і представляли інтереси визначених соціально-політичних сил. І це цілком закономірно, тому що воля була в той період волею насамперед для третього стану, а рівність громадян означало скасування соціальних привілеїв і обмежень. Поділ влади означало обмеження абсолютної влади монарха, а виходить, припинення сваволі і деспотизму. Але розвиті мислителями ідеї відбивали не просто узкоклассовий інтерес. У них знайшли вираження загальнолюдські цінності, яким призначено було пережити століття.

Навчання про диктатуру пролетаріату не могло ужитися з концепцією поділу влади. З твердженням комуністичного режиму в Росії принцип поділу влади був відкинутий як непотрібний і навіть шкідливий. Це, у свою чергу, визначило і підхід до нього партійної науки, що випливала завжди у фарватері указівок влади що притримають. Головним аргументом при цьому служила аж ніяк не вказівка на існування диктаторського або деспотичного режиму в країні. Критики затверджували, що в СРСР досягнуте класова єдність влади, морально-політична єдність суспільства, а сама влада належить працюючої (пізніше - народу в цілому), що виключає її поділ. І тільки з катастрофою комуністичного режиму і в міру повороту убік демократичного розвитку, з'ясувалося, що воно неможливо без сприйняття і реалізації принципу поділу влади.

Принцип поділу влади віднесений до числа основних конституційних принципів усіх сучасних демократичних держав. Це зовсім не означає, що він обов'язково згадується в тексті основного закону. Цей принцип знаходить своє відображення в побудові механізму здійснення влади. А реальність існування поділу влади підтверджується (або спростовується) практикою формування і функціонування останнього. Складовими частинами механізму влади повсюдно визнаються законодавча, виконавча і судова влади, кожна з яких, утілюючи єдність влади, що належить народу, залишається самостійної.

В усіх країнах при нормальній ситуації існують органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Однак способи їхнього поділу і взаємодії далеко не однакові. Інакше кажучи, принцип один, а способи його реалізації різні. У кожній країні державний механізм відрізняється безсумнівною специфікою і численними особливостями. Причому, чим вище ступінь демократизму, тим більше можна спостерігати специфічного й особливого.

Конкретне перетворення в життя принципу поділу влади залежить від впливу численних факторів. Серед них можна відзначити такі, як історичні особливості становлення й еволюції держави, рівень соціально-економічного розвитку, природно-географічні умови існування, етнонаціональний склад населення і багато хто інші. Особливо важливе значення має розміщення політичних сил у країні. Практика показує, що дуже часто ті або інші положення, зафіксовані в конституції, можуть по-різному трактуватися і застосовуватися в залежності від того, що собою представляє партійна система країни і які саме політичні партії знаходяться при владі. Приведемо один приклад. Так, у Франції по Конституції 1958 року виконавча влада поділена між президентом республіки й урядом. У тому випадку, якщо більшість у нижній палаті французького парламенту - Національних зборах - належить партії президента, те саме він керує діяльністю уряду. Якщо ж більшість у нижній палаті мають супротивники президента, то можливості здійснення їм функцій керування різко звужуються.

Обумовлений конституцією і фактично сформовані в країні порядок формування і принципи взаємин між законодавчою, виконавчою і судовою владою визначають існуючу в країні форму правління. У конституційно-правовій науці всі різновиди організації державної влади прийнято зводити до декількох типологічних моделей. Інакше кажучи, якщо необхідно з'ясувати, яка принципова схема організації влади, як розділені і взаємодіють її різні галузі, треба установити, про яку саме форму правління мова йде.

Існуючі нині у світі держави поділяються на дві великі групи - монархії і республіки. Монархічним називають така держава, у якому посада глави держави заміщається, за загальним правилом, довічно й у спадщину. У республіці глава держави обирається і може займати свою посаду тільки визначений термін. Правда, з цього загального правила зустрічаються виключення, але вони вкрай рідкі.

Поділ усіх держав на монархії і республіки в недавнім минулому мало визначене політичне значення. Прийнято було вважати, що монархії по своїй природі більш реакційні або, у всякому разі, більш консервативні, ніж республіки. Викликано подібну думку насамперед тим обставиною, що монархічна форма правління історично тісно зв'язана з одноособовим правлінням. Таке правління нерідке виливалося в деспотію. Абсолютна, або самодержавна, монархія виключає поділ влади з усіма наслідками, що звідси випливають. Там, де немає поділу влади, там немає і політичної волі.

Сьогодні абсолютна монархія - це анахронізм. Вона зустрічається лише в далеко не всіх країнах Сходу. Причому, нерідко світський правитель є і релігійним главою своїх підданих. Природно, що говорити про яких би те ні було проявах демократичного правління в таких країнах не приходиться. У країнах, що розвиваються, з монархічною формою правління переважає в даний час так називана дуалістична монархія. Це країни, у яких формально влада розділена між монархом і виборною установою (звідси дуалізм - подвійність). Але на практиці реальна влада концентрується в руках монарха. Відповідно і ступінь політичної волі і гарантії прав і воль досить там незначні.

