Психологічні особливості продукування емоційних інтонацій педагогом та специфіка їх сприйняття учнями молодших класів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Психологічні особливості продукування емоційних інтонацій педагогом та специфіка їх сприйняття учнями молодших класів

емоційний інтонація педагогічний мовлення

Вступ

Високий професіоналізм - умова , яку здатна суттєво покращити кінцеві результати праці. Професіоналізм вчителя визначається багатьма факторами. Велике місце в структурі педагогічної майстерності займає вміння вчителя емоційно і виразно говорити, саме цей компонент мовлення посилює його вплив забезпечує досягнення духовного контакту з учнями. Педагог повинен володіти мовленням як формою діяльності, з допомогою якого можна виражати нюанси особистісних переживань, емоційно - особистісне ставлення до учнів і до змісту повідомлення.

Емоційна регуляція мовного процесу і усної мовної поведінки людини раніше не виступала об'єктом спеціального дослідження, хоча вираженість протікаючих емоційних станів людини в процесі породження окремих мовних висловлювань розкрита в багатьох працях: Голукова В.І., Крилова Н.В., Леонтьєва А.А., Носенко Є. А. Симонов П.В. і ін.

В наш час склались достатньо чіткі уявлення про регуляцію інтелектуальної діяльності.

В останні десятиліття інтонаційна виразність мовлення, привертає все більше і більше уваги психологів і педагогів, під нею розуміється вираження почуттів і емоцій за допомогою інтонації. Розуміння емоційної інтонації як засобу мовного спілкування дозволяє вивчити це явище в контексті звукової комунікації, інтонація розглядається на двох рівнях: на рівні мовця і на рівні слухача.

Реалізація системного підходу дослідження інтонаційної виразності мовлення вчителя спирається на дані педагогічної психології, психолінгвістики, психології спілкування, психології пропаганди, психології акторської творчості.

Дуже важливим є уміння правильно розуміти інтонацію людини, що говорить в даному випадку педагога, та вміння правильно розуміти інтонацію мовця і уміння висловлювати голосом свої настрої. Показати своє ставлення до того чи іншого вихованця. Цінність та важливість інтонації голосу мовця, є досить важливою у виховному процесі, сюди відносяться слова, граматичні конструкції, та ін. В наш час велика увага приділяється підготовці кадрів, проблема формування нової людини потребує від психологів і педагогів великих зусиль, і суттєвою потребою є створення спеціальних кафедр з педагогічної майстерності, в педагогічних інститутах, які будуть кваліфіковано використовувати матеріали накопичених досліджень в області спілкування і мовлення.

В нашій роботі ми ще раз переконуємось в тому наскільки впливає емоційно насичена інтонація на навчальний процес, і чи розуміють учні інтонацію вчителя, а також вміння самого педагога продукувати емоційні інтонації.

Мета: З'ясувати особливості використання емоційних інтонацій педагогом та специфіку їх сприйняття учнями молодших класів.

Об'єкт: Інтонаційна виразність мовлення учителя.

Предмет: Особливості прояву, продукування, сприйняття і вплив емоційних інтонацій в педагогічному спілкуванні.

Гіпотеза: Уміння педагога довільно продукувати емоційні інтонації розвивається в процесі професійної діяльності і обумовлене його особистісними та індивідуально-типологічними особливостями.

Завдання:

1) Здійснити теоретичний аналіз проблеми психологічних особливостей продукування емоційних інтонацій педагогом та виявити емоційні інтонації, що найчастіше вживаються учителем на уроці.

2) З'ясувати особливості процесу продукування емоційних інтонацій педагогом, а також особливості процесу сприйняття емоційних інтонацій учнями.

3) Обґрунтувати та апробувати програму дослідження особливостей продукування та сприйняття емоційних інтонацію.

Методи та методики - лабораторний експеримент, розпізнання емоційних інтонацій у мовленні педагога на уроці; суб'єктивні і експертні оцінки, 16F опитувальник Кеттелла; семантичний диференціал, для обробки і інтерпретації експериментального матеріалу використовувались методи якісного аналізу.

1.Теоретичний аналіз проблеми емоційної інтонації в психологічній науці

1.1 Інтонаційна виразність мовлення вчителя як психолого-педагогічна проблема

Характерною рисою усного мовлення є емоційність. „живе людське мовлення, - відзначає З Л. Рубінштейн, - не зводиться лише до сукупності значень. Вона звичайно виражає й емоційне відношення людини до того, про що вона говорить, і часто до того, до кого вона звертається. Можна навіть сказати, що чим виразніше мовлення, тим більше воно мовлення, а не тільки мова...”[3]. Почуття й емоції людини одержують своє зовнішнє вираження в лексиці, стилі мовлення, граматичних структурах, тоні голосу. Однак основним засобом мовленнєвої експресії, здатним нести інформативне навантаження незалежно від лексичного і граматичного матеріалу, є інтонація. Смислова й емоційна інформація, що передається в мовленні засобами інтонації, істотно впливає на взаємодію людей у процесі спілкування.

В останні десятиліття інтонаційна виразність мовлення, під якою ми розуміємо вираження почуттів і емоцій за допомогою інтонації, залучає все більше уваги психологів. Різним аспектам цієї проблеми присвячені роботи В. А. Артемова, Л.Е. Архипової, Н.В.Вітта, В.Х. Манерова, Г.Л. Креславскої, В.П. Морозова [14]. Незважаючи на розходження підходів до дослідження інтонаційної виразності мовлення, загальним для дослідників є розуміння інтонації як засобу мовленнєвого спілкування, основною функцією якого є вираження емоційного стану мовця, та його відносини до співрозмовника і змісту мовлення. Вираження емоцій за допомогою інтонації і їхнє пізнання при сприйнятті мовлення розглядається як специфічні компоненти спілкування.

Складність і багатоаспектність проблематики інтонаційної виразності мовлення обумовлюють її дослідження з позиції системного підходу. Його суть полягає в розгляді досліджуваного феномена як цілісної системи, та аналізу її структурних компонентів, взаємозв'язку з іншими психічними явищами [45].

