Креативність і творчість

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей. Найочевиднішим прикладом творчості цього рівня є раціоналізаторська пропозиція, що реалізується, як правило, в межах якогось підрозділу підприємства, в найкращому випадку - галузі.

Четвертий рівень стосується творчості, новизна продукту якої є суб'єктивною, відносною, значущою тільки для самої людини, яка творить. Однак такий обмежений обсяг цього рівня не заважає йому бути чи не найважливішим для людини, початковим етапом в оволодінні вищими рівнями творчості, формуванні вмінь і навичок загальної креативності.

Щодо критерію корисності, то під нею розуміється цінність, значущість. Є ще своя шкала цінностей, власні критерії оцінки, які далеко можуть не збігатися з оцінкою загалу. Звідси, креативний продукт - це не обов'язково геніальна праця, відкриття, твір мистецтва. Креативний продукт для кожної особи - це те, чого вона хоче, до чого прагне, її життєва програма на коротко-, середньо- і довготривалу перспективу. Ця програма передбачає реалізацію цілей, що знаходяться у трьох вимірах: мати, що хочеться, робити, що хочеться, і, нарешті, найважливіше - бути таким, яким хочеться.

Оцінка креативності продуктів художньої, літературної, наукової творчості може бути дана тільки у контексті існуючих у певній культурі у певний час критеріїв.

4. Творча активність особистості

Творчість є активною взаємодією суб'єкта з об'єктом в ході якого суб'єкт ціле направлено змінює навколишній світ, створює нове, соціально значиме у відповідності з вимогами об'єктивних закономірностей. Активно впливаючи на світ суб'єкт перетворює і самого себе. Об'єкт - це те, на що направлена діяльність, при чому, особливості об'єкта визначають характер діяльності. Прояви творчості різноманітні: це активно-перетворююча діяльність людини і у сфері матеріального виробництва і духовна діяльність в пізнанні, мистецтві і в соціально-політичних відносинах і таке інше. Незважаючи н спільні риси в кожній сфері дійсності творчість протікає по особливому.

Діяльність людини протікає у відповідності з природою, її закономірностями. Людина ж змінює її у відповідності зі своїми потребами та цілями.

Творча активність суб'єкта проявляється в тому, що людина надає предметам природи форму, яка відповідає її потребам, робить можливим задоволення певних потреб. Змінюючи природні явища, люди «опредметнюють» свою сутність: у створюваних предметах вони ніби втілюють свою волю, свідомість, уміння, здібності. Відбувається процес суб'єктивації об'єкта. Творчість тим самим виступає як діалектичний процес взаємодії суб'єкта та об'єкта, здійснення опредметнення людської сутності та її розпредметнення. Саме в цьому діалектичному процесі відбувається розвиток творчих здібностей самої людини.

Результат творчого відношення до природи - набуття нею нових якостей, вона стає значимою для людини, набуває ціннісних характеристик. Людина в ході діяльності (як важливе проявлення її творчих рис по відношенню до явищ природи), витягує з природи її предмети, ставить їх у певне відношення до себе доцільно (цілеспрямовано) їх видозмінює, надає їм нову (соціальну) форму буття.

Людська діяльність - фактор творчого перетворення не тільки природи, але й суспільства, і в кінцевому рахунку самої діяльності, в ході якої і через яку здійснюється історичний процес.

Ставлячи питання творчої активності особистості, ми приходимо до питання задачі. Задача організовує, направляє, стимулює діяльність особистості. Це конкретна форма специфічного включення індивіда в дійсність, що і є основним суспільним завданням. Також це форма організації, обмеження та, одночасно, актуалізації активності особистості, форма її визначення та відновлення.

Задача являється тою формою включення особистості в діяльність, яку досліджує саме психологія.

Особистість так чи інакше відноситься до задачі, і саме це відношення визначає спосіб її включення в розвиток задачі, а, відповідно, спосіб здійснення та регуляції її діяльності. Поняття задачі являється тією методичною платформою та об'єктивною основою, де сходяться власне психологічний підхід до особистості і управлінський, організаційний аспект регуляції її діяльності.

Поняття задачі, на погляд Альбуханової-Славської, являється перехідним від визначення індивіда через суспільну сутність (взаємини у суспільстві) до визначення його через спосіб впровадження у дійсність ним своєї сутності.

