Дослідження та аналіз вольової саморегуляції

Визначення волі в психології. Вольове регулювання поведінки. Аналіз впливу біологічних факторів на розвиток особистісних якостей людини. Дослідження психологічного впливу вольової організації і саморегуляції на досягнення студентами успіхів у навчанні.

Рубрика Психология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 22.11.2014
Размер файла 99,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни « Практична психологія»

на тему: «Дослідження та аналіз вольової саморегуляції»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми вольова саморегуляція

1.1 Психологічний зміст поняття вольова саморегуляція

1.2 Особливості проявів та формування вольової саморегуляції

1.3 Вольові якості особистості

Висновки до розділу

Розділ 2. Органiзацiя роботи та обгрунтування методик дослiдження

2.1 Характеристика та структура проведенного дослiдження

2.2 Обгрунтуваня методик дослiдження вольової саморегуляції студентів вищого навчального закладу

Висновки до розділу

Розділ 3. Емпіричний аналіз вольової саморегуляції студентів

3.1 Статистична обробка результатiв дослiдження

3.2 Порiвняльний аналiз індивідуально-психологічних показників студентів вищого навчального закладу. Вольова саморегуляція щодо потреби у досягненні успіху

Висновки до розділу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність роботи: Психологічні дослідження емоційно-вольової саморегуляції суб'єкта набувають нині особливої актуальності, адже це пов'язано з прикладними завданнями оптимізації функціонування регуляторних процесів в соціальній взаємодії, підвищення працездатності втрудовій і навчальній діяльності, профілактики несприятливих наслідків стомлення і стресових станів. В психології сформувалися і продовжують розвиватися теоретичні і експериментальні дослідження вольової регуляції (В.А. Іванніков, Е.П. Ільїн, О.О. Смірнова, В.І. Селіванов Т.І. Шульга та ін.), емоційної регуляції (І.А. Васильєв, О.В. Дашкевич, О.К. Тихомиров та ін.). Психологами відмічається взаємозв'язок емоційної і вольової сторін регуляції (Л.С. Виготський, В.І. Селіванов, Л.І. Божовіч, О.В. Дашкевіч та ін.). Проте все ще недостатньо робіт, присвячених вивченню взаємодії, взаємообумовленості різних аспектів регуляції діяльності, участі різних сторін особи в регуляторному процесі. Напрям представлений лише окремими дослідженнями. (Г.М. Аванесян, К.І. Дяченко, В.Ф. Сопов, М.В. Чумаков та ін.). Практична спрямованість досліджень в даній галузі. свідчить про перспективність розгляду єдності емоційних і вольових процесів в механізмі регуляції діяльності.

Метою роботи є вивчення психологічного впливу вольової саморегуляції на навчання студентів вищого навчального закладу.

Відповідно до мети було сформульовано такі завдання дослідження:

1) Здійснити теоретичний аналіз що до проблеми вольової саморегуляції.

2) Обґрунтувати підбір інструментаріїв для психодіагностики.

3) Визначити особливості факторів та умов що впливають на вольову саморегуляцію студентів вищого навчального закладу.

Об'єктом дослідження є успішний процес вольової саморегуляції студентів.

Предметом дослідження - особливості психологічних чинників та механізмів процесу вольової саморегуляції.

Методи дослідження: Для розв'язання завдань у роботі було використано такі методики:

· Методики вивчення мотиваційної сфери і спрямованості особистості;

· Методика "Незакінчені речення" (Сакса і Сіднея);

· Диференційовано-діагностичний опитувальник інтересів -ДДО (за Є. Клімовим);

· Карта інтересів Типологія особистості та привабливе професійне середовище (за Д. Голландом);

· Тест "Структура інтересів і схильностей" (С1С);

· Методика вивчення спрямованості особистості "Орієнтовна анкета" (В. Смекала, М. Кучера);

· Методика "Самооцінка індивідуальних особливостей" -СЮ (Л. Кабардова);

· Методика Л. Йовайши;

· Методики вивчення мотивації навчання;

· Анкета для оцінювання рівня шкільної мотивації в адаптації Н. Лусканової (модифікована);

· Тест суб'єктивної локалізації контролю (СЛК);

· Методика вивчення мотивів навчальної діяльності учнів (Б. Пашнєв);

· Методика дослідження вольової організації особистості;

· Тест дослідження вольової саморегуляції.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми вольова саморегуляція

1.1 Психологічний зміст поняття вольова саморегуляція

Саморегуляція -- це цілісне функціонування живих систем різних рівнів організації і складності. Саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності цих систем, який виражає специфіку реалізуючих її психічних засобів відображення і моделювання дійсності, в тому числі рефлексії суб'єкта. Саморегуляція здійснюється в єдності енергетичних, динамічних і змістовно-смислових аспектів. При всій багатоманітності видів виявлення саморегуляція має наступну структуру:

* прийнята суб'єктом мета її доцільної активності;

* модель умов діяльності;

* формат власне виконавчих дій;

* інформація про реально досягнуті результати;

* оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху;

Під саморегуляцією в структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.

Розробкою проблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:

Окремі прояви саморегуляції в різних видах діяльності - О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І.А. Трофімова та ін.;

Моральний розвиток особистості на різних вікових етапах - Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І.І. Чеснокова та ін;

моральна стійкість особистості - В.Е. Чудновський;

Моральний розвиток дітей дошкільного та молодшого шкільного віку - В.К. Котирло Є. В. Суботський Г.С. Якобсон та ін.;

Проблема соморегуляції в дослідженнях рефлексії - І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливанова та ін.;

Моральний вчинок як основа саморегуляції - І.Д.Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсон та ін.;

Вольову регуляцію особистості - Л.С. Виготський, А.И. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін, С.Л. Рубінштейн.