Розуміння емоційної інтонації як засобу мовленнєвого спілкування дозволяє вивчати це явище в контексті системи паралінгвістичної звукової комунікації. Відповідно структурі комунікативного акту можливий аналіз цієї системи на рівні мовця та його ставлення до слухача і змісту мовлення, звукового сигналу. У даній роботі обмежимося лише першими двома рівнями. На рівні мовця психологічним компонентом паралінгвістичної звукової комунікації є продукування емоційної інтонації. На рівні слухача - сприйняття емоційної інтонації і її вплив. Особливості цих компонентів паралінгвістичної звукової комунікації в умовах педагогічного спілкування складають предмет нашого дослідження.

Розуміння інтонаційної виразності як невід'ємної складової мовлення обумовлює її вивчення у взаємозв'язку з мовленнєвою діяльністю мовця .Тут предметом нашого дослідження виступають особливості прояву емоційних інтонацій у мовленні вчителя [53].

Реалізація системного підходу до дослідження інтонаційної виразності мовлення вчителя спирається на комплекс даних педагогічної психології, психолінгвістики, психології спілкування, психології пропаганди, психології акторської творчості [24].

У радянській психологічній і лінгвістичній літературі інтонація визначається як ритміко-мелодійний лад мовлення і розглядається як складне структурне утворення, елементами якого є: мелодика мовлення, фразові і логічні наголоси, темп мовлення, інтенсивність мовлення, тембр голосу. Визнається, що інтонація - це мовленнєве явище, що слугує основним засобом перетворення пропозиції у фразу в процесі породження усного мовлення [7, 30, 33, 52].

Інтонація є засобом вираження логіко-граматичної структури речення. Так, інтонація виділяє комунікативні типи висловлення (оповідання, питання, спонукання, вигук); несе інформацію про завершеність або незавершеність висловлювання, про його імовірність, проблематичність, категоричність, визначеність або невизначеність; виражає синтаксичні відносини між частинами речення (інтонація перерахування, зіставлення, відокремлення, пояснення і т.д.).

За допомогою логічної інтонації основна думка повідомляється в головній або додатковій формі, а також виділяється член речення, що виражає предикат судження.

Інтонація не тільки сприяє вираженню логіко-граматичної структури речення, але і виражає зміст висловлювання. Відомо, що те саме слово, та сама фраза в досить широких межах змінює свій зміст у залежності від того, з якою інтонацією вони вимовляються. Інтонація виражає емоції мовця, передаючи його відношення до змісту висловлювання і до співрозмовника. Вираження емоцій звичайно пов'язують з таким елементом інтонації як тембр.

Однак серед психологів є й інша точка зору. Так, наприклад В.А.Артемова розмежовує інтонацію як мовленнєве явище, що виконує логіко-граматичні функції і звукове вираження емоцій у мовленні. Останнє вона позначає терміном "просодія" і розуміє як явище тільки усного мовлення [12]. Підставою для такого підходу є той факт, що емоційна інтонація не має власного мовленнєвого статусу, тобто вона не розрізняє значення мовних одиниць. Так, наприклад, будь-яке емоційно забарвлене оповідання, питання, спонукання або вигуки не роблять їх іншими комунікативними типами висловлювання, емоційне забарвлення слова не змінює його значення. Не виявлено змін логіки думок, обумовлених емоційним забарвленням мовленнєвого висловлювання.

Інструментальні дослідження мовлення виявили акустичну самостійність логіко-граматичної інтонації, що підтверджує позицію В.А.Артемової, „акустичним корелятом просодії є первинні фізичні властивості (частота основного тону, інтенсивність і тривалість у їхніх абсолютних значеннях), а акустичним корелятом інтонації служать вторинні фізичні властивості, тобто частотні, силові і тимчасові рівні і діапазони в їхніх відносних значеннях”[61].

Отже, емоційна інтонація виступає як самостійне явище усного мовлення, а отже, і як самостійний засіб спілкування, первинним у філо-й онтогенезі є мова емоцій, одним із засобів якої є їхнє звукове вираження. Надалі, з розвитком мовлення, де головну роль у передачі інформації починають відігравати слова, мова емоцій зберігається, складаючи специфічний компонент мовленнєвої комунікації [57]. Функції емоційної інтонації в спілкуванні:

1.Функція вираження соціально-психологічних відносин людей, що спілкуються;

2.Функція вираження відношення мовця до змісту мовлення.

Власне мовленнєва функція емоційної інтонації складається у виокремленні психологічного „нового”, психологічного предиката судження в повідомленні. Інтонаційна виразність мовлення є також засобом регуляції психічної діяльності і поведінки співрозмовника.

Значимість емоційної інтонації для міжособистісного спілкування дослідники бачать у тім, що з її допомогою здійснюється передача особистісного змісту, ціннісної свідомості індивіда.

Виражаючи своє емоційне відношення до співрозмовника і до змісту мовлення, мовець тим самим, передає інформацію про себе як про особистість, а якщо вона включає інформацію про об'єкти, те тільки в тій мірі, у якій вони торкаються суб'єкта, хвилюють його, входять у його внутрішній світ [59].

Таким чином, інтонаційна виразність є саме тим компонентом мовлення, що додає їй індивідуального характеру.

Дослідники відзначають закономірний зв'язок між характером звуку голосу, що виражає ту або іншу емоцію і фізіологічний стан організму ( С.Л. Рубінштейн , П.В.Симонов, В.М.Морозов ). Так, загальний пригнічений стан при горі, або, навпаки, загальна активізація психічної і фізіологічної діяльності, підвищення м'язового тонусу, при гніві знаходять своє відображення в звучанні голосу, що, відповідно, може бути слабким, з „плачучими інтонаціями”, сильним, різким „дзвінким металом”. Єдність фізіологічних механізмів емоцій є основою загальної зрозумілості й універсальності основних засобів вираження емоцій голосом, незважаючи на величезну різноманітність як самих емоцій так і акустичних засобів їхнього вираження.

Органічні і фізіологічні зміни, зв'язані з виникненням і переживанням емоцій, являють собою біологічну детермінанту мовленнєвої експресії людини. Але емоції проходять тривалий шлях розвитку у філо- і онтогенезі. У процесі цього розвитку роль біологічної основи емоційних процесів значно послаблюється поступаючись місцем більш складним соціальним утворенням [6].