В.Я. Семенов пише: «Під творчим потенціалом людини розуміється сукупність його творчих можливостей і здібностей, реалізація яких і визначає розвиток його особистості. Така якість особистості, яке характеризує міру її можливостей ставити та вирішувати в повсякденній трудовій діяльності нові творчі завдання, які мають суспільне значення».

Через принцип завдання в методологічному плані здійснюється перехід від позицій, ролей та відношень як предмета соціології до моживостей, умов та результатів конкретної діяльності індивіда.

Задача - одночасно і форма поклику до діяльності, і форма її суспільного обмеження, організації. Разом з тим задача передбачає визначений простір для прояву цієї активності індивіда, для його практичної чи теоретичної діяльності.

Тільки категорія «відношення до задачі» дає можливість виявити ставлення особистості до діяльності, за допомогою якої вона розв'язує дану задачу і визначити, як це відношення відображається на формуванні цілі її діяльності. Ціль - це епіцентр діяльності, а не її початок, це пошуки цілі не іманентно визначені особистістю, а задаються її ставленням до об'єктивно представленої їй задачі. Особистість сама ставить ціль, яка, з її точки зору, так організовує діяльність, що остання послужить рішенням саме цієї задачі.

Задача створює для суб'єкта можливий для виміру та огляду простір діяльності і, поряд з тим, зберігає для нього достатньо невизначеності, щоби йому було де рухатись, діяти та вирішувати. Саме тому, вводячи одну межу відносно безкінечності, вона не створює межі відносно суб'єкта, даючи йому можливість бути активним.

Сам суб'єкт визначає місце пред'явлених йому задач в своїй життєдіяльності, міру своєї відповідності їм, рівень своєї активності у відповідності з простором поза цієї задачі, яке визначає він сам. Він «перекроює», опановує простір задачі.

Природньо, що при різному масштабі задач результати активності індивіда різні та відображаються, відповідно, на відношенні з сучасниками, конкретним колективом чи тільки з його «близькими».

Відповідальність з'являється в момент прийняття задачі. Вона визначає постановку цілі та вибір рішення, а, головне, являється регулятором ходу діяльності. Особиста регуляція діяльності охоплює не тільки процес створення цілей, визначення перспективи діяльності, але й її співвідношення з суб'єктивним змістом задачі. Тут необхідно виділити вольову регуляцію, пов'язану з уявленнями щодо суспільної значимості.

Якісно вищим типом регуляції являється той, коли особистість бере на себе відповідальність за забезпечення відповідності своєї діяльності рішенню задачі в цілому: в цьому випадку вона регулює і міру, і напрямок, і характер активності. Тут виявляються такі особистісні характеристики як впевненість. Таким чином якість активності виявляється співвіднесеним не тільки з важкістю завдання, але і з характером особистісної регуляції.

В ході розв'язання задачі виявляється не стільки вміння, скільки психологічна стратегія і тактика суб'єкта застосувати стандартні способи дій. Суб'єкт характеризується рівнем стратегії і тактики, широтою способів дій, оригінальністю і несподіваністю рішень. Дослідження останніх десяти років показали, що особистісна регуляція, як і психічна, може носити і гнучкий, так і жорсткий характер. Гнучка саморегуляція основана на усвідомленні та виявленні суб'єктом своїх психічних і особистісних можливостей по ставленню до завдання. Це дозволяє виділити точний момент і спосіб дії, стратегію і тактику роз'язання задач.

Головне полягає в тому, що, оскільки в ході наближення до цілі змінюються всі психологічні характеристики активності, всі її модальності, особистість виступає як інтегруючий центр їх регуляцій, як її визначаюча інстанція. Оцінки поточних психофізіологічних, емоційних та інших станів: зміна мотивації, відображення об'єктивного стану справ - все це зводиться в одне особистістю. Людина визначає порядок здійснення діяльності протягом всього розв'язання задачі. Крім інтергації показників всіх рівнів і всіх модальностей, індивідом встановлюється значимість своєї активності. Це допомагає долати труднощі, невпевненість, приймати рішення.

Індивід співвідносить задачі не тільки зі своїми можливостями та бажаннями, випрацьовуючи конкретну мотивацію, але і зі своїми станами. Особистість забезпечує послідовність в здійсненні діяльності протягом всього розв'язання, незалежно від станів на тому чи іншому етапі, в тому чи іншому напрямі. Особистість регулює і свої стани, і мотивацію, і почуття, послідовно реалізовуючи значиму для неї лінію діяльності. Проведення цієї лінії пов'язане з вольовою здатність в подоланні станів невпевненості, невизначеності, важкості. При цьому людина виявляє системну якість активності, здатність до збереження та підтримки рівноваги цілого і, поряд з тим, здатність до перебудови і контролю за ритмом активності, мобілізацію резервів, виявленню нових можливостей.