Феномен “саморегуляція” став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них - О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.

Автор розглядає усвідомлену саморегуляцію як “…системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини щодо ініціації, побудови, управління, підтримування різними видами і формами довільної активності, безпосередньо прийнятими людиною цілями”.

У функціональному плані в саморегуляції поведінки можна виділити часові межі або часові фактори, які визначають два основних типи саморегуляції поведінки:

Перший тип ( тактичний) - це саморегуляція, яка має чіткі часові межі свого здійснення: передбачає управління поведінкою протягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності або спілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальними проявами.

Другий тип (стратегічний) - це саморегуляція поведінки протягом довготривалого часу; вона пов'язана з плануванням особистістю ціленаправлених змін в самій собі. Ця форма базується на досвіді самопізнання механізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, які направлені на найбільш повну реалізацію себе а також забезпечує підпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів і вирішення конфліктів між індивідними і соціальними мотивами і мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.

Проведений аналіз психологічних досліджень даного компоненту самосвідомості дозволяє виділити різні механізми саморегуляції. Дане питання було джерелом дослідження багатьох вчених:

І.Д. Бех зазначав, що виникнення і формування регулятивних механізмів саморегуляції суб'єкта пов'язано з його здатністю розчленовувати в часі спонукально-операційну і виконавчу частини поведінкового акту

Вагомий внесок у розробку проблеми саморегуляції поведінки особистості зробив М.Й. Боришевський, який вважав, що механізми саморегуляції можуть базуватися на таких структурних компонентах як:

самооцінка- це результат мислительних операцій ( порівняння, аналізу та синтезу), в якому постійно присутній емоційний компонент ( суб'єктивне переживання;домагання особистості - їх основна функція полягає у корекції прийнятих цілей, задач; соціально-психологічне очікування (очікувана оцінка), яка виконує функцію посередника між самосвідомістю особистості і її соціальним оточенням в процесі саморегуляції поведінки;

образ “Я” - як результат самопізнання; як головна мета життєдіяльності особистості; як психологічне утворення, яке забезпечує головну функцію саморегуляції - функцію цілепокладання; як узагальнений, глобальний механізм саморегуляції на особистісному рівні.

Автор наголошував, що саморегуляція може здійснюватися при наступних умовах: коли індивід може адекватно відображати і моделювати наявну ситуацію; перетворювати власну внутрішню і зовнішню активність у відповідності з моделлю запропонованої ситуації; переборювати безпосередні спонукання ради досягнення перспективної мети, за наявністю у індивіда можливості виходити за межі наявної ситуації.

Цікавою є думка дослідниці Т.В. Кириченко, яка виділяє найсуттєвіші механізми процесу саморегуляції в підлітковому віці: рівень домагань, ціннісні орієнтації, локус контролю, мотивація схвалення, потреби у досягнення успіху. При цьому, автор наголошує, що всі виділені механізми перебувають у постійній взаємодії. ”Психологічні механізми складають інтегративну сукупність психічних властивостей індивіда, що визначають рух до регуляції його дій, вчинків, поведінки і групуються на зразках, еталонах, цінностях індивідуального та суспільного характеру”.

На особливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, що система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних вікових етапах.

З точки зору Е.М. Пенькова, саморегуляція поведінки особистості повинна бути розглянена тільки у взаємодії “суспільство-особистість” і “особистість-суспільство”, тому що кожна особистість повинна вміти передбачувати характер реакції на свої дії, вчинки з боку суспільства

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що саморегуляція поведінки є інтегративною властивістю особистості, яка об'єднує в собі інтелектуальні, мотиваційні, вольові, емоційні сфери особистості. Загалом можна констатувати, що саморегуляція - це єдність соціальних та психологічних проявів свідомості і самосвідомості особистості.

Питання, які стосуються волі, у світовій філософії і психології розв'язували по-різному. У психології часто виокремлюють три головні сфери: інтелектуальну, емоційну, вольову.

Вперше раціональну природу волі заперечив А. Шопенгауер. Він трактував волю як темну, несвідому, ірраціональну силу, яка є в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном. Тому від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію в житті.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його розв'язання: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є).

У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підпорядкування індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, що їх розуміли як засвоєні суспільні ціннісні надбання.

Волю в психології найчастіше визначають:

* через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості - ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;

* через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;

* через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби.

Жодна з наведених ознак не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію в її специфіці.

ВОЛЯ - це свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою, що виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху досягнення мети, виконання поставлених завдань.

Свідомість і воля є самостійними, хоча й поєднаними та перехрещуваними гранями психічного. Виконуючи свою роль у психічному про цесі, свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.

Загалом вольова діяльність особистості охоплює:

* вольові процеси, які мають місце у будь-якому вольовому вчинку,

* вольову діяльність, яка виражається у здійсненні довільних і мимовільних дій;

* вольові стани - це тимчасові психічні стани, які оптимізують, мобілізують психіку людини на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод. Часто такі стани проявляються у вольовому зусиллі, яке відображає силу нервово-психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні й моральні сили людини;

* вольові якості - відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації.

Воля виконує дві взаємопов'язаних функції - спонукальну й гальмівну.

Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи переживання, пов'язані з передбаченими наслідками дії.

Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему - ієрархію мотивів -- від природних потреб до вищих спонукань, пов'язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливим без гальмівної функції

Сутність і значення волі можна розглядати в такому поєднанні: активність - воля - свідомість. Найбільший ступінь прояву у вольовій діяльності притаманний активності особистості. Воля - не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки, пов'язаною з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Усе це - специфічні властивості волі. Важливо підкреслити, що розуміння волі як активності не означає зведення її до активності (не можна підмінити її активністю!). Зв'язок волі з активністю має важливу характеристику - умисність, свідома цілеспрямованість психічних процесів у стані вольової активності.

Свідомість і воля є самостійними, хоча й сполученими та пересічними боками психічного. Виконуючи свою роль у психічному процесі, свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.

Воля "втручається" в перебіг інших психічних процесів, наближаючись до тих законів, яким підпорядковуються ці процеси. Але закони функціонування вольових процесів не тотожні законам функціонування мислення, пам'яті, уявлень та ін., незважаючи на наявність останніх у вольових процесах.

Дуже чітко сформулював свою позицію в цьому відношенні С.Л. Рубінштейн, який зазначав, що один і той самий процес може, і зазвичай буває, і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вивчаючи вольові процеси, ми вивчаємо вольові компоненти психічних процесів. З цього можна зробити висновок про можливість опосередкованого шляху вивчення вольових процесів через характеристику інших психічних процесів. Точніше, треба говорити про вольовий характер сприймання, пам'яті тощо, оцінюючи їх з позиції існування в них вольової регуляції. При цьому вольова регуляція тісно пов'язана з емоціями, які змінюються залежно від змісту активності особистості.

Емоції, однак, не є точними регуляторами активності людини, вони забезпечують лише загальну мобілізацію всіх систем організму. Вибіркова мобілізація психофізичних можливостей людини здійснюється завдяки вольовій регуляції, це "механізм" тонкого регулювання активності людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації. Рефлексія й аналіз проблемної ситуації вимагає "вмикання" вольових актів - це "моменти руху" діяльності. В моменти "пуску" і "зупинки" вольового регулювання роль інтелекту найбільш виражена.

Справді, без участі мислення вольовий процес не був би усвідомлений, він утратив би вольовий характер. Разом з тим воля є самостійною і не зводиться до зовнішнього здійснення мислення. На відміну від мислення вона не створює об'єктивних ідеальних чи матеріальних продуктів, вона лише створює умови для здійснення вчинку чи поведінки і в цьому розумінні формує суб'єктивні цінності.

1.2 Вольове регулювання поведінки

Воля спонукає особистість до свідомої активності, цілеспрямованої і планомірної поведінки. Вольове регулювання поведінки детерміноване умовами, за яких воно відбувається.

З одного боку, волю визнають внутрішньою активністю психіки, що пов'язана з цілепокладанням, виникненням прагнень, внутрішньою напруженістю та мобілізацією зусиль для подолання труднощів і перешкод. Специфічним для внутрішніх проявів вольової поведінки є існування внутрішнього інтелектуального плану, який може спрямовувати всі наявні в людини в певний момент спонукання таким чином, що провідним мотивом стає свідомо поставлена мета. Однак свідома реалізація мети може не узгоджуватися з внутрішніми перешкодами, які залежать від самої людини: а) внутрішні стани людини (стомленість, хвороба, емоційні переживання); 6) конкуруючі мотиви і цілі; в) необхідність вибору одного з двох несумісних бажань (підготовка до іспиту і гра в футбол); г) внутрішній конфлікт між соціально значущою і особистісне значущою метою тощо.

З іншого боку, воля пов'язана із зовнішньою активністю людини, оскільки побудова внутрішнього інтелектуального плану не може вичерпно характеризувати вольової поведінки людини. Виконання, доведення до остаточного результату намірів становлять зовнішні прояви волі. Виконання ж планів, рішень, намірів потребує змін реальної дійсності. Ці зміни стикаються з реальними перешкодами, зовнішніми труднощами: а) фізичні перепони, перешкоди, складність дій, новизна обставин і т. ін.; б) соціально задані іншими дії, які не узгоджуються з власними соціально прийнятими діями; в) відсутність потрібних матеріальних умов; г) зовнішня протидія конкурентів; д) природні перешкоди (зміна погоди, розлив річки); е) економічні, соціальні чи політичні катаклізми тощо. При цьому слід вказати на відносність поділу на внутрішні та зовнішні перешкоди й труднощі, тому що подолання кожної зовнішньої перешкоди передбачає внутрішні прояви волі, і навпаки.

Разом з тим одна з особливостей активності людини характеризується тим, що результат активності не завжди збігається з її метою. В такому разі людина схильна пояснювати і шукати причини наслідків своїх дій у зовнішніх або внутрішніх перешкодах.

Схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім силам і обставинам, або навпаки - власним зусиллям та здібностям, має назву покусу контролю (від лат. locus - місцезнаходження та від франц. controle - перевірка). Люди, схильні пояснювати причини своїх дій та поведінки внутрішніми чинниками (здібності, характер, внутрішній стан і т.ін.), мають тенденцію до внутрішньої (інтернальної) локалізації контролю. Так, людина з інтернальним локусом контролю при невчасному виконанні завдання шукатиме причини цього у власних здібностях, особливостях пам'яті чи мисленні, у своїй неорганізованості чи повільному темпі активації. Психологи відзначають, що інтернали більш послідовні при досягненні мети, схильні до самоаналізу, організовані, незалежні, комунікабельні.