Соціальна детермінованість мовленнєвої експресії відзначається в роботах Н.В. Вітта, Г.И. Рижкової , С.Л. Рубінштейна. У залежності від норм, вимог, правил, традицій існуючих у тому або іншому соціальному середовищі, по-різному виражаються і відповідні почуття. Тому варто говорити про вплив національного, соціального, професійного, культурного середовища на характер експресії почуттів, на прояв у них специфічних відтінків, розповсюджених саме в даному середовищі [8].

Особливості впливу біологічного і соціального фактора на мовленнєву експресію простежуються в ряді експериментальних досліджень, на матеріалі міміки, тону голосу і виразних рухів, показує, що роль біологічного фактору найбільше яскраво простежується на рівні первинних, базальних емоцій (гнів, страх, радість). Вираження й упізнання цих емоцій носить найбільш універсальний характер і не залежить від культурної або соціальної приналежності. Вираження більш складних емоцій, що відбивають соціальні потреби людини, у великій мірі обумовлено впливом культури (норми, правила, традиції) і особистим досвідом індивіда (спостережливість, емоційна пам'ять, уміння адекватно виражати емоції) [56].

У дослідженнях Н.В.Вітта встановлено, що акустичне вираження емоційних станів етичного і естетичного порядку має складну структуру. На думку автора, це свідчить про тривалий розвиток в онтогенезі [8].

Культурні розходження виявляються не тільки на рівні окремих емоцій але й у загальній емоційній насиченості мовлення. Експериментальне дослідження Л.Ю.Куліша довело, що при однаковому з носіями російської мови не цілком схвальному відношенні до неемоційного мовлення, англійці, у силу специфіки національних рис характеру, віддають перевагу помірній, а не максимальній емоційності [32].

Вплив соціального фактора простежується також і в співвідношенні словесних і інтонаційних засобів експресії в мовленні людини. Таким чином, незважаючи на значну роль біологічної основи, емоційна інтонація по своїй сутності, генезису та розвитку є явище соціокультурне. У спілкуванні емоції є позитивними самостійними цінностями. Є підстави думати, що в якості природної цінності емоцій виступає вроджена потреба в емоційному насиченні. Якщо ця потреба не задовольняється, то порушується розвиток індивіда, відбуваються зміни в його психіці.

Потреба людини в емоційному контакті з навколишніми розглядається багатьма психологами як одна з основних потреб особистості (П.П.Ерастов, Б.Ф.Ломов, П.М.Якобсон ) [22]. У ряді робіт відзначається, що встановлення емоційного контакту в спілкуванні не можливе без емоційно-виразного мовлення і вказується на ведучу роль інтонації у вираженні відносин індивідів що спілкуються.

Педагогіка співробітництва, що реалізує індивідуально-гуманний підхід до навчання і виховання дітей, висуває особливі вимоги до спілкування вчителя й учнів. Школярам необхідний духовний контакт із педагогом, дефіцит якого гостро відчувається. Їх цікавить особистісна позиція педагога по широкому колу питань, його духовний світ, моральні, естетичні і людські цінності. У цих умовах як ніколи важливі відкритість учителя, його уміння довести свої переживання до школярів [55].

Емоційний компонент педагогічного спілкування аналізується в роботах В.А. Кан-Калика, В.А. Крутецького, О.О. Леонтьева, Л.А.Петровської, А.С.Співаковської , І.В.Страхова та ін. [37]. Особлива емоційна забарвленість, щирість і природність прояву емоцій, взаємне проникнення у світ почуттів і переживань розглядаються дослідниками як необхідні умови педагогічного спілкування.

Разом з тим ряд авторів вважають, що причиною ряду труднощів, що виникають у спілкуванні педагога з учнями, є дисгармонія в їхніх емоційних відносинах, невміння вчителя цілеспрямовано регулювати вираження своїх переживань з метою впливу на розум і почуття дітей [18].

Одним з ефективних засобів емоційного впливу педагога на учнів є інтонаційна виразність його мовлення. Дидактичні і виховні прийоми, не підкріплені виразністю мовлення, не реалізовують до кінця свою навчальну і виховну мету.

Психолого-педагогічні аспекти інтонаційної виразності мовлення розглядаються в роботах Ш.А.Амонашвілі , Л.Е.Архипової , Н.В.Вітта, В.А.Кан-Калика , та ін. Загальним для дослідників є розуміння інтонації як засобу вираження педагогічно доцільних переживань. Ґрунтуючись на концепції педагогічного переживання, розробленої В. А. Кан-Каликом [58] , під педагогічно доцільним переживанням ми розуміємо емоції, довільно передані вчителем з метою педагогічного впливу. Від природних почуттів їх відрізняє наявність 3-х моментів: довільності, педагогічної заданості, що впливає на задачі виховання та навчання.

У процесі спілкування інтонаційна виразність мовлення вчителя набуває обумовлену характером професії специфіку, що виражається у відповідному тоні мовлення педагога при звертанні до учнів, в потрібному емоційному забарвленні висловлювань та окремих слів.

Професійні особливості інтонаційної виразності мовлення вчителя аналізуються в роботах майстрів-педагогів. Величезне значення емоційному компонентові спілкування з вихованцями приділяв А.С.Макаренко. Розглядаючи мовлення педагога, він виділяє такий її параметр, як „тон звертання” вихователя до дитини. „Тон звертання” може бути холодним, діловим, спокійним , урівноваженим, привітним, рішучим. Оптимальним є „спокійний, урівноважений, привітний, але завжди рішучий тон” [5].

Підкреслюється необхідність триматися ділового тону в спілкуванні з дітьми і неприйнятність злості, крикливості, роздратування.

Професійно необхідною особливістю тону педагогічного спілкування А.С.Макаренко вважає мажор, включаючи в цю узагальнену характеристику радість, бадьорість, веселий настрій, дотепність, привітну посмішку. Він - рішучий супротивник „рівного голосу” у спілкуванні з дітьми і вважає, що педагог повинний володіти всією палітрою емоційного забарвлення мовлення. Мажорний тон спілкування повинний сполучатися з умінням виразити невдоволення і гнів, звичайно, у припустимих межах педагогічного такту. Звертається увага на уміння педагога за допомогою зміни тону додавати звертанню необхідну в конкретній ситуації форму (порада, наказ, прохання, розпорядження та ін.).