Задача являється індикатором відмінностей в характері активності особистості - чи буде ця діяльність, яка спирається на егоїстичну мотивацію чи на соціально активну, співпадати з суспільною активністю. Особиста мотивація не змінює початкової позиції людини по ходу розв'язання задачі і не впливає на його розв'язання подальших. Його активність будується по принципу необхідного і достатнього. При суспільній мотивації індивід навпаки, виходить за межі наявних завдань, прагнучи створити більш оптимальні умови для роз'язання завтрашніх.

Задача розрахована на певний час рішення, що розвиває здатність людини мобілізувати себе на осяжну у часі справу.

Елементи завдання:

1. Відоме - що дано, визначено, є умовою задачі.

2. Пошукове - те, що треба отримати; є вимогою задачі.

3. Невідоме - те, що задано і підлягає відкриттю (розробці) для подальшого забезпечення вимог задачі. Воно в окремих випадках представляється у вимозі і співпадає з пошуковим. В інших випадках невідоме не співпадає з пошуковим і не представлене в структурних частинах задачі. В цих випадках невідоме часто буває способом дії.

Активність підвищує як незадоволення, так і задоволення собою, тобто активність особистості пов'язана з її самооцінкою. Наприклад: невпевнена в собі особистість, схильна до суб'єктивізму і неадекватності само оцінок з тенденцією до хворобливої фіксації на невдачах, пригнічує активність, направлену на розв'язання завдань. Для такої людини важливо розкрити видимі форми причинно-наслідкових зв'язків його активності та успіху.

Ще 1 приклад: тип інфантильної, психічно незрілої особистості при повній відмінності особистісних характеристик від вищеописаних, також може мати застійну активність. Така особистість може бути надто ситуативна, не вміючи виділити загальну життєву перспективу, основну лінію життєвих цінностей та побачити їх зв'язок з сьогоднішніми завданнями та справами. Розв'язуючи коло повсякденних питань такий індивід бачить їх зв'язок лишень в виснажуючий повторності, монотонності він чує себе пригніченим їх невідкладним характером. Його не радують успіхи, не засмучують невдачі, оскільки нема особистісне перспективної основи самого механізму оцінки. Частіше всього пробудження активності такої особистості можливе лише шляхом сильних потрясінь, які різко змінюють звичний хід життя переломних подій, критичних переживань.

Розкриття особистісних потенціалів активності, мобілізація внутрішніх резервів і душевних сил мають складний механізм, що не залежить від простого бажання особистості. Тут вступають в силу типологічні особистісні особливості, типи особистісних протиріч, внутрішні бар'єри активності, неадекватність, ілюзорність само оцінок, а не тільки об'єктивні складнощі розв'язуваних завдань. Однак знайти хід до зняття основного бар'єра між активністю людини необхідною діяльністю можна тільки через аналіз особистісне диференційованих та психологічно складних форм його активності, з одної сторони, та причин ілюзорності цих оцінок, їх не реалістичності, несвоєчасності - з іншої.

Таким чином, аналіз завдання як пропорційного активності особистості фрагмента діяльності, дає можливість провести чітку різницю активності та діяльності та зрозуміти, як через особистість з системою її складних відношень установлюється їх зв'язок.

Розглянемо у чому заклечається смисл мотивації для творчої активності та поняття волі - особливої якості активності (За Д.Н. Узнадзе)

Між людьми існує багатосторонні відмінності в залежності від того, яка потреба більш характерна для їх «я».

Розуміється, що тут визначальне значення має минуле людей - та ситуація, в якій проходило їх життя і в якій вони виховувались, те враження та переживання, яке мали для них надзвичайну вагу. Без сумніву, в силу цього у кожного випрацьовані свої особливі фіксовані установки, які так чи інакше, з більшою чи меншою очевидністю проявляються та стають основою готовності в відповідних умовах та в визначеному напрямку [Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. М., 1966.].

Зміст мотивації полягає саме в цьому: відшукується та знаходиться саме така дія, яке відповідає основній, закріпленій в житті установці особистості. Коли суб'єкт знаходить таку різновидність поведінки, він особливо не переживає, чуючи до цього тягу, переживає готовність до його виконання. Це саме те переживання, яке з'являється при акті рішення в вигляді специфічного переживання, охарактеризованого нами вище під назвою «я насправді хочу». Це переживання наочно вказує, що у суб'єкта створилась установка визначеної поведінки: звершився акт рішення, і зараз питання стосується його виконання.