Люди, схильні приписувати причини своїх дій та поведінки зовнішнім чинникам (доля, обставини, природні перешкоди тощо), мають тенденцію до зовнішньої (екстернальної) локалізації контролю. Такі люди обов'язково знайдуть пояснення своєї неуспішності у справі в зовнішніх перешкодах: неправильно представленому плані, хибно поданих розрахунках, недостатній матеріальній базі тощо. Установлено, що екстернали більш невпевнені у своїх здібностях, тривожні, не доводять своїх намірів до кінця, безвідповідальні, непослідовні.

Специфічність волі полягає в тій ролі, яку вона виконує в активному житті людини, в здійсненні її зв'язків з навколишнім середовищем. Ці зв'язки реалізуються через свідому організацію і саморегуляцію активності, а саме, через самоорганізацію діяльності та поведінки людини. Для здійснення зв'язку людини з середовищем необхідні специфічно людські практичні й пізнавальні дії як цільові акти поведінки.

Фундаментальною властивістю синергетичних об'єктів виступає складність, під якою розуміється здатність до самоорганізації, ускладненою своєю просторово-часовою структурою на мікрорівні в силу змін, що відбуваються на цьому рівні. Розрізняють три типа процесів самоорганізації. Перший -- це самонародження організації, тобто виникнення із деякої сукупності цілісних об'єктів певного рівня нової цілісної системи із своїми специфічними закономірностями. Другий тип -- процеси, завдяки яким система підтримує певний рівень організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов функціонування. Третій тип процесів самоорганізації, пов'язаний з розвитком систем, які здатні накопичувати і використовувати минулий досвід.

Як синергетика, так системний аналіз і системний синтез досліджують феномени самоорганізації, сумісну дію багатьох підсистем, в результаті яких виникає відповідне функціонування. Згідно з Г. Хакеном, в багатьох випадках самоорганізація виникає із хаотичних станів, тобто саме із хаотичних станів виникають високо упорядковані просторові, часові і просторово-часові структури. На думку Є. Князевої і С. Курдюмова, хаос на мікрорівні -- це не фактор руйнації, а сила, що прямує до тенденції самоструктурування нелінійного середовища. Сучасна синергетика розглядається як "теорія хаосу", так як порядок і безладдя виявляються тісно пов'язаними -- один включає в себе інший, і цю констатацію ми можемо оцінити як головну зміну, що відбувається в універсумі сьогодення. Полі варіантність самоорганізаційних процесів обумовлює таку властивість синергетичних систем як їх нелінійність.

Фундаментальним механізмом, що забезпечує реалізацію нелінійності розвитку, виступає в біфуркаційний механізм. Біфуркаційний перехід -- це об'єктивація (вибір системи) одного із варіантів розвитку, перехід системи в стан, радикально відмінний від висхідного. Чим складніше система, тим більше біфуркаційних переходів буде на її шляху. Проте вже первинна біфуркація верифіцює еволюційний процес, обумовлюючи його принципову нелінійність і поліваріантність. Феномен біфуркації є джерелом інновацій і диверсифікацій, оскільки саме завдяки їй в системі з'являються нові рішення.

Відповідний інваріант системи, що не залежить від меж екзистентності, називають структурою. Структура-- це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечує відтворення при змінних умовах. В холістичному розумінні структура прирівнюється до системи, яка розуміється як елементи плюс зв'язки між ними. Холі-стичне визначення поняття "структура" визначається такими характеристиками, як цілісність чи єдність.

Структура повинна відповідати трьом умовам: 1) цілісності; 2) трансформації; 3) саморегулюванню. Вже у вченні І. Канта можна знайти зв'язок частин будь-якого організму, створеного з певною метою. Ідеальна частина (зокрема, управлінська) може бути створена тільки на основі використання природного потенціалу самовідтворюючої системи з врахуванням її власних законів, наприклад, механізму самоуправління.

Дійсне мистецтво самоуправління заключається в здатності підпорядкувати організацію не ззовні нав'язаним системам, а в здатності створити самоорганізовані системи із вже даних елементів в даному конкретному середовищі. Іншими словами, система повинна відповідати реальним фізичним умовам самозбереження і саморозвитку системи, слугувати певним функціям і цілям розвитку. Тим більше, що функції системи не повинні декларуватися, а передвизначатися відповідним чином спроектованою структурою. Адже неможливо зшити собі костюм згідно з чужою міркою і моделями, точно також не можливо побудувати нове "суспільство з людським обличчям" згідно з чужими схемами і моделями розвитку. Дуже часто декларована роль організації не співпадає з роллю, фактично нею виконуваною/ тому система являє собою єдність тотожності і відмінності, відображає єдність внутрішніх і зовнішніх умов свого існування.

Структура суспільства, так і управління суспільством, не являє собою на певному відрізку часу єдиний соціальний організм, хоча сьогодні створюються і територіальне самоуправління, і муніципальні самоутворюючі громадян, що забезпечують розвиток і самозбереження відповідного середовища для своїх громадян; створюються регіональні самоуправлінські одиниці. Проте управління як єдиний соціальний організм розпадається на ряд самоуправлінських одиниць. Деякі не-життєстійкі управлінські одиниці імітують життєдіяльність організму, так як в їх системі порушені деякі необхідні взаємозв'язки. Елементи зовнішнього середовища повинні корелювати поміж собою, створюючи більш чи менш стійкі просторово-часові структурно-процесні структури, обмежуючи свободу змін зовнішніх для організму параметрів (наприклад, прийняття певних законів).