Стосовно до розвитих цивілізованих країн розходження між монархією і республікою не може служити підставою для їхнього віднесення до консервативним або реакційним. Такі країни, як Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія й ін., що є конституційними парламентарними монархіями, належать до числа демократичних держав. Більш того, монархія в Іспанії, наприклад, після падіння франкистського режиму зіграла досить активну роль у твердженні демократичного ладу і припиненні спроб реставрації профашистського режиму. З погляду реалізації принципу поділу влади такі країни не відрізняються від парламентарних республік.

Найбільш розповсюдженої в сучасному світі є республіканська форма правління. У розвитих країнах відомі три її різновиди. Це президентська республіка, парламентарна республіка і республіка зі змішаною формою правління (іноді неї називають статі президентської або говорять про раціоналізований парламентаризм).

Президентська республіка - це країна з найбільш послідовним, або твердим, поділом влади. Найвідоміший "класичний" приклад президентської республіки являють собою Сполучені Штати Америки. Ця форма правління зустрічається також у ряді країн Латинської Америки й у деяких інших регіонах. Причому нерідко в цих країнах президентська влада здобуває гіпертрофований характер, підкоряючи собі всі інші галузі влади. У цьому випадку використовують термін "супер президентська республіка".

У президентській республіці принцип поділу влади знаходить свій прояв у юридичній рівності кожної з трьох галузей влади і їхньої незалежності друг від друга. Саме ця схема використана в Конституції США 1787 року. Звичайно, самостійність і незалежність кожної з галузей влади не означає їхнього повного відокремлення. На практиці це могло б привести до непогодженості, конфронтації і навіть паралічеві влади. Ефективна влада можлива тільки при взаємодії її різних галузей. Тому в президентській республіці обов'язково складається механізм взаємного співробітництва, противаг, що покликаний забезпечити самостійність і взаємодія всіх галузей влади.

У чому конкретно знаходить свій прояв юридична рівність кожної з Галузей влади? Насамперед у тім, що кожна з них: законодавчих, виконавчих і судова - має як би свій домен, свою сферу діяльності, на яку інша галузь влади не повинна зазіхати.

Законодавча влада, представлена парламентом, має виключне право прийняття законів держави. Ніяка інша влада, ніякий інший державний орган подібною владою не володіють. Це право носить у принципі універсальний характер, тобто закон може бути прийнятий по будь-якому питанню. Але це повинно бути дійсно закон, а не такий акт, що підмінює управлінське рішення. Закон - це акт, що містить найбільш загальні правила (норми), що регулюють ту або іншу сферу суспільних відносин. Якщо ж у формі закону намагаються вирішувати оперативні питання керування, підмінити видання загальної норми індивідуально визначеної, застосовної лише до даного конкретного випадку, то мова йде про вторгнення в сферу діяльності виконавчої влади. Зовсім ясно, що в такому випадку має місце порушення принципу поділу влади, а значить і сам такого роду законодавчий акт придбав антиконституційний, тобто протиправний характер.

Універсальність законодавчих повноважень парламенту знає і ще одне істотне обмеження, зв'язане з формою державного устрою. Так, у федеративних державах більш-менш точно визначені предмети ведення федерації і її членів. Може також існувати сфера спільного ведення. З питань, віднесеним до виняткового ведення суб'єктів федерації, федеральний парламент приймати закони не може.

У країнах з парламентарними формами правління парламент так само, як і в президентських республіках, є органом законодавчої влади. Його законодавчі прерогативи приблизно аналогічні і мають, як правило, ті ж обмеження. У чому ж тоді складається розходження?

Специфіка президентської республіки полягає в тому, що законодавча влада сама пропонує і приймає закони. У парламентарних республіках звичайний уряд монополізує право законодавчої ініціативи. У президентській республіці виконавча влада правом законодавчої ініціативи не розташовує. Більш того, представники виконавчої влади нерідко, як, наприклад, у США, не мають навіть права доступу в палати парламенту (крім випадку, коли президент виступає з посланнями на спільному засіданні палат.) Звичайно, на практиці настільки тверді правила дотримуються не дуже послідовно. Представники виконавчої влади беруть участь у роботі комітетів і комісій палат парламенту (але не в засіданні палат). Виконавча влада підготовляє найбільш важливі й істотні законопроекти (вона володіє для цього і необхідним апаратом, і інформаційною базою, і іншими можливостями). Однак юридично права законодавчої ініціативи виконавча влада позбавлена і повинна вишукувати різні шляхи для винесення законопроекту на розгляд палат. Урядовий законопроект може бути змінений і доповнений парламентаріями без згоди уряду.

Усі ці тверді правила, що обмежують доступ виконавчої влади в парламент, покликані відгородити самостійність у законодавчій владі. Але адже одночасно не менш важливо затвердити юридична рівність і незалежність самої виконавчої влади. Яким образом досягається ця мета? Два моменти мають вирішальне значення.