Роль мотиву полягає у тому, що та, чи інша фізична поведінка перетворюється людиною у певну психологічну поведінку. Це йому вдається завдяки тому, що він включає цю поведінку в систему основних потреб особистості та породжує в суб'єкті установку його виконання. Таким чином виходить, що основою вольової поведінки стає певна установка.

В випадку волі установку, насправді, створює суб'єкт, вона являється результатом його активності. Уявлення, мислення являються свого роду творчістю, свого роду психічною діяльністю, в котрій діяльність відображена не пасивно, а активно. В результаті волі суб'єкт повертається до цих активних процесів - уявленню та мисленню, з їх допомогою створює ситуацію своєї можливої поведінки, будує ідейну ситуацію, котра викликає в ньому визначену установку. І ось ця установка і стає основою процесу вольової поведінки.

Таким чином, у випадку волі суб'єкт сам створює установку: він, безперечно, активний. Але він не прямо, не безпосередньо визиває установку. Його активність заклечається у створенні мислимої, уявної, словом, ідейної ситуації, що і дає можливість викликати відповідну установку. Дана активність проявляється не в безпосередньому впливу.

В вольовому акті суб'єкт відчуває само активність. Його адекватна характеристика можлива в таких словах: Зараз я насправді хочу».

Вольовий акт вказує на то, що ось у цей момент в суб'єкті з'явилась установка, як стане основою майбутньої поведінки, її активності т поведе його по визначеному шляху. Усвідомлення цієї установки було його справою. Оскільки він, безперечно, активний, природно що він і переживає цю активність. В випадку волі в людині насправді проходить такий процес, що він переживає себе і активним, і пасивним.

Вольова регуляція в принципі не може бути пояснена з позиції уподібнення, наслідування, інтерполяції, тільки з позиції діалектики: через виявлення протиріч між необхідністю і активністю.

5. Особистісні мотивації формування здібностей

Тим самим не був відкритий шлях до вивчення особистісної мотивації формування здібностей, до потреб особистості в удосконаленні своєї діяльності.

Здібність розглядається тут з точки зору особистісного побудження до діяльності.

Т.І Артем'єва розвиває гіпотезу про ділення здібностей на потенційні та актуальні. Тим самим вони зв'язуються не тільки з наявною діяльністю, але і з майбутньою, в якій тільки і можуть розкритись. Здібності можуть виступати як випередження, своєрідне сприйняття діяльності, даючи ефект її успішного виповнення «з місця». Тут проглядаються джерела ставлення особистості до дійсності, що відповідає, чи не відповідає її можливостям.

Як показали праці проведені під керівництвом С.Л. Рубінштейна, здібність - це специфічне узагальнення (спочатку психічного, потім особистісного порядку) своїх можливостей. Здібності - це сукупність актуальних потенціальностей, вроджених задатків та набутих якостей, які дають можливість здійснити акт на будь-якому рівні. Здібності є індивідуальною умовою здійснення акту. [Л. Сев. Основные понятия. Акты, Способности. Проблема потребностей // Психология личности. Сборник статей.]

Три ознаки завжди заключаються в понятті «здібність». По-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої. По-друге, здібностями називають не всякі взагалі індивідуальні особливості, а лише такі, які мають стосунок до успішності, виконання будь-якої діяльності чи багатьох діяльностей. По-третє, поняття «здібність» не зводиться до тих умінь, навикам чи умінням, які вже вироблені у даної людини [Теплов Б.М. Способности и одарённость // Психология индивидуальных различий].

Творча діяльність є діяльність цілісна, що представляє одність матеріально-практичного перетворення світу та процесу його духовного засвоєння. Розвиток пізнання визначається в кінцевому рахунку практикою та залежить від неї сам. Пізнання грає активну роль в процесі діяльності. Це означає, що і сама пізнавальна діяльність може проявлятись у творчій формі. Отож тут характерно розуміння пізнання як процесу активно здійснюваного на основі практичної діяльності людей. Звідси - пояснення сутності творчості. Виходячи із розуміння його як відображення внутрішньо пов'язаного практикою.