Управлінська система, флуктуючи, переміщається в певному базовому просторі, в якому змінена взаємодія з середовищем, що не викликає порушення рівноваги її стану. Таку направлену дію слід назвати дрейфом (повільно направлена дія певних частин -- організацій, інститутів). Проте зміни системи можуть бути різними:

1) є ціленаправлені зміни системи в порядку реалізації певного плану;

2) але є дрейф, який відбувається мов би сам по собі, прямуючи до змін економічних, соціальних, політичних. Він проявляється в зміні пріоритетів, режимів функціонування, процедур, виявляє себе часто "де факто". Чим менш жорстко і однозначно визначені параметри елементів і регламентовані зв'язки між ними, тим більший простір для дрейфу між ними. Така система менш ефективна, але більш живуча (наприклад, тоталітарні режими були менш ефективними в економічному плані, але більш ефективними в плані ідентифікації з суспільством). Велика вірогідність того, що дрейф може привести систему не до того стану, до якого прагне система (наприклад, "не туди йдемо", "не те будуємо").

Тому в числі задач управління складними системами слід мати на увазі і прогнозування дрейфу, створення певних передумов для того, щоб дрейф з меншою вірогідністю привів би систему до небажаного стану цього фазового простору (катаклізми, кризи, перевороти, катастрофи, революції). Причиною дрейфу можуть бути не тільки зовнішні сили, але і внутрішні, напруги, що виникли внаслідок змін станів елементів чи їх взаємозв'язків, параметрів, флуктуацій. Все це визначає конфігурацію поля в певному фазовому просторі:

1) розвиток повинен відбуватися по лінії найменшої дисипації (розсіювання) сил;

2) по лінії переходу в оптимальний стан при найменшій втраті сил (цю лінію слід назвати креолом);

3) визначення найбільш вірогідного напрямку дрейфу і еволюції системи;

4) характер поведінки систем при певних внутрішніх і зовнішніх умовах її існування;

5) відсутність детермінації системи повністю, оскільки фактична лінія розвитку не тільки піддається флуктуаціям, але і проходить через критичні точки біфуркацій (роздвоєння).

Тобто креод характеризує поведінку системи при певних внутрішніх і зовнішніх умовах її існування. Рух системи навколо креолу аналогічно прокоментувати як падіння м'ячика згори, хоча траєкторія його падіння буде різною. Тим більше, що в соціальних системах на дію креолу здійснюють вплив:

1) внутрішні флуктуації (боротьба різних політичних сил);

2) випадкові зовнішні впливи;

3) інтенсивність цих впливів.

Рухаючись навколо креолу, система до певного часу зберігає ту ж саму структуру. Час існування системи залежить від того, який вибір система здійснила в точках біфуркацій. Але поки що цей вибір залишається тільки результатом флуктуації, і часто все вирішує випадок, хоча не можливо виключити детермінованості соціальних процесів.

Будь-яка соціальна система на мікрорівні складається з деякої сукупності істотних параметрів, що відображають сили взаємодії між ними, але це не виключає можливості існування і інших взаємодій між іншими елементами системи. "Приховані" взаємозв'язки можуть приводити до утворення достатньо стійких субструктур, що пронизують мікроструктури. Чим складніше організм і складові його елементи, тим різноманітніші фактори, що на нього впливають, тим динамічніші і стохастичніші ці впливи, тим більший креодогенетичний ландшафт розгортається як поле для поведінки системи. Чим коротші відрізки креолів і частішими є біфуркації, тим в більшій мірі поведінка системи зумовлюється послідовністю виборів в точках біфуркацій, а ці вибори чи альтернативні повороти зумовлюються субструктурою системи, зумовлюючи ті чи інші субструктурні відносини. Щ субструктурні відносини концептуально оформляються і в специфічних ситуаціях стають ключовими. Тому мистецтво управління завжди заключається в тому, щоб передбачити точки "нестійкої рівноваги" в розвитку подій. Ознакою біфуркації завжди є зростання частоти і інтенсивності флуктуації, що потребує самобудови певної субструктури, налагоджуючи систему як оркестр.

Роль субструктур в поведінці управлінських організмів не можливо переоцінити ще й тому, що саме вони є фізичним субстратом, який робить можливим інформаційну взаємодію організмів поміж собою, всередині себе і з оточуючим середовищем. При русі навколо креолу, при відсутності біфуркацій і пов'язаних з ними актів вибору система не управляється, а направляється рівнодійними навколо креоду силами. Якщо в такій системі і існує орган управління, то його єдина роль -- боротьба з флуктуаціями. Якщо вибір в точках біфуркацій здійснюється випадковим чином, то це буде лише стохастична (неупорядкована) активність і про ефективне управління інформації, може бути система в цілому чи її окремий елемент, органічно включений у функціоновану структуру і детермінований нею, є частиною того чи іншого процесу самоорганізації і самосвідомість. Адже, свідомість -- це усвідомлене не може йти мови. Суб'єктом прийняття рішень, що здійснює використання відношення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок. Самосвідомість виражається також в емоційно-смисловій оцінці своїх суб'єктивних можливостей, що виступають в якості засад доцільних дій і вчинків.

Якщо управління діє як єдиний соціальний організм, то всі параметри управляючої системи діють організовано і ефективно. Якщо взаємодія через "сигнали" є чіткою, а не дезорганізованою, то повинно бути співпадіння тезаурусів. Саме в організмах складної системи основною формою взаємодії є інформаційна взаємодія. Саме тому ефективність функціонування в таких системах визначається багатством мови, розвитком інформаційної структури і збігом тезаурусів взаємодіючих елементів. Організація управління і самоуправління потребує певної підготовки елементів системи, їх самодобудови, щоб тезаурус всіх складових збігався, роблячи можливим швидке взаєморозуміння.