А.С.Макаренко вважає за необхідне навчити педагога умінню довільно регулювати емоційне забарвлення свого мовлення. „Я переконаний, - зауважує він, - що в майбутньому в педагогічних вузах буде викладатися... постановка голосу... Звичайно, постановка голосу має значення не тільки для того, щоб красиво співати або розмовляти, а щоб уміти найбільше точно, переконливо, наказово виражати свої думки і почуття. Усе це питання виховної техніки” [51].

Володіння голосом пов'язано з акторською майстерністю педагога. Довільно виражаючи педагогічно доцільні переживання, учитель не може не „грати”. Аналізуючи цю сторону педагогічної майстерності, А.С.Макаренко послідовно реалізує у своїх міркуваннях особистісний підхід до емоційної виразності мовлення. На його думку, „...не можна грати сценічно, зовні. Є якийсь привідний ремінь, що повинний з'єднувати з цією грою вашу прекрасну особистість, це не мертва гра, техніка, а справжнє відображення тих процесів, що є в нашій душі. А для учня ці щиросердечні процеси передаються як гнів, обурення і т.д.[30].

Неодноразово висловлювався на рахунок питання про інтонаційну виразність мовлення вчителів і такий чудовий педагог-вихователь як В.О.Сухомлинский. Він, як і А.С.Макаренко, закликав педагогів вчитися керувати тоном свого звертання до школярів. Зокрема, він радив звертатися до них не спеціальним лекційним тоном, а тоном звичайної розмови, різко виступав проти „підвищеного тону педагога”. Найбільш значимою характеристикою тону звертання вчителів до школярів він вважав довіру, чуйність, людяність. Виразність мовлення вчителя, на думку В.А.Сухомлинського, - істотна умова успішності навчально-виховного процесу [56].

Чималий досвід у використанні інтонаційних засобів для вираження своїх переживань накопичений сучасними педагогами-майстрами.

Велика вимогливість до свого мовлення відрізняється тим , що вчитель повинний до дрібниць продумувати її інтонаційний малюнок. Здається, чи багато значить, „невловима тональність” проголошення звичайних слів вітання, але дуже важливо, щоб голос був добрим, привабливим, стимулюючим бадьорість духу, радість навчання. Педагог нерідко залишається незадоволений тим, як він вимовляє своє вітання: „...воно звучало то строго по-діловому, то занадто піднято, святково, а іноді - безтурботно”.

Для вчителя-новатора інтонація - це „серйозна педагогічна проблема”. Він думає, що прояв емоційно-вольової сфери особистості вчителя повинен сприяти формуванню доброї, гуманної атмосфери, такому стилю відносин, що забезпечує прояв задатків дітей, формуванню їхньої особистості [38].

Довіра, доброзичливість, зацікавленість, щирість, повага, оптимізм, життєрадісність, але в той же час вимогливість, твердість, упевненість, відзначаються багатьма педагогами як професійно значимі характеристики тону звертання вчителя до дітей .

О.Ф.Бондаренко і В.С.Овчинніков встановили, що інтонаційна виразність є самостійним параметром мовленнєвої діяльності вчителя на уроці, що формується під впливом спеціальної організації навчально-виховного процесу.

Отже, інтонаційна виразність мовлення учителя виступає як самостійний засіб впливу на учнів. Її прояв і формування обумовлене специфікою професійної діяльності вчителя [25].

Існує тісний і глибокий взаємозв'язок між інтонаційною виразністю мовлення вчителя і його особистістю. Є.М.Ільїн [51] відзначає необхідність використання педагогом інтонаційних засобів з метою вираження особистісного відношення до матеріалу, що викладається учням. З цієї сторони інтонаційна виразність мовлення учителя виступає як індикатор його особистості як засіб розкриття і передачі його внутрішнього світу, системи цінностей.

Психологи відзначають взаємозв'язок емоційного забарвлення, темпо-ритмичної організації й інтенсивності мовлення з індивідуально-типологічними особливостями особистості. Дослідження Н.В.Вітта, Л.Б.Ермолаєвої-Томної, П.В.Симонова виявили, що в залежності від типологічних особливостей у мовленні індивіда переважає будь-яка з фундаментальних емоцій (радість, гнів, страх, сум) [40].

О.О.Степанов, И.С.Замалетдінов, Р.Б.Богдашевський пов'язують з типологічними особливостями вищої нервової діяльності людини такі параметри її мовлення, як відносна сила голосу, темпо - ритмична організація висловлювання, тональна виразність [37].

Отже, резюмуючи дані про взаємозв'язок емоційного компонента мовлення з іншими психічними явищами, відзначимо, що його прояви детерміновані особистісними й індивідуально-типологічними особливостями мовця.

Проблема інтонаційної виразності мовлення вчителя невід'ємно пов'язана з питанням культури мовлення. Ряд дослідників вважають, що вчитель навряд чи досягне педагогічної майстерності, якщо він не володіє технікою педагогічного спілкування, що включає використання інтонаційних засобів мовлення для передачі переживань І.В. Страхов , В.Д. Елманова, Н.Н.Страздас [37].

Проблема володіння вчителем засобами мовленнєвої експресії розглядається в роботах А.В.Мудрика, О.Ф.Бондаренко, О.О.Леонтьева, В.А.Кан-Калика, Е.Г.Балбасової, В.А.Крутецького, С.В.Недбаєвої та ін.[53;30;5;47]. Загальним для дослідників є той момент, що визнаючи експресію професійно значимим компонентом мовлення вчителя, вони думають, що довільна регуляція педагогом емоційного забарвлення мовлення припускає наявність у нього відповідних умінь і навичок, а також здібностей, на основі яких дані навички й уміння можуть формуватися.

Виділення умінь і навичок, пов'язаних із проявом мовленнєвої експресії, ґрунтується на розробленому в радянській психології діяльнісному підході до мовлення (Л.С.Виготський, О.О.Леонтьєв, Н.И.Жинкін, И.А.Зимняя та ін.). У його рамках мовлення виступає як діяльність, у ході якої людина формує мовленнєве висловлювання і використовує його для досягнення заздалегідь поставленої мети. Ґрунтуючись на діяльнісному підході до мовлення і розумінні дії як „процесу, підпорядкованого свідомій меті”.