Виникнувши та розвинувшись на основі діяльності і для її обслуговування, пізнавання відображення виконує активні функції, носить творчий характер. Прояв цієї активності різноманітний. В першу чергу зв'язок пізнання з завданнями діяльності визначає його пошуковий, дослідницький характер, який виражається, по-перше, в тому, що встановлюючи зв'язок діяльності з суспільними потребами, суб'єкт ідеально формує образ результату діяльності, її адекватну наявним потребам ціль; по-друге, суб'єкту необхідно визначити характер діяльності, її шлях досягнення наміченої цілі, яка в подальшому або у вигляді створеного матеріального явища, або ж ідеальної побудови (наукової теорії, художнього образу і т.д.); по-третє, оскільки рух до майбутнього, до результату, реалізація самої діяльності можливі на основ врахування реально існуючих властивостей тенденцій закономірностей об'єкта, з якими суб'єкт взаємодіє, оскільки необхідним стає пізнання цього об'єкта, її проникнення в його сутність.

Простого споглядання для досягнення сутності об'єкта недостатньо, необхідна напружена розумова діяльність, мисленнєвий аналіз. Дослідження, пошук представляє собою інтелектуальний процес, який включає постановку і вирішення багатьох проблем.

Пізнання носить проблемний характер. Під проблемою розуміють визначену, обумовлену необхідністю тих чи інших потреб завдання, запитання. Проблемне відношення характеризується відомими протиріччям між тим та іншим, виникаючим завдяки тому, що у своїй дійсності для засвоєння яких недостатньо тільки наявних знань. В ході діяльності (виробництва) людина породжує ситуацію, яка виявляє її власну обмеженість, недостатність наявності в її розпорядженні засобів. Виникає необхідність зміни суб'єкта, вдосконалення його матеріальних засобів впливу на світ і духовних якостей. Народжується потреба в нових знаннях, в наслідок чого формується образ нового результату тепер вже зміненої форми діяльності. Формується проблемна ситуація, а з нею і духовне вираження - наукова проблема.

Пізнання, будучи відображенням, здійснюється в єдності репродуктивного і продуктивного. Репродуктивне в пізнанні означає повторюване відтворення об'єкта у відносно стабільній формі. Репродукція не може розглядатися тільки як прояв пасивності відображення; в ній міститься активність, яка виражає вимоги практики адекватного відтворення об'єкта в його повторюваному виді, у його стійкості.

Друга сторона пізнавального відображення заклечається в творчо-перетворюючій тенденції продуктивності. Ця тенденція виражається у вдображенні об'єкта нових формах знання, нових образах. Є такі різновиди:

1) пов'язаний із розвитком взаємодії суб'єкта із об'єктом, поглибленням його знання.

2) Створення образів об'єктів, які раніше взагалі не входили в сферу пізнання.

Пізнання має такі специфічні прийоми як умовність та ідеалізація.

Цінність умовних елементів в тому, що вони беруть на себе логічні функції ще не розвинених понять і теорій, істинний зміст яких виявляється в ході подальшого розвитку науки, наприклад з ідеї флогістон та філософського каменя бере свій початок хімія; з ідей ефіру виросла теорія поля; з ідеї руху електронів, подібно до планет, виникла атомна фізика. Це є абстрактні об'єкти. Ідеальні об'єкти це мисленнєво реконструйовані об'єкти не існуючі і нездійсненні в дійсності, як, наприклад, «ідеальний газ», «інерціальна система», «машина часу» та інше. Їхнім вихідним пунктом є тільки досвід, реальна взаємодія з зовнішнім світом.

Видиме віддалення від об'єкт і посилення суб'єктивно творчих елементів в пізнанні забезпечують наближення образу до сутності об'єкт наближення змісту знання.

Складним завданням і одним з критеріїв оцінки особистості на високу рівні розвитку, виступає направленість особистості на само актуалізацію. Само актуалізація, на думку Б.Г. Анан'єва, - продукт визначеної фази життєвого шляху людини, це «стадія індивідуальності» [Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - Л., 1969. - 340 с.], що являє собою стійку, закриту систему властивостей людини як особистості та суб'єкта діяльності. Така особистість що само актуалізується відносно незалежна в своїй життєдіяльності не тому, що прагне до досягнення якихось глобальних цілей, а тому, що в процесі своєї життєдіяльності перемінює, відтворює особисті властивості і умови свого життя. Незалежність такої особистості від обставин свого життя - це міра її праці по їх подоланню, її можливості «творити життя» [Шинкарук В.И., Сохань Л.В. Жизнь как творчество (Социально-психологический анализ), К.: Наукова думка, 1985, ]