Рушійною силою самоорганізації активності будь-якого організму є прагнення до самозбереження системи в змінюючому зовнішньому середовищі. Програмування діяльності заключається у виборі конкретних цілей чи деяких результатів майбутньої активності, що виявляється засобом для ефективного функціонування системи як єдиного цілого. Слідуючи принципу найменшої дисипації (розсіювання) енергії, управлінська система втрачає свою якісну визначеність через:

* абсурдизацію способів досягнення цілей;

* тупцювання на місці;

* нерішучість у прийнятті рішень;

*появу феномена "викривлених дзеркал";

* існування "перевернутого царства цінностей" -- ерзац -- цінностей, анти-цінностей;

* політичний камуфляж.

Щоб соціальна система сприяла задоволенню потреб членів свого суспільства, повинен відбутися перехід від стохастичної пошукової активності до конструктивної поведінки, що потребує правильного вибору цілей, можливих способів і траєкторій в досягненні поставлених цілей.

Якщо мета активності детермінується ззовні (централізоване планування), то ми маємо справу не із самоорганізацією, а з деяким приватним випадком чи процесом організації управління, чим і займається місцева влада в умовах централізованої економіки.

Управління відцентровим рухом потребує точного вибору при найменшому супротиві в даний момент; при відцентровому русі переважає часто негативна мотивація (влада натовпу, охлократія, камуфляж, популізм). Напроти, доцентровий (цілеспрямований) рух характеризується дією позитивної мотивації, що притягує організм в певну точку простору, пов'язану з досягненням обраної мети. При відцентрованому русі слід мати точну інформацію про вибір тієї чи іншої дії в точках біфуркації, тобто володіти інформацією, так як вибір шляху може бути як цілеспрямованим, так і випадковим. Попереднє накопичення інформації може врятувати від ризику, пов'язаного з випадковим пошуком. Іноді випадковий пошук може привести до бажаного результату, але поведінка самоорганізованої системи не завжди буває конструктивною. Випадковий пошук може слугувати засобом подолання деякого негативного впливу на систему. В результаті інформаційної взаємодії виникає можливість:

* акумуляції організмом чужого досвіду;

* підвищення цілеспрямованості ефективності її поведінки;

* можливість дезінформації;

* відсутність абсолютно надійних тезаурусів (дискурсів взаємопорозуміння);

* відсутність абсолютних надійних каналів зв'язку.

Результатом процесу такої інформованості може бути спотворене уявлення про світ і деструктивну поведінку організму.

Структура є неоднозначним системним поняттям, в залежності від рівня розвитку пізнання вона несе різне смислове навантаження. Під структурою розуміють образ, стійке бачення взаємних відношень елементів цілісного об'єкта. Саме форма історично передувала поняттю структури як сутності об'єкта. При обґрунтуванні поняття структури оперують категорією системи, з позицій якої структура відображає закономірну картину зв'язків елементів; структура є багатоманітність елементів, які знаходяться у взаємодії в специфічному порядку для здійснення функцій. Структура відтворює взаємозв'язки складових частин системи, структура означає організованість системи, упорядкованість її елементів і зв'язків. Розрізняють наступні структури:

1. Сітьова структура -- декомпозиція складної структури -- в часовому вимірі.

2. Ієрархічна структура -- ієрархічні структури існують в неживій природі, біологічній, соціальній, економічній, політичній сферах, в автоматичному управлінні, системах обробки інформації.

3. Стратифікаційна структура -- при відображенні складної системи необхідний компроміс між простотою опису, збереженням цілісності об'єкта. Структурний аналіз направлений на виявлення структури (єдиних структурних закономірностей) як сукупності відносин, інваріантних при деяких перетвореннях. Структури слід розрізняти:

* по сфері існування -- матеріальні (фізичні, біологічні, хімічні);

* ідеальні (психічні, пізнавальні, логічні);

* по характеру зв'язку -- порядкові, композиційні, топологічні;

* по напрямку -- субстанцій ні і функціональні; по різноманітності зв'язків -- прості і складні.

Таким чином, самоорганізація -- це 1) один із процесів самоуправління, що означає перехід досліджуваного об'єкта із одного якісного і кількісного стану в інший, більш високий; 2) один із найважливіших принципів організації особистої праці керівника, який заключається в необхідності використання в повсякденній роботі раціональних прийомів і методів планування.

1.3 Вольові якості особистості

Відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, які визначають рівень Воля особистості виражається у вольових якостях. Вольові якості - це свідомої саморегуляції особистістю своєї поведінки, її влади над собою.

Волю особистості В. Селіванов характеризує як певну сукупність психічних властивостей, що відображає досягнутий рівень свідомої саморегуляції. Ця сукупність властивостей формується впродовж життя. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, наполегливість, стриманість, дисциплінованість тощо.

Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До позитивних якостей зараховують такі якості, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі особистості, можна визначити такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них.

В.К. Калін називає такі первинні вольові якості особистості, як:

· енергійність;

· терплячість;

· витримка;

· сміливість.

Функціональні вияви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля.

Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

Терплячість визначають як уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, якщо є втома, поганий настрій, за незначних хворобливих виявів).

Витримка - це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, сповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

Сміливість - це здатність у разі виникнення небезпеки (для життя, здоров?я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Тобто, сміливість пов?язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

Інші якості мають системний характер, пов?язаний з широким спектром функціональних виявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Наприклад, хоробрість охоплює такі складові як сміливість, витримку, енергійність; рішучість - витримку та сміливість.

Системними є такі якості як наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підґрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень будь-яких базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.