Звичайно, у мовленнєвій діяльності людини вираження емоцій відбувається мимоволі, нецілеспрямовано і значною мірою залежить від ситуації. Отже, процес інтонаційного оформлення висловлювання визначається конкретними умовами і виступає як операція, що входить до складу такої мовленнєвої дії як вимова. У мовленнєвій діяльності учителя вираження ним свого емоційного ставлення до співрозмовника і до змісту мовлення може відбуватися цілеспрямовано, з метою виховного впливу на учнів. В даному випадку процес інтонаційного висловлювання виступає як самостійна мовленнєва дія, а емоційне забарвлення висловлювання як його результат. Рівень досконалості виконання цієї дії визначається умінням мовця [40].

У психологічній літературі є вказівки на те, що як і всякі інші окремі дії, інтонування може виконуватися на різному рівні усвідомленості. Перший рівень - це навмисна зміна мовленнєвих параметрів відповідно до вимог: ситуації, характеру мовного спілкування з партнером. Другий рівень складає реалізація експресивної мовленнєвої функції в неконтрольованих змінах голосових характеристик. У цьому відношенні С.І.Бернштейн зауважує: „бадьорість і млявість, енергійність й інертність, рішучість і байдужність - усі ці психічні моменти, що супроводжують усне мовлення, знаходять вірне відображення в звуковому потоці. У розмовному мовленні це відображення є безпосереднім, мимовільним, не контролюється свідомістю оповідача. У публічному мовленні воно повинно стати усвідомленим і навмисним знаряддям впливу”[1;30].

Останнім часом проблема уміння людини навмисно використовувати інтонаційні засоби експресії усе більше привертає увагу психологів. У ряді експериментальних досліджень вивчався вплив індивідуальних, статевих і вікових відмінностей на успішність вираження емоцій за допомогою інтонації.

Встановлено, що уміння довільно використовувати інтонацію для вираження переживань є індивідуальною рисою мовця.

Виявлено деяку перевагу жінок в умінні передавати інформацію про свої переживання за допомогою інтонації, а також розуміти подібного роду інформацію в мовленні інших людей [52].

Вікових розходжень на зазначені вище процеси не виявлено, хоча експериментальні дослідження охопили групи досліджуваних шкільного віку.

Ряд авторів відзначають, що при спеціально організованому навчанні можна цілеспрямовано розвивати уміння людини використовувати невербальні засоби спілкування, у тому числі й інтонацію, для вираження свого відношення до партнерів по спілкуванню [15].

У рамках вивчення інтонації використовуються різноманітні підходи до дослідження інтонаційної виразності майстрів художнього слова:

- аналізується специфіка інтонаційної виразності мовлення;

- розглядаються інтонаційні особливості сучасної мовлення в плані виявлення штампів у звучанні голосу і пошуку шляхів оптимізації інтонаційної виразності;

вивчається взаємозв'язок між проголошенням слів у різних умовах і їх емоційному забарвленні ;

- виявляються можливості системи інтонаційних засобів мовлення (її складають 7 типів інтонаційних конструкцій) у плані передачі різних емоцій ;

- досліджуються механізми довільного відтворення емоційних станів [47].

Деякі особливості інтонаційної виразності мовлення можуть бути враховані в педагогічній практиці. Так, наприклад, З.В.Савкова, аналізуючи штампи звучання відзначає серед них крикливий тон, що характерний для принципових суперечок , дослідник думає, що гучний голос, що нерідко переходить у елемент, потрібен щоб „підбадьорити” слухача. Внутрішню силу голосу вона рекомендує шукати не в гучності, а в мелодичності мовлення. [63].

Підводячи підсумки, відзначимо, що в психолого-педагогічній літературі існує досить багато даних, в основному емпіричного характеру про специфіку інтонаційної виразності мовлення вчителя і його уміння довільно продукувати інтонаційні засоби експресії. Однак доводиться констатувати, що ці проблеми не одержали досить глибокого і всебічного висвітлення в педагогічній психології. Зокрема, інтонаційна виразність мовлення вчителя на уроці не досліджувалася в плані виявлення вживаних інтонацій. Незрозуміло також, у яких комунікативних ситуаціях уроку емоційні інтонації продукуються найбільш часто. Не вивчалося й уміння вчителя довільно продукувати емоційні інтонації [40].

На основі аналізу психолого-педагогічної літератури і спостереження за мовленням вчителів на уроках виникли наступні припущення:

У різних комунікативних ситуаціях уроку вживаність емоційних інтонацій неоднакова.

Деякі емоційні інтонації вживаються вчителями на уроці найбільш часто.

Уміння вчителя довільно продукувати емоційні інтонації розвивається в процесі професійної діяльності й обумовлене його особистісними й індивідуально-типологічними особливостями.

Загальна мета і гіпотеза визначили постановку наступних задач:

Визначити навантаження різних видів висловлювань у передачі переживань учителя.

Виявити емоційні інтонації, найбільш вживані на уроці.

3. Виявити вплив професійного досвіду на динаміку уміння вчителя довільно продукувати емоційні інтонації.

4. Простежити характер впливу особистісних і індивідуально -

типологічних особливостей продукування емоційних інтонацій мовця на успішність.

1.2 Поняття інтонації - психолінгвістичний аспект

В якості підструктури просодичної і частково екстролінгвістичної структури невербальних засобів комунікації виступає інтонація голосу. Під інтонацією розуміють сукупність засобів організації звучання усного мовлення. До числа таких засобів відносяться:

1)мелодика (рух основного тону голосу):

- спадний

-висхідно-спадний

-спадно-висхідний-висхідно-спадний-висхідний[ 7 ].

паузи (перерви в звучанні);

сила звучання окремих слів в мовленні;

темпоритм мовлення;

тембр мовлення;

наголос.