Особистість що самоактуалізується - це особистість соціально зріла, і показником її зрілості являється її чітка направленість, стійкість особистісних переконань, свідоме ставлення до суспільних та творчих цілей та інтересам, наявність індивідуальної життєвої програми. Критерії соціально зрілої особистості у суспільстві пов'язані з потребами даного суспільства. Виходячи з суспільних цілей і потреб соціальна зрілість особистості визначається всестороннім та гармонійним її розвитком, обумовлюючим її творчу діяльність [Марков В.С. Проблемы социализации молодого поколения. В кн.: Проблемы формирования и воспитания. М., 1978, с. 3]

6. Фактори, що впливають на формування творчої активності

Розглянемо фактори, що впливають на формування творчої активності. Природа індивідуальних відмінностей в спонтанному прояві творчої активності є темою багатьох наукових дискусій. Перш за все це стосується питання про перевагу зовнішньої чи внутрішньої активності. Прихильники зовнішньої детермінації пов'язують формування творчої активності головним чином з впливом соціального середовища та системою навчання, в той самий час, як прихильники інших теорій основний напрям пошуків зосереджують на внутрішніх передумовах

Згідно точки зору одних авторів, творча, не стимульована зовні пошукова та перетворююча активність, чи креативність, базується на особливих творчих здібностях, які мають свої задатки та можуть проявлятись в будь-яких видах діяльності.

Згідно іншої точки зору, творчі здібності не існують як специфічні утворення, а похідні від інших якостей індивідуальності. Найбільш часто їх пов'язують зі спеціальними здібностями до творчих видів професійної діяльності, з особистісними утвореннями, специфікою когнітивної сфери чи з нейрофізіологічними задатками. До цього часу зібраний значний матеріал, в якому на статистичному рівні доводиться визначна роль одного з перекислених факторів в спонтанному прояв творчої активності. На основі отриманих кореляційних зв'язків виділені особливі креативогенні особистісні утворення, якості когнітивних процесів та принципи мозкової саморегуляції.

Творча активність розуміється як «надлишкова по стосунку до стимулу» діяльність, яка включає в себе основні компоненти творчості: самостійність вибору об'єкта мислення, виходу за межі завдання, переміни завдання та стимулу.

Для дослідження творчої активності особистості були вибрані такі завдання відкритого типу, які прямо не провокували на творчість і не могли бути розв'язані по шаблону, але дозволили проявити ініціативу (наприклад, «малювання серії предметів», «використання предметів», опис змісту картини»). Давались завдання, стимулюючі творчу активність (наприклад, «доповнення елементів до повних фігур», «наслідки неймовірних подій»), завдання, які можна було розв'язати тільки творчо («символічне зображення людських якостей», «переконструювання предметів»).

Кожний тип завдання дозволяв виявити перевагу того чи іншого компоненту творчої активності. Завдання першого типу («безстимульні») виявляли переважно ініціативу та перетворюючу активність. Завдання другого типу («стимулюючі до творчості») - перетворюючу та «надлишкову» активність як потребу в продовженні діяльності, варіативності способів виконання завдання. Завдання третього типу («потребуючі творчого підходу») виявляли головним чином здатність до перетворенню (зміст поняття в графічний символ, один предмет в інший, беззмістовну чорнильну пляму в образи).

Співставлялись біографічні дані, особистісні якості, специфіка когнітивних процесів та деяк індикатори типологічних властивостей нервової системи для виявлення тих факторів, які чинять вплив на творчу активність і можуть розглядатись як ведучі.

Вплив соціальних факторів на формування творчої активності

Згідно соціологічним теоріям, творча активність з'являється у людини як наслідок сприятливих чи «креативогенних» факторів, що оточують дитину з раннього дитинства. До їх числа належить перш за все доросле оточення, яке виступає як взірець та еталон для наслідування дитиною. Найкращою є активна, діяльна позиція дорослих, а також становище дитини у сім'ї по стосунку до інших дітей та дорослих. Оптимальна позиція старшого в сім'ї, а не «молодшого», «єдиної» чи «пізньої» дитини. Демократичний стиль взаємостосунків між родичами і дітьми найбільш корелює з проявами творчої активності, чим «авторитарний» чи «ліберальний». Жорсткий контроль за дітьми чи повна безконтрольність в однаковій мірі несприятливі для творчості. Велику роль відіграє школа у вихованні творчої активності. Спеціалізована та міська школи більше сприяють формуванню творчої активності. Становище дитини в колективі найбільш сприятливо для прояву творчого начала в той час як вона відкидається колегами по школі, чи коли стає лідером.