Цілеспрямованість полягає в умінні особистості керуватися у своїх діях і вчинках поставленими цілями, зумовленими твердими переконаннями. Цілеспрямована особистість завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету.

Наполегливість - це вміння домагатися мети, переборюючи труднощі й перешкоди. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Така особистість здатна до тривалого і неослабного напруження енергії, неухильного руху до поставленої мети.

Протилежними до наполегливості виявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина обстоює свої хибні позиції, попри розумні доводи.

Принциповість - це вміння особистості керуватись у своїх вчинках і поведінці стійкими принципами й переконаннями. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, у правдивості, об?єктивному ставленні до вчинків товаришів, чуйних вчинках. Протилежні до цих якості має людина безпринципна.

До вольових якостей, які найбільше характеризують силу волі особистості, належать самостійність та ініціативність.

Самостійність - це вміння діяти згідно зі своїми задумами, не підпадаючи під вплив інших, критично оцінювати їх думки. Самостійність особистості виявляється в здатності з власної ініціативи організовувати діяльність, ставити мету, а при потребі, вносити в поведінку зміни. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно обстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети.

Ініціативність - це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення й засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, їх дій, вчинків, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Особливо виразно ці якості виявляються у формі навіювання.

Рішучість - це вміння приймати обдумані рішення у складній обстановці, не вагаючись. Нерішучість є виявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Волю особистості характеризує також її організованість, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці чітко визначеним планом. Ця якість вимагає вміння не тільки неухильно втілювати в життя свій план, а й виявляти необхідну гнучкість у разі зміни обставин дійсності.

Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює СИЛУ ВОЛІ особистості. Люди бувають із:

дуже сильною волею (їх називають залізними, вольовими);

сильною волею;

помірною волею;

слабкою волею;

безвольні.

Слово «особистість» вживається тільки стосовно людини, і притому починаючи лише з деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо «особистість немовляти». Фактично кожний з них - вже індивідуальність... Але ще не особистість! Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

Особистість не тільки існує, але і вперше народжується саме як «вузлик», що зав'язується в мережі взаємних відносин. Усередині тіла окремого індивіда реально існує не особистість, а її однобічна проекція на екран біології, здійснювана динамікою нервових процесів.

Процес розвитку здійснюється як вдосконалення людини - біологічної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток в цілому, обумовлює фактор спадковості.

Цегельний будинок не може бути побудований з каменю чи з бамбука, а з великої кількості цеглин можна побудувати будинок безліччю різних способів. Біологічна спадщина кожної людини поставляє сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Немовля несе в собі комплекс генів не тільки своїх батьків, але і їхніх віддалених предків, тобто має свій, тільки йому властивий найбагатший спадковий фонд чи спадково визначену біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються його індивідуальні якості. Ця програма закономірно і гармонійно перетворюється в життя, якщо, з одного боку, в основі біологічних процесів лежать досить якісні спадкоємні фактори, а з іншого, зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм усім необхідним для реалізації спадкового мінімуму.

Надбані протягом життя навички і властивості не передаються в спадок, наукою не виявлено також особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

Молодим людям, що вступають у шлюб, варто пам'ятати, що в спадок передаються не тільки зовнішні ознаки і багато біохімічних особливостей організму (обмін речовин, групи крові й ін.), але і деякі хвороби чи схильність до хворобливих станів. Тому кожній людині необхідно мати загальні уявлення про спадковість, знати свій родовід (стан здоров'я родичів, їхні зовнішні особливості і таланти, тривалість життя й ін.), мати уявлення про вплив шкідливих факторів (зокрема алкоголю і паління) на розвиток внутрішньоутробного плоду. Усі ці відомості можуть бути використані для ранньої діагностики і лікування спадкових захворювань, профілактики вроджених пороків розвитку.

Риси біологічної спадщини доповнюються вродженими потребами людської істоти, що включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці і відсутності болю, Якщо соціальний досвід пояснює в основному подібні, загальні риси, якими володіє людина, те біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її споконвічну відмінність від інших членів суспільства. Разом з тим групові розходження вже не можна пояснювати біологічною спадковістю. Тут мова йде про унікальний соціальний досвід, про унікальну субкультуру. Отже, біологічна спадковість не може цілком створити особистість, тому що ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами.

Протягом 19 століття вчені припускали, що особистість існує як щось, що цілком сформувалося всередині яйця - подібно мікроскопічної гомункулі. Особистісні риси індивіда довгий час приписувалися спадковості. Родина, предки і гени визначали те, чи буде людина геніальною особистістю, зарозумілим хвальком, закоренілим злочинцем чи шляхетним лицарем. Але в першій половині 20 століття довели, що вроджена геніальність автоматично не гарантує того, що з людини вийде велика особистість. Можна мати гарну спадковість, але залишатися при цьому розумово неповноцінним.

Однак біологічний фактор необхідно враховувати, тому що він, по-перше, створює обмеження для соціальних груп (безпорадність дитини, неможливість довго знаходитися під водою, наявність біологічних потреб і т.д.), а по-друге, завдяки біологічному фактору створюється нескінченне розмаїття темпераментів, характерів, здібностей, що роблять з кожної людської особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння.

Спадковість виявляється в тому, що людині передаються основні і біологічні ознаки людини (здатність розмовляти, працювати рукою). За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомо-фізіологічна будова, характер обміну речовин, ряд рефлексів, тип вищої нервової діяльності. Великий російський вчений І.П.Павлов у своїй праці про типи вищої нервової діяльності зробив найбільш успішну спробу поєднати темперамент з особливостями організму людини. Він припустив, що всі риси темпераменту залежать від особливостей вищої нервової діяльності.