Елементи інтонації реально існують лише в єдності, хоч в наукових цілях їх можна розглядати окремо [60]. Інтонація, являє собою найбільш складне явище в ряду фонаційних особливостей мовлення, так як виконує лінгвістичну і нелінгвістичну функцію. При їх аналізі можна виділити:

1)з допомогою інтонації відбувається членування мовлення наінтонаційно-смислові відрізки (синтагми);

інтонація оформляє різні синтаксичні конструкції і типи речень;

інтонація бере участь у вираженні думок, почуттів та волевиявлень людини. Коли ідеться про логічний зміст думки, основне навантаження припадає словам, що означають поняття. Інтонація тут виконує допоміжну функцію. Проте емоційне забарвлення мовлення створюється перш за всеінтонаційними засобами. [37].

У сфері спілкування провідною функцією інтонації, як складника реалізації мовленнєвої одиниці є комунікативно-розрізнювальна функція. Ця функція як результат цілеспрямованого виявлення інтонаційних компонентів є універсальною.

Інтонація диференціює такі значення, які на кожному ступені співвідносності мають бінарні опозиції:

завершеність / незавершеність;

повідомлення (питання) / спонука;

дане / нове;

достовірність / уявність та ін.

Опозиції в плані змісту можна співвіднести з такими функціями інтонації, як:

функція передачі цілісності висловлювання;

функція реалізації комунікативної установки;

функція реалізації комунікативного завдання;

4) функція підкреслення різних модально-смислових аспектів. [54;58]. Програмуючи висловлювання мовець не відтворює, а творить інтонаційні структури. Певні співвідношення інтонаційних одиниць не можуть бути ідентично повторені, бо людина намагається повторити зміст сказаного, а не його форму. [20,18,19,13 ]. Треба вказати на те, що такі інтонаційні структури не можуть виникати самі по собі, не спираючись при цьому на суспільно-апробовані їх зразки.

І.В.Борисюк [63] вказує на те, що в результаті соціально-вмотивованого мовленнєвого досвіду у носія мови виникає стійка пам'ять не тільки на окремі інтонаційні структури, протиставлені одна одній, але й на загальну (типологічну) особливість звучання тексту. Регулярна співвіднесеність цих особливостей (загальна тональність, темп, тембр...) з екстралінгвістичними умовами в яких відбувається мовленнєва дія усвідомлюється і закріплюється в пам'яті як визначення певного просодико-інтонаційного стилістичного еталона. Спираючись при цьому на: мету та завдання висловлювань; ступінь підготовленості; відношення між співрозмовниками; соціальні умови спілкування; соціальний статус мовців і т.д.

Вся повнота експресивної інтонації може бути зафіксована об'єктивно за окремими фізичними параметрами:

характер руху основного тону у фразі;

рівень частотного максимуму фрази;

частотний діапазон фрази;

частотні інтервали наголошеного складу і завершення фрази;

тривалість і максимальне значення інтенсивності наголошеного складу і фрази.

6)швидкість висхідної і спадної частоти основного тону. [32].Інтонацію, як комплексне явище, що формоване деякими гетерогенними (різновидними за своїм складом і походженням) величинами в різних „наборах” (мелодикою, інтенсивністю, темпом, ритмом, тембром) виділяє і Є.К.Бризгунова [47]. Автор виділила сім інтонаційних конструкцій, які дають можливість класифікувати висловлювання не лише за змістом, функціями, а і за емоційною експресією (ІК - інтонаційна конструкція).

1.ІК-1: має значення розповіді і включає в себе такі модальні реалізації які підсилюють ствердження, непогодження чи заперечення.

2.ІК-2: використовується при розповіді, запитанні, волевиявленні особистості.

З.ІК-3: оформляє саме запитання, незакінченість, повтор питання, підвищує ступінь прояву ознаки.

4.ІК-4: використовується при оформленні запитань пов'язаних з попереднім повідомленням, а також вживається при незавершеному висловлюванні і у випадках, коли потрібно підкреслити категоричність ствердження.

5.ІК-5: використовується в розповіді для підкреслення ознак, волевиявленні, підсилює значення бажання, тривоги.

.IK-6: вживається при оформленні незакінченої синтагми (інтонаційно-смислова єдність), а також для підсилення уточнення.

7.ІК-7: вживається в розповіді, сигналізуючи про неймовірність чи заперечення.

Важливо відмітити, що в мовленнєвому звучанні кожне ІК представлена інтонаційним рядом нейтральних і емоційних реалізацій, їх відмінності в фонетичній будові можуть створюватися:

- особливостями руху тону в складових частинах ІК;

- поєднанням змін тону з іншими компонентами інтонації (наприклад, з тривалістю, або підсиленням наголосу);

- тембровою забарвленістю - (поєднанням атикуляційно-регістрових характеристик з ІК певного типу);

- ритмічна структура (наголос, збільшення тривалості наголошених голосних в складовій частині ІК) [7].

Кожний тип ІК має функціональне навантаження, яке визначає можливість інтонаційних конструкцій використовуватися в різних висловлюваннях.

Функціональне навантаження нейтральних реалізацій ІК, що проявляються при різних співвідношеннях складових чистин, відрізняється більш широкими можливостями. Нейтральні реалізації ІК беруть участь у вираженні як смислових розрізнень так і емоційних. Емоційні реалізації ІК, що проявляються лише при наявності передцентрової і післяцентрової частин, здатні брати участь лише у вираженні емоційних відмінностей. [20].

Тому , у відношенні до аналізу ІК, можна виділити такі основні типи їх функцій.

Перший тип - широка комунікативна функція: нейтральні реалізації здатні розрізняти несумісні в одній і тій же позиції комунікативні значення:

І-ІК Сьогодні холодно (повідомлення).

ІІІ-ІК

Сьогодні холодно (запитання).

Вираження комунікативного значення відбувається лише з допомогою різних типів ІК, що говорить про високе функціональне навантаження інтонації.

До другого типу функцій ІК відноситься емоційно-експресивна функція: нейтральні і емоційні реалізації ІК здатні виражати суб'єктивно-емоційне відношення до висловлювання, емоційний стан того, хто говорить.

V-IK.

Який чудовий день! ( Вираження захоплення нейтральною реалізацією (К-5));

V-IK.

Який чудовий день! ( Експресивне вираження захоплення емоційною реалізацією ІК-5 у верхньому регістрі).

До третього типу функцій ІК відноситься стилістична функція: типи ІК здатні створювати певне інтонаційно-стилістичне забарвлення висловлювань - класифікуватися за жанровими ознаками та різними ситуаціями мовотворення. Наприклад, для створення відтінку стилістичного піднесення мовлення.

VI-IK. Люблю тебе, Петра творіння [64].

Розмаїття виразних можливостей інтонації одноразово підкреслюється в працях лінгвістів, психологів, етнопсихологів, педагогів. Наприклад, В.Н. Всеволодський-Генгрос [52;47] нараховує в російській мові 16 типів інтонацій: запитальну, окличну, інтонація здивування, називну, стверджувальну, переконуючу, повчальну, інтонація схвалення, прохання, спонукальну, співставлення, порівняння, інтонація перериву або зв'язку, інтонація перерахунку, розповідну та індиферентну.

Показовим в цьому ж плані експеримент описаний професором В.А. Артемовим [14], в якому однослівне речення "Обережно" проговорювалося з 22 інтонаціями: ввічливого прохання, ствердження, попередження, запрошення, образи, розповіді, порівняння, подиву, спонукання, переконання, емоційного прохання, погрози, запитання, оклично...

Дослідження інтонації, як елемента невербальної поведінки ведеться також в плані сприйняття і індентифікації емоційних станів у спілкуванні.

Показано, що на визначення емоційності інтонації впливають не тільки акустичні ознаки де в свою чергу залежно від лексики і семантики висловлювання інтонація відіграє більшу роль в передачі станів мовця [38;42].

Спостереження за мовленням ілюструють, що мовний потік не є безперервним, він складається із окремих ланок, відрізків, що включають в себе слово, або групу слів, або ж ціле речення. Межі між такими відрізками позначаються паузами.

Пауза, як виразний засіб інтонації, групує слова за логічними вимогами. Психологічний аналіз паузи в особистісній і соціальній взаємодії індивідів залишається недостатнім. Мало вивчена також значимість пауз як в емоційному так і в нейтральному спілкуванні, та їх роль в професійній діяльності педагога.

Паузи в спілкуванні не слід розуміти як періоди пасивності, як перерви в емоційній і інтелектуальній діяльності. Навпаки, паузи - це періоди внутрішньо-особистісної активності, суттєві і необхідні елементи психічного ритму особистості.

Відсутність пауз можна розглядати як деструктивні зміни міжособистісної активності індивіда, що призводять до порушення процесу спілкування, його мети, перспектив, позитивних сторін.

Паузація мовного потоку, виступаючи засобом членування та інтонаційного виділення елементів висловлювання, є результатом фізіологічних, семантичних та ритміко-стилістичних факторів.

Розчленовуючи мовний континуум - (логічна послідовність розгортання думки, що забезпечує адекватність сприйняття смислу тексту основному задуму мовця) на структурно-семантичні одиниці, паузи одночасно служать завданням актуалізації висловлювання. Паузація, таким чином, виступає у мовленні не як механічно діючий фактор, відокремлюючи одне речення від іншого та членуючи висловлювання на менші одиниці, а як один із засобів мовлення тісно пов'язаний з метою висловлювання і з його змістом [39].

За ступенем можливості появи пауз у потоці мовлення лінгвістами виділяються:

а)обов'язкові паузи, поява яких у тексті закономірна і найбільшвірогідна;

б)вірогідні паузи, наявність яких у мовленні також простежуєтьсядосить закономірно, але поява яких значною мірою залежить від стилюмовлення, його темпу, виразності та ін.).

в)варіативні паузи, які мають досить визначені семантичні підстави, але поява яких у даному тексті не є закономірною [6 ].

Треба виділити, що роль паузального членування є поліфункціональною. У функції актуалізації висловлювання відзначається, по-перше, позиційна характеристика паузи, по-друге, її кількісна характеристика і, по-третє, залежність паузації від структурно-семантичної організації речення та його інформативного спрямування [61].

Крім лінгвістичних пауз, для спонтанного мовлення характерні паузи „нерішучості”, або хезітації. На відміну від лінгвістичних пауз, вони розміщуються не лише між синтагмами та між реченнями, але і в середині них і характеризуються великою протяжністю [14], а також можуть супроводжуватися нефонологічними вокальними утвореннями. [15].

Експериментальні дослідження показують, що паузи хезітації мають широкі межі варіативності і відображають той аспект мовлення, який є найменш автоматизованим. Відмічена висока закономірність появи пауз хезітації перед словами, які наділені високою інформативністю, або низькою передбачуваністю в даному контексті.

Дослідження дозволяють зробити висновок, про те, що під час пауз хезітації відбувається планування висловлювань, при цьому тривалість пауз залежить від міри складності, що пов'язані з вибором мовленнєвих одиниць [16;17]. Наявність паузи у фразі та її характер залежить від загальної смислової структури висловлювання. Збільшення часу паузи пов'язане із бажанням мовця яскравіше підкреслити смислову вагу однієї із синтагм.

Особлива роль у передачі індивідуального відношення мовця належить тембральним характеристикам мовлення. Це обумовлено тим, що зміна тембру не приймає участі в реалізації основних комунікативних функцій інтонації і

проявляється лише у вираженні конкретного людського або емоційного значення [18] . Тембр визначається як „забарвлення” голосу, що дозволяє розрізняти як психофізіологічні стани мовця, так і його ставлення до об'єкту мовлення та ситуації [ 18;50].

Різні підходи до вивчення тембру, а також відсутність єдиної термінології при описуванні результатів дослідження в цій галузі призводять до додаткових ускладнень.

Вкажемо лише на те, що прихильники акустико-артикуляційного підходу при вивченні тембру описують особливості, використовуючи терміни типу: „дзвінкий, хриплячий, низький, високий, відкритий, закритий, нозальний” та інші, а прихильники дослідження тембру з точки зору його семантичного навантаження вживають такі характеристики, як радісний, веселий, грубий, дружний, ніжний, ворожий і т.д. [ 19].

Час звучання фрази є одним з найваріативніших компонентів інтонації. Темпоральні показники служать для розрізнення ступеня інформативності повідомлюваного, для передачі емоційності мовлення. [ 13;40]

Серед визначень темпу зустрічаються формування і більш загального і більш конкретного характеру з вказівкою на одиниці виміру. Найбільш правильним і зручним є вимір темпу мовлення кількістю складів, що проговорюються за хвилину.