Важливим актором у формуванні творчої активності особистості являється раннє прилучення дитини до радості самостійної роботи, залучення до творчості через відвідання гуртків, до радості пізнання світу через особистий досвід, мандри та інше. У дослідженнях використовуються такі методи як автобіографія, бесіда.

В аналізі біографічних даних досліджуваних двох груп ми зупиняємось на найбільш загальних факторах. Біографічні дані були отримані двома шляхами: перший раз досліджуваному пропонувалось в будь-якій формі написати свою автобіографію, але при цьому відповісти на ряд запитань, які освітлювали би перелічені вище фактори. В другий раз з досліджуваними проводилась довга бесіда, в якій виявлялись деякі особливості і деталі біографії.

Це стосувалось освіти та професії батьків. У групі з високими показниками творчої активності батьки були і з різним рівнем освіти, і займались різною професійною діяльністю. У групі з низьким показником творчої активності батьки були робочими, чи працівниками канцелярії, з середнім чи неповною середньою освітою. Як видно, особи з низькими показниками творчої активності мали переважно несприятливі умови для розвитку цієї якості. Разом з тим, особи з високими показниками творчої активності мали як сприятливі, так і несприятливі умови для формування цієї якості..

Отримані дані по ряду досліджень підтверджують основну думку, що всі зовнішні впливи, заломлюючись через внутрішні, створюють неповторну індивідуальність. Очевидним це стосується і творчої активності.

Згідно думок більшості дослідників, особистісні утворення, які поєднують в собі впливи внутрішніх та зовнішніх факторів, являються ведучими в актуалізації творчого потенціалу людини. Виділяються специфічні «креативогенні» риси характеру, які сприяють проявленню творчої активності.

Для відповіді на питання про те. Які особистісні утворення сприяють прояву творчої активності використовується питальник на креативогенні якості, питальник Коттела та СМИЛ 6см.

Отримані мані по трьом варіантам досліджень особистісних характеристик, не дивлячись на всю можливу недосконалість цих методик, свідчать про збереженість у високо творчих досліджуваних нашої відбірки, більш вираженої неповторності збігів поєднання індивідуальних якостей, на відміну від другої групи з низькими показниками творчої активності.

У осіб з низькими показниками творчої активності рельєфи профілів більше збігались. Особи з високими показниками творчої активності характеризуються, навпаки, підвищеною зовнішньою активністю, потребою у зовнішніх враженнях, контактах з іншими людьми, гострих переживаннях. Для осіб такого типу характерні емоційна яскравість, вміння отримувати задоволення від життя, реалістичне мислення.

Не існує якої-небудь спеціальної «креативогенної» ситуації, яка була би загальною для всіх; не існує специфічних, сформованих у ход розвитку особистості загальних для всіх «креативогенних» рис індивідуальності.

Очевидно, загальне необхідно шукати у поєднанні тих внутрішніх та зовнішніх умов, які допомагають зберегти людині індивідуальність не тільки у особистісних проявах, але і в особливостях мисленнєвої діяльності.

В зв'язку з цим більше поширення мають когнітивні теорії творчості, в яких специфіка самого акта взаємодії людини з середовищем розглядається як головне джерело формування різного типу поведінки та мислення.

Серед перших, найбільш суттєвих компонентів сприйняття, які детермінують наступну специфіку мисленнєвої діяльності, висуваються такі, як повнота контакту з дійсністю, яка включає в себе і чуттєвість до підмежевих подразнювачів, і повноту охоплення різних сторін об'єкта, і аконстантність, конкретність сприйняття та інше. Другий компонент - спосіб кодування і категоризації інформації - широта. Різноманіття, рівень узагальнення, вже в смому акт сприйняття бачення майбутньої трансформації об'єкта. Нарешті, третій, найбільш суттєвий компонент пов'язаний з співвідношенням суб'єктивності - об'єктивності сприйняття. Оптимальний для розвитку творчого мислення являється, з одного боку, конкретність та повнота сприйняття, а з іншої - бачення можливих трансформацій об'єкта і внесення творчого початку в сам акт сприйняття.