Темперамент тісно поєднаний з іншими особливостями особистості. Він є як би тією природною канвою, на яку життя наносить візерунки характеру.

Темпераментом називається сукупність стійких, індивідуальних, психофізіологічних властивостей людини, що визначають динамічні особливості його психічних процесів, психічних станів і поведінки. Пояснимо наведене вище визначення темпераменту.

У ньому мова йде про стійкі психологічні властивості людини, від яких залежить його поведінка, а виходить, і про особистісні особливості. Термін «психофізіологічні» у даному випадку означає, що відповідні властивості складають не тільки частину психології, але також і частину фізіології людини, тобто одночасно є і психологічними, і фізіологічними.

Іншими словами, мова йде про індивідуальні властивості людини, що скоріше є вродженими, а не надбаними. Це насправді так: темперамент являє собою єдину, чисто природну особистісну особливість людини, підставою вважати його саме особистісною властивістю є той факт, що від темпераменту залежать дії і вчинки, що робить людина.

Зі сказаного про темперамент, із наведеного вище його визначення випливає, що темперамент як особистісна особливість людини має свої власні властивості. Властивості темпераменту визначають, насамперед, динаміку психічного життя людини. Психолог В.С. Мерлін приводить дуже образне порівняння. « Уявіть собі, - говорить він, - дві річки: одну - спокійну, рівнинну, іншу - стрімку, гірську. Плин першої ледь помітний, вона плавно несе свої води, у неї немає яскравих сплесків, бурхливих водоспадів, сліпучих бризів. Плин іншої - повна протилежність. Річка швидко несеться, вода в ній гуркоче, вирує, клекоче і, вдаряючись об камені, перетворюється в жмути піни...

Щось подібне можна спостерігати в динаміці (особливостях плину) психічного життя різних людей».

Згідно навчання І.П. Павлова індивідуальні особливості поведінки, динаміка психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи вважають різні прояви, зв'язок і співвідношення нервових процесів - збуження і гальмування.

І.П. Павлов відкрив три властивості процесів зрушення і гальмування:

1. силу процесів збудження і гальмування;

2. урівноваженість процесів збудження і гальмування;

3. рухливість процесів збудження і гальмування.

Комбінації зазначених властивостей нервових процесів були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності. У залежності від сполучення сили, рухливості й врівноваженості процесів збудження і гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності.

По силі нервових процесів І.П. Павлов розрізняв сильну і слабку нервову систему. Представників сильної нервової системи він у свою чергу поділяв по врівноваженості на сильних врівноважених і сильних неврівноважених (з перевагою збудження над гальмуванням). Сильних врівноважених по рухливості поділяв на рухливих і інертних. Слабкість нервової системи Павлов вважав такою визначальною, істотною ознакою, що перекриває всі інші розходження. Тому представників слабкого типу він уже не поділяв далі по ознаці врівноваженості і рухливості нервових процесів. Так була створена класифікація типів вищої нервової діяльності.

І.П. Павлов співвідніс виділені їм типи з психологічними типами темпераментів і знайшов повний збіг. Таким чином, темперамент це прояв типу нервової системи в діяльності, поведінці людини. У підсумку співвідношення типів нервової системи і темпераментів виглядає так:

1. сильний, урівноважений, рухливий тип («живий», по І.П. Павлову) - сангвінічний темперамент;


Подобные документы

  • Механізм та структура вольової дії. Розвиток волі у дошкільному віці. Формування довільності, як важливий фактор психологічної готовності до шкільного навчання. Експериментальне дослідження особливостей розвиненості довільної поведінки у дошкільників.

    курсовая работа [431,3 K], добавлен 14.12.2014

  • Дослідження впливу психологічних казок та арт-терапевтичних вправ до них на розвиток вольової регуляції поведінки молодших школярів. Розгляд фрагментів авторських методичних розробок, що можуть зацікавити спеціалістів, які працюють у даній сфері.

    статья [25,6 K], добавлен 11.10.2017

  • Загальнотеоретичні основи дослідження конфліктного поводження в сучасній психології. Психологічний аналіз особистісних чинників та методів вирішення конфлікту. Емпіричне дослідження особистісних чинників, що лежать в основі конфліктної поведінки людини.

    курсовая работа [90,4 K], добавлен 06.02.2012

  • Місце конструкта професійної мобільності в стильовій організації саморегуляції поведінки. Діагностування та обґрунтування в медичних сестер переважання середнього рівня професійної мобільності. Розвиток стилів саморегуляції поведінки з його наростанням.

    статья [118,7 K], добавлен 11.10.2017

  • Теоретичний аналіз проблеми впливу стилю батьківського виховання на розвиток просоціальної поведінки молодших школярів. Організація експериментального дослідження впливу сім’ї на формування психології та поведінки дітей молодшого шкільного віку.

    дипломная работа [161,2 K], добавлен 16.05.2014

  • Дослідження конкретних об'єктів і явищ в соціальній психології. Вплив меншостей і поляризація установок. Функція соціального впливу: зберігання й зміцнення соціального контролю. Аналіз процесів групового впливу як проявів конформності, однобічного впливу.

    реферат [22,2 K], добавлен 18.10.2010

  • Значення волі в діяльності та спілкування людини. Методологія дослідження вольових якостей особистості. Ключові категорії волі як психологічного феномену. Огляд методик експериментального дослідження. Рекомендації щодо формування сили волі особистості.

    курсовая работа [58,9 K], добавлен 04.06.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.