Л.Ю.Куліш [20;27] вказує на виділення таких класифікацій темпу мовлення: до першої класифікації відносяться: повільний, середній, швидкий темп. До другої - прискорений, повільний, оптимальний, звичайний, нормальний. Виділення інших груп темпів значимі швидше для лінгвістичних досліджень, ніж психологічних.

Темп досліджується спеціалістами в галузі експериментальної фонетики в залежності від індивідуальних особливостей мовця. Його взаємозв'язок і взаємообумовленість з іншими параметрами мовлення не знайшли ще висвітлення в доступній нам літературі.

Ще одним елементом інтонаційної мелодики є ритм. Складність його вивчення полягає вже в тому, що одних лише визначень цього поняття нараховується біля п'ятидесяти. Одним з найбільш загальних визначень є наступне: ритм являє собою, закономірне чергування чуттєво-відчутних елементів (звукових, мовленнєвих, образотворчих і т.д.).

Ритм впорядковує складові висловлювання в послідовності та в часі, робить мовленнєвий потік більш доступним і полегшує сприйняття усної інформації. К.С.Станіславським був запропонований термін темпоритм, зважаючи на тісне поєднання і злиття цих явищ. В театральному мистецтві розрізняють темпоритм всієї п'єси, дії, кожної ролі і темпоритм сценічного мовлення [21;33].

В мовотворенні темп і ритм, як ніякі інші характеристики мовлення злиті воєдино. В групу параметрів, що характеризують темпоритм відносим:

1) плавність і переривчатість мовлення;

2) специфіку приговорювання слів (закінчень);

3) абсолютний темп;

4) частоту пауз;

5) довжину пауз;

6)вживання, або не вживання звуків, які заповнюють паузу. [ 19;34].

Завершаючи інвентарно-таксономічний аналіз інтонаційних засобів мовлення, можна констатувати наявність суттєвих відмінностей міри інформативності мелодики, темпу і тембру в плані передачі об'єктивно-суб'єктивних модальних значень, а також комплексній їх реалізації в мовленні. [3;16].

Тому, вивчення ролі кожного компонента при реалізації модальної функції інтонації є, як нам здається, важливою проблемою як психолінгвістики так і психології спілкування.

Інтонація організовує висловлювання, виявляє його зміст і зберігає в непомітних елементах свій диктат на всьому протязі смислового розгортання. [22;25].

Суб'єктивна експресивна інтонація стає таким самим об'єктивним мовленнєвим явищем, як і будь-яке інше - фонемний склад, лексика, тощо.

Експресивність для свого вираження використовує перш за все інтонацію, хоч лексико-синтаксичні засоби її також досить різноманітні.

Інтонація є засобом створення емоційно-експресивних відтінків мовлення. Складність визначення характеру емоційно-експресивного відтінку того чи іншого висловлювання впливає на точність інтонаційного аналізу.

Розуміння емоційної інтонації як засобу мовленнєвого спілкування дозволяє вивчати це явище в контексті системи паралінгвістичної звукової комунікації. Відповідно структурі комунікативного акту можливий аналіз цієї системи на рівні мовця, слухача, звукового сигналу. В даній роботі обмежимось лише двома першими рівнями. На рівні мовця психологічним компонентом паралінгвістичної звукової комунікації є продукування емоційної інтонації. На рівні слухача - сприйняття інтонації та її вплив. Розуміння інтонаційної виразності як невід'ємної складової мовлення обумовлює її вивчення у взаємозв'язку з мовленнєвою діяльністю мовця. Реалізація системного підходу до дослідження інтонаційної виразності мовлення педагога спирається на комплекс даних педагогічної психології, психолінгвістики, психології спілкування, психології менеджменту , психології пропаганди, психології акторської творчості [42;56].

Інтонація є засобом вираження логіко-граматичної структури речення. Так, інтонація виділяє комунікативні типи висловлювань (розповідь, запитання , спонукання, окличність); несе інформацію про завершеність або незавершеність висловлювань, про їх вірогідність, проблематичність, категоричність, визначеність або невизначеність; виражає синтаксичні відношення між частинами речення ( інтонація перерахування, співставлення, узагальнення, пояснення і т.д.)

При допомозі логічної інтонації основна думка повідомляється в головному або додатковому реченні, а також виділяється член речення , що виражає предикат судження.

Інтонація не лише сприяє вираженню логіко-граматичної структури речення , але і виражає смисл висловлювання. Відомо, що одне і те ж слово, одна і та ж фраза в досить широких межах міняє свій смисл в залежності від того, з якою інтонацією вони проговорюються. Інтонація виражає емоції мовця, передаючи його відношення до змісту висловлювання і до співрозмовника. Вираження емоцій найчастіше пов'язують з таким елементом інтонації як тембр [14;52].

Однак серед психологів є і інша точка зору. Так, наприклад, В.А.Артемов розмежовує інтонацію як мовленнєве явище, що виконує логіко-граматичні функції і звукове вираження емоцій в мовленні. Останнє він позначає терміном „просодія” і розуміє як явище тільки усного мовлення [6]. Підставою для такого підходу є той факт, що емоційна інтонація не має власного мовленнєвого статусу, тобто , вона не розрізняє значення мовленнєвих одиниць. Так, наприклад, будь яке емоційне забарвлення розповіді, запитання , спонукання або вигуку не робить їх іншими комунікативними типами висловлювань. Емоційне забарвлення слова не міняє його значення. Не виявлено змін логіки думок, що обумовлені емоційною забарвленістю мовленнєвого висловлювання.

Інструментальні дослідження мовлення виявили акустичну самостійність логіко-граматичної і емоційної інтонації, що підтверджує позицію В.А.Артемова. „Акустичним корелятом просодії є первинні фізичні властивості (частота основного тону, інтенсивність і тривалість в їх абсолютних значеннях) , а акустичним корелятом інтонації служать вторинні фізичні властивості, тобто, частотні, силові і часові рівні і діапазони в їх відносних значеннях” [19;37].

Отже, емоційна інтонація виступає як самостійне явище усного мовлення, отож, і як самостійний засіб спілкування.

Вихідною формою спілкування людини в онтогенезі є безпосередньо-емоційне спілкування, а формування його засобів розпочинається з емоційної інтонації.