Найбільш поширеною методикою визначення творчих показників через сферу перцепції являється текст Г. Роршаха. Чорнильні плями в їх класичному кольоровому варіанті дають можливість прослідкувати різні сторони активного, творчого сприйняття. До числа таких показників відносяться наступні: кількість кінетичних відповідей, тобто внесення руху в статичну пляму; здатність інтегрувати розрізнені елементи і кольорові плями в єдину систему; сенсинтивність, здатність бачити образи «в середині кольору» і чистий колір; широта перцептивного поля, визначає мого кількістю образів, побачених в білому фоні; кількість асоціацій-відповідей на одну і ту ж саму пляму, як здатність виокремити нове в об'єкті; переконструювання плям для отримання нового образа; кількість побачених дрібних деталей в плямі як активний аналіз об'єкта.

Особливості сприйняття пов'язані скоріше зі спеціальними здібностями, визначає якісну специфіку направленості і продукту діяльності.

Отже, необхідним, але недостатнім для прояву творчої активності, як і специфіка перцептивної сфери.

Всі «внутрішні» умови, які розглядаються в якості детермінант творчої активності знаходяться в тісному зв'язку з особливостями в організації нервової системи.

Було виявлено, що у групи досліджуваних з високими показниками творчої активності, проходили однонаправлені зміни в правій та лівій півкулях незалежно від характеру завдання. У представників же другої групи, зміни в двух півкулях залежали від типу завдання: при розв'язанні завдання творчого типу проходила переважна активізація правої півкулі, а при розв'язанні вербальних та арифметичних завдань - лівої.

В складній взаємодії зовнішніх та внутрішніх факторів. Детермінуючих формування і прояв творчої активності, неможливо виділити який-небудь із них в якості «ведучого» чи «генерального».

Біографічні дані різних груп досліджуваних свідчили про те, що особи з високими показниками творчої активності виховувались як в сприятливих (креативогенних), так і в несприятливих соціальних умовах, в той самий час як особи з низькими показниками по даному параметру - переважно в несприятливих. Це свідчить про те, що один і той самий соціальний фактор значимий для одних та є незначним для інших.

Це примушує вважати, що творча активність як не стимульована зовні пошукова та перетворююча діяльність де термінується в першу чергу певними внутрішніми перед основами, що мають свою специфічну структуру.

В структурі особистісних якостей було характерне неповторне поєднання декількох акцентованих рис, що, мабуть і служило основою для збереження індивідуальності, що є необхідним у творчості. Високий розвиток якої-небудь якості в когнітивній сфері в більшій мірі визначалось професійною направленістю, лежало в основ своєрідності спеціальних здібностей.

В цілому для групи досліджуваних з високими показниками творчої активності був характерний більш високий рівень всіх взятих нами для розгляду індикаторів перцептивної сфери, в той час як у представників інших груп такий же розвиток міг бути присутнім лише в одному чи двох показниках.

Дослідження фізіологічних параметрів показали, що існують деякі необхідні перед основи на рівні активації та реактивності для прояву спонтанної творчості, але вони недостатні, якщо не взаємодіють з іншими, більш вищими утвореннями в структурі індивідуальності. Найбільш значимі відмінності між досліджуваними двох груп, спостерігались у взаємодії правої та лівої півкуль при розв'язанні завдань різного типу - незалежна від характеру завдань у одних та залежна у інших. Це зайвий раз підтверджує, що саме взаємодія в широкому розумінні цього слова являється основою розвитку.

Таким чином, аналіз отриманих даних показав, що існує певне поєднання психофізичних особливостей людини, які найбільш сприятливі для спонтанного прояву творчої активності і роблять його відносно незалежними від зовнішніх умов виховання, від характеру стимулу та діяльності. Таке сприятливе поєднання базується на високому розвитку комплексу первинних якостей та властивостей, що дозволяє переходити на новий рівень їх функціонування та взаємодії.

В тих випадках, коли відсутнє таке сприятливе поєднання, воно може і повинне компенсуватися зовнішніми факторами - особливими зусиллями вихователів та педагогів, особливою формою стимуляції творчого початку, резонансом зі спеціальними здібностями до конкретних видів діяльності.

Список джерел

7. Коршунов А.М. Творчество как объективный процесс // Отражение, познание, творчество.

8. Коршунов А.М. Отражение, познание, творчество. Творчество и отражение

9. Творчество и социальное познание / сборник статей под ред. Коршунова А.М. - М.: Издательство Московского университета, 1982. - 256 с.

10. Романець В.А. Психологія творчості: навчальний посібник. 2-е видання. Доповнене. - К.: Либідь, 2001 - 288.

Размещено на Allbest